Формування функціонального стану людини засобами фізичної реабілітації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна»

Інститут соціальних технологій

Кафедра Реабілітації

Магістерська робота

зі спеціальності 8.01020302 «Фізична реабілітація»

Формування функціонального стану людини засобами фізичної реабілітації

Виконала:

Студентка 5 курсу, групи ФР-51

Білошицька Вікторія Вікторівна

Науковий керівник:

Лазуренко С.І.

Коваленченко В.Ф.

Київ - 2014

Зміст

Вступ

1. Огляд літератури

1.1 Визначення і характеристика функціонального стану людини

1.2 Адаптація та адаптаційні можливості людини

1.3 Фізіологічне обґрунтування застосування засобів фізичної реабілітації для формування функціонального стану людини

1.4 Особливості формування кислотно-лужного стану організму людини

2. Методи та організація дослідження

2.1 Методи дослідження

2.2 Організація дослідження

3. Результати дослідження та їх обговорення

3.1 Структура та зміст програми фізичної реабілітації, що спрямована на формування функціонального стану людини

3.2 Оцінка ефективності використання програми фізичної реабілітації для формування функціонального стану людини

3.3 Особливості активації адаптаційних можливостей людини засобами фізичної реабілітації

Висновки

Практичні рекомендації

Список використаної літератури

Вступ функціональний фізичний реабілітація

Актуальність теми. Функціональний стан розуміють як фізіологічний стан організму і його систем. Будь-який стан є функціональним та відображає рівень функціонування організму в цілому або окремих його систем, а також виконує функції адаптації до даних умов існування [49, 58]. Визначення залежності фізіологічних реакцій від змін функціонального стану лягло в основу його оцінки через симптомокомплекс, тобто систему цих реакцій. Можливість реєстрації фізіологічних реакцій в умовах того чи іншого впливу на організм дає підстави розуміти функціональний стан як комплекс взаємопов'язаних фізіологічних реакцій, які супроводжують різні аспекти людської діяльності [49, 73]. Він оцінюється за результатами діяльності людини та розглядається як цілісна багатокомпонентна характеристика функцій організму людини. Від нього залежить ефективність праці, навчання, творчості та стан здоров'я людини [48, 55, 89].

Залежно від рівня навантаження на фізіологічні та психофізіологічні ресурси організму та ступеня напруги фізіологічних механізмів вирізняють нормальні, порушені та патологічні стани людини [17, 56, 53]. Зрозуміло, що існує велика група прикордонних (порушених) станів, виникнення яких може призвести до переходу в патологічні стани. З наведеної точки зору всі прикордонні стани відносяться до категорії неприпустимих. Вони вимагають застосування відповідних корекційно-відновлювальних та рекреаційно-оздоровчих програм, у розробці яких безпосередньо повинні брати участь фахівці з фізичної реабілітації [61, 62, 87]. Крім того, функціональні стани людини різняться ступенем активності функціональних систем (функціональним рівнем). У зв'язку з цим можна говорити про багато різноманітних станів, що впливають на життєдіяльність людини. До них відносять втому, хронічну втому, перевтому, стрес, гіпокінезію, монотонію, нервово-психічну напругу та інші [49, 51, 55].

На формування функціонального стану людини значно впливає адекватність виконуваної діяльності. Довготривале навантаження, яке не відповідає можливостям людини, виснажує функціональні ресурси, що призводить до негативних змін функціонального стану. У цій ситуації системні реакції захисту організму, які прагнуть утримати порушені функції, вимагають додаткової напруги фізіологічних механізмів, що змінює функціональний стан людини. Порушується нормальне протікання рефлекторної діяльності, виявляється дискоординація функцій, що знижує фізичну працездатність. Виконавець діяльності повинен вольовим зусиллям стримувати бажання відпочити. Тому збільшується його нервово-емоційне напруження, яке виявляється в стомленості, подразливості, негативних емоціях. Подальше зростання навантаження на фізіологічні та психофізіологічні ресурси організму створює основу до переходу до якісно нового функціонального стану - патологічного. В цьому стані виявляються у дискоординації граничних рівнів. При цьому відбуваються значні порушення серцево-судинної системи, газообмінної діяльності тощо [51, 55, 89]. Тому з'являється необхідність в побудові програми фізичної реабілітації створенням науково-практичної основи для відновлення нормального функціонального стану людини. Для побудови ефективної програми фізичної реабілітації фахівець повинен застосовувати всі необхідні засоби та методи. Отже, розробка та оптимізація комплексної програми фізичної реабілітації, що спрямована на формування необхідного функціонального стану визначає актуальність та практичне значення цієї роботи.

Об'єкт дослідження - функціональний стан людини.

Предмет дослідження - застосування засобів та методів фізичної реабілітації для формування функціонального стану людини.

Гіпотези дослідження полягали у тому, що:

1. Ефективне вирішення проблеми формування функціонального стану людини, може бути забезпечене застосуванням засобів та методів фізичної реабілітації.

2. Для досягнення найбільш сильного та спеціального впливу на функціональний стан, необхідно розробити ефективну програму фізичної реабілітації.

3. Застосування засобів та методів фізичної реабілітації може привести до відновлення порушених функцій, фізичної працездатності і нормалізації діяльності скелетно-м'язової та кардіореспіраторної систем.

4. Використання структурованої води може привести до нормалізації кислотно-лужного стану внутрішнього середовища організму та підвищення тонічної активності м'язової системи.

5. Вплив засобів та методів фізичної реабілітації може привести до активації функціональних можливостей людини.

Мета роботи - формування функціонального стану людини за допомогою розробленої, науково-обгрунтованої та експериментально перевіреної програми застосування засобів та методів фізичної реабілітації.

Завдання роботи:

1. Проаналізувати літературні джерела щодо сучасного стану вивчення проблеми застосування засобів та методів фізичної реабілітації для формування функціонального стану людини.

2. Визначити та охарактеризувати особливості методів дослідження та оцінки функціонального стану людини.

3. Розробити, обгрунтувати й експериментально перевірити програму застосування засобів та методів фізичної реабілітації, що спрямована на формування функціонального стану людини.

