Історія педагогіки

11. Після обіду хлопчики повинні писати самі на таблицях кожен свій урок, заданий йому вчителем, крім малих (дітей), яким учитель повинен сам вписати. Вивчивши у школі важкі слова, повинен їх запитувати один в одного, тобто дискутувати, а прийшовши додому, вірш повторити, щоб у вечері, прийшовши зі школи додому, вміли діти перед родичами чи чужі діти, проживаючі на квартирах, перед господарем своїм науку, що в школі вчили, прочитати з поясненнями, як це робили в школі; а що вчили в цей день повинні ввечері написати і зранку принести в школу, показати свому вчителю, щоб кожен плід науки був відомий: "Всяко бо древо от плода познавати подобает”.

12. Повинен бути дидаскал вчити і на письмі їм подавати з граматики, риторики, діалектики, музики та інших поетів та зі святого Євангелія, з книг апостольських: "Вся бо елика писана суть к нашему наказанию писана суть”.

13. В суботу зранку повинні повторювати уроки, які вчили на протязі тижня, а після обіду повинні вчити паскалії і місячної течії, і рахунок, і обчислення, чи музику церковного співу: "Вся бо писания благодухновенна и полезна суть к научению”.

14. Після вечірні в суботу повинен дидаскал розмовляти з дітьми не мало часу, а значно більше, ніж в інші дні, навчаючи їх страху Божому і належним юнацьким звичаям: як вони повинні вести себе в церкві перед Богом, вдома перед родичами і в інших місцях, стид берегти, виказувати Богові і його святим честь і страх, рідним та дидаскалам послуг, усім покірність та повагу, собі самому чистоту. І ці повчання знову повинні навіюватись дитині… бо написано: "Любяй сына прилежнее наказует, а не любяй щадит жезла”, и Каже: "Отрачастю безумие на сердци привязано жезлом же изженеми ё, новое бо вино в мехи новые вливают и обое соблюдает ся”.

15. В неділю і в свята церковні діаскал повинен з усіма, поки підуть до літургії, розмовляти і розповідати про це свято і вчити їх Божій волі, а після обіду повинен навчити Євангелію і апостолу цього свята…

16. Двох чи чотирьох хлопців, кожну неділю інших по черзі, потрібно призначати для збереження порядку, від чого жоден не зможе відмовитися, коли до нього надійде черга. Справою їх буде швидше прийти в школу, підмести школу, розпалити в печі і біля дверей сидіти, про всіх знати, хто виходить і входить, хто б не вчився, пустував, чи в церкві погано себе вів, чи, йдучи додому, не вів себе достойно, повинні написати і повідомити про них, сказано: "Блюдетесь како да опасно ходите, не яко немудре, но яко премудре искупующе время, яко дни лукавые суть”.

17. Якщо би якийсь хлопець один день ходив у школу, а другий - пропускав - і так лише час втрачав, рахуючись при школі, такого більше не приймати, тому що і знахар якщо б хворого в один день лікував, а в інший відносився не відповідно, замість лікування ще більше сприяв його захворюванню, сказано: "Всякого брата не по чину ходяща отрицайся”.

18. Батькові про дітей чи господареві про доручених йому сторонніх дітей дидаскал і члени братства - наглядачі шкільні повинні нагадувати, щоб діти вдома поводили себе відповідно шкільному розпорядку, показуючи всім свою ученість і людяність. А якщо буде в дітях знайдено щось невідповідне науці, то це має бути вивчене. А якщо б дидаскал своєю породивістю чи родич чи господар неохайністю своєю заважали навчанню чи добрим звичаєм, то винний має бути покараний.

19. Якщо б також хто хотів від дидаскала сина свого забрати для іншої потреби, то повинен робити це не заочно і не через когось іншого, лише особисто і в присутності тієї ж людини чи двох, при яких він віддавав на науку, узяти може, щоб цим не робити зневаги ні учневі, ні дидаскалу, від якого без пояснення учня забрав; такий порядок всі інші ремісники зберігати повинні, коли при людях не лише сина, але й слугу реміснику доручають, і потім, коли його навчитися, тим більше не хочуть його відпустити; зібравши багатьох, хвалять терпіння і пристойність родичів і його самого, від чого і майстру велике задоволення, коли бачить учня свого не останнім, чого більше і в школах і в людей християнських мати необхідно.

20. Якщо б сам учитель чи хтось з його учнів був винуватцем тих справ, які не лише закон не дозволяє, але забороняє, як-то: розпусник, п'яниця, злодій, сріблолюбець, гордий, такий не лише вчителем, але й жителем не повинен бути тут… бо, якщо буде сам противником заповідей… то як може інших берегти в цнотливості і на користь настановити. Сказано: "Не можете добре глаголити зло суще” - і ще: "Пить… примудрости живцю воду от источника неисчерпаемого… то есть лучше, чем покупать серебро и золото и каменные драгоценности, ибо не в них состоит жизнь человеческая”.

25. Становлення та розвиток вищих навчальних закладів в Україні: Острозька та Києво-Могилянська академії

Засновником Острозької Академії є К.-В.Острозький, найбільший магнат Речі Посполитої, посідач ряду важливих державних посад. Це об'єднання матеріальної і владної сили разом з знатністю роду давали можливість князю відігравати помітну роль в політичному житті держави та її окремих регіонів (Волині, Київщини) та в релігійних справах (К.-В.Острозький відстоював рівність різних конфесій, захищав православ'я, виступав з ідеєю створення окремого патріархату в Речі Посполитій з можливим центром в Острозі).

Важлива роль у функціонуванні будь-якого культурно-освітнього закладу належала матеріальному забезпеченню. Першою фундаторкою Академії була племінниця К.-В.Острозького Гальшка Іллівна княжна Острозька. В своєму тестаменті (заповіті), написаному у березні 1579 р. в м. Турові і внесеному до Луцьких урядових (земських) книг у січні 1583 р., вона записала „на шпиталь і академію Острозьку” 6000 кіп грошів (копа - 60 грошів) литовських на Луцькому монастирі Св. Спаса і селі Доросинь.

Прибутків з них було недостатньо для функціонування навчального закладу, науково-культурного центру та друкарні. Тому у лютому 1585 р. вже кн. К.-В.Острозький передає на шпиталь придбану ним Суразьку волость (м.Сураж та 8 сіл), що було затверджено королем. У шпиталі могли проживати православні. Патронат над ним здійснювали син князя Олександр (єдиний православний його нащадок) та Луцький і Острозький владика.

