Організація зовнішньоекономічної діяльності

Размещено на http://allbest.ru

1 питання. Міжнародний бізнес

Міжнародний бізнес - це частина загальної системи міжнародних економічних відносин, що відповідає стосункам, пов'язаним з діловою діяльністю промислового, комерційного, валютно-фінансового, перевізного типів. Кожна форма міжнародних економічних відносин відображена в міжнародному бізнесі, і виходячи з них можна говорити про такі види міжнародного бізнесу, як валютний, промисловий, фінансово-кредитний, торговий, аграрний, - кожен з яких, має свої підвиди.

Найпоказовішим проявом міжнародного бізнесу є спільне підприємництво та транснаціональний бізнес.

2 питання. Планування

Складання плану завжди розглядається як початковий етап процесу управління. Воно означає, що хтось повинен вирішити: що, як, коли та ким має бути виконано. Керівництво організації повинно знайти відповіді на такі запитання:

Де ми знаходимося в цей час? (Оцінити слабкі та сильні сторони організації у сфері фінансів, маркетингу, виробництва, трудових ресурсів).

Куди ми хочемо рухатися? (Оцінити можливості та загрози в навколишньому середовищі: конкуренція, екологічні умови, постачання, якими повинні бути цілі та як їх досягти).

Як ми збираємося це зробити?

Організація

Як тільки план складений, необхідно підготувати та забезпечити його виконання. Наприклад, якщо у вас є план побудови будинку, то організація його виконання передбачає, зокрема, підбір та розміщення відповідних робітників, придбання та доставку необхідних для будівництва матеріалів.

Мотивація

Мотивація -- це таке регулювання спонукаючих стимулів людини, при яких виникає бажання працювати так, щоб сприяти досягненню цілей організації. Серед німців існує таке прислів'я: «Хто виробляє, той не керує, хто керує, той не виробляє». Зробити роботу якісно чужими руками -- завдання не з простих. Для цього необхідні: талант, знання та вміння.

Контроль

Останнім етапом процесу управління є здійснення контролю, тобто порівняння фактичних результатів із запланованими.

Названі функції управління потребують прийняття рішень; для їх здійснення необхідна комунікація, тобто обмін інформацією, яка необхідна для прийняття правильного рішення.

Роль менеджменту в організації

Згідно з основними положеннями теорії систем, будь-який об'єкт, явище чи процес можна розглядати як систему. Під системою розуміють сукупність взаємозв'язаних в одне ціле елементів. Елемент системи -- це частина цілого, яка в процесі аналізу не підлягає поділу на складові. Отже, будь-яка система:

по-перше, складається з двох або більшої кількості елементів;

по-друге, кожний елемент системи має властиві лише йому якості;

по-третє, між елементами системи існують зв'язки, за допомогою яких вони впливають один на одного;

по-четверте, система не може існувати поза часом і простором. Система має часову сутність (її склад може бути визначений у кожний даний момент), а також свої межі та навколишнє середовище.

Перша особливість організації чи підприємства як системи полягає в тому, що воно -- відкрита система, яка може існувати лише за умови активної взаємодії з навколишнім середовищем. Воно вибирає із проміжного та загального зовнішнього середовища основні фактори виробництва і, перетворюючи їх на продукцію (товари, послуги, інформацію) та відходи, передає знов у зовнішнє середовище. Умовою життєздатності системи є корисний (вигідний) обмін між «входом» і «виходом».

Інша особливість такої системи -- її штучність. Ця система створена людиною заради її власних інтересів, передовсім спільної праці. Тому очевидною характеристикою будь-якого підприємства є поділ праці.

Розрізняють дві форми поділу праці: горизонтальну та вертикальну. Перша -- це поділ праці через поділ трудових операцій на окремі завдання. Результатом горизонтального поділу праці є формування підрозділів підприємства, які виконують певні частини загального трансформаційного процесу. Оскільки роботу на підприємстві поділено між підрозділами та окремими виконавцями, хтось має координувати їхні дії, щоб досягти загальної мети діяльності.

Тому об'єктивно виникає потреба у відокремленні управлінської праці від виконавчої. Отже, необхідність управління зв'язана з процесами поділу праці на підприємстві.

Для того, щоб організація досягла своєї мети, завдання повинні бути скоординовані шляхом вертикального поділу праці. Тому управління є істотно важливою діяльністю для організації. Однак у малих організаціях часто немає чітко виділеної групи керівників. Наприклад, у невеликій крамниці, яка є власністю двох партнерів, один може приймати рішення щодо постачання, виконуючи тим самим керівну функцію протягом тижня, а другий -- протягом другого тижня. Вони обидва координують свої робочі графіки, щоб забезпечити крамниці години роботи. Але обидва партнери також виконують і некерівні функції, обслуговуючи покупців, розкладаючи товари на полицях. Ні один із партнерів не вважає другого господарем чи керівником. Хоча керівні функції не виділені чітко, основна функція -- координування -- виконується.

Вертикальний поділ праці приводить до формування рівнів керівництва по вертикалі; деякі керівники витрачають час на координування праці інших керівників, які, в свою чергу, також координують працю інших керівників, доки, зрештою, ми не станемо на рівень керівників, які координують працю некерівного персоналу, тобто людей, які фізично виготовляють продукцію чи виконують послуги. Такий вертикальний поділ праці утворює рівні керівництва. Більшість організацій має три рівні керівництва: верхній, середній, нижній. Керівники кожного рівня виконують однакові функції. Різниця лише в тому, якого значення вони надають тій чи іншій функції. Керівники верхнього рівня приділяють плануванню та організації більше часу, ніж керівники нижчих рівнів.

Керівники верхнього рівня середніх і великих організацій концентрують увагу на плануванні майбутнього, постановці мети, визначенні курсу дій, правил і процедур їх виконання. Вони відповідають за процвітання організації і тому повинні планувати, спрямовувати та контролювати її діяльність. Менеджер середнього рівня приділяє керівництву та контролю більше часу, ніж керівник верхнього рівня. Керівники середньої ланки очолюють відділення та відділи. Вони повинні так організувати їхню роботу, щоб цілі організації були досягнуті, а її політика проводилася в життя; повинні добирати та зберігати хороших працівників. Вони відповідають за керівництво повсякденною діяльністю своїх підрозділів. До середньої ланки керівників належать керівники цехів, складів, начальники ВТК та інші. Нижній рівень керівництва -- це рівень посадових осіб, які безпосередньо керують роботою своїх підлеглих. Посади менеджерів нижньої ланки такі: майстер, бригадир, керівник групи, агент з питань постачання, експедитор.

