Історія педагогіки

Переходи від близького до далекого, від простого до складного, від більш легкого до більш важкого, від відомого до невідомого!

Тут ми маємо не одне, а чотири різні дидактичні правила, але вони родинні один одному і повинні для правильного розуміння розглядатися спільно. Тому ми з'єднали їх в одну загальну вимогу.

Усі чотири правила ґрунтуються на попередньому принципі наочності і виходять із природо відповідність. Хто хоче навчати наочно і природосообразно, повинний точно випливати цим чотирьом правилам.

Від близького до далекого!

39. Ідея розвивального навчання в педагогічних концепціях Й.Г.Песталоцці, І.Ф.Гербарта та Ф.-А.В.Дістервега

Термін розвивальне навчання належить великому швейцарському педагогу Йоганну Песталоцці (1746-1827)

40. Освітні реформи на початку ХVІІІ ст. в Російській імперії. М.Ломоносов, його значення в розвитку педагогіки та школи

Михайло Васильович Ломоносов (1711-1765) виступав за демократизацію освіти, за народну школу. На його думку система освіти повинна складатися з трьох ступенів державної безстанової школи:

- початкової;

- середньої - гімназії;

- вищої - університету.

Головне завдання школи - виховати в дітей любов до праці, навчити їх “правил і прийомів поведінки”, дати освіту. Мета виховання - формування духовно і фізично розвинених громадян. Обстоюючи принцип народності у вихованні, наголошував на необхідності виховувати у дітей любов до батьківщини, вірність громадянському обов'язку, гуманність, силу волі, відвагу, працьовитість, прагнення до знань, скромність, тобто риси, притаманні народові.

М.Ломоносов створив навчальні плани і програми для навчальних закладів різних типів, визначив основні принципи і методи навчання, запровадив класно-урочну систему. Серед провідних методів навчання визначав: розповідь, бесіду, лекцію, які треба доповнювати різними вправами. Навчання має носити виховуючий характер, засвоюватись знання мають міцно, свідомо; за допомогою наочності, враховуючи природні нахили, задатки, вікові та психологічні особливості кожного учня. Навчальний матеріал повинен підкріплюватись конкретними фактами, викладатись стисло, лаконічно.

У моральному вихованні М.Ломоносов наголошував на методі переконання та прикладу; могутнім засобом виховання вважав працю; виступав проти фізичних покарань; виступав за сімейне виховання, взаємозв'язок школи і сім'ї, про допомогу батьків учителям.

Свої демократичні погляди на освіту і народну школу виклав у творах: “Риторика” (1748), “Російська граматика” (1755), “Стародавня російська історія” та ін. Ці підручники упродовж півстоліття були кращими в російській загальноосвітній школі. “Російська граматика” витримала 14 видань, була перекладена багатьма мовами, її було покладено в основу наступних граматик, що розроблялися в Росії.

З іменем Ломоносова пов'язано формування в Росії літературної мови, що мало велике значення для подальшого розвитку літератури, поезії, мистецтва. Він збагатив лексику російської мови науковими термінами; перший серед академіків читав лекції з фізики і писав наукові праці російською мовою.

М.Ломоносов - основоположник університетської освіти в Росії. За його ініціативи і активної участі в 1755р. був відкритий Московський університет, який мав значний вплив на той час на розвиток педагогічної думки. Ломоносов був переконаний, що студенти і викладачі університету крім навчання, обов'язково повинні займатися науковою роботою.

41. Питання виховання в європейських соціальних теоріях ХІХ ст. (Р.Оуен, Ш.Фур'є, К.Сен-Сімон)

