Шляхи оздоровлення підприємств у кризовому стані через процедуру банкрутства

фінансовий план: прогноз обсягів випуску та реалізації продукції; баланс грошових надходжень та витрат; визначення точки беззбитковості; потреби у інвестиціях; форми та джерела мобілізації фінансових ресурсів; графіки їх освоєння, окупності та повернення.

Розділ 2:

ь реалізація та оцінка реалізації: прогноз результатів виконання проекту; оцінка ефективності санації; ймовірні ризики в процесі виконання; суми можливих збитків; можливі позитиви і додаткові прибутки.

Вкладення в проведення санації розглядається як інвестиції санатора в підприємство, що знаходиться в кризі з метою одержання прибутку (в абсолютній формі - безпосередньо прибутку; в відносній - підприємство є споживачем продукції).[16, с. 466-472]

При складанні плану санації особливу увагу слід звертати на показники фінансової стабільності санаційного проекту, характер використання та строки повернення інвестицій, а також правильно оцінювати динаміку прибутковості в перспективному періоді, обсяг та структуру розподілу прибутку, шляхи зниження витрат на виробництво, оборотність обігових коштів. Обсяг санаційних коштів (І) для оздоровлення фінансового стану неплатоспроможного підприємства можна розрахувати за формулою:

І = З - (Р - П),

де З - необхідна загальна сума витрат на здійснення санаційних дій, що забезпечують рентабельну роботу неплатоспроможних підприємств;

Р - обсяг внутрішніх резервів підприємства, які можна використати для фінансового оздоровлення підприємства;

П - обсяг фінансової допомоги з боку інших суб'єктів господарювання, які зацікавлені в рентабельній роботі неплатоспроможного підприємства. [22, с. 162]

Розглянемо складові плану санації за А.М. Поддєрьогіним, який формується після проекту санації. У вступі наводиться загальна характеристика підприємства - організаційно-правова форма; організаційна структура; сфера діяльності; історична довідка; формулюється мета складання плану санації; вказуються його замовники та методи, які використовувались при його розробці.

У першому розділі відображаються вихідна ситуація на підприємстві - оцінка зовнішніх умов; аналіз фінансово-господарського стану; аналіз причин виникнення кризи та слабких місць; наявний потенціал.

У другому розділі плану окреслюються стратегічні цілі санації підприємства.

Третій розділ є основним у плані санації, включає конкретний план заходів для відновлення прибутковості та конкурентноздатності підприємства у довгостроковому періоді і складається із плану маркетингу та оцінки ринків збуту продукції; плану виробництва; плану інвестицій; організаційний план; фінансового плану.

Четвертий розділ містить розрахунок ефективності санації, а також перелік організаційних заходів щодо реалізації плану та контролю за ходом реалізації. Основними критеріями ефективності санації є ліквідність та платоспроможність; прибутковість; додаткова вартість, створена в результаті санації; конкурентні переваги. За критерієм прибутковості ефективність санації можна розрахувати за формулою:

Е = Прогнозований обсяг додаткового прибутку/ розмір вкладень на проведення санації [16, c. 466-475]

Таким чином, процедура банкрутства передбачає або санацію підприємства, або відкриття визнання підприємства банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. На жаль, для українських економічних реалій поки-що не розроблено науково обґрунтованої методології прогнозування ймовірності банкрутства. Існує чимало різних форм санації, вибір яких обумовлюється цілями та оцінкою ефективності комплексу характерних санаційних заходів.

Розділ 2. Особливості процедури банкрутства та шляхів оздоровлення підприємств у кризовому стані в Україні

2.1 Становлення і характер інституту банкрутства в Україні

Інститут банкрутства є елементом ринкової економіки. Його дієвість впливає на рівень розвитку всієї економічної системи країни, особливо на діловий клімат та рівень економічної конкуренції.

Можна виділити такі функції інституту банкрутства, які він має виконувати у ринковій економіці:

1) служити механізмом, який застерігає підприємців чи менеджмент підприємств від неефективного використання активів суб'єктів господарювання;

2) бути інструментом реабілітації для тих підприємств, які хоча й опинилися на межі банкрутства, проте мають потенціал і резерви для подальшої господарської діяльності;

3) сприяти якнайповнішому задоволенню претензій кредиторів. [23, с. 491]

Інститут банкрутства встановлюється на законодавчому рівні. Проте, існування нормативно-правового акту, який регулює процедури банкрутства у державі не завжди свідчить про дієвість інституту банкрутства.

Інститут банкрутства був започаткований в Україні у 1992 році Законом "Про банкрутство". Зважаючи на його недосконалість, зокрема ліквідаційну спрямованість, у 1999 році була прийнята його нова редакція - Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі Закон), який діє і дотепер. Назва цього Закону свідчить про зміну орієнтації закону на державному рівні. Якщо у старому законі перевагу надавали карним функціям банкрутства (ліквідація та розподіл), то в новому - санаційним, спрямованим на збереження суб'єкта господарювання, відродження його потенціалу. [1] Етапи процедури банкрутства із відповідними термінами відповідно до Закону наведені у Додатку Б.

Відповідно до ч. 3 ст. 6 Закону справа про банкрутство підприємства порушується господарським судом , якщо безспірні вимоги кредиторів складають 300 мінімальних розмірів заробітних плат, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після настання строку їх погашення.

Дійовими особами процедури банкрутства виступають: підприємство-боржник, кредитори (збори кредиторів, які вибирають комітет кредиторів), господарський суд, арбітражний керуючий (розпорядник майном, керуючий санації, ліквідатор), у певних випадках державні органи (Міністерство економіки, Фонд державного майна України, Антимонопольний комітет тощо).

Законом передбачено позасудові і судові можливі стадії процедури банкрутства.

Відповідно до ст. 3 Закону позасудовою стадією процедури банкрутства є досудова санація - система заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, які може здійснювати власник майна боржника, інвестор, з метою запобігання банкрутства боржника шляхом реорганізаційних, організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових заходів відповідно до законодавства до початку порушення провадження у справі про банкрутство.

Відповідно до ст. 4 Закону судовими стадіями у процедурі банкрутства підприємства є розпорядження майном боржника; мирова угода; санація (відновлення платоспроможності боржника); ліквідація боржника.

