Поетика історичної драматургії Івана Карпенка-Карого: романтизм – неоромантизм

І ще два моменти в п'єсі І. Карпенка-Карого можуть бути також відтінені й пояснені історичними матеріалами. Це - стосунки Мазепи з царем Петром І та історія його переходу в північній війні на бік Карла ХІІ, шведського короля. Перш за все істориками відзначаються тривалі дружні стосунки гетьмана з російським царем. “…Цілих двадцять років тяглася гармонія відносин між реформатором-царем і освіченим гетьманом, аж поки не перервалася так трагічно, коли старий гетьман змушений був принести царську приязнь і ласку в жертву вищому обов'язку супроти рідного краю”.^79// В. Шевчук в цитованій вже біографії Мазепи говорить про це так: “Побіч із зміцненням Козацької держави, саме в правління І. Мазепи почалася експансія Петра І на українські автономні права, що примусило гетьмана вести таємні переговори спершу із польським С. Лещинським, потім зі шведським королем Карлом ХІІ”.

Варто згадати ще один момент, висвітлений в історичних документах. “Петро І, - пише історик … , - з певних політичних причин старався представити “зраду” Мазепи як його індивідуальний вчинок, за який тільки він мав нести моральну відповідальність. Цей погляд перейняли здебільшого всі чужоземні історики, а також російські і українські. Під впливом сугестії він твердо вкорінився серед російського та українського грамадянства. І тільки коли з'ясована була історія шведсько-українського союзу за часів Богдана Хмельницького, українська історіографія в особі М. Грушевського визнала, що союз Мазепи з Карлом ХІІ зовсім не був чимсь новим і не був також особистим актом Мазепи: ідея цього союзу спиралась на дуже поважну традицію.

“Перед цією традицією, - каже Грушевський, - відступали на задній план особисті прикмети, мотиви й рахунки українських діячів: комбінація, яку висували обставини міжнародньої політики, мусіла бути використана для розв'язання національної проблеми. Так думала козацька старшина й пішла за голосом могучої традиції. Пішла й потягла за собою старого гетьмана”. Ця старшина рішуче бажала використати даний момент - наближення до границь російської держави Карла ХІІ з його непереможною армією - в інтересах увільнення України з-під московської зверхності, яка ставала чим далі, тим більш нестерпною”.^80//

На жаль, у своїй драмі І. Карпенко-Карий притримується старої, офіційно-російської точки зору на вчинок Мазепи як на акт особистої зради. Ця точка зору і вплинула на авторську інтерпретацію образу центрального героя. Проте, як уже зазначалося, кожна сцена, епізод, навіть репліка дійових осіб спираються на історичні реалії чи факти, - або ж на факти, інтерпретовані фольклорною традицією.

Образ Мазепи у драмі виразно романтизований і постає як образ підступного лиходія. Гетьман - властолюбна і честолюбна людина, яка ні перед чим не зупиняється для досягнення своєї мети. Це сильна, неординарна постать. Він не вагається - він діє, - діє блискавично, безжально, не утруднюючи себе роз'ясненнями. В його роздумах проглядає цинізм і байдужість до долі інших, хоча б і зі свого ближчого оточення. Так, як він окреслений І. Карпенком-Карим, він здатен викликати лише антипатію або жах. З усіх дій і вчинків гетьмана не постає образ людини, фанатично відданої великій справі, а властолюбця з рисами і способом дій тирана.

Отже, “Мазепа” І. Карпенка-Карого - це насамперед драма, в якій піднято морально-етичні проблеми: засудження лиходійства, жорстокості через властолюбство і честолюбство історично впливової постаті - потенційного тирана. Історичні матеріали давали змогу побудувати такий, сповнений драматизму й трагізму, сюжет. Згадувані історичні реалії залишаються за коном, а наперед винесено психологію, мораль властолюбця, людини, яка діє в цих чи подібних ситуаціях.

Так, Мазепа у однойменній драмі І. Карпенка-Карого спочатку переступає моральний закон у особистому, інтимному житті: схиляє до співжиття свою хрещеницю Марусю - дівчину молоду, експансивну натурою, дочку своїх друзів і кумів Кочубеїв. Підступно, таємно перевозять за його наказом Марію у Батурин, змушуючи мучитись невідомістю і страждати її батьків.