Менеджер нижнього рівня витрачає більшу частину свого часу на мотивацію та контроль підлеглих. На цьому рівні управління функції планування та організації менш важливі для менеджера, ніж функції контролю та мотивації. І все-таки більшість керівників виконує всі чотири функції управління. Слід зауважити, що ясно та чітко визначати кожний з трьох рівнів керівництва неможливо.



3 питання

Найвищим органом, що здійснює державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності, є Верховна Рада України. До компетенції Верховної Ради України належать:

прийняття, зміна та скасування законів, що стосуються зовнішньоекономічної діяльності;

затвердження головних напрямів зовнішньоекономічної політики України;

розгляд, затвердження та зміна структури органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності;

укладання міжнародних договорів України відповідно до законів України про міжнародні договори України та приведення чинного законодавства України у відповідність з правилами, встановленими цими договорами;

затвердження нормативів обов'язкового розподілу валютної виручки державі та місцевим Радам народних депутатів України, ставок та умов оподаткування, митного тарифу, митних зборів та митних процедур України при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності;

встановлення спеціальних режимів зовнішньоекономічної діяльності на території України;

затвердження списків товарів, експорт та імпорт яких забороняється;

прийняття рішень про застосування заходів у відповідь на дискримінаційні та/або недружні дії інших держав, митних союзів або економічних угруповань шляхом встановлення повної/часткової заборони (повного/часткового ембарго) на торгівлю; позбавлення режиму найбільшого сприяння або пільгового спеціального режиму .

Кабінет Міністрів України:

вживає заходів до здійснення зовнішньоекономічної політики України відповідно до законів України;

здійснює координацію діяльності міністерств, державних комітетів та відомств України по регулюванню зовнішньоекономічної діяльності; координує роботу торговельних представництв України в іноземних державах;

приймає нормативні акти управління з питань зовнішньоекономічної діяльності у випадках, передбачених законами України;

проводить переговори і укладає міжурядові договори України з питань зовнішньоекономічної діяльності у випадках, передбачених законами України про міжнародні договори України, забезпечує виконання міжнародних договорів України з питань зовнішньоекономічної діяльності всіма державними органами управління, підпорядкованими Кабінету Міністрів України, та залучає до їх виконання інші суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності на договірних засадах;

відповідно до своєї компетенції, визначеної законами України, вносить на розгляд Верховної Ради України пропозиції про систему міністерств, державних комітетів і відомств -- органів оперативного державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, повноваження яких не можуть бути вищими за повноваження Кабінету Міністрів України, які він має згідно з законами України;

забезпечує складання платіжного балансу, зведеного валютного плану України;

відповідно до своєї компетенції має право зменшувати та скасовувати тимчасову надбавку до діючих ставок ввізного мита на деякі товари згідно з процедурою, визначеною міжнародними угодами України;

здійснює заходи щодо забезпечення раціонального використання коштів Державного валютного фонду України;

забезпечує виконання рішень Ради Безпеки Організації Об'єднаних Націй з питань зовнішньоекономічної діяльності;

приймає рішення про застосування заходів у відповідь на дискримінаційні та/або недружні дії інших держав, митних союзів або економічних угруповань шляхом запровадження режиму ліцензування .

Національний банк України:

здійснює зберігання і використання золотовалютного резерву України та інших державних коштовностей, які забезпечують платоспроможність України;

представляє інтереси України у відносинах з центральними банками інших держав, міжнародними банками та іншими фінансово-кредитними установами та укладає відповідні міжбанківські угоди;

регулює курс національної валюти України до грошових одиниць інших держав;

здійснює облік і розрахунки по наданих і одержаних державних кредитах і позиках, провадить операції з централізованими валютними ресурсами, які виділяються з Державного валютного фонду України у розпорядження Національного банку України;

виступає гарантом кредитів, що надаються суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності іноземними банками, фінансовими та іншими міжнародними організаціями під заставу Державного валютного фонду та іншого державного майна України;

здійснює інші функції відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» та інших законів України. Національний банк України може делегувати виконання покладених на нього функцій банку для зовнішньоекономічної діяльності України .

Центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики:

забезпечує проведення єдиної зовнішньоекономічної політики при здійсненні суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності виходу на зовнішній ринок, координацію їх зовнішньоекономічної діяльності, в тому числі відповідно до міжнародних договорів України;

здійснює контроль за додержанням всіма суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності чинних законів України та умов міжнародних договорів України;

проводить антидемпінгові, антисубсидиційні та спеціальні розслідування у порядку, визначеному законами України;

виконує інші функції відповідно до законів України і Положення про центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики .

Державна митна служба України:

здійснює митний контроль в Україні згідно з чинними законами України .

Антимонопольний комітет України:

здійснює контроль за додержанням суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності законодавства про захист економічної конкуренції .

Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі:

здійснює оперативне державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні відповідно до законодавства України;

приймає рішення про порушення і проведення антидемпінгових, антисубсидиційних або спеціальних розслідувань та застосування відповідно антидемпінгових, компенсаційних або спеціальних заходів;

приймає рішення про застосування заходів у відповідь на дискримінаційні та/або недружні дії інших держав, митних союзів або економічних угруповань у межах компетенції, визначеної законами України.

До органів місцевого управління зовнішньоекономічною діяльністю належать:

місцеві Ради депутатів України та їх виконавчі і розпорядчі органи;

територіальні підрозділи (відділення) органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності України



4 питання

ЕКОСОР (економічна і соціальна рада) як координатор соціально-економічної діяльності ООН та її спеціалізованих органів;

2) Територіальні установи (ЄЕК - Європейська економічна комісія, ЕСКАТО - економічна і соціальна комісія для Азії та Тихого океану та інші);

3) Спеціалізовані й галузеві установи (ЮНІДО - комітет ООН з промислового розвитку; ЮНКТАД - конференція ООН з торгівлі та розвитку; ЮНЕСКО - ООН з питань освіти, науки та культури; Статистична комісія ООН та інші).

