Магістерська робота

Мова щоденників Олеся Гончара

Даниленко Наталія Анатоліївна

Київ - 2009

Зміст

епістолярий гончар щоденник мовний

Вступ

1. Теоретичні засади лінгвостилістичного аналізу епістолярних текстів

1.1 Ключові поняття лінгвостилістичного аналізу тексту

1.2 Епістолярні тексти та їх специфіка

1.3 Образ автора мемуарів

2. Образ рідної мови в епістолярії Олеся Гончара

2.1 Динаміка мовної ситуації в Україні в 50?90-х роках ХХ століття

2.2 Філологічні спостереження Олеся Гончара

2.4 Олесь Гончар про силу рідного слова

3. Лінгвопоетика образів Шевченка, Гоголя, Довженка у щоденниках Олеся Гончара

3.1 Мовні засоби Шевченкіани Олеся Гончара

3.2 Микола Гоголь очима Олеся Гончара

3.3 Мовний портрет Олександра Довженка пером Олеся Гончара

3.4 Гончар про письменників-борців за волю, самостійність, соборність України

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

… Гончарові «Щоденники» не

пройдуть непоміченими, стануть

явищем української словесності, як

свого часу стали явищем його новели,

повісті, романи та літературні статті.

Валентина Гончар

Письменницькі щоденники - це особливий і своєрідний жанр літератури, в якому перед читачем розкривається неординарна особистість митця, його потаємні думки, творчі задуми, переживання, окремі епізоди його біографії.

«Щоденник - як і лист - це теперішній час, спогади - ретроспекція, та разом вони творять ту хистку паперову кладочку, перекинену з минулого в майбутнє, яка вабить нас можливістю якось дістатися на той бік, пережити й зрозуміти той час, який з погляду сьогоднішнього уже неминуче залишається для нас невідомою країною», - зауважує Михайлина Коцюбинська [47, с. 120]. Коли читаєш «Щоденники» Олеся Гончара [29; 30; 31] переконуєшся в істинності цих слів. Вони «становлять напрочуд змістовний і своєрідний інформаційно-психологічний феномен на… межі між сьогодні і вчора, між живим і неживим, між пам'яттю й історією, між документом і сповіддю», вони «живі й багатовимірні, насичені неповторними деталями і суб'єктивними щохвилинними враженнями», вони «залишають на собі смак автентичності» і водночас «сповнені чару імпровізації» [47, с. 120]. Неординарною подією в нашому культурному житті є вихід у світ «Щоденників» Олеся Гончара, дбайливо, з глибоким знанням і любов'ю впорядкованих його дружиною й соратницею Валентиною Данилівною, яку називають музою та берегинею великого майстра українського слова.

«…Олесь Терентійович ще за життя хотів публікувати свої щоденники, - зауважує в передньому слові «Записники Олеся Гончара (Голос його душі)» упорядниця. - Задум його був такий: записи мали супроводитися коментарями і роздумами автора з перекиданням у сучасність. На жаль, задумане не здійснилося…

Олесь Гончар прожив щасливе і водночас трагічне життя, йому було що сказати людям про пережите, передумане, переболіле, осмислене і осягнуте. Письменник жив психологічно заглибленим життям, але воно не крутилося навколо романів-перелюбів, чаркування і богемних загулів, - він був людиною занадто громадською, і суспільною, і гордою, щоб свої душевні стани оприлюднювати.

Отож щоденники Олеся Гончара публікуються такими, якими вони свого часу вилилися з його душі і яким саме життя веліло стати пам'яткою доби. Вони писалися в різних умовах: на фронті і в полоні, у мандрах рідною землею і поза її межами, у рідному домі та в затишній, любій серцю письменника Кончі-Озерній - і таким чином ввібрали в себе майже все життя письменника - більш як півстоліття» [29, с. 5].

Валентина Данилівна зауважує, що перед читачем майже повне видання щоденників. Готуючи їх до друку, вона «тільки подекуди скоротила ті записи, які цілком перейшли в художні твори, чи ті, що стосуються суто сімейних проблем. З цілком зрозумілих етичних міркувань довелося позначити криптонімами деякі прізвища і «прибрати» авторські аж надто різкі оцінки людей, які могли б зашкодити їм чи їхнім близьким. Але таких втручань, які загальноприйняті у перших пожиттєвих виданнях, небагато, і можливість відновити в майбутньому повний авторський текст існує: записники письменника збережені в домашньому архіві» [29, с. 7].

«Особливе місце серед мемуарної літератури займають «Щоденники» Олеся Гончара. Це видання є унікальним документально-художнім твором, бо в ньому віддзеркалено величезний особистий досвід людини високої моралі, патріота, який усією душею гаряче вболівав за невдачі своєї держави, разом з нею переживав її трагічні та героїчні сторінки. Олесь Гончар - вимогливий документаліст і водночас об'єктивний історик. Він представляє тільки той період часу, свідком якого був сам» [39, с. 167].

Актуальним для формування національного менталітету й утвердження загальнолюдських моральних цінностей є вивчення епістолярію як системи самовираження письменника, з урахуванням попереднього досвіду розвитку епістолярного жанру.

Літературна свідомість завжди повинна відчувати незамінність епістолярію, особливо ж коли йдеться про записи письменника. Щоденник, написаний майстром художнього слова на основі безпосередніх вражень від подій, дозволяє поринути в ту епоху, коли жив і творив автор, побачити певні колізії того часу очима письменника, а також простежити його особистісне ставлення до них. Жодному із своїх творів митець так глибоко не розкриває власну душу, як у щоденнику.

«Той, хто перечитає епістолярну спадщину Олеся Гончара, безумовно, зробить для себе декілька відкриттів. В оригінальній творчості письменника - романах, повістях, новелах, поезіях - особистість автора прочитується опосередковано.

Ми відчуваємо її присутність у неквапливому розгортанні сюжету, романтичній «зачудованості» красою рідної землі, у неповторному гончарівському ліричному ладу, вишуканій стилістиці, добірному слові…

Тритомне зібрання щоденникових записів Гончара вразило всіх, хто мав щастя спілкуватися з ним хоча б епізодично: яка могутня і вразлива душа, яка безкомпромісна лінія поведінки, яке глибоке бачення і розуміння наших одвічних трагедій, проблем, непорозумінь! І яка відданість літературному ремеслу, повсякденній письменницькій праці! Та насамперед - незламна одержимість Духа, котра була дарована його попередникам - Шевченкові, Франкові, Лесі Українці, сучасникам - Довженкові, Симоненкові, Стусу…» [19, с. 411].

