Мова щоденників Олеся Гончара

В своїх щоденниках письменник теж постійно змальовує степ, і саме, ці замальовки він потім переносить в свої твори: «жита сизіють, голубі озерця, зелені масиви луків [5 червня 1950], спраглий степ; але то повінь: маревна! То вічна мрія степу, що стала видимою; степ цей, коли тирса цвіте, - понад усяку красу; вбродиш по коліна в сріблястий шовк, злегка згойданий вітром; за сонцем ковил сталево-тьмяний; сліпуче сріблясте море; він, степ, несе в собі більше ласки, ніжності, тихої замріяної краси» [21 травня 1951].

«Як символ степу виступає назва рослини «спориш», «трава із трав», словами письменника, «споришець», «кучерявчик». «Гай-гай, де ми з тобою здибались, друже… Топтана-перетоптана, незавидна якась травичка, а враз воскрешає для нас цілий світ», «спориш, певне, і в садах Едему був поміж перших ще райських бур'янів», - з усмішкою зауважує письменник.

«Пасльоновим хлопчиком» із українських степів прийшов Олесь Гончар в українську літературу, він пережив особисто і втілив через мову у своїй творчості не лише запахи, барви, звуки, а й нелегку долю українського степу, його людей.

Мова творів Олеся Гончара ? це справді світ, центром якого є мовна картина світу українців.

Своєю мовотворчістю Олесь Гончар актуалізував ключові слова цієї мовної картини, виявив потенційні можливості української мови і цим вписав яскраву сторінку в український мовно-літературний процес» [79, с. 376].

Порівнюючи мову творів митця і мову його щоденників, ми не бачимо великої різниці. Либонь помітно, що для себе митець може записати робочий варіант якоїсь фрази, якихось слів. А в своїх творах він вже відшліфовує кожне записане слово. «Я належу до тих письменників, котрі майже завжди залишаються невдоволеними своєю роботою» пише Гончар в статті «Письменницькі роздуми» [20, с. 540]. Відчуваємо, як вимогливо до себе, до свого слова ставиться автор. Саме про це письменник пише в статті «Цвіт слова народного»: «Не було випадку, щоб видатний твір літератури був написаний сірою мовою, щоб вдалось його вибудувати словами зужитими, знебарвленими до пересічності, до нудної стертості п'ятака. Енергія слова ? з енергії душі, тільки так. Убога стилістика найчастіше є породження убогої думки. Ставитись до мови творчо, сміливо, але й з безмежною відповідальністю ? це чудово вміла робити наша класична література. Досвід її вчить, що найвища майстерність художника слова ? у його вірності життєвій правді, яка вбирає в себе, зокрема, й правду народної мови, засвідчену в найрізноманітніших виявах, ? і в пісенному ліризмі, і в гуморі, і в згустках афористично місткої народної мислі» [27, с. 562].

«За кожної епохи народ має своїх співців. Вони найповніше втілюють народний геній, волелюбство і непідкупне сумління народне. Наш час особливо багатий на таланти, зрощені рідною українською землею. В суголоссі талантів, якими пишається український народ і які є його сумлінням, вирізняється ясний, як блакить над степами й дібровами, ніжний, як дзеленчання тронки, мужній, як безсмертні дії прапороносців, голос письменника-громадянина Олеся Гончара» [2, с. 320-321].

Оскільки мова щоденників О. Гончара являє собою своєрідний сплав, синтез кількох стилів: художнього, публіцистичного й розмовного, то, безумовно, образність властива його мемуарним текстам.

Максимально естетично наповненими мовними одиницями в мемуарних творах О. Гончара є лексико-семантичне поле України та образ рідної мови, бо через усю його творчість проходить одна основна лексико-семантична образна парадигма «Україна», яка сприймається безпосередньо у зв'язку з номінативно-образним рядом рідної мови, мови материнської, української мови, мови української нації, духовного коду нації, ясного, співучого українського слова, україномовністі, українолюбністі, українськісті, манкуртів в українському варіанті.

Щоденникам О. Гончара притаманні глибина змісту, ідейність, правдивість відтворення об'єктивного світу, висока художня майстерність. Письменник вдумливо й старанно опрацьовує всі грані семантики слова, кожного виразу, надає їм відповідного смислу, громадянського пафосу. Правдивість відтворення дійсності, сила звучання його художнього майстерного слова визначається не тільки змістом, але й численними художніми засобами. Мова як першоелемент твору є основним засобом пізнання об'єктивної дійсності. Вона визначає і художню цінність словесного твору.

3 Лінгвопоетика образів Шевченка, Гоголя, ДОВЖЕНКА у щоденниках Олеся Гончара

3.1 Мовні засоби Шевченкіани Олеся Гончара

Серед великих світочів духу,

яких дали людській цивілізації народи нашої країни,

одне з найперших місць належить геніальному

синові України Тарасові Шевченку…

він народився, щоб осяяти всю Україну!

Щоб стати тим, у кому найповніше виявив себе

творчий геній українського народу.

Олесь Гончар

На сторінках свого щоденника Олесь Гончар дозволяв собі полемізувати з багатьма майстрами художнього слова. Серед них майстер, який займає найвище місце на духовних небесах України, майстер, до рівня якого лише наблизилися, але до якого: «не сягнули навіть ті, кого ми називаємо геніями XX і XXI століть, він на найвищих уселюдських духовних просторах» [80, с. 212]. Ім'я того майстра ? наш славетний Кобзар ? Тарас Шевченко.

Тарас Шевченко займав особливе місце у світосприйманні Олеся Гончара. «Це виявилося у виступах на ювілейних вечорах Тараса Шевченка, у написаній передмові «Вічне слово» до «Кобзаря» 1968 р. Пригадаємо також із «Твоєї зорі»: «А перший «Кобзар», що потрапив тобі до рук. І перші рядки, що запали у дитячу душу на все життя:

Серце моє, зоре моя,

Де це ти зоріла?»

Шевченко був для О. Гончара мірилом українського духу» [79, с. 372].

Саме з «Кобзаря» почалась літературна просвіта майбутнього письменника: «Добре, коли змалку пізнав любов доброї і мудрої людини, коли твої перші дитячі спогади овіяні ласкавим образом наставниці в житті, у велелюдному світі. Такою щедрою на добро і любов до людей була для Сашка його бабуся Пріська. Пізніше він згадував з найбільшою вдячністю…

Їй вечорами читав він Шевченків «Кобзар» і вчився розуміти, чого над безсмертними віршами Тараса лили гіркі сльози його бабуся й тітоньки, чому вони не соромилися тих дорослих сліз» [2, с. 6-7].

