Адміністративний менеджмент

Історичні передумови виникнення адміністративного менеджменту. Класична адміністративна школа. Теорія адміністративної організації ідеального типу М. Вебера. Сучасна концепція адміністративного менеджменту, проблеми його розвитку в умовах невизначеності.

Рубрика Менеджмент и трудовые отношения
Вид курс лекций
Язык украинский
Дата добавления 11.04.2014
Размер файла 373,4 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Содержание

  • Історичні передумови та еволюція адміністративного менеджменту
  • Класична адміністративна школа: А. Файоль.Л. Урвік, Г. Черч, Дж. Муні, А. Рейлі
  • Теорія адміністративної організації ідеального типу М. Вебера
  • Сучасна концепція адміністративного менеджменту
  • Принципи адміністративного управління
  • Управлінський бюрократизм
  • Проблеми й перспективи розвитку адміністративного менеджменту в умовах хаосу та невизначеності
  • Формування нового підходу до управління
  • Адміністративний менеджмент в різних ділових культурах та цивілізаціях: вплив національних традицій, культури та менталітету
  • Система адміністративного управління
  • Категорії адміністративного менеджменту. Адміністративний менеджмент в бізнес-організаціях, некомерційних та громадських організаціях
  • Адміністративні органи управління та їх різновиди
  • Адміністрація (апарат управління) як орган адміністративного управління та суб'єкт адміністративного менеджменту, її форми, завдання, функції та структура
  • Сутність і значення процесу адміністративного менеджменту. Складові процесу адміністративного менеджменту: функції (технологія), методи, управлінські рішення
  • Зміст діяльності, функцій та завдань менеджера-адміністратора
  • Адміністративні посади та їх ієрархія
  • Сутність адміністративного планування. Цільовий підхід до планування
  • Принципи адміністративного планування. Рівні адміністративного планування
  • Нетрадиційні підходи до мотивування працівників апарату управління
  • Адміністративні ноу-хау. Японське ноу-хау

Історичні передумови та еволюція адміністративного менеджменту

За роки незалежності в Україні багато чого змінилося на краще. Але держава, як і дитина, у такому віці не завжди ще знає, як діяти в кожній конкретній ситуації, і тому багато вчиться у інших країн, переймаючи їх досвід, пропускаючи його через "українську ментальність", формує свій світогляд. Молоде покоління, яке є майбутнім своєї держави, прагне зробити Україну достойним членом світової спільноти. Для реалізації цієї мети потрібні глибокі знання з багатьох галузей.

Відомий засновник школи наукового менеджменту Ф.У. Тейлор зазначав, що точно знати, що треба робити, як зробити найкраще з найменшими витратами, ставити та досягати поставлених цілей - це мистецтво, і не кожній людині воно під силу.

Адміністративно-державне управління - молода сфера наукового знання, яка дуже швидко розвивається. В Україні за останні роки збільшився інтерес до цих знань через те, що проблема підготовки кваліфікованих професійних державних службовців стала вимогою сьогодення. Країни Заходу першими започаткували наукову організацію праці державних службовців. їх досвід досліджується українськими науковцями.

Державні структури, забезпечуючи виконання законів, за якими живе країна, мають бути озброєні знаннями з питань управління, зокрема знаннями з питань управління державними організаціями. Вони повинні вміти виконувати функції планування, організації, мотивації, контролю працівників організації, які забезпечують досягнення її цілей.

Теорія адміністративно-державного управління - одна з молодих теорій управління суспільством - розвивається, набуває досвіду.

Англійське слово to manage (керувати) походить від кореня латинського слова manus (рука). Менеджмент визначають як інтеграційний процес, за допомогою якого професійно підготовлені спеціалісти формують організації та управляють ними, ставлячи цілі і розробляючи засоби їх досягнення. Процес менеджменту передбачає виконання функцій планування, організації, координації, мотивації, контролю праці робітників для досягнення певних цілей. Тому менеджмент - це ще й уміння досягати поставлених цілей, використовуючи працю, інтелект, мотиви, поведінку людей, які працюють в організації. Тому можна розглядати менеджмент як процес впливу на діяльність окремого працівника, групи, організації в цілому з метою досягнення найкращих результатів.

Існує два погляди щодо часу виникнення менеджменту. За одним - менеджмент з'явився на початку XVIII ст., і його засновниками є Ф. Тейлор та А. Файоль.

У процесі розвитку менеджменту можна виділити декілька етапів. Перший, основоположний етап (1880-1920) - ділове адміністрування (рис.1.2). Це один з основних елементів управління персоналом у фірмі, яка успішно працює. Його визначають науковий менеджмент Ф. Тейлора, бюрократія М. Вебера та функціональний підхід А. Файоля.

Рис. 1.2 Основи ділового адміністрування

Класична адміністративна школа: А. Файоль.Л. Урвік, Г. Черч, Дж. Муні, А. Рейлі

У 20-50-ті роки XX ст. найбільш відомими напрямами в теорії адміністративно-державного управління були "класична школа" і "школа людських стосунків". Яскравими представниками "класиків" є А. Файоль, Л. Уайт, Л. Урвік, Д. Муні, Т. Вулсі. Метою класичної школи була розробка принципів адміністративно-державного управління. При цьому майже всі "класики" виходили з ідеї, що слідування цим принципам приведе до успіху державного адміністрування в різних країнах.

Прихильники класичної школи не дуже піклувалися про соціальні аспекти адміністративно-державної діяльності. Вони прагнули дивитися на організацію управління з погляду широкої перспективи, намагалися визначити загальні характеристики та закономірності адміністративно-державної організації. При цьому вони досить вдало використовували теорію наукового менеджменту, запозичену з організації управління в бізнесі. Цю теорію розробили Ф. Тейлор, Г. Емерсон і Г. Форд, які розглядали управління як механізм, який діє в результаті комбінації ряду чинників, за допомогою яких можна досягати визначених цілей з максимальною ефективністю за мінімальних витрат ресурсів.

Усі ці ідеї були використані "класиками" під час вивчення державного адміністрування. Розроблені класичною школою принципи управління торкаються двох основних аспектів. Один з них - обґрунтування раціональної системи управління адміністративно-державними організаціями, другий стосується побудови структури організації. Найбільш важливі постулати класичної школи такі:

наука замість традиційних навичок;

гармонія замість протиріч;

співробітництво замість індивідуальної роботи;

максимальна продуктивність на кожному робочому місці.