На стадії розпорядження майном боржника реалізується система заходів щодо нагляду та контролю за управлінням та розпорядженням майном боржника, з метою забезпечення збереження та ефективного використання майнових активів боржника та проведення аналізу його фінансового стану. Розпорядження майном боржника вводиться ухвалою господарського суду та є обов`язковою складовою кожної процедури банкрутства.

Якщо буде доведена в суді самим підприємством-боржником, його власником чи санаторами економічна доцільність процедури відновлення платоспроможності підприємства з точки зору достатності внутрішніх резервів підприємства чи суми фінансової допомоги власників чи інвесторів, то вводиться процедура санації підприємства. Вона включає систему заходів, що здійснюється під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнання боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника. Проведення санаційної процедури здійснюється за рахунок надання внутрішніх резервів підприємства, фінансової допомоги підприємству з боку власників або зовнішніх осіб (санаторів-інвесторів). Законом передбачено, що санація реалізується на основі плану санації, який може містити такі заходи: реструктуризація підприємств; перепрофілювання виробництва; закриття нерентабельних виробництв; ліквідація дебіторської заборгованості; реструктуризація активів боржника; продаж частини майна боржника; виконання зобов'язань боржника щодо погашення боргу (частини боргу) власником чи інвестором; продаж підприємства як цілісного майнового комплексу; звільнення працівників, які не можуть бути задіяні у реалізації плану санації і одержання кредиту для виплати їм вихідної допомоги. Максимальний термін реалізації плану санації 18 місяців (12 можливих + 6 додаткових при обґрунтованій потребі).

В разі, якщо не буде доведена доцільність проведення санаційної процедури або не знайдуться особи, які б бажали виступити в ролі санатора, господарським судом виноситься ухвала про ліквідацію - припинення діяльності суб`єкта підприємницької діяльності, визнаного банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу майна боржника. Проведення ліквідаційних процедур повинно мати місце лише в тих випадках, коли повністю відсутня можливість відновлення платоспроможності підприємства. На стадії ліквідації формується ліквідаційна комісія і ліквідаційна маса. Ліквідація завершується формуванням ліквідаційного балансу.

На будь-якому етапі провадження справи про банкрутство між боржником та кредиторами може бути укладена мирова угода, яка передбачає на основі домовленості між боржником і кредитором відстрочку або розстрочки, прощення (списання) кредиторами боргів боржника. Також у мировій угоді можуть бути зазначені умови щодо: виконання зобов'язань боржника третіми особами; задоволення вимог кредиторів іншими способами, що не суперечать закону (наприклад, грошове зобов'язання може бути замінено зобов'язанням щодо постачання товарів, виконання робіт, надання послуг); обмін вимог кредиторів на акції чи корпоративні права боржника. Особливістю мирової угоди є те, що податковий борг, який виник у строк, який передував трьом повним календарним рокам до дня подання заяви про порушення справи про банкрутство, обов'язково визнається безнадійним та списується, а податкові зобов'язання чи податковий борг, які виникли протягом останніх трьох років перед поданням заяви про порушення справи про банкрутство підлягають розстроченню (відстроченню) чи списанню згідно з умовами мирової угоди. [26, с. 142-143]

Законом визначається черговість задоволення вимог кредиторів:

1) вимоги, забезпечені заставою; вимоги щодо виплати заборгованості із заробітної плати за три місяці роботи, що передують порушенню справи про банкрутство, а також інших компенсацій працівникам; витрати, пов'язані з провадженням справи про банкрутство у господарському суді та роботою ліквідаційної комісії;

2) зобов'язання банкрута перед працівниками;

3) вимоги щодо сплати податків і зборів;

4) вимоги кредиторів, не забезпечені заставою;

5) вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства;

6) інші вимоги.

У Законі зазначено, що особливості мають процедури банкрутства, застосовуватися до: державних підприємств і господарських товариств з державною часткою 25% і більше; гірничих підприємств, частка держави у яких не менше 25%; казенних підприємств (створюються у галузях народного господарства, в яких: законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам; основним споживачем продукції - понад 50% - виступає держава; за умов господарювання не можлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів; переважаючим - понад 50% - є виробництво суспільно необхідної продукції [4]); підприємств комунальної власності; деяких підприємств паливно-енергетичного комплексу; фермерських господарств; банків; емітентів; управителів іпотечних сертифікатів, фондів фінансування будівництва, фондів операцій з нерухомістю; професійних учасників ринку цінних паперів; страховиків; сільськогосподарських підприємств; особливо небезпечних підприємств; місто утворюючих підприємств; підприємств за участю кредиторів-нерезидентів.

За оцінками ЄБРР у 2006 році частка приватної власності складала 65%. Звідси можна зробити висновок, що державна частка в економіці вагома, тому варто проаналізувати процедуру банкрутства для державних підприємств та підприємств із часткою державної власності у статутному фонді більше 25%. Відповідно до глави 8 Господарського кодексу4 державні підприємства поділяються на державні унітарні, державні комерційні і казенні підприємства. Процедура банкрутства державних унітарних, державних комерційних і підприємств з часткою державної власності у статутному фонді більше, ніж 25% регулюється Законом "Про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом". Цим Законом не регулюється процедура банкрутства казенних підприємств. Ст.2 Закону передбачає право державного органу з питань банкрутства запропонувати кандидатуру арбітражного керуючого, проте остаточне рішення приймає комітет кредиторів. Тут виникає проблема, внаслідок існуючої в Україні дистанції влади. Державними уповноваженими органами з питань банкрутства є Департамент банкрутства і санації у складі Міністерства економіки і відповідний Департамент у Фонді державного майна України. Проблемним питаннями щодо державних підприємств у процедурі банкрутства є Закон України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна"[5], відповідно до якого заборонено відчуження об'єктів нерухомого майна та основних засобів державних підприємств у процедурі банкрутства. Відчуженню підлягають лише оборотні засоби. Цей Закон унеможливлює процедуру ліквідації для державного підприємства, а для санаційної процедури створює бар'єри. [32, с. 72-75; 39, с. 130-133]

2.2 Макроекономічний рівень аналізу процедури банкрутства українських підприємств

Для оцінки процедури банкрутства в Україні проведемо аналіз динаміки цього процесу на трьох рівнях. На першому рівні проаналізуємо динаміку розвитку процесу банкрутства у країні в цілому, на другому - на рівні регіонів, на третьому - на рівні підприємств.