У «Щоденниках» Олеся Гончара розкривається душа письменника, відкриваються таємниці його внутрішнього світу. У них зафіксовано чимало задумів, планів, начерків, підготовчих матеріалів до майбутніх творів, цікавих історій, почутих від інших людей. Дуже цінними є ті записи, які стосуються його душевного стану, його власних переживань, думок з приводу найрізноманітніших подій, оцінки тих або інших ситуацій. «Щоденники» розкривають невідомого Гончара, часто несподіваного і суперечливого, що не дивно, бо під час написання щоденника митець був відвертим, ставав самим собою і виливав на папір усе, що спадало на думку, що кипіло в його душі, що потребувало висловлення. Але водночас «Щоденники» - це промовистий документ страшної доби тоталітаризму, який засвідчує, наскільки радянська влада прагнула заволодіти думками і почуттями людей. Він допомагає краще зрозуміти літературу цього періоду, її специфіку, драматизм долі багатьох українських митців.

Осмисливши прочитане, розуміємо, що хвилювали великого творця, дійсно, болючі, дуже важливі проблеми: він глибоко усвідомлює долю України, рідного українського народу.

Олесь Терентійович щоденникам надавав неабиякої ваги: «треба б частіше вести щоденник. Бо серед літератури вигаданої значення особливе мають і матимуть достовірні особисті свідчення людей. Небагато книг можуть перевершити те, що дає нам, скажімо, книга унікальна» [13 липня 1973] (тут і далі в дужках позначається дата запису в «Щоденниках» О. Гончара).

Справжнім скарбом Олеся Гончара є багата, співуча мова. Саме вона є однією з найсуттєвіших ознак творчості письменника. Прозу Гончара не можна ні з чим сплутати, вона неповторна. Неповторність ця в чудових українських пейзажах, в соковитих фарбах портретів.

Мова Гончара багата на глибокі і зворушливі слова, які мають свій ритм, тембр і звучання. Художні ресурси окремого слова можуть бути невичерпними. Кожен письменник наділяє своє слово певною мірою енергії. Чим більше енергії - тим довговічніший роман чи повість. Є ця енергія в кожному слові Олеся Гончара, її запаси щедрі, постійно ми черпаємо цю енергію, а вона так і зостається невичерпною, бо її наділено секретом постійної зарядженості, тривалої незнищенності…

«Щоденники-сповіді - це, як відомо, давній і своєрідний літературний жанр. Його зразки показали Й.В. Гьоте, брати Гонкури. А. Мюссе, Ф. Кафка, Т. Манн, Ж.-П. Сартр, Ф. Моріак, а в російській та українській літературах - О. Пушкін, Ф. Достоєвський, А. Чехов, І. Бунін, Т. Шевченко, І. Франко, В. Винниченко, Ю. Яновський, А. Любченко, В. Симоненко, В. Стус. За силою почуттів, відвертістю, соціально-політичною напругою вершиною сповідальної прози стали щоденники Льва Толстого і Олександра Довженка, блаженних синів своїх народів.

У «Щоденниках» О. Гончара вражає якась чудодійна ясність, простота й водночас ускладненість думки, серафічна чистота і, сказати б, цнотливість духовного настрою автора. Любителі скабрезностей тут собі поживи не знайдуть. Натомість - широке подієве тло з життя автора і країни, роздуми, згадки, белетризовані фрагменти, описи певних явищ, а то й просто записи певних слів, виразів, ескізні начерки майбутніх сюжетів. Але всі 1610 сторінок мемуарно-автобіографічних нотаток пронизує якась болюча лінія - лінія долі народу, його мови і державності, власного місця у національному і загальнолюдському житті» [8].

«…Без «Щоденників» Олесь Гончар був би «не повний». Таке враження, що в своїх опублікованих творах письменник не сказав і дещиці того, що переповнювало його душу. Зрозуміло - не міг сказати. Тим-то зустріч з його «Книгою буття» - це як одкровення і відкриття, жива вода з-під каменя історії, що так тяжко наліг на нашу землю. Велику справу зробила Валентина Данилівна Гончар, що не розхлюпала цю живлющу воду, не дала джерелу замулитися й пропасти» [8].

«Хотілось би думати, що Гончарові щоденники не пройдуть непоміченими і стануть явищем української словесності, як свого часу стали явищем його новели, повісті, романи та літературні статті. Самі щоденники скажуть більше, повніше і глибше, ніж будь-які інтерпретації» [29, с. 7].

Епістолярна спадщина Олеся Гончара та опубліковані нещодавно щоденники вносять суттєві корективи в баченні його політичних і громадських позицій, а також примушують нас по-іншому оцінити художню спадщину, що творилася переважно в умовах політичної несвободи.

Слід зазначити, що письменницький епістолярій взагалі й епістолярій Олеся Гончара зокрема можна вважати самодостатнім естетичним і навіть історичним явищем у літературі. Він допомагає точніше представити творчу індивідуальність письменника. Через нього яскравіше розкривається комунікативне поле автора, стильова палітра його творчості.

На нашу думку, аналіз цих матеріалів може дати цікаві відомості про жанри епістолярного стилю, його мовностилістичну систему, зокрема про індивідуальний стиль письменника, оскільки епістолярний доробок Олеся Гончара становить собою неабияку цінність, є актуальним на сьогодні, коли наша українська держава стала незалежною.

Епістолярій для О. Гончара був органічною сферою виявлення його політичної інтелектуальної й творчої енергії. Дослідження й вивчення мови його щоденників поглиблює знання з історії мови, країнознавства. Епістолярний доробок талановитого майстра слова є виявом національної гідності й суверенності, отстоюванням повноти національного буття української людини.

Саме питання гідності людини для Гончара було одним із найосновніших як у публіцистичних, так і в художніх творах.

Олесь Гончар був неабияким майстром пера. Його епістолярний спадок - це приклад художньої публіцистики, для якої характерним є вживання великої кількості тропів: метафор, метонімій, порівнянь тощо. Наявність значної кількості метафор є однією з характеристичних ознак мови епістолярію О. Гончара. У доборі й застосуванні метафор спостерігаються індивідуально-творчі тенденції, мистецька майстерність письменника. У стародавні часи ще Аристотель відзначав: «Особливо важливо бути майстерним у метафорах, оскільки тільки цього одного не можна навчитися в інших, ця здатність служить ознакою таланту. Адже створювати хороші метафори - значить помічати подібність» [1, с. 21].