У межах класичної школи система адміністративно-державного управління з'являється як регламентована зверху донизу ієрархічна організація лінійно-функціонального типу з чітким визначенням функції кожної посадової категорії. Варто підкреслити, що така модель досить ефективна в умовах стабільного соціального середовища та однотипних управлінських завдань і ситуацій. Вона дотепер знаходить своє застосування на різних рівнях управління.

У цілому заслуги класичної школи полягають у науковому осмисленні всіх управлінських зв'язків у системі адміністративно-державного управління, у підвищенні продуктивності праці за допомогою оперативного менеджменту. Однак у тих випадках, коли на ефективність управління впливає людський чинник, використання цього підходу явно недостатньо.

Перший етап у розвитку теорії адміністративно-державного управління розпочався у Франції - А. Файоль (1841-1925), управитель вугільної шахти, уперше запропонував раціональний підхід до організації промислового підприємства. Файоль вважав, що роботу керівника можна розділити на п'ять функцій: планування, організація, управління, координація та контроль. Він розробив принципи управління, щоб показати керівникам, як виконувати свої функціональні обов'язки.

Принципи управління А. Файоля дотепер успішно застосовують багато процвітаючих компаній. Він показав, що складний процес управління можна розділити на послідовно пов'язані сфери та функції. Його думка, що управління є безперервним процесом, який починається з планування та закінчується контролем, і нині є актуальною.

Другий етап у розвитку теорії адміністративно-державного управління продовжувався з 1920 по 1950 р. Особливо великі успіхи в ці роки зробили американці, що пояснюється рядом причин. На відміну від європейських країн, у США вищі навчальні заклади вже в той період користувалися великою свободою у складанні навчальних програм і виборі викладачів. Вони мали можливість експериментувати, вводити нові курси, одним з яких був курс теорії адміністративно-державного управління, що сприяло розвитку і поширенню нової науки. У Європі (особливо у Франції, Великобританії) система навчання в ті роки була надто централізована, однаковість була правилом. Ось звідки виникала та негнучкість, той опір нововведенням. Існував і інший сприятливий чинник, що вплинув на інтенсивний розвиток теорії адміністративно-державного управління саме в США. Американці уже в ті роки думали, що наука адміністративно-державного управління і наука управління приватними підприємствами можуть і мають бути зближені. Курси адміністративної організації, управління персоналом, бюджетної техніки, людських стосунків, теорії організації читалися в багатьох навчальних закладах США як для тих, хто готував себе до державної служби, так і для тих, хто повинен був поповнити в майбутньому кадри ділової адміністрації приватного бізнесу. Американці завжди наголошували на практичній значимості досліджень адміністративно-державного управління; їхні наукові розробки містили практичні рекомендації, пропонували обґрунтовані проекти реформ. Такий утилітарний підхід до вивчення адміністративно-державного управління дозволяв знаходити державні та приватні джерела фінансування для проведення наукових праць.

Теорія адміністративної організації ідеального типу М. Вебера

М. Вебер розробив ідеї побудови оптимальної організаційної структури, відомої в менеджменті як бюрократія.

Він став першим ученим, хто дав систематизований аналіз державної бюрократії і бюрократів. У свої дослідженнях він дає основу для сучасного вивчення адміністративно-державного управління. Аналіз Вебера був заснований на бюрократичній моделі Німеччини, але розроблені ним принципи досить універсальні і можуть бути застосовані повсюдно:

адміністративні установи організовані ієрархічно;

кожна установа має свою власну сферу компетенції;

цивільних службовців призначають, а не вибирають на основі професійної кваліфікації, як зазначено в дипломах чи за результатами іспитів;

цивільні службовці одержують заробітну плату відповідно до рангу;

для цивільного службовця ця робота є професією чи принаймні основним заняттям;

службовець не володіє установою, в якій працює;

службовець підкоряється дисципліні і знаходиться під контролем;

зняття з посади ґрунтується на рішенні вищих інстанцій.

М. Вебер розумів, що він вивчає щось відносно нове. Деякі з перерахованих принципів могли б бути виявлені в Китаї, але не всі. Державна адміністрація як частина виконавчої влади в суспільстві з'явилася в Західній Європі близько XVI ст., але досягла своєї повної могутності тільки в XX ст. У правовій державі, побудованій за принципом поділу влади, виконавча влада покликана здійснювати основні політичні рішення, прийняті законодавчою владою. При цьому уряд виконує функцію прийняття політичних рішень (у межах Конституції і на основі законів) і управління державою, а адміністрація реалізує їх у політичній практиці.

Станова згуртованість бюрократії, на думку Вебера, випливає з її фактично владного положення стосовно підлеглої більшості населення і має такі характеристики:

підвищена соціальна оцінка службовця, захищеного адміністративними та карними нормами;

побудова рангової ієрархії на принципах "призначання" (на противагу принципу "вибірності");

довічний статус службовця;

регулярна грошова винагорода відповідно до рангу;

кар'єрний принцип переміщення в ранговій ієрархії.

Владне положення бюрократії ґрунтується також на володінні технікою управління, зміст якої має два основні аспекти. Насамперед, це спеціальні знання, отримані професійними державними службовцями в результаті підготовки у відповідних галузях адміністративно-державного управління. Потім важливе значення має знання правил бюрократичного процесу в самих відомствах. Бюрократія прагне монополізувати техніку управління, використовуючи для цього такі прийоми, як засекречування інформації, захист "службової таємниці" і т.д. М. Вебер попереджав, що в міру зростання самостійності бюрократія виявляє тенденцію керуватися у своїй діяльності не тільки функціональними потребами, але й "інстинктом влади". Інакше кажучи, бюрократія виявляє прагнення поширювати свій вплив далеко за межами власної юрисдикції.

Сам М. Вебер вважав ідеальним адміністративно-державне управління, побудоване на твердих бюрократичних принципах: авторитарна влада керівника, який приймає рішення, віддає розпорядження підлеглим і контролює їхнє виконання. Завдання службовців державної адміністрації при цьому полягає тільки в тому, щоб застосовувати управлінські принципи до конкретних ситуацій, для чого і розроблялися певні правила державного адміністрування. Вебер уявляв професійних державних службовців як висококваліфікованих фахівців духовної праці, професійно вимуштруваних підготовкою, з високою становою честю, що гарантує бездоганність. На його думку, без цього виникла б фатальна небезпека дивовижної корупції і низького міщанства, що поставило б під загрозу суто технічну ефективність державного апарату.

