Адміністрація як суб'єкт управління підприємством

Правове положення адміністрації підприємства, й це очевидно, невід'ємно пов'язано з правовим статусом самого підприємства та його трудового колективу. Статус, у свою чергу, звичайно випливає з загально закріпленої концепції господарського управління виходячи з внутрішніх та зовнішніх умов життя суспільства, на конкретний історичний період, а виконується органами держави. Це означає, що зміни у загальній стратегії господарювання, як правило тягнуть адекватні зміни у правовому статусі суб'єктів на рівні основної ланки народного господарства. Інакше, правова природа адміністрації державних підприємств не є незмінною протягом усього періоду розвитку управління виробництвом у нашій країні. Так, в умовах переважного використання надзвичайних методів управління. Роль адміністрації підприємств була однозначна: стосовно вищих державних органів вона була тільки виконавчим органом, стосовно до керуємого ним трудового колективу - виключно розпорядчим органом.

Юридична наука того часу (1931-1947) засновувалася на реальній практиці, що не викликала сумніву щодо державної природи управління підприємствами, хоч й мала різні погляди стосовно конкретних носіїв функцій державного управління на локальному рівні.

Враховуючи ці обставини, юридична наука запропонувала розрізняти подвійну роль адміністрації. Так, О.В. Смірнов вважав можливим розглядати подвійну роль адміністрації у зв'язку зі специфікою відносин у яких вона бере участь. У договірних відносинах адміністрація діє як повноважний представник підприємства й тим самим є його органом, у відносинах, що характеризуються владністю та підпорядкуванням, адміністрація - самостійний суб'єкт права, що є органом державного управління підприємством (65). Б.Ф. Хрустальов пов'язав статус адміністрації з сферою здійснення її повноважень: всередині трудового колективу адміністрація, на його думку є державним органом, а у зовнішніх відносинах - виробничо-трудового колективу. Оскільки він розглядав підприємство - суб'єкт права як трудовий колектив, тому й О.В. Смірнов вважав адміністрацію у цих відносинах органом підприємства (66).

Таким чином засновуючись на реальній практиці 60-70 років, ряд авторів абсолютно вірно вважали, що адміністрація залишаючись органом підприємства в той самий час є представником інтересів держави й тому може характеризуватися як державний орган, що більш точно, - орган державного управління підприємством.

Стосовно самого підприємства то ціллю його функціонування було й залишається виробництво продукції, а саме підприємство, як головну ланку народного господарства слід розглядати як виробничо-господарську одиницю у якій вироблена продукція набуває форми товару та передається до обігу. Отже с точки зору економічної мети, що стоїть перед підприємством воно могло розглядатися як суб'єкт виробничо-господарської діяльності, відносно відокремлений товаровиробник, що не виконує функцій державного управління самим собою.

Інший погляд на підприємство визначав тільки ототожнювання функцій державного управління, з функціями суспільного виробництва, який кінець кінцем призвів би до розчинення державної влади у системі суспільного виробництва та розподілу (67). Якщо до числа органів державного управління на локальному рівні відносити тільки адміністрацію підприємства, то ніякого ототожнювання державної влади з виробництво не траплялось, а тільки підкреслювався їх тісний зв'язок, що притаманий даному періоду розвитку способу виробництва.

В той самий час виконання державного управління підприємством не перетворило адміністрацію на орган держави у повному розумінні, тому що вона не відповідала деяким ознакам, що притаманні органам держави. По-перше, управлінські функції адміністрації та опосередуючі їх власні повноваження (розпорядчо-дісціплінарна влада) надходили до середини врядуємої системи, а органи держави мають відповідні повноваження до зовнішних стосовно них суб'єктів. По-друге органом держави є не одна особа чи група осіб (апарат управління) а окрема організауція, що може існувати та функціонувати самостійно. Такою організацією адміністрація підприємства не була. Тому адміністрацію слід було розглядати як орган підприємства, що здійснював державне управління трудовим колективом (а саме підприємством у соціальному розумінні).