О. Гончар жив у непростий історичний період. Становлення нової на той час соціалістичної системи, масові політичні репресії, друга світова війна, холодна війна, початок освоєння космосу, руйнування системи колоніалізму - це все припало на його життя і знайшло відображення в його щоденниках.

«Написані рукою майстра художньої прози, письменником, який пройшов сувору життєву школу, мав, за висловом П. Тичини «далекоглядне око, непомильний слух і високопатріотичне серце» [21 жовтня 1979], «Щоденники» являють собою не лише захоплюючий художній і публіцистичний твір, але й у живих образах змальовують суперечливу й складну епоху - від 1943 по 1995 рік» [55, с. 219].

Мова щоденників О. Гончара - це не тільки форма думки, а спосіб народження цієї думки, оскільки вона віддзеркалює світобачення письменника. Через мову письменник висловлює своє авторське кредо, створює індивідуально-авторську мовну картину світу.

«Поняття картини світу - фундаментальне поняття, що відображає взаємини людини та її оточення. Образ світу лежить в основі суспільної та індивідуальної свідомості. Формування картини світу народу неможливе без мови, бо саме мова відображає специфіку засобів фіксації та членування об'єктивної реальності. Таким чином, письменник відображає світ крізь призму своєї діяльності й національної культури» [40, с. 11].

Сучасна наука потребує комплексних праць, які б досліджували мовну особистість письменника, автора різностильових текстів. Цю проблему опрацьовували такі молоді науковці: М. Кравченко (з'ясувала значення науково-публіцистичної творчості Бориса Грінченка, розглянула явище термінологізації суспільно-політичної лексики письменника); В. Деркач (дослідив філологічну термінологію М. Драгоманова); О. Копусь (з'ясувала структурно-семантичні і функціонально-стилістичні особливості перифразів у творах О. Гончара, виявила їхню естетичну функцію).

Своїм дослідженням ми продовжили опрацювання мовної індивідуальності О. Гончара не тільки як письменника, але і як публіциста-мемуариста, політичного діяча.

Актуальність теми магістерського дослідження зумовлена потребою поглибленого вивчення на нових засадах мови щоденників одного з найвизначніших українських письменників ХХ ст. - О. Гончара, показати ще одну грань його творчості. Лексико-фразеологічна й синтаксична будова мемуарних текстів становить цінний фактичний матеріал для історії української літературної мови другої пол. ХХ ст. Дефініцію щоденника як мемуарного жанру пропонує Н.І. Видашенко: «Це різновид мемуарних записів (сповідей), що ведуться у хронологічній послідовності щоденно чи з певною періодичністю, синхронно подіям життя автора, про важливі з його погляду побачені, почуті та внутрішньо пережиті події, які щойно сталися, свідком та учасником яких він був, які спонукають його (автора) до роздумів, переоцінки істин, виступають формою самопізнання та репрезентацією досвіду» [9, с. 130]. Залучення художньої спадщини, щоденників та епістолярію допомогли в репрезентації публіцистики письменника як специфічної складової його естетичної системи.

Наукову цінність має мовознавчий аспект аналізу цього матеріалу, оскільки він виявляє лексичні та фразеологічні засоби мемуаристики О. Гончара, використані ним стилістичні прийоми, функціонування слів-концептів, у яких сконцентровано світобачення, естетичне кредо цього талановитого письменника другої пол. ХХ ст.

Мета даної наукової праці - вивчення мовних параметрів мемуарної творчості Олеся Гончара на основі його щоденників - зумовила розв'язання ряду завдань, пріоритетними з яких є:

1. Обґрунтувати теоретичні питання лінгвістичного аналізу тексту щоденників в аспекті моделювання авторської, художньо-мовної картини світу.

2. Дати коротку характеристику мовно-літературного процесу, на тлі якого формувалася творча особистість письменника.

3. Дослідити лексику щоденників Олеся Гончара.

4. Визначити естетичні функції образних засобів.

5. Виявити концептуальність власних назв.

6. Виявити особливості колористики твору письменника.

Об'єктом дослідження є увесь мовний простір щоденників Олеся Гончара.

Предмет дослідження - семантична структура і стилістичні функції лексичних та фразеологічних одиниць в епістолярії Олеся Гончара.

Матеріалом дослідження є усі три томи «Щоденників», загальний обсяг яких становить 1668 сторінок. Це записи письменника, починаючи з 1943 року і закінчуючи включно 1995 роком.

Методи дослідження: метод функціонально-стилістичного аналізу, метод естетичного спостереження над словом у художньому тексті та лінгвістичний прийом декодування тексту.

Теоретичне значення роботи полягає в поглибленні принципів аналізу мемуарного тексту в аспекті виявлення різних стильових домінант, які відбивають особливості моделювання світу, світогляду письменника, у розширенні знань про український мовно-літературний процес, в обґрунтуванні понять «індивідуальна свідомість», «індивідуальний стиль», «ідіостиль», «художньо-мовна картина світу».

Практична цінність магістерської роботи полягає в можливості використати її результати у викладанні історії та стилістики української літературної мови, лінгвістики тексту, у читанні спецкурсів із стилістики художньої мови та лінгвістики тексту.

Структура і обсяг магістерської праці. Магістерська робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури, який нараховує 90 найменувань. Повний обсяг магістерської роботи становить 90 сторінок.

1. Теоретичні засади лінгвостилістичного аналізу епістолярних текстів

1.1 Ключові поняття лінгвостилістичного аналізу тексту

Протягом століть, відбираючи по словечку, по зернятку, геній народу витворив і передав нам у спадок, у вічне користування неосяжне, розкішне у своїй красі і блиску розуму лінгвістичне багатство: майте, гордіться, не будьте німі!