М. Вебер вважав також, що справжньою професією дійсного чиновника не має бути політика. Він повинен "управляти" насамперед неупереджено - ця вимога застосовувалася навіть до так званих "політичних" управлінських чиновників, - щонайменше офіційно, якщо під питання не поставлено "державні інтереси", тобто життєві інтереси пануючого порядку. Sine ira et studio - без гніву і пристрасті повинен він вершити справи.

М. Вебер думав, що чиновник не повинен робити те, що завжди повинен робити політик - боротися. Тому що прийняття рішень, боротьба і пристрасть - сфера політика. Діяльність політика завжди підпорядкована принципу відповідальності, прямо протилежному відповідальності чиновника.

адміністративний менеджмент вебер концепція

Якщо вища установа наполягає на наказі, який здається чиновнику помилковим, справа честі чиновника виконати наказ під відповідальність того, хто віддає наказ, виконати сумлінно і точно. М. Вебер думав, що без такої дисципліни розвалився б весь управлінський апарат. Навпаки, честю політичного вождя є виняткова особиста відповідальність за те, що він робить, відповідальність, відхилити чи скинути яку із себе він не може і не має права.

Ідеї М. Вебера, В. Вільсона, Ф. Гуднау мали значний вплив на розвиток теорії адміністративно-державного управління в західних країнах. Цих учених часто називають "поколінням попередників".

У їхніх роботах були висловлені і розроблені дві основні ідеї наукової теорії адміністративно-державного управління:

1) щоб реформувати апарат управління, треба його добре знати, а отже, вивчати з наукових позицій;

2) апарат адміністративно-державного управління має бути відділений від сфери політики.

Більшість сучасних дослідників вважають, що саме з появою робіт В. Вільсона, Ф. Гуднау, М. Вебера можна говорити про початок першого етапу в розвитку теорії адміністративно-державного управління як самостійного наукового напряму. Хронологічні рамки цього етапу умовно можна визначити з 80-х років XIX ст. по 1920 р.

Починаючи з 1990 р. вивчення державного адміністрування стає частиною навчальних програм у провідних університетах США і Західної Європи. У 1916 р. у Вашингтоні Роберт Брукінгс заснував перший Інститут урядових досліджень (Institute of Government Research). Метою цієї науково-дослідної організації стало вироблення системного аналітичного підходу до адміністративно-державної діяльності. Аналогічні дослідні центри й інститути почали з'являтися в Європі в 20-30-ті роки XX ст.

Сучасна концепція адміністративного менеджменту

Розглянемо її на основі сучасної системи адміністративно-державного управління. У демократичному суспільстві держава є основною формою консолідації загальнолюдських, національних і соціальних цінностей та інтересів її громадян. Свої завдання держава вирішує через систему адміністративно-державного управління, що є комплексним соціальним інститутом. Процес державного адміністрування фіксується в діяльності посадових осіб і є практичною реалізацією цілей і волі держави. Це відрізняє державну службу від цивільної, яка є засобом здійснення цілей, інтересів і прав окремих громадян чи суспільних асоціацій. Будь-яка держава та суспільство в стані вирішувати свої основні завдання лише за умови цілеспрямованої високопрофесійної діяльності системи адміністративно-державного управління. Саме тому таке важливе значення має розвиток теорії адміністративно-державного управління як самостійної наукової дисципліни. Основні досягнення цієї науки в країнах Заходу мають багато в чому універсальне значення. Кожна держава має потребу в раціоналізації управлінської праці або внутрішніх структур державних органів. У будь-якій країні виникають конфлікти між центральною і місцевою адміністрацією щодо розподілу бюджетних засобів з приводу збору податків. Цей список універсальних питань можна продовжити. Завдання полягає в тому, щоб показати, яким чином різні школи державного адміністрування, що сформувалися на Заході, намагаються вирішити ці питання в теорії і на практиці. Компаративний (порівняльний) аналіз - один з найважливіших методів сучасної науки - є необхідним засобом розвитку наукових знань наприкінці XX ст. Один з головних висновків полягає в тому, що універсальним стратегічним завданням теорії адміністративно-державного управління є пошук нових шляхів дослідження державного апарату, виявлення ще не використаних можливостей його розвитку та удосконалення, пропозиція більш ефективних, найчастіше альтернативних способів вирішення складних проблем державного управління. Тепер можна виділити два вирішальні чинники, що впливають на динамізм державного адміністрування у всіх розвинених країнах світу: науково-технічний розвиток і політичний процес. Обидва ці чинники мають тенденцію до посилення впливу на адміністративно-державні інститути. Якщо професійна діяльність бюрократії на початку XX ст. була спрямована на процедурні способи діяльності, підзвітність, підконтрольність, політичну нейтральність, то наприкінці XX ст. адміністративно-державне управління націлено на програмні і проблемні методи із застосуванням новітньої обчислювальної техніки і використанням плюралістичної смуги забезпечення (парламенту, партії, групи тиску). Кардинально змінюється також стиль адміністративно-державного управління. Якщо чиновники на початку століття уникали ризикованих дій, не любили інновацій, боялися припуститися помилок (оскільки вони були адміністративно карні), займалися рутинною діяльністю, висували на перший план безпеку, не прагнули перенавчатися, то наприкінці століття стиль адміністративно-державного управління став принципово іншим. На сьогодні важливе значення має постійне застосування інновацій, а значить уміння ризикувати, сприймання помилок з розумінням і навчанням на них, концентрація уваги на нових шансах і можливостях, пріоритетність досягнень, прагнення до постійного підвищення кваліфікації. Отже, в науці адміністративно-державного управління не може бути ніяких застиглих схем і моделей. Феномен адміністративно-державної діяльності потребує постійного серйозного теоретичного і практичного вивчення, оскільки, як і всі соціально-політичні явища, він знаходиться в процесі неперервної зміни і розвитку.