Для перших десятиріч XIX ст. було характерним відродження ідей раннього утопічного соціалізму. Найбільш яскравими представниками цього напрямку були французи Сен-Сімон (1760- 1825), Ф.М.Ш.Фур'є( 1772- 1837), а також англієць Р.Оуен (1771-1858). Всі вони, хоч були представниками різних станів - Сен-Сімон - аристократ, Ф.М.Ш.Фур'є - син торгівця, Р.Оуен - син ремісника, в своїх соціальних поглядах були дуже схожими, виходячи з несправедливості існуючого в той час соціального ладу, і мріяли про створення суспільства, в якому вільна праця і всі досягнення науки та їх практичне застосування будуть поставленні на службу всім людям. Природно, що при високій оцінці ролі науки в розвитку суспільства та всіх його членів, представники утопічного соціалізму XIX ст. особливу увагу приділяли питанням освіти в цілому, проблемам виховання та освіти підростаючого покоління зокрема. Соціальні вчення XIX ст. є результатом прагнень теоретично осмислити глибокі зміни, які відбувалися в економіці і перспективах розвитку європейського суспільства того часу. Промисловий переворот в Англії та в інших європейських країнах обумовили принципово нову соціокультурну ситуацію: масова початкова освіта всіх дітей ставала суспільною необхідністю. У зв'язку з цим Р.Оуен, наприклад, відзначав, що настав час, коли британський уряд може ввести національну систему освіти для всього народу, що сприятиме важливим позитивним змінам. Сен-Сімон стверджував, що всі люди незалежно від їх соціального стану мають потребу не тільки в засобах до існування, але й в освіті і в реальному вихованні. Він був переконаний, що прогрес суспільства може бути здійсненний тільки освіченими людьми. Однак, реалізації цієї прогресивної ідеї заважав переважний попит на просту, некваліфіковану працю, характерну для ранньої стадії машинного виробництва, що обумовило масове використання на підприємствах жіночої і дитячої праці. Так, за даними урядових досліджень до 1830 р. тільки 30% дітей трудящих Англії мали можливість відвідувати школу.

Спираючись на власні знання суспільної ситуації і документальні свідчення, соціалісти-утопісти XIX ст. засуджували експлуатацію дитячої праці, яка не дозволяла здійснити потрібне виховання та освіту дітей трудящих.

Запропонована соціалістами-утопістами XIX ст. нова система суспільних відносин та педагогічні ідеї були природним продовженням усієї попередньої історії розвитку утопічних ідей про зміни в суспільстві. Звичайно, уявлення про суспільство майбутнього у кожного з соціалістів-утопістів XIX ст. були свої, але при цьому мали місце і спільні риси.

Нове суспільство побудоване на раціональній організації господарства, повинно було позбутися безробітних, кризи надвиробництва, забезпечити розквіт промисловості і сільського господарства та всієї сукупності добробуту всіх верств населення. Звільнені могутні сили, вважав, наприклад, Р.Оуен, відкривають простір задоволенню потреб людини. Планомірне застосування науки до виробництва дозволить покінчити з поділом праці, з перетворенням людей на “живі машини”.

Разом з тим, соціалісти-утопісти XIX ст. були впевнені, що нова організація суспільства не може бути результатом примусового усунення старого ладу. Подібні засоби, на думку Сен-Сімона, придатні тільки для руйнування, а не для творення. Стимулом руху до нових суспільних відносин проголошувалося ним “братерство людей” як наслідок розвитку людського розуму, прогресу науки та суспільної думки. Такий напрямок соціального розвитку Сен-Сімон пов'язував з “новим християнством”, новою релігією, яка поширюватиметься за допомогою моралі і спрямовуватиме розвиток суспільства до великої мети. Варто відзначити, що в поглядах соціалістів-утопістів XIX ст. відчувається вплив ідей французьких філософів XVIII ст. К.А.Гельвеція та Д.Дідро про те, що людина є продукт обставин і виховання і тому середовище відіграє вирішальну роль у формуванні її характеру. Ці положення слугували соціалістам-утопістам основою для висновку про необхідність зробити обставини життя істинно людськими, щоб виховувати раціональні й гуманні характери людини, які сприяють як благополуччю індивіда, так і всього людства в цілому.

Соціалісти-утопісти брали активну участь у розробці проектів установ і посібників для школи, пропагуючи в них ідеї про необхідність гуманного ставлення до дітей, урахування їх вікових та індивідуальних особливостей і утворення сприятливих умов для розумового, морального та фізичного розвитку кожної дитини. Р.Оуен в Англії і його послідовники, в середині 30-х років XIX ст. створили мережу культурно-освітніх закладів для робітників, друкуючи науково-популярну літературу. Ідеї Р.Оуена значно вплинули на робітничий рух в Англії, зокрема на різноманітні форми його просвітницької діяльності.

Характеризуючи виховання, притаманне новому суспільству, Сен-Сімон, Фур'є, Оуен вже підійшли до розуміння соціально-педагогічного значення індустріального виробництва, попереджаючи про негативні наслідки, до яких може призвести ігнорування ними. В їх творах проявилося усвідомлення необхідності підвищення загальної освіти та її зв'язку з організацією суспільної праці. Раціональне чергування фізичних і розумових занять, зв'язок навчання з працею, науки з виробництвом трактувалися ними не тільки як засіб виховання здорового покоління, але й як необхідна умова подолання старого розподілу праці.