На початок XVII ст. Київ стає центром українського літературного життя, центром ідеологічної боротьби. Його осередком були братство (створене в 1615 р.) та група вчених-просвітників при Печерському монастирі на чолі з Є.Плетенецьким. Особливістю братства була участь в його діяльності козацтва (П.Сагайдачний у 1620 р. вписався до нього з усім військом Запорозьким). Печерський осередок розгорнув діяльність завдяки архімандритам Є.Плетенецькому (1599 - 1624) та його наступнику З.Копистянському (1624 -1627). При монастирі збирається гурток вчених (Й.Борецький, К.Сакович, П.Беринда, Т.Земка, Л.Зизаній, Г.Дорофейович, О.Митура, Ф.Козаревич, Т.Вербицький та ін.), Є. Плетенецьким створюється друкарня та папірня. В Лаврській друкарні було надруковано „Часослов”(1616, використовувався як підручник), перша на Україні поетична збірка О.Митури „Візерунок цнот” (1618), „Анфологіон” (1619, використовувався як підручник), „Вірш на жалосний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного” К.Саковича (1622), „Бесіди на діяння апостолів” З.Копистянського (1624), "Лексикон" П.Беринди (1627, використовувався у навчанні), „Антологія” (1636, укладач і автор передмови П.Могила, енциклопедія моральних і житейських повчань, присвячена молоді Києво-Могилянської Академії), „Тератургіма” А.Кальнофойського (1638, є план частини Києва з Лаврою, зображення ближніх і дальніх печер) та ін. За участю членів гуртка в Києві було створено братство та Лаврську школу.

26. Особливості навчального процесу в Києво-Могилянській академії. Організаційно-просвітницька діяльність П.Могили

До 80-х рр. XVII ст. термін навчання тривав 8 р. (пізніше -12 р.). Він поділявся на 8 класів-циклів (на час створення - 7) - 4 граматичних (як стверджує А.Жуковський, підготовчий і три граматичних), поетики, риторики, філософії, богослов'я. До граматичних класів (молодші) належали: фара (чи аналогія) - підготовчий; інфіма, граматика, синтаксима (в них вивчали мови, арифметику, геометрію, нотний спів, катехізис). „Євхаристеріон” говорить про викладання в лаврській школі І І.Могили семи вільних наук, а такожбогослів'я. Велика увага в Києво-Могілянській академії приділялась вивченню мов, особливо латинській. Для цього штучно створювалось латинське мовне середовище як на навчанні, так і в бурсі (специфічною формою був так званий калькулює (довгий) - футляр з аркушем, на якому записувалось ім'я студента, котрий у розмові з товаришами припустився 3-х помилок; калькулює намагались збутись, передати іншому).

У класі поетики (навчання тривало 1 рік) вивчали мистецтво складати вірші, види і жанри (біля 30) поетичних творів. Багато випускників та викладачів Києво-Могилянської академії стали відомими поетами та драматургами: Д.Туптало. С.Полоцький, Ф.Прокопович, Л.Баранович та ін..

Шкільні справи не давалися Петру Могилі легко -- спочатку печерсько-лаврські іноки виступили проти надання школі приміщень; вдалося владнати цю проблему, з початком навчання противники Петра Могили стали вбачати у лаврській школі конкурента Київській братській школі. Київське братство та козацтво підняли питання про об'єднання Київської братської школи та лаврської, їх підтримав новий митрополит Ісая Копинський. Петро Могила погодився об'єднати лаврську школу з братською, за умови, що буде охоронцем і опікуном об'єднаного закладу.

Лаврську школу, об'єднану в 1632 році з братською, згодом було перетворено на Києво-Могилянську колегію, яку було проголошено правонаступницею Київської Академії, заснованої Ярославом Мудрим. Автор «Історії Русів» з цього приводу писав, що гетьман Сагайдачний: «спорудив Братський Київський монастир на Подолі під розпорядженням того ж Наказного Гетьмана Петра Жицького, яко в архітектурі тямущого; надав тому монастиреві заможні села і поновив у ньому з допомогою Митрополита Київського Петра Могили стародавню Київську Академію, засновану з часів останнього хрещення Русі, але від нашестя на Русь Татар приховану по різних монастирях і пещерах.».

Колегія була організована за зразками єзуїтських навчальних закладів. Студенти вивчали тут три мови: грецьку, латинську і церковнослов'янську, студіювали богослов'я та світські науки. Серед випускників цієї колегії була чимало представників еліти тогочасної України і Білорусії[6].

На утримання колегії і монастиря Могила записав дві лаврські волості і подарував власне село Позняківку, крім того, надавав грошову допомогу як колегії, так і вчителям та учням. З огляду на швидке зростання кількості учнів в 1634 році була відкрита філія колегії у Вінниці, яку пізніше перенесли до Гощі на Волинь (проіснувала до кінця 17 століття), 1636 року Петром Могилою була заснована колегія в Крем'янці. З іменем Петра Могили пов'язане розгортання православної системи вищої і середньої освіти в Україні, яка копіювала католицькі школи, намагаючись конкурувати з ними.

У квітні 1632 року помер король Сиґізмунд III Ваза. За польським звичаєм по смерті короля мав зібратися так званий конвокаційний сейм, на якому робився огляд діяльності попереднього короля, обговорювалися різні думки й пропозиції щодо майбутнього королівства. Потім збирався елекційний сейм, на якому обирався новий король.

У Прилуках було скликано велику козацьку Раду, яка обрала на сейм делегацію. Петро Могила був делегований на сейм від імені митрополита Ісаї Копинського та всього православного духовенства. На сеймі він мав вимагати скасування всіляких актів, що забороняли православним будувати церкви, відкривати колегії, типографії, повернення єпархій, церковних маєтків.

Владислав IV відновив Київську митрополію і повернув православним скасовані привілеї. Він підтримував Могилу у намаганнях посісти посаду митрополита в Києві.

Польський королевич Владислав, щоб забезпечити собі більшість при голосуванні, склав спеціальний меморіал, у якому пропонувалося вирішити козацькі питання, віддати православним Київську митрополію, повернути всі її маєтки, монастирі й навіть львівське єпископство. 8 листопада 1632 року Владислав був обраний королем; зваживши на ситуацію, задовольнив прохання православного духовенства, видавши диплом, яким гарантував православним більші права і вигоди, ніж ті, що були зазначені в «Статтях для заспокоєння руського народу». Цим документом надавалася повна свобода переходу як з православ'я в унію, так і з унії у православ'я. Київський митрополит мав, як і раніше, висвячуватися від Константинопольського патріарха. Православним миторополитам поверталась Луцька єпархія, запроваджувалася нова уМстиславі, заборонялося чинити всілякі образи православним людям.

