Мова щоденників Олеся Гончара

«У щоденниках Олесь Гончар чітко фіксує історію радянської двомовності. Офіційне життя їй дав 1958 рік, коли було опубліковано для всенародного обговорення «Тези реформи школи» ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР. Крім положень про залучення школи до виробництва, вони містили пункт про мову навчання в загальноосвітніх школах: «У радянській школі здійснено навчання рідною мовою. Це - одне з важливих завоювань ленінської національної політики. Разом з тим у школах союзних і автономних республік серйозно вивчається і російська мова, яка є могутнім засобом міжнаціонального спілкування, зміцнення дружби народів і прилучення їх до багатств російської та світової культури. Проте не можна не зважати на те, що по лінії вивчення мов у школах союзних і автономних республік існує велике перевантаження дітей. Справді, у національних школах діти вивчають три мови - рідну, російську й одну з іноземних. Слід вивчити питання про те, щоб надати право батькам вирішувати, у школу з якою мовою навчання віддавати своїх дітей. Якщо дитина вчитиметься в школі, де викладання провадиться мовою однієї з союзних або автономних республік, то вона за бажанням може вивчати і російську. І, навпаки, якщо дитина навчатиметься в російській школі, вона може за бажанням вивчати мову однієї з союзних або автономних республік. Зрозуміло, на це треба йти при наявності потрібних контингентів для укомплектування класів з тією чи тією мовою навчання. Така постановка питання - надати батькам право вирішувати, яку мову в обов'язковому порядку вивчатиме дитина, - буде найбільш демократичною, усуне будь-яке адміністрування в цій важливій справі і дасть змогу ліквідувати надмірне перевантаження школярів вивченням мов. Слід дозволити не вводити іноземну мову до переліку обов'язкових предметів у тих школах, де для цього немає відповідних умов»» [80, с. 18-19].

«12 листопада 1958 року відбувся пленум ЦК КПРС, який обговорив питання «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в країні», схвалив проект тез ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР, тобто узаконив постанову про перехід українських шкіл на викладання російською мовою. 24 грудня цього ж року прийнято закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР», який «знаменує новий етап в житті радянської школи, визначає шляхи розвитку народної освіти в період переходу від соціалізму до комунізму і є свідченням постійного піклування Комуністичної партії і Радянської держави про виховання підростаючого покоління». Верховна Рада УРСР, відповідно до цього закону, ухвалила: «Навчання в школах Української РСР здійснюється рідною мовою учнів. В школу, з якою мовою навчання віддавати своїх дітей, вирішують батьки. Вивчення однієї з мов народів СРСР, якою не провадиться викладання в даній школі, здійснюється за бажанням батьків і учнів при наявності відповідних контингентів. Доручити Раді Міністрів Української РСР розробити заходи, які б забезпечували всі необхідні умови для вивчення і поліпшення якості викладання в школах з українською або іншою мовою навчання російської мови, яка є могутнім засобом міжнаціонального спілкування, зміцнення дружби народів СРСР і прилучення їх до скарбів російської і світової культури, а також української мови в школах з російською або іншою мовою навчання всіма учнями, батьки яких і самі учні обрали цю мову для вивчення». Ухвала, яку прийнято в Україні, суттєво відрізняється від ухвали союзної: про необов'язкове вивчення російської мови не йдеться - можна не вивчати української мови. Олесь Гончар заявляє, що ніякої демократії не було, що батьки кров'ю серця писали йому, як їх обдурено, як на них чинено тиск партійними працівниками, котрі «виявились для нашого народу гірше татар» [3 липня 1986]. Олесь Терентійович в щоденниковому запису від 8 грудня 1966 року наводить такі витяги з ухвали Верховної Ради УРСР «Про зміцнення зв'язку школи з життям», що набула чинності 17 квітня 1959 року: «§ 9. Навчання здійснюється рідною мовою учнів». І далі: «В школу, з якою мовою навч[ання] віддавати своїх дітей - вирішують батьки». І далі в цьому § 9: «В той час, як в укр[аїнських] школах вивч[ення] російської мови обов'язкове, в рос[ійських] школах на Україні вивч[ення] укр[аїнської] мови не обов'язкове («здійсн[юється] за бажа[нням] батьків і учнів при наявності відповідних] контингентів»)». І далі знов: «Якщо самі батьки і учні обрали цю мову для вивч[ення]». Справді, хіба не дискримінація?» [8 грудня 1966], - запитує автор цих рядків» [80, с. 19-20].

А українці, між тим, зверталися із запитанням-засторогою: «Ви забрали в нас все, тепер хочете забрати останнє - мову. Навіщо вона вам? А ми без неї - не ми: якщо не стане її - не стане й нас» [24 вересня 1975]. Рекомендації, прийняті в Україні «самовпевненими й цинічними нікчемами» [25 липня 1979], «манкуртами в українському варіанті» [19 жовтня 1977], «гангстерами і провокаторами» [11 листопада 1977], «доморощеними ватченками» [3 липня 1986], зробили свою чорну справу. Ми й нині пожинаємо їхні гіркі плоди: знизився освітньо-інтелектуальний індекс; багато українців читають твори співвітчизників у російському перекладі; утратився інтерес до гуманітарних наук.

Відбулося деформування національної самосвідомості, відбулися жахливі зміни в самій мові: залунав спочатку в містах, а трохи згодом і в селах потворний суржик замість живого народного українського слова. «Перехід на суржик, - твердить Олесь Гончар, - означає здрібнення душі, її зубожіння і зрештою може призвести до спустошення молоді. Перекотиполе-то вже неповна людина!» [14 жовтня 1978]*.

* «Ми не є і не повинні стати народом суржикової мови чи мови мертво-декоративної, - записує в щоденнику Олесь Гончар 17 серпня 1964 року. - Маємо витворену протягом віків мову дивовижно багату, одну з найбагатших у світі, барвисту, запашну, розмаїту, здатну активно жити і розвиватись, придатну для найскладнішої художньої і наукової творчості. Злочином було б занедбати таке неоціненне духовне добро».

«Саме людина-перекотиполе безпечна на всі сто відсотків для тоталітарного режиму, бо нею можна легко й вигідно маніпулювати» [80, с. 22-23]. Сталося те, що Гончар назвав етноцидом: «Є термін етноцид. На відміну від геноциду він означає ліквідацію певної нації не шляхом фізичного винищення, а поступовим руйнуванням її укладу життя, історичної й культурної спадщини» [10 листопада 1979].