Разом з тим винятковість державної природи адміністрації, на думку деяких представників юридичної науки, означало її повну відсутність. Так, О.Н. Бухаловський думав, що стосовно застосування дисциплінарних визискувань адміністрація не є органом державного управління ані органом підприємства, а виступає як самостійний суб'єкт права, а саме від власного імені (68). А.В. Пятаков стверджував що реалізуючи права підприємства та виконуючи його обов'язки, посадові особи адміністрації тим самим здійснюють свою трудову функцію по керівництву робітниками та в усіх випадках виступають представниками підприємства, а саме його органом. "Дисціплінарна влада, - писав він, - не є за своєю природою частиною державної влади, якою держава ділиться з адміністрацією підприємства. Видаючи відповідний акт, що визначав дисциплінарні повноваження, держава тільки оформлює у правових нормах дисциплінарну владу адміністрації як представника підприємства." (69).

Наведені думки відповідно до часу їх висловлювання можна вважати спірними. Адміністрація в умовах жорсткого державного управління не могла бути визнана самостійним суб'єктом права, що діє від власного імені, оскільки такий висновок вступив би до протиріччя з нормативно закріпленим правовим статусом її посадових осіб. Крім того визнання адміністрації самостійним суб'єктом права значило б фіксацію наявності у неї відокремленого від інтересів держави та трудового колективу самостійного інтересу в управлінні працею. Об'єктивних засад для такого явища не було й немає; посадові особи були й залишаються членами трудового колективу, тому були й залишаються як й інші робітники практично у рівному з ними відношенні до засобів виробництва й у цьому розумінні не мають основи для виникнення самостійного інтересу у праці, наприклад на зразок "господарського". Але це не означає, що у посадових осіб адміністрації не можуть виникати самостійні корисні, егоїстичні чи бюрократичні інтереси, пов'язані з їх особливою керівницькою посадою, але навряд вони можуть розглядатися як позитивні докази незалежного правового положення адміністрації. У всіх відносинах адміністрація має виконувати тільки представницькі функції, але представляти та відстоювати вона була призначена не стільки інтереси трудового колективу підприємства, скільки інтереси вищих органів державного управління хоч останні не завжди співпадали з загальнодержавними та загальнонародними (70).

Сутність і значення процесу адміністративного менеджменту. Складові процесу адміністративного менеджменту: функції (технологія), методи, управлінські рішення

Методи дисциплінарного впливу доповнюють регламентуючі та розпорядчі. Вони призначені для підтримки стабільності організаційних зв'язків шляхом дисциплінарних вимог та систем відповідальності. Поєднання різних видів відповідальності за порушення дисципліни є важливим моментом правильного використання організаційно-адміністративних методів управління.

Зазначені групи методів використовують як окремо, так і в сукупності, доповнюючи один одним.

Організаційно-адміністративні методи від інших методів відрізняються чіткою адресністю директив, обов'язковістю щодо виконання розпоряджень та вказівок, невиконання яких визначається як пряме порушення виконавської дисципліни й тягне за собою дисциплінарні стягнення. По суті, організаційно-адміністративні методи - це методи примусу, які зберігають свою силу доти, поки праця не перетвориться на першу життєво необхідну потребу працівників.

Система організаційно-адміністративних методів складається з двох рівнозначних елементів: дії на структуру управління (регламентація діяльності й нормування в системі управління) й дії на процес управління (підготовка, прийняття, організація виконання й контроль за виконанням управлінських рішень).

Залежно від використовуваних методів управління на підприємствах готельно-ресторанного бізнесу формується відповідна система підлеглості. Система підлеглості повинна мати доброзичливий характер, сприяти зміцненню колективізму й виключати вияв небажаних емоцій (приниження, незручність, прикрість, роздратованість, а іноді й стрес) для збереження взаєморозуміння між керівництвом і працівниками.

У практичній роботі підприємств готельно-ресторанного бізнесу адміністративна дія пов'язується, як правило, з трьома типами підлеглості:

- вимушеним і нав'язаним ззовні, яке супроводжується неприємним відчуттям залежності й визначається підлеглими як "тиск зверху";

- пасивним, для якого характерне задоволення від увільнення підлеглих від прийняття самостійних рішень;

- свідомим, внутрішньо обґрунтованим.