У Варшаві митрополитом було обрано Петра Могилу.

12 березня 1633 року Владислав затвердив митрополитом Петра Могилу. Королівською грамотою Могилі віддавалася Києво-Софіївська церква, утримувалася за ним і Києво-Печерська архімандрія, доручався нагляд над Пустинно-Микільським монастирем. Невдовзі було отримане благословіння патріарха константинопольського (патріарх надавав новому митрополиту звання «екзарха святого константинопольського трону»).

У квітні 1633 року Петро Могила розіслав вірним православним грамоти, запрошуючи чільних представників громад прибути до Львова на його висвяту в чин митрополита. Місто це було обрано не випадково, тут його добре знали і поважали. Після двомісячного перебування у Львові Петро Могила наприкінці червня вирушив до Києва. Проте Ісая Копинський не вважав обрання Могили законним, подав скаргу королю. Тяжба тривала не один рік. У лютому 1637 року Петро Могила запросив Ісаю в Луцьк, там у присутності численного духовенства примирився з ним. Ісайя знову виступив проти Петра Могили, заявивши, що той силою примусив його до примирення. До самої своєї смерті Ісайя Копинськнй не давав спокою Петру Могилі.

27. Вплив педагогічних поглядів та діяльності С. Полоцького й Є. Славинецького на становлення Слов'яно-греко-латинської академії

Слов'яно-греко-латинська академія, перший вищий загальноосвітній учбовий заклад в Москві. Створено в 1687 під назвою Елліно-грецька академія на основі школи при Богоявленськом монастирі як всесословноє учбовий заклад. Ініціатива організації академії належить Сімеону Полоцкому, що склав в 1680 «Академічний прівілей» (засновницьку грамоту), в якому визначені завдання, вміст, форми вчення і права академії. Академія готувала освічених людей для державної служби і церкви, здійснювала цензуру книг духовного вмісту і суд над відступниками від православ'я. У 17 ст в академії, що сполучала межі вищої і середньої школи, викладалися грецька, латинська і слов'янська мови, «сім вільних мистецтв», богослів'я, основна увага приділялося грецькій мові. З початку 18 ст, після перетворень, проведених Стефаном Яворським, курс вчення розширився (німецька і французька мови, медицина, фізика, філософія і ін.), що веде місце зайняв латинську мову. У 1701 академію було перейменовано в Славяно-латінську, в 1775 -- З.-г.-л. а. З установоюАкадемічного університету в Петербурзі (1725) і Московського університету (1755) академія стала втрачати своє значення як загальноосвітній учбовий заклад і перетворилася на вищу богословську школу, в 1814 перетворена в Московську духовну академію і переведена в Троїце-Сергиеву лавру (нині в р. Загорське).

У педагогічній думці цього періоду можна виділити офіційну систему освіти і виховання, яка виражала інтереси панівних класів, прогресивну педагогічну теорію і практику, та псевдонародні педагогічні теорії й ідеї.

Між представниками цих напрямів йшла тривала й гостра боротьба. Вона позначилась на виховній і освітній діяльності, педагогічній та художній літературі.

Прогресивні педагогічні ідеї того часу відображалися в статутах братських шкіл, різних полемічних творах релігійного і політичного характеру, зокрема, в творах видатних діячів братських шкіл Лаврентія та Стефана Зизаніїв, творах Івана Вишенського, Кирила Ставровецького, Іова Борецького та ін.

У літературно-художніх, полемічних, історичних працях письменників і просвітителів України цього періоду знаходимо думки про соціальну роль, характер і значення виховання й освіти. У розвитку педагогічної думки у XVII ст. можна чітко виділити два напрями: орієнтація на зразки грецької культури й освіти (Єпіфаній Славинецький) та розвиток педагогічної теорії і практики на основі словґянських педагогічних традицій з урахуванням досягнень західної педагогіки (Симеон Полоцький).

Коли у Московській державі визнали важливість потреби мати вчених людей і задумали видрукувати Біблію, то цар Олексій попросив для такої організації вчених з Києва. Отже, 12 липня 1649 року приїхали в Москву українці-справщики, серед яких був і Єпифаній Славинецький. Це була високоосвічена людина, "муж многоучений, а ще кто ин во времени сем, на токмо граматики й риторики, но й философии й самые феологии извесньїй быть списатель й искустный расудитель". Славинецький придбав славу чоловіка "вельми ученого й мудраго" і мав великий вплив у Москві, він добре знав декілька мов, був "опасньїй претолковник зллинского, славянского й польского діалектов" і лишив по собі "лексикон греко-славяно-латинский".

Через 15 років, у 1664 р. прибув до Москви українець Симеон Полоцький (1629-1680), покликаний туди вчити царевичів Олексія І Федора та царівну Софію; навчав він і царевича Петра. Це була людина високої освіти, вже освіти західної; він мав великий вплив у Москві і в державному житті, і в літературі, де особливо вславився як поет. Написав багато праць, і серед них такі, як "Обєд душевний" (1681) та"Вечеря душевная" (1683), чим зажив собі великої слави. "Псалтир рифмованая" Симеона Полоцького була широко скрізь розповсюджена у Московії, і по наказу царів Івана та Петра її було покладено на ноти.

Єпифаній Славинецький та Симеон Полоцький були першими казнодіями (промовляли проповіді по церквах на відміну від існуючого звичаю в Москві проповіді читати з книжок).

Представників обох напрямів єднало прагнення поліпшити освіту і виховання народу, сприяти піднесенню рівня його культури, відстояти національну незалежність.

Є.Славинецький не дише виправляв помилки у церковних книгах, а й перекладав навчальну літературу з медицини, географії, мистецтва, створював підручники.

Серед праць Є.Славинецького найбільший інтерес, з педагогічного погляду, становить твір "Громадянство звичаїв дитячих".Дослідники встановили подібність цього твору з працею Я.А.Коменського "Правила поведінки ...", а також з твором Еразма Роттердамського"Похвала глупотГ. Однак твір Е.Роттердамського мав розповідальну форму, а "Громадянство звичаїв дитячих"- катехізисну (запитально-відповідальну). Твори Є.Славинецького сприяли утвердженню прогресивних ідей у справі виховання підростаючого покоління.