Олесь Гончар

Лінгвостилістичний аналіз тексту це «аналіз будь-якого тексту як продукту мовно-розумової діяльності людини із застосуванням лінгвістичних методів і прийомів з метою виявлення його структурно-смислової єдності, комунікативної спрямованості та інтерпретації упорядкування мовних засобів для вираження смислу» [66, с. 314]. Серед конструктивних ознак тексту дослідники називають: цілісність, зв'язність, членованість, лінійність, інформаційність, завершеність [61, с. 222-224]. У кожному тексті визначається функціонально-стильова й жанрова специфіка, естетична та світоглядна позиція автора (образ автора). Лінгвістичний аналіз тексту, як правило, передбачає характеристику одиниць, що належать до різних мовних рівнів (фонетичного, граматичного, лексичного, словотвірного тощо).

Поняття «лінгвістичний аналіз тексту» застосовують передусім до інтерпретації художнього тексту, в якому на перший план виступає естетична функція слова і який безпосередньо пов'язаний із формуванням читацьких смаків, нагромадженням читацького досвіду. Аналіз мовних форм має відкрити читачеві багаторівневу семантичну структуру художнього твору, на яку проектується позатекстова, дискурсна інформація. У зв'язку з цим постає завдання комплексного підходу до аналізу художнього твору, розкриття через систему мовних засобів авторського задуму, загальної художньої ідеї, моделювання образу автора.

У зв'язку з проекцією теоретичних засад комунікативної лінгвістики на різні галузі мовознавчих досліджень, зокрема й на стилістику, поглиблюється розуміння лінгвістичного аналізу художнього тексту. Увагу досліджень привертають такі проблеми, як комунікативне спрямування всіх підсистем тексту читачем. Загальні принципи комунікативної лінгвістики застосовані не лише до аналізу художніх текстів. Вони також допомагають висвітлити специфіку мовної організації епістолярних текстів як окремого стилю, що займає проміжне місце між публіцистичним і художнім.

У хрестоматії «Стиль і час» за редакцією Д.Г. Білоуса та ін. зазначається, що епістолярний стиль пов'язують з листуванням, але він також характерний і для щоденників, мемуарів, записних книжок, календарних заміток тощо [82, с. 203].

Слід зазначити, що комунікативний жанр щоденникових записів використовується як форма художньої словесної творчості. Але епістолярна література виступає і в своїй первинній функції. До аналізу епістолярних текстів застосовані ті самі підходи, що й до вивчення тексту загалом.

Текст певного автора, або ідіостиль, характеризується використанням та актуалізацією одиниць конкретного мовного рівня та визначенням авторської синтагматики мовних рівнів. Системно-структурний аналіз засвідчених у тексті одиниць різних мовних явищ може дати релевантні висновки тільки тоді, коли буде поєднаний із найсуттєвішим для лінгвістичного аналізу тексту семантичним аспектом, з цілісним системним підходом до вивчення кожного елемента в єдності з іншими. Залежно від мети дослідження обираються шляхи інтерпретації тексту, проте неодмінною умовою залишається зв'язок лінгвістичного аналізу із світоглядно-концептуальним змістом твору [41].

Найбільшою мірою щоденникові записи виявляють світогляд автора, оскільки автор висловлюється безпосередньо про свої погляди і ставлення до суспільних подій, демонструючи свої прихильності і несприйняття, оцінки згадуваних явищ і подій. Саме в мемуарних текстах «відображаються історичні виміри світогляду: характерні для певного часу переконання, принципи пізнання, ідеали й норми - синтез інтелектуального й емоційного настрою епохи» [49, с. 52].

Кількість опублікованих мемуарних текстів зросла за останні десятиліття. Становлячи цінний фактичний матеріал для вивчення історії української літературної мови певного часового зрізу, мемуарні тексти репрезентують не лише особливості індивідуальних стилів, але й характеризують через останні інтелектуальний і емоційний рівень соціокультурного дискурсу. Лінгвістичний аналіз тексту дозволяє «інтерпретувати культурні концепти в просторі національного слова. Динаміка інтелектуальних процесів у мові постає з регулятивних принципів та диференційних ознак інтелектуальної свідомості: від простого - до складного, від конкретного - до абстрактного, від реального - до уявного, від засвоєного - до модельованого та ін.» [85, с. 296].

«Досліджувані мемуарні тексти зафіксували вербалізовані концепти української суспільної думки. Це лексика і словосполучення як номінації суспільно-політичних, абстрактних понять. Вони використовувалися насамперед у публіцистичному стилі, а також у художніх творах… <…> Характерно, що нова суспільно-політична лексика вживається у контекстах, які виявляють авторське ставлення до виведених у мемуарах постатей та відтворених історичних подій. Якщо у власне публіцистичному стилі, у мові газет та журналів дослідники відзначали появу нової книжної лексики на позначення суспільних явищ [34; 35; 63], то спостереження над зафіксованою у спогадах та щоденниках названою лексикою дає підстави зробити висновок про ступінь акліматизації відповідних слів в літературній мові, входження їх до активного словника. Ця лексика зазнає емоційно-експресивної конотації в персоналізованих, суб'єктивних контекстах. Індивідуальна мовна картина світу зумовлює її семантичне структурування, розгалуження асоціативних рядів, наповнення лексичних одиниць додатковими конотаціями» [59, с. 14-15].

Лінгвістичний аналіз тексту ґрунтується, насамперед, на виявленні ключових, наскрізних слів, що характеризують концепти доби й індивідуальної мовотворчості. У мемуаристиці, як зазначає Н.І. Видашенко, знаходять відображення переломні етапи розумовго розвитку особистості, розуміння нею «себе в світі», і «світу в собі» [9].

З метою виявлення особливостей мовного жанру щоденників варто простежити, як в останніх відбито взаємодію експресивних та функціональних стилів. На різниці між стилем експресивним і стилем функціональним наголошує В.М. Русанівський: «експресивний стиль має призначення викликати у людини певний комплекс почуттів (урочистості, ліризму, душевної розкутості, ентузіазму і под.); функціональний стиль виробляється у певній сфері життя і діяльності суспільства і служить задоволенню потреб побутового спілкування, розвитку мистецтва слова, науки, правових відносин, виробництва і т. ін. Історія літературної мови засвідчує постійну взаємодію зазначених стилів» [73, с. 76].

1.2 Епістолярні тексти та їх специфіка

Щоденник - як і лист - це теперішній час, спогади - ретроспекція,

та разом вони творять ту хистку паперову кладочку,

перекинену з минулого в майбутнє.