В Україні наука адміністративно-державного управління одержала офіційне визнання зовсім недавно. У період панування марксистсько-ленінської ідеології державне управління розглядалося з погляду "керівної і направляючої ролі партії". З компетенції державних органів були виключені такі найважливіші елементи, як цілевизначення, прийняття рішень, розроблення та оцінювання програм і планів суспільного розвитку. Завдання державного адміністрування зводилися до того, щоб забезпечити реалізацію партійних рішень, прийнятих партійними структурами. Адміністративно-державне управління охоплювало тільки виконавчу і розпорядницьку діяльність, його зміст зводився до чіткої формули "команда - виконання". Критичні зауваження, альтернативні пошуки й інші творчі моменти в діяльності державної адміністрації не допускалися. Саме тому в роки панування партійної номенклатури наука адміністративно-державного управління була просто не потрібна. Вона розглядалася як буржуазна, свідомо помилкова. Принципи і методи державного управління в країнах Заходу інтерпретувалися переважно в негативно-критичному аспекті, що пояснюється загальними ідеологічними установками минулих років. Досягнення світової суспільної думки у сфері адміністративно-державного управління в Україні дотепер маловідомі, оскільки роботи провідних західних вчених все ще не перекладено на українську мову. Тому так важливо нині досліджувати та узагальнювати досвід розвитку світової науки у сфері державного адміністрування. Існує міжнародний понятійний апарат, матеріали експертів ООН з організації адміністративно-державної діяльності, якими можна і потрібно користуватися. І одночасно має бути велика самостійна робота, оскільки науку адміністративно-державного управління потрібно представити в національному лексиконі, зробити зрозумілими і доступними її прикладні технології. Незважаючи на те, що українська школа адміністративно-державного управління тепер знаходиться тільки в процесі свого становлення, основні наукові підходи до вирішення проблем державного адміністрування вже визначились. Насамперед сформувалася загальна концепція державної служби як соціально орієнтованого державно-правового інституту. За цього підходу статус і функції державної служби враховують інтереси, цілі та завдання об'єднаних у державу співтовариств людей, а не навпаки. Щодо питання про наукове підґрунтя системи адміністративно-державного управління в нашій країні думки вчених на сьогодні розділилися. Одні виокремлюють своєрідність форм української державності, вважаючи, що досвід західних країн не може бути основою для формування національної концепції державної служби. Вони пропонують спиратися на історичний досвід України в сфері адміністративно-державного управління, використовувати переважно національні форми і традиції. Така точка зору дуже приваблива, оскільки для кожного патріота минуле його батьківщини завжди дороге і святе. Але в країні порушено неперервність національних суспільних форм. Натомість розвивалися інші суспільні форми, і тому застосовувати форми, що стали історією адміністративно-державного управління, недоцільно. Можна і потрібно використовувати національний досвід, зрозуміти його, виявити в ньому найістотніше, але це зовсім інше, ніж пряме перенесення колишніх національних форм і моделей. Інший підхід абсолютизується значенням закордонного досвіду в сфері адміністративно-державного управління. Деякі вчені думають, що потрібно використовувати вже відпрацьовані ефективні сучасні суспільні форми, що сформувалися в західних країнах. Розбіжності серед цих учених існують лише з приводу того, яку модель краще використовувати: американську, німецьку, французьку і т. ін. Однак, вивчаючи західний досвід, дуже легко перейняти зовнішні форми та атрибути держави, але дуже складно забезпечити ефективне функціонування відповідних інститутів. Тому Україні на сьогодні недостатньо орієнтуватися на очевидні формальні властивості демократичних інститутів адміністративно-державного управління, важливіше шукати варіанти пристосування цих інститутів і їх функцій до потреб українського народу. Українська школа адміністративно-державного управління, що формується, має робити акцент не на імітацію і перенесення західного досвіду управління, а на адаптацію до нього і самостійне відкриття навіть відомих рішень з організації державного адміністрування. На думку Г. Атаманчука, потрібний синтез із власного національного досвіду, у тому числі після жовтневого періоду, і відбір того, що можна реально використовувати зі світового досвіду. Створюючи наукову концепцію української державної служби, слід уважно аналізувати, вивчати і відбирати все найкраще і передове, накопичене світовою наукою в сфері адміністративно-державного управління, але обов'язково з урахуванням національних традицій у цій складній сфері людської діяльності. Важливе місце в пошуках оптимальної наукової концепції державної служби займає питання відносно цілей і завдань цього інституту. Більшість експертів як пріоритетне називають завдання суспільно-політичного і державно-правового забезпечення реального зв'язку державної служби із життям народу. Однак таку мету мало декларувати, набагато важливіше знайти механізми її досягнення. Спираючись на аналіз досвіду західних демократій, можна запропонувати наступну концепцію її здійснення. Численні групи і громадські організації цивільного суспільства можуть впливати на процес державного управління в трьох основних напрямах:

здійснюючи свій контроль над системою адміністративно-державного управління;

виявляючи і вивчаючи потреби цивільного суспільства через мережу суспільних центрів з вивчення соціальних проблем;

беручи участь у публічних обговореннях проектів реформ, у переговорах і укладанні попередніх домовленостей.

Усе це дозволить забезпечити необхідний баланс суспільних і індивідуальних інтересів у процесі прийняття державних рішень. Саме тому становлення цивільного суспільства в Україні буде сприяти формуванню справді демократичної системи адміністративно-державного управління.

Кажучи про перспективу розвитку української державності, варто зауважити, що історичні традиції України припускають збереження в країні унітарного типу адміністративно-державного управління із сильними централістичними тенденціями, які варто розвивати і підтримувати, з одного боку, і подальшим розвитком самостійності окремих районів і регіонів, з другого. Особливістю сучасності є своєрідна конвергенція (угода, домовленість) двох систем адміністративно-державного управління - федеральної та унітарної. У сучасному суспільстві федеральні держави рухаються в унітарному напрямі, а унітарні системи еволюціонують у федеральному. Аналіз сучасного досвіду адміністративно-державного управління в країнах Заходу показує, що демократична держава може ефективно функціонувати лише в тому випадку, якщо в ній однозначно розділені: сфери приватного і публічного права; сфери політики і виконання законів; служби центральні і регіональні, коли ті й інші відділені від служб місцевого самоврядування. Саме цю концепцію і покладено в основу створення нової системи адміністративно-державного управління в Україні. Варто зауважити, що в сучасній науці домінує загальний підхід до системи адміністративно-державного управління і сучасної бюрократії як до політичних феноменів. Концепція "політичної бюрократії" орієнтована не на абстрактне загальне благо, а на політичні інтереси і цілі. З досвіду адміністративно-державного управління в країнах Заходу видно, що в жодній з розглянутих країн (США, Німеччина, Франція, Великобританія) сьогодні немає "нейтральної" адміністрації: скрізь ключові посади в державному апараті займають політичні чиновники.