Перший моральний злочин викликає ряд інших: катування Орликом, поплічником Мазепи, старого Кочубея в темниці з метою вивідати, де заховані його скарби, золото; вбивство запорозького отамана Палія (теж з метою заволодіти його багатствами); швидка страта без суду й слідства Кочубея й Іскри на пласі; нарешті двозначна, авантюристична поведінка гетьмана після поразки його “справи” (бажання забрати з собою Марусю, визнання того, що Кочубей був невинною жертвою і т. ін.).

Проте історичні джерела подають стосунки Мазепи з сім'єю Кочубеїв і з їхньою дочкою - красунею Мотрею - зовсім по іншому. Історик Р.Млиновецький в окремому розділі “Гетьман Мазепа і Мотря Кочубеївна” свого ґрунтовного дослідження, присвяченого Мазепі,^81// зазначає: “В 1702 році померла дружина гетьмана Мазепи, з якою він жив більше 15 років, але дітей не мав. Два роки пізніше гетьман-вдівець закохався у доньці генерального судді Василя Кочубея. Про це кохання ми могли б і не згадувати, як про подробицю з приватного життя гетьмана, коли б воно не мало з одного боку поважних політичних наслідків, а з другого - не було донині використовуване для очорнення гетьмана.

Як можна було усталити на підставах документальних даних, гетьман Мазепа бував у генерального судді досить часто і між ними існували назверх приятельські відносини, хоча гетьман знав, що москвини користалися деколи інформаціями Кочубея про його діяльність. Сам Кочубей перебував під великим впливом своєї жінки, яка була лихої вдачі, жадібна ще більшого багатства, почестей і значіння. І ось гетьман Мазепа покохав дочку Кочубея.

Донька Кочубея - красуня Мотря, бачила, що гетьман її любить і сама відповідала йому тим же. Безперечно, як кохання гетьмана до Мотрі, так і Мотрі до гетьмана, було щире і сильне...”^82//

Історик з'ясовує далі питання можливого одруження Мотрі Кочубей і Мазепи, підкреслюючи той факт, що гетьман хотів взяти шлюб. Природно, що за тих часів - гетьманування Мазепи - і при добрій волі з боку Кочубея можна було одержати на такий шлюб дозвіл духовної влади, але доброї волі не було. Припускається, що на перешкоді цьому стала Кочубеїха, яка мріяла про гетьманство для чоловіка, і споріднення з гетьманом через шлюб дочки стало б на перешкоді її планам. “Та свідомість неможливості за згодою батьків і благословенням церкви з'єднатися шлюбом загострила ще більше їхню любов”,^83// додає автор. Закоханим лишається тільки таємне листування та рідкі зустрічі в присутності свідків. Мати рішуче “вибиває з голови” дочці думку про Мазепу. У такій ситуації дівчина рішається на сміливий крок - тікає вночі з батьківської хати і з'являється в гетьманському палаці у Батурині. І ось тут засвідчується кардинальна суперечність між поводженням Мазепи з коханою дівчиною і зображенням його в драмі І. Карпенка-Карого (насамперед, у зображенні деяких тенденційно-вороже настроєних істориків). Гетьман не використав сприятливої нагоди і не затримав дівчину у себе, а негайно відправив її у супроводі почесної сторожі назад до батьків.

“Мотря, як це показують документальні дані, - продовжує Р.Млиновецький, - не могла вибачити гетьманові того, що він її не затримав у себе, а звернув батькам, мало того, Мазепа мусів їй докладно пояснювати свій вчинок, який Мотря трактувала як доказ браку справжньої любові. Гетьман в листах, яких автентичний відпис зберігся в московських архівах, ще й ще мусить запевнювати Мотрю про щирість і силу своєї великої любови до неї, і що власне з тої любови, думаючи не про себе і своє бажання, а про добро укоханої дівчини, він мусів її негайно повернути до батьківської хати”.^84// І далі цитується дивовижний документ - лист Мазепи, який пише: “Уваж сама, що б з того виросло. Першая: що б твої родичі по всім світі розголосили: же взяв у нас дочку у ночі кгвалтом і держить собі у себе місто підложниці. Другая причина: же державши Вашу Милість у себе, я бим не могл жодною мірою витримати да і Ваша Милість так же; мусілибисьмо із собою жити так, як малженство кажет, а потом пришло би неблагословеніє од церкви і клятва, жеби нам з собою не жити. Где ж би я на тот час поділ і мні б же через тоє В. М. жаль, щоб єсть на потом на мене не плакала”.^85//