На початку макроекономічного аналізу процедури банкрутства розглянемо причини банкрутства підприємств і фактори, що впливають на нього. Макроекономічні причини банкрутства можна ототожнити із зовнішніми.

До них належать:

1) Наслідки адміністративно-планової системи господарювання, а саме: всесоюзне значення більшості великих підприємств з орієнтацією на широкомасштабне виробництво, які могли функціонувати ефективно і прибутково лише за певного рівня завантаженості (спрацьовував ефект масштабу). При переході до ринкової економіки продукція, яка вироблялася на цих підприємствах, вже не мала відповідного попиту та конкурентних переваг, обсяги виробництва почали досить швидко скорочуватися, а фіксовані витрати на їх утримання залишилися на тому самому рівні. Як наслідок, такі підприємства стали збитковими [50].

2) Політична нестабільність у державі. Вона відображається у недосконалості і частих змінах законодавства в галузі господарського права, ставленні держави до виробничої та підприємницької діяльності, неефективній системі оподаткування, умовах ведення бізнесу, рівні економічної конкуренції.

3) Сповільнення розвитку науки та техніки. Інновації повільно впроваджуються вітчизняними підприємствами через брак коштів, низьку ефективність їх використання, слабкий розвиток патентування і захисту прав власності на винаходи.

4) Проблема впливу фінансово неспроможних компаній на більш здорові у специфічних умовах ведення бізнесу у країнах з перехідною економікою. Наслідком цього є поширення кризи неплатежів, внаслідок всеохоплюваності якої механізм банкрутства у його первісному вигляді втрачає свій економічний зміст, оскільки занадто багато компаній технічно є банкрутами й об`єктивно відрізнити серед них потенційно життєздатні від нежиттєздатних дуже важко. Тому наявність взаємної заборгованості між підприємствами (внаслідок комерційних кредитів) гальмують їх діяльність і спричиняють ланцюгову реакцію щодо інших суб'єктів господарювання і до накопичення кредиторсько-дебіторська заборгованості підприємств між підприємствами [27; 35; 29, с. 72-75].

5) Нестабільність і неефективність податкового законодавства, зокрема нерозв'язана проблема відшкодування податку на додану вартість, що призводить до нестачі оборотних коштів у підприємств, через що вони часто змушені зупиняти виробництво [29].

6) Давальницькі схеми роботи, на які змушені були перейти деякі підприємства внаслідок нестачі обігових коштів, тобто одні й ті самі комерційні структури були як постачальниками сировини та енергоресурсів, так і покупцями виробленої продукції, що дозволяло їм впливати на ціни таким чином, що на підприємстві накопичувалися збитки [50].

7) Випадки відвантаження природними монополіями покупцям продукції за необґрунтовано завищеними цінами. [29].

8) Процедура банкрутства створює можливості досить легко і порівняно дешево змінити власника підприємств у найбільш прибуткових галузях економіки. Це не українське "ноу-хау" тіньової економіки, а ринковий механізм, який поряд із фондовим ринком у розвиненій ринковій економіці покликаний служити заміною неефективних власників підприємств ефективними. Завдання ж держави законодавчо врегулювати цей процес, і зробити його якомога прозорішим і справедливим [29].

Отже, двома причинами, які безпосередньо приводять до порушення справи про банкрутство підприємства є збитковість його діяльності і накопичення дебіторської і кредиторської заборгованості.

Аналіз динаміки фінансових результатів до оподаткування українських підприємств порівняно із сумою їх збитків за 2002-2006 роки показує, що позитивною тенденцією є зростання фінансових результатів до оподаткування українських підприємств поряд із стабілізацією суми збитків, що спричинене здебільшого загальним економічним зростанням економіки України. (Див. Додаток В: табл. 1, рис. 1) [53] Відповідно зменшується частка суми збитків у фінансових результатах українських підприємств до оподаткування з 112,6% у 2002 році до 29,7% у 2006 році. Теоретично така ситуація впливає на зменшення кількості порушених справ про банкрутство і кількості підприємств визнаних банкрутами. Практично зменшується частка кількості справ порушених про банкрутство у загальній кількості зареєстрованих підприємств з 1,1 % у 2002 році до 0,9 % у 2005 році, а частка кількості підприємств визнаних банкрутами до загальної кількості зареєстрованих підприємств збільшується з 1,1% у 2002 році до 1,6% у 2005 році. (Див. Додаток Д: табл.1, рис.1) [15, с.70-73; 40, с. 4-5; 41, с. 5; 42, с. 5; 53]

Проаналізувавши динаміку накопиченої дебіторської і кредиторської заборгованості між підприємствами України протягом 2002 -2006 років, спостерігаємо швидше зростання кредиторської заборгованості порівняно із дебіторською. (Див. Додаток В: табл. 1, рис. 2) [53] Відповідно зменшується частка дебіторської заборгованості у кредиторській з 79,2% у 2002 році до 77,8% у 2006 році, хоча у 2003 році вона складала 79,6% порівняно із 79,2% у 2002 році. Така тенденція є позитивною, оскільки свідчить про розвиток підприємств за рахунок кредитних ресурсів, а не стагнацію за рахунок накопичення дебіторської заборгованості, яка зменшує обігові ресурси підприємства. боржник банкрутство кризовий санація

Розглянемо динаміку накопиченої простроченої дебіторської і кредиторської заборгованості між підприємствами України протягом 2002-2006 років. (Див. Додаток В, табл. 1, рис. 3) [53] Вимальовується тенденція до спаду простроченої дебіторської і кредиторської заборгованості, причому прострочена дебіторська заборгованість спадає швидше. Спостерігаємо залежність динаміки частки простроченої дебіторської заборгованості у кредиторській від динаміки кількості справ порушених про банкрутство підприємств. У 2003 році зменшується частка простроченої дебіторської заборгованості у кредиторській становить (67,9%) порівняно із 2002 роком (78,3%) на 10,4 %. Відповідно зменшується кількість порушених справ про банкрутство з 9372 справ у 2002 році до 7904 у 2003 році - на 15,7%. З 2004 року частка простроченої дебіторської заборгованості у кредиторській починає зростати і така тенденція зберігається до 2006 року - з 67, 9% у 2003 році до 82,9% у 2006 році. Відповідно зростає і кількість справ порушених про банкрутство підприємств з 7904 у 2003 році до 9600 у 2005 році.