Щоденникові сторінки свідчать, що мовно-освітні перипетії 1958-1989 pp. були одною з найосновніших проблем, що хвилювали невтомного і справедливого Олеся Гончара. Він завжди був у центрі подій, пов'язаних з порушенням мовного режиму в освітній мережі та в інших галузях суспільства, з ганебною практикою деукраїнізації шкільництва, пильно стежив за філологічним життям в Україні. Ось один із записів: «був мордований на найвищому засіданні. Доповідав про молодих. Говорив і про шкільний закон з тим ганебним параграфом, що дозволяє дитині не вивчати рідну мову. Чому ж математику не голосуємо? Чому іноземна обов'язкова, а рідна - ні?» [17 серпня 1965].

Своїм авторитетом намагався письменник вплинути на верхи - на Петра Шелеста, Володимира Щербицького, Леоніда Брежнєва, а в часи перебудови - особисто на Михайла Горбачова, він звертався з вимогами і пропозиціями в різні інстанції, виступав на високих зібраннях, пояснюючи, що «мова наша сьогодні потребує конституційного, державного захисту. Не можна допустити, щоб загинула мова, бо то б загинув народ: на цілий народ поменшало б людство і його культура» [26 червня 1987]. Якою перемогою стало те, що «найлютіший переслідувач мови», хай і не сам, а через свого підручного, котрий «за все життя на Україні не спромігся зв'язати двох українських слів, змушений був «благословити» постанову українського політбюро нібито «на захист мови» [14 серпня 1987]. «Постанова куца, половинчаста, але вона є, її прийнято під сильним і настирливим натиском громадськості, яка осмілилася потурбувати донедавна недоторканий ЦК КПРС, змусила український «комуністичний олімп» докорінно змінювати мовну ситуацію в Україні, сповідувати ті принципи, які колись проголошувала ворожими і з якими вела багаторічну невпинну боротьбу» [80, с. 62-63].

«Українська мова в кінці 1989 року стала державною.

Викликає обурення в Гончара те, що Верховна Рада пропонувала замість статусу державності української мови винести постанову про вільний розвиток мови: «Отакі мудреці! Ще одне глумления бюрократії над національною мовою. Гірко й сумно» [26 червня 1989]. Народжений у страшних муках демократичний закон «Про мови…», який не допускає привілеїв чи обмежень прав людей за мовною ознакою, унеможливлює мовну дискримінацію» [80, с. 75].

«Гончар був певен, що демократичні перетворення, які почалися в горбачовську добу, не зупинити. Він радів, що 1989 року на Шевченківському святі навіть душитель, котрий «лукавством усіх своїх колег перевершив» [20 лютого 1990], «заговорив українською» [9 березня 1989]. Пленум ЦК Компартії України, що відбувся 19 жовтня 1989 року, Олесь Терентійович назвав історичним, тому що «за всі роки, відколи… став членом ЦК (а це… чверть віку!), вперше… почув доповідь, виголошену українською мовою. І обласні душителі, хоч і дуже нехітьма, але мусили теж виступати на «діалекті» [19 жовтня 1990]» [80, с. 77].

2.2 Філологічні спостереження Олеся Гончара

…повага до мови - це повага до народу.

Олесь Гончар

Олесь Гончар розв'язує у щоденниках досить широкий спектр власне мовознавчих та соціолінгвістичних проблем: культура мови, вплив мови на духовність народу, зв'язок мови і суспільства, коріння української мови, вічність мов. Свої міркування в нього щодо вічності мови: мову вигубити не так просто, як декому здається. Мови старогрецьку, латинську, санскрит віднесено до розряду мертвих умовно, оскільки вони збереглися в житті людства завдяки вічним творінням поетів, мислителів, учених. Не зникла безслідно й провансальська мова, бо її обезсмертив Містраль. Безнадійно втрачені мови (наприклад, іврит) можуть одержувати нове життя через віки забуття. Звертаючись до шовіністів, українофобів - «солженіциних», які вважають нашу мову «дикою» й пророкують їй близьку кончину, Гончар зауважує: «Мова Шевченкова перебуде, переживе усіх вас і не тільки своєю довговічною літературою, багатством красного письменства; переживе ваше каркання навіть звичайна коломийка, яка так весело й дотепно дзвенить нині над Карпатами!» [12 червня 1994]. Олесь Терентійович усвідомлює, що загроза для нашої мови, безсумнівно, існує. Небезпечними для неї є, зокрема, суржикування, чиновницьке оказенення, намагання збіднити образний лад, примітизувати поняття, спотворити терміни тощо. «Усе це страшні, ганебні речі, але не смертельні, бо українська мова, на якій ставлять хрест асимілятори й колонізатори, має своїх оберігачів-письменників, патріотично налаштовану інтелігенцію. Вони повинні стояти на варті рідного слова, не допускати руйнування його структури і звуження меж функціонування, повертати йому первісну естетичну красу, милозвучність» [80, с. 110].

Гончар звертається до своїх колег з таким закликом: «Не зневаж своє перо пустим, чи заляканим, чи купленим словом» [3 січня 1969]. Три епітети - пусте, залякане, куплене - зобов'язують їх жити по совісті, передають глибокий зміст. Але ж поряд із справжніми митцями слова співіснують придворні співці, графомани, боягузи, які пишуть не за покликом серця, а заради кар'єри, власної кишені, шару. Висловлену думку-посил він пізніше уточнить, зауваживши, що митцеві, як і птахові, потрібні, крім бажання летіти, ще й два струмені вітру під крила, які йому дає народ [25 березня 1974] і що найпершими і найвірнішими пильнувачами мови мають бути школа та вчитель.

Українська мова ніколи не зникне, бо для мільйонів українців вона є рідною, навіть для тих, хто на людях, на роботі, у громадських місцях пристосовується до російськомовних, а в душі та серці чітко протиставляє «казьонне» (запозичене) і своє (усмоктане з молоком матері). Це можна підтвердити щоденниковим записом: «Були з Драчами в гостях у Ніли Крюкової. Наслухались блискучих народних оповідань, насміялись від душі. Жінка сільська питає:

- А якої ж вам заспівати? Української чи казьонної?» [7 листопада 1985].

Олесь Гончар був переконаний, що будь-яка мова - це явище національне і вселюдське, що її зникнення збіднює окремий народ і світ загалом. Вона пов'язує покоління, зберігає й утверджує народи в часі й просторі. Про значення мови він пише в статті: «Мова кожна - джерело творчої духовності; це той запас генетичної сили й краси, що його народ передає тобі, своєму синові, щоб ти був, щоб не став німим, безголосим» [11 листопада 1980]. Письменник переймався, що «цілі покоління українців відлучено від мови, що вони заразилися шовіністичною холерою, почали якщо не упереджено, то холодно ставитися до духовної спадщини, яку залишили пращури, перетворилися в людей безнадійно хворих, бо втратили совість» [80, с. 112].