Тому є всі підстави говорити про політизацію державної служби. Вищі ешелони бюрократії володіють визначеною політичною самостійністю в прийнятті рішень. Це обумовлено високим рівнем спеціалізації адміністративно-державного управління, за якого чиновники повинні діяти переважно самостійно у своїй вузькій сфері управління, якщо вони мають загальні рішення від президента чи парламента. І в українській практиці державного адміністрування перше місце має зайняти експертиза і дискреційна діяльність (від лат. discretio - вирішення посадовою особою або державним органом будь-якого питання на свій розсуд), можливість приймати рішення і самостійно розробляти державні програми. Отже, частковий збіг адміністративних і політичних функцій є вимогою сучасного державного адміністрування, а не бажанням влади професійних державних службовців. Тому є доцільним введення політичних посад для вищих урядовців у державному апараті України - це допоможе партії (або коаліції партій), що перемогла на виборах, більш раціонально та ефективно проводити в життя свою політичну лінію. Тепер цю функцію виконують тією чи іншою мірою державні секретарі, яких призначає Президент України. Разом з тим досвід функціонування інститутів державної служби в демократичних країнах свідчить про те, що політичну активність рядових державних службовців потрібно обмежувати: у державних органах, як правило, не утворюються структури політичних партій і громадських організацій в інтересах окремих партій, під час виконання службових обов'язків вони зобов'язані керуватися винятково вимогами законів. Це важливе положення має знайти відображення в українському законодавстві для того, щоб поставити правові перепони політичним силам в Україні, які намагаються використати державних службовців та державні інститути в своїх інтересах. Цікава тенденція виявилася в останні десятиліття під час формування моделі апарату державних службовців у розвинених країнах. Історично склалося так, що в США в державному апараті досить довго мали перевагу чиновники-фахівці, у той час як у Великобританії і Франції - адміністратори широкого профілю - дженералісти. Час показав, що обидві моделі мають свої сильні і слабкі сторони. Безсумнівно, широке використання дженералістів спрощує завдання загальної координації управління. Адміністратори широкого профілю, здатні трансформувати думки експертів у пропозиції і проекти, зрозумілі політичним керівникам, надають велику допомогу особам, що приймають рішення.

Очевидно також, що вузькі фахівці не здатні аналізувати проблеми в широкому контексті загальнодержавних інтересів. Однак існує й інший аспект проблеми. В умовах постійно зростаючої спеціалізації управління, розширення та ускладнення сфер державної активності адміністратори широкого профілю не справляються зі зростаючим обсягом завдань - значна частка часу експертів витрачається на те, щоб викласти їм проблему в простій і доступній формі. Саме тому виникла компромісна тенденція - створення інтегральної ієрархії, за якої фахівці та дженералісти працюють пліч-о-пліч під єдиним керівництвом вищого чиновника. Це дозволяє об'єднати сильні сторони двох підходів, що раніше існували, по можливості уникаючи їх слабких сторін. Саме цю модель слід використовувати для формування апарату державних службовців в Україні. Найбільш оптимальним аспектом для державного службовця варто вважати фахову освіту, доповнену загальним курсом з державного адміністрування. Дуже важливим є питання про кар'єру чиновника на державній службі. Тут також прокладають собі дорогу новаторські тенденції. Досить довго в багатьох європейських країнах (Великобританії, Франції, Німеччині) основним елементом бюрократичної кар'єри була гарантія повільного, але впевненого просування по службі залежно від стажу чи віку. Однак у сучасних умовах, коли адміністративні реформи та інновації стали звичайною практикою, стаж роботи вже не може слугувати головним критерієм для призначення на вищу посаду. Набагато важливішими виявляються високі ділові якості, особиста ініціатива, новаторство. Саме такі критерії закладено в сучасну американську модель кар'єри державного службовця, що натепер має бути визнана найбільш оптимальною: тут немає автоматичного просування по службових сходах; основним критерієм для підвищення чиновника по службі є вигляд і якість виконаної роботи. Цей підхід потрібно використовувати і в сучасній українській практиці державного адміністрування.

В усіх розвинених країнах світу великого значення набуває також питання про контроль над системою державної служби. Сьогодні вже неможливо уявити собі адміністративно-державне управління в демократичному суспільстві без системи парламентського контролю та адміністративної юстиції, причому особливого значення надається саме різним формам парламентського контролю. У багатьох європейських країнах (Великобританії, Франції, Швеції та ін.) в останні десятиліття все більшого авторитету отримує інститут парламентського уповноваженого (посередника чи омбудсмена), який вивчає скарги, що виникають у зв'язку з діяльністю державної адміністрації, передані йому з парламенту. Наявність такої посередницької інстанції покликано пом'якшувати відносини між законодавчою і виконавчою владою. Було б доцільно створити подібний інститут і у нашій країні, де сьогодні особливо важливо згладити суперечності між різними галузями державної влади. Таким чином, незважаючи на успіхи в розвитку теорії адміністративно-державного управління, зроблені за століття існування політології в різних країнах світу, залишається ще чимало відкритих наукових проблем. Це, насамперед, оптимальне поєднання централізації і децентралізації в державному управлінні, раціональна ієрархія відносин у системі державної адміністрації, ефективні методи боротьби з бюрократизацією державної машини і т. ін. Однак найголовнішою науковою проблемою є питання про адаптацію світового досвіду, накопиченого теорією адміністративно-державного управління, до національних умов держав, що розвиваються. Для України це питання особливо актуальне, оскільки і загальна теорія управління, і теорія адміністративно-державного управління роблять в Україні лише свої перші кроки. У зв'язку з цим викликає інтерес аналіз чинників, названих експертами ООН як гальмо на шляху розвитку теорії адміністративно-державного управління у 80-90-ті роки. На жаль, ці чинники характерні і для України:

1) адміністративно-державні установи займаються в основному професійною підготовкою, а не науковими дослідженнями;

2) наукові дослідження не збігаються із завданнями, що стоять перед урядом, і з поточними проблемами управління;

3) практичний процес прийняття рішень не відповідає науковому аналізу;

4) професійні державні службовці мало цікавляться сучасними науковими дослідженнями і часто займають негативну позицію щодо впровадження наукових методів адміністративно-державного управління;

5) у деяких країнах спостерігається захоплення таємністю та обмеження вільного надання інформації для проведення досліджень;

6) наукові дослідження часто не пристосовані до місцевих умов. Виходячи з цього, передусім потрібно використовувати місцеві дослідницькі та аналітичні можливості щодо розвитку теорії адміністративно-державного управління. З цією метою можна використовувати статистичні управління різних рівнів, НДІ, що будуть займатися економічним, соціальним і демографічним аналізом, який впливає на розвиток адміністративно-державного управління. Університети, академії та інші установи, що спеціалізуються на вивченні суспільних проблем, мають брати участь у такому аналізі більшою мірою, ніж тепер.

