Вокальне виховання і охорона співацького голосу школярів та юнацтва

Дисфонія характеризується грубим, глухим, здавленим голосом при напруженні дихального апарата, а також м'язів глотки, гортані, шиї.

І афонія, і дисфонія можуть бути зумовлені функціональними причинами.

При функціональній афонії спостерігається повна відсутність голосу, хворий говорить лише пошепки, але під час кашлю чути гучний звук голо^су.

Розрізняють такі види функціональних афоній: а) паретична афонія, котра характеризується раптовою втратою голосу, відмічається функціональна в'ялість м'язів гортані; б) спастична афонія різке перенапруження всього голосового апарату; в) паретикоспастична афонія спостерігається підвищена діяльність фальшивих зв'язок і знижена діяльність справжніх зв'язок і навпаки.

Фонастенія порушення функції голосоутворення без органічних змін у голосовому апараті; наявні швидка втомлюваність і переривання звучання голосу або ж деякі зміни сили, висоти (важко виконуються високі звуки ), тембру голосу його хрипота. Всі ці явища мають нестійкий характер.

Прояви неправильного звучання голосу набагато різноманітніші, ніж відсутність і хриплий голос.

Для характеристики голосу, що відхиляється від норми звучання, існує велика кількість визначень: слабкий, форсований, крикливий, верескливий, грубий, сиплий, хриплий, здавлений, горловий, захлинаючийся, тремтячий, перервний, глухий, закритий, носовий, гугнявий, монотонний тощо. В основі кожного з вказаних відтінків якостей голосу лежить певний, не характерний нормальному звучанню голосу механізм, розуміння якого допоможе виправити дефект.

Визначення слабкий, форсований, крикливий, верескливий говорять про зміни сили голосу.

Слабкість голосу може залежати або від слабкості дихального апарата, або від недостатньо енергійного змикання голосових зв'язок; останнє частіше всього буває при паретичності зв'язок ( так звана гіпокінезія ). Якщо змикання уповільнене, затримується, то виникає втеча повітря до початку мови утворюється голос з придиханням.

Форсований, різкий звук говорить про надлишок напруги (гіперкінезії ) голосових зв'язок або навіть про існуючі гіперкінезії в районі гортані; якщо напруження падає на низькі тони, голос звучить крикливо, якщо ж на високі тони, то виникає верескливий голос.

Під час затиснення гортані зовнішніми м'язами ( що може бути пов'язано з підйомом гортані, кореня язика ) або м'язами плечового поясу ( під час переповнення легенів повітрям ), до чого іноді додається перемикання голосових зв'язок, виходить здавлений горловий звук; тривале користування ним призводить до стомлюваності голосових зв'язок, а іноді й до зриву голосу.

Визначення переривчастий, тремтячий вказує на порушення плавності звучання, причинами чого можуть бути гіперкінези, судороги в районі м'язів гортані або дихальних м'язів. Захлинаючийся голос найчастіше буває при мові на вдиху, тобто при дискоординації дихання й голосоутворення, що спостерігається під час хвилювання, поспішності, а також при тахілалії, баттаризмі.

Приглушено звучить голос, що застряє в задній частині ротової порожнині й тому швидко затухає. У протилежність приглушеному голосу відрізняють дзвінкий, тобто правильно направлений в передню частину ротової порожнини і там резонуючий. Під час мови із стиснутою, малорухомою артикуляцією, особливо губ і щелеп, виникає закритий звук голосу. Так званий білий звук є результатом постійної, малорухомої посмішки на обличчі людини, що говорить. Тріскучий голос залежить від скороченого звучання голосних й утрировки приголосних, що спостерігається у людей, що заїкаються та у глухих.

Носовий, гугнявий відтінки голосу є показниками попадання частини повітря в носоглотку. Гугнявий відтінок вважається більш значимим ступенем носового звучання, притому більшості звуків. Він спостерігається при розщілинах м'якого й твердого піднебіння, а також при паралічах м'якого піднебіння після дифтерії, при псевдобульбарній та бульбарній дизартрії.

При подразненнях та набуханні як всієї гортані, так і самих голосових зв'язок і навіть лише при накопиченні слизу в гортані змикання голосових зв'язок неповне, нещільне, через них проривається так зване дике повітря, внаслідок чого голос звучить сипло. Сиплий голос спостерігається також у період мутації голосу. Хриплий голос наступний, більш сильний ступінь сиплого голосу. Причинами його можуть бути затікання, пухлини в гортані, папілломатоз, стеноз гортані, порушення іннервації голосових зв'язок, тобто парези й паралічі м'язів гортані й голосових зв'язок. Іноді в разі ускладнень коливань справжніх голосових зв'язок з'являються коливання фальшивих голосових зв'язок, їх коливання більш грубе. Голос, що звучить фальшиво, характеризується іноді як квакаючий, спостерігається як при органічних порушеннях голосу, так і при невротичних. При звуженні діапазону голосу як по силі, так і по висоті він робиться монотонним.

Розглянемо головні аспекти гігієни співака. Молоді виконавці повинні дотримуватись раціонального харчування, співвідношення у часі харчування та співу, постійного режиму дня, роботи, відпочинку, фізичних рухів та сну. Для співаків корисні усі види спорту при дотриманні помірності у навантаженні, крім тих, котрі порушують еластичність дихання. Необхідно запобігати палінню та вживанню алкоголю під час співу, небажані різкі зміни температури. Бажано дотримуватись регулярності та помірності голосового навантаження, перерв у співі, особливо для початківців. Необхідно запобігати стомлюваності нервової та м'язової в результаті роботи. Правильний спів важливий критерій співацького довголіття, а ускладнений спів шлях до стомлюваності й втрати голосу.