Консолідувавши динаміку фінансових результатів до оподаткування, суми збитків, кредиторської і дебіторської заборгованості, спостерігаємо збільшення значення усіх чотирьох показників, зважаючи на те, що кредиторська і дебіторська заборгованість значно перевищує фінансові результати до оподаткування і суму збитків підприємств. (Див. Додаток В: рис. 4)

Консолідувавши динаміку фінансових результатів до оподаткування, суми збитків, простроченої кредиторської і дебіторської заборгованості, спостерігаємо зменшення простроченої дебіторської і кредиторської заборгованості із одночасним збільшенням фінансових результатів до оподаткування підприємств і стабілізацією суми збитків. (Див. Додаток В: рис.5) У 2006 році фінансові результати підприємств до оподаткування покривають прострочену дебіторську заборгованість і майже досягають рівня простроченої кредиторської заборгованості, що свідчить про санаційну спроможність українських підприємств.

Також існують інші фактори, які на макроекономічному рівні опосередковано впливають на процедуру банкрутства в Україні. До них відносимо:

1) Рівень інфляції. Мається на увазі інфляція витрат, спричинена підвищення цін на сировину та ресурси потрібні для виробництва продукції підприємством. В українській економіці таке явище особливо проявилося у період з 1991-1995 років, внаслідок подорожчання енергоресурсів та інших матеріалів після розпаду Радянського союзу. Зараз ця проблема також актуальна, хоч і не така гостра як у першій половині 90-х, оскільки ціни на енергоносії постійно підвищуються, а деякі галузі (металургія, хімія - особливо) мають високу енергоємність. Це може вплинути на їхню конкурентоздатність і прибутковість, а можливо й призведе до їх збитковості і потреби у санації. Також високий рівень інфляції може вплинути через інфляційні очікування на політику кредиторів підприємства-боржника, які швидше намагатимуться повернути свої кошти, незважаючи на потенціал підприємства відновити свою платоспроможність. Тобто реалізація процедури санації і укладення мирової угоди буде неможливим. Припущення підтверджуються аналізом динаміки рівня інфляції (середньорічна зміна індексу споживчих цін) порівняно із динамікою кількості порушених справ про банкрутство і кількістю підприємств визнаних банкрутами протягом 1996-2005 років. (Див. Додаток Е: табл. 1, рис. 1) Спостерігаємо тенденцію до повторення динамікою кількості порушених справ про банкрутство і кількістю підприємств визнаних банкрутами динаміки рівня інфляції, тобто на інфляційні зміни реакція відбувається приблизно через рік - при збільшенні середньорічного рівня інфляції внаслідок різного можливого характеру інфляційних очікувань лише через рік збільшується кількість порушених справ про банкрутство і кількість підприємств визнаних банкрутами.

2) Невеликий обсяг фондового ринку в Україні. У розвинених ринкових економіках функцію перерозподілу власності від неефективного до ефективного власника, крім інститутів банкрутства, виконують фондовий ринок та банківська система. Таким чином відбувається зменшення навантаження на органи, що регулюють процедуру банкрутства, внаслідок чого підвищується ефективність її застосування. В Україні ж обсяги фондового ринку невеликі порівняно з іншими країнами (див. Додаток Е: табл. 2, рис. 2) [54], через що, власне, й ускладнюється ринкова оцінка реальної вартості підприємств. Недостатність та непрозорість необхідної інформації уповільнює ефективність застосування процедури банкрутства до неплатоспроможних підприємств в Україні. [43]

3) Недостатній контроль з боку банківської системи. У більшості розвинутих країн банківські кредити є первинним джерелом зовнішнього фінансування для нефінансових підприємств. У США, наприклад, банківські кредити складають близько 60 відсотків від загального обсягу зовнішнього фінансування нефінансових підприємств, у той час, як для України відповідний показник дорівнює приблизно 46,6% у 2006 році, проте його зростання відбулося за останні 5 років, бо у 2001 році його значення становило лише 10%. (Див. Додаток Е: табл. 3, рис. 3) [53] Чим вища частка банківських кредитів у загальних зобов'язаннях підприємства, тим більше діяльність даного підприємства залежить від характеру угоди з банком. Це означає посилення спроможності банку впливати на діяльність підприємства та попереджати операції, що загрожують йому банкрутством. Крім того, банки можуть виховувати фінансову дисципліну у неефективних власників через механізм кредитної історії. Тому недостатній контроль з боку банківської системи зменшує ефективність застосування процедури банкрутства в Україні. [29]

4) М'які бюджетні обмеження для підприємств. Сюди належать непрозорі податкові пільги; списання та реструктуризація заборгованостей окремих підприємств перед бюджетом; надання цільових банківських кредитів та кредитів під гарантії уряду, які потім підприємство не повертає; пряме фінансування окремих галузей народного господарства з бюджету; надання податкових та митних пільг певним територіям. Це призводять до того, що економічно збиткові підприємства існують за рахунок тих, що створюють додаткову вартість, бо така допомога використовується неефективно або взагалі не доходить до пункту призначення.