«Щоб врятувати людство, - читаємо в щоденниках, - потрібна… наука совісті» [6 грудня 1988], «Людина - це совість» [21 квітня 1982]. «Кажуть (генетики деякі), є «гени порядності». Це ж дуже важливо! І «гени совісті»…"[11 грудня 1969]

Про совість Олесь Гончар пише і в новелі «Кресафт»: Кресафт Кухаренко, голова колгоспу не може переступити власної совісті, бо перед очима стоять «всі оті чесні, довірливі очі: жіночі, чоловічі, хлоп'ячі, що він їх бачить щодня і що в них щодня повинен дивитись». А товстющий Мамлій, голова з «Перемоги», повчає: «Не будь наївним, Кресафте. Ти як дитина. Простодушний ти, жертва власної совісті. А совість - це така культура, що в теперішніх сівозмінах не значиться, не кожен її культивує в наш час. Дехто забув, по якому попереднику цю культуру й сіють…» [22, т. 3, с 489-490].

Іноді письменник впадає в розпач, зневіряється в можливостях свого народу. Записи на взірець: «Днями була передача «Цвіт слова О[леся] Гончара». Про становище мови. Але чи багатьом це зараз болить? Чи це не голос в пустині?. Цивілізація сучасна несе на собі якийсь карб сатанізму. Ніби заповзялися руйнувати людину, позбавити її духовності. Чи вистачить сили протистояти енергіям сатанинським, руйнівничим?» [16 квітня 1984]; «Увесь - із болю. До знемоги виснажений болем фізичним, болить душа. Втомився жити, і знов облягають сумніви: чи кому потрібні твої щоденні зусилля, твій неспокій, твій біль?. Невже інші настали часи - часи тотального збайдужіння?» [1 лютого 1990] - свідчать про миті слабкості, розпач, митарства Олеся Терентійовича, Але ці миті, однак, швидкоплинні, поступаються перед наскрізною ідеєю його розмислів: «Я - птах з підбитим крилом! А мушу летіти! І летітиму до тих заобрійних виріїв, летітиму, братове, доки стане снаги!» [5 грудня 1989]. Олесь Гончар вірив у те, що настане справжній український Великдень, коли українське слово запанує повсюдно, коли йому ніщо не загрожуватиме, коли воно розвиватиметься за природними законами, а не за чиїмись наказами чи прогнозами.

«Порівнюючи українців з іншими народами, а українську мову з іншими мовами, роблячи екскурс у мовне минуле, Олесь Терентійович доходить такого цікавого висновку: якщо для інших етносів рідна мова - просто засіб спілкування, позаяк вони спокійні за її сучасний стан і майбутнє, то для українців вона щось значно більше, оскільки вони в постійній напрузі за її долю. Мова для нас - пам'ять, честь і гідність, вона - саме життя. І це направду так, бо скільки разів ми, утрачаючи й забуваючи слово матері своєї, потрапляючи в інше мовне оточення, були на волосинці від непам'ятства, безчестя. Оте затяте й зачароване «бути чи не бути?» нами, українцями, вирішується, наголошує автор «Щоденників», «через життєвість мови, через самосвідомість її носіїв» [24 жовтня 1983]. Гончар не раз наголошував, що ми - Богом, Небом створена нація, отже, українці вічні на цій землі. «І хоч як прикро буває, - писав він, - я все ж вірю в силу нашої мови, в її майбутнє» [24 жовтня 1983].

З'ясовуючи зв'язок між мовою і суспільством, Олесь Гончар дотримується тієї думки, що він обопільний: мова обслуговує суспільство, організовує його, а суспільство має невпинно дбати про розвій своєї мови та культури, причому «нормальне становище - це коли все суспільство живить свою мову і культуру» [без дати, 1966]. Мову письменник уважає живим організмом, який може бути здоровим, хворим чи навіть мертвим. Самопочуття її значною мірою залежить від суспільного клімату, від ідеологічної температури.

Мова - визначальна характеристика нації, найважливіший атрибут її. Це ще одна проблема, яку розв'язує Гончар. Він з'ясовує специфічні ознаки української нації і цим намагається показати одмінності її від інших націй, зокрема російської. Письменник сперечається, свариться з тими шовіністами, які переконують, що між росіянами, українцями та білорусами немає ніякісінької різниці, і цим самим ратують за «єдіную і нєдєлімую» [4 січня 1979]. Різниця є, і вона велика. Україна ніколи нікого не поневолювала, а завжди була жертвою якраз через свою людяність, Росія стягувала у свої руки все, що можна було загарбати. Цар, більшовик, генеральний секретар «виходив переможцем тому, що його сформувала імперія зла, ніщо його не стримувало, моральні закони для нього не існували - саме поняття людяності було йому чуже…"[1 грудня 1993]» [80, с. 115].

Олесь Гончар мислить по-сковородинівськи - філософськи, він ніби повторює мудру сентенцію, яка висловлена в пісні «Всякому городу нрав і права» видатним українським філософом [30 листопада 1974], людиною, яка «наскрізь гуманістична… у своїх всежиттєвих шуканнях», яка розумом була рівна французьким енциклопедистам, моральне вчення котрої дуже актуальне для нашого «багато в чому аморального віку» [5 листопада 1991], письменником-просвітителем XVIII сторіччя, що посів гідне місце в історії української і світової культури:

Смерте страшна, замашная косо!

Ты не щадиш и царских волосов,

Ты не глядиш, где мужик, а где царь, -

Все жереш так, как солому пожар.

Кто ж на ея плюет острую сталь?

Тот, чія совесть, как чистый хрусталь…

[76, с. 41].

Бентежила Олеся Гончара і така непроста, важлива й гостра проблема, як національна самосвідомість. «Чому люди дорожать своєю національністю? - розмірковує Олесь Гончар - мабуть тому, що вчувають у цьому одну з найпевніших ознак своєї людської незалежності» [25 травня 1972]. Національно свідому людину важко збити з правильного шляху та перетворити на духовного раба. На переконання автора щоденників, до першочергових завдань суспільства слід віднести недопустимість розпаду людини, її деградацію.