Для Гончара аксіомою є те, що Шевченко «серед унікальних - найунікальніший» поет [28 лютого 1989],» непідкупний Шевченко» [червень, 1943], «геній із геніїв» [26 квітня 1992], «для України - вічний орієнтир» [9 березня 1995], «найлюдяніший із поетів» [30 квітня 1982], «поет, ніби самим небом дарований Україні» [4 червня 1993], «великий… своєю непоступливістю й любов'ю до України» [14 травня 1998], «батько нації», «пророк, рівний біблійним пророкам масштабністю своєї особистості, силою правдолюбства, силою пристрасті і величчю своїх гуманістичних прозрінь» [9 березня 1992].

«Щодо уподібнення Шевченка біблійним пророкам, то воно, наголошує Олесь Терентійович, повинно бути принаймні в очах України та українців. В очах наших недругів, шовіністів, починаючи від несамовитого Віссаріона Бєлінського і завершуючи недорікуватим Олесем Бузиною, він був і залишається нині «аматором хохлацького патріотизму», «довічним волоцюгою», «безпросвітним п'яницею»» [80, с. 215].

Однако, письменник не проповідує сліпо поклонятись культу ідола, до безмірного прославляння особи, а пропонує розрізняти два культи - добра і зла. «Найвищий культ, який оздоровлює людство, - за його глибоким переконанням, - Спаситель». «Кожна нація повинна мати своїх святих, своїх героїв, плекати власних кумирів, дбати про розвій рідної культури, котра надійно збереже й міцно утвердить народ на вічні часи в цьому багатоманітному світі, який переживає процес глобалізації, що поглинає, розмиває, викорінює, трощить усе самобутнє, неповторне, надзвичайне, оригінальне, виняткове» [80, с. 216]. Шевченко - «це не кумир у вульгарному розумінні, це прапор нації, світоч!» - такий принцип визнає Гончар. Не варто руйнувати кожен культ, не треба очорнювати всіх кумирів, вважає автор «Щоденників». «Культ Сталіна, - зауважує він, - це був культ зла, тут відомо, як повестись… А культ Бога? Культ Шевченка? Культ бджоли?» [19 лютого 1993]. Чи можна заперечити цю гончарівську істину? Очевидно, ні. Так, дійсно, не викликає заперечень, що культ Бога, культ Шевченка, культ бджоли - «це ж зовсім інша річ! Культ Шевченка врятував цілу націю, бо дав їй життя, дав ідеал, дав віру! Це - як культ Сонця, образ світу Божого, найвищої справедливості, - без цього світу знов настала б ніч атеїзму, яка панувала в нас 70 років і ледь не перетворила у хробаків…» [19 лютого 1993]. Ми втрачали світло, яке надихало нас, втрачали святобливість, христолюбність, міліли серцем, бідніли душею, дбали тільки про себе й забували Господню заповідь про любов до ближнього. Про цю жахливу метаморфозу у щоденниках сказано так: «Людство, відколи воно вийшло з первісної дикості, відколи усвідомило свою духовність, завжди мало храми. Зараз за все - агітпункт!» [4 червня 1971]. Є єдиний культ, який треба наслідувати і проповідувати вважає Олесь Гончар - це той культ, «на якому тримається земля» [4 червня 1971], якого прагне весь світ. Сила ж Тарасового культу, зауважує письменник, така, що «і в безкрилих виростають крила!» Шевченко, наголошено у статті «Слово на Тарасовій горі», для нас - «вершинний вияв самосвідомості української нації, бо втілює в собі гідність і честь нації» [28, с. 99]. Сама з'ява Кобзаря, сказано у цій праці, є закономірною. Він «повинен був народитись! Він повинен був прийти, щоб синтезувати у своїй творчості все краще, століттями набуте демократичною українською культурою, щоб якнайповніше, красою й силою засвідчити перед людством величезні духовні можливості свого народу» [28, с 97].

Духовна спадщина Шевченка - це найцінніший дарунок, що «допомагав нам триматися на світі, всупереч усьому зберігати віру в майбутнє» [15 вересня 1993], слово ж Тарасове «не відцвітне у віках» [17 липня 1968], а його «Кобзар» «був першим учителем народу і таким залишався до зміни епох, та залишається й нині у повній силі» [30 вересня 1981].

«Олесь Гончар якось сказав, що цілюща, свята краса України з відстані бачиться зіркіше. Вихідці з України художник Архип Куїнджі і письменник Микола Гоголь* саме з віддалі так неповторно оспівали рідний край. Можливо, і Шевченко не став би генієм, не здобув би світової слави, якби не опинився далеко від рідної землі. «Кобзар» у такому вигляді тільки й міг бути створений на чужині, читаємо щоденниковий запис від 13 листопада 1975 року, «в сірих днях, в балтійських туманах, коли душа так спрагло жадала отчого краю, так глибоко тужила за Україною, за недавніми вольностями, за високою блакиттю українського неба». Маємо, щоправда, й інші непоодинокі приклади, коли талановиті українці, опинитись поза батьківщиною, забували мову матері, покірно служили чужакам. Та це не про нашого Тараса. Його «Кобзар» - книга геніальна, сприймати її треба особливо - розумом та серцем. Через серце Шевченкову музу пропустив простий люд, тому й оселилася вона в кожній родині, її знала напам'ять неграмотна бабуся й навчала своїх онуків, а ті, набравшись розуму, читали не відомі бабусі поезії Тараса і збагачували її. І так велося з покоління в покоління понад сотню літ. Святе Письмо й Кобзар, який, до речі, називається в народі Українською Біблією, - дві основні книги українців.

* Олесь Гончар припускає, що на молодого Шевченка велике враження справили українські повісті Миколи Гоголя. Юнак із Черкащини, «звичайно ж, був у числі перших і найпалкіших читачів, що впивались «Вечорами на хуторі…» І якщо не в плані соціальному, то принаймні в плані естетичному й народознавчому українські повісті Гоголя відкривали Тарасові красу України й давали певність, що він теж є володарем тих дивовижних пісенних художніх скарбів і може їх по-своєму відкрити, виповісти людству» [6 червня 1983]» [80, с. 221].

Читаючи щоденники Олеся Гончара, ми помічаємо, що попри те, що письменник жив і творив в епоху атеїзму, він був глибоко віруючою людиною, кожного Великодня він обов'язково робить запис в записниках і весь світ він сприймає крізь призму Божественного початку: « «Кобзар» - це суцільна розмова з Богом. Поетові Бог - співрозмовник, найвищий порадник і найвищий суддя. До нього звернені поетові болі, скарги, жалі, до нього - молитва і сповідь. У цьому суть «Кобзаря»» [4 червня 1993], робить в щоденнику запис письменник. Там, де атеїсти знаходять підтвердження своїм, атеїстичним поглядам, Гончар вбачає промінь світла небесного, потяг до Бога: «Вихопленими із віршів рядками на взірець:

… а до того

Я не знаю Бога [«Заповіт»].

… проклену святого Бога…

… немає

Господа на небі [«Сон»] - доводилося, що Шевченко - войовничий богоненависник, що він виступав проти церкви Христової, осуджував вірних, зневажав Священне Писання. Але ж він висловив й інші, абсолютно протилежні думки, як-от:

Спочивайте, діти,

Та благайте, просіть Бога,

Нехай на сім світі

Мене за вас покарає,

За гріх цей великий [«Гайдамаки»];

Молюся, Господи, молюсь!