2. Регіональні інтеграційні угрупування - ЄС, ЄАСТ, АСЕАН, НАФТА, ЄвроАзЕС та ін.

3. Міжнародні фінансово-кредитні установи - МВФ, Світовий Банк, Європейський банк реконструкції і розвитку, Паризький і Лондонський клуби кредиторів.

4. Міжнародні організації з міжнародної торгівлі, - СОТ, МТП (Міжнародна торгова палата) та ін.

5. Координаційні організації - G-8 (група восьми провідних країн світу), ОЕСР (Організація економічного співробітництва і розвитку).

Для нашої дисципліни важливі конкретні обмеження і засоби стимулюв ання, які запроваджують вказані установи. Тим більше, що макро- і мікрорегулюв ання повинні спиратися на регламентуючі засади мегарегулюючих інститутів.

Наведемо деякі приклади. Міжнародний валютний фонд є маяком для інших фінансових установ. Його санкції, кредитні програми надають червоне чи зелене світло подальшому руху фінансових потоків. ЕБРР є суттєвим барометром вкладень в екологічні проекти. МТП розробляє базисні умови поставок товарів ІНКОТЕРМС, на які спирається більшість міжнародних контрактів купівлі-продажу.

Дуже часто виникають суперечності статутів різних організацій, що обмежує ЗЕД. Так, статут ВТО рекомендує скоротити до мінімуму тарифні й скасувати нетарифні обмеження. А статут ЕС надає можливість використання нетарифних торговельних обмежень з позаорганізаційними країнами.

5 питання

Першою в історії світовою валютною системою була система, заснована на золотому стандарті. Вона сформувалася стихійно наприкінці XIX--на початку XX ст. як сукупність національних валютних систем. Не існувало ніяких міжнародних норм, що регулювали валютні відносини, бо в цьому не було потреби. Платіжний оборот обслуговувався переважно золотом. Основу валютних курсів у цей період становив валютний золотий паритет. Обмін національної валюти на іноземну не обмежувався, існував вільний вивіз та ввіз золота з країни в країну, що сприяло стабільності валютних курсів. Відхилення валютних курсів від валютних паритетів обмежувалося вартістю витрат на пересилання золота. Ця система відповідала умовам швидкого розвитку продуктивних сил та встановленню панування капіталістичних виробничих відносин в епоху вільної конкуренції.

Перехід капіталізму до монополістичної стадії призвів до того, що золотомонетний стандарт вступив у суперечність з новими економічними умовами. Він став протидіяти концентрації та централізації капіталу, інтересам монополій та держави, бо гальмував регулювання економіки за їх інтересами.

На зміну золотомонетному стандарту після Першої світової війни прийшов механізм золотодевізного стандарту, що було Юридично оформлено рішенням Генуезької конференції (1922 р.). Це була друга світова валютна система.

У період світової економічної кризи 1929--1933 рр. з крахом золотодевізного стандарту єдина світова валютна система перестала існувати. Вона розпалася на валютні блоки, які використовувалися як знаряддя валютної війни. Першим у 1931 р. з'явився стерлінговий блок після скасування золотого стандарту у Великобританії. До його складу увійшли країни Британської імперії та інші держави.

У 1933р. після скасування у США золотого стандарту було створено доларовий блок, до складу якого увійшли США, Канада, а також країни Латинської Америки. Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, а потім Італія та Польща створили у 1933 р. золотий блок. Ці країни зберегли у роки світової економічної кризи золотий стандарт. Його було скасовано лише у 1936 р.

Належність країни до того чи іншого валютного блоку визначалася підтриманням твердого курсу національної валюти до основної валюти, необхідністю зберігання золотовалютних резервів у банках країни, що очолює блок, здійсненням через ці банки всіх міжнародних розрахунків. За час та після Другої світової війни на базі валютних блоків було створено валютні зони. На відміну від валютних блоків країни, що входили до валютних зон, були пов'язані з країною-гегемоном єдиним валютно-фінансовим режимом та однаковою системою валютних обмежень.

Створення валютних блоків, а пізніше -- валютних зон суперечило тенденції до інтернаціоналізації господарських зв'язків, що швидко посилювалася. Разом з тим у міжвоєнні роки валютна сфера була ареною гострого міждержавного суперництва. Все це зумовило високу динамічність розвитку світової валютної системи.

Наприкінці Другої світової війни поряд із загальним комплексом проблем післявоєнного устрою виникла необхідність створення нової світової валютної системи. За це насамперед виступали США, які були заінтересовані у розширенні свого впливу на світовому ринку.

Ще у розпалі війни казначейства Великобританії та США запропонували для обговорення два плани -- англійський план Кейнса та американський план Уайта. Дж. М.Кейнс висунув ідею формування замість золота нових платіжних засобів -- «регульованої валюти», створення на її основі так званого «міжнародного клірингового союзу». Навпаки, план Уайта надавав великого значення золоту в міжнародному валютному устрої.

У ході тривалих переговорів США, що нагромадили за роки війни великі золоті запаси, відмовилися прийняти план Кейнса і з допомогою політичного та економічного тиску затвердили всі найважливіші положення плану Уайта.

На міжнародній валютно-фінансовій конференції країн антигітлерівської коаліції, що відбулася у липні 1944 р. у м. Бреттон-Вудсі (США), були узгоджені основні принципи валютно-фінансового устрою, відомого як третя світова, або Бреттон-вудська, валютна система. Ця угода почала діяти з грудня 1945 р. після підписання її 35 країнами. Радянський Союз разом з іншими країнами антигітлерівської коаліції брав участь у конференції, але, керуючись політичними мотивами, відмовився ратифікувати умови угоди.

Передумови Бреттон-вудської системи були сформовані в 30-х роках унаслідок розпаду механізму міжнародних розрахунків, заснованого на золотодевізному стандарті. Основою Бреттон-вудської системи стала система золотовалютного стандарту, яка згодом трансформувалася у систему золотодоларового стандарту.