Аналіз змісту управління підприємствами галузі вказує на те, що вся система методів пронизана організаційно-розпорядчою діяльністю й передбачає такі компоненти, як: постановка завдання й визначення критеріїв його виконання, встановлення рівня відповідальності, інструктування підлеглих тощо. На підприємствах готельно-ресторанного бізнесу організаційно-розпорядчі методи є засобом прямої дії на процес виробництва й працю співробітників, що дозволяє координувати виконання їхніх окремих функцій для вирішення загального завдання. Вони створюють необхідні умови для функціонування й розвитку управлінської системи, здійснюють цілеспрямований вплив на об'єкт управління. До характерних особливостей організаційно-розпорядчих методів прямої дії відноситься безпосередній зв'язок між керівником і підлеглим. Однак в цілому прямі дії зумовлюють посилення пасивності підлеглих, а іноді й приховану непокору.

Для менеджера прийняття рішення - це постійна, досить відповідальна робота. Необхідність прийняття рішення пронизує все, що робить керівник будь-якого рівня, формулюючи мету і добиваючись її досягнення. Навіть одним із показників діяльності менеджера є його здатність приймати правильні рішення.

У зв'язку з зовнішніми та внутрішніми обставинами виникає потреба у прийнятті рішення. Рішення - це відповідна реакція на внутрішні та зовнішні впливи, які спрямовані на розв'язання проблем і максимальне наближення до заданої мети. Реалізація цілей будь-якої організації забезпечується шляхом прийняття і виконання численних рішень. Своєчасно прийняте науково обґрунтоване рішення стимулює виробництво. Рішення, яке прийняте із запізненням, знижує результативність праці колективу чи окремих виконавців.

Отже, за визначенням Хміля Ф.І.:

У правлінські рішення - це сукупний результат творчого процесу (суб'єкта) та дій колективу (об'єкта управління) для вирішення конкретної ситуації, що виникла у зв'язку з функціонуванням системи.

Управлінські рішення є соціальним актом, що організовує і спрямовує в певне русло діяльність трудового колективу та виконує роль засобу, який сприяє досягненню мети, поставленої перед підприємством.

Процес розробки і прийняття рішень, як правило, охоплює ряд стадій:

розробку і постановку мети;

вибір і обґрунтування критеріїв ефективності та можливих наслідків рішень, які приймаються;

розгляд варіантів рішень, які приймаються;

вибір і кінцеве формулювання рішення;

прийняття рішення;

доведення рішень до виконавців;

контроль за виконанням рішень.

Тому під управлінським рішенням розуміють вибір альтернативи, акт, який спрямований на вирішення проблемної ситуації. В кінцевому підсумку управлінські рішення є результатом управлінської діяльності. В більш широкому розумінні управлінські рішення розглядають як основний вид управлінської праці, сукупність взаємопов'язаних, цілеспрямованих і логічно послідовних управлінських дій, що забезпечують реальність управлінських завдань.

Управлінські рішення класифікують за такими ознаками:

За роллю в досягненні цілі організації: стратегічні і тактичні.

За часовим горизонтом: прогнозні, планові, оперативні.

За результатами: вірогідні, детерміновані.

За ступенем жорсткості: директивні, рекомендувальні, орієнтуючі.

За періодом дії: довгострокові, середньострокові, короткострокові.

За функціональним змістом: організуючі, координуючі, активізуючі, регулюючі, контролюючі.

За широтою охоплення: вибіркові, систематичні, суцільні.

За об'єктами: виробничі, фінансові, кадрові тощо.

За способом прийняття: одноосібні, сумісні, консультативні, парламентські.

За ступенем універсальності: загальні, спеціальні.

За визначеністю: запрограмовані, незапрограмовані.

За наслідками: ризикові, безризикові.

За характером: творчі, стандартні.

Мескон М., Альберт М. і Хедоурі Ф. виділяють організаційні, інтуїтивні й раціональні рішення.

Організаційні рішення - це вибір, який повинен зробити керівник, щоб виконати обов'язки, зумовлені посадою. Мета організаційного рішення - забезпечення руху до поставлених перед організацією завдань.

Організаційні рішення ділять на дві групи:

запрограмовані;

незапрограмовані.

Запрограмовані рішення - не такі рішення, що однозначно диктуються обставинами, постійно повторюються. Вони пропонують набір стандартних дій: вимагають від керівника інструктажу, сигналу про початок дій, контролю, стимулювання.