28. Аналіз праці Є. Славинецького «Громадянство звичаїв дитячих»

Громадянство звичаїв дитячих -педагогічний твір, написаний Єпіфанієм Славинецьким у XVII ст.. Дослідники встановили подібність цього твору з працею Я.А.Коменського " Правила поведінки ... " . В Г.з.д. зібрано 164 правила (у питаннях та відповідях), що стосуються поведінки дітей: вдома, в школі, за столом, при зустрічі з ким-небудь, як одягатись, як вести себе в іграх з ровесниками. Г.з.д. в свій час слугувала цінним посібником для вчителів та батьків з виховання дітей.

Правила поведінки викладалися в невимушеній манері, з легким гумором і образними прикладами; для підкріплення неуводити, увести до ладу-рых думок приводилися висловлення письменників і філософів античності. Світський характер пам'ятника проявляється в неитрадиц. мотивації разл. норм поведінки, що опирається не на догматич. установки, а на життєвий досвід: одні вчинки можуть зашкодити здоров'ю, інші -- неестетичні, треті -- несумісні з дет. віком і т.д. Пам'ятник описує тільки внеш. поведінка дитини й практично не торкається нравств. сторону, що не мало аналогів у древнерус. учительной літтре, спрямованої на виховання християнина. У коло вистав рос. читача вводилося поняття «громадянство», доорої перекладач визначив як «звичаїв доборосклонность і человекопочитательство». В, що випереджають текст виршах затверджувалася єдність трьох компонентів у вихованні: чеснота, мудрість і доброзвичайність. Вони конкретизувалися в пед. програмі, що передбачала оволодіння нормами християнської моралі, навчання «вільним мудростям» (див. Сім вільних мистецтв) і нормам культурної поведінки. Положення, що було в оригінальному тексті, -- «виконання життєвого боргу» -- виявилося не включеним у рос. переклад. Переклад твору Эразма був початий, імовірно, по урядів, замовленню й пов'язаний з необхідністю в умовах становлення в Росії абсолютизму затвердити общеевроп. этич. норми придворного побуту. «Г. о. буд.» поклало початок літ.-пед. жанру, сложившемуся під впливом зап.-европ. культурної традиції, -- зводам правил життєвого обходження (напр., «Юності чесне зерцало). Изд.: Б у III В. В., Пам'ятники стародавнього рос. виховання. ( До історії древнерус. писемності й культури), П., 1918; Антологія пед. думки Ін. Русі й Русявий. госсва XIV-- XVII вв., М., 1985 (у сокр.). Літ.: Алексєєв М. П., Эразм Роттердамский у рос. перекладі XVII в.. у сб.: Слов'янська філологія, в. 1, М.. 1958; До проинонович ІЗ. С., Епифаний Славинепкий і «Громадянство звичаїв дитячих», СП, 1970, № 10; з е ж, Ян Амос Коменский і Епифаний Славинецкий, «Нові дослідження в пед. науках», 1970, № 1; Чисельнийи До про Н. Д., «Громадянство звичаїв дитячих» і його польське джерело, у кн.: Закордонні слов'яни й рос. культура, Л., 1978; ДО про III евлева ПРО. Е., «Громадянство звичаїв дитячих»: історія вивчення пам'ятника і його роль у рос. культурі XVII в., у сб.: Актуальні питання історіографії й джерелознавства історії школи й педагогіки, М., 1986 (ротапринт). О. Е. Кошелева.

29. Значення роману Ж.Ж. Руссо «Еміль, або Про виховання» у розвитку світової педагогічної думки

Ж.-Ж. Руссо считал, что на ребенка воздействуют три фактора воспитания: природа, люди и общество. Каждый из факторов выполняет свою роль: природа развивает способности и чувства; люди учат, как ими пользоваться; предметы и явления обогащают опыт. Все вместе они обеспечивают естественное развитие ребенка. Задача воспитателя - с гармонизировать действие этих факторов. Наилучшим воспитанием Ж.-Ж. Руссо полагал прежде всего самостоятельное накопление жизненного опыта. Достаточный запас такого опыта мог быть приобретен к двадцатипятилетнему возрасту. Именно в этом возрасте возмужания человек как свободная личность может стать полноправным членом общества.

Великий гуманист выступал за превращение воспитания в активный, исполненный оптимизма процесс, когда ребенок живет в радости, самостоятельно осязая, слушая, наблюдая мир, духовно обогащаясь, удовлетворяя жажду познания.

Под естественным воспитанием Ж.-Ж. Руссо понимал природосообразное, с учетом возраста ребенка формирование на лоне природы. Контакт с природой должен был физически укрепить ребенка, научить пользоваться органами чувств, обеспечить свободное развитие. Следуя детской природе, необходимо отказаться от ограничений, установленных волей воспитателя, отучить от слепого повиновения, следовать непреложным природным законам. Тогда отпадает необходимость искусственных наказаний - они заменяются естественными последствиями неверных поступков. Слабого и еще беспомощного ребенка должен опекать наставник.Естественное воспитание должно явиться живительным процессом, в котором учитываются склонности и потребности ребенка, но не упускается из виду необходимость подготовки к общественным обязанностям. Внутренней мотивацией этого процесса становится стремление ребенка к самосовершенствованию.В 1762 г. Руссо издал свой роман-трактат «Эмиль, или О воспитании», где подверг уничтожающей критике воспитание, осуществляемое в «феодальном обществе, и начертал план формирования нового человека.,Руссо верил в существование бога как первопричины мира, в бессмертие души, однако, придерживаясь «естественной религии», он резко разоблачал религиозное лицемерие, паразитизм и ханжество духовенства. Разгневанные церковники добились того, что его труд «Эмиль, или О воспитании по приговору французского парламента был публично сожжен на одной из площадей Парижа, а его автор вынужден был бежать от преследовании.

30. Просвітницька діяльність Ф. Прокоповича та М. Козачинського

Феофан (Єлеазар) Прокопович 1681 -- 1736) український богослов,письменник, поет, математик, філософ, ректор Київської академії (1710-16 рр.), архієпископ Великоновгородський та Великолуцький.

Феофан Прокопович -- визначний український діяч епохи бароко. Різносторонність обдарувань, енциклопедичність знань, видатні досягнення в галузі науки, політики, без сумніву дозволяють поставити його в ряд геніїв людства. Праці Ф.Прокоповича торкаються фізики, філософії, математики, астрономії, логіки, наук про державу і право, теології.