Хвалить Тебе не перестану!

То воля Господа. Годіть!

Смирітеся, молітесь Богу

І згадуйте один другого… [«В казематі»]» [80, с. 222].

«Школа подає образ Шевченка збіднено, завжди підкреслює лише одну грань: бунтар. Це, звісно, так, - погоджується Олесь Терентійович. - Але ніколи ні слова, що він був набожною людиною, добрим християнином, ходив до церкви, молився, глибоко переживав момент причастя…» [10 березня 1990]. «Письменник вважає, що Тарас Шевченко як геній у всьому своєму багатстві ще не вивчений. Лише в добу незалежності, яка повернула нас до Господа, науковці заговорили про нього як палкого християнина, а не безбожника, почали глибше досліджувати його малярський доробок і цим самим урівноважувати два великі духовні крила Кобзаря: поетичне й малярське. Гончар наголошує на тому, що Тараса, як і будь-кого земного та тлінного, не можна вважати святим і праведним. Він мав гріхи, у чомусь помилявся. Та ці гріхи й помилки потонули в огромі тих величних звершень, які лишив по собі митець. Поетова душа випромінювала потужне світло, потрібне не одній людині, а всій нації [4 червня 1993]. Це світло живило українську націю, коли жив Шевченко, воно наснажувало її й тоді, як він відійшов у світ потойбічний, воно пломенітиме вічно, скільки на цій землі буде Україна, яка народила Пророка, яку він безтямно любив і за яку ладен був проклясти Святого Бога і свою душу погубить» [80, с. 227].

Для Олеся Гончара, який, умів по-справжньому цінувати українське слово, володів досконало його барвами, творив його, - є незбагненним феномен Шевченкової мови. Його вражає те, як міг Тарас, не вчившись у школі, проживши півжиття поза Україною, подарувати нам таку «мовну розкіш, таку моцартівську чистоту» [10 березня 1990]. Як можна було за чотирнадцять перших літ зарядитися, наснажитись духом України на все життя:

«Тарасів день. 181 рік виповнюється від того дня, коли він з'явився на світ. Сама доля подарувала його Україні. Чотирнадцять перших літ вистачило йому для того, щоб зарядитись, наснажитись духом України на все життя» [9 березня 1995].

Гончар зауважує, що Шевченко глибоко усвідомлював, яка мова потрібна літературі, а не просто добирав із народного мовного багатства все найкраще і найдосконаліше. Поету було притаманне абсолютне естетичне чуття. До того ж за взірець Кобзар узяв народну пісню, яку пізніше ще один великий українець Олександр Довженко назве геніальною поетичною біографією нашого народу.

Тарас Шевченко «високо цінував мандрівного філософа Григорія Сковороду, але мову цього письменника називав «вінегретною»… Шевченко ламає міцно усталену практику, відмовляється від «вінегретної» мови, домагається мовної гармонії, беручи за основу ту говірку, яку засвоїв із дитинства, але не копіюючи її. Жагучий порив у поета до свободи, до рідної культури, до народної мови від діда, який ще був вільним, від батька, котрий уже став кріпаком [9 березня 1995]. Отже, за Гончаром, «Кобзар» не був лише вибухом стихійного натхнення, а результатом свідомого шліфування, бо ж поет орієнтувався не на окремий діалект, не на стару традицію, не на запозичення, а на весь українськомовний обшир, вибираючи з народних уст найдосконаліше, найпоширеніше, найзручніше для спілкування» [80, с. 228].

«Шевченко дав орлині крила українському слову. Він незмірно розширив діапазон нашої літературної мови» - писав Олесь Терентійович у статті «Слово на Тарасовій горі», - «але найбільше творче натхнення поет черпав … зі стихії народного життя, що кипіло непокорою, бунтом» [28, с. 97].

Сила Тарасового слова в тому, що він у двох рядках його може вмістити цілу епоху:

«Орел вийняв карі очі

На чужому полі…

Оце поет. Оце Шевченко! Ціла епоха - у двох рядках» [27 березня 1975].

3.2 Микола Гоголь очима Олеся Гончара

Гоголь - це ідеальний образ генія.

Олесь Гончар

Творчість Миколи Гоголя мала помітний вплив на письменницький хист Олеся Гончара. З самого початку літературного життя Гончара Гоголь був для нього цілим художнім світом, істинним відкривачем народного поетичного материка, митцем, який представив людству духовний образ країни, неповторний, волелюбний, багатий характер нашого народу [38, с. 133] (див. також: [11]). Олесь Гончар повсякчас був спраглий до художнього слова славного земляка, називав його «суто українським типом генія зі всіма його достоїнствами й слабкостями» [5 квітня 1976].

Вже в зрілому віці Гончар запише в щоденниках, що він дуже шкодує, що: «дитинство полтавського хлоп'яти пройшло… без Гоголя! Як сталось, що ніхто не порадив і в класі вголос ніхто нам не прочитав, «как упоителен, как роскошен…"? А це ж була б революція духу (хай і дитячого), скільки вона дала б у вихованні художності… І всі роки «літспроб», літшколярства були б інакшими.

Бо відкрити для себе такого поета в дитинстві - то зовсім не те, що відкрити його в дорослості… Чи на схилі літ» [23 лютого 1977].

Вперше ім'я Гоголя в щоденниках Олеся Гончара ми знаходимо в записі від 16 вересня 1975 року. Гончар пише: «Гоголь - явище унікальне, воно виникло на гребені двох могутніх мовних стихій і з їх синтезу… Йому довелось витворювати свою власну мовну структуру, вільну від усяких тодішніх правил та норм стилістики, для нього законом було єдине: найповніше поетичне волевиявлення душі».

Далі, протягом усього життя Гончар аналізує, намагається зрозуміти глибинний смисл гоголівської творчості. «Я майже певен: якби Гоголь не порвав із своїм національним середовищем, якби зберіг і надалі ті родинні зв'язки, що його живили в юності і ще раніш у дитинстві, - не закінчив би він так трагічно. Втративши Україну, він опинився в духовному вакуумі» - запише він 9 серпня 1976 року. Отже, робить висновки письменник, головне для гармонії, розвитку творчості - це не відриватись від рідного коріння, рідної землі. Змолоду людина відчуває потяг до великих справ, до пізнання світу і вирушає мандрувати в чужі краї, але згодом, набравшись досвіду, вона розуміє, що щастя далеко шукати не треба, воно поруч, у рідній домівці, але повернутись не так вже й легко. 28 серпня 1978 року Гончар пише:» Гоголь - це по суті безпритульний геній, тільки свою українську Василівку - Яновщину вважав «рідним гніздом» і незадовго до смерті саме сюди він рвонувся востаннє з мос[ковської] квартири гр[афа] Толстого, але, доїхавши до Тули і відчувши себе зовсім розбитим, повернувсь до Москви, щоб згорнути крила назавжди…»

Гоголь був самим містичним письменником свого часу. І це, вважав Олесь Гончар, саме тому, що «ніщо не могло замінити йому Україну, її сонце, поезію, сміх, її здорову народну кров і незламний дух (хай і покріпачених, хай і закутих) козацьких натур… Він задихався від нестачі повітря. Звідси його містика, муки, страждання, почуття найчорнішої безвиході…» [9 серпня 1976 року].