Михайлина Коцюбинська

Сучасні дослідники звертають увагу на різноманітність мовних жанрів. Поняття жанр виводиться із праці Михайла Бахтіна «Проблема мовних жанрів», у якій зазначено: «Мовні жанри організовують нашу мову практично так, як її організовують граматичні форми (синтаксичні). Ми навчаємося відливати нашу мову в жанрові форми, і, чуючи чужу мову, ми вже з перших слів вгадуємо її жанр, передбачаємо певний об'єм…, певну композиційну побудову, передбачаємо кінець, тобто з самого початку ми маємо відчуття мовного цілого…» [3, с. 271-272]. Мовне ціле - це певний тип спілкування, в якому об'єднані інтенції учасників спілкування або репрезентовано автокомунікацію, тобто спілкування «Я» із своїм «Я». На думку дослідників, «Щоденникові записи бувають, як правило, двох типів. Одні щоденники віддзеркалюють орієнтацію автора на опис подій дня, місяця, року тощо; інші - міркування, «потік свідомості», опис асоціацій тощо. Особливо велике значення мають щоденники в житті творчих особистостей» [6, с. 167].

Як зазначає дослідник лінгвістичної генології Ф.С. Бацевич, «мовні жанри обумовлені конкретною культурою; їх породження і функціонально-комунікативне розгортання в дискурсах значною мірою залежить від соціально-культурних чинників» [4, с. 49].

У сучасній культурі спостерігаємо значний інтерес до мемуарних текстів. Мемуарним творам (спогадам, щоденникам) властиві такі ознаки, як хронікальність і фактографічність [83, с. 338]. Притаманна щоденникам документальність, історична достовірність не виключає права автора на художній домисел. Автор щоденника рухається до майбутнього, котре він може передбачити [58, с. 448-449].

Документальна природа мемуарів визначає їх текстову будову і форми словесного відображення змісту. Мемуари містять авторські повідомлення, супроводжувані документами або посиланнями на чужі твори. Власне інформативний текст - емоційно нейтральний, наближений до зафіксованих документів. Його мета - переконати читача в достовірності того, що стало об'єктом відображення в мемуарах [75, с. 141].

Функціональне призначення мемуарних записів зумовлює використання мовних засобів, які б відповідали стильовим та жанровим особливостям висловлювання [60, с. 141]. Щоденникові записи, досить різноманітні у стильовому, тематичному та інших аспектах, мають ту спільну ознаку, що суб'єкт та адресат у комунікативній ситуації записування збігаються. Вести щоденник означає для суб'єкта залишити пам'ятку про день чи триваліший період, які сприймаються як часовий простір, що заповнюється подіями [72, с. 146-148]. Створення мемуарних текстів можна пов'язувати із теорією породження мови. Оскільки в сучасній науці відзначаємо виразний психологічний підхід до мови, що був характерний для часів О.О. Потебні, то цілком закономірно звертатися до породження думки-мови у концепції О.О. Потебні.

Як відзначає Ф.С. Бацевич, «психологічні та лінгвістичні механізми, описані О. Потебнею на етапах аперцепції та виформування суджень і понять, значною мірою ізоморфні до досліджуваних у сучасній лінгвістиці закономірностей утворення особистісних смислів у внутрішньому мовленні людини» [5, с. 29]. Зауважимо, що і спогади, і щоденники виявляють особливості внутрішньої мови, в якій переважає суб'єктивне, особистісне сприймання об'єктивної дійсності. Не випадково дослідники мемуарних текстів насамперед звертають увагу на мовні засоби авторської оцінки (позитивної, негативної, нейтральної) [71], причому авторська оцінка стосується як самохарактеристики, так і характеристики згадуваних осіб.

Оцінно-прагматичний зміст досліджуваних текстів насамперед репрезентується лексичними та фразеологічними структурами. Однак він простежується і в характерній будові синтаксичних структур. Наприклад, «Щоденники» О. Гончара відбивають характерні для т.зв. словесного мислення нанизування вражень, які об'єднуються у розгорненій синтаксичній конструкції, зокрема, це багатокомпонентні безсполучникові складні речення, речення з відокремленими постпозитивними означеннями, підрядними реченнями тощо. Названі синтаксичні структури фіксують процес формування думки і спонтанне планування висловлювання, підпорядковане законам згадування. На думку дослідників, мовна діяльність починається вже тоді, «коли активізована свідомість вирішує висловити щось і коли на порозі мовного акту відбувається формування думки і планування мовного висловлювання» [51, с. 25].

У зв'язку з типовими ознаками текстів, репрезентованими спогадами і щоденниками, суттєвим виявляється розрізнення «видів пам'яті, що можуть залежати від часу утримування того чи іншого явища (пор. короткотермінову і довготривалу пам'ять), від того, що конкретно зберігається в пам'яті (пор., напр., протиставлення епізодичної пам'яті і пам'яті семантичної, без якої перша вважається прив'язаною до певного місця й часу згадуваної події, а друга - безвідносна до часу і місця її) або, нарешті, від того, в якій модальності була отримана та чи інша інформація і в якій формі вона залишила свій слід» [52, с. 375].

Механізм спогадів активізує мовну свідомість і спрямовує її на певне висловлювання. Діяльність свідомості на етапі внутрішньої організації висловлювання полягає в тому, що автор послуговується специфічними словесними образами свого досвіду. Наприклад, у текстах «Щоденників» О. Гончара - це збережені в пам'яті зорові образи: зовнішність людей, з якими був знайомий автор, інформація про рід їхніх занять, про їхні політичні погляди. Ключовими поняттями-образами для О. Гончара є певні ідеологеми, або концепти, серед них ідеологема «українство». Оскільки «концепт - це певний окремий зміст, певна ідея, наявна у нас у свідомості», [52, с. 316], то саме концепт «українство» найтісніше пов'язаний із «субстратом мислення», тобто з елементами предметно-образного коду, що лежить в основі висловлювання. У дословесному етапі мови об'єднуються низки вражень, але самі ці враження розкладені, розчленовані. Як спогади, так і щоденники певною мірою відбивають незв'язані враження у внутрішній мові дословесного етапу висловлювання.

Одним із формальних засобів організації лінійної семантики висловлювання виступають слова-маркери тоді, потім, пізніше, тепер, зараз тощо. Ізоморфізм вербального і невербального, зовнішнього і внутрішнього тексту «Щоденників» О. Гончара виявляється у формуванні варіативних словосполучень з різними оцінними словами на зразок мова материнська, духовний код нації, ясне співуче українське слово. Уявлення про національно духовну особистість вербалізується у цілій низці повторюваних словосполучень із ключовим словосполученням українська мова. Такий самий ізоморфізм виявляється між мисленнєвим образом, або концептом «українство», втіленим у лексемі українство, та у низці слів та словосполучень на зразок україномовність, українолюбність, українськість, манкурти в українському варіанті, українська ідея, український рух, українське відродження тощо.