Ф.Прокопович був основним ідеологом реформ Петра І. Критичне вістря своєї теорії держави Ф.Прокопович спрямовує на князівсько-боярську опозицію процесу централізації держави і проти зверхності і автономії влади церкви стосовно держави. Створюючи свою теорію, Прокопович глибоко вивчає історію країни, спирається на ранньобуржуазні праці про державу і право Гоббса.Але при цьому він витворював свій оригінальний варіант теорії держави і державності.

В 1979 р. в Києві вийшов тритомник лекцій з риторики, логіки, фізики, математики й етики, які читав Ф.Прокопович у Києво-Могилянській Академії в 1705--1709 рр. Раніше в радянські часи твори Ф.Прокоповича були опубліковані в Москві та Ленінграді (Ф.Прокопович. Сочинения, М.-Л., 1961). Ф.Прокопович -- автор «Букваря», за яким багато десятиліть вчилися українці, росіяни, білоруси, греки, молдавани, серби, грузини, болгари. Його твори були дуже поширені в усіх східнослов' янських країнах.

Твори Ф.Прокоповича видавалися книжною і літературною українською, латинською, старослов'янською, російською, німецькою, англійською, французською, шведською, іншими мовами.

У плеяді професорів Києво-Могилянської академії, що прокладали шляхи розвитку філософії в Україні, чільне місце належить Михайлу (Минуйлу) Козачинському -- українському письменнику, педагогу, філософу, церковно-освітньому діячеві XVIII ст. Народився в 1699 р. у м. Ямпіль (тепер смт. Вінницької області), по закінченні Києво-Могилянської академії він виїхав у Сербію для організації шкіл, де був учителем і префектом школи в м. Карлівцях, Повернувшись до Києва, став професором, а потім (з 1739 по 1748 р.) префектом Києво-Могилянської академії. Після 1746 р. був ігуменом Галицького, а потім Слуцького монастирів. М. Козачинський помер у Слуцьку 16(27) серпня 1758 р. Автор драми "Благоутробіє Марка Аврелія" (1744), панегіричних віршів, тексту лекцій з філософії на латинській мові "Philosophia aristotelica..." (1743).

Висловлюючи деїстичні і пантеїстичні думки, М. Козачинський прагнув розмежувати філософію і теологію, що об'єктивно сприяло відходу української філософської думки від православної ортодоксії. При цьому він виходив з того, що тіло і матерія не одне й те саме. Тіло, а не матерія характеризувалося ним як субстанція, де матерія є лише одним із основних принципів, суттєвих частин субстанції. Однак знову-таки, на його думку, матерія є субстанція, а субстанцію він визначає як матерію, яка існує сама по собі і в собі. Вона не потребує ніякої підтримки, чим відрізняється від своїх модусів та акциденцій. Матерія сприймається з досвіду, тому що коли фізик розглядає природні тіла, то з їх виникнення і руйнування легко доходить до першої матерії, яку він не прагне побачити, а осягає думкою.

На противагу Арістотелю і схоластам Козачинський рішуче виступав проти визначальної ролі форми відносно матерії, їх розриву і протиставлення, наголошуючи на єдності матерії і форми. Обґрунтовував він це так. З досвіду відомо, що матерія завжди поєднується з формою. Те, що має місце завжди, є необхідним. Такою необхідністю і є нахил матерії до форми, а форми до матерії, де сила формування така сама, як і сила матерії до прийняття форми. Матерія І форма -- два необхідних принципи, або основи природного буття, без яких воно існувати не може. Будь-яка форма виникає з матерії як із вихідної основи. Це свідчить про те, що у М. Козачинського спостерігається тенденція до детеологізації форми, зближення її з поняттям закономірності. Крім того, стверджуючи, що матерія єдина за видом в усіх тілах, він не тільки обстоював однотипність матерії, ЇЇ активність, а Й заперечував арістотелівське протиставлення небесної і земної матерії, яке широко використовувалося середньовічною схоластикою і теологією.

31. Сутність та педагогічне значення ідеї «спорідненої праці» Г. С. Сковороди, її вплив на розвиток національної педагогічної думки

Однією з головних ідей філософії Сковороди була ідея так званої сродної праці. З дитячих років, ще юнаком, майбутній філософ та письменник звик допомагати своїм батькам. Щастя, що ця допомога давала йому справжнє задоволення, бо його батьки -- звичайні селяни -- змогли вказати дитині на те задоволення, яке може приносити праця заради власного добробуту. Пізніше усе пережите в дитинстві Г. Сковорода висловив у своїх творах, та власній філософській теорії. Він навчав, що кожна людина має працювати. Бо ледарювання призводить до деградації насамперед духовної, воно ніби уповільнює життя людини, робить його беззмістовним та безбарвним. Тільки праця в змозі позбавити людину песимізму, нудьги та сірості. Але ця праця має відповідати покликанню людини, найтоншим порухам людського серця.

На жаль, тогочасне суспільство зовсім не зважало на природні нахили людини. Коли дитина народжувалася в бідній селянській родині, майже упевнено можна було сказати, що все своє життя вона працюватиме на землі. Коли ж дитина з'являлась на світ в родині ремісника, вона також, скоріше за все, ставала ремісником, переймаючи від батька його професію, те саме стосувалося духовенства тощо. У східних країнах, зокрема в Індії, протягом багатьох сторіч існував кастовий поділ суспільства. Наприклад, були ремісники, торговці, воїни, духовенство. Отже, дитина від народження не могла змінити своєї кастової приналежності, змушена була з малих років пізнавати часто нецікаву для себе справу. Але що робити, коли син воїна не має бажання братися до зброї, прагне життя спокійного і усамітненого, має хист до мистецтва. Або коли майбутній церковник знаходить розраду і щастя в щоденній праці на землі, в створенні чогось матеріального, у відчутній допомозі людям? Відповіді на це питання не було. Звісно, в українському суспільстві такого явного поділу за кастами не було, проте ця проблема поставала дуже гостро.

Григорій Сковорода помітив таку несправедливість і обміркував шляхи її подолання. Він дійшов висновку, що головне -- вчасно помітити нахили дитини і в жодному разі не створювати перешкод на шляху її духовного та професійного розвитку. Коли дозволити селянській дитині, якщо вона того хоче, стати музикою і все своє життя присвятити цьому справді прекрасному мистецтву, а синові монарха дати змогу працювати на землі, якщо він не має бажання, а головне -- хисту керувати країною, люди стануть щасливішими. Коли займаєшся улюбленою справою, навіть результативність твоєї діяльності відчутно збільшується. Але Григорій Сковорода міркував не тільки про щастя кожної людини окремо: коли кожен бути займатися своєю сродною працею, саме суспільство стане краще, бо кожна людина -- від хлібороба до полководця -- робитиме свою справу творчо, професійно і з задоволенням.