Саме в такому контексті ПІ.Фур'є відзначав, що праця повинна бути осмислена, але знання, що давалися існуючою школою, відірвані від практики, відбивали інтерес і бажання до навчання у всіх дітей.

Сен-Сімон звертав увагу на значення реальних знань і необхідність оновлення змісту шкільної освіти: поглиблене вивчення в школі таких предметів, як геометрія, фізика, хімія і інших природничо-наукових дисциплін, може забезпечити молоді найцінніші знання, якими вона може керуватися в житті.

Він висловив також думку про необхідність введення в зміст загальної освіти школярів “загальнокорисних відомостей, що стосуються промисловості”, відзначивши, що з прогресуючим розподілом праці зростає значення загальної освіти, яка повинна розвивати не тільки раціональні здібності людей, але й здібності їх до матеріальної діяльності.

Аналогічні думки висловлював Р.Оуен, який вбачав у науково-технічному прогресі ґрунт для перебудови суспільства на розумній основі. Ш.Фур'є оцінював традиційний для того часу відрив шкільної освіти від практики як “безглуздий хід виховання” і, навпаки, зв'язок виховання з практикою, з працею здавався йому основою матеріального розквіту суспільства. Для розвитку у молоді “індустріальних захоплень” він вважав доцільним організацію для дітей з раннього віку участі у трудових об'єднаннях дорослих - “фалангах” - у вигляді різноманітних, нетривалих у часі і змінюваних трудових заняттях - “сеансах”, своєрідних трудових ігор.

“Приманкою” для дітей до трудових занять вихователі рекомендували використовувати “маленькі знаряддя” і “маленькі майстерні”, розміри яких пропонувалося збільшувати відповідно до віку дітей. Моральний вплив на дітей Ш.Фур'є пропонував здійснювати у формі заохочень і товариських випробувань при переведенні дітей з однієї вікової групи до старшої.

Різнобічний розвиток розумових і фізичних сил кожної дитини та формування у дітей найбільшої здібності до праці соціалісти-утопісти XIX ст. відносили до провідних факторів, що сприяють вияву всіх здібностей людини. Заснований на об'єднанні людей і їх колективній праці суспільний порядок повинен, за Р.Оуеном, обумовити “співпадання приватного і суспільного інтересу”. На відміну від своїх однодумців, Р.Оуен не обмежувався тільки роздумами про раціональну організацію виховання, але й здійснював оригінальні педагогічні досліди, початок яким було покладено ще в роки, коли він був співвласником і директором однієї з шотландських текстильних фабрик у Нью-Ленарці (1800-1829 pp.).

До 1817 р. ці педагогічні починання були частиною його філантропічної діяльності, спрямованої на поліпшення умов життя і праці робітників. На фабриках у Нью-Ленарці була заборонена праця дітей до 10 років і скорочено робочий день до 10 годин 45 хвилин, що було нечуваною новиною для того часу, коли значну частину робітників англійської промисловості становили діти від 5 до 10 років, які працювали на рівні з дорослими по 14-16 годин за зміну. Багаторічні зусилля Р.Оуена, підтримані тред-юніонами, змусили англійський парламент прийняти і перший фабричний закон, за яким заборонялася робота дітей віком до 10 років і обмежувалася праця підлітків 10,5 годинами. Однак, цей закон не забезпечував можливості навчання в школі зайнятих на виробництві підлітків. Відповідно до своїх переконань про необхідність безперервного виховного впливу на людину з метою вироблення у неї позитивних якостей особистості Р.Оуен відкрив у 1816 р. “Новий інститут для формування характеру”, що мав дошкільні заклади для дітей від 1 до 5 років, початкову школу для дітей до 10 років, вечірні класи для працюючих на фабриці підлітків, вечірнє вогнище культури, де навчали безграмотних робітників, функціонував лекторій, батьки отримували консультації з виховання дітей, проводились музичні вечори, танці, ігри і тощо. На 1 січня 1816 р. “Новий інститут” охоплював виховним впливом 759 чоловік віком від 1 до 25 років.

Цей унікальний соціально-педагогічний досвід, викладений у книзі “Новий погляд на суспільство, або Досліди про освіту людського характеру”, зробив ім'я Р.Оуена відомим не тільки в Англії, але й в інших європейських країнах.