Жанр щоденникових записів дослідники відзначають як особливий тип автокомунікації. Серед різновидів автокомунікації Т. Космеда називає інформацію «Я - я», що «може переміщатися у часі (це спостерігається у таких жанрах, як мемуари, автобіографія) або бути миттєвою рефлексією на конкретні події (жанр щоденника)"[45, с. 261-262]. Автокомунікація - це діалог автора з самим собою, засвідчений у великій кількості риторичних запитань, у редукції слів, у рефлексії на чужі слова, зокрема в текстах «Щоденників» О. Гончара - на слова Т.Г. Шевченка тощо. Оскільки в мемуарних текстах відзначаємо взаємодію уснорозмовних і писемно-книжних стилів, то особливу увагу звертаємо на структури експресивного синтаксису, характерні для розмовних висловлювань [33, с. 76-86].

Щоденникові записи - це своєрідний літопис часу, в якому відбиваються об'єктивні події та їх суб'єктивна оцінка. Остання репрезентована в публіцистичності тексту. Публіцистичним може бути і власне художній текст [37, с. 29-39]. За досліджуваними текстами О. Гончара можна відновити конкретний дискурс другої пол. ХХ ст. Не випадково постає питання про художній аспект мемуарної літератури, про поєднання в останній художнього і публіцистичного стилів.

Досліджуючи публіцистичний стиль, А.П. Коваль зазначає, що «серед інших функціональних стилів публіцистичний стиль виділяється тим, що добір і використання мовних засобів характеризується в ньому поєднанням обох вимог - прагненням до посилення як логічного, так і емоційного боку висловлення» [43, с. 10]. Дослідниця вважає, що «на відміну від інших функціональних стилів, у публіцистичному стилі вплив, переконання виступає як головна функція мови, більше того - цей вплив має концентрований, відкритий, підкреслено агітаційний характер. Добір і впорядкування мовних засобів визначається насамперед їх оцінними якостями і можливостями - їх здатністю ефективно і цілеспрямовано впливати на масового читача» [43, с. 10].

Отже, соціальна оцінність мовних засобів - головна риса мови публіцистичного стилю, визначальна на всіх його рівнях. Специфіка організації мови названого стилю полягає в її відкритості, в прямому вираженні авторського «я» [43].

Розвиток публіцистичного стилю нерозривно пов'язаний з історією розвитку української літературної мови, оскільки він є одним із її складових компонентів. Елементи публіцистики були властиві ще старій, так званій слов'яноруській літературній мові, яка була поширена в Україні у ХVІІ ст. [7; 40; 42].

Сучасні дослідники бачать у феномені публіцистичного стилю поєднання двох типів мовної комунікації: 1) жанрово різноманітний, неоднорідний за комунікативною інтенцією функціональний стиль літературної мови, що використовується у сфері масової інформації; 2) емоційно забарвлену, піднесену мову з ознаками вольової оцінності. У цьому другому значенні публіцистичні твори несуть у собі значний заряд суб'єктивного сприймання дійсності. Спадщина українських письменників, культурних діячів минулого репрезентована різними жанрами публіцистичної і художньої літератури.

«Загальні питання поетики мемуарної прози (на матеріалі спогадів Д. Марковича) висвітлює С.А. Панченко, звертаючи особливу увагу на образ оповідача, а також на форми функціонування часу, своєрідність композиції та інші чинники [65].

Дослідники поглиблено вивчають щоденникові записи з погляду категорій тексту. Йдеться про прагматизм, інформативність, ситуативність [Т. ван Дейк], авторський задум [М.М. Бахтін], образ автора [В.В. Виноградов, М.І. Крупа], суб'єктивну модальність [Г.О. Золотова, С.Я.Єрмоленко], стереотипізацію/ новизну [Н.М. Сологуб]. Щоденникові записи як продукт мовно-розумової діяльності відзначаються лаконізмом, економністю, використанням фонових знань, високою емоційністю, асоціативністю, мозаїчністю тощо. Досліджуючи структурно-стилістичну та лексико-семантичну організацію щоденникових текстів, А.М. Приймак звертає увагу на відтворення уснорозмовного стилю, нечіткість композиційних рамок тексту, вияв присутності автора, принагідні побіжні зауваження, не пов'язані з текстом тематично, а також емоційність, експресивність, що виявляється на всіх мовних рівнях [71, с. 6-9]"[59, с. 23]

1.3 Образ автора мемуарів

Письменницькі щоденники - жанр у літературі особливий.

Він не може замінити ні романи, ні повісті, ні вірші.

Чи був би для нас таким цілісним образ Тараса

Шевченка без його «Журналу» чи образ

Олександра Довженка без його

знаменитого і трагічного

«Щоденника»?

Валентина Гончар

Щоденники та різноманітні матеріали біографічного характеру - це документи найповнішого самовиявлення характеру людини, способу її мислення, оцінки нею певних явищ [53, с. 155]. Попри виразний струмінь комунікативних суб'єктивних настанов вони становлять значний інтерес для вивчення епохи, життєвого і творчого шляху і світогляду діячів мистецтва і літератури [56, с. 236].

Мемуарна література як особливий жанр, в якому поєднуються ознаки художнього та публіцистичного (інформативного) стилів, засвідчує особливу природу виявлення ідіостилю автора. Ідіостиль спогадів і щоденників конкретного автора підпорядкований загальним вимогам мемуарного жанру, пор. думку О. Галича: «Спостереження над поетикою української мемуарної прози неможливе без тісного зв'язку з аналізом окремих різножанрових творів. Індивідуальна поетика мемуариста, що виявляє себе щоразу в конкретному творі, в результаті аналізу та узагальнення дає можливість виносити на суд громадськості спостереження над поетикою спогадів у цілому» [16, с. 85]. Зауважимо, що наші спостереження над текстами «Щоденників» О. Гончара засвідчують перевагу якісних ознак ідіостилю автора над жанровою специфікою текстів.