Первинне обстеження при скаргах на порушення голосу повинно мати комплексний характер, тобто включати обстеження отоларинголога, невропатолога та логопеда. Для цих цілей дуже важливо зібрати відомості про причини появи порушень, його протікання, про стан самого хворого в теперішній час, зокрема про стан слуху, гортані, голосових зв'язок, усієї мови в цілому і про відношення хворого до стану свого голосу. Лікар отоларинголог вирішує питання про необхідність і про характер лікування вух, гортані, голосових зв'язок. Лікар невропатолог у разі потреби призначає загальне лікування, а логопед позначає об'єм і план необхідного логопедичного впливу. Таке обстеження допоможе розкрити причину порушення голосового апарату, вибрати найбільш вірний метод впливу. Важливого значення має профілактика захворювання голосу, яка повинна починатися з раннього дитинства, причому особливого значення вона набуває в період мутації. Профілактика повинна складатися з наступних розділів: власне профілактика, формування здорового голосу й постійне його тренування. Необхідно вживати профілактичних заходів, щоб запобігти захворюванню на застуду організму, що часто призводить до хвороби слухового та голосового апаратів. В розпаленому стані не можна пити холодну воду, купатися, співати, особливо на морозі. Важливо утримуватися від гучної мови, від співів під час грипу, ларингіту, тому що перенапруження голосових зв'язок в цей час може призвести до серйозних хронічних порушень голосу. Не можна співати та кричати після бігу чи сильного хвилювання, тому що це робить дихання неорганізованим, перерваним і порушує правильне голосоутворення. Не можна постійно кричати у побуті та при співі, зловживати твердою атакою звука. Негативне значення має наслідування голосу іншої людини як в мові так і в співі, а також невірно підібраний по діапазону пісенний репертуар шкільним учителем співів чи керівником самодіяльного гуртка. В період статевого росту підліткам не рекомендуються заняття співами, хоча є випадки, що період мутації легко проходить у тих дітей, які раніше займались вокалом та користувалися своїм голосом без напруження. Режим та охорона голосу необхідні на всіх вікових етапах життя людини. Жінкам не рекомендується співати під час менструальних періодів та вагітності [74,10].

Існують різні види діяльності, в яких голос та мова використовуються як основне знаряддя праці, особливо в несприятливих акустичних, психологічних та екологічних обставинах (стреси, шумовий фон, пил, хімія тощо), що є шкідливими для голосу. Особливо корисним є переваги дихання через ніс, глибина дихання та об'єм легенів. Існують захворювання функціональні та запальні, алергія слизової дихальних шляхів. До найбільш розповсюджених захворювань голосового апарату належать: гострі респіраторні захворювання, фарингіт, ларингіт, трахеїт, бронхіт. До захворювань голосових складок відносять: не змикання, крововилив, вузлики, парез. Несприятливими захворюваннями для голосу є нежить, гайморит, фронтит, ангіна, хронічний тонзиліт. При всіх цих захворюваннях співакам необхідно негайно звертатись до лікарів й ні в якому разі не проводити самолікування.

Також необхідно пам'ятати про вплив психічних травм: сильні емоції відображаються на диханні та голосоутворенні. Патологічні механізми особливо легко фіксуються у невротиків. Надзвичайною формою функціонального порушення голосу є істеричний мутизм раптова й повна втрата голосу при неможливості навіть шепітної мови, що може бути пов'язане з сильним переляком. Істерична німота часто переходить у заїкання.

Другий розділ нашої роботи розкрив питання щодо вікової фізіології та особливостей дитячих голосів. Окремими підрозділами висвітлені анатомо фізіологічні та регістрові особливості дитячого звукоутворення, специфіка мутаційного періоду та охорона співацького голосу. На основі фізичних ознак голосу, регістрових пристосувань під час фонації, способів звукоутворення, розвитку мови та вокального слуху робимо висновки про те, що необхідно формувати співацький голос дітей, починаючи з раннього періоду, базуючись на індивідуальних особливостях звукоутворення кожного вихованця, дотримуючись режиму, гігієни та охорони співацького голосу. Слід зазначити, що слух ( зокрема вокальний слух ) необхідно розвивати з раннього дитинства, тому що він є запорукою успішного формування не лише мови дитини, а й співацького голосу. Були проаналізовані й узагальнені етапи розвитку дитячого та юнацького голосу, кожному з яких відповідає певна вікова категорія. Зокрема, специфіка мутаційного періоду пов'язана з ростом усього організму й функціонуванням центральної нервової системи. У другому розділі досліджуються причини виникнення порушення голосу, використовуються медичні та фоніатричні тлумачення цих процесів. На основі вище сказаного робимо висновок, що формувати співацький голос дитини можна на різних вікових етапах: до появи мутації використовувати при цьому необхідно академічну манеру співу у жіночому варіанті, після проходження мутації юнацький голос формується по типу чоловічих і жіночих голосів. Саме академічний спів корисний при формуванні співацького голосу, тому що з біоакустичних позицій цей спів розглядається як максимальне включення захисних механізмів голосоутворення в процесі співочої фонації. Якість професійного навчання вокальному мистецтву буде залежати від багатьох чинників, які ми розглянемо в наступному розділі.



Розділ 3. Методика вокальної постановки голосу школярів

3.1 Основні принципи та закономірності вокального виховання дітей та юнацтва

Мистецтво, у тому числі й вокальне мистецтво, виступає способом цілісного виховання духовного світу особистості, а не лише художнього чи естетичного виховання.

Музичне виховання може здійснюватися лише в зв'язку з навчанням, коли слух та голос розвиваються в сприятливих умовах, коли учні мають можливість зосередитися, відчути й усвідомити красу й силу впливу музики, вміти виконувати пісні на належному художньому рівні, розвивати свій смак.

Виразність вокального виконання є ознакою вокальної культури. Стан усіх галузей сучасної системи освіти та виховання надихає педагогів різного фаху вести пошук нових методів, нових підходів і концепцій навчання. Не є виключенням і все, що пов'язане з голосом: професійний вокал, хорова робота в самодіяльності, вокально хорове навчання дітей, сценічна мова.

Гарний спів як мистецтво є результатом кропіткої праці. Розвиток співацького голосу дітей стає ефективним на основі правильного співу, у процесі якого повинні формуватися вірні співацькі навички. Виразність виконання формується на основі розуміння змісту твору та його емоційного переживання дітьми. Емоційне переживання у дітей проявляється порізному. Це залежить від загального та музичного розвитку дитини, особливо від розвитку слуху.

Якими співацькими навичками мають оволодіти школярі? Умовно вони поділяються на навички дихання, навички володіння звуком і навички володіння словом у співі.

Співацькі навички це комплекс автоматизованих дій різних частин голосового й дихального апарату, які відбуваються під час співу і залежать від волі співака, його виконавського бажання. В основі співацьких навичок лежить створення й закріплення умовно-рефлекторних зв'язків, утворення гнучких систем цих зв'язків динамічних стереотипів. Формування співацької навички дозволяє знизити контроль свідомості за відповідними співацькими діями, зосередити увагу на художньо виконавських завданнях.

Між цими навичками існує тісний взаємозв'язок і взаємозалежність. Так, хороше звучання голосу залежить від правильного дихання, ясної дикції, гарної співацької постави. Кожна навичка є складною дією, яка вимагає уваги до себе, систематичної й наполегливої роботи по її формуванню. Зокрема, навичка володінням звуком включає в себе атаку звука, звукоутворення, використання резонаторів, чисте інтонування, згладжування регістрів, звуковедення, володіння динамікою, рухливість співу тощо.