5) Неефективність приватизації (передусім сертифікатної). Сертифікатна приватизація не призвела до появи ефективного власника, зацікавленого в ефективній та легальній роботі свого підприємства. Непрозорі (не грошові, поза банківські) схеми розрахунків та нечітко оформлені права власності на таких підприємствах можуть бути виявлені завдяки ініціації процедури банкрутства. Тому менеджери та власники таких підприємств заважають проведенню процедури банкрутства або реструктуризації своїх підприємств та підприємств партнерів. [30]

6) Відсутність чіткої системи антикризового управління підприємствами з боку держави. Відсутність ефективного державного органу з питань банкрутства. У державі немає узагальненої інформації щодо стану платоспроможності підприємств окремих галузей, стратегічних, містоутворюючих, особливо небезпечних підприємств та підприємств, що взяли кредити під гарантії держави. Такої інформації немає також щодо стану платоспроможності державних підприємств та підприємств, державна частка яких перевищує 25%. [29]

У складі Міністерства економіки і Фонду державного майна України існує Департаменти з питань банкрутства, які регулюють здебільшого процедури банкрутства державних підприємств. Але надмірна завантаженість поточними справами, повільне прийняття принципово важливих рішень, спричинене бюрократизмом самої виконавчої системи, брак коштів та інші об'єктивні й суб'єктивні чинники не завжди дають змогу цим підрозділам системно аналізувати причини неплатоспроможності підприємств і оперативно знаходити оптимальні шляхи їх фінансового оздоровлення.

Перелічені чинники впливають не лише на збільшення кількості справ про банкрутство, а й на збільшення кількості ліквідованих підприємств на противагу кількості оздоровлених підприємств за допомогою процедури санації чи мирової угоди. Про це свідчить статистика. (Див. Додаток Д : табл. 1, рис. 1) Розглянемо динаміку кількості порушених справ про банкрутство, кількості підприємств визнаних банкрутами, до більшості з яких в майбутньому буде застосована процедура ліквідації, кількості затверджених процедур санації і мирових угод у порівнянні з динамікою кількості зареєстрованих підприємств протягом 1996-2005 років. Пік кількості порушених справ про банкрутство припадав на 1999 рік, що було спричинено загальною кризою української економіки, яка знаходилася на межі банкрутства. Значення цього показника у подальші роки коливається, проте встановлюється тенденція до зменшення частки кількості порушених справ про банкрутство у загальній кількості зареєстрованих підприємств з 1,7% у 1999 році до 0,9% у 2005 році. Це пов'язано, насамперед, із економічним зростанням, яке, власне, і почалося з 2000 року. З 2001 до 2005 року спостерігаємо тенденцію до збільшення абсолютного значення показника кількості підприємств визнаних банкрутами. Така ж тенденція характерна відносному значенню цього показника, тобто частці кількості підприємств визнаних банкрутами у загальній кількості зареєстрованих підприємств з 1,0% у 2001 році до 1,6% у 2005 році. Це можна пояснити тим, що порушені в певному році справи про банкрутство, незважаючи на законодавчі обмеження, часто тривають довше, ніж 1 рік, тому можливе визнання їх банкрутами переноситься на інші роки.

Зважаючи на цю обставину, розвиток практики застосування до підприємств на межі банкрутства санаційних процедур чи укладання мирових угоди з кредиторами стає ще більш актуальним. Проте, якщо практика застосування мирової угоди хоча б трохи поширена (у 2003 році 388 підприємств; у 2004 році - 297; у 2005 році - 218), то практика закінчення справ про банкрутство затвердженням плану санації зустрічається не часто (у 2003 році 20 підприємств; у 2004 році - 18; у 2005 році - 28). На таку ситуацію впливає багато чинників, зокрема законодавчі обмеження щодо терміну плану санації (12-18 місяців); малий термін пошуку санатора (приблизно 6 місяців); відсутність законодавчо урегульованого переходу із стадії ліквідації до стадії санації при знаходженні інвестора; право затверджувати впровадження процедури санації тільки комітету кредиторів - господарський суд по власній ініціативі не має прав цього робити тощо.

Окремо можна розглядати ситуацію щодо державних підприємств, які знаходяться у віданні Фонду державного майна України. Відповідно до звіту ФДМУ за 2004, 2005 і 2006 роки в структурі корпоративних прав держави значний сегмент продовжують займати підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство, кредиторська заборгованість яких створилася в основному до передачі Фонду корпоративних прав. На 1 січня 2005 року 290 господарських товариств, або 22% загальної кількості, знаходяться на тій чи іншій стадії банкрутства Із них 131 господарське товариство знаходиться в стадії розпорядження майном; 69 - в стадії санації; 90 - в процесі ліквідації. У 2005 році в структурі корпоративних прав частка підприємств, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство фактично не змінилася. На 1 січня 2006 року 293 господарських товариства, або 22% загальної кількості, знаходяться на тій чи іншій стадії банкрутства. З них 99 господарських товариств знаходиться в стадії розпорядження майном; 77 - в стадії санації; 117 - в процесі ліквідації. На 1 січня 2007 року 299 господарських товариств, або 26% загальної кількості, знаходяться на певній стадії банкрутства. З них 80 господарських товариств знаходиться у стадії розпорядження майном; 85 - у стадії санації; 134 - у стадії ліквідації. Як бачимо, збільшилася кількість справ про банкрутство державних підприємств на 4%, також збільшилася кількість підприємств у процедурі санації і кількості процедур ліквідації. Стадія санації у даному випадку часто затягується внаслідок погодження плану санації підприємств з державною часткою у статутному фонді відповідними Департаментами ФДМУ і Міністерства економіки, а також включає перевірку виконання плану санації. Наприклад, у 2006 році ФДМУ було розглянуто 19 планів санації, а погоджено лише 3 плани санації. [55]

2.3 Мезоекономічний рівень аналізу процедури банкрутства українських підприємств

На мезоекономічному рівні аналізуємо процедуру банкрутства у розрізі регіонів відповідно до адміністративно-територіальної системи України.

Аналіз порушених справ про банкрутство показує, що найбільша кількість справ про банкрутство у 2005 році відкривалася у Дніпропетровській області - 9,6% усіх порушених справ; у Донецькій - 8,9%; у місті Києві - 7,9%. Найбільша кількість справ, які закінчуються визнанням підприємства банкрутом і відкриттям ліквідаційної процедури у 2005 році мала місце у м. Києві - 14,6% всіх таких справ; Донецькій області - 9,1%; у Запорізькій і Харківській областях - 7,9%. Причому частка порушених справ про банкрутство у Запорізькій області до загальної їх кількості становить 4,1%; у Харківській - 4,8%. (Див. Додаток Ж: табл.1) [45; 46]

Це можна пояснити економічною розвиненість Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Харківської областей і м. Києва. За показник економічної розвиненості регіону візьмемо кількість зареєстрованих підприємств у цьому регіоні у ЄДРПОУ. (Див. Додаток Ж, табл.1) Частка суб'єктів ЄДРПОУ у м. Києві до загальної їх кількості становить 17,2%; у Дніпропетровській області - 8,2%; у Донецькій - 7,6%; у Харківській - 6,4%; у Запорізькій - 4 %. Тому таку ситуацію щодо кількості порушених справ про банкрутство можна вважати нормальною для будь-якої розвинутої ринкової економіки, в якій банкрутство є обов'язковим інститутом, який очищає ринок від неефективних підприємств або ж робить їх ефективними. Щодо кількості підприємств визнаних банкрутами, то їхню частку потрібно зменшувати на користь впровадження санаційних заходів у тих випадках, коли це можливо.