4. Оцінити ефективність використання програми фізичної реабілітації для формування функціонального стану людини. Разом з цим, визначити особливості впливу засобів та методів фізичної реабілітації на функціональний стан людини.

5. Вивчити особливості формування кислотно-лужного стану внутрішнього середовища організму людини за допогомою використання програми вживання структурованої води.

6. Дослідити особливості активації функціональних можливостей людини засобами та методами фізичної реабілітації. Крім того, виявити можливості підвищення фізичної працездатності та мобілізації адаптаційних резервів організму людини за допомогою побудованої програми фізичної реабілітації.

7. Зробити висновки та розробити практичні рекомендації щодо застосування засобів та методів фізичної реабілітації для формування функціонального стану людини.

Теоретичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що в результаті аналізу отриманих даних була розроблена ефективна програма фізичної реабілітації, що спрямована на формування функціонального стану людини. Ця програма має певне значення для теорії фізичної реабілітації, як досить корисний елемент для удосконалення корекційно-відновлювальних та рекреаційно-оздоровчих програм. Вона дозволяє збагатити наукове знання щодо використання фізичної реабілітації для формування здоров'я людини.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що розроблена програма застосування засобів та методів фізичної реабілітації може бути рекомендована в практиці фізичної реабілітації, спортивної медицини, фізичної рекреації, валеології та фітнесу як доступний і ефективний засіб відновлення, збереження та зміцнення здоров'я людини. Крім цього, сформульовані автором магістерської роботи положення, висновки та практичні рекомендації можуть бути використані в процесі удосконалення корекційно-відновлювальних та рекреаційно-оздоровчих програм.

Таким чином, практичне значення результатів дослідження вказаної проблеми і необхідність теоретико-методологічного та науково-практичного обгрунтування формування функціонального стану людини засобами і методами фізичної реабілітації обумовлює подальше виконання та розвиток експериментальних досліджень обраної теми магістерської роботи.

1. Огляд літератури

1.1 Визначення і характеристика функціонального стану людини

Функціональні стани - це фізіологічні стани організму і його систем. Будь-який стан є функціональним та відображає рівень функціонування організму в цілому або окремих його систем, а також виконує функції адаптації до даних умов існування.

Вищим рівнем функціональної організації в цілісному організмі є керуючий (нервова, ендокринна та імунна системи), який регулює діяльність життєзабезпечуючих систем (дихальної, серцево-судинної, травної та ін.). Кожна з цих систем на рівні органів представлена ??фізіологічними утвореннями, що складаються з різноманітних в морфо-функціональному відношенні тканин (нервової, м'язової, кісткової, залізистої, сполучної та ін.) Тут відбуваються всі основні метаболічні та ферментативні процеси [88, 89].

Всі рівні організації функціонують у тісній взаємодії та взаємному впливі керуючих систем. При дії більшості природних збурюючих факторів навколишнього середовища в цілісну відповідну реакцію організму послідовно залучаються спочатку “верхні поверхи”, потім “нижні поверхи”, аж до молекулярного рівня, де відбуваються такі функціональні зрушення, які зумовлюють структурні трансформації клітин, що забезпечують адаптацію функцій до змінених нових умов середовища або збурюючих впливів.

Якщо нові умови середовища пред'являють організму занадто великі вимоги, що перевищують його можливості, розвивається якісно новий функціональний стан - патологічний, який може сформуватися в принципово нову форму життєдіяльності - хворобу. У цій ситуації системні реакції захисту організму, які прагнуть утримати порушені функції, вимагають додаткової напруги фізіологічних механізмів, що змінює функціональний стан людини.

Найчастіше функціональний стан визначають як фонову активність центральної нервової системи, що супроводжує ту чи іншу діяльність. Зміни функціонального стану залежать не тільки від збудливості головного мозку, а й від його реактивності, лабільності та інших властивостей [38, 73].

Можливість реєстрації фізіологічних реакцій в умовах того чи іншого психічного, виробничого, соціального впливу на організм дає підстави розуміти функціональний стан як комплекс фізіологічних реакцій, які супроводжують різні аспекти людської діяльності та поведінки.

Розглядаючи функціональний стан як психофізіологічне явище, необхідно також враховувати взаємодію модулюючих систем мозку. Крім ретикулярної формації, яка здійснює збуджуючі та гальмівні впливи на вищі відділи мозку, сюди входить лімбічна система, що відповідає за формування емоційних станів людини. Обидві модулюючі системи, будучи тісно пов'язаними з вищими відділами кори великих півкуль, утворюють особливу функціональну систему. З огляду на зазначене функціональний стан можна розглядати як результат активності певної об'єднаної функціональної системи [58, 89].

На формування функціонального стану людини значно впливає адекватність виконуваної діяльності. Якщо діяльність для організму адекватна його можливостям, функціональний стан характеризується повною відповідністю ступеня напруженості. Якщо навантаження не адекватне функціональним можливостям, психофізіологічні витрати перевищують оптимальні межі, то такий стан визначається як динамічне неузгодження.

Функціональний стан є результатом динамічної взаємодії організму із зовнішнім середовищем. Він характеризується проявами якостей і властивостей організму людини, що визначають її діяльність. Функціональний стан визначають як фізіологічний стан організму і його систем. Невід'ємною складовою функціонального стану є фонова активність центральної нервової системи, що супроводжує ту чи іншу діяльність. Тому зміни функціонального стану залежать не тільки від збудливості головного мозку, а й від його реактивності, лабільності та інших властивостей. Тобто функціональний стан визначається як комплекс взаємопов'язаних фізіологічних реакцій. Він оцінюється за результатами діяльності людини і розглядається як цілісна багатокомпонентна характеристика зовнішніх поведінкових та внутрішніх функцій організму людини, за допомогою яких можна оцінити властивий їй у даний момент рівень активності вищих психічних функцій та фізіологічних систем, що зумовлюють виконання діяльності [49, 58].

Сучасний рівень фізіологічних знань дає змогу застосувати інтегральний підхід до визначення того, якою мірою мобілізується працездатність організму при виконанні тієї або іншої діяльності. Як правило, на людину одночасно впливають різноспрямовані фізіологічні стимули. Вони надають актуального значення багатьом функціональним системам. У процесі будь-якої діяльності на організм завжди діють подразники трьох видів рефлекторних актів.