Олесь Терентійович порівнює двох митців одного часу, майже східною долею, але таких різних за духом: «Шевченко жив майже стільки літ, як і Гоголь, і так само більший відтинок свідомого життя провів поза Україною. Але він зберіг всі духовні зв'язки, зберіг у повноті, рівній реальному середовищу, все дороге, заповітне й наснажливе, і тому не сталося з ним того, що сталося з Гоголем: при всіх своїх терзаннях Шевченко уник тієї внутрішньої спустошливої, руйнівної кризи, яка задушила його великого земляка, перед тим спаливши на чорнім вогні розпуки його не відомі для нас творіння» [9 серпня 1976 року].

Мав задум Гончар написати твір про Гоголя: «Ось це все могло б стати основою твору: «Гоголь у Римі» або «Гоголь у Венеції»…» [9 серпня 1976 року], але не судилося.

На початку квітня 1976 року у Венеції відбувся Міжнародний симпозіум по темі: «Гоголь і європейська культура». Олесь Гончар був делегований на цей симпозіум і виступав там з доповіддю «Гоголь і Україна».

Про цю подію він запише в щоденниках: «Здається, поїду у Венецію на Гоголівський конгрес. Тема виступу вільна, на вибір. Хотілось би говорити про Гоголя раннього, сонячного, українського, про органічний зв'язок його з українським гумором, з народною піснею, думою…» [1 квітня 1976].

Створюючи образ Гоголя на сторінках свого записника, Гончар використовує експресивні засоби емоційного сприйняття - від: «Гоголя раннього, сонячного, українського…» до гоголівської: «внутрішньої спустошливої, руйнівної кризи…». Автор створює фразеологічні звороти, щоб підкреслити свій емоційний стан, що виникає, коли він торкається теми улюбленого митця: «Гоголь - це ідеальний образ генія» [4 лютого 1977], «Зацькований геній» [7 лютого 1977], «Геній із геніїв» [16 серпня 1980], «Гоголь - от хто багато несе в собі загадок!», «І ввесь - із загадок!» [16 серпня 1980].

В своїй доповіді «Гоголь і Україна» Олесь Гончар наголошує, що Гоголь: «великий чародій слова, прозорливець з даром проникати в найпотаємніші глибини людської душі…, для росіян … став «Николай Васильевич», для українців - «Микола Васильович», римські друзі називали його «синьйор Нікколо», а для людськості він просто - Гоголь» [28, с. 108].

В щоденниках Гончар після виступу на конференції у Венеції запише: «Робив доповідь «Гоголь і Україна». Один із приїжджих москвичів оцінив це так: «Я понял из В[ашего] доклада, что Гоголь - украинский писатель». Хотілось сказати йому: потому что вы невежда и не подозревали, что на этом раннем этапе, на первой фазе, Гоголь действительно по духу был украинским писателем» [8 квітня 1976].

Так, дійсно, Гоголь жив і творив в Росії, багато хто вважає його російським письменником, і навіть не підозрює, що він був малоросс, а якщо і знає, то не хоче цього визнати. Але: «Батько Гоголя, виявляється, в Полтавській семінарії вчився разом з Котляревським» [1 січня 1980], «А мати Гоголя, ще бувши дівчинкою (Маша Косяровська), дуже гарно танцювала «козачка». Цей вогнистий її «козачок» всіх сусідів захоплював, приїздили дивитись… Ось звідки Гоголь!» [18 грудня 1979].

Читаємо запис в щоденнику Гончара датований вереснем 1977 року: «Перечитую раннього Тургенева. …який художник! …при такому вмінні проникати в глибини людської душі… За влучністю характеристик він, здається, найближче до Гоголя… Вся російська класична проза тримається на трьох китах: Толстой, Достоєвський, Тургенев… А всі три кити тримаються на хрупкеньких плечах ні з ким не зрівнянного Гоголя» [13 вересня 1977].

«Гоголь задовго до смерті признавався друзям - пише Гончар, - що коли вичерпає себе, звершить те, до чого він покликаний, тоді він умре. І так сталось. Не фізичні недуги зламали його. Світила медицини шукали у ньому тілесних хвороб і не розуміли, що перед ними той, ким керує воля, сила духу, і коли дух розпорядився: годі, далі не бути, - тіло йому підкорилось, настав кінець» [3 лютого 1980].

«Кажуть, він боявся померти в летаргічному сні, попереджав, щоб не спішили ховати.

Було в ньому щось містичне, прозріння його та пророцтва - вражаючі!» [16 серпня1980].

«Зацькований з усіх боків, навіть Бєлінський не зрозумів його беззахисності. Помер у злиднях. Чи навіть живим у летаргійному сні поховали? В 30-х рр. в домовині знайшли нібито перевернутим» [7 лютого 1977].

« «Какого горя не уносит время? Какая страсть уцелеет в неравной битве с ним?»

Так він писав. Так мислив, бувши ще 23-річним юнаком» [4 лютого 1977].

«Нема йому рівних в літературі XIX століття» [16 серпня 1980].

3.3 Мовний портрет Олександра Довженка пером Олеся Гончара

З життєвої активності, з вогню

життя викрешувалась Довженкова

поетика, його соковитий стиль, його

палаюча образність.

Олесь Гончар

Ще з тридцятих років Олеся Гончара хвилювала постать Олександра Довженка, коли він вперше побачив його кінематографічні шедеври, такі, як «Земля», «Арсенал», «Щорс» тощо. А лише після війни вони познайомилися й здружилися. Гончар любив розмовляти з уславленим письменником й майстром кіно при зустрічах (а було їх чимало), слухати різні, часом дотепні, а бувало й гіркі історії. Образ Довженка він утілив у численних різножанрових публіцистичних працях, щоденникових записах.

«Чи не вперше Олесь Гончар публічно заговорив про Олександра Довженка у виступі на третьому з'їзді радянських письменників у Москві в травні 1959 року. Саме тоді розгорілася дискусія про романтичне світовідчуття і світобачення. Знаходилося чимало авторитетних науковців і письменників, які начисто відкидали наявність романтичної течії у тодішній літературі, ідеї якої сповідував сам Гончар у власній творчості. Об'єктом нападок став один із чільних представників цієї течії Олександр Довженко, досить зручна для його опонентів мішень, оскільки він помер 1956 року і сам себе не міг захистити» [14, с. 532].