Проте, значна частка порушених справ про банкрутство і підприємств визнаних банкрутами в Україні має місце у економічно менш розвинених і навіть депресивних регіонах. До них відносимо Вінницьку (частка порушених справ про банкрутство 4,1%; частка підприємств визнаних банкрутами - 4,3%; кількість підприємств ЄДРПОУ 2,5% у загальній їх кількості); Житомирську (відповідні показники: 4,2%; 3,2%; 1,9%); Івано-Франківську (3,8%; 1,8; 2,1%); Сумську (5,2%; 4,8; 2%); Тернопільську (3,1%; 2,3%; 1,8%); Херсонську (3,4%; 2,6%; 2,5%); Хмельницьку (4,5%; 3,4%; 2,2%).

Отже, кількість банкрутств у окремому регіоні за стабільної розвиненої економіки залежить від його розвиненості, тобто чим більше суб'єктів господарювання у певному регіоні тим більша кількість процедур банкрутства у ньому порівняно з іншими регіонами країни. Проте, якщо регіон є менш розвиненим відносно інших, а навіть депресивним, то порівняно значна частка банкрутств у ньому є негативним явищем. Тоді на рівні цього регіону потрібно впроваджувати антикризові заходи, сприяти санації підприємств під час процедури банкрутства.

2.4 Мікроекономічний рівень аналізу процедури банкрутства українських підприємств

Для формування глибшого уявлення про особливості процедуру банкрутства в Україні розглянемо її на мікроекономічному рівні, тобто на рівні окремих підприємств.

До внутрішніх (мікроекономічних) причин банкрутства підприємств в Україні належать:

· Знос основних фондів багатьох українських промислових підприємств підвищує собівартість продукції і веде до їх не конкурентоздатності.

· Неефективний менеджмент:

1) порушення фінансової стійкості підприємства, що заважає нормальному здійсненню його господарської діяльності (характеризується перевищенням зобов`язань підприємства над його активами, що визначається за формулою

ЧВВ = ПК - А,

де ЧВВ - сума чистої від`ємної вартості підприємства; ПК - сума позиченого капіталу, що використовується підприємством (його фінансові зобов`язання); А - сума активів підприємства (не включає суму збитків минулих років та поточного періоду);

2) тривале перевищення об`єму від`ємного грошового потоку над позитивним та відсутність перспектив подолання цієї негативної тенденції;

3) Тривала неплатоспроможність підприємства, викликана низькою ліквідністю його активів (перевищення невідкладних зобов`язань підприємства над сумою залишку його грошових коштів та активів у високоліквідній формі, що носить хронічний характер). [27]

4) Менеджмент державних підприємств через відсутність досвіду і знання управління за ринкової економіки часто не в змозі здійснювати ефективне управління. Крім того, держава не приділяє достатньої уваги своїм підприємствам, внаслідок чого контрольні пакети акцій опиняються у комерційних структур, які не завжди показують прибуткову діяльність на цих підприємствах. [50]

· Утримання державними підприємствами великої кількості об'єктів соціальної сфери. Чимало з них мало статус містоутворюючих, тобто за їх рахунок відбувалося і теплопостачання будинків, і покриття витрат на підтримання в належному стані помешкань, де проживали робітники, і утримання сфери обслуговування, і т.ін. Подеколи у структурі витрат підприємства-банкрута витрати на соціальні активи досягали майже 20%. [50]

· Неправильно вибрана маркетингова політика підприємства або її відсутність.

Для виділення особливостей процедури банкрутства на мікроекономічному рівні розглянемо частоту її застосування у різних галузях економіки України і до підприємств у різних організаційно-правових формах. Галузь економічної діяльності підприємства визначає характер його операційних процесів і визначає фактори, які можуть впливати на його діяльність. За допомогою організаційно-правової форми підприємства визначається його можлива структура капіталу, можливості фінансування, вартість мобілізації фінансових ресурсів, форма організації менеджменту, система оподаткування, рівень накладних затрат, можливість виходу на ринок капіталів тощо. [19, с. 61]

Найчастіше справи про банкрутство порушувалися в Україні у 2005 році щодо промислових підприємств, особливо підприємств обробної промисловості (харчова, легка, целюлозно-паперова), у 26,5% випадків. Друге місце за цим показником належить підприємствам сільського господарства - 25,7%. Третє місце відповідно належить підприємствам, які надають колективні, громадські та особисті послуги (розваги, туризм, видавництва тощо) - 12,7%. (Див. Додаток З: табл. 1) [45; 46] Також вагома частка у порушених справах про банкрутство у 2005 році підприємств торгівлі (9,7%), транспорту і зв'язку (6,6%) і будівництва (6,3%).

Найбільше підприємств визнаються банкрутами і щодо них відкривається ліквідаційна процедура у сільському господарстві (24,5% випадків), у промисловості, особливо обробній, (20,6%), у наданні колективних, громадських і особистих послуг (14,9%). Також вагоме значення цього показника для таких галузей економіки: торгівля (13,6%); будівництво (8,1%).

Порівняємо отримані результати із часткою підприємств певної галузі у загальній кількості підприємств ЄДРПОУ: торгівля - 26%; колективні, громадські і особисті послуги - 12,3%; промисловість - 10,9%; сільське господарство - 8,2%. (Див. Додаток З: табл. 1)

Вагома частота застосування процедур банкрутства до торгівельних підприємств, зважаючи на велику кількість таких підприємств в українській економіці, є нормальним явищем, пов'язаним із невдалим вибором стратегії розвитку, ринку збуту, зміною виду діяльності підприємств торгівлі тощо. Те саме стосується і підприємств, які надають колективні, громадські та особисті послуги. До того ж частка банкрутств у загальній кількості підприємств у цих галузях відповідно 0,4% (торгівля), 0,9% сфера послуг.