«Духовність людини така ж тонка, як озоновий шар, що захищає планету, - якось записав Олесь Гончар. - Тонка й тендітна, а забезпечує життя в усіх його видах. Коли проломлено шар духовності - гине людина; коли проломлено шар озоновий - приречена планета» [19 березня 1989]. Тільки віра, висока моральність - наука людяності - можуть прийти сучасному людству на допомогу. І хоч виховання духовності вимагає надлюдських зусиль, іншого шляху ми не маємо. Виховувати високу мораль в умовах білінгвізму, який ущеплювали українцям впродовж століть, а особливо настирливо в радянську добу, неможливо. Лише рідна мова, за його переконанням, - основа духовного буття. Виявлення шани мові російській ціною приниження материнської мови є не чим іншим, як відступництвом, ренегатством: «серед певної категорії служивого люду побутує думка, що виявити шану російській мові можна лише ціною приниження мови своєї, материнської. Звідси відступництво, ренегатство, звідси отой жалюгідний суржик… «[19 липня 1983].

«Білінгвізм, який заполонив освіту, якому створено щонайсприятливіші умови в усіх сферах нашого суспільного життя, виформував суржик. Самі творці двомовності, мабуть, не прогнозували тих наслідків, яких досягнуто, не сподівалися, наскільки сильно деформується мова на всіх її рівнях. Якби вони вдумливо читали Олександра Потебню, котрий запевняв, що дві порівнювані мови можуть мати однаковий ступінь досконалості при глибокій відмінності своєї будови, то не наважилися б на ті радикальні зміни, до яких удавалися. Олесь Гончар помітив й іншу тенденцію: українська мова в Україні впливала на російську, руйнувала її лад. Російські мовознавці небезпідставно обурювалися тим, що до мови міжнаціонального спілкування, у її лексику, орфоепію, граматику, проникають українізми. Про цю біду письменник розповідає у віднайденій у родинному архіві Валентиною Галич репліці з назвою «Дружеская реплика по поводу огурцей», що «за іронічно-саркастичним стилем тяжіє до памфлету: «Некоторые участники обсуждения проекта новой орфографии отмечают, что кое-что в проекте неизбежно поведет к украинизации русской речи… Поверьте: мы, украинцы, здесь не причем! Предлагаемые «огурци» нам также противопоказаны, как и вам, потому что у нас издавна есть свои «огірки», и мы совсем не хотели бы менять их - наши огірки й огірочки! - на уродливые гибриды вроде этих самых «огурцей». Но откуда же эти уродцы (или уродци)? Какими ветрами навеяны? Не усиленные разговоры о слиянии всего и вся, в том числе и национальных языков, дают уже первые страшные и столь уродливые плоды?» (цит. за: [13, с. 188-189]). Та час згаяно, виросло в Україні покоління «неповних людей», котрих Гончар називає «перекотиполе». На Херсонщині про того, хто цурається рідної мови, кажуть переведняк. «В цьому чується презирство, - говориться в запису від 6 грудня 1984 року і наводиться такий витяг із листа одного виборця із Генічеська до письменника: «Є тут українці й переведняки… Ліз по лєстниці, а впав із драбини…» [6 грудня 1984]. «Харківського «мецената» на прізвище Сіроштан за те, що мови відцуравсь, охрестили: Сіробрюк» [22 квітня 1971]. «Переведняки», «перекотиполе» й усякі «сіробрюки» не вірять у повноцінність своєї мови - не вірять і у свою повноцінність, отже, мусять вважати себе людьми другого сорту. Щоб зупинити цей згубний процес духовного спустошення, щоб довести, як далеко пішла деградація, які злочини скоєно (така нація, з такою співучою, від Бога даною мовою нині обходиться злиденним, потворним суржиком), Гончар порівнює мову Шевченка, яка буяла красою, соковитістю, пісенністю, лексичним та образним багатством, і суржик - «убогий, безбарвний, канцелярський жаргон колонізаторів та напродукованих ними відступників» [10 березня 1990].

Прижився суржик досить швидко, а викорінити його - справа з найважчих. Позбавитися цієї недуги можна самолікуванням. На такий шлях стає небагато людей, здебільшого ті, для кого рідна мова не просто такий собі буденний засіб порозуміння, а найцінніший скарб, який вони успадкували від батьків, фахова діяльність, гордість, зрештою, саме життя» [80, с. 121-122].

Також Олесь Гончар наголошує, що потребує бережливого ставлення не лише класичне мистецтво, а й фольклор та жива мова народу, бо саме письменникам треба турбуватися, щоб наша мова не нівелювалася, щоб переливалася всіма барвами життя. Всіх нас закликає Гончар берегти українську пісню, бо вона вічна і невмируща краса, бо в ній художня розкіш, а найголовніше те, що в ній постає наш народ у своїй найвищій єдності - у щирості й задумливості, чистоті й багатстві почуттів, у природній цнотливості, у розлогому естетичному сприйнятті життя, світу. «У цьому наша перевага, - твердить Гончар, - в цьому й наша беззахисність… Якби Україна нічого не створила, крім пісні, і то її вклад у світову культуру був би величезний, унікальний» [9 травня 1992; 20 червня 1993]. Олесь Терентійович був впевнений, що минуле шанує не тільки старше покоління, а й молодь, вона не байдужа до набутого своїми попередниками, а отже, не допустить, аби все те, що їй залишили батьки, кануло в Лету. Треба активніше залучати майбутню зміну до суспільної діяльності, доручати їй розв'язання проблем першорядної ваги. Ці побажання, як і інші культурологічно-філологічні розмірковування Олеся Терентійовича, не втратили своєї актуальності. Якщо ми прислухаємося до цих слів, обов'язково помудрішаємо, духовно зміцніємо, навчимося по-справжньому цінувати своє національне багатство, осердям якого є рідна мова. Вона ж бо, твердив патріарх нашої літератури Гончар, - український народ!

2.3 Історія української мови в лінгвістичній концепції Олеся Гончара

Невже в історії культури нашій мові судилося зостатись лише діалектом? Хай великим і прекрасним, але тільки діалектом…

Олесь Гончар

«Утворення соборної незалежної Української держави, нові соціальні умови, породжені демократизацією суспільного життя та розвитком ринкової економіки, сприяли формуванню нової державної мовної політики, нового ставлення до мовного питання і навіть нового мовного смаку в суспільстві» [62, с. 329].

«У сучасному українському суспільстві змінилося на краще не тільки ставлення до української мови як мови корінної і титульної нації Української держави, а й ставлення до мови взагалі як складного суспільного явища, здатного впливати на інші важливі суспільні процеси, до мов національних меншин. Мова стала предметом політичних і громадянських інтересів, про неї вголос заговорили не тільки лінгвісти, письменники, освітяни, а й політики, історики, правознавці, урядовці, широка громадськість» [62, с. 330].

Гострота мовного питання в Україні зумовлюється не стільки сучасною політикою Української держави, як трагічною історією цього питання в минулому.