Знаходимо на сторінках «Щоденників» Олеся Гончара чи не перші рядки про великого митця: «Довженко, звичайно, геній. Тільки у справді великих людей може бути таке інтенсивне, невичерпно багате, джерелом б'юче життя. Весь час він бродить, як хміль. Він буває спокійним зовні, але внутрішньо, видно, - ніколи. Свіжі красиві думки, поради, проекти він розсипає щедро, на ходу, мовби йому самому тісно від них» [травень, 1953].

«Людина-легенда… Мабуть, більш, ніж надруковано його творів, ходить по землі його творів ненадрукованих, усних - афоризмів, крилатих висловів, яскравих образів і мудрих сентенцій… Він, справді, йшов по землі, як сівач, щедрий і добрий» [26 листопада 1956].

Мальовниче слово одного митця про іншого: звичайно, геній; велика людина, людина-легенда - начебто, дуже просто, а втім дуже високо Гончар характеризує людину, яка для нього є взірцем. Інтенсивне, невичерпно багате, джерелом б'юче життя - експресивними епітетами змальовує автор щоденників життєву позицію свого наставника. Свіжі красиві думки, поради, проекти він розсипає щедро, на ходу, мовби йому самому тісно від них.; Він, справді, йшов по землі, як сівач, щедрий і добрий - використовує троп-порівняння, для того щоб підкреслити велич, широту душі майстра.

В статті «Від Сосниці - до планети» Олесь Гончар відмічає: «Якби був створений розгорнутий фільм про самого Довженка, починаючи з юних літ і до тієї пори, коли ми почули від нього, що вже «вечоріє мій день», - то це був би фільм про життя мужнє й багатотрудне, глибоко повчальне у своїй силі любові до Батьківщини, у послідовній синівській відданості своєму народові» [17, с. 154], - «шлях Довженків не був усипаний квітами; але тим значливішою в очах нащадків вимальовується постать людини, яка йшла до звершення своїх задумів з високо піднятим чолом, дорожила честю митця, жорству доріг долала з гідністю громадянина. Тільки високий розум і світла душа могли взяти для себе з усього пережитого ось такий, справді людяний урок: «Я був багато хвалений і не раз осуджений за свої роботи і прийшов до висновку, що мірою поступу творчого життя повинно бути добро, а не зло»"[17, с. 155].

Порівнюючи опис Олександра Довженка в «Щоденниках» Олеся Гончара і в його статті ми не відчуваємо різниці в змалюванні мовного портрету митця. Інтенсивне, невичерпно багате, джерелом б'юче життя - так записано в щоденнику, життя мужнє й багатотрудне, глибоко повчальне у своїй силі любові до Батьківщини - так пише Олесь Гончар в статті. Але в публіцистичній статті - більше пафосу, тоді як в щоденнику - більше емоційної експресії.

«Постать Довженка продовжувала хвилювати Гончара-публіциста й пізніше. 1971 року, до 15-річчя від дня смерті геніального митця України, з'являється нарис Олеся Гончара «Довженків світ», що містить чимало мемуарних елементів, пов'язаних зі спогадами про минуле спілкування двох письменників. Цей нарис є важливим етапом творчої еволюції Олеся Гончара в осмисленні особистості Олександра Довженка» [14, с. 534].

«Довженко в усьому поет, і це його виділяє з-поміж багатьох як митця. Він поет у думанні, у барвах, у зображенні характеру людини, у погляді на природу, на комаху, на квітку…» [21, с. 99].

«Образ його, полум'яний і мудрий, сам собою проситься на порівняння з біблейськими пророками, з тими, що проповідували в пустині і все життя яких - в пошуках істини. І хоч де був він: чи в Каховці, чи на прийомі італійських діячів кіно, чи в Ірпені біля вогнища увечері - завжди він в центрі уваги людей, він уже тут володар думок і настроїв.

Ходячий вогонь.

Ходячий вулкан» [26 листопада 1956].

«Сама мова «Щоденників» Олеся Гончара, унікальна: виразна, емоційна, експресивна. Письменник точний у формулюваннях думки, правдивий під час описів фактів, подій, характерів. Автор прекрасно володіє словом» [39, с. 167]. Образ його, полум'яний і мудрий, ходячий вогонь, ходячий вулкан - Олесь Гончар про Довженка в щоденнику.

«Метою створення мемуарної літератури є безпосереднє бажання автора поділитися своїми згадками з гіпотетичним читачем, упливаючи передусім на його емоційні та інтелектуальні сфери. Гіпотетичний адресат безпосередньо бере участь у формуванні тексту, що, на нашу думку, змінює емоційно-психологічний стан адресата, впливає на фонд його знань, систему оцінювань і суджень» [39, с. 167]. В своїх записниках сам-на-сам, автор висловлює свою думку, аналізує її, переосмислює, а потім видає в публіцистичному творі вже відшліфоване поетичне слово: В усьому поет, поет у думанні, у барвах, у зображенні характеру людини, у погляді на природу, на комаху, на квітку… - Олесь Гончар про Довженка в публіцистичному творі.

Олесь Гончар передає свої враження від зустрічей з Олександром Довженком. Після зустрічі з «ним, автором «Землі» й «Арсеналу» [21, (100)], Гончару подумалось, що саме такими, певне, були люди епохи Відродження, що «духовним побратимом був він титанам тієї розквітаючої доби» [21, (101)], В три рядки записані слова, які стали ключовими для характеристики Таланту своєї доби: «Великість. Крилатість. Могуття духу» [21, (100)],

Відзначає Гончар щедру всебічну обдарованість Довженка, його поліфонічну натуру, масштабність і крилатість творчого мислення. Наголошує Олесь Терентійович, що Довженко всього прагнув, все хотів осягнути, до всього, здавалось, мав хист. Згадуючи віхи біографії митця: учитель - художник-карикатурист - майстер кіно - драматург - письменник, Гончар ніби ненароком кидає думку: він «міг би, мабуть, стати й конструктором, творцем садів, як Симиренко, міг би, змагаючись із Корбюз'є, проектувати міста майбутнього, і тоді не тільки на екрані, а й на землі зводились би його поетичні аерогради» [21, (101)].