Для того щоб прискорити розвиток української наукової школи адміністративно-державного управління, потрібно зблизити науку публічного адміністрування і науку управління підприємствами. Деякі західні вчені вважають, що в майбутньому ці дві науки можуть злитися в одну. Для України це особливо важливо, оскільки в теорії управління підприємствами існують важливі розробки вітчизняних учених, які можна і треба використовувати в державному адмініструванні. Під час підготовки студентів у вищих навчальних закладах курси адміністративної організації, управління персоналом, бюджетної техніки, людських стосунків, теорії організації можна читати одночасно як для тих, хто готує себе для державної служби, так і для тих, хто поповнить сферу бізнесу. Викладання таких дисциплін для широкої аудиторії потребує великої кількості викладачів, навчальних посібників, монографій, дисертаційних досліджень. Саме так вчинили в ЗО-50-ті роки американці і домоглися блискучих успіхів: американська школа адміністративно-державного управління відразу зайняла провідне місце у світовій науці. Практична значущість досліджень адміністративно-державного управління полягає у фінансуванні тільки тих наукових програм, що ставлять собі за мету вироблення практичних рекомендацій, пропонують обґрунтовані проекти реформ. Такий утилітарний аспект досліджень адміністративно-державного управління дозволить знайти для проведення численних наукових досліджень і анкетувань як державні, так і приватні джерела фінансування, що в умовах складної економічної ситуації України особливо важливо.

Принципи адміністративного управління

Важливим фактором розуміння суті державного управління є усвідомлення його принципів, під якими розуміються основні засади, закономірності, на яких базується державне управління. Значення принципів адміністративного права полягає в тому, що вони завдяки здійснюваному свідомо узагальненню, у стислому вигляді відображають найсуттєвіші характеристики вказаної галузі права. Оскільки формулювання принципів - це свідома творча діяльність науковців, практиків, фахівців у сфері адміністративного права та державного управління, доцільно відобразити такі вимоги до принципів державного управління:

· відповідність нормам чинного законодавства;

· відображення найсуттєвіших, ключових закономірностей державного управління;

· відповідність меті державного управління.

Принципи державного управління доцільно розділити на дві групи: загальні та спеціальні рис. 2.2. Загальні принципи базуються на положеннях Конституції України, законів України. Спеціальні принципи враховують організаційні аспекти діяльності органів державного управління.

Загальні принципи:

Демократизм. Демократичний характер держави грунтується на визнанні народу джерелом влади. Народ може здійснювати владу чи безпосередньо (референдум), чи опосередковано (через обраних депутатів представницьких органів влади). Демократизм як принцип державного управління проявляється в тому, що державні управлінські рішення спрямовано на задоволення інтересів усіх чи більшості громадян держави.

Рис. 2.2 Принципи державного управління

Це - одна з основних характеристик демократизму державного управління, оскільки події останніх років в Україні свідчать про реальну можливість народу впливати на формування влади, водночас обрана влада (що є цілком об'єктивним) не в змозі покращити життя та відповідати намаганням усіх людей одразу. Саме тому державне управління здійснюється на підставі передвиборних гасел, підтриманих більшістю народу, і саме в інтересах цієї більшості влада в подальшому і здійснює державноуправлінські функції. Діяти одночасно в інтересах усіх і кожного у принципі досить важко, тому що різні люди можуть мати різні погляди з приводу того, що є позитивним або негативним у тій чи іншій загальнодержавній проблемі.

Також необхідно зазначити, що демократизм як принцип державного управління свідчить про намагання держави залучати громадян (громадські організації) до прийняття важливих загальнодержавних рішень. Як приклад можна навести численні консультативно-дорадчі органи при вищих посадових особах держави, або проведення у серпні 2006 р. загальнонаціонального "круглого столу" з ініціативи Президента України, де обговорювалась кризова ситуація в управлінні державою, результатом чого стало підписання 3 серпня 2006 р. Універсалу національної єдності. Широкі права місцевого самоврядування, багатопартійна система - ці та інші аспекти в цілому характеризують демократизм як принцип державного управління.

Законність як принцип державного управління - це правовий режим, відповідно до якого органи державної влади та посадові особи здійснюють свої повноваження на підставі Конституції та законів України. Статті 6 та 8 Конституції визначають, що органи законодавчої, виконавчої та судової гілок влади здійснюють свої повноваження в установлених Конституцією межах і відповідно до законів України. В державі визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Характеризуючи законність як принцип державного управління, необхідно зазначити такі особливості:

а) органи (посадові особи), що здійснюють державне управління, повинні приймати нормативно-правові акти, що не суперечать Конституції та законам України; б) право домінує над владою, що унеможливлює свавілля чиновників стосовно до окремої особи; в) у державі діють органи, що здійснюють контроль і нагляд за забезпеченням законності у державному управлінні.

Гласність - вільний доступ громадян до інформації про діяльність органів державного управління. Реалізація на практиці вказаного принципу державного управління означає реальну можливість громадян знати про те, яким чином у державі готуються та приймаються управлінські рішення. Історія нашої держави свідчить про те, що в різні часи принцип гласності реалізовувався по різному. Якщо взяти XX ст., то у 30-ті роки, під час проведення масових репресій він не був затребуваний. Водночас, друга половина 80-х років свідчить, що вказаний принцип був одним із головних у державній ідеології та політиці. Проявами принципу гласності є:

а) відкритість і прозорість державних органів (посадових осіб) у здійсненні їхніх повноважень; б) суттєва роль засобів масової інформації в оприлюдненні державних управлінських рішень; в) кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена (ст.50 Конституції України).

Участь громадян у державному управлінні. Зводиться до конституційно закріпленої можливості громадян брати участь в управлінні державними справами, а також рівним правом до державної служби та служби в органах місцевого самоврядування. Також реалізації вказаного принципу державного управління сприяють положення ст.40 Конституції, яка гарантує, що всі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення чи особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, які зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Треба зазначити можливість громадян у спосіб членства у політичних партіях або їх підтримки на виборах забезпечити особисту чи опосередковану участь в управління державними справами.