Перший вид - це рефлекторні акти, з яких складається певна діяльність (основна функціональна система). Другий вид - це дії і реакції, які є сторонніми щодо основної функціональної системи (другорядна функціональна система). Сюди входять зайві рухи, хвилювання і роздуми, пов'язані, наприклад, з особистим ризиком; додаткові шумові ефекти, вібрація тощо. Третій вид - це фізіологічні реакції, пов'язані зі стомленням (відновна функціональна система).

Ці системи завжди перебувають у конфлікті, бо є фізіологічною перешкодою одна щодо одної, яка заважає їх реалізації. Коли протидіють основна і відновлювальна системи, стан основних функцій нервової системи і рівень працездатності зазнають зростаючих несприятливих змін. Залежно від ступеня нейрофізіологічного конфлікту формується певний функціональний стан. Вирізняють нормальний, порушений і патологічний стани [48, 88].

Нормальний стан характеризується тим, що конфлікт між основною і другорядною функцією згладжується або повністю долається. Хоча подразники другорядної функціональної системи присутні і впливають на організм. Але в цьому разі основна функціональна система стає стійкою домінантою і здійснює значний гальмівний вплив на конкурентні рефлекторні акти. Особливість нормального стану полягає в тому, що витрачання функціональних ресурсів організму не виходить за межі його можливостей. Оскільки ці ресурси постійно використовуються, то й відновлювальна функціональна система зазнає безперервної стимуляції. Нормальний стан характеризується тим, що процес збудження є рушійною силою тільки для основної функціональної системи. У цей час інші функціональні системи ще не сформувались або заблоковані гальмуванням і не впливають негативно на основну систему.

Виконання певної діяльності потребує набуття індивідуального досвіду, вироблення навичок. Під час вироблення і становлення навичок формується велика кількість окремих рефлексів. Але поступово вони виключаються для економізації діяльності. Тільки необхідні елементи центральна нервова система об'єднує в єдиний рефлекторний акт. Нервові центри, які забезпечують домінування основного рефлекторного акту, стають джерелом гальмівних нервових процесів, що затримують усі зайві рефлекси. Коли приплив нервових імпульсів до нервових центрів зменшується, збудження в них слабшає. Воно стає недостатнім за силою, щоб затримувати зайві рефлекси. Гальмування цих рефлексів не відбувається, вони починають проявлятися, працездатність падає. Це стосується сфери як фізичної, так і розумової діяльності [88, 89].

У цьому стані процес збудження відбувається не тільки в основній, а й у другорядній функціональній системі. Тому певна діяльність характеризується деякими особливостями: невизначеністю дій, великою кількістю рухових актів, нестійкістю уваги, значною тривалістю рефлексів, невпевненістю тощо. Це погіршує функціональну здатність організму, його дієспроможність і працездатність, знижує кількісний і якісний рівні виконання діяльності.

Порушений функціональний стан організму характеризується виснаженням функціональних ресурсів. Починає переважати відновлювальна система, вона гальмує приплив тонізуючої нервової імпульсації до нервових центрів, що утруднює збуджуючі процеси. Порушується нормальне протікання рефлекторної діяльності, виявляється дискоординація функцій, що знижує працездатність.

Перебуваючи в порушеному функціональному стані, виконавець діяльності повинен вольовим зусиллям стримувати бажання відпочити. Тому збільшується його нервово-емоційне напруження, яке виявляється в стомленості, подразливості, негативних емоціях. Тривале перебування в такому стані провокує перехід до патологічного функціонального стану.

Патологічний функціональний стан організму характеризується граничним загостренням нейрофізіологічного конфлікту. Воно проявляється різноманітними функціональними порушеннями. Через значну потребу у відпочинку відновлювальна функціональна система досягає великої потужності. Ця система намагається виключити з допомогою гальмування активний стан мозку і перевести організм у сон. У цьому разі виконавець повинен проявити вольове зусилля, аби примусити себе продовжувати певну діяльність [17, 48, 49].

Ознаки патологічного функціонального стану виявляються у дискоординації граничних рівнів. При цьому відбуваються значні порушення серцево-судинної, газообмінної діяльності тощо. Організм у патологічному функціональному стані має дуже низький коефіцієнт корисної дії.

До різноманітних функціональних станів людини, що впливають на життя та діяльність, відносять втому, хронічну втому, перевтому, гіпокінезію, монотонію та нервово-психічну напругу.

Втома є нормальным функціональним станом організму, викликаним розумовою або фізичної роботою, при якому може спостерігатися тимчасове зниження працездатності, зміна функцій організму і поява суб'єктивного відчуття втоми. За визначенням О. О. Ухтомського, втома - спад дієздатності після більш-менш тривалої праці. Втома виникає при тривалій інтенсивній роботі, в результаті якої людині стає спочатку важко, а потім і неможливо підтримувати потрібну інтенсивність та якість роботи. Воно відображає перебудову регуляторних функцій від оптимального режиму роботи до екстремального для підтримки працездатності на колишньому рівні. Вона працює як захисний механізм, що попереджає повне виснаження енергетичних ресурсів та розлад у координаційній роботі центрів. Помірна втома аж ніяк не є нашим ворогом і, наступивши сьогодні, стає передумовою підвищення працездатності завтра [58, 73].

Об'єктивною ознакою втоми людини є зниження працездатності. Однак зниження працездатності не завжди є симптомом втоми. Працездатність може знизитися внаслідок перебування людини в несприятливих умовах. З іншого боку, тривала робота з помірним напруженням може протікати на фоні вираженої втоми, але без зниження продуктивності. Отже, зниження працездатності є ознакою втоми тільки тоді, коли воно настало внаслідок конкретно виконаної фізичної або розумової роботи. При втомі працездатність знижується тимчасово, вона швидко відновлюється при щоденному звичайному відпочинку. Стан втоми має свою динаміку, тобто посилюється під час роботи і зменшується в процесі відпочинку (активного, пасивного та сну). Втому можна розглядати як природний нормальний функціональний стан організму в процесі праці [38, 48].