6 питання

Експортно-виробничі зони. Початок сучасних експортно-виробничих зон (ЕВЗ) як територіальному анклаву, в якому закордонні фірми виробляють для вивозу за кордон промислові товари й отримують прибуток за рахунок спеціальних стимулів і привілеїв, поклала зона аеропорту Шеннон (Ірландія). Компанії ШВАДК (5РОСО), створеній у 1959 р. за парламентським законом, було доручено формування «здорового майбутнього» у регіоні шляхом розвитку промисловості, торгівлі і туризму з врахуванням специфіки базових умов. Згодом концепція ЕВЗ найбільше використовувалась у країнах, що розвиваються, особливо у тих державах Азії, які недавно пройшли стадію індустріалізації. Подібні зони виявились найбільш адекватними економічним цілям цих держав, які прагнули до швидшої інтеграції у світову економіку.

Інтерес, виявлений багатьма країнами до ЕВЗ (найпоширенішого типу особливих зон), зумовлений насамперед помітними досягненнями ряду таких зон за останній час. Ці досягнення відображаються у показниках обсягу експорту, рівня зайнятості, швидкості освоєння технології чи промислової модернізації. Однак не потрібно робити висновок, ніби подібні зони - унікальний засіб прогресу. Навіть після набирання цими зонами «повних обертів» залишається багато серйозних проблем, які потребують вирішення. Не можна ігнорувати і те, що деякі зони можуть в остаточному результаті просто виявитися звичайними економічними банкротами.

Практика свідчить про те, що зони ніколи не розвиваються згідно з їх початковим планом. Як і кожна складна організація, вони живуть власним і досить динамічним життям, передбачити плин якого неможливо. Тому запорука успіху ЕВЗ полягає швидше не в хорошому плануванні на початкових стадіях, а у високій адаптивності та гнучкості наступного процесу адміністрування.

Спочатку ЕВЗ розглядалось як економічні та технологічні анклави і звичайно передбачалось, що їх статут повинен усунути будь-який значимий промисловий і технологічний вплив на внутрішню економіку. Однак досвід показує, що навіть коли зони діють у такій екстериторіальній формі, їх вплив на місцеву економіку є досить суттєвим. Цей вплив за своєю суттю має модернізуючий характер і здійснюється через низку каналів і механізмів: через «ефект навчання», особливо у сфері управління, організації робіт і експортного маркетингу; унаслідок наявності у зоні вітчизняних підприємств -контакт із зарубіжними інвесторами може створити потужну міжфірмову комунікацію і спричинити «підтягування» вітчизняних підприємств до технічного й управлінського рівня зарубіжних; накінець, ще один канал -- кадровий, який реалізується через міжфірмову міграцію персоналу. Тут важливий не стільки кількісний, скільки якісний бік справи: кілька десятків навчених у зоні управляючих чи майстрів, що збираються на вітчизняному підприємстві поза зоною, можуть його змінити до непізнаваності.

Ці непрямі модернізуючи ефекти цілком реальні і, незважаючи на їх «неподатливість» традиційному аналізу «затрати -- ефективність», дозволяють пояснити прагнення багатьох країн створювати у себе зони всупереч тому, що останні можуть принести менший безпосередній прибуток, ніж інші варіанти розвитку.

Зони зовнішньої торгівлі. Зони зовнішньої торгівлі - ЗЗТ (Foreign Trade Zones) -- поширені у США. Вони розташовані на їх території, але юридичне перебувають поза їх митним простором. Це відносно свіжа «домашня» версія вільних торгових зон вважається в американських спеціалістів одним із найефективніших механізмів зниження митних витрат і стимулювання зовнішньоторгової діяльності. Компанії, що діють у ЗЗТ, можуть відстрочувати виплати (чи взагалі їх уникати), знижувати тарифи на товари, що проходять через зону, і т.д. Ці товари можуть закуповуватися для зберігання, перепакування, обробки та розподілу. Вони не виступають об'єктами формального митного контролю, однак у разі їх доставки із зони у митний простір США безумовно підлягають проходженню через усі передбачені митні процедури. Рух товарів через ЗЗТ відбувається у найрізноманітніших напрямках - одні товари імпортуються в зону і потім переправляються в третю країну чи США. Другі товари - вітчизняного виробництва -- спрямовуються в зону для їх «доведення» до експортної кондиції перед остаточним вивозом за рубіж і т.д.

Уперше ЗЗТ були створені в 1934 р. для активізації участі США у світовій торгівлі. Це був складний період «великої депресії» і створенням ЗЗТ передбачалось, окрім іншого, знизити рівень безробіття у країні. Нині основним стимулом створення таких зон є можливість суттєвого зниження тарифів на імпортовані деталі та компоненти для низки галузей (найяскравіший приклад -- автомобільна промисловість).

Існує два основних типи ЗЗТ: зони загального призначення (general purpose, GP); субзони спеціального призначення (Special purpose, SP).

(ЗР - зони, які перебувають під спостереженням митної служби США та законно функціонують поза їх митним простором. Вони звичайно розташовані в районах складування товарів, поблизу доків, промислових парків і аеропортів. Компанії правомочні здійснювати бізнес всередині ОР - зон на постійній чи на тимчасовій основі, їх операції можуть включати і виробництво, яке переважно здійснюється в ЗР-зонах. Останні надають змогу окремим компаніям (типово - великим виробникам), які не адаптуються до умов і режиму ОР - зон, брати участь у зональній програмі.

Зони підприємств. Зони підприємств, розташовані у США, - це спеціальні території, в яких діючі підприємства отримують від місцевої, штатівської чи федеральної влади певні преференціальні права. Вони створюються в економічно депресую-чих районах більших міст із високим рівнем безробіття і звичайно займають площу в декілька квадратних кілометрів.

Приймаючи рішення про створення зони підприємства у якомусь районі, влада користується кількома критеріями, серед яких можна виділити два найбільших важливих: понад 70% жителів району повинні мати доход на людину (сім'ю) не нижче 80% від середньо-міського (національного) рівня; відсоток безробіття в районі мусить значно перевищувати міський (національний) рівень.

Преференціальні права є найпривабливішими для венчурних фірм (business ventures) і полягають у стимулах як податкового, так і неподаткового характеру. Податкові знижки поширюються на виробництво, будівництво та торгівлю. Неподаткові стимули стосуються, зокрема, сфери управління, стандартів щодо навколишнього середовища і т.д.