Хронологічно задокументовані події, прізвища реальних дійових осіб, назви місця подій становлять лінію документалістики, проте над засвідченими фактами панує образ автора, його сповідь, щирий самоаналіз власного життя, взаємостосунків з навколишніми, тобто мемуарний текст виступає засобом виявлення людського характеру [12, с. 6-9].

З образом автора дуже тісно пов'язаний характер мови, оскільки саме мова тексту поєднує в собі індивідуальне й типове, у ній і реалізується образ автора, авторський задум, стиль та інші особливості. Мова твору відображає спрямування, стильову манеру письменника, характеризує співвідношення суб'єктивних та об'єктивних елементів, ступінь вияву авторського «я» й визначає загальну тональність мемуарних текстів, ставлення автора до дійсності й до мови, яка втілює цю дійсність.

Таким чином, авторське «я» виявляє поряд із соціальними гранями й особисті сторони - властивості конкретної особи. Авторське «я» - це найбагатший і найрізноманітніший спектр граней, оскільки авторське «я» стає більш м'яким, людяним, розкутим, бо позиція мемуариста - це позиція людини, яка спостерігає, розмірковує, але не вершить суд.

Образ автора також проглядається у міркуваннях О. Потебні про те, що кожен письменник «пише історію своєї душі (і побічно історію своєї доби)».

Образ складається з основних рис творчості письменника. Він втілює в собі й відображає іноді й елементи художнього перетворення його біографії [10, с. 113]. Саме так формується неповторний образ автора слова і водночас внутрішньотекстова даність, що об'єктивно існує завдяки її мовленнєво-словесній реалізації [50, с. 63].

Спираючись на Потебнянську теорію автора, дослідники аналізують психологію творчості письменника, зокрема мемуариста: «Аналіз літературної творчості, вивчення епістолярної стадщини, щоденникових записів та усних свідчень багатьох вітчизняних та зарубіжних письменників дав підстави Потебні стверджувати, що поет творить насамперед для себе і твір має значення передовсім для самого автора як «засіб саморозвитку». Суперечність між творчістю «для себе» і творчістю «для інших» вчений вважав чисто умовною - справжній, щирий поет пише насамперед про потреби власної душі й «побічно» про потреби свого часу» [88, с. 422].

Потребами часу (другої пол. ХХ ст.) зумовлена особлива увага О. Гончара до української ідеї, української справи, українського відродження. Висловлюючи свої думки, автор репрезентував суспільну свідомість своїх сучасників: «Серйозний митець, не дилетант і не спекулянт, - міткує Потебня, - кожним актом творчості розв'язує важливе для себе завдання, і якщо його особа виділяється з ряду, то разом з тим і завдання важливе для сучасників» [69, с. 45].

Значення мемуарної літератури виявляється не лише в тому, що читач відкриває для себе процес самопізнання автора. Адже О. Потебня зауважував, що самосвідомість - це динамічний феномен: «Як можливе самопізнання, коли я є неперервна тяглість, коли пізнане в мить пізнання вже пішло, вже невловиме?» [70, с. 25]. Осмислення української ідеї в ХХІ ст. спонукає читачів звертатися до самопізнання українців у ХІХ-ХХ ст.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ

Лінгвостилістичний інструмент аналізу текстів спирається на розуміння стилю не як техніки мовної майстерності чи засобу прикрашання мови, а як тип суспільно усвідомленого використання функціональних різновидів літературної мови. До таких функціональних різновидів зараховуємо жанр мемуарних текстів, мовно-системна організація яких - лексико-семантичний склад, фразеологія, синтаксична будова - відбиває стан розвитку літературної мови певного періоду та особливості індивідуальної мовотворчості авторів.

Жанрову специфіку мемуаристики допомагає з'ясувати розуміння зафіксованого реального факту. Останній, збережений у щоденниковому тексті, забезпечує історизм тексту, виступає засобом відтворення соціально-політичних умов, показуючи глибинні процеси розвитку суспільної думки.

У зв'язку з тим, що притаманна щоденникам документальність, історична достовірність не виключає права автора на художній домисел, спостерігається тяжіння епістолярного стилю до публіцистичного та художнього, а також синтезування й пристосування окремих мовних елементів розмовного стилю. Таким чином, по-перше, епістолярний стиль - це певний конгломерат, сплав кількох стилів - розмовного, художнього та публіцистичого, по-друге, у мемуаристиці чітко вимальовується образ автора, бо автор - головний стилетворчий чинник мемуарного тексту, образ автора - це індивідуальна словесно-мовленнєва структура, яка пронизує мовну тканину твору й визначає взаємозв'язок і взаємодію всіх його елементів.

2. Образ рідної мови в епістолярії Олеся Гончара

2.1 Динаміка мовної ситуації в Україні в 50?90-х роках ХХ століття

У вигляді мови природою дано людині великий скарб.

Не тільки користуватися ним, рідним словом, але й натхненно

ростити, оберігати його коріння й леліяти його цвіт - ось тоді воно й

буде запашним та співучим, сповненим музики й чару, життєвої правдивості й поетичності.

Олесь Гончар

Постать Олеся Гончара у суспільно-політичному і культурному житті України ХХ століття є знакова. Мабуть, не було жодної проблеми, яка б не привернула увагу митця, на яку б він не відреагував всією силою своєї пристрасної душі. Та найпекучішою проблемою для нього була доля рідної мови.

Знову й знову перечитую «Щоденники» Олеся Гончара. Скільки у цьому тритомнику болю за свій народ, скільки любові до рідного слова.

О. Гончар вважає мову «духовним кодом нації» [6 травня 1988], «вищим виявом духовності» [18 липня 1987] етносу. Він наголошує, що «мова того чи того народу становить собою не тільки національну, а й вселюдську цінність» [6 листопада 1987]. Оскільки мова - категорія духовна і має виняткову життєву енергію, її важко змінити [16 лютого 1988], а ще важче - знищити. З цього приводу Олесь Терентійович пише: «Вигубити мову - це не так просто, як декому здається. Старогрецька, і латинська, і санскрит збереглись у житті людства завдяки безсмертним творінням поетів, мислителів, учених… І житимуть ці мови, доки житиме й саме людство. А деякі «мертві», нібито забуті, безнадійно втрачені, раптом через віки відроджуються, як ось іврит, і знову стають живою мовою цілої нації. Містраль обезсмертив провансальську мову своїми поемами, і хто назове її зараз такою, що безслідно зникла?» [12 червня 1994].