Розвиток співацьких навичок це єдиний процес, зумовлений злагодженою роботою дихально голосового апарату. Яке б конкретне завдання вчитель не ставив (укріпити дихання, вдосконалити дикцію в пісні, домогтися дзвінкості звучання тощо), він має прагнути до комплексного формування всіх навичок у єдності вокальних вимог. Так, працюючи над дикцією, слід одночасно стежити за правильністю дихання, якістю звука. Це зумовлено тим, що орган слуху, голосові органи (гортань, глотка, м'яке піднебіння, ротова і носова порожнини) і органи дихання (легені, діафрагма, міжреберна мускулатура, м'язи трахеї і бронхів) усе це єдиний складний співацький механізм між ланками якого існує тісний взаємозв'язок, який не можна порушувати.

Постійний зв'язок існує і між центральною нервовою системою та роботою голосоутворюючих органів. Зокрема, кожен звук, проспіваний учнем, залишає слід у центральній нервовій системі (пам'яті). Якщо учень заспівав напружено або, навпаки, в'яло, невиразно вимовляючи слова, і ця вада не була виправлена вчителем, то й надалі він співатиме з тими ж помилками, набуваючи неправильної навички.

Спів дуже складна дія, адже учень має одночасно вільно видобувати, правильно формувати вокальний звук, чисто інтонувати, виразно фразувати, чітко вимовляти слова. Зрозуміло, що складність співу вимагає послідовної систематичної й наполегливої роботи по формуванню вокальних навичок. Слід пам'ятати, що навички повинні формуватися у процесі роботи над музичним твором, а не над самими навичками. Формування навички не самоціль, а засіб співацького виховання. Навчання співу має бути тісно пов'язане з розвитком музичного слуху і музичним розвитком особистості дитини.

Вокальний педагог повинен ставитися до музики як до мистецтва емоційного. Розкриття образного змісту творів, щирість і змістовність почуттєвої сфери вирішуються на основі взаємодії мовної та музичної інтонацій. На першому етапі виховання співака необхідно забезпечувати полегшені вокальні завдання. Це сприяє максимальній концентрації уваги головним чином на вокальних труднощах [37,11].

Вокальне виховання майбутнього професійного співака повинно опиратися на традиційні методичні принципи, під час яких свідомо виробляється еталон звучання голосу за допомогою прослуховування у запису виконання різних дитячих хорів, професійних оперних співаків тощо. При формуванні такого еталону спрацьовує саморегуляція голосового апарату.

Незважаючи на розмаїття існуючих систем та методик педагогу бажано використовувати синтетичний метод вокального виховання та системний підхід у навчанні. Індивідуальні риси характеру педагога, його психологічні особливості та творче обдарування створюють неповторну атмосферу на уроці, так звану авторську програму в організації всього навчально виховного і виконавського процесу.



3.2 Організація навчання сольного співу (результати педагогічної практики).

З'ясуємо, якою має бути методика навчання сольного співу школярів та юнацтва. Передусім розумною, у вікових межах розвитку голосоутворюючих органів, з урахуванням індивідуальних особливостей дітей. Для цього викладачу слід знати співацькі можливості учнів, механізм і специфіку звукоутворення, дихання, дикції.

Весь процес навчання співу повинен сприяти активному, зацікавленому й творчому ставленню учнів до музики.

З перших уроків у школі слід звертати увагу дітей на якість звучання, вчити їх розрізняти красивий спів, оцінювати його, прагнути до правильного виконання. Щоб виховати у дітей свідоме й критичне ставлення до співу, слід постійно запитувати їх, чи правильно й красиво проспівана пісня, чи сподобалося їм власне виконання тощо. Свідоме ставлення до співу базується на слуховому сприйманні та контролі. Воно може виникнути лише тоді, коли учень почне розрізняти особливості співацького звука, чути його темброві зміни; далі ступінь округлення звука, позицію звукоутворення тощо. Разом з оцінкою звука буде розвиватися й критичне ставлення до нього.

Уміння чути різні особливості співацького звука, критично до них підходити і розпізнавати за цими особливостями, як працює голосовий апарат, називається вокальним слухом. Розвиток такого слуху важливе завдання співацького навчання.

Навчання співу починається з формування в учнів уявлення про звук, який слід проспівати. Для пояснення якостей співацького звука доцільно використовувати образні визначання, пов'язані з слуховими, зоровими, просторовими тощо відчуттями (тембр глухий, дзвінкий, світлий, темний тощо; звучання м'яке, тверде, стиснуте, в'яле, близьке, далеке, високе, низьке тощо). Використання образних визначень співацького звука дозволяє підключити до вокального процесу емоційний і життєвий досвід дітей, їх образне мислення.

Потрібно прагнути до вираження в співі певного настрою. Спів краще асоціювати з радісним настроєм, тому вправи доцільно брати переважно в мажорі. Головним критерієм правильного звучання має бути якість звука і невимушеність при співі.

Щоб вокальні навички розвивалися успішно, учні повинні усвідомлювати співацькі завдання і спосіб їх виконання. Це вимагає вмілого поєднання пояснень і практичного показу вчителя.

Для молодших школярів у співвідношенні пояснень і показу більшу роль має відігравати приємний, виразний, правильний спів учителя, оскільки вокальний досвід цих дітей ще незначний. Не слід користуватися незрозумілими термінами, звертатися до фізіологічних і анатомічних пояснень, демонструвати дітям складні співацькі прийоми. На перших порах краще частіше показувати практичні прийоми правильного і неправильного звукоутворення.

Для підлітків та старших школярів пояснення мають опиратися на співацький досвід учнів, на образні аналогії, порівняння з слуховими, зоровими, просторовими, руховими відчуттями. Працювати слід у спокійній і доброзичливій атмосфері. Не повторювати погано виконану фразу до того часу, поки не буде точно поставлене завдання.

Важливою умовою успішного формування вокальних навичок є зацікавлене, емоційне і водночас свідоме ставлення учнів до співу. Треба викликати у дітей бажання навчитися гарно співати, захоплюватися образним змістом пісні, прагнути до того, щоб учні діставали насолоду від співу. Важливо наприкінці чверті проводити відкриті академічні концерти для батьків, вчителів, інших учнів, аналізувати вокальне виконання творів, з'ясовувати з учнями, чому саме вони навчилися, яким став їхній спів.