Іншим важливою ознакою втоми є зміна функцій організму в період роботи. При цьому функціональні зрушення можуть носити різний характер. У початковій стадії втоми фізіологічні та психофізіологічні показники відрізняються нестійкістю і різноспрямованим характером змін, проте їх коливання, як правило, не виходять за межі фізіологічних нормативів. При хронічній втомі та перевтомі має місце односпрямоване погіршення всіх функціональних показників організму з одночасним зниженням рівня діяльності людини.

Втома складається з таких компонентів:

1. Почуття слабосилля. Стомлення виявляється в тому, що людина почуває зниження працездатності навіть тоді, коли продуктивність праці не падає. Це зниження працездатності виражається як відчуття особливої, обтяжливої напруги та невпевненості; людина відчуває, що не може продовжувати роботу як це потрібно.

2. Розлад уваги. Увага - одна з найбільш вразливих до втоми психологічних функцій. В разі стомлення увага людини легко відволікається, сама людина стає хаотично рухливої, нестійкою та метушливою.

3. Порушення в моторній сфері. Стомлення проявляється сповільненням чи безпорядною квапливістю рухів, розладом їх ритму, послабленням точності та координації рухів.

4. Погіршення пам'яті та мислення. Ці процеси найбільш порушуються при стомленні від розумової праці.

5. Послаблення волі. При стомленні послаблюються рішучість, витримка, самоконтроль.

6. Сонливість. При сильному стомленні виникає сонливість як вираження охоронного гальмування [48, 56].

Втома є нормальною фізіологічною реакцією організму на роботу. З одного боку, вона служить дуже важливим для працюючої людини фактором, тому що перешкоджає крайньому виснаженню організму, переходу його в патологічний стан, будучи сигналом необхідності припинити роботу і перейти до відпочинку. З іншого боку, втома веде до зниження працездатності, до витрачання енергії та зменшення функціональних резервів організму. Ця сторона втоми є невигідною, тому що порушує тривале виконання роботи.

Залежно від стану функцій організму і характеру діяльності людини первинне виникнення втоми варіативно і може спостерігатися в різних органах і системах організму. М'язова робота пов'язана з залученням в діяльність багатьох органів і формуванням в організмі спеціальної функціональної системи адаптації, що забезпечує конкретну діяльність людини. Тому на зниження працездатності впливає виникнення функціональних змін не тільки в нервовій системі, а й в інших робочих ланках - скелетних м'язах, органах дихання, кровообігу, системі крові, залозах внутрішньої секреції та ін. [72, 83]. Таким чином втома пов'язана з розвитком функціональних змін у багатьох органах і системах та з різним поєднанням діяльності органів і систем, погіршення функцій яких спостерігається при тому чи іншому виді діяльності.

Процес втоми характеризується суб'єктивним симптомом, стомленням, тобто тяжкість у голові, кінцівках, загальна слабкість, розбитість, млявість, нездужання і труднощі виконання роботи. О. О. Ухтомський побачив у стомленні не тільки суб'єктивну ознаку наявності втоми, що розвивається, а й що стомлення є одночасно і “натуральним запобіжником втоми”. Відчуваючи стомлення, людина знижує темп роботи або зовсім її припиняє. Цим самим запобігає функціональному виснаженню кіркових клітин і забезпечує можливість швидкого відновлення працездатності людини.

Стомлення - психічне явище, переживання, що викликається втомою і близьке за своєю природою відчуттю болю, голоду, спраги. Ступінь стомлення і втоми можуть не збігатися за рахунок позитивного чи негативного емоційного фону діяльності, проте стомлення є чуттєвим «натуральним запобіжником втоми».

Суб'єктивне відчуття стомлення досить точно відображає тяжкість роботи, тому почуття стомлення можна розглядати як суб'єктивне відображення зусилля, необхідного для збереження координації пов'язаних з роботою процесів [51, 53]. Поява почуття стомлення сигналізує людині, що в його налагодженій системі забезпечення роботи сталися якісь несприятливі зміни. Однак шкідливо не стомлення та нестійка втома, а хронічна втома і перевтома, що приводить до значної втрати енергії.

Якщо при нестійкій втомі, що зникає після звичайного відпочинку, виникають функціональні зрушення, що швидко проходять, то при хронічній втомі та перевтомі виниклі зміни починають носити стійкий характер. І якщо необхідні заходи не будуть здійснені, то настане певний момент, коли прогресуючі явища перевтоми переростають в захворювання.

Отже, втома - нормальний функціональний стан організму під час роботи, ознаки якого повністю зникають після регламентованого відпочинку. При тривалій інтенсивній роботі, порушенні режимів праці та відпочинку симптоми втоми акумулюються і можуть переходити в хронічну втому або перевтому [48, 53].

Хронічна втома - це порушений функціональний стан організму, який характеризується збереженням до початку чергового трудового циклу суб'єктивних і об'єктивних ознак втоми від попередньої роботи. Хронічна втома виникає під час тривалої роботи при порушенні режимів праці та відпочинку. Основними суб'єктивними ознаками його є відчуття стомлення перед початком роботи, швидка стомлюваність, дратівливість, нестійкий настрій; об'єктивно при цьому відзначається виражена зміна функцій організму, значне зниження результатів і поява помилкових дій [53, 55, 56].

При хронічній втомі необхідний рівень працездатності може підтримуватися лише короткочасно за рахунок підвищення біологічної ціни та швидкого витрачання функціональних резервів організму. Для ліквідації несприятливих змін функцій організму і збереження працездатності необхідно усунути порушення режимів праці та відпочинку, вжити додаткових заходів відновлення до нормального стану. Без цих заходів хронічна втома може перейти в перевтому.

Перевтома - це патологічний стан організму, який характеризується постійним відчуттям стомлення, млявістю, порушенням сну і апетиту, болями в області серця та інших частинах тіла. Для ліквідації цих симптомів додаткового відпочинку недостатньо, а потрібні спеціальні відновлючі заходи. Поряд з перерахованими, об'єктивними ознаками перевтоми є різкі зміни функцій організму, частина яких виходить за межі нормальних коливань - пітливість, задишка, зниження маси тіла, розлади уваги і пам'яті, атипові реакції на функціональні проби, які часто не доводяться до кінця.