Вишикувавши в один ряд чотири дієслова - «будувати, перебудовувати, поліпшувати, вдосконалювати» [21, (102)], Олесь Гончар створює своєрідну висхідну градацію, і цим самим виокремлює ще одну грань творчої особистості митця, якого турбувало все, що потрапляло в поле його зору - від відродженого по війні Хрещатика до міжпланетних польотів майбутнього: «Йому хотілося, щоб героїчна історія народу була на видноті у поколінь, щоб, втілена в грандіозних монументах, промовляла вона з берегів Дніпра до майбутнього, до нащадків» [21, (102)]. Гончар пригадує три епізоди, що передають грандіозність мрій Олександра Довженка: викарбувати імена будівельників Дніпрогесу на стінах шлюзів; в Нікополі поставити колосальний пам'ятник Богдану Хмельницькому; в Каховці - кулеметну тачанку з баскими кіньми на самій кручі Дніпра. В записі щоденника Олеся Гончара, датованому травнем 1953 року, читаємо фрагмент про Довженка, який, як документальне джерело, ліг в основу згаданого вище уривка нарису: «Відома його пристрасть - все будувати, перебудовувати, покращувати, вдосконалювати. Око його не мине будинку, розташування ваших кімнат, і воно ж сягне по-орлиному в таку височінь, що захоплює дух. Це коли про Київ, про гідростанції на Дніпрі, про квітучі садки, якими він мріє вкрити землю. Ось він проїжджає шлюз на Дніпрогесі, дивиться на бетонні похмурі стіни, в яких осідає пароплав і:

- Отут би висікти на стінах шлюзу десять-двадцять тисяч прізвищ будівників Дніпрогесу. Уявляєте, з яким почуттям ці прізвища читали б через сотні, через тисячі літ.

- В Нікополі поставити колосальний пам'ятник Богданові Хмельницькому, бо звідси - з Микитиного Рогу - він почав свій похід. Поставити на дамбі, на найвищому місці, щоб екскурсанти одразу бачили, куди прибули…» [травень, 1953].

Своєрідний диптих про Довженка утворює твір Олеся Гончара «Двоє вночі» з нарисом «Від Сосниці - до планети», написаний ще 1963 року, а надрукований уперше лише через четверть століття, 1988 року. Такий довгий шлях до читача пояснюється гострим політичним підтекстом твору. «Двоє вночі» - це художній нарис, побудований на реальній життєвій основі, що не суперечить його жанровій природі, яка допускає і вимисел, і домисел, однак повинен реально опиратись на факти. Свідченням того, що в основу нарису «Двоє вночі» покладено документальні факти, є його щоденники. Зокрема в записі від 29 червня 1956 року, ще за життя Довженка, Олесь Гончар, очевидно, під впливом недавніх розмов з ним занотував: «Довженко… З таких, як він, у давнину ставали чаклуни, ворожбити, а може, й пророки. Про нього варто б написати роман. Сивий і стрункий в свої 60 літ. Гарячий і владолюбний. Бажання довго жити, як ворон. Мрії. Конфлікт з Вождем» [29 червня 1956]. Через рік, 30 червня 1957 року, уже після смерті Довженка, Олесь Гончар записав: «І все ж на нього тиснув культ. Пам'ятаю, як розповідав [він] про одну зустріч з Сталіним. Йшла мова про аероград.

- Я вказав йому на карті, де я будую свій уявний аероград. А через деякий час дізнаюсь, що там, на тому місці, справді вже виріс реальний аероград. Підказав Сталіну» [30 червня 1957].

«Олесю Гончару вдалося художньо переконливо передати характер Довженка, використавши для цього такі різноманітні засоби поетики тексту, як портретні вкраплення, опис різних обставин, пейзажні замальовки, характерологічні деталі, жести, мовні особливості, mise en abyme, такі специфічні прийоми публіцистичності, як асоціативність, порушення часопросторових характеристик, звертання до пам'яті, посилання на свідчення інших осіб» [14, с. 542].

Вирішальною є точка зору самого Олеся Гончара, його оцінки й бачення свого героя. Змальовуючи образ Довженка у багатьох публіцистичних творах Гончар використав численні записи, що робилися в щоденнику впродовж усього життя, можливо, як чорновий матеріал для майбутнього художнього твору, якому так і не судилося побачити світ, котрі ставали документальними фактами, аргументами, органічними частинами сюжету й композиції виступів, нарисів, статей, інтерв'ю, основою їх конфліктів.

3.4 Гончар про письменників-борців за волю, самостійність, соборність України

Навчитись прощати - це чи не найбільша з мудростей.

Олесь Гончар

Всяка дія викликає протидію - це загальновідомий факт. «Розумні, мужні діячі» [31 травня 1990], вірні сини України постали проти шаленої ґвалтівної кампанії русифікації, яка розгорнулася в Україні в 70 - 80-ті роки минулого століття, проти великодержавного руйнування мови. Правда того часу була такою: «чи замовкнути, іти в ГУЛАГ, чи таки творчістю своєю якось ще живити дух знесиленої нації» [8 березня 1995].

Згадуючи ті страшні для України часи, Олесь Гончар запише в своєму щоденнику 20 липня 1993 року: «Після таємної постанови Ради Міністрів СРСР від 13-10.1976 та «рекомендацій» Ташкентської конференції (22-24.05.1979 року) про значення російської мови в усіх сферах життя республік розгорнулась особливо шалена ґвалтівна кампанія русифікації України».

Ця кампанія була спрямована на ліквідацію «української мови і переведенню всіх і вся на «общепонятный»"[20 липня 1993].

Олесь Гончар також згадує: «Скільки зусиль доводилось тоді докладати нам, українській інтелігенції, щоб хоч якось пригальмувати, стримати руйнівний процес, оборонити рідну мову, де тільки можна, зупинити закриття українських шкіл (згідно «волі батьків»). Правозахисники, такі як Чорновіл, Ірина Калинець, Світличний, Стус та інші, опинились у таборах, їх було значною мірою знейтралізовано; тож увесь тягар нерівної, щоденної, тяжкої боротьби по цей бік дроту, боротьби за збереження мови, тобто й самої нації, ліг якраз на нещасну нашу інтелігенцію, котрій чим могла допомагала діаспора, - але ж вона була далеко, десь по той бік залізної завіси!.» [20 липня 1993].

Дванадцять років (1979-1991 р.р.) Олесь Гончар перебував головою Спілки письменників України і за цей час мав змогу не тільки знайомитись близько з вітчизняними митцями, але мав друзів і серед письменників інших національних літератур - тих, що входили до СРСР, і світової літератури взагалі. Про це відзначає Світлана Ленська в своїй статті («Шістдесятники» у «Щоденниках» О. Гончара): «Автор «Собору» з величезною пошаною, навіть благоговінням пише про П. Тичину, О. Довженка, тобто про старше покоління художників слова. Високо цінує Остапа Вишню, Г. Косинку, Л. Курбаса, М. Рильського. Протягом життя багато спілкувався з М. Бажаном, ставлення до якого неоднозначне: Гончар заслужено підносить його роль у створенні «Української радянської енциклопедії», - але прикро ставиться до надмірної обережності Бажана у ситуаціях, коли виникала потреба у вираженні громадянської позиції (під час письменницьких з'їздів, засідань правління СПУ тощо). Коли було треба підтримати того чи іншого письменника, Гончар безстрашно виступав на найвищому рівні, а Микола Платонович волів промовчати, залишитися в затінку. Автор «Людини і зброї» розумів, що це не стільки малодушність, скільки страх, сформований страшною сталінською епохою» [55, с. 219-220]. «Думаю, що на якісь тяжкі гріхи Бажан ішов зі щирої вдячності до Сталіна, адже саме Сталін врятував його, хоча все було за те, що й Бажан мав розділити долю нашого Розстріляного Відродження. І «Людина стоїть в зореноснім Кремлі», очевидно, була написана в ім'я спасіння себе. А ще його врятував «Витязь у тигровій шкурі», втеча до Грузії… І чи можна за це винуватити поета?"[16 липня 1994].