Розглянемо основні методи вокальної постановки голосу, якими повинен користуватись викладач при навчанні дітей сольного співу.

Уявлення про звучання значною мірою створюється безпосереднім показом учителя або ілюстрацією твору в запису. Саме метод показу (ілюстрації) дозволяє навчати дітей природнім шляхом. З огляду на те, що діти здатні до наслідування, показ повинен бути правильним, красивим і виразним, наближеним до звучання дитячих голосів. Молодшим школярам, особливо першокласникам, показувати все дуже чітко і точно якість звука, необхідні штрихи, коли слід брати дихання, логіку розвитку музичної фрази, дещо спрощуючи бажану якість співу; більша, ніж звичайно, протяжність голосних звуків під час співу, більш яскраве замикання слів тощо. Корисним буде показ рухів, необхідних для правильного голосоутворення (рух дихальних м'язів, нижньої щелепи, губ, форма відкривання рота, постава). Усе це повинне поєднуватися з поясненнями, завдяки чому сприймання звука, слухові уявлення, співацькі дії стають більш свідомими.

Репродуктивний метод навчання співу полягає у відтворенні учнями співацького звука і повторенні способів роботи голосового апарату відповідно до пояснення і показу учителем.

Засвоєнню співацьких навичок сприяє використання евристичного методу, тобто пошук звучання, яке відповідає емоційно образному змісту пісні.

Найбільш поширений у вокальній педагогіці фонетичний метод, суть якого полягає в акцентуванні на мовному досвіді дітей, мовних стереотипах. Адже співацька фонація, хоча й істотно відрізняється від мовної, але формується на її основі. Фонетичний метод ґрунтується на активній роботі артикуляційних органів частини голосового апарату, який підпорядкований свідомості дитини. Налагоджуючи правильну функцію артикуляційного апарату, ми можемо активізувати роботу гортані й органів дихання.

Спосіб впливу на співацький голос і роботу голосового апарату за допомогою фонем (окремих звуків мови голосних і приголосних) називається фонетичним методом вокального навчання. Щоб правильно використовувати цей метод, слід знати, як той чи інший звук впливає на голос і роботу артикуляційних органів і на весь голосовий апарат у цілому.

На основі вище названих методів виокремлюються провідні компоненти навчання сольного співу: співацька постава, співацьке дихання, співацька дикція, чистота інтонування мелодії.

Співацька постава. Необхідною умовою вільного, ненапруженого співу є правильна співацька постава, яка сприяє створенню готовності голосоутворюючих органів до дії. Вимога правильної співацької постави це вже активізація голосового апарату, підготовка його до правильного розподілу м'язових сил при співі.

Учні під час співу повинні стояти рівно, зручно, випрямивши спину, голову тримаючи прямо, опустивши руки. Уся постать повинна виражати готовність до співу.

Якщо діти співають сидячи, стільці повинні відповідати їх зросту. Сидіти треба рівно, не горблячись, не спираючись на спинку стільця чи парти, тримаючи руки на колінах.

Водночас не слід домагатися правильної співацької постави протягом тривалого часу, оскільки необхідність нерухомо сидіти або стояти в одній позі швидко втомлює школярів. Вони намагаються змінити позу на зручнішу. Не варто часто робити зауваження дітям щодо їх постави. На перших порах вона є швидше організуючим моментом перед початком співу.

Доки правильна співацька постава не стане звичкою, вчителю слід постійно стежити за нею, виправляти дітей, заохочувати тих, хто правильно сидить чи стоїть при співі.

Співацьке дихання. Правильне співацьке дихання є основою вокальної техніки. Від набуття навички співацького дихання значною мірю залежить формування навичок звукоутворення і дикції.

Існують різні типи співацького дихання. У сучасній вокальній педагогіці найбільш визнаним є так званий косто абдомінальний (costa ребро, abdomen живіт) тип дихання. У ньому беруть участь нижні ребра і діафрагма, м'язи черевного преса.

Типовий недолік у дітей поверхове, неглибоке (так зване ключичне) дихання, яке зовнішньо виражається у підніманні плечей.

Для розвитку співацького дихання не слід звертатися до відокремлених від звука вправ, оскільки вони мало ефективні. Робота дихальних м'язів під час співу тісно пов'язана з роботою гортані і верхніх резонаторів. Тому співацьким дихання стає тільки у процесі фонації.

Правильність співацького дихання залежить від правильності вдиху, який може бути різним залежно від характеру пісні. Перед тим, як співати пісню, що йде в помірному або повільному темпі, треба взяти спокійне, глибоке дихання. Коли ж пісня виконується в швидкому темпі, то вдихання і перед початком співу, і між фразами буде швидким, коротким.

Набирати повітря треба безшумно, не піднімаючи плечі, так, щоб нижні ребра розсувалися трохи вбік і живіт ледь помітно випинав уперед. Вдих рекомендується проводити одночасно через ніс і рот. Під час вдиху в дітей має виникати відчуття легкого позіхання, яке розширює глотку і готує форму резонаторів. На початковому етапі вокальної роботи слід привчати дітей брати дихання за рукою вчителя.

Регулятором тривалості співацького вдиху є довжина музичної фрази. Особливо важливо вибирати твори з короткими музичними фразами. Якщо музична фраза виявилася для дітей надто довгою, то у процесі розучування її можна трохи прискорити, а потім сповільнити до потрібного.

Під час вдиху необхідна невелика затримка дихання, потім починається поступовий видих. Відсутність моменту затримки дихання, потрібної для накопичення необхідного тиску під голосовими складками, викликає інтонаційно неточний звук.

Найбільш складним у співацькому диханні є економне видихання під час співу, розподіл повітря на цілу фразу. У співака повинне бути таке відчуття, ніби він не видихає повітря під час співу, тобто відчуття «опори» на дихання. При збереженні під час видиху вдихального відчуття голос звучить, незалежно від нюансу, соковито й наспівно. І навпаки, спів на залишковому диханні позбавляє звучання цих якостей, робить його без тембровим і в'ялим.

Слід домагатися того, щоб діти до кінця доспівували кожну музичну фразу в пісні. Вимога доспівувати мелодію красивим звуком до кінця фрази не передихаючи, підтримана показом руки вчителя, завжди дає хороші наслідки, якщо таке завдання посильне дітям. Конкретне, зрозуміле завдання допомагає учневі організувати своє дихання.