Відповідальність держави перед людиною за свою діяльність. Зводиться до необхідності оприлюднення результатів роботи органів державного управління та можливості з боку громадян виразити недовіру посадовим особам (під час виборів) чи оскаржити неправомірні дії в судовому порядку. З цього приводу доцільно вказати на наявність із 2005 р. (введення в дію Кодексу адміністративного судочинства України) у громадян законної можливості звернутися до спеціалізованих судових органів (адміністративні суди) з приводу захисту своїх прав, свобод та інтересів, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів у процесі здійснення ними владних управлінських функцій.

Спеціальні принципи:

Галузевий. Державне управління базується на органічному поєднанні однорідних за характером діяльності об'єктів управління у сфері однієї галузі (наприклад транспорт, освіта, медицина, національна безпека тощо). Система вказаної галузі характеризується наявністю провідного (центрального) органу виконавчої влади та підпорядкованих йому державних органів, підприємств, організацій. Саме виходячи з галузевого принципу державного управління в Україні станом на початок 2007 р. діють 19 міністерств, які здійснюють державне управління у відповідній сфері суспільного життя

Міжгалузевий (функціональний) Зі створенням спеціального органу державного управління йому можуть бути передані деякі повноваження з керівництва підприємствами, установами та організаціями незалежно від галузевої природи Йдеться про головну відмінність галузевого принципу (за якого в основі - управління відповідною галуззю), яка зводиться до управління (або, краще сказати, забезпечення реалізації державної політики) щодо певної функції держави Як приклади можна навести такі функції держави

а) забезпечення національної безпеки держави (втілюється в життя Службою безпеки України незалежно від того, всередині яких сфер суспільного життя виникають загрози),

б) охорона законності та правопорядку (реалізується в усіх сферах суспільного життя за допомоги Міністерства внутрішніх справ),

в) збирання податків (реалізується в діяльності міжгалузевого органу державного управління Державної податкової адміністрації)

Територіальний Полягає у тому, що органи державного управління здійснюють діяльність на чітко визначеній території Коли йдеться про Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади (міністерства, державні комітети, центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом), вони мають владні повноваження на всій території України, обласні державні адміністрації - на території відповідної області, районні - на території району Згідно зі ст 119 Конституції України, місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують

а) виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади, б) законність і правопорядок, в) додержання прав і свобод громадян, г) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин - також програм їх національно-культурного розвитку, д) підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів,є) звіт про виконання відповідних бюджетів і а програм,є) взаємодію з органами місцевого самоврядування, ж) реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень

Поєднання централізації та децентралізації - розумне співвідношення централізації владних повноважень із делегуванням їх на місцевий рівень. Залежно від сфери, в якій здійснюється управління (економіка, національна безпека), ступінь проявів буде різний. Наприклад, якщо аналізувати державне управління у сфері економіки, то переважний характер має децентралізація, оскільки саме таким чином держава має змогу забезпечити реалізацію права людини на підприємницьку діяльність. Водночас децентралізація не означає повної відсутності держави в тій чи іншій сфері життя. У сфері економіки за рахунок адекватної системи оподаткування, обмеження монополізму, регулювання діяльності спеціальних економічних зон тощо держава забезпечує рівні умови та "правила гри". З іншого боку, в галузі національної безпеки прояви централізації є домінантними, оскільки йдеться про те, що таким чином доцільніше мінімізувати можливість появи загроз національній безпеці. Саме з цих причин такі центральні органи виконавчої влади, як Служба безпеки України, Міністерство внутрішніх справ мають чітку ієрархічну структуру управління, за якої представництва цих органів на місцях (в областях, районах) чітко підпорядковані відповідним центральним органам.

Поєднання єдиноначальності й колегіальності - вказаний принцип державного управління зводиться до використання переваг як єдиноначальності (оперативність, персональна відповідальність), так і колегіальності (можливість залучення фахівців, виваженість рішення). Єдиноначальність характеризується наділенням значними службовими повноваженнями у поєднанні з персональною відповідальністю керівника органу державної влади за результати роботи керованого ним органу. Колегіальність же зводиться до необхідності розумного використання переваг колективного обговорення прийняття рішення, коли фахівці з тих чи інших питань залучаються до процесу підготування проекту рішення. Це досягається за рахунок створення колегій, рад чи нарад при органах державного управління.

Важливою стороною управління виробництвом є керівництво людьми, адміністративна діяльність. Цій діяльності, її раціоналізації присвятив ряд робіт видатний керівник виробництва, французький інженер Анрі Файоль (1841 - 1925).

Головну увагу Файоль приділяв управлінню персоналом, насамперед адміністративним кадрам.

А. Файолю належить розробка ряду принципів адміністративного управління, які, на його думку, є універсальними для будь-якої організації. Ці принципи не втратили свого значення і нині.

Влада невіддільна від відповідальності. Ми звикли це формулювати так: "Одержав права - неси відповідальність". Це, звичайно, правильно. Але сьогодні особливо важливий зворотний бік цього принципу: "Наклали відповідальність - дайте права".

Розподіл праці при спеціалізації. Користь спеціалізації широко відома. Але відомо також, що зв'язаний з нею розподіл праці має свої межі, за якими йде втрата ефективності.

Єдність розпоряджень. Робітник повинен одержувати вказівки тільки від одного керівника.

Дисципліна. Головна ідея полягає в тому, що дисципліна обов'язкова для всіх. Але оскільки керівництво завжди здійснюється зверху донизу, то можна сказати, що дисципліна така, який і керівник. Файоль пов'язував дисципліну з повагою і зовнішніми проявами.

Єдність керівництва. Це розкривається так: "Один керівник і єдиний план для сукупності операцій, які мають спільну мету". Тут, по суті, закладаються основи цільового управління.

Підпорядкованість індивідуальних інтересів загальним. Це означає, що інтереси робітника або групи робітників не повинні переважати над інтересами підприємства в цілому. Якщо інтереси розходяться, то керівник повинен їх примирити.

Винагорода. Файоль вважає, що винагорода та метод оплати праці повинні бути справедливими і максимально задовольняти як співробітників, так і роботодавців.

Централізація. Нова думка тут полягає втому, що централізація має розумну міру. В загальному випадку - чим більше підприємство, тим менше повинно бути централізації.