Таким чином, перевтома - це стан організму на межі патології, яке розвивається під впливом тривалої та невпинної роботи, коли регламентуючий відпочинок між циклами роботи є недостатнім для відновлювання й характеризується об'єктивно-суб'єктивними ознаками втоми, а в професійній діяльності з'являються грубі помилки в роботі. Таким чином, перевтома з'являється завжди в разі порушення режиму праці й відпочинку, що супроводжується відчуттям стомлення вже перед початком роботи, об'єктивним зниженням якісних та кількісних показників роботи з різким зменшенням рівня безпеки діяльності (наявність помилок діяльності) і збільшенням періодів в динаміці працездатності [17, 49].

Ознаки перевтоми є байдужість до роботи, зміни звичайної поведінки особистості, підвищена конфліктність, роздратованість, замкненість, неадекватна реакція на жарт, бурхлива реакція на будь-яке зауваження, безсоння або сонливість, пітливість чи сухість шкіри, почервоніння чи блідість. Суб'єктивно людина відчуває в'ялість, апатію, важкість в голові, загальний дискомфорт, нездужання, небажання працювати, і ці симптоми не проходять в строки регламентованого відпочинку. Об'єктивно визначаються значні відхилення в показниках психічних пізнавальних процесів, сенсомоторики. Проявляються ознаки перевтоми в залежності від функціональних резервів організму, фізичного розвитку, професійної та психологічної підготовки, режиму експлуатації техніки й рівня функціонування фізіологічних систем організму.

Перенапруження визначається як несприятливий функціональний стан, який знаходиться на межі норми і патології, обумовлений надмірними або тривалими навантаженнями або напруженнями систем організму. Перенапруження є одним з головних факторів ризику нервово-психічних, серцево-судинних захворювань. У результаті перенапруження знижується резистентність організму людини до різноманітних несприятливих впливів, які можуть призводити до загострення низки хронічних захворювань.

Розвиток перенапруження можуть обумовлювати стереотипні тривалі м'язові навантаження, необхідність підтримки робочого стану, підвищені навантаження на зоровий і слуховий аналізатори, монотонія, нервові та психоемоційні навантаження [55,73]. Прояв перенапруження окремих органів і систем виражається патологічними змінами, що виникають при гострому або хронічному надмірному фізичному або емоційному навантаженні. До стану перенапруження відноситься і перетренованість. Перетренованість призводить до перенапруження центральної нервової системи, тому може розглядатися як невроз.

На особливу увагу при оцінюванні функціональних станів організму заслуговує системний підхід до їх організації. Комплекс фізіологічних проявів, що характеризують функціональний стан, визначає напруженість пристосовних механізмів. З позицій вчення про рефлекторну діяльність неможливо пояснити, як цілісний організм, який є сукупністю окремих органів і систем, виконує більшість своїх завдань.

П. К. Анохін запропонував концепцію розуміння проблеми управління в живому організмі, яка дістала назву функціональної системи. Під функціональною системою розуміється таке поєднання процесів і механізмів, яке, формуючись динамічно залежно від даної ситуації, неодмінно призводить до кінцевого пристосувального результату, корисного для організму в цій ситуації. Згідно з ціею концепцією передбачається, що в організмі утворюється керуюча система, якій належить регулююча роль для отримання певного результату. При досягненні результату система ліквідується. Тому системоутворюючим фактором функціональної системи є передбачуваний результат [1, 90].

1.2 Адаптація та адаптаційні можливості людини

Адаптація є надзвичайно складним процесом і тому вимагає більш детального вивчення. Велика кількість науковців вказує на підвищення актуальності проблеми адаптації до постійних змін оточуючого середовища та активації адаптаційних можливостей людини. Це можливо пов'язано з тим, що саме процес адаптації передбачає резерви людини відносно забезпечення діяльності та виживання в умовах підвищеної стресогенності зовнішнього середовища, що постійно змінюється. Серед основних стресорів, що діють на наших співвітчизників, найчастіше вказуються: несприятлива соціально-економічна ситуація, ріст злочинності, погіршення екології, психічні перенавантаження [49, 85, 90]. Значне підвищення інформаційного потоку у зв'язку з глобальними наслідками науково-технічної революції, зміною, по суті, суспільної формації в країні - їх вплив на зміну ритму та умов життя, праці й побуту, є загальними стресорами як для сучасної цивілізації в цілому, так й для українців зокрема [55, 56]. Ці стресори, природно, ставлять підвищені вимоги до функціональних резервів людини. Перевага сили стресорів над наявними функціональними резервами або недостатня адаптованість до їх дії призводить як до зниження ефективності діяльності людини, так і до виникнення різноманітних нервово-психічних і психосоматичних захворювань.

У найбільш загальному змісті адаптацію людини можна визначити як процес її пристосування до зміни умов життєдіяльності. При цьому можна виділити різні рівні адаптації: субклітинний; клітинний; тканинний; окремого органа; окремої системи органів; цілісного організму; груповий; популяційний. Адаптацію також можна розглядати у двох аспектах - статичному і динамічному. Статичний аспект відбиває властивість (стан) біосистеми, її стійкість до умов середовища - рівень її адаптованості. Динамічний - відбиває процес пристосування біосистеми до умов середовища, що змінюються [2, 73, 90].

Фізіологічна адаптація являє собою стійкий рівень активності і взаємозв'язку функціональних систем, органів і тканин, а також механізмів управління, що забезпечує нормальну життєдіяльність організму і трудову активність людини в різних умовах існування, здатність до відтворення здорового потомства [49].

Психічну адаптацію можна визначити як процес установлення оптимальної відповідності особистості і навколишнього середовища в ході здійснення діяльності, що властива людині, яка дозволяє індивіду задовольняти актуальні потреби і реалізовувати пов'язані з ними значущі цілі (при збереженні психічного й фізичного здоров'я), забезпечуючи в той же час відповідність психічної діяльності людини, її поведінки вимогам середовища.