«Лінгвоцид української мови, що почався з 1690 р. забороною «киевских новых книг» Петра Могили, Симеона Полоцького, Кирила Ставровецького, Іоаникія Галятовського, Лазаря Барановича, Антонія Радивиловського та інших діячів української культури і закінчився власне тільки з проголошенням незалежної Української держави в 1991 р. (з невеликою перервою на час Української Народної Республіки 1918-1920 pp.), не міг не позначитися і на громадсько-культурному житті українства, і на самій українській мові, зокрема на розвитку її функціональних стилів та жанрів. Історія зберегла сотні царських указів про заборону і обмеження функцій української мови, заборону українських шкіл, церковних відправ, книг, преси, орфографії, перекладів, театральних вистав, власне, всього духовно-культурного українського життя. А ще ж було чотири постанови польського сейму про закриття українських шкіл, обмеження української мови і культури в Західній Україні (1789 p. - 1924 p.), кілька радянських секретних документів, що обмежували сферу використання української мови.

Ситуація ускладнилася й тим, що офіційно проголошена в Радянському Союзі двомовність (загальносоюзна мова - російська, в республіках - національні мови) насправді звелася до одномовності - витіснення національних мов у республіках російською» [62, с. 330-331].

У своїх щоденниках Олесь Гончар також, певним чином, висвітив теорію виникнення мови. Письменник не визнавав загальноприйнятої концепції еволюції («мавпячої теорії»), вважав, що вона «зручна для тих, хто мало думає… Чому така стабільність людських рас? Упродовж тисячоліть не помічено ані найменших змін… І чому саме так розселилися? Європа - білі, Азія - жовті, Африка - чорні. Наче хтось вищий поділив планету - як між дітьми» [21 грудня 1976]. Гончар критикує примітивне вульгарне безбожництво, яке прикривалось Дарвіновим ученням (сам він, як відомо, був людиною віруючою). «Глянь-бо: світ який досконалий! - записано в щоденнику 3 травня 1995. - Чому той барвінок цвіте синеньким (серед зелені), а вишня красується білим? Звідки беззахисний їжачок утямив, що для захисту йому треба огорнутись голками? Ластівка в'ється у високості, білка скаче по верховіттю… В цьому - безмір досконалості. В цьому - присутність провидіння, найвищої загадкової сили». «А хіба ж не загадка: чому всі живі створіння на планеті мають єдиний генетичний код? - читаємо ще один запис. - Жирафа й квітка троянди, людина й бактерія - об'єднані всі вони спільним кодом. Це наводить на думку, що посів життя на планеті був завершений зі сторони, десь, звідкись. Мільярди років тому кинуто було з космосу жменю бактерій у земний «первісний бульйон». До речі, найстарішими на планеті є синьо-зелені водорості. Чи не вони жили в первісному океані? Для мене звучить переконливо, що життя посіяно. Але хто ж був сівач?» [16 серпня 1983].

Завжди Олесь Гончар був уважний до проблеми еволюції людини. Він не упускав нагоди поспілкуватися з ученими, які досліджують цю проблему, читав наукові праці й занотовував те, що з'ясував, або почув, або почерпнув із книги. Та, він записує у щоденнику: «Їдемо до Москви в одному купе з Миколою Амосовим, знаменитим нашим хірургом і кібернетиком. Розмова про еволюцію людини. Вважав, що процес еволюції дуже повільний, за останніх 20 тисяч літ майже непомітний. Все тваринне (агресивність і т. п.) зберігає свою силу. Тому так важко розв'язувати сучасні проблеми - проблеми віку.

Робить спроби дослідити структури суспільства з погляду психологічного. Всяке суспільство, на його думку, поділяється на сильних і слабких. Сильних - динамічних творчих натур - меншість (відсотків 20). Вони прагнуть саморозкриття. Решта - досить інертні. І вони почувають себе більш щасливими. Диктатуру він вважає структурою найстійкішою, найвитривалішою» [20 листопада 1975].

Замислюється Гончар і над тим, що наука не все може пояснити про виникнення життя: «Наука сьогодні може щось сказати лише про еволюцію живого, а як зародилось життя, чому й звідки виникло - тут лише фантазії, догадки, припущення» [24 вересня 1981]. Але, на жаль, вчених не переконує Божественне створіння світу: «Навряд кого переконує ота казочка про «первісний бульйон»…» [24 вересня 1981]. Та все ж, проривається в науці спроба пояснити походження світу втручанням Вищої сили, яка є для нас недосяжною таїною: «Мудрий Вернадський взагалі вважав, що виникнення життя-то сфера недосяжного для нас, безодня тайн…» [24 вересня 1981].

І тому, певно, погляди Олеся Терентійовича на витворення мови народу сповнені метафоричності: «Як витворювалась мова народу? Бачили люди, скажімо, що море щось робить, давали безліч визначень, аж поки котрийсь сказав: «Море грає!»

І це було взято, прийнято, відібрано з безлічі. І так зосталось. І так живе.

Всі інші дива нашої мови, її геніальні зблиски народжувались саме так, з відбору слова найточнішого, поетичного» [31 липня1968].

«Взято, прийнято, відібрано, зосталось, живе; найточніше, поетичне» (слово) - такі мальовничі епітети підібрав митець, щоб описати народження життя - людської мови.

Мова твориться колективно. У цьому великому процесові, на думку Олеся Гончара, беруть участь «і сивий людський досвід, і закохана юність, і розбурхана дитяча уява, бо кого ж із нас не тішило, яку мовотворчу обдарованість, винахідливість виявляють малюки, які серед них бувають геніальні лінгвісти?» [27, с. 566]

Пильно стежив письменник за своєю «такою розумною, аж мудрою своєю юною первісною мудрістю» [24 травня 1975] онукою Лесею* і занотовував у щоденниках свої спостереження. Про чотирирічну дівчинку, доню донечки, він записав таке: «Леся прибігла від Бажанів, про щось там довго вони бесідували під горіхом, серйозно, віч-на-віч, - класик і його юна муза.

- Лесю, про що ви там гомоніли?

Махнула рукою:

- Та… про все…

І не захотіла розповідати.

Лише наступного дня, у хвилини відповідного настрою, сама підійшла до бабуні:

- Знаєш, Валю, яке у Миколи Платоновича (ім'я сусіда вона вимовляє дуже чітко, виразно), яке в нього найлюбиміше… прислів'я?

- А яке?

- «Безумовно».

Всі засміялись. Леся:

- Вилушпіть мені кавуна!

Себто допоможіть вибрати насіння із скибки» [10 серпня 1975].

* Ніжним до щему є такий запис Гончара-дідуся:»… Маленька Леся… всім нам, дорослим, дає урок мудрості. Своєю добротою, привабливістю, веселою чистотою вона пригашує всі спалахи пристрастей, об'єднує різних. Беззахисне й крихітне, але сповнене доброї краси, це створіння виявляється реально дужчим за всіх, хто її переважає силою» [28 серпня 1975].