Що стосується ефективності зон підприємств, то на сьогодні нема інформації, необхідної для всебічних висновків. Треба мати на увазі, що перша подібна зона була створена лише у 1980 р. (у Флориді). Концепція цих зон постійно модифікується. Багато штатів проявляють помітну активність в її реалізації, створюючи нові зони та надаючи нові стимули їх користувачам. Можна стверджувати, що в кінцевому підсумку подібні зони є невеликим фінансовим тягарем для федеральних, штатівських і місцевих бюджетів, а підприємництво, що активізується, і зростаюча зайнятість у зонах зумовлюють зниження витрат на соціальні програми у них.

Науково-технологічні парки. В останнє десятиріччя серед різноманітних особливих економічних зон певне місце зайняли т.зв. науково-технологічні парки. Процес їх активного поширення заслуговує уваги і з теоретичного, і з практичного погляду. Цей процес відрізняється високою синхронністю протікання у різних країнах при наявності помітних «національних» рис. Такі утворення називають по-різному («технопарк», «національний центр», «технополіс» та ін.). Але завжди йдеться про створення навколо якогось ядра (типу університету) зони з особливою інфраструктурою, яка забезпечує процес прискореної передачі нової технології в промисловість.

Наукові парки СШA. Це райони з підвищеною концентрацією високотехнологічних підприємств, розташованих поблизу великих наукових закладів. До необхідних передумов створення наукових парків (НП) належать: велика кількість іноваційних ідей, доступ до джерел венчурного капіталу, інфраструктура НПДКР і промисловості, привабливі умови життя та відпочинку.

Еволюційною особливістю розвитку НП у США було те, що спочатку вони виникали спонтанно, як наслідок вдалого поєднання низки чинників - географічного, економічного, соціального і т.д. Саме «спонтанні» НП виявились найбільш ефективними. Це Кремнієва Долина, розташована у Санта Клара поблизу Стендфордського університету (штат Каліфорнія); Дорога номер 128 - поблизу Массачусетського технологічного інституту і Гарвардського університету; Дослідницький парк «Трикутник» у Північній Кароліні.

Знайти універсальний критерій ефективності наукових парків у будь-якій адекватній індексній формі проблематично. У кінцевому підсумку, основним їхнім досягненням можна вважати створення локалізованого середовища, яке «перманентне генерує нові технології, кваліфікованих спеціалістів і підприємців» і підтримку якого забезпечує мережа дослідницьких, навчальних і комерційних організацій.

Технополіси Японії. Японська програма «Технополіс» стала третьою урядовою концепцією розвитку міст. Дві попередні концепції територіальних виробничих утворень -- концепції промислових (60-і роки) та «інформаційних» міст (70-і роки) -- були безуспішними, насамперед через фінансові ускладнення. Поняття «технополіс» тлумачилось таким чином: «Технополіс -- це місто та прилегла до нього територія, де в органічній єдності розташовані підприємства високо-технологічних галузей промисловості, наукові заклади, вузи, що готують для технополісу наукові й інженерні кадри, та житлова забудова з відповідною сучасною виробничою і соціальною інфраструктурою».

Програма створення технополісів, розроблена Міністерством зовнішньої торгівлі і промисловості (МЗТП), мала на меті такі основні цілі, як: перерозподіл промисловості з центру на периферію, переорієнтація промисловості на розвиток наукоємких та енергозберігаючих технологій, інтенсифікація наукових досліджень на всій території країни за рахунок активізації діяльності місцевих університетів, прискорення іноваційного процесу та ін.

На відміну від попередніх стратегій регіонального розвитку країни, які акцентували на «жорсткій інфраструктурі» (будівництво промислових підприємств і доріг, підведення води та палива тощо), «технополісна» стратегія орієнтувалася вже на «м'яку інфраструктуру» - розвиток мережі наукових закладів, засобів обміну інформацією та підготовку кадрів. Умовами отримання статусу технополіса були такі умови, як наявність у місті університету, висока транспортна доступність, розвинута інфраструктура та ін.

Для залучення приватних корпорацій у технополіси на їхній території планувались різноманітні заходи кредитного та податкового стимулювання. Так, фірмам, що належать до галузей «високої технології», дозволялось списувати в перший рік 30% вартості обладнання і 15% вартості споруд; держава оплачувала третину витрат на спільне проведення досліджень префектуальними лабораторіями та дрібними фірмами.

Слід зазначити, що попри скрупульозне проробляння всіх аспектів програми «Технополіс», досягнути деяких очікуваних ефектів поки що не вдалося. Як не парадоксально, але перерозподіл економічного потенціалу країни на користь відсталих районів, а - це основна ціль програми, так і не відбувся. Це, між іншим, вкотре підкреслює непередбачуваність результатів реалізації великомасштабних програм. Намагаючись зробити якісь узагальнення, потрібно, очевидно, перш за все акцентувати увагу на принциповій недосяжності ідеї абсолютної локалізації ділянок економічного простору у зонах. Економічний простір органічно цілісний. Він формувався протягом тривалого часу людської діяльності щодо освоєння довкілля. Усвідомлення цього факту має апріорно відображатись у всіх проектах створення зон із врахуванням стратифікованості всього економічного простору.

7 питання

Сьогодні спостерігається зростання кількості центрів проведення ярмарок та виставок, розширення площ, на яких розміщені ярмарки, збільшення частки машин і устаткування, особливо новітньої техніки в загальній номенклатурі товарів. Нерідко держава субсидує організацію ярмарків і виставок за кордоном. Ярмарки набувають дедалі більшої ролі в міжнародних економічних відносинах, будучи одним із дійових засобів розширення міжнародної торгівлі, сприяння міжнародному науково-технічному обміну, установлення взаємовідносин між країнами.

До великих міжнародних ярмарків належать постійно діючі торговельні ярмарки в Нью-Йорку, Монреалі, Чикаго, Франкфурті-на-Майні, Ганновері, Мілані, Палермо, Парижі, Ліоні, Бордо, Марселі, Токіо, Осаке. У країнах Східної Європи виділяються ярмарки в Лейпцігу, Брно, Пловдиві, Белграді, Загребі. У країнах, що розвиваються, найвідоміші ярмарки в Тунісі, Касабланці, Дамаску, Алжирі, Тріполі.