Незапрограмовані рішення пов'язані з унікальними ситуаціями, пропонують нестандартні дії та вимагають від керівника дослідження проблем, розробки альтернатив, вибір варіантів, навчання підлеглих.

Інтуїтивні рішення ґрунтуються на припущенні, що вони засновані на "шостому почутті" і на тому, що вибір правильний. Вони приймаються за умов, що є досвід роботи і відсутність часу. Недоліком цих рішень є відсутність гарантії успіху.

Адаптаційні рішення базуються на аналогії з минулими успішними діями. Вони приймаються за умов, що є добрі загальні знання, досвід, здоровий глузд. Недоліками такого рішення є те, що здоровий глузд зустрічається рідко, необхідний досвід може бути відсутній, обставини можуть не відповідати тим, які уже були.

Раціональні (аналітичні) рішення ґрунтуються на всебічному науковому аналізі, наявності можливостей дослідження проблеми. Недоліком таких рішень можуть бути великі затрати часу та засобів.

Відносно альтернативності рішень потрібно відмітити, що вони можуть бути безальтернативні, бінарні, багатоваріантні та інноваційні. Безальтернативні рішення це такі, які мають лише один варіант дій. Бінарні передбачають два протилежних варіанти дій. Багатоваріантні мають декілька різних варіантів дій, із яких необхідно вибрати оптимальний. Інноваційні штучно складаються із елементів, які підходять і раніше, були відкинуті. Так формується принципово новий варіант.

Доктор економічних наук, професор Завадський Й.С. управлінські рішення класифікує за такими ознаками:

1) за функціональними призначеннями - планові, організаційні, регулюючі, активізуючи, контрольні;

2) за характером дій - директивні, нормативні, методичні, рекомендаційні, дозволяючи;

3) за часом дії - стратегічні, технічні й оперативні;

4) за напрямом впливу - внутрішні й зовнішні;

5) за способом прийняття - індивідуальні й колективні;

6) за характером і змістом - творчі, прийняті за аналогією, прийняті автоматично;

7) за ступенем повноти інформації - прийняті в умовах визначеності, невизначеності і ризику;

8) за ступенем ефективності - оптимальні, раціональні;

9) за методами підготовки - креативні, евристичні, репродуктивні [38, с.332].

Рішення можна класифікувати також за об'єктами і суб'єктами управління, соціальною значущістю цілей і завдань - залежно від стадії процесу управління, на якій їх приймають, ступеня деталізації вказівок, що в них містяться, обов'язковості виконання, наявності кількісних і якісних характеристик та ін.

Класифікацію рішень слід розглядати як складовий логіко-пізнавальний процес, який дає змогу упорядковувати їх і виявити загальні закономірності та характерні особливості, властиві окремим їх різновидам. Для кожного виду рішень розробляють систему інформації, що орієнтує керівників у підготовці рішень, вибір кращого варіанта і реалізації прийнятого рішення.

Для того, щоб управлінське рішення досягло своєї мети, воно має відповідати ряду вимог. Доктор економічних наук Хміль Ф.1. в підручнику "Менеджмент" розкриває вимоги до управлінських рішень [115, с.40].

Наукова обґрунтованість передбачає розробку рішень з врахуванням об'єктивних закономірностей розвитку об'єкта управління, які знаходять своє відображення у технічних, економічних, організаційних та інших аспектах його діяльності.

Цілеспрямованість зумовлена самим змістом управління і передбачає, що кожне управлінське рішення повинно мати мету, чітко пов'язану із стратегічним планом розвитку об'єкта управління.

Кількісна і якісна визначеність. Вимога кількісної визначеності управлінських рішень задовольняється встановленням конкретних, виражених у кількісних показниках, результатів реалізації рішення, яке розробляється. Результати, які не мають кількісного вимірювання, мають бути охарактеризовані якісно.

Правомірність. Будь-яке управлінське рішення повинне випливати з правових норм та виходити з компетенції структурного підрозділу управління чи посадової особи.

Оптимальність. Вимога оптимальності зумовлює потребу в кожному конкретному випадку вибору такого варіанту рішення, який відповідав би економічному критерію ефективності господарської діяльності, максимум прибутку при мінімальних витратах.

Своєчасність рішень означає, що вони повинні прийматися у момент виникнення проблеми, порушень, відхилень у перебігу господарських процесів.