Учителю слід враховувати, що при голосному співі порушується злагоджена робота співацького апарату: дихання стає напруженим, судорожним, м'яке піднебіння пасивним, голосові складки втрачають пругкість і рівномірність коливання. Щоб уникнути напруженого, форсованого звучання, не слід вдихати надто багато повітря. Надмір повітря, тиснучи на складки, призводить до неточної інтонації. Від перебору повітря виникає м'язове напруження в голосовому апараті, у тому числі й скутість артикуляційних органів, що веде до погіршення дикції, швидкої втомлюваності.

Навчаючи дітей вільному, ненапруженому співу, слід пам'ятати, що неголосний спів може становити загрозу вироблення аморфного звучання, співу без опори на дихання. Тому, уникаючи форсованого співу, потрібно домагатися співу «на диханні», активної подачі звука. Менша сила звучання не тільки не повинна зменшувати активності співу, а, навпаки, збільшувати її.

Співацька дикція. Співацька дикція це ясність, розбірливість, правильність вимови тексту у співі. Вона є наслідком знання і розуміння тексту, відчуття музичного образу і бажання донести його до слухачів, систематичної роботи над формуванням навички словотворення.

Вокальна дикція вимагає активності артикуляційного апарату, який складають такі голосоутворюючі органи: губи, язик, м'яке піднебіння, щелепи, гортань з голосовими складками, зуби. Млявість артикуляції (малорухливі губи, язик, нижня щелепа, мало відкритий рот) є однією з основних причин поганої дикції при співі голосні і приголосні не мають необхідної ясності та чіткості, звук набуває одноманітного й невиразного характеру. Іноді спостерігається й інший недолік перебільшена дикція, яка позбавляє голос необхідної вокальності. При цьому деякі діти не співають, а ніби декламують текст пісні.

Слід пояснити учням, що вокальна мова має свої особливості, оскільки носіями вокального звука є голосні. Тому при співі голосні звуки максимально протягуються, а приголосні звуки вимовляються коротко, швидко.

В українській мові розрізняють 6 основних (а, о, у, е, и, і) голосних звуків. Розглянемо особливості звукоутворення цих фонем.

Голосний а зручна для співу. При її вимові ротоглоточний канал набуває рупороподібної форми, положення гортані близьке до співацького. Через це а часто використовується як основна голосна для вироблення вокального звучання. Вона допомагає краще за інші голосні вивільнити артикуляційний апарат, виявити природний тембр голосу.

Голосний о сприяє підняттю м'якого піднебіння, створює відчуття позіхання і положення глотки при округленні звука, допомагає зняттю скутості. Рекомендується при надто близькому і плоскому звучанні.

Голосний у найглибша і «темна» голосна, тому не використовується при глухому звучанні голосу, у активізує голосові складки, стимулює роботу губів. Корисна в роботі з дітьми: активізує в'яле м'яке піднебіння, губи і голосові складки, допомагає позбутися плоского звучання.

Голосний і найдзвінкіша з усіх голосних звуків. Вона настроює на головне резонування, допомагає зібрати й наблизити звук. Використовується при глухому, затемненому звучанні. При вимові і гортань піднімається, тому ця голосна протипоказана при затиснутому горловому звучанні. Оскільки голосна і утворюється при значному скороченні голосових складок, активному їх змиканні, вона особливо корисна при сипові.

Голосний и незручна для співу, оскільки її артикуляція пов'язана з напруженням кореня язика і тому може викликати або збільшити скутість горла і горлові призвуки.

Голосний е теж не завжди зручна для артикуляції, тому її доцільно використовувати тоді, коли голос на цій голосній звучить краще, ніж на інших. Сприяє активній атаці.

Складні голосні є, ї, ю, я складаються з двох звуків, утворених з й та голосних е, і, у, а. Під час їх співу перший звук миттєво змінюється іншим, більш протяжним звуком. Слід стежити за тим, щоб не спотворювалося звучання другого звука. Спів складних голосних сприяє формуванню зібраного, близького, яскравого і високого звучання відповідних простих голосних, а також активізації голосових зв'язок у момент атаки. При горловому призвуці і затисненні кореня язика ці голосні слід виконувати обережно.

Приголосні звуки виникають у ротовій порожнині. Її органи (язик, м'яке піднебіння, губи) утворюють перешкоди потоку дихання і звукових хвиль, і цим самим утворюють шуми, які й називаються приголосними звуками. За участю голосу й шуму приголосні поділяються на сонорні й шумні.

Сонорними (лат. sonore звучно, голосно) називаються приголосні, що складаються з голосу й шуму з перевагою голосу л, м, н, р, в. Ці приголосні (як напівголосні) можуть звучати, тому мають важливе значення для співацького голосоутворення і широко використовуються у вокальних вправах. Вони допомагають знайти головне резонування, сприяють м'якій атаці звука. Л і м , як приголосні попереднього укладу, наближають звук; м і н посилюють резонування носової порожнини; р добре активізує дихання і скорочення голосових складок.

Шумні приголосні, що складаються з голосу й шуму з перевагою шуму або з одного тільки шуму, поділяються на дзвінкі (б, г, д, ж, з) й глухі (к, п, с, т, ф, х, ц, ч, ш, щ).

Голосні і приголосні звуки утворюються одними й тими ж органами.

Активна вимова приголосних викликає посилене скорочення стінок ротоглотки, перетворюючи її у резонатор з твердими стінками, завдяки чому збільшується дзвінкість голосних під час співу. Ось чому чіткіша вимова приголосних сприяє яскравішому звучанню голосу.

У вокальних вправах найчастіше використовуються дзвінкі приголосні, оскільки на цих звуках активніше працюють голосові складки і вони мають висоту звучання.

Положення артикуляційних органів при утворенні різних приголосних звуків може позитивно або, навпаки, негативно впливати на наступну голосну. Зокрема, вимова приголосних к і г добре піднімає м'яке піднебіння. Ці приголосні допомагають утримувати м'яке піднебіння піднятим, сприяють його активізації. Водночас вони пов'язані з напруженням кореня язика, тому їх використання може ще більше розвивати горловий призвук, якщо він є.

Губні приголосні (б, м, п) добре активізують губи, а язиково губні (ж, в, ф) ще й язик.

Вимова приголосних т і п пов'язана із значним натиском струменя повітря. Тому ці приголосні можуть використовуватися для активізації дихальної функції.

Приголосні б, д, р, які утворюються при значному опорі артикуляційних органів струменю повітря, корисні не тільки для стимуляції роботи дихання, але й голосових складок. Вони ж, особливо приголосний д, формують тверду атаку.