На особливу увагу заслуговують Всесвітні торгові виставки, які з'явилися на початку XIX ст. Вони відбивають технологічний розвиток усього людства, а також завжди стають значною політичною та культурною подією. На честь таких виставок часто І створюються архітектурні шедеври: Кришталевий палац у Лондоні (1851), Ейфелева башта (1889) тощо. Кожна Всесвітня виставка відповідає якомусь важливому етапу розвитку цивілізації (винахід електричної енергії, телекомунікацій, спорудження видатних технічних об'єктів тощо).

Всесвітня виставка -- це захід, що має на меті продемонструвати засоби, якими володіє людство для задоволення своїх різноманітних потреб.

Безперечну роль торговельних виставок та ярмарків у всесвітньому становленні підприємництва підкреслює стабільне збільшення попиту на експозиційні площі, яке викликано пропозицією великої кількості «експозиційних» товарів і послуг. Сьогодні всесвітня сумарна виставкова площа перевищує 100 млн.. м2, а кількість міжнародних виставок-ярмарків досягає, за різним оцінками, З--4 тис. щорічно, тобто щоденно в світі відбувається 8--10 таких заходів. Відповідно в світі сформувались виставкові центри, серед яких беззаперечними лідерами є європейські країни.

Організаторами торговельних ярмарків і виставок є торговельні палати, асоціації і федерації торговців і промисловців, державні і муніципальні органи, а також приватні підприємства.

Організації, що займаються влаштуванням ярмарків і виставок, є юридичними особами, вони реєструються і відповідають за своїми зобов'язаннями в межах їх майна. Ці організації створюють ярмаркові комітети або управління ярмарків, функціями яких є: розроблення положень про ярмарок і права участі в ньому; будівництво і технічне облаштування павільйонів; організація роботи щодо залучення іноземних учасників та ін.

Питаннями регулювання діяльності ярмарків і виставок (упорядкування загального розкладу роботи, ратифікація правових питань, виробітку загальних правил участі в їхній роботі і т.д.) займаються Спілка міжнародних ярмарків, у якій беруть участь 50 держав, і Міжнародне бюро виставок, членом якого поряд із багатьма іншими державами є й Україна. Таким чином, постанова питання про міри наднаціонального регулювання, пов'язаного з діяльністю міжнародних товарних ринків, об'єктивно обумовлена подальшою інтернаціоналізацією господарського життя, зростанням економічної взаємозалежності, інтеграційними процесами в міжнародній торгівлі.

Одночасно з ярмарками та виставками на міжнародну арену дедалі активніше виходять Торговельні Центри (Trade Centers), Торговельні Тижні (Trade Weeks), Комерційні Центри (Trade Marts), діяльність яких супроводжує виставкову. Організація ж конгресів, конференцій, симпозіумів та інших подібних заходів, які часто відбуваються паралельно з ярмарками-виставками, додають рішучого внеску в обмін діловою інформацією та сприяють розвитку наукових та економічних зв'язків між експонентами і відвідувачами, які беруть у них участь.



8 питання

Сьогодні спостерігається зростання кількості центрів проведення ярмарок та виставок, розширення площ, на яких розміщені ярмарки, збільшення частки машин і устаткування, особливо новітньої техніки в загальній номенклатурі товарів. Нерідко держава субсидує організацію ярмарків і виставок за кордоном. Ярмарки набувають дедалі більшої ролі в міжнародних економічних відносинах, будучи одним із дійових засобів розширення міжнародної торгівлі, сприяння міжнародному науково-технічному обміну, установлення взаємовідносин між країнами.

До великих міжнародних ярмарків належать постійно діючі торговельні ярмарки в Нью-Йорку, Монреалі, Чикаго, Франкфурті-на-Майні, Ганновері, Мілані, Палермо, Парижі, Ліоні, Бордо, Марселі, Токіо, Осаке. У країнах Східної Європи виділяються ярмарки в Лейпцігу, Брно, Пловдиві, Белграді, Загребі. У країнах, що розвиваються, найвідоміші ярмарки в Тунісі, Касабланці, Дамаску, Алжирі, Тріполі.

На особливу увагу заслуговують Всесвітні торгові виставки, які з'явилися на початку XIX ст. Вони відбивають технологічний розвиток усього людства, а також завжди стають значною політичною та культурною подією. На честь таких виставок часто І створюються архітектурні шедеври: Кришталевий палац у Лондоні (1851), Ейфелева башта (1889) тощо. Кожна Всесвітня виставка відповідає якомусь важливому етапу розвитку цивілізації (винахід електричної енергії, телекомунікацій, спорудження видатних технічних об'єктів тощо).

Всесвітня виставка -- це захід, що має на меті продемонструвати засоби, якими володіє людство для задоволення своїх різноманітних потреб.

Безперечну роль торговельних виставок та ярмарків у всесвітньому становленні підприємництва підкреслює стабільне збільшення попиту на експозиційні площі, яке викликано пропозицією великої кількості «експозиційних» товарів і послуг. Сьогодні всесвітня сумарна виставкова площа перевищує 100 млн.. м2, а кількість міжнародних виставок-ярмарків досягає, за різним оцінками, З--4 тис. щорічно, тобто щоденно в світі відбувається 8--10 таких заходів. Відповідно в світі сформувались виставкові центри, серед яких беззаперечними лідерами є європейські країни.

Організаторами торговельних ярмарків і виставок є торговельні палати, асоціації і федерації торговців і промисловців, державні і муніципальні органи, а також приватні підприємства.

Організації, що займаються влаштуванням ярмарків і виставок, є юридичними особами, вони реєструються і відповідають за своїми зобов'язаннями в межах їх майна. Ці організації створюють ярмаркові комітети або управління ярмарків, функціями яких є: розроблення положень про ярмарок і права участі в ньому; будівництво і технічне облаштування павільйонів; організація роботи щодо залучення іноземних учасників та ін.