Олесь Гончар в «Щоденниках» передає динаміку мовної ситуації в колишній Українській РСР і в уже незалежній Україні, фіксує зміни в мовній політиці, висловлює свої пропозиції щодо мовного законодавства. «На основі Гончарових записів можна змоделювати, як еволюціонувало мовне питання в 50-90-х роках XX століття в Радянському Союзі і в республіці Україні, що входила до його складу й там «щастя знайшла»» [80, с. 11].

У мотивах державотворення, взаємин митця і влади, захисту національної мови, ставлення до співвітчизників за межами України, збереження навколишнього середовища, оцінці мистецької спадщини та її найвидатніших представників простежується еволюція світогляду й підходів автора до зображення й оцінки дійсності: від лояльного ставлення до існуючої в СРСР політичної системи в довоєнний час, щирої віри в поширені міфологеми тієї пори, через сумніви й вагання в добу хрущовської «відлиги», спроби гуманізувати, демократизувати й спрямувати в цивілізоване річище суспільний розвиток у роки «застою», до усвідомлення необхідності боротьби за проголошення України як незалежної держави.

«Мовний розвій він розглядав не ізольовано, а у зв'язку з політичною та культурною ситуацією, а подеколи й соціально-економічною. Явище культури Олесь Терентійович розуміє й витлумачує особливо, неординарно, поважно: воно життєве тоді, коли твориться зусиллями багатьох поколінь, передається від батька до сина, від прадіда до правнука, коли «мудрий сивий досвід єднається з чистою світанковою юнню» [31 серпня 1981].*

* «Чому всі руйначі - від Герострата до козельщинських войовничих безвірників і пекинських хунвейбінів - першим об'єктом для нападок обирали культуру? - запитує Олесь Гончар і сам відповідає: - Чи не тому, що вона становить основу людської душі? Зруйнуй її - і від людини зостанеться глина, пластилін, ліпи тоді, що хочеш…» [9 квітня 1982]. Краще не скажеш, та й немає потреби щось доповнювати чи уточнювати.

Дуже прикро, що і на зорі віку XXI в українському культурному просторі ці зв'язки легко рвуться, а вони - найпотужніший консолідуючий чинник нації. У щоденниках виразно засвідчено масштаби антиукраїнського мовного терору в другій половині сторіччя, що минуло. Гіркий присмак гострої боротьби проти україномовності, українолюбності із застосуванням насильства аж до фізичного винищення сповна відчув на собі письменник Олесь Терентійович Гончар, якого по праву називають добротворчою і сонценосною натурою, подвижником ясного духу і вражаючої працездатності, світлом, що долало тьму, совістю нації. Із сумом і тривогою він констатує, що функціональний престиж української мови в цей час прямо залежить від комуністичного поступу: чим ближчим є світле майбутнє людства, тим обмеженішою стає сфера поширення нашої мови. Береги рідної мови затято й методично вишукано звужують партійні працівники, чиновники різних рангів, яким московський центр доручив важливе і відповідальне завдання - підтримувати єдиний після припинення українізації курс - російщення України та інших союзних республік " [80, с. 11-12].

«Свідомість людей була засліплена ідеєю білінгвізму й подвійної рідномовності, яку проголосив і канонізував Микита Хрущов. Виступаючи 1961 року в Москві з доповіддю про проект нової програми Комуністичної партії Радянського Союзу, він сказав, що російська мова «стала фактично другою рідною мовою для народів СРСР, засобом їхнього міжнаціонального спілкування, залучення кожної нації й народності до культурних досягнень усіх народів СРСР і до світової культури. Процес добровільного вивчення російської мови, що відбувається в житті, має позитивне значення для розвитку міжнаціонального співробітництва»» [80, с. 13]. Читаємо в щоденниках, що недоброї пам'яті XXII з'їзд КПРС узаконив, по слову Гончара, «всеосяжний і всепроймаючий стандарт» [28 липня 1966] «теорію злиття націй і мов»*, «задовольнив» зростаюче прагнення неросійських народів до оволодіння російською мовою.

*Ці розмірковування Олеся Гончара доповнюються ще й такими: «Неможливо собі уявити, щоб твір художника однаково сприймався людиною, що виросла в монгольській юрті, і людиною, що виросла на Вацлавськім намєсті в Празі. Різні не просто смаки, різне художнє мислення, вся система образів і уявлень… І жахливо було б, якби все це було зафіксоване» [26 листопада 1956].

Однією з найактуальніших проблем мовознавства - такої його ділянки, як соціолінгвістика, стала російсько-українська двомовність. Створення теоретичної й законодавчої русифікації республік Союзу РСР, із соціального та мовознавчого погляду, входило до першочергових завдань цієї галузі науки про мову. Засадничі принципи білінгвізму розробив директор Інституту мовознавства імені О.О. Потебні АН УРСР (1961-1981 pp.) Іван Білодід.

Білодідівську концепцію двомовності дуже швидко спростувало саме життя. Білінгвізм, що утворився на широкому просторі колишнього Радянського Союзу, сьогодні потребує скрупульозного культурологічного, політологічного, етнопсихологічного, лінгвістичного, соціологічного дослідження, а можливо, навіть обстеження. Олесь Гончар у щоденниках записав гірке, але справедливе слово про результати наукової діяльності академіка Івана Білодіда і його послідовників, зокрема сина-лінгвіста: «Плюндрується навіть топоніміка. Вже нема Переволошної - Світлогірськ. Нема Табурища - Світловодськ… Це все Білодід, виявляється, віддячує своєму народові. Хтось і його перейменував: Світлодід чи щось таке…» [літо, 1969].

Академіку Івану Білодіду Олесь Гончар радить «заглядати в «невичерпну скарбівню» нашого народу - 4-томний «Словарь української мови», який спорядив у світ у 1907-1909 pp. Борис Грінченко, а нам усім читати й студіювати праці не академіка Білодіда, а видатного філолога Олександра Потебні, у полі зору якого також була проблема дво- і багатомовності. Одна з найбільших заслуг цього видатного українського вченого XIX століття полягає в тому, що він засуджував у своїх дослідженнях («Думка і мова», «Мова і народність», «Загальна літературна мова і місцеві наріччя», «Із записок з руської граматики») денаціоналізацію і доводив, що всі мови мають невичерпні внутрішні можливості, що всім їм притаманні свої ознаки» [80, с. 16].