Походження мови - ця проблема дуже гостро хвилювала митця. Ще 1969 року Олесь Гончар занотував таке: «Відомий учений Алексеев, досліджуючи останні археологічні дані, в главі «Українські черепи» доводить, що в українців зовсім нема монголоїдних рис. Відносить їх до середньо-морськодорійської раси» [11 грудня 1969]. «Цей авторитетний науковець справді оперував археологічними фактами, згідно з якими нинішні українці та їхні предки VIII-XII ст. - одні й ті самі люди. Зіставивши антропологічні показники сучасних українців із антропологічними даними VIII-XII ст., зібраними в Україні, археолог переконався, що «сучасні українці не відрізняються…від середньовічних племінних груп, які увійшли до їхнього складу»» [80, с. 129]. Працю видано в Москві, у нас «такі речі не пройшли б, було б вам, тов. Алексеев» [11 грудня 1969], - звертається до нього Гончар.

Олесь Терентійович розмірковує над своїми спостереженнями за людьми, що живуть в Україні, і занотовує: «Усе частіше помічаю в людях український генотип» [18 липня 1992]. Він уважно придивляється до людей, і з'ясовує, що: «Особливо українськість виразно проступає в наших жінках, полтавках та степовичках: чорняві, веселі - ну що в них від рязанських чи від болотної чуді?.» [18 липня 1992]. Олесь Гончар робить висновки: «Так, ми - нація. В нас своя, південна, кров, нічого спільного з рязанським чи фінським генотипом; значно ближчі до нас серби та інші балканські слов'яни, і навіть молдавани, угорці. Ясна річ, що не йдеться про якусь нашу «вищість» над людьми Півночі, - просто констатується факт. То для чого ж стільки зусиль докладалося, щоб нас знівелювати?» [18 липня 1992].

«Очевидно, письменник був знайомий із працями Степана Смаль-Стоцького та Івана Огїєнка, які, аналізуючи історичні зв'язки української мови з іншими спорідненими мовами, доводили, що вона багатьма своїми ознаками наближається не до російської мови, як це пропагують російські вчені (тільки з політичних міркувань уподібнюють українську мову до мови російської), а до сербської, бо ж українець, котрий не знає російської мови, легше розуміється із сербом, аніж із росіянином» [80, с. 129].

Цікавим і цінним є ще один запис, який безпосередньо стосується українського глотогенезу, - розмова історика Ключевського зі своїми студентами: «Уявіть собі, що Київ не був би взятий і зруйнований татарами. Він би залишався столицею великої руської держави. А Москва б залишалась напівфінським затишним містечком. Тож офіційною мовою держави стала б не суміш старослов'янської та фінської мов, а слов'яно-українська! І український письменник Гоголь не мусів би писати російською, а Пушкін писав би українською». Ці слова наводить якийсь Гордов: «Несколько слов об украинцах», «Возрождение», Париж, кн. 115, 1961, стр. 150» [24 червня 1993].

«Думку Ключевського Гончар називає блискучою фантазією. Ми ж відносимо цю думку-фантазію до так званих «сенсаційних» теорій українського глотогенезу (див. про це: [81, с 11-42]) і ставимо в один ряд із «Велесовою книгою» - своєрідним літописом життя наших пращурів, героїчним епосом України-Руси, з концепцією польського й російського сходознавця Михайла Красуського про українську мову як ровесницю санскриту - давньоіндійську літературну мову, як найстарішу в Європі мову, як давнішу не тільки за всі слов'янські мови, а й за грецьку та латинську» [80, с. 130].

Щодо походження багатьох відомих людей, Гончар теж робить свої спостереження: «Бунін, дворянин, естет, людина наскрізь російська, і водночас така в нього любов до України! Мабуть, тільки справді великий художник здатен був оцінити рідкісну поетичність української душі.

Щоправда, можливо, щось важило й те, що походив Бунін, як свідчать біографи, з «литовської» (тобто «білоруської або української») шляхти - Буньковський, і в родині його називали Яном… Росіяни дуже не люблять, коли їм нагадують такі речі. Що й Достоєвський родом татаро-литовець, і Грибоедов насправді був Czubowski (з повстанської польської родини), не кажучи вже про Гоголя, який для всіх «великоросів» був стовідсотковим «хохлом». То що ж тоді залишається пильнувачам імперської расової чистоти? Африканець - Пушкін?» [14 липня 1992]. «По тому, яка в Чехова поетична проза (і драматургія), я давно догадувався, що він родом з українців. Тепер це підтверджують і дослідники. «Дед мой был малоросс…» - писав Чехов. Батьки його ще тужили за Україною. Гоголь, Чайковський, Чехов - це сини того народу, якому імперія забороняла навіть розмовляти рідною мовою… Нічого не було жорстокішого в людській історії» [11 травня 1995].

Вважав Олесь Гончар, що: «вище знання, вище пізнання треба шукати не в лабораторіях учених, а в глибинах санскриту» [12 червня 1984]. Бо, саме, там може: «виявитись не лише спресований у віках людський досвід, а може, досвід іще чийсь» [12 червня 1984]. Інтуїтивно він відчував зв'язок з європейською культурою: «Не знаю, звідки це прийшло, адже виховання було специфічне…» [24 червня 1984]. Також, він знаходив спільне між індійською цивілізацією і європейською: «І в нашій мові багато санскритських коренів, - дослідити б: чому?» [24 червня 1984]. Мріє Гончар поринути в минуле, щоб розв'язати невідомі вузлики в пам'яті: «Хто були вони, люди найдавніших, праукраїнських племен? Чия рука вивела на глині перші трипільські орнаменти? Які були в них боги? Які пісні складались?

Далеке все, недосяжне. Ледь зоріє у глибині тисячоліть те загадкове, передантичне життя» [27 квітня 1993].

Заздрить молоді, яка: «дедалі зіркіше вглядається у глиб тисячоліть. Бачиться їм там Аратта-Оратанія - трипільський праматерик української культури, де життя, можливо, й було золотою ерою людства, де спільним був пантеон богів і трипільських, і шумерських, і тих, кому поклонялись староіндійські племена… Ті далечі тисячолітні наука ще мало дослідила, її версії ще вимагають додаткових аргументів… Однак у трипільську далеч наука має таки сміливіш зазирати!» [3 лютого 1993].