Ідея сродної праці, що її висловив Григорій Сковорода, була по-справжньому новаторською для тогочасного йому суспільства. Можливо, вона навіть у чомусь змінила його лад, але, за великим рахунком, все лишилось, як і було. Дуже жаль, що і зараз часто ми зустрічаємо людей, що займаються "не своєю справою" з примусу або в гонитві за грошима та суспільним статусом. Я думаю, таким людям варто було б звернутися до творів Г. Сковороди, уважно прочитати їх та переосмислити своє життя, доки ще не пізно...

32. Сутність ідеї природовідповідного виховання Г.С.Сковороди та шляхи її реалізації («Благодарний Еродій», «Вбогий жайворонок»)

Природовідповідність, як педагогічний принцип, обстоювали у свій час Я.А.Коменський, Й.Г.Песталоцці та Ж.-Ж.Руссо. Останній, ідеалізуючи дитячу природу, радив уже з двохрічного віку ізолювати дитину від міського середовища, де, на його думку. панує моральна розбещеність, щоб у такий спосіб, серед природи. готувати дитину до майбутнього життя. Про різні природні задатки від народження писав у XVIII ст. К.А.Гельвецій.

На відміну від своїх попередників. Сковорода висуває ідею "спорідненого", тобто природовідповідного виховання. Природні задатки у людей неоднакові. Але кожна людина, на його думку, має можливість, спираючись на них, розгорнути успішну діяльність у тій чи іншій галузі. Мислитель вдається до такого образу. Природа, писав він, подібна до багатого фонтана, що наповнює різні посудини до повної місткості.

За Г.Сковородою, головним для педагога є пізнання і вдосконаленню природних здібностей кожної людини. Оскільки доля суспільства залежить від вдалого вибору кожним його членом спорідненої діяльності відповідно до природних здібностей та покликання, то, готуючи дітей до тієї чи іншої діяльності, насамперед доцільно враховувати їхні нахили та уподобання.

Виходячи з власних принципів. Сковорода у притчі "Благодарний Єродій" писав: "Главизна воспитания єсть: 1) благо родить; 2) сохранить младое здравие; 3) научить благодарности.

У вірші "Убогий жайворонок" та ін. творах він уточнює завдання виховання зростаючої особистості. До них вчений насамперед відносить: 1) розумове виховання дітей; 2) становлення їх як майбутніх трудівників (підготовка до "спорідненої"" праці); 3) моральне виховання.

33. Основні етапи педагогічної діяльності І.Г. Песталоцці

Йоганн-Генріх Песталоцці (1746-1827) - один з найвидатніших представників світової демократичної педагогічної думки, швейцарський педагог-демократ, один з основоположників народної школи, визначний дидакт. Керував відомими навчально-виховними закладами в Швейцарії: “Установою для бідних” у Нейгофі (1770-1780), притулком для сиріт у Станці (1798-1799), інститутами у Бургдорфі (1800-1804) та Івердоні (1805-1825), де втілював у практику і розвивав свої педагогічні ідеї.

Свій багатий педагогічний досвід учений теоретично узагальнив у творах “Лінгард і Гертруда” (1781 -1787), “Як Гертруда вчить своїх дітей” (1801), “Лебедина пісня” (1825) та ін. Виступав за нову початкову школу, за опрацювання методики початкового навчання.

Вважав метою виховання розвиток усіх природних сил та здібностей дитини, причому цей розвиток має бути різнобічним і гармонійним. Головний принцип виховання - його відповідність природі, тобто педагог не повинен придушувати природній розвиток дитини. Виховання і навчання за Песталоцці, мають бути природовідповідними з урахуванням природи дитини, закладених у ній задатків.

Вагому роль у релігійно-моральному вихованні він відводив сім'ї, родинному, зокрема материнському вихованню. Родина - це перший зразок науки життя в суспільстві, науки взаємної допомоги. Основним завданням морального виховання вважав розвиток у дітей високих моральних якостей, навичок і переконань. Найпростішим елементом морального виховання є любов дитини до матері. В сім'ї закладаються основи моральної поведінки дитини. Подальший розвиток моральних сил дитини повинен здійснюватись в школі, в якій ставлення вчителя до дітей будується на основі його батьківської любові до них.

Здійснити розумове виховання намагався за допомогою спеціально підібраних для кожного ступеня навчання вправ, які послідовно розвивають інтелект. Песталоцці тісно пов'язував розумове виховання з моральним вихованням і висунув вимогу виховуючого навчання. Педагог стверджував, що всяке навчання повинно базуватись на спостереженні і досвіді і підійматися до висновків і узагальнення.

Намагаючись спростити навчання, Песталоцці прийшов до думки, що існують найпростіші елементи знання про предмети і речі. Такими елементами він вважав:

· число;

· форму;

· слово.

У процесі навчання дитина оволодіває формою шляхом вимірювання, числом за допомогою рахунку, а словом завдяки розвитку мови. Таким чином, елементарне навчання зводиться насамперед до вміння вимірювати, рахувати і володіти мовою. Й.-Г.Песталоцці заклав основу спеціальних методик початкового навчання. Для засвоєння навичок письма педагог рекомендував проводити попередні вправи в зображенні прямих і кривих ліній - елементів букв. Для навчання вимірюванню Песталоцці пропонував брати спочатку пряму лінію, а потім кут, квадрат, поділ його на частини. Він пропонував свій метод вивчення чисел починати з елемента кожного цілого числа - одиниці. У процесі навчання дитина з раннього віку повинна сама вести спостереження і розвивати свої здібності. Щодо вивчення рідної мови завдання педагога полягає в тому, щоб розвивати мову дитини і збагачувати її словниковий запас. Він обстоював звуковий метод навчання грамоти, що було надзвичайно важливо, оскільки в ті часи панував буквоскладальний метод.

Він кардинально змінив зміст навчання початкової школи, включивши навчання рідної мови, арифметики, елементарної геометрії, географії, малювання, співи, гімнастичні вправи, історію. Сформував дидактичні принципи послідовності і поступовості у навчанні, принцип систематичності, принцип наочності.