Комплексність управлінських рішень передбачає врахування всіх найважливіших взаємозв'язків та взаємозалежностей діяльності підприємств.

Гнучкість. Будь-яке всебічно обґрунтоване рішення в управлінській динамічній системі може потребувати коректив, а інколи і прийняття нового рішення.

Повнота оформлення. Необхідно, щоб форма викладу рішення виключала непорозуміння або двозначність у розумінні завдань. Рішення слід формулювати чітко, лаконічно.

Менеджер - адміністратор як ключовий елемент системи адміністративного управління та суб'єкт адміністративного менеджменту

Менеджер-адміністратор займає ключове положення у системі управління організації. Ця важлива роль менеджера визначається тим, що він наділений повноваженнями приймати рішення, вирішує що, кому, коли і як робити; несе за це відповідальність перед власником майна організації.

Володіючи реальною владою, менеджер - адміністратор впливає на трудовий колектив, а через нього на характер і результати функціонування самого об'єкту управління. Він підбирає, розставляє і використовує персонал за своїм розумінням. Високопрофесійний менеджер-адміністратор оточує себе кваліфікованими, знаючими справу колегами, а слабкий - ще більш слабкими підлеглими. І як результат - перший менеджер веде організацію до процвітання, а другий зі своїм персоналом - до збитковості, а потім - банкрутства. Знаючий свою справу менеджер чітко формулює завдання колективу, ясно розуміє свою роль у їх вирішенні, здатний задіяти внутрішні стимули до самостійних дій, передбачити можливі труднощі, попереджати невдачі й знаходити найкраще рішення проблем у кожній конкретній ситуації.

Будучи довіреною особою власника майна, менеджер втілює його завдання (директиви) у конкретні дії, але у той же час в якості лідера колективу він виражає і його інтереси. Тобто менеджер вирішує двоєдину задачу - задовольнити обидві сторони одержанням прибутку від своєї діяльності і за це він несе особисту відповідальність.

Менеджери загального керівництва очолюють організації. Вони займають посади директорів, голів правління, президентів та ін., здійснюють управління організацією, виконують функції планування, організації, мотивації, і контролю у повному обсязі, координують і регулюють діяльність персоналу в цілях виконання всіх виробничо-технологічних, економічних і організаційних процесів. Вони забезпечують безперервне функціонування виробництва, економічну та соціальну ефективність організації через апарат управління і діють на основі статуту, затвердженого власником майна.

Лінійні менеджери - адміністратори очолюють відносно відокремлені підрозділи. Вони займають посади керівників філій, представництв, виробничих підрозділів. Кожен з них через наданий йому апарат управління не тільки координує діяльність підпорядкованого йому персоналу, а й приймає управлінські рішення відносно виконання завдань менеджера загального керівництва з питань виробничого, соціально-економічного, організаційного, технічного характеру призначені гарантувати ефективну роботу всього підрозділу. Вони діють на основі Положення, затвердженого вищим керівництвом організації.

Функціональні менеджери - адміністратори - це керівники спеціалізованих функціональних управлінь, департаментів, служб, відділів та інших підрозділів всіх рівнів управління організації (головні спеціалісти, керівники відділів маркетингу, зовнішньоекономічної діяльності, економіки, фінансів, обліку, аудиту та ін.). В обов'язки функціональних менеджерів входить підготовка рекомендацій менеджерам загального та функціонального керівництва для змін тих чи інших параметрів об'єкта, що керується.

Функціональний менеджер - адміністратори одночасно може бути і лінійним по відношенню до ним структурного підрозділу, який він очолює. Коло функцій та обов'язків встановлюється тільки у межах визначених менеджером загального керівництва у запровадженому ним Положенні про структурний підрозділ. Якщо порівняти діяльність менеджерів, які займають посади з однаковою назвою і в однакових організаціях, то часто виявляється, що обсяг, а у деякій мірі, і характер функцій, які вони виконують, не співпадає. І це закономірно для конкуруючих організацій. Але є функції, які у сукупності складають обов'язковий зміст діяльності будь-якого керівника. Пізнання їх відноситься до формування конкурентоспроможного менеджменту.

Зміст діяльності, функцій та завдань менеджера-адміністратора