Питаннями регулювання діяльності ярмарків і виставок (упорядкування загального розкладу роботи, ратифікація правових питань, виробітку загальних правил участі в їхній роботі і т.д.) займаються Спілка міжнародних ярмарків, у якій беруть участь 50 держав, і Міжнародне бюро виставок, членом якого поряд із багатьма іншими державами є й Україна. Таким чином, постанова питання про міри наднаціонального регулювання, пов'язаного з діяльністю міжнародних товарних ринків, об'єктивно обумовлена подальшою інтернаціоналізацією господарського життя, зростанням економічної взаємозалежності, інтеграційними процесами в міжнародній торгівлі.

Одночасно з ярмарками та виставками на міжнародну арену дедалі активніше виходять Торговельні Центри (Trade Centers), Торговельні Тижні (Trade Weeks), Комерційні Центри (Trade Marts), діяльність яких супроводжує виставкову. Організація ж конгресів, конференцій, симпозіумів та інших подібних заходів, які часто відбуваються паралельно з ярмарками-виставками, додають рішучого внеску в обмін діловою інформацією та сприяють розвитку наукових та економічних зв'язків між експонентами і відвідувачами, які беруть у них участь.

9 питання

Як зазначалося, підприємство -- це відкрита система, і його розвиток залежить від зовнішнього середовища (його також називають загальним оточенням, середовищем непрямого впливу або сукупністю неконтрольованих факторів).

Так, Дж.Белл доводить, що «зовнішнє середовище організації містить такі елементи, як споживачі, конкуренти, урядові установи, постачальники, фінансові організації та джерела трудових ресурсів, релевантні (тобто значущі) відносно до операцій організації» [37]. Однак такий підхід не розрізняє різних шарів зовнішнього середовища. Зовнішнє середовище, або середовище непрямого впливу, діє не безпосередньо на кожну окрему організацію, а на всі одразу. Це не означає, що їхній вплив менший за вплив факторів безпосереднього оточення.

Ф.Котлер вважає, що зовнішнє середовище (макросередовище) складається з шести основних факторів: демографічних, економічних, природних, науково-технічних, політичних і факторів культурного середовища [14].

Фактори зовнішнього середовища найчастіше класифікують за такими групами [48]:

1. Економічні -- фактори, що пов'язані з обігом грошей, товарів, інформації та енергії.

2. Політичні -- фактори, що впливають на політичні погляди та поділяють людей на окремі політичні групи і знаходять вираження в діяльності та прийнятті рішень місцевими органами влади та уряду.

3. Соціально-демографічні фактори, які впливають на рівень і тривалість життя людей, а також формують їхню ціннісну орієнтацію.

4. Технологічні -- фактори, що пов'язані з розвитком техніки, обладнання, інструментів, процесів обробки та виготовлення продуктів, матеріалів і технологій, а також know-how.

5. Конкуренція -- фактори, які відбивають майбутні та поточні дії конкурентів, зміни в частках ринків, концентрації конкурентів.

6. Географічні -- фактори, пов'язані з розміщенням, топографією місцевості, кліматом і натуральними ресурсами (зокрема, корисними копалинами).

Таку класифікацію можна використовувати для забезпечення орієнтації в питанні, що розглядається. Однак процеси, які відбуваються в зовнішньому середовищі, дуже складні, взаємопов'язані та містять багато суперечностей, внаслідок цього, всі ці процеси треба уважно та систематично вивчати.

Інший підхід до переліку компонентів зовнішнього середовища належить О.С.Віханському [5], який додає до вищезгаданих правове та міжнародне середовище.

Існує досить великий перелік класифікацій складових зовнішнього середовища. Далі наведено основні напрямки та фактори, за якими в найбільшому обсязі можуть здійснюватися аналіз та прогнозування основних тенденцій у макросередовищі, оскільки констатацією ситуації, що склалася, не можна обмежуватися. Фактори зовнішнього середовища мають певний зв'язок між собою, який полягає в рівні сили, з якою зміна одного фактора діє на інші складові. Треба виявити основні тенденції, взаємовплив цих факторів і побудувати тренди їхнього розвитку.

Загальний стан зовнішнього середовища може бути визначеним за допомогою таких груп чинників:

1. Стан економіки та ринків (економічні фактори):

характер економіки та економічних процесів (у тому числі інфляція або дефляція).

система оподаткування та якість «економічного законодавства» (в тому числі можливості вивезення прибутків);

масштаби економічної підтримки окремих галузей (підприємств);

загальна кон'юнктура національного ринку;

розміри та темпи зростання чи зменшення ринку (взагалі);

розміри та темпи зростання сегментів відповідно до інтересів фірми;

стан фондового ринку;

інвестиційні процеси;

ставки банківського проценту;

система ціноутворення та рівень централізовано регульованих цін;

вартість землі.

2. Діяльність уряду (політико-інституційні фактори):

стабільність уряду;

державна політика приватизації/націоналізації;

державний контроль і регулювання діяльності підприємств (узагалі);

рівень протекціонізму (взагалі);

зростання/зменшення значення уряду як замовника;

міждержавні угоди з іншими урядами;

рішення уряду щодо підтримки окремих галузей підприємств (пріоритети);

вимоги забезпечення рівня зайнятості;

державна політика щодо забезпечення ресурсами окремих галузей і підприємств;

рівень корупції державних структур;

рівень економічної свободи держави (згідно з міжнародними оцінками)

3. Структурні тенденції:

структура галузей національної економіки;

виникнення нових галузей;

згортання діяльності «застарілих» галузей;

вплив міжнародного розподілу праці на діяльність окремих галузей і підприємств (у тому числі вплив антимонопольного законодавства);

зміни оптимальних розмірів підприємств.

4. Науково-технічні тенденції:

«технологічні прориви» (де саме);

скорочення або продовження «життєвого циклу» технологій;

питома вага наукоємких виробництв і продукції;

вимоги до науково-технічного рівня виробництва, що забезпечує конкурентоспроможність;

вимоги до кваліфікації кадрів високотехнологічних виробництв;

вимоги до науково-технічного рівня конкурентоспроможної продукції.

5. Природно-екологічна складова:

природно-кліматичні умови;

територіальне розміщення корисних копалин і природних ресурсів;

розміщення великих промислових і сільськогосподарських центрів;

законодавство з економічних питань (можливість змін і обмеження, що ними зумовлені);

стан екологічного середовища та його вплив на виробництво.