Щодо сільського господарства і промисловості, то частка банкрутств у загальній кількості підприємств цих галузей становить відповідно 2,2% і 1,7%. Ці показники є вищі за середній показник 1,6% - частку підприємств банкрутів у загальній кількості зареєстрованих підприємств. (Див. Додаток Д: табл. 1). Тому можна зробити висновок, що підприємства сільського господарства та промисловості мають певні функціональні проблеми, причини яких потрібно шукати і на мікро-, і на макрорівні.

На мікроекономічному рівні причинами частоти банкрутств сільськогосподарських підприємств може бути неефективність господарської діяльності внаслідок низької механізації, неврожай або інші внутрішні причини банкрутства.

Індикатором проблем у сільському господарстві як галузі на макроекономічному рівні є темп зростання обсягів продукції сільського господарства, який у 2005 році становив 100% до попереднього року, а у 2006 році - 100,4%. [53] Зважаючи на природно - кліматичні умови, перспективність розвитку цієї галузі в Україні та загальне економічне зростання економіки, такі темпи росту є незначними. Макроекономічними причинами цього можуть бути демографічна ситуація (трудова міграція молоді у міста); виснаженість і руйнування ґрунтів; відсутність достатньої кількості фінансових ресурсів, незважаючи на спроби держави розвинути мережу банківських кредитів для сільського господарства; неурегульованість прав власності на землю тощо.

На макроекономічному рівні показником стану промисловості в Україні вважаємо темп приросту обсягів промислової продукції, який у 2005 році складав 3,1% до попереднього року, а у 2006 році - 6,2% до попереднього року. Незважаючи на позитивні макроекономічні показники, ця галузь економіки потребує реформування, про що свідчить значна частка банкрутств промислових підприємств. Особливо це стосується підприємств харчової, легкової і целюлозно-паперової промисловості. Причинами проблем у промисловості є зношеність і застарілість основних фондів, які є ресурсозатратними; неефективність управління; потреба у значних капіталовкладеннях для подальшого розвитку; давальницькі схеми роботи (особливо поширені у легкій промисловості); вимогливість і чутливість до ціни українських споживачів тощо. Для кожного окремого підприємства безпосередні причини кризи, що призводять до процедури банкрутства, можуть відрізнятися, проте будь-які антикризові заходи повинні переслідувати цілі відновлення чи покращення ліквідності, прибутковості, платоспроможності і конкурентоздатності.

Спостерігаємо взаємозв'язок між значною часткою банкрутств у порівняно менш розвинених регіонах України (Вінницька, Житомирська, Івано-Франківська, Сумська, Тернопільська, Херсонська, Хмельницька області), про що йшлося у попередньому підрозділі, найбільшою часткою банкрутств серед підприємств сільського господарства і промисловості і станом названих галузей у цих областях. Твердження підтверджується на основі показників темпу приросту обсягів продукції сільського господарства і промисловості для відповідних областей у 2005 році. Для Вінницької області значення цих показників відповідно становлять 3,5%, - 6,4%; для Житомирської області - (- 2,3)%, -9,7%; для Івано-Франківської - (- 0,8)%, - 3,6%; для Сумської - (- 4,1)%, -15,7%; для Тернопільської - (- 1,3) %, - 51,2%; для Херсонської - 0,2%; 1,2 %; для Хмельницької - (- 9,1)%, -14,1%). Така ситуація присутня, зважаючи на сільськогосподарський потенціал Вінницької, Житомирської, Тернопільської, Херсонської областей. Проте, позитивні зрушення у цих регіонах проглядаються відповідно до даних за 2006 рік, де показник темпу приросту обсягів продукції сільського господарства становить для Вінницької області 5%, для Житомирської 0,5%, Тернопільської 6,8%. [53]

Найчастіше порушуються справи про банкрутство і визнаються банкрутами підприємства у організаційно-правовій формі товариство з обмеженою відповідальністю (ТзОВ) відповідно у 30,8% і 44,3% випадків. На другому місці за цим показником знаходяться підприємства у організаційно-правовій формі акціонерні товариства (АТ) у 28,4% і 18,1% випадків, з них відкриті акціонерні товариства (ВАТ) у 79,2% і 72,7% випадків, закриті акціонерні товариства (ЗАТ) у 20,7% і 25,9% випадків. На третьому місці за частотою порушення справ про банкрутство і визнанням банкрутом приватні підприємства (ПП) у 9,7% і 14,4% випадків. (Див. Додаток К: табл. 1)

Порівняємо отримані результати із часткою підприємств відповідних організаційно-правових форм у загальній кількості суб'єктів ЄДРПОУ. Найбільше зареєстрованих підприємств в Україні функціонують у організаційно-правовій формі ТзОВ 30,4%. На другому місці знаходяться ПП 23,2%, на третьому - підприємства засновані фізичними особами 5,4%. Акціонерні підприємства у загальній кількості зареєстрованих підприємств займають 3,2%, з них 64,6% ЗАТ, 33,4% ВАТ. (Див. Додаток К: табл. 1)

Зважаючи на найбільшу частку ТзОВ серед усіх зареєстрованих українських підприємств, то найчастіше застосування процедури банкрутства до підприємств цієї організаційно-правової форми є нормальною ситуацією, оскільки банкрутство у певних рамках є звичайним явищем ринкової економіки. Твердження підтверджується часткою справ порушених про банкрутство ТзОВ і ТзОВ визнаних банкрутами у загальній їх кількості в Україні, яка становить відповідно 0,9% і 1,1%. Нагадаємо, що відповідні середні значення становлять відповідно 0,9% і 1,6%. (Див. Додаток Д: табл. 1)

Наведемо особливості організації ТзОВ, які впливають на найчастіше застосування до них процедури банкрутства:

1) складність і витратність передачі права власності на частки статутного фонду (відсутність в Україні ринку таких часток, інформаційна асиметрія при їх продажі - заниження вартості часток внаслідок міркувань покупця про скриті мотиви власника), що полегшується ліквідацією товариства.