Ставлення Олеся Гончара до письменників «розстріляного відродження» заслуговує глибокого аналізу. Ми спробуємо з'ясувати його творчі і людські стосунки з письменниками-борцями того часу за волю, самостійність, соборність України на основі записів щоденника митця.

«Господи, дай мені сили, щоб я міг змиритися з тим, що я не можу змінити. Дай мені мужності, щоб я міг боротися з тим, що я можу і мушу змінити. І дай мені мудрості, щоб я міг відрізнити одне від одного» [1 квітня 1973], - це голос найправдивішої Гончарової правди, найчеснішої Гончарової совісті, найглибшої Гончарової віри, найглибшого Гончарового почуття, яке «він перейняв від своєї бабусі і яке не раз потім допомагало йому в житті й у творчості» [80, с. 197].

«Мужній вчинок здійснив Павло Тичина, який, аби не голосувати за ганебний хрущовський русифікаторський закон про школу, подав заяву й пішов з посади Голови Верховної Ради. А хіба не викликають поваги Максим Рильський та Микола Бажан, котрі виступили в «Правді» проти цього хрущовського наміру. Скромно говорить Олесь Терентійович про себе про та Андрія Малишка, коли, будучи депутатами Верховної Ради України, вони написали заяву-протест проти прийняття такого дискримінаційного вердикту. А це теж сміливий учинок, як і ще один - виступ спраглого до справедливості, ненаситного у своїй правоті Олеся Гончара на IX з'їзді письменників України. Тоді він сказав гірке слово про «правнуків поганих», які хотіли вигубити нашу мову, які підло й примітивно шантажували письменника дзвінками, «щоб прилякнути, щоб такого слова не було» [5 червня 1986]"[80, с. 198].

Олесь Гончар високо поціновував письменницький хист Григора Тютюнника, про що свідчить стаття «Живописець правди» у збірці «Вічна загадка любові»: «Правдивість зображуваних людських характерів, художня майстерність у відтворенні їхніх вчинків, емоцій - це те, чим найбільше приваблюють читача твори Григора Тютюнника, надаючи його слову цінності тривалої, неперехідної. <…> Живописець правди - так можна б визначити і творчі принципи письменника, і весь лад його душі, а відтак і його стиль, позначений справді яскравою індивідуальністю» [18, с. 185].

Автор «Собору» був дуже вдячний Тютюнникові за підтримку під час цькування за сміливий і правдивий роман. Болюче переживає він смерть Григора: «Щойно з Києва приголомшили звісткою: не стало Григора Тютюнника.

З місяць тому бачились востаннє. <…>…залишив оповідання «Три зозулі з поклоном», оповідання чудове.

І ось нема. Після Земляка - це найбільша з втрат. Великий це для нашої л-ри удар. Адже пішов автор творів класичної вартості, відійшов із поля битви наш український Шукшин.

Вічна пам'ять тобі, друже!"[6 березня 1980].

Інший запис, зроблений через два дні:

«Літературний Київ повен чуток про Григора…

У записці, яку він лишив на столі, нібито була всього одна фраза: «Домучуйте інших, а моє все спаліть». За іншою версією, замість «домучуйте» нібито було «доїдайте», а кому адресований цей докір - невідомо… Була якась крутня навколо нього, - так багато хто вважає. Чи не навмисно хтось навіював на цю самолюбиву, вкрай емоційну натуру чад пригніченості і депресії?

Та ще пускають підлі чутки: «біла гарячка…». Це щоб і в могилі поганьбити, принизити. Нема меж цинізму й підлості!

Ліна Костенко на похороні комусь нібито сказала застережно: «Ізолюйтеся від людей!» Страшна своїм відчаєм фраза… Крик часу. В розумінні ізолюйтеся під навіювачів, пліткарів, товаришів по чарці, бо то круки, бо й ще на когось навіють…» [8 березня 1980].

Творчу постать Григора Тютюнника Гончар характеризує поетичними фразеологічними зворотами: «Живописець правди, автор творів класичної вартості, наш український Шукшин».

А для тих, хто займається винищуванням співців українського слова, підбирає гнівні, вразливі, забарвлені емоційно-негативною експресією епітети: «навіювачів, пліткарів, товаришів по чарці, бо то круки, бо й ще на когось навіють…».

Трагедія таланту полягає в тому, що він не вписувався в задушливу атмосферу застою 1970-х років. Це неодноразово зафіксовано в «Щоденнику» Гончара: «Учора заходив Григір Тютюнник. Хмурий як ніч. Розповів, що вже нема Юрка Пономаренка. Працював такий славний хлопець на кіностудії - сценарист, поет, художник. Всебічно обдарований юнак. Надсилав якось мені свої поетичні мініатюри тонкої, філігранної роботи. І ось нема… Нібито отруївся. Пішов із життя майже водночас з Підпалим. А ще раніш - Симоненко.

Гине цвіт. В самому розквіті, коли б жити та працювати…

А живим?

Цькують Гуцала.

Самого Григора вже тягали на Київську організацію за те, що чимось образив Рудя чи Леваду… Погрожували виключенням.

Драчеві грозять за ту притчу про глухонімого, який скручував голови солов'ям…

Фактично нема й Лукаша - доконав його своїми пасквілями Мещеряк, брудний і брутальний тип, патологічний у своїй ненависті до укр[аїнської] культури… Його приймали за ненормального, але він, здається, більше прикидався таким, щоб тільки бути судово безкарним. І обливав брудом десятки чесних літераторів, зі злобою садиста й глумителя накидався на все свіже й талановите, - і це все йому справді минало безкарно, хоч іншого за такі речі давно б судили…» [17 грудня 1973].

«Гине цвіт. В самому розквіті, коли б жити та працювати…» - такою персоніфікованою метафорою дає назву Олесь Гончар тому нищівному процесу, що триває в Україні в середині другої пол. ХХ ст.

«Чого вони так рано обірвали свої життя: Тютюнник, Близнець, Малиновська? Здається, в часи дореволюційні література українська не знала жодного самогубства… Чому ж тепер? Були сніги Якутії, заслання, тюрми, нестатки, а люди тримались. Так чому ж зараз? Невже так багато безнадійності в повітрі, так багато туги за чимось?

Потрапив оце під руку роман Малиновської - справжній же талант!.» [7 грудня 1984].

Так, дійсно, бездуховне життя при тоталітарному режимі Радянського Союзу, атеїзм - життя без Бога, заганяло творчу інтелігенцію в глухий кут, провокувало самогубство. Бо, режим вимагав оспівувати ідола, а на це Бог не давав благодаті, і творчі натури задихалися без неї, як без повітря. Це була боротьба двох Вищих сил - сили Темряви, та сили Світла.