Уміле поєднання голосних і приголосних дозволяє вчителю впливати на якість звучання голосу. Наприклад, з метою активізації м'якого піднебіння і подолання плоского звучання корисно використовувати склади ку і гу. Для округлення звука і досягнення зібраного звучання рекомендуються склади ду, да, льо, мо. Дзвінкому світлому звучанню сприяють склади ді, зі, мі, лі, ля тощо.

Учитель повинен знати механізм вимови, щоб контролювати дії дітей, а зустрівшись з неправильною вимовою, показати і пояснити учням техніку утворення звука. Зокрема, при вимові голосної а нижня щелепа опускається і рот розкривається найсильніше, на у губи витягуються, на о рот повинен мати форму овалу тощо. Залежно від характеру пісні вимова приголосних може бути твердою або м'якою. Деякі приголосні (наприклад, р), треба здовжувати, наче подвоювати (рр...), деякі промовляти коротко (с, ш, т), особливо наприкінці слова. Діти часто неохайно вимовляють приголосні, що замикають слово. У таких випадках, крім пояснення і показу, дуже допомагає диригентський жест точного і легкого зняття звука. Диригентський жест викладача активізує увагу учнів, їх дихання й дикцію під час навчання сольного співу.

Слід поступово підводити школярів до засвоєння основного правила вокальної орфоепії: приголосний звук, що замикає склад, відноситься при співі до наступного складу, даючи голосному звуку свободу і час для звучання. Спочатку діти засвоюють це правило, наслідуючи вчителя, а далі починають свідомо підходити до відкриття складів. Можна для наочності виписувати слова пісні на дошці, «неправильно» ділити їх на вокальні склади:

Ще-дрі-во-чка ще-дру-ва-ла, до ві-ко-нця при-па-да-ла:

«Чи вже на-пе-кла? Не-си ско-рі-ш до ві-кна!»

Учні, як правило, погано відкривають рот при співі, у них малорухлива нижня щелепа, напружені м'язи, які її піднімають, що стає причиною горлового призвуку. При затиснутій нижній щелепі неможлива хороша вокальна дикція, оскільки ротова порожнина мала для формування вокальних голосних.

Щоб діти під час співу добре відкривали рота, треба, щоб вони розуміли смисл слів, виділили головне слово, яке визначає зміст фрази. Затискування щелепи нерідко має психологічні причини: сором'язливість, страх. Тому велике значення має доброзичлива атмосфера на уроці.

Хорошого відкриття рота домагаються на голосних а, о, у. Корисні вправи на дай, най, гай, май тощо. Сполучення ай примушує добре відкривати рота, опускаючи нижню щелепу. Можна використати такий прийом: легким натисканням пальця на підборіддя допомогти нижче опустити нижню щелепу. При неодноразовому повторенні цього руху опускання щелепи стає звичним рухом. Діти можуть перевіряти правильність відкривання рота шляхом натискання пальця на щоку. Якщо палець проходить між зубами, рот відкритий правильно.

Корисний прийом активної вимови слів у ритмі мелодії, пошепки, з чіткою артикуляцією. Цей прийом не тільки укріплює дихальні м'язи, сприяє появі відчуття опори на дихання, але й тренує артикуляційний апарат.

Типовою помилкою учнів є виділення ненаголошених закінчень слів. Тому слід дотримуватися музичного фразування, що відповідає смислу виконуваної пісні, стежити за дотриманням смислових наголосів у словах.

Не збігання наголосів у словах з наголошеними музичними частками (якщо це трапляється в пісні) слід долати таким вокальним прийомом пом'якшувати звучання сильної музичної частки, на яку припадає ненаголошений склад тексту, і навпаки, дещо виділяти слабку музичну частку, на яку припадає смисловий наголос у співі або фразі.

Чистота інтонування мелодії. Неодмінною умовою виразного співу є правильне інтонування мелодії, в якій найбільше виявляється музичний зміст пісні. Правильна інтонація залежить від багатьох чинників, передусім від музично слухових уявлень дітей, розвитку їхньої слухової уваги. Учитель повинен привчати учня слухати себе і товаришів, оцінювати звучання голосу. Доцільно якомога частіше практикувати спів без супроводу, який активізує музично слухові уявлення учнів. Чистому інтонуванню сприяє гармонічна підтримка на інструменті. Складні для інтонування уривки корисно співати в уповільненому темпі, спочатку мотивами, а вже потім фразами. Добрі наслідки дає затримування на звуках, складних для інтонування. До складних випадків інтонування належать ходи на великі секунди (особливо висхідні), а також інтонування в мінорі.

Слід обов'язково давати учням ладо-тональну настройку. Це може бути спів учнями одного звука, у той час як учитель дає акордову послідовність грає тонічний тризвук, низку тонічних, субдомінантових і домінантових акордів тощо. Основний момент настроювання зосереджене вслухання в звучання. Далі пропонується проспівати почутий звук «про себе». У момент беззвучного співу школярів учитель може кілька разів повторити звучання тризвуку. Після цього учні повторюють звук вголос на певні склади.

Відчутні труднощі викликає робота з дітьми, що неточно інтонують. Учителю слід розрізняти причини, які викликають фальшивий спів дітей: недостатньо розвинутий музичний слух; відсутність координації між слухом і голосом; відсутність слухової уваги, низька збудливість слухового аналізатора; шкідливі для співу звички, наприклад, крикливість співу; затиснута нижня щелепа, а звідси перенапруження кореня язика і в'ялість губів; пасивність або, навпаки, надмірна активність дітей тощо.

Причиною фальшивого співу нерідко виявляється відсутність координації між слухом і голосом. Як правило, у цих дітей не розвинута слухова увага, вони не вміють вслухатися в звуки, порівнювати їх за висотою, не вміють слухати себе. Такі діти не звикли співати і переносять висоту розмовного тону ( сі малої ре-мі¹ октави) на спів.

З часом більшість дітей, що неточно співають, поступово самі по собі «вирівнюються» у співі. Але вчитель, що володіє методикою роботи з такими учнями, може значно прискорити цей процес. Зокрема, хороші результати дає використання прийомів «атаки» верхнього регістру дитячого голосу, тобто початок співу на високих звуках; звуконаслідування на високих тонах ( наприклад, «відповідь зозулі»); уявний спів «про себе», а потім із закритим ротом, показ рукою напрямку руху мелодії, звільнення нижньої щелепи (у положенні добре відкритого рота), а звідси і гортані, від перенапруження тощо.