Приваблювала і його ця культура: «Ми ще не встигли усвідомити глибоко, що живемо на землі дивовижної, напівзагадкової трипільської культури, на тій самій землі, де 5-6 тисяч років тому розквітала одна з найдавніших і наймогутніших на планеті хліборобських цивілізацій» [1 листопада 1975];»… трипільська культура була культурою осілих землеробів, вона трималась на сірих волах, та залізнолемішних плугах… квітувала вона в селах із біленькими хатами!. Велика цивілізація Еллади виросла переважно на українському хлібі. Саме хліб тягнув еллінів на північ, до похмурої Кімерії, спонукав засновувати по всьому Понту міста, щоб могли вони торгувати з північними хліборобами. Не орли або леви, а хлібні колоски карбувались на монетах славетної Ольвії. Ото звідти ми» [23 листопада 1994]; «Сучасна укр[аїнська] народна культура має шукати естетичні свої корені ще десь там, у трипільців, у сиво-давніх звичаях, гімнах-веснянках та в кераміці наших хліборобських язичницьких предків…» [7 квітня 1982].

Аналізуючи рідство України з Росією Гончар не вважає, як інші, що Росія - це старший брат України. В нього інша думка:»… Сьогодні прибуває з Москви до Києва Білл Клінтон з дружиною. Треба пояснити б американському Президентові, що таке Росія.

Росія - це дочка України, але дочка загребуща, агресивна, з домішкою дикої азіатчини.

Триста років Україна була донором імперії, живила її своєю кров'ю, віддавала їй свої таланти. Хтось музикальний сказав: «Україна - це суцільна консерваторія»» [11 травня 1995]. Також вважає Олесь Терентійович, що: влучно назвав її інший президент США - «Імперією зла». «І хоч є в ній чимало людяних людей, правлять нею хижаки. Так було в минулому, так і зараз. Про це всі маємо пам'ятати. Про це нагадує Чечня. Відповідальність перед людством зобов'язує нас не забувати, з ким маємо справу» [11 травня 1995].

«Особливу увагу Олеся Гончара до української мови, її складної історичної долі, розуміння ним її особливої ролі в розвитку культури народу засвідчують його виступи та публіцистичні розвідки про письменників - Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Лесю Українку, Івана Франка, Василя Стефаника, Олександра Довженка, Павла Тичину, Володимира Сосюру, Максима Рильського, Василя Симоненка та інших» [79, с. 372].

Олесь Гончар записує в щоденнику цікаві історичні тези про вплив української культури на російську в одній із рубрик, що має назву «З прочитаного» (запис датовано 1958 роком):

«Культура українська за всі старі віки аж до XIX віку завше була значно вищою од культури московської…

Українці заводили школи на Москві.

Укр[аїнська] книжка вкрила всю Росію од Вологди до Астрахані (в XVII ст.).

Вплив український одбився на будівлі, на малюванні, на одежі, на співах, на музиці, на звичаях, на праві, на літературі…

Але характерно: царські потіхи XVII ст. улаштовували теж українці.

А церковників з українців, що почали публічні казання-проповіді, тамтешні називали ханжами.

У XVIII ст. українці, вихідці з Київ[ської] академії, рознесли свої драми по всій Росії і заклали театри в найдальших кутках її, навіть у Тобольську…

Українці протягом XVII ст. підготували реформи Петра І, і вони ж були першими помічниками в проведенні цих реформ.

Ще й у XVIII ст. Україна майже на всю Росію постачала педагогів і вищих духовних осіб» [4 лютого 1958].

«Перегортаючи сторінки, присвячені корінню української мови, джерелам її виникнення, зауважимо, що їх писано тоді, коли про Київську Русь як українську державу ніхто й не заїкався, коли концепції походження нашої мови з мови праслов'янської, а не з давньоруської - за імперським витлумаченням, материнської колиски трьох братніх народів (українського, російського, білоруського) - були вигнані на задвірки нашого наукового життя, оголошені націоналістичними. Якби щоденники потрапили до рук служаків режиму, їхньому авторові довелося б відповідати за всіма комуно-більшовицькими законами про вільнодумство. Добре, що цього не трапилося. Вистачить Олесеві Терентійовичу й багаторічного цькування за роман «Собор», яке зорганізували «наші українські вовки та вовчиці» [23 листопада 1988] під орудою «дніпропетровського мафіозі» [28 липня 1988], «юшкоїда №1» [23 березня 1968] Олексія Ватченка» [80, с. 134].

Але все це вже в минулому. «Сучасне і майбутнє прийняло версії Олеся Гончара про походження української мови, зокрема ту, що наша мова, як і інші слов'янські, бере свій початок із мови спільнослов'янської або її сліди треба шукати в XI столітті, а не в XIV, оскільки в цей час вона мала своє самобутнє, цілком самодостатнє обличчя, вирізнялася з-поміж інших генетично споріднених мов своїми фонетичними, лексичними, граматичними, стилістичними й іншими прикметами» [80, с. 135].

2.4 Олесь Гончар про силу рідного слова

Енергія слова - з енергії душі.

Олесь Гончар

На третьому пленумі правління Спілки письменників її голова Олесь Гончар звертається з таким духовним посилом до майстрів художнього слова, сподіваючись, що вони його зрозуміють і прагнутимуть утілювати в життя: «Одні вирощують хліб, другі добувають вугілля, треті варять сталь, а ми маємо справу зі словом з тим хто кожнім поетичним словом, про яке колись сказав великий наш поет:

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос - більш нічого.

А серце б'ється - ожива,

Як їх почує!. Знать, од бога

І голос той, і ті слова

Ідуть меж люди!.»

[57, 1962, 16 жовтня].

«Отже - «більш нічого». А за це нібито «нічого» люди ішли на смерть. І ми не скажемо, що вони вмирали марно» [28, с. 66]

«…Можливості слова - невичерпні і воістину незбагненні. Хто виміряв бездонну глибину народної мови - цього океану краси, мудрості і поезії? Філологи-лінгвісти можуть обчислювати кількість слів у тій чи іншій мові, але ніяка електронна машина ніколи не буде в спромозі підрахувати безмежну кількість їх значень і відтінків, передати пахощі мови… нюанси смислу й почуття, що їх народ і майстри-художники вкладають у свою словесну творчість. Слово невичерпне, як душа і розум народу, воно є одним з найдивовижніших чудес, створених народним генієм» [57, 1962, 16 жовтня]. Ця любов до слова йде з дитинства, з юності письменника: від доброї і лагідної бабусі, працьовитого й мудрого дідуся, від односельців, від учителів.