Соціально-психологічну адаптацію можна розуміти як аспект психічної адаптації, що забезпечує організацію мікросоціальної взаємодії, формування адекватних міжособистісних стосунків, урахування експектацій оточення і досягнення соціально значущих цілей.

Поняття адаптації за своєю суттю психофізіологічне. Адже, виходячи з системного розуміння адаптації, адаптаційні процеси, що переважно відносять до психічної чи фізіологічної сфери, як правило, невід'ємні один від одного та тісно взає мопов'язані під час пристосування людини до умов існування, що постійно змінюються. Психофізіологічну адаптацію можна визначити як процес, який зумовлений зміною в психофізіологічному стані людини під впливом дезадаптаційних факторів, що потребує одночасної та узгодженої взаємоспівдії функціональних підсистем на всіх рівнях цілісної системи "психофізіологічний стан" з метою ефективного забезпечення діяльності в нових умовах [38, 49, 73].

Психофізіологічна сутність адаптації відбивається у таких її основних компонентах:

1. Активаційному (органічні й функціональні витрати, спрямовані на досягнення значущих для суб'єкта цілей);

2. Когнітивному (перебудови когнітивних процесів, спрямовані на вироблення найбільш ефективних способів переробки інформації, без яких ефективна адаптація неможлива);

3. Емоційному (визначається динамікою емоційних переживань, що є суб'єктивними індикаторами ефективності процесу адаптації);

4. Мотиваційно-вольових процесах (забезпечують координацію всіх інших компонентів і напрямів реалізації значущих для суб'єкта цілей і тим-самим надають процесу адаптації стійкості й безперервності).

Професійна адаптація являє собою єдність адаптації людини до фізичних умов професійного середовища (психофізіологічний аспект), адаптації до професійних завдань, операцій, що виконуються, професійної інформації і т.ін. (професійний аспект), і адаптації особистості до соціальних компонентів професійного середовища (соціально-психологічний аспект).

Фактори, що впливають на успішність адаптації, як правило, поділяють на дві групи: суб'єктивні та фактори середовища. До першої групи відносять вік, стать, фізіологічні й психологічні характеристики людини; до другої - умови праці, особливості соціального середовища. Здебільшого на організм впливає група факторів, взаємозалежних і тісно пов'язаних один з одним.

Можна виділити три якісно різних типи адаптаційного реагування людини: "спринтер", "стаєр" та "проміжний" тип (на основі критерію часу виконання субмаксимальної роботи):

1. Перший тип відзначається здатністю людини добре витримувати дію короткочасних і сильних навантажень, але нездатністю протистояти тривало діючим слабким подразникам;

2. Другий - здатністю зберігати високий рівень стійкості при тривалому впливі слабких за силою подразників і надзвичайною нестійкістю перед сильними нетривало діючими подразниками;

3. Третій - здатністю поєднувати у своїх реакціях на зовнішні подразники риси реакцій, що властиві першому і другому типам реагування, які не завжди доповнюють одна одну.

Згідно з концепцією Ж. П'яже адаптація розглядається як єдність двох протилежно спрямованих процесів - акомодації й асиміляції. Процес акомодації забезпечує модифікацію функціонування організму чи дій суб'єкта відповідно до умов середовища. Процес асиміляції зумовлює зміни тих чи інших компонентів цього середовища згідно із структурою організму чи включаючи їх у схему поведінки суб'єкта. Виходячи з вищевказаної концепції, визначальну роль в соціальній поведінці для особистостей середнього рівня відіграють процеси акомодації, а для особистостей вищого рівня - процеси асиміляції.

Під “ціною” адаптації можна розуміти психофізіологічні витрати внутрішніх ресурсів, за рахунок яких відбувається процес пристосування.

Основними показниками "ціни" адаптації є такі:

1) особистісна "ціна", що зумовлена змінами в процесі пристосування стійких особливостей особистості;

2) суб'єктивна "ціна", яка відбиває ступінь психічного комфорту-дискомфорту;

3) соматична "ціна", що являє собою показник функціонування фізіологічних підсистем у процесі адаптації і виявляється у різних соматичних симптомах і синдромах [49, 73].

“Ціна” адаптації до певної діяльності вважається адекватною при оптимальному співвідношенні між результативністю діяльності та витратами психофізіологічних ресурсів організму людини. Про збільшення такої "ціни" свідчить збереження результативності діяльності за рахунок вичерпання психічних та фізичних резервів організму, збільшення періоду відновлення працездатності до нормального рівня, що може призвести до погіршення стану здоров'я людини й виникнення різноманітних захворювань.

Для характеристики явищ порушення адаптаційних процесів було введено поняття дезадаптації. Дезадаптація може виникнути внаслідок нетривалих, але сильних впливів середовища на людину, чи під впливом менш інтенсивних, але триваліших впливів. Фізіологічні й психологічні ознаки дезадаптації при цьому відповідають ознакам третьої стадії стресу.

Можна виділити три ступені прояву стану дезадаптації:

1. Перший ступінь - характеризується порушенням процесу адаптації тільки в момент впливу дезадаптаційного фактора.

2. Другий ступінь - характеризується порушенням процесу відновлення адаптаційних функцій організму після впливу дезадаптаційного фактора;

3. Третій ступінь (дезадаптація) - характеризується порушенням адаптаційних функцій організму в стані спокою без впливу дезадаптаційного фактора [49, 88].

4. Різними дослідниками підкреслюється наявність тісного зв'язку між ефективністю діяльності людини та її адаптаційними можливостями [55, 94]. Вказується також і на роль проблеми адаптації безпосередньо для вирішення проблеми застосування засобів та методів фізичної реабілітації для формування функціонального стану людини. Основним критерієм ціни адаптаційного процесу вважається забезпечення досягнення мети діяльності при мінімізації плати за цю діяльність.