Ієрархія. Тут проводиться актуальна сьогодні думка про необхідність мінімальних ієрархічних сходинок, а також про користь горизонтальних зв'язків у системі управління.

...

Подобные документы

  • Сутність адміністративного менеджменту на готельно-туристичному підприємстві, його переваги та недоліки. Роль менеджера в умовах адміністративного менеджменту. Напрямки підвищення ефективності адміністративного менеджменту на готельному підприємстві.

    курсовая работа [109,2 K], добавлен 20.12.2013

  • Сутність та значення менеджменту, історичні етапи розвитку. Організації як об'єкти управління. Функції й технологія менеджменту, його методи. Значення управлінських рішень. Роль інформації та комунікацій у менеджменті. Особливості його зарубіжних систем.

    курс лекций [1012,4 K], добавлен 02.03.2011

  • Системний підхід у менеджменті. Концепція адміністративного підходу до управління. Ефективність, якість діяльності менеджера. Організаційне забезпечення системи менеджменту у КП "ВТП "Вода". Рекомендації щодо використання системного підходу в менеджменті.

    дипломная работа [496,5 K], добавлен 18.03.2011

  • Предмет, об’єкт і суб’єкт менеджменту, його закони, закономірності та принципи. Передумови виникнення та розвиток науки управління організацією. Загальні і конкретні функцій менеджменту. Сутність та основні засади керівництва. Етика в менеджменті.

    учебное пособие [1,3 M], добавлен 10.01.2013

  • Етапи становлення управлінської науки. Розвиток класичної теорії менеджменту Ф. Тейлора. Принципи адміністративної школи менеджменту за Файолем. Родоначальники неокласичної (поведінкової) теорії, ієрархія потреб Абрахама Маслоу. Школа людських стосунків.

    реферат [109,2 K], добавлен 01.03.2016

  • Вивчення теоретичних основ принципів менеджменту, їх застосування в управлінні російської організацією. Принципи наукового управління Ф. Тейлора, організації виробництва Г. Форда, адміністративного управління А. Файоля та продуктивності Г. Емерсона.

    контрольная работа [30,1 K], добавлен 25.04.2015

  • Шляхи удосконалення системи менеджменту в умовах ринку. Основні функції шкіл наукового управління, класично-адміністративної, людських стосунків, поведінкової та емпіричної. Використання досвіду закордонних країн при аналізі власних управлінських проблем.

    контрольная работа [51,9 K], добавлен 13.01.2011

  • Методологічні та соціально-психологічні аспекти менеджменту персоналу. Стратегія та політика менеджменту персоналу організації, його ресурсне забезпечення. Особливості процесу визначення потреби організації в персоналі, управління процесами його руху.

    книга [2,4 M], добавлен 03.02.2010

  • Ознайомлення із основними внесками у розвиток управлінської діяльності Дюпіна (організація курсу індустріальної освіти), Сея Жана-Батіста, Файоля (класична школа менеджменту), Франсуа (свобода торгівлі), Прудона (анархізм), Фрідріха та Макса Вебера.

    реферат [24,8 K], добавлен 28.04.2010

  • Зміст сучасного менеджменту, основні його принципи. Роль економічної і організаційної сфер в розвитку галузевого і загальноекономічного механізмів менеджменту. Використання методів менеджменту та проектування комунікацій на підприємстві "Барвінок".

    курсовая работа [138,0 K], добавлен 26.12.2010

  • Історія дослідження реалізації законів та закономірностей менеджменту в управлінні організацією. Сутність законів теорії та практики менеджменту, проблеми їх застосування. Функції фінансового менеджменту, топ-менеджменту та менеджменту планування.

    курсовая работа [43,3 K], добавлен 15.12.2011

  • Концепція та аналіз підходів до управління персоналом в системі сучасного менеджменту. Оцінка персоналу як елемент управління колективом організації. Особливості розвитку українського ресторанного бізнесу. Аналіз ефективності менеджменту на підприємстві.

    дипломная работа [111,6 K], добавлен 22.12.2013

  • Розробка технології менеджменту в організації. Формування алгоритму розробки управлінських рішень. Удосконалення системи комунікацій в організації. Функціонування формальних та неформальних груп у товаристві. Визначення ефективності мотивації менеджменту.

    курсовая работа [357,6 K], добавлен 06.05.2015

  • Інновації як засіб підвищення конкурентоспроможності. Інноваційний процес, класифікація та ринок інноваційної продукції. Роль інноваційного менеджменту в комплексі менеджменту організації, його ефективність. Форми управління інноваційною діяльністю.

    реферат [26,7 K], добавлен 23.04.2010

  • Поняття про менеджмент та його складові, внутрішня структура та закономірності реалізації на сучасному підприємстві. Історія розвитку та наукові школи. Особливості формування системи менеджменту у ветеринарній медицині, головні функції управлінців.

    презентация [424,5 K], добавлен 17.03.2014

  • Теоретично-історичні передумови виникнення стилів управління. Аналіз проблеми ефективності управління в Україні та світі. Особливості сучасного українського менеджменту. Практичне застосування стилів керівництва на прикладі навчального закладу м. Суми.

    курсовая работа [57,3 K], добавлен 27.10.2013

  • Коректування менеджменту товариства з додатковою відповідальністю "Комфорт" в умовах очікуваних змін, його функції та технології. Розробка та реалізація управлінських рішень. Функціонування формальних та неформальних груп, комунікації в організації.

    курсовая работа [199,0 K], добавлен 24.12.2016

  • Основні підходи до визначення поняття "менеджмент". Види діяльності менеджерів. Рівні менеджменту в організації. Основні школи менеджменту. Поняття організації, її ознаки, еволюція та концепції життєвого циклу. Сутність ситуаційного підходу до управління.

    шпаргалка [318,9 K], добавлен 05.06.2010

  • Організація як об'єкт управління. Основні види ресурсів організації. Загальна системна модель організації. Горизонтальний та вертикальний поділ праці. Чотири основних функції менеджменту. Основні складові менеджменту. Спільні ознаки діяльності менеджера.

    презентация [345,6 K], добавлен 20.05.2011

  • Особливості методології загального менеджменту якості TQM. Характеристика та аналіз сфер потенційного конфлікту інтересів для директора, менеджера, працівника підприємства. Переваги введення системи екологічного менеджменту в різних організаціях.

    реферат [28,2 K], добавлен 19.07.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.