Висунув ідею розвиваючого навчання. Велику увагу приділяв трудовому та фізичному вихованню дітей, вважаючи це найпершим видом розумного впливу дорослих на розвиток дітей. Вважав, що фізичне виховання повинно бути тісно пов'язане з моральним і розумовим. Важливу роль відводив вихованню, яке повинно забезпечити дітям добру трудову підготовку і одночасно розвинути їхні фізичні і духовні сили. Намагався поєднати навчання з продуктивною працею, тобто у школі діти, на думку Песталоцці, цілий день працюють: за ткацьким станком, на городі, піклуються про тварин, а в вільний час і під час роботи вчитель веде заняття з дітьми, навчаючи їх грамоті, рахунку і т.д.

Навчання прагнув будувати на психологічній основі, зокрема на чуттєвому пізнанні. Його погляди і діяльність надали початковому навчанню відповідного сенсу: виховання має не тільки давати певні елементарні відомості, але й враховувати індивідуальність дитини, пробуджувати і зміцнювати її духовні сили, виховувати морально і суспільно.

34. Теорія елементарної освіти Песталоцці

Теорія елементарної освіти Песталоцці включає фізичне, трудове, моральне, розумове освіту. Всі ці сторони виховання пропонується здійснювати у взаємодії, щоб забезпечити гармонійний розвиток людини.

Фізичне та трудове виховання.

Метою фізичного виховання дитини Песталоцці вважав розвиток і зміцнення всіх його фізичних сил і можливостей, а основою фізичного виховання дітей -- природне прагнення дитини до руху, яке змушує його грати, бути непосидючим, хапатися за все, завжди діяти.

Сукупність засобів освіти, що дозволяє допомогти вихованцю в його природному прагненні до саморозвитку, була представлена ??ідеями І.Г. Песталоцці про «елементарному освіту», які він узагальнено іменував як «метод». Метод елементарної освіти - це певна система вправ з розвитку здібностей дитини. Песталоцці розробив систему вправ, керуючись наступними теоретичними ідеями:

1) дитина від народження має задатки, потенційними внутрішніми силами, яким властиве прагнення до розвитку;

2) багатостороння і різноманітна діяльність дітей у процесі навчання - основа розвитку та вдосконалення внутрішніх сил, їх цілісного розвитку;

3) активність дитини в пізнавальній діяльності - необхідна умова засвоєння знань, більш досконале пізнання навколишнього світу.

Сама назва «елементарна освіта» передбачала таку організацію навчання, при якій в об'єктах пізнання і діяльності дітей виділяються найпростіші елементи, що дозволяє безперервно просуватися в навчанні від простого до все більш складного, переходити від одного ступеня до іншої, доводячи знання і вміння дітей до можливої ступеня досконалості. І.Г. Песталоцці вважав, що навчання дітей, особливо початкове, має будуватися з урахуванням їх вікових особливостей. Вихідним моментом в пізнанні Песталоцці вважав чуттєве сприйняття предметів і явищ навколишнього світу. Спостереження він розглядав як найважливіший джерело пізнання. У процесі навчання І.Г. Песталоцці рекомендував керуватися трьома правилами: вчити дивитися на кожен предмет як на ціле, знайомити з формою кожного предмета, його заходом і пропорціями, знайомити з найменуванням спостережуваних явищ.

35. Педагогічна теорія І. Гебарта

У другій пол. XIX ст. було популярним вчення Гербарта про чотири ступені навчання: виразність, асоціація, система, метод. Ці ступені повинні мати місце на кожному уроці незалежно від його змісту і віку учнів. На першому ступені (виразність) здійснюється початкове ознайомлення учнів з новим матеріалом з широким використанням наочності; на другому ступені (асоціація) у процесі вільної бесіди відбувається встановлення зв'язків нових уявлень з попередніми; третій ступінь (система) характеризується зв'язним викладенням нового матеріалу з виділенням основних положень, з виведенням правил і формулюванням законів; на четвертому ступені (метод) в учнів у процесі виконання вправ виробляється навичка використання набутих знань на практиці.

Гербарт розробив теорію видів навчання: описового (виявити досвід учня і розширити його через наочність, розповідь та заучування матеріалу), аналітичного (розподіл матеріалу на складові частини і надання уяві учнів певної системи), синтетичного (узагальнення вже відомого матеріалу, зведення його до системи).

Ставлячи вище за все розвиток уявлень і формального мислення в учнів, Гербарт відводив головне місце у навчальному плані вивченню древніх мов і математики, які, на його думку, найкраще дисциплінують розум. Меншого значення надавав предметам природничого циклу. Він вважав, що дитина у своєму розвитку повторює шлях, пройдений людством, тому дитині ближче і більш зрозуміле життя древніх народів, ніж сучасників. У зв'язку з цим пропонував до 14 років вивчати передусім мову, літературу й історію античного світу, математику і географію.

Система морального виховання дітей у Гербарта базується на п'яти моральних ідеях: ідея внутрішньої волі (усунення “внутрішнього розладу“), ідея вдосконалювання (поєднання сили і енергії волі та забезпечення “внутрішньої гармонії“), ідея приязні (погодження волі однієї людини з волею інших), ідея права (розв'язування конфліктів між волею людей), ідея справедливості (визначення нагороди чи покарання тому, хто цього заслужив). Щоб моральне виховання дало бажані наслідки, Гербарт пропонує застосовувати засоби керування дітьми.

Педагогічні ідеї Гербарта мали значний вплив на розвиток педагогіки, вони поширились у другій пол. XIX- поч. XX ст. по всіх країнах Західної Європи. Гербарт мав багато послідовників, які розвинули й оформили його ідеї у окремий педагогічний напрям - гербертіанство.