Процеси адаптації охоплюють всі рівні життєдіяльності: від молекулярного до психологічної регуляції діяльності в соціальному плані. Звідси вимальовувався весь спектр різних за складністю утворень організму, задіяних в процесі адаптації при змінах умов життєдіяльності і зовнішнього середовища. Такі ж великі і тимчасові характеристики адаптаційних явищ, що відповідають різним рівням організму. Якщо сенсорні системи організму (як інформаційні канали) досить швидко адаптуються до змін (наприклад, очі до світла адаптуються в нормі протягом 50-60 секунд), що відбулися, то у вищих психологічних сферах дані явища проходять незрівнянно довше.

Пріоритет започаткування уявлень про адаптацію належить вченню К. Бернара про сталість внутрішнього середовища. Саме завдяки підтримці такої сталості жива система набуває відносної незалежності від зовнішніх впливів, адаптуючись до навколишнього середовища. Основні положення концепції К. Бернара розвинув У. Кеннон. Саме йому належить введення в науковий обіг терміну “гомеостаз”. Збереження гомеостазу досягається завдяки процесу адаптації під час взаємодії організму та середовища. У. Кеннон розглядав гомеостаз і як внутрішній стан, і як відношення в системі “організм - середовище”. Згідно із сформульованим ним положенням гомеостазу всі процеси, що відбуваються в організмі, спрямовані на збереження стану рівноваги у відповідь на негативний вплив середовища.

В. П. Казначеєв виділяє два аспекти обговорення адаптації - статичний і динамічний. Статичний аспект відбиває властивість (стан) біосистеми, її стійкість до умов середовища - рівень її адаптованості. Динамічний - відбиває процес пристосування біосистеми до умов середовища, що змінюються. Виділити можна різні рівні адаптації: субклітинний, клітинний, тканинний, окремого органа; окремої системи органів; цілісного організму; груповий; популяційний; видовий; біоценотичний; екосферний [55, 56].

В. І. Розов серед значних концепцій, що мають певне відношення до проблеми адаптації та її механізмів, виділив чотири, що набули найбільш широкого визнання. Це концепція гомеостазу, стресова концепція, психосоматичні концепції та концепція функціональної системи П. К. Анохіна [1, 90]. Злагодженим з цим також є виділення трьох основних напрямів досліджень, що найтісніше пов'язані з проблемою адаптації:

1. Переважно клініко-психологічні дослідження, предметом яких є вплив стресогенних подій на психосоматичний стан суб'єкта; основною метою цих досліджень є найповніший опис симптомів розладу та їх оперативне усунення;

2. Переважно фізіологічні й гігієнічні дослідження, під час яких вивчається реакція окремих органів (систем органів) на робоче навантаження чи на несприятливі умови діяльності; адаптація в таких роботах розуміється як процес перебудови різноманітних функцій організму, спрямований на підтримку внутрішнього гомеостазу;

3. Комплексне вивчення психічних і функціональних станів людини у трудовій діяльності; у подібних дослідженнях науковці намагаються висунути на перший план активність суб'єкта праці і виходять із вторинності фізіологічних змін функціонального стану щодо мотивів та мети людини у процесі адаптації [51, 55, 88].

Багато дослідників намагаються дати визначення адаптації і розкрити її значення саме з системних позицій. Акцентується увага на необхідності дослідження адаптації як «відкритої» системи, для якої характерним є стан рухливої рівноваги, що зберігає постійність структур лише у процесі безперервного обміну і руху всіх компонентів системи. Основним результатом адаптації при цьому є врівноваження за рахунок набуття нової системної якості [49, 89].

Можна вважати найбільш повним та вдалим системне визначення адаптації на основі узагальнення праць попередників, що запропонував М. С. Корольчук: адаптація - це активна системна відповідь функцій організму, що спрямована на підтримку гомеостазу та створення адекватної врегульованої програми, відповіді з мінімальними реакціями на умови, що постійно змінюються, умови діяльності, в основі якої лежать 5 основних компонентів: енергетичний, сенсорний, операційний, ефекторний та активаційний [49, 56]. При цьому енергетичний компонент забезпечує енергетику організму і включає великий набір вегетативних реакцій; сенсорний - забезпечує аналіз зовнішнього і внутрішнього середовища, кодування інформації в послідовності нервових імпульсів; операційний - фільтрацію, селекцію й переробку інформації та вироблення на її основі рішення; ефекторний - здійснює реалізацію рішення; активаційний - визначає рівень відповіді організму, мобілізацію функціональних елементів, що включаються у програму.

Т. Г. Дічевим і К. Є. Тарасовим поняття «системи адаптації людини» подається у ширшому вигляді і включає поняття взаємозв'язку між людиною, її психікою, суспільною свідомістю, виробничими та економічними відносинами, географічним середовищем. Автори пропонують комплексне та одночасне вирішення проблем адаптації людини, адаптації суспільства до природи і адаптації природи до суспільства та окремих його членів. Автори підкреслюють, що слід розрізняти такі поняття: «адаптивна система», що характеризує всі типи складних систем, що самоналаштовуються; «адаптована система», що характеризує тільки ті біологічні й соціальні системи, які мають в даних умовах адаптацію; «адаптаційна система» як підсистема біологічних і соціальних систем, що забезпечує механізм адаптації; «адаптована система», що характеризує сам стан налаштування чи спрямованість на досягнення цього стану адаптивної системи [56, 89].

Існуючи об'єктивно, адаптаційні явища і функціональна активність тісно взаємопов'язані тим, що одночасно властиві кожній людині. Функціональна активність, доцільно організовані закономірності адаптаційних процесів, дає можливість швидше і якісніше подолати адаптаційний синдром, особливо при різких і глибоких функціональних змінах.

Щоб підкреслити домінування тих чи інших компонентів у цілісній системі при здійсненні адаптації, а також з метою зручності під час вивчення адаптації людини до певної групи однорідних факторів, різними дослідниками здебільшого виділяються такі види адаптації, як фізіологічна (біологічна), психічна та психологічна, соціально-психологічна [49, 55].