Активізації слухової уваги учнів сприяє поставлене вчителем завдання порівняти і знайти краще за якістю звучання із двох варіантів, проспіваних учителем чи окремими учнями. Наступний прийом активізації слухової уваги заохочення найменших успіхів учнів, що створює позитивний емоційний тонус, підвищує працездатність. Ефективним прийомом є співання звука подумки, музичної фрази, з чіткою, хоча й беззвучною артикуляцією при одночасному прослуховуванні даного звука чи фрази. Беззвучна артикуляція активізує голосоутворюючі органи, а правильне звучання ніби моделюється в свідомості учнів.

Слід уважно стежити за тим, щоб діти надмірно не піднімали і низько не опускали підборіддя, бо це свідчить про неправильне положення гортані; не нахиляли голови у різні боки, оскільки важливо зберігати правильне (вертикальне) положення гортані.

В умовах індивідуальних занять робота педагога-вокаліста з дітьми повинна проходити в декілька етапів. Перший етап необхідно спрямовувати на оволодіння натуральними регістрами голосу, починаючи з того регістрового режиму, до якого схильний голос дитини від природи. На другому етапі формується навичка свідомого використання регістрів у певному діапазоні. На третьому етапі відбувається довільне ввімкнення, стрибок з одного регістра в інший; необхідно формувати вміння поступово й плавно переходити від фальцетного регістра до грудного через мікстовий при його поступовому тембральному збагаченні. На четвертому етапі слід закріплювати й удосконалювати здібність учня довільно користуватися голосовими регістрами під час співу. Тривалість кожного етапу залежить від кількості проведених занять, педагогічного впливу, сприйняття учня та його музичних здібностей.

Третій розділ присвячений методиці вокальної постановки голосу школярів. Розглядаються основні співацькі навички, пояснюються методи вокальної постановки голосу ( метод показу, репродуктивний метод, евристичний метод, фонетичний метод ). Класифікуються компоненти навчання сольного співу співацька постава, співацьке дихання, співацька дикція, чистота інтонування мелодії. Розвиток вокального слуху є важливим завданням співацького навчання. В третьому розділі виокремлюються провідні етапи роботи педагога вокаліста.

Дослідження, які були проведені нами під час проходження педагогічної практики та 10 річний досвід вокально педагогічної роботи, дають змогу зробити наступні висновки: якість та результативність вокального виховання дітей та юнацтва буде залежати від систематичності занять, володіння методикою постановки голосу, індивідуальними вокальними та загальними музичними здібностями учнів, а також комфортним психологічним кліматом під час організації навчання сольного співу.



Заключення

Дослідження по нашій темі проводилось на основі теорій, наукових розробок та практичних досліджень видатних педагогів вокалістів, фоніатрів, отоларингологів, науковців, які займались проблемами постановки голосу дітей. В роботі висвітлені основні аспекти вокального виховання дітей та юнацтва у контексті режиму, гігієни та охорони співацького голосу. Наводяться статистичні дані Московського науково практичного центру отоларингології по кількості захворювань голосового апарата у дітей та підлітків. Систематизовані основні співацькі режими дитячих, жіночих та чоловічих голосів, наводяться параметри гігієни співака та профілактики захворювань голосового апарата.

Робота в даному напрямку може бути продовжена й розширена більш детально, якщо дослідження проводити в спеціальних лабораторіях при науково дослідних центрах, використовуючи мікроларингоскопію, стробоскопи й прилади, що визначають час максимальної фонації голосних звуків, інтенсивність голосу й середню частоту коливань голосових зв'язок.

Підсумовуючи такі науково практичні дослідження можна впровадити нові напрямки вокального виховання й навчання підростаючого покоління.



Список використаної літератури

1. Абдулин Э.Б. Методологический анализ проблем музыкальной педагогики в системе высшего образования: Учеб. пособие. М.: Прометей, 1990. 186с.

2. Айкина Л.П. Методика детского вокально-хорового воспитания: Учеб. пособие для студентов музык. фак. вузов культуры и искусств / Л.П. Айкина; Науч. ред. О.Ф. Турчина; Алт. гос. ин-т искусств и культуры. Барнаул: Изд-во АГИИК, 2003. 129 с.

3. Алиев Ю.Б. Пение на уроках музыки: Метод. пособие для учителей нач. школы.-- М.: Просвещение, 1978. 175с.

4. Анализ вокальных произведений: Учеб. пособие для муз. вузов/Е.А. Ручьевская и др. -- Л.: Музыка, 1988. -- 349с.: нот. ил.

5. Аналіз хорового твору: Методичні рекомендації на допомогу студентам Ш-ІУ-го курсів музично-педагогічних факультетів педвузів України. Ч. 2. -- Суми, 1993.--24 с.

6. Анфилов Г.Б. Физика и музыка.-- М.: Детгиз,1962.--191с.

7. Асафьев Б.В. Избранные статьи о музыкальном просвещении и образовании/Ред. и вступ. ст. Е.Орловой.-- М., Л.: Музыка, 1965. 151с.

8. Багадуров В. А. Очерки по истории вокальной методологии. -- М.: Музгиз, 1967. -- 320 с.

9. Василенко Ю.С. К истории отечественной фониатрии. М.:МНИИ уха, горла и носа. www.yandex.ru.

10. Василенко Ю.С. Нарушение голоса у детей и подростков. М.: МНПЦ отоларингологии КЗМ. www.yandex.ru.

11. Васина-Гроссман В.А. Вокальные формы. -- 2-е изд. -- М.: Музгиз, 1963. -- 36 с.: нот. -- /Муз. формы и жанры/.

12. Вилкорезова Л.А. Формирование вокальных навыков на начальном этапе обучения //Педагогічна Сумщина. 2003. №3. С. 24-26.

13. Вопросы анализа вокальной музыки: Темат. сб. науч. тр. /Киев. гос. ордена Ленина консерватория им. П.И. Чайковского. -- К., 1991. -- 153 с.

14. Гарсиа М. Школа пения. М.: Музгиз, 1956. Ч. 1 и 2.

15. Гладкая С. О формировании певческих навыков на уроках музыки в начальных классах//Музыкальное воспитание в школе. Вып.14. М.: Музыка, 1979.С.24-31.

16. Глушенков А.Г. Особенности развития детского голоса. Курсовая работа. Иркутск, 2003. 23с.

17. Головащенко М.На вершині слави//Музика. 2003. -№3. -С.26.

18. Голубєв П.В. Поради молодим педагогам-вокалістам. -- К.: Муз. Україна, 1983. -- 62 с. -- /Музикантові-педагогу/.

19. Гребенюк Н.Є. Вокально-виконавська творчість: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства. -- К., 2000. -- 40 с.

20. Губко О. Традиції української вокальної школи// Народна творчість та етнографія. 2000.-№5-6.-С.128-129.