6. Тенденції ресурсного забезпечення:

структура і наявність національних ресурсів;

імпорт/експорт;

рівень дефіцитності ресурсів, що споживаються наявними підприємствами;

доступність ресурсів (ціни та витрати на перевезення).

7. Демографічні тенденції:

кількість потенційних споживачів (структура населення, зміни в окремих групах та в їх доходах);

наявна та потенційна кількість робочої сили;

кваліфікаційні характеристики робочої сили (якість робочої сили).

8. Соціально-культурна складова:

сприяння/недовіра до приватного бізнесу;

відносини «підприємство -- громадські організації»;

«економічний націоналізм», ставлення до іноземців;

профспілкова активність і вплив профспілок на формування громадської думки.

9. Несподіванки стратегічного характеру і можливі горизонти стратегічного планування (основний перелік та часові оцінки).

10. Міжнародне середовище (по окремих країнах):

структура господарства країни;

характер розподілу доходів;

середній рівень заробітної платні;

вартість транспортних послуг;

інфляція та ставки банківського процента;

обмінний курс валюти відносно країни-партнера;

рівень ВНП;

рівень податків.

Існують також інші фактори, які не мають чисто економічної природи, однак їх варто було б ураховувати:

кількість і густота населення;

професіональний рівень і рівень грамотності;

якість і кількість природних ресурсів;

рівень технології;

особливості конкурентної боротьби.

Усі окремі складові зовнішнього середовища взаємопов'язані, тобто зміни однієї (наприклад, політичної чи економічної) призводять до значних змін в інших (наприклад, у соціально-демографічній чи правовій). Це відбиває складність зовнішнього середовища. Як зазначалося, найбільш доцільним підходом до вивчення загального зовнішнього середовища є системний підхід, який дає змогу відслідковувати не лише зміни в межах окремих складових, а й їхній взаємний, перехресний вплив.

При побудові системи факторів для аналізу зовнішнього середовища потрібно враховувати такі властивості:

взаємозв'язок факторів, що характеризуються силою, з якою зміна одного фактора впливає на інші фактори зовнішнього середовища;

складність системи факторів, що впливають на організацію, зумовлена кількістю, різноманітністю зв'язків і наслідків впливу;

динамічність і рухомість, тобто відносна швидкість і різні темпи змін факторів середовища;

невизначеність інформації про середовище та невпевненість у її точності.

Треба зважати й на те, що взаємодія організацій чи окремих підприємств з оточенням має певну специфіку: окремі компоненти середовища по-різному впливають на окремі підприємства. Ступінь впливу залежить, як правило, від розмірів і галузевої належності підприємства, територіального розміщення та якості управління тощо. Головний висновок тут такий: кожне підприємство має з'ясувати для себе, які саме із зовнішніх факторів найсуттєвіше впливають на їхню діяльність, і ретельно досліджувати їх.

10 питання

Методи аналізу

Задачі аналізу зовнішнього середовища фірми складаються з визначення та оцінки впливу факторів, що являють загрозу або сприяють розвитку підприємства, а також з визначення змін, що впливають на поточну діяльність організації і встановлення тенденцій цих змін.

Макрооточення утворює загальні умови, в яких діє підприємство. Ступінь впливу макрооточення на різні організації різний, і це пов'язано із специфікою сфери діяльності організації, а також із відмінностями у внутрішньому потенціалі підприємств.

Для аналізу макрооточення підприємства застосовують метод PEST-аналізу, який виділяє чотири групи факторів, що впливають на діяльність організації. P -політичні фактори, Е - економічні фактори, S - соціальні фактори, Т - технологічні фактори.

В ході РЕST-аналізу аналізуються політичні фактори, оскільки головні політичні питання - це питання про владу, а центральна влада регулює ряд ключових моментів для отримання основних ресурсів, що необхідні для діяльності будь-якої організації.

Аналіз економічного аспекту зовнішнього середовища дозволяє зрозуміти, як на рівні держави формуються та розподіляються основні економічні ресурси, наскільки вони є доступними, якими є доходи населення, який рівень інфляції, який рівень продуктивності праці, який рівень зарплати.

Соціальна складова в найбільшій мірі пов'язана з формуванням споживчих переваг населення. Особливе значення цей аспект зовнішнього середовища має при аналізі можливого попиту на продукти організації в перспективі. В процесі аналізу вивчаються такі чинники цієї складової зовнішнього середовища, як чисельність населення, демографічна структура, зміни в рівні та стилі життя, рівень освіти, демографічні зміни, традиції, звички, трудова етика. Соціальне середовище впливає на ринок робочої сили, на переваги при виборі товарів-конкурентів, формує рівень попиту на певні групи товарів, витрати на виробництво та споживання товарів.

Значення технологічних факторів зовнішнього середовища очевидне, оскільки у сучасних умовах швидких технологічних змін перед будь-якою організацією стоїть загроза втрати ринку через витіснення продуктів, що випускаються сьогодні, більш досконалими. Тому аналіз технологічної складової зовнішнього середовища повинен забезпечити організацію інформацією, яка дозволить вчасно перебудуватись на застосування прогресивних технологій та виробництво перспективних продуктів, використання в своїй діяльності досконалих технологій реклами, новітніх технологій ведення бізнесу.

PEST-аналіз - це аналіз тенденцій, що є суттєвими для розробки стратегії підприємства на довгостроковий період.

Аналіз внутрішнього потенціалу фірми. Метод SWOT

Внутрішнє середовище організації - це та частина загального середовища, яка знаходиться в рамках організації, вона постійно і безпосередньо впливає на функціонування організації. При стратегічному аналізі все внутрішнє середовище організації та її окремі підсистеми розглядаються як стратегічні ресурси організації. Організація як складна система може бути розбита на окремі системи, елементи, підсистеми. В організації можуть бути виділені окремі структурні підрозділи (відділи, сектори). За окремими функціональними підсистемами організація може бути розбита на фінанси, маркетинг, персонал, планування, виробництво. З метою стратегічного аналізу можуть бути виділені такі рівні проведення аналізу внутрішнього середовища:

...