«Стиль О. Гончара, як і кожного письменника, пройшов еволюцію, зберігши свої характерні ознаки. Поглибилась філософська основа його символіки, активізувалося словотворення, ускладнилась синтаксична організація прози. Та залишився вірним письменник своїм витокам, своїй вранішній зорі, своїм степам, своїй землі. Це особливо відчуваєш, коли розгортаєш книжечку фронтових поезій юного О. Гончара. Там та ж моральна чистота і ті ж улюблені слова, образи рідної землі, які несе письменник через усе життя:

Як пишуть листи солдати,

Тужно стає мені.

Кому ж мені написати,

Якій догукнути рідні?

Той - мамі, а той - дружині,

Той - сестрам, а той - братам.

А я напишу - Україні,

Сонцю її і степам,

Сивим, як згадки, могилам,

Що тонуть в імлі голубій,

Шляхам, окутаним пилом,

Якими ішли ми в бій

[26] «[78, с. 3].

Олесь Гончар дуже дбайливо ставиться до свого поетичного дару. Він вважає, що не має права віддавати Божий на попрання: «Важко добувати насущний хліб, та краще вже буду надриватись на каторжних роботах, ніж торгувати моїм ясним, моїм співучим українським словом!» [червень, 1943].

Своє ставлення до творчості письменника, до головного джерела натхнення Олесь Гончар висловив в статті «Цвіт слова народного»: «Коли йдеться про майстерність письменника, про його професійну підготовленість до нелегкої й відповідальної творчої праці, коли хочемо визначити справжність таланту, що йде в літературу, то неодмінною ознакою тут буде, мабуть, саме це: уміння митця вслухатися в мову народу; усією душею сприймати й відчувати народне слово, його інтонаційні відтінки, усю його багатобарвність, розмаїття, красу, часом глибоко приховану. Бо ж у тім то і місія майстра, щоб цю красу видобути, викресати зі слова навіть найбуденнішого, створивши йому відповідне сусідство, надавши слову таке місце у творі, де б воно само оновилося, набуло свіжості, сяйнуло, розквітло!.» [27, с. 562].

«Цвіт слова народного стає в нього джерелом образності, набуває емоційно-оцінного характеру, соціального наповнення» [79, с. 373].

Для Олеся Гончара рідне слово - «це творчий вияв української національної мови» [79, с. 373], «воно ? літопис народу, тобто його минуле, сучасне й майбутнє. Свої розмірковування він висловив у численних статтях, листах, а також в опублікованих уже після його смерті щоденниках» [80, с. 136].

В своїй статті «Мовний світ Олеся Гончара» Надія Сологуб згадує: «Добре пам'ятаю виступ Олеся Терентійовича на відкритті Установчої конференції «Товариства української мови» в лютому 1989 р. Це було в Києві, у Будинку кіно. Письменник уперше виступав після тяжкої хвороби. Його мовлення, на якому позначилися сліди хвороби, щемило душу, слова падали в неї, як зерна. Його голос звучав у залі, у коридорах, на сходах, майданчиках, де сиділи і стояли люди. То була енергія мас, час ще однієї віри в українську ідею.

Саме в цьому виступі Олесь Гончар назвав українську мову літописним Євшан-зіллям для збайдужілих, яке за легендою повертає пам'ять роду, своїх коренів, своєї мови» [79, с. 372].

У сучасному мовознавстві є актуальним поняття «мовна картина світу» певного народу. Вивчаючи мовотворчість Олеся Гончара, Сологуб Н. в своїй статті визначає: «Підґрунтям цього поняття є підхід до мови не лише як до засобу спілкування, а й як до засобу пізнання світу певним народом. У мовній картині світу знаходять відображення історичні події, спосіб життя народу, види його виробничої діяльності, назви рослинного і тваринного світу, кліматичних умов, назви звичаїв, вірувань, обрядів певного народу тощо.

Мовна картина світу народу завжди національна. Письменник використовує національну мовну картину під кутом свого світобачення, свого естетичного кредо і, таким чином, створює власну художню картину світу " [79, с. 374].

«Олесь Гончар актуалізував у своїй творчості домінантні, ключові слова національної мовної картини світу українців, які найбільшою мірою відбивають світогляд, історичну долю українського народу, і наповнив їх авторським баченням, концептуальністю.

Це слова-символи собор, зоря, дорога, пречиста тощо " [79, с. 375].

«Письменника вабило небо - як вічність, як безмір, як символ духовності. У синяві неба купаються бані соборів - блакитні планети його дитинства. Описи хмар у Гончара - це справді мистецтво слова. Своєю формою вони асоціюються у письменника з горами, з бородами дідів-предків, які дивляться згори, що ми робимо на землі. Степові Арарати, діди - так називає їх письменник» [79, с. 375].

Протягом всього свого письменницького життя митець занотовує в своїх записниках, щоденниках поетичні вислови, спостереження думки, з тим, щоб потім втілити їх в свої задуми, твори. Цілою низкою поетичних епітетів письменник змальовує явища природи: «зелена планета у білих квітах міст [23 квітня 1946], легкій зеленавій прозорості, миршаві деревця, чорні, ніби виплетені з колючого дроту [27 квітня 1946], рожевому океані, духмяними хвилями [22 червня 1946], сині тучі, дощ імлиться сивою млою, вода за пароплавом оранжева, попереду темно-синя, в світлодайнім оранжевім просторі Дніпра [08 липня 1948], Яке сьогодні море! Оксамитове, синє, м'яке, тихо рокоче величним, безмежно широким рокотом, Скільки синього простору, і весь ллється тобі в душу! [березень, 1949], Зелень м'ясиста, сита, мовби вся налита, набрякла зеленим соком, Озима де слаба, там блідо-зелена. А де хороша, то вруниста, яскрава, мовби вимочена в яскраво-зеленому густому соку. Переливається на вітрі рунами густющими. Аж сизіє - така зелена» [15 травня 1949] тощо.

«Олеся Гончара без перебільшення можна назвати співцем степу. Основна естетична функція компонентів мікрополя «степ» - передати звуки і барви степу, його запахи. Степ постає у творах письменника у різні пори року і дня, з усіма звуками і барвами: гарячі степи, розбурханий степ, вечірній сивий степ, вранішній степ, степ надвечірній; степи, обвиті тихими вечірніми димами; степ у мертву обідню пору; дикі степи; осінній степ; безкрайній степ із суховітрицею, маревами, що… течуть і течуть…, купають простори тощо. Асоціативне наповнення слова «степ» відбувається у просторі і часі. Степ козацький і степ скіфський, і степ ракетний, полігонний; степ таврійський і степ присиваський. Сигналізують про ключове слово «степ» у творах О. Гончара назви тварин і рослин степу. Це перепел, «тьохкання солов'я із тернівизанської балки», сюрчання коника - «крихітного жителя степів», «створення найменшого з малих», «трав'яного оркестранта», «степового скрипаля»» [79, с. 375].