21. Демчишин М.С. Методика музичного аналізу вокально-хорових творів: Навч. посібник. -- К., 1996.

22. Детский голос / Под ред. В. Шацкой. -- М., 1970. -- 180 с.

23. Дмитриев Л.Б. В классе профессора М.Э. Донец-Тессейр. О воспитании лёгких женских голосов. -- М.: Музыка, 1974. 64с.

24. Дмитриев Л.Б. Голосообразование у певцов. -- М.: Музыка,

1962. -- 56с.

25. Дмитриев Л.Б. Основы вокальной методики. -- М.: Музыка,

1968. -- 676с.

26. Дні науки: За підсумками науково-дослідної роботи в 2004 році. Програма. -- Суми: СумДПУ ім. А.С. Макаренка, 2005. -- 92 с.

27. Добровольская Н., Орлова Н.Что надо знать учителю о детском голосе.-- М.: Музыка,1972. 32с.

28. Дьяченко Н.Г. и др. Теоретические основы воспитания и обучения в музыкальных учебных заведениях/Н.Г.Дьяченко, И.А.Котляревский, Ю.А.Полянский.-- К.:Муз. Україна,1987. 110с.

29. Дюпре Ж. Искусство пения. -- М.: Музгиз, 1955.

30. Дяченко Л.В. Режим та охорона співацького голосу. Збірник наукових праць. Суми, 2006.

31. Емельянов В.В. Развитие голоса. Координация и тренаж: Учебнометодическое пособие для учителей музыки и пения, хормейстеров и вокалистов /Оформление обложки А. Лурье. -- СПб.: Лань, 1997. -- 192 с.

32. Єлісовенко Ю. Розвиток діапазону голосу: з досвіду театральної педагогіки//Мистецтво та освіта. 2000. №2. С.52-54.

33. Жорнова О. Сходинки до співацької майстерності//Мистецтво та освіта. 2002. №1. С.4-8.

34.Збірник програм та методичних рекомендацій з естетичного виховання. -- К.: Освіта, 1994. -- 104 с.

35.Зданович А.П. Некоторые вопросы вокальной методики.-- М.,1965.

36. Зеленецька І. Методика роботи з нечисто інтонуючими учнями на уроках музики//Мистецтво та освіта. 2000. №1. С.27-38.

37. Іванова Ю.М. Дитяча хорова культура Харківщини останньої третини XX ст..: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства .Харків, 2001.20с.

38.Ільїна Генсіцька. Анатолій Кочерга: ”Я оцінював серцем...”//Музика. 2005. №1-2. С.8-10.

39. Итоги деятельности культурно досуговых учреждений Алтайского края за 2003 год/ Ком. адм. Алт. края по культуре и туризму, Алт. краев. центр нар. творчества и досуга; Ред. Е.Л. Овчинникова. -- Барнаул, 2004. -- 62с.

40. Кочнева И.С., Яковлева А.С. Вокальный словарь. -- 2-е изд. -- Л.: Музыка, 1988. -- 68с.

41. Курсова, дипломна, магістерська: що про них потрібно знати?: Методичні рекомендації до виконання та оформлення науково дослідних робіт студентів / Укл. Гнаповська Л.В., Ляной Ю.О., Огієнко О.І. Суми: СумДПУ ім.. А.С.Макаренка, 2001. 36 с.

42. Логопедия: Учебник для студентов дефектол. фак. пед. вузов /Под ред. Л.С. Волковой, С.Н. Шаховской.-- М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1998. 680с.

43. Луканин А., Перепёлкина А.Вокальные упражнения на уроках пения в общеобразовательной школе.-- М.,1964.

44. Луканин В.М. Мой метод работы с певцами. -- Л.: Музыка, 1972. -- 48с.

45. Луканин В.М. Обучение и воспитание молодого певца. -- Л.: Музыка, 1977.

46. Львов М.Л.Из истории вокального искусства.-- М.,1964.

47. Людкевич С. Дослідження,статті,рецензії,виступи.Т.1,2.-- Львів,1999-2000.

48. Люш Д.В. Развитие и сохранение певческого голоса. -- К.: Музична Україна, 1988. -- 138 с.

49. Магістерська робота: методика написання і захисту: Навчальний посібник для освітньо-кваліфікаційного рівня повної вищої освіти „магістр” /Л.І. Воротіна, В.Є. Воротін, С.О. Буткевич. -- К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2004. -- 81 с.

50. Малинина Е.М. Вокальное воспитание детей.-- М.--

Л.:Музыка,1967. 88с.

51. Мар М. Исцеление музой. Новый взгляд российских учёных на лечение заболеваний методом музыкально-акустической терапии//Музыкальная жизнь. 2005. №6. С.13-16.

52. Менабени А.Г. Методика обучения сольному пению: Учеб. пособие для студ. пед. ин-тов. -- М.: Просвещение, 1987. -- 95с.

53. Методические рекомендации по формированию исполнительских умений и навыков в молодежном вокальном ансамбле: В помощь студентам музыкально-педагогических факультетов пединститутов, руководителям вокальных ансамблей общеобразовательных школ, ПТУ. -- Сумы, 1989. -- 28с.

54. Микиша М.В. Практичні основи вокального мистецтва: До 100річчя з дня народження /Літ. виклад М. Г оловащенка. -- 2-е вид. -- К.: Муз. Україна, 1985. -- 80 с.

55. Морозов В.П.Биофизические основы вокальной речи.-- Л.,1977.

56. Морозов В.П.Вокальный слух и голос.-- М.--Л.,1965.

57. Морозов В.П. Тайны вокальной речи.-- Л.:Наука,1967. 204с.

58. Москалець О. Голос корифея українського співу ХХ століття (Нові видання альбомів із записами Бориса Г мирі)// Народна творчість та етнографія. 2002.-№5-6.-С.106-107.

59. Москалець О. Доля, довша за життя//Музика. 2003. №5-6. С.2426.

60. Музична культура Італії та Франції: від бароко до романтизму (проблеми стилю та міжкультурних контактів): Збірник наукових праць.

— К., 1991. -- 116 с.

61. Музыкальная культура Европы в межнациональных контактах: Сборник статей по материалам Всеукраинской научной конференции 10-11 мая 1994 года /Сост. и ответственный ред. А.Г.Стахевич.

— Сумы: СГПИ им. А.С. Макаренко, 1995. -- 107с.

62. Мур Д.Певец и аккомпаниатор: Воспоминания. Размышления о музыке: Пер. с англ./Предисл. В.Н.Чачавы.-- М.:Радуга,1987. 432с.

...