2) обмежені джерела фінансування - додаткові внески учасників; тезаврація прибутку (спрямування його на збільшення власного капіталу для фінансування операційної і інвестиційної діяльності); залучення банківських і комерційних позичок, у тому числі за певних обставин через емісію облігацій.

3) з метою економії на податках учасник ТзОВ надає йому позику, яку за процедури ліквідації він поверне швидше, ніж свою частку. [19, c. 72-74]

4) ТзОВ можна ліквідувати без зайвих клопотів не порушуючи у той самий час законодавство - покинути ТзОВ за схемою: засновник звільняє усіх працівників, припиняються будь-які фінансові потоки і відповідно прибутки нульові, фірма порожня, ніякої діяльності не проводить. [28]

Отже, велика кількість підприємств-банкрутів у організаційно-правовій формі ТзОВ є наслідком не тільки, обмеженості залучення фінансових ресурсів, а й можливостями різноманітних маніпуляцій ТзОВ, які обходять закон і в разі несприятливих умов дозволяють покинути бізнес без зайвих витрат. Санаційні заходи щодо ТзОВ вигідно впроваджувати здебільшого тоді, коли таке підприємство володіє цінними основними засобами і господарськими зв'язками. Головним заходом санаційної процедури у цьому випадку є зміна основного власника на більш ефективного (минулого кредитора).

Питома вага справ порушених про банкрутство АТ і АТ визнаних банкрутами у загальній кількості акціонерних товариств відповідно становить 8% і 4,3%. Це порівняно з відповідними показниками для ТзОВ (0,9%; 1,1%) і середніми показниками - 0,9% і 1,1% дуже вагомі значення, які носять негативний характер. Це підтверджується тим, що у 79,2% випадків процедура банкрутства застосовується до ВАТ, а до ЗАТ лише у 20,8% випадків, коли у загальній кількості акціонерних товариств України ВАТ становлять лише 33,4%, а ЗАТ 66,4%.

Таку ситуацію можна пояснити особливостями функціонування АТ в Україні:

1) ВАТ зобов'язані оприлюднювати інформацію про свою діяльність у вигляді річних звітів, які подаються до Державної комісії із цінних паперів і фондового ринку (ДКЦПФР);

2) ВАТ можуть поглинути конкуренти;

3) ВАТ можуть перетворюватися у ЗАТ, ТзОВ та інші господарські товариства;

4) На вибір між ВАТ і ЗАТ не впливає держава;

5) Вибір на користь ЗАТ сприяє розширенню джерел фінансування і елімінує ризики пов'язані із котируванням цінних паперів на фондовій біржі, розкриттям корпоративної інформації, зменшенню низки накладних витрат тощо.

6) Велика частка ЗАТ погіршує становище міноритарних акціонерів. [28]

Крім того, в Україні станом на кінець 2006 року функціонує 1135 господарських товариств (ВАТ) з корпоративними правами держави відповідно до ЄДРПОУ.[31] Це 3,3% всіх акціонерних товариств і 10% всіх ВАТ, які працюють в Україні. Велика кількість порушень справ про банкрутство щодо ВАТ пов'язані, насамперед, з тим, що в Україні це здебільшого великі підприємства - мінімальний статутний фонд яких 1250 мінімальних заробітних плат, а зобов'язання достатні для порушення справи про банкрутство становлять 300 мінімальних заробітних плат при тримісячній заборгованості. Зважаючи на вищенаведені особливості ВАТ має багато можливих джерел залучення фінансових ресурсів і відповідно може мати багато кредиторів. Проте, порівняно з кількістю порушених справ про банкрутство в двічі менше справ, які закінчуються визнанням ВАТ банкрутом і відкриттям ліквідаційної процедури, що пов'язано з санаційною спроможністю цієї організаційно-правової форми знову ж таки через альтернативність джерел фінансування.

Частка порушених справ про банкрутство ПП і кількість ПП визнаних банкрутами у загальній кількості цих підприємств в Україні становить відповідно 0,3% і 0,5%. Ці показники є незначними, тому банкрутства ПП не створюють негативних наслідків. ПП складають 23,2% усіх підприємств ЄДРПОУ. Велика частка підприємств цієї організаційно-правової форми пов'язана із відсутністю обмежень щодо величини статутного фонду при створенні. Більша частка ліквідації ПП, ніж порушень справ про банкрутство у 2005 році пов'язана з тим, що позбутися права власності на приватне підприємство можна тільки через його продаж у повному обсязі чи у результаті його ліквідації. [19] Санаційна спроможність ПП дуже низька, оскільки ця організаційно-правова форма має обмежені джерела фінансування (кошти власника, кредити). Відповідно, якщо підприємство неприбуткове, то можливості отримати кредит мізерні. Залишається єдиний вихід - пошук інвестора. Проте ПП - це здебільшого суб'єкти малого підприємництва і тому для них знайти інвестора досить важко.

Велика кількість банкрутів серед підприємств з організаційно-правовою формою ТзОВ і ПП, у яких в Україні найчастіше створюються малі (середньо облікова чисельність працівників за рік не більше 50, обсяг валового доходу від реалізації продукції за рік не перевищує 500 тис. євро) [4] чи середні підприємства. Цей факт свідчить про несприятливі умови діяльності (термін реєстрації; оподаткування; кредитування тощо) в Україні для малого і середнього бізнесу.

2.5 Шляхи оздоровлення підприємств у кризовому стані через процедуру банкрутства на прикладі ВАТ "Вінницький олійно-жировий комбінат" і ВАТ "Червоноградська автобаза"

Розглянемо шляхи оздоровлення підприємств у кризовому стані через процедуру банкрутства на прикладі українського підприємства ВАТ "Вінницький олійно-жировий комбінат". Комбінат було створене у 1954 році як державне підприємство. Як Відкрите акціонерне товариство (ВАТ) "Вінницький олійно-жировий комбінат" зареєстровано у 1996 року. На дату створення товариство мало двох засновників: Фонд Державного майна України (ФДМУ) та організацію орендарів.