Фізіологічна адаптація, за М. О. Агаджаняном, являє собою стійкий рівень активності і взаємозв'язку функціональних систем, органів і тканин, а також механізмів управління, що забезпечує нормальну життєдіяльність організму і трудову активність людини в різних умовах існування, здатність до відтворення здорового потомства [2, 55]. Фізіологічна адаптація до певних режимів і умов діяльності охоплює:

1. Активацію «субстрату», що забезпечує ефективну професійну діяльність і необхідну емоційну напругу (ряд структур кори великих півкуль головного мозку, найближчої підкірки і гіпоталамуса);

2. Активацію нейрогуморальних механізмів, що відповідають за інтенсифікацію фізіологічних процесів, що здійснюють вегетативне забезпечення субстрату мозку, що активується, - живлення, окислювально-відновлювальні процеси та ін. (гіпоталамо-гіпофізарно-адренокортикальна гормональна система й парасимпатична нервова система);

3. Зміну інтенсивності роботи основних фізіологічних систем, перерозподіл крові, активацію ферментів і енергетичних процесів та ін.;

4. Активацію спеціалізованих захисно-пристосувальних механізмів (гомеостазу, імунних реакцій тощо).

Що стосується осмислення та визначення такого поняття, як психофізіологічна адаптація, то воно в науковій літературі теж не набуло достатнього висвітлення [56]. Це можна вважати істотною прогалиною, бо, на нашу думку, саме поняття адаптації за своєю суттю є психофізіологічним. Адже, виходячи з системного розуміння адаптації, адаптаційні процеси, які найчастіше розглядаються окремо, - процеси, що переважно відносять до психічної чи фізіологічної сфери, невід'ємні один від одного та тісно взаємопов'язані під час пристосування людини до умов існування, що постійно змінюються.

Спираючись на системний підхід, запропоноване таке визначення психофізіологічної адаптації: «…це процес, який зумовлений зміною в психофізіологічному стані людини під впливом дезадаптаційних факторів, що потребує одночасної та узгодженої взаємодії функціональних підсистем на всіх рівнях цілісної системи психофізіологічний стан з метою ефективного забезпечення діяльності в нових умовах» [49, 55]. Таке визначення відповідає цілком придатній вимозі розглядати адаптацію у діалектичному поєднанні трьох рівнів - біологічного, психологічного і соціального. Тісний взаємозв'язок різних компонентів адаптації підкреслюється також іншими дослідниками. Хоча при цьому вказується, що подібні компоненти мають відносну незалежність.

1.3 Фізіологічне обгрунтування застосування засобів фізичної реабілітації для формування функціонального стану людини

Аналіз літературних джерел дозволив вивчити науковий досвід, накопичений в теорії і практиці фізичної реабілітації щодо особливостей відновлення порушених функцій організму та формування функціонального стану людини [61, 62, 94]. Ряд проблем, пов'язаних з обґрунтуванням цілісного підходу до формування функціонального стану людини в певній мірі піддавався науковим розробкам [51, 55, 56]. В наукових працях висвітлювалися різні аспекти створення здоров'язбережувального середовища, яке цілісно та необхідним чинном формує функціональний стан людини [77, 85, 89]. Однак багато питань застосування засобів та методів фізичної реабілітації для відновлення та корекції функціонального стану людини досі не вірішені. Тому проблема створення програми фізичної реабілітації визначає актуальність зазначеної проблеми. Рішення цієї наукової проблеми і є основним змістом нашої роботи.

Здоровою людина ніколи не буде без правильного співвідношення парціального тиску кисню і вуглекислого газу, при порушенні якого спочатку виникають функціональні, а потім патологічні зміни, характер яких не має значення.

Бутейко К. П. питаннями дихання практично займався все життя. Система дихальних вправ Бутейко виходить із значення вуглекислоти для організму. Він обгрунтував свій метод лікування ряду захворювань за допомогою відмови від глибокого, об'ємного дихання [94, 96]. Говорячи про важливість підтримки певного співвідношення між киснем і вуглекислотою, Бутейко своєю методикою пропонував затримувати дихання після видиху до половини контрольної паузи, яка визначалася так: у спокійному стані після нормального неглибокого видиху затримати дихання настільки, наскільки зможете , потім цей час поділити навпіл і так дихати в день 10-15 хв. Бутейко говорив не про щось нове, а про забутий фізіологічний процес дихання: всі хвороби мають один корінь - зміна величини співвідношення кисню і вуглекислоти. Дослідження показали, що для нормального функціонування всіх органів і систем необхідно 4-5 % кисню, а вуглекислого газу 6-6,5% і що саме брак вуглекислоти робить свій вплив на всі процеси, що відбуваються в організмі [2, 72]. Людина по суті своїй не вміє правильно дихати, її ніхто цьому не вчить. Якщо їй погано - їй кажуть: дихайте глибше, а насправді виявляється, що до кисневого голодування призводить не малий вміст кисню, а нестача вуглекислого газу. Цей ефект називається ефектом Веріго-Бора: гемоглобін приймає і віддає кисень залежно від вмісту кисню і вуглекислоти в плазмі крові. Тобто без належної концентрації вуглекислоти кисень у зв'язаному вигляді з гемоглобіном до клітки не надійде. Ось чому вуглекислий газ є основою життя [66, 67].

Більшість лікарів розглядають дихання як спосіб вентиляції, кажучи про черевне, грудне, верхнє дихання. Але ж справжнє дихання - це процес засвоєння кисню, або, інакше - процес окислення продуктів харчування, в результаті чого утворюється вуглекислий газ, вода і глюкоза як енергетична речовина, без якої не може працювати клітина. Мало хто знає, а це основа фізіології, що при згоранні органічних речовин каталізатором виступає саме вуглекислий газ, відкриваючи доступ кисню в клітини. Саме вуглекислота регулює всі життєво важливі процеси в організмі, за показниками яких і необхіден контроль, який, на жаль, поки проводять тільки реаніматори.

Тільки при такому співвідношенні кисню і вуглекислого газу можливий нормальний процес обміну в тканинах: при зниженні парціального тиску вуглекислоти в тканинах і підвищенні кисню він не може від'єднатися від гемоглобіну через підвищення спорідненості з ним, і що б ви не робили, кисень в тканини не надійде, тим самим викликаючи гіпоксію - кисневе голодування. Цьому головним чином сприяє глибоке, часте дихання, при якому вимивається з клітин вуглекислота.

...