«Високо поціновував О. Гончар поезію В. Симоненка і В. Стуса, перекладацьку працю Лукаша, вітав талановиту прозу В. Яворівського, мріяв написати книжку про Аллу Горську, котра так передчасно й трагічно пішла з життя. Чимало рядків «Щоденників» присвячено І. Дзюбі: і як достойно він тримався під час нищівного виключення зі СПУ за «Інтернаціоналізм…», і як він жив і працював далі, про його участь у Русі» [55, с. 224].

Олесь Гончар у щоденниках не раз звертається до дуже болючої проблеми: кому в боротьбі за відстоювання інтересів української нації, для збереження рідної мови страждань дісталось більше - тим, «хто пройшов табори», чи тим, «кому випала інша доля». Звернемося до запису від 12 березня 1992 року: «Відповідаю другові на листа.* Пишу про полеміки з людьми, які були в таборах. Серед них поширене уявлення, що тільки вони боролися з тоталітаризмом, тільки вони захищали українську духовність; а ті, хто був по цей бік табірних дротів, лише, мовляв, догоджали режимові та мовчки чухали чуби. Я ж стояв і стою на тому що вся Україна в міру можливого захищала себе як націю і що Рух Опору, подібно як свого часу у Франції чи Польщі, і в нас був усенаціональний. Не кажучи вже про суцільно нескорену Галичину, відомо, що й Східна Україна, все наше Подніпров'я, нещадно зрусифіковане, задушене, затероризоване. Раз у раз заявляло про себе протестами і воістину мужніми вчинками. В цьому я пересвідчився ще під час «соборної історії», коли тисячі не знайомих мені людей, ризикуючи собою, стали на захист книги й підтримали автора своїми безстрашними листами. Писали робітники заводів, озивалася звідусіль трудова Україна…

А Василь Симоненко, Алла Горська, Григір Тютюнник, композитор Івасюк, Маргарита Малиновська, краєзнавець із Запоріжжя Микола Куценко та ще безліч інших? Хіба всі вони не були учасниками всеукраїнського Опору, хоча й судилося їм бути по цей бік концтабірних дротів!.»

* Ось цей лист:

«12 березня 1992 Кириченку С.М. Дорогий Степане Марковичу!

Прочитав Ваш нарис про Миколу Петровича Куценка. Достойний вінок на його могилу. Як і Ви, я про нього теж високої думки. Подвижник. Один із них…

Іноді доводиться полемізувати з табірними людьми, бо серед них поширене уявлення, що тільки вони боролися з тоталітаризмом, тільки вони захищали українську мову, історію, культуру, а ті, хто був по цей бік табірних дротів лише, мовляв, догоджали режимові та мовчки чухали чуби. Я ж стояв і стоятиму на тому, що вся країна в міру можливостей захищала себе як націю і що рух Опору - як і свого часу і Франції чи Польщі - був усенаціональним! Не кажучи вже про Галичину, бачимо, що й наше Подніпров'я, нещадно зрусифіковане, задушене, здеформоване, раз у раз заявляло про себе протестом, воістину мужніми вчинками. В цьому я пересвідчився під час «Соборної» історії, коли тисячі й тисячі людей стали на захист книги, підтримали автора своїми безстрашними листами. До найактивніших учасників українського Опору належав і наш з Вами друг Микола Петрович. Можна тільки пошкодувати, що він знищив щоденник… Яка втрата! Бунін свої записи зберіг, ризикуючи життям, і ми тепер маємо змогу читати його «Окаянные дни» - свідчення неоціненне… Вітаю Вас від душі!

Ол. Гончар» [19, с. 344-345]

Гончар наголошував, що: «вся Україна в міру можливого захищала себе як націю, Рух Опору… в нас був усенаціональний, все наше Подніпров'я, нещадно зрусифіковане, задушене, затероризоване».

Читаємо в іншому місці: «Роки 60-ті. Бої велися не лише на видноті, на арені, а й за лаштунками. І там іноді, може, ще тяжчі. Розумніші це розуміли.

Цей Осадчий (Осадчий Михайло зі Львова передав повість «Більмо». - Н.Д.) десь - навіть без іронії - зауважує: в таборі людина почувається краще, ніж на волі. Говори, що думаєш, довкілля відоме… А як було тим, кому доводилось постійно перебувати - і щось робити, - йдучи серед хижаків, серед підступностей, серед собків та грушецьких… Весь час-як по лезу ножа!» [19 листопада 1993].

«Хижаків, підступностей, собків, грушецьких…» - негативно емоційно-забарвлені епітети Олесь Гончар використовує для того, щоб підсилити вираження свого ставлення до боротьби з тими, кому ненависно було все народне, все українське.

В запису від 7 червня 1994 читаємо:

«Геніальний німець Гердер (до речі, учитель нашого Максимовича) в 1769 році писав: «Україна стане колись новою Елладою. Прекрасне підсоння цієї країни, погідна вдача народу, його музичний хист, плодюча земля - колись усе пробудиться. І з малих племен, якими були ж колись і греки, постане велика культурна нація. Її межі простягнуться до Чорного моря, а звідти - ген у широкий світ».

Чи збудуться ці вражаючі слова Гердера? Через шість років після його окриляючого пророцтва було зруйновано Запорозьку Січ - нашу степову Спарту. Над Україною надовго запала історична ніч бездержавності… А може, Гердер таки виявиться ясновидцем? Може, геніальну його інтуїцію навіяв йому сам Бог?

Але нашій, теперішній, Україні ой як далеко, щоб виступити в ролі нової Еллади. Трьохсотлітня ніч бездержавності та 70 років найтемнішої ночі сталінського режиму здеформували, знівечили душі мільйонів, не кажучи вже про безліч замордованих по ГУЛАГах…

Духовно Україна знекровлена вкрай. Оцей жалюгідний парламент. Гризня політиканів… Щоденні вбивства у підворіттях, де мафія розтерзує своїх конкурентів. Нація опинилась у наскрізь корумпованій державі з безвольним чи заляканим Президентом… То звідки ж прийде «нова Еллада»? Тільки з майбутнього! Якщо постане, то, може, через 200 літ!»

Незадовго до смерті Олесь Гончар у щоденникових записах залишає такі гіркі рядки: «Чи варто було так усе руйнувати? Здобули незалежність, а для кого? Для політиканів, для мафії, для тих, що розграбовують Україну дико, нахабно… Трудовий люд довели до нечуваних злиднів, письменники не мають змоги видаватись, бідують… Русифікатори, шовіністи розперезались, над мовою, над усім українським знущаються (при потуранні влади). То чи про таку незалежність мріялось нам? Комерсанти, рвачі, перелицьована номенклатура - ось хто пожинає плоди, і цій чорній кризі не видно кінця» [25 лютого 1995].

...