36. І. Гербарт про процес навчання та його ступені

Й.Ф.Гербарт (1776-1841) - німецький філософ, психолог і педагог. Він був прихильником асоціативної психології. Народився в сім'ї чиновника-юриста. Здобув університетську освіту. Працював на посаді професора в Геттінгенському та Кенінгсбергзькому університетах, де читав лекції з філософії, психології і педагогіки. Педагогічні ідеї Гербарта отримали розвиток у його творах “Загальна педагогіка, виведена з мети виховання“, “Нариси лекцій з педагогіки“ й ін. Герберт виступав за наукову самостійність педагогіки. Він критикував тих, хто будував педагогіку лише з досвіду, а також і тих, хто виводив її з філософських систем. Вважаючи, що для успішної педагогічної роботи необхідно попередньо оволодіти педагогічною теорією, Гербарт розробив систему педагогічної науки на основі психології і етики.У справі виховання Гербарт ставить перед школою цілі: можливі - підготовка майбутніх дорослих людей у галузі певної спеціальності, і необхідні - підготовка їх до роботи в будь-якій галузі діяльності. У цілому треба прагнути до виховання “доброчесної“ людини.Загальна мета виховання, за Гербартом, повинна полягати у досягненні гармонії волі з етичними ідеями і в розвитку багатостороннього інтересу. Процес виховання він ділить на три складові: керування дітьми, виховуюче навчання і моральне виховання.Гербарт висунув ідею виховуючого навчання. Процес виховуючого навчання ґрунтував на розвитку шести видів багатостороннього інтересу: емпіричний (до навколишнього світу), спекулятивний (до пізнання речей і явищ), естетичний (до прекрасного), симпатичний (до близьких), соціальний (до всіх людей), релігійний (до служіння “найвищому духові“). Перші три види інтересу повинні задовольнятись вивченням предметів природничо-математичного циклу, а інші три - гуманітарних дисциплін.У другій пол. XIX ст. було популярним вчення Гербарта про чотири ступені навчання: виразність, асоціація, система, метод. Ці ступені повинні мати місце на кожному уроці незалежно від його змісту і віку учнів. На першому ступені (виразність) здійснюється початкове ознайомлення учнів з новим матеріалом з широким використанням наочності; на другому ступені (асоціація) у процесі вільної бесіди відбувається встановлення зв'язків нових уявлень з попередніми; третій ступінь (система) характеризується зв'язним викладенням нового матеріалу з виділенням основних положень, з виведенням правил і формулюванням законів; на четвертому ступені (метод) в учнів у процесі виконання вправ виробляється навичка використання набутих знань на практиці. Гербарт розробив теорію видів навчання: описового (виявити досвід учня і розширити його через наочність, розповідь та заучування матеріалу), аналітичного (розподіл матеріалу на складові частини і надання уяві учнів певної системи), синтетичного (узагальнення вже відомого матеріалу, зведення його до системи)

37. Дидактичні погляди Ф.-А.В. Дістервега

Вільгельм Дістереег (1790-1866)

Головне завдання навчання, за Дістервегом, збуджувати пізнавальні нахили вихованця, щоб вони розвивались у засвоєнні і пошуках істини. Виховувати означає збуджувати розумову активність учнів - таке головне положення його дидактики розвиваючого навчання, що лежить в основі цілої системи дидактичних правил. Він вимагав розвиваючого, виховного і освітнього навчання.

Основи дидактики розвиваючого навчання сформульовані Дістервегом в 33 чітких правилах. Велике значення він надавав наочності, яка знайшла конкретне вираження у правилах: "від близького до далекого", "від простого до складного", "від більш легкого до більш тяжкого", "від відомого до невідомого". Цим правилам, сформульованим Коменським, Дістервег дає психологічне обґрунтування і застерігає вчителів від їх формального використання. Неодмінною умовою успішного засвоєння навчального матеріалу він вважає доступність його для учнів. "Нічого не учи передчасно". А щоб знання були міцними, Дістервег радить учителю турбуватись про те, щоб учні не забували вивченого матеріалу: "Учити й забувати - означає руйнувати пам'ять". Він вимагав, щоб учителі боролись за високу культуру мови.

Щодо методів навчання, то він вище всіх ставив ті методи, які збуджують роботу думки учнів, їх розумову самодіяльність, евристичний спосіб викладання, не повідомлення учням нових знань, а спочатку підведення їх до них в процесі живої бесіди. Для середньої і вищої школи перед слухачами відтворюється в головних рисах процес дослідження, показується, як, яким шляхом наука прийшла до певних положень. Таким чином наука подається не прямо в своїх сучасних результатах, а як "живий процес мислення". Успішне навчання, підкреслював Дістервег, носить виховуючий характер.

Отже, Дістервег був прогресивним діячем німецької буржуазно-демократичної педагогіки середини ХІХ ст. Своїми працями в галузі дидактики і невтомною діяльністю по підготовці народних учителів він заслужив ім'я "учителя німецьких учителів".

38. Аналіз праці А. Дістервега «Посібник для освіти німецьких учителів»

Нижче приводиться ряд дидактичних правил Дистервега, сформульованих їм стосовно до учня, предмету викладання, умовам навчання і вчителю.

Керівництво до утворення німецьких учителів

Правила навчання, що відносяться до учня, до суб'єкта 1. Навчай природосообразно!

Навчання повинне бути погоджене з людською природою і законами розвитку. Це головний, вищий закон усякого навчання. Якщо можливо довести, що відомий спосіб навчання, метод і так як являться природосообразным, те цим уже доведена його правильність. Що, навпроти, приходиться визнати суперечним природі дитини і протиприродним, те безумовно непридатне. Тому як для лікаря, так і для вихователя найважливіше -- довідатися природу людини взагалі і зокрема, щоб вірно служити її властивостям, особливостям і прагненням. Починай навчання, виходячи з рівня розвитку учня, і продовжуй його послідовно, безупинно, без пропусків і ґрунтовно!

Рівень розвитку учня -- вихідний пункт. Отже, його треба визначити до початку навчання. Тому що розумовий розвиток зв'язаний із законом поступовості, то навчання повинне випливати цьому закону. Цього- вимагає принцип безперервності. Останній часто розуміється неправильно. Шукали безперервності (як Песталоцци, помилково і усупереч власному суб'єктивному принципу, у своїй «Книзі матерів») у навчальному предметі, в об'єкті. Звідси численні дрібні, дріб'язкові вправи, що знову вводили в школу, що зв'язує розум механістичністю замість вільного розвитку. Принцип безперервності відноситься до суб'єкта, до тому, якого навчають, індивідууму. Проти неправильної постановки справи попереджає правило: «нічому не учи передчасно!»

Навчай наочно!

Цьому правилу я відвожу, відповідно його значенню в природосообразном навчанні, перше місце. Але все його значення рідке оцінюється належною мірою. Воно є основою новітнього навчання, справжнім принципом елементарного навчання в новій школі.

Чи лежить в основі всього нашого пізнання почуттєве сприйняття -- тут ми не збираємося стосуватися цієї старої і нової суперечки. Правда, деякі вчені-дослідники не тільки підкоряють почуттєві пізнання логічному мисленню, але протиставляють останнє першому, убачаючи між ними якісне розходження. Але у всякому разі не можна заперечувати, що в навчанні юнацтва усяке викладання повинне спиратися на принцип наочності.