Історик так коментує лист і поведінку Мазепи: “Ці автентичні слова гетьмана (і то написані в таємному листі до Мотрі) показують, якими шляхетними мотивами керувався гетьман і яким чистим було його кохання!”^86// І додає ще такі уваги: “Адже в його роки це кохання було тим дужчим, що воно було без сумніву останнім, а таке кохання буває деколи сильнішим за перше. Гетьман Мазепа займав тоді не лише високе становище, але й користувався ласкою з боку московського царя. За таких обставин міг гетьман собі багато дечого дозволити, коли б був егоїстом, коли б він думав лише про себе. Тоді він мав у своєму життю безперечно останню “нагоду” і “...не скористався нею, стримуючи своє почування і пристрасть, думаючи не про себе чи свою насолоду, а про майбутнє любої йому дівчини. Отже, кохання не штовхнуло гетьмана на жодний лихий вчинок, і він, звернувши доньку батькам, далі її любить і думає про неї”.^87//

Проте офіційна російська історіографія, творячи одіозну постать “зрадника” Мазепи, широко використовувала і цей момент для компрометування гетьмана. На жаль, І. Карпенко-Карий пішов за офіційною версією. Іншими були, ніж це зображує І. Карпенко-Карий, і стосунки між старим Кочубеєм і Мазепою.

Гетьман, незважаючи на загострення відносин із генеральним суддею, що привело останнього до зради гетьмана, зради української справи, доносу цареві, - все ж підтримує з ним стосунки в справах державних, навіть призначає його наказним гетьманом на час своєї відсутності (1706-1707).

Отже, про достовірність зображуваних у драмі І. Карпенка-Карого історичних ситуацій і образів можна говорити лише умовно: трактовка їх інколи далеко відходить від істини, І. Карпенко-Карий не мав тих документів і точних історичних свідчень, на які міг нехибно спертися.

Незважаючи на багато трагічних смертей у п'єсі, її не можна назвати трагедією. Сучасні праці з теорії літератури дають визначення, що спираються на давню і велику традицію вивчення цього жанру. “Конфлікт трагедії має глибокий філософський зміст, є надзвичайно актуальним у політичному, соціальному, духовному планах, відзначається високою напругою психологічних переживань героя”.^88// Ці риси трагедії відповідають жанровим особливостям твору Карпенка-Карого. Проте друга константа визначення жанру: “Трагедія майже завжди закінчується загибеллю головного героя” - у драмі “Мазепа” відсутня. Навпаки - центральний герой не тільки не гине в кінці п'єси, а, як уже зазначалося, піднімається після поразки, як фенікс з попелу, повний віри в себе і сили, готовий до нових звершень. Таким чином, за всіма художніми параметрами “Мазепа” І. Карпенка-Карого - романтична драма з типово романтичним сюжетом, сильними пристрастями героїв, несподіваними і фатальними поворотами їх долі, зображеними емоційно піднесеною і ритмізованою мовою.

Таким чином, можна стверджувати: поетика історико-романтичної драми І.Карпенка-Карого, представленої різними жанрами, позначена наскрізною експресивністю мовлення, тяжінням до образів-символів, що представляють історичну Україну, її боротьбу із загарбниками. З п'єс постають динамічні й рухливі образи (битва, січа, поєдинок, втеча й погоня тощо) цього повного звитяги й героїзму часу.

Стилістика драм тісно пов'язана з художнім світом народної творчості (думи, історичні пісні, перекази, легенди, бувальщини, анекдоти, балади) - хоча прямих ремінесценцій з фольклору в історичних п'єсах драматурга майже немає.

Користуючись періодизацією М.Яценка, який виділяє чотири основні тематико-стильові течії романтизму (фольклорно-побутову, фольклорно-історичну, громадянську і психологічно-особистісну), можемо віднести вищероглянуті твори історичної драматургії І.Карпенка-Карого в основному до двох перших типів: фольклорно-побутового і фольклорно-історичного з елементами психологічно-особистісного напряму. (У драмі “Мазепа”, мелодрамах “Гандзя” і “Лиха іскра…”). Не ставлячи перед собою завдання точного, достовірного відображення дійсних історичних подій, І.Карпенко-Карий через точки відтворення атмосфери (часу, епічно-оповідний, новелістичний ряд - монологи-ретроспекції, спогади, розповіді), лірично-пісенне начало, героїчні характери і вчинки, патріотичну наснажність почуттів і діяльності героїв співвідносить минуле України із сучасністю, утверджує віру в народ.

Художнє осмислення драматургом історії свого народу, його вольнолюбивих поривань і боротьби в XVII-XVIII ст. сприяло відновленню історичної пам'яті та зміцнювало національну самосвідомість.

Використані джерела