Однак, після 1817 р. в діяльності Р.Оуена настали зміни: він прийшов до висновку про безперспективність будь-яких соціальних і педагогічних новацій, які проводилися лише у межах філантропічної діяльності. Як і Сен-Сімон та ПІ.Фур'є, Р.Оуен прийшов до висновку про необхідність корінних соціальних реформ і віддав всі свої сили і кошти пропаганді власних ідей. Поряд з цим, він започаткував спроби створення осередків нового суспільства у вигляді комуністичних колоній - общин. Ескіз організації виховання в принципово нових суспільних умовах був викладений ним у “Доповіді Раді графства Ленарк” (1820 р.) і в працях наступного періоду.

Принципово новий напрям у діяльності Р.Оуена отримав відображення в нових умовах педагогічних дослідах у створених ним комуністичних общинах: “Нью-Хармоні” (1825-1828 pp.) у штаті Індіана в Північній Амеріці і “Хармоні-Холл” в Англії у графстві Гемпшир (1839-1845 pp.). Обидві ці общини проіснували відносно недовго. Однак, в унікальному досліді створених у них навчально-виховних закладів практично здійснювалося поєднання різносторонньої освіти вихованців з їх участю в сільськогосподарській праці на полях і фермах, а також шкільних майстернях (“Нью-Хармоні”), а потім і на промислових виробництвах (“Хармоні-Холл”).

Взагалі, можна сказати, що в соціальних вченнях XIX ст. сформулювалося два підходи до виховання: в питаннях про шляхи і межі розвитку людини як особистості - всебічний розвиток якої уявлялося Сен-Сімону, ПІ.Фур'є і Р.Оуену як велика загальнолюдська мета і педагогічна функція виховання, а також як спорідненість соціальної реконструкції, гармонізації суспільних відносин.

42. Розвиток педагогічної думки в Україні у першій половині ХІХ ст. (І.П.Котляревський, М.Максимович, О.В.Духнович)

У межах українських губерній, які входили до Харківського освітнього округу, діяла система шкіл за статутами 1804 р. ("Статут університетів" і "Статут навчальних закладів, підпорядкованих університетам"), що регламентували структуру і принципи побудови народної освіти в країні, українське шкільництво. На той час функціонували парафіяльні училища (однорічні), повітові училища (дворічні), гімназії (чотирирічні) та університет. Кожний округ очолював опікун, а всі навчальні заклади в окрузі підпорядковувались університету. Статути проголошували безстановість і наступність усіх типів навчальних закладів, безплатність освіти на всіх її ступенях. У додаткові документи унеможливлювали доступ до університетів та гімназій кріпаків, вихідцям з нижчих станів, жінок.

Перші гімназії в Україні з'явилися в Харкові, Чернігові, Катеринославі, Новгороді-Сі перському, Полтаві, Херсоні. У Харкові, Полтаві та Одесі було засновано інститути шляхетних дівчат. У 1805 р. у Харкові відкрився перший в Україні університет, який відіграв значну роль у розвитку культури, науки, освіти і школи. Він здійснював керівництво навчальними закладами Харківського освітнього округу. У 1885 р. у віданні цього університету було 136 парафіяльних училищ, 116 повітових і 13 гімназій. У 1817 р. в Одесі було засновано Рішельєвський ліцей, а в 1820 р. - гімназію вищих наук у Ніжині.

У Правобережній Україні школи працювали за окремим статутом: парафіяльні училища були у віданні католицького духівництва і чернечих орденів; існували примітивні сільські школи, де учнів навчали дяки (в одній із них навчався Тарас Шевченко). Повітові училища були у Києві, Вінниці, Житомирі, Умані, Кам'янці-Подільському, Каневі, Білій Церкві та в інших містах. Гімназії працювали в Києві та Вінниці. У 1805 р. було засновано вищу гімназію у Кременці, яку в 1819 р. реорганізовано в ліцей. Навчання тут велося польською мовою, російську мову вивчали як дисципліну. Після придушення польського повстання 1830-1831 рр. на Волині, Поділлі й Київщині закрили 245 початкових і середніх шкіл, серед них і Кременецький ліцей.

У 1834 р. було відкрито Київський університет, який став науково-навчальним і культурним центром України. У 30-40-ві роки в Україні, крім шкіл Міністерства освіти, діяли школи й училища інших відомств, зокрема школа торгового мореплавства у Херсоні, школа виноградарства в Криму, школи садівництва в Полтаві, Катеринославі та інших містах.

Письменник, педагог, громадський діяч Іван Котляревський (1769-1838) мету виховання вбачав у підготовці корисних батьківщині та народові громадян, високоосвічених патріотів. Певний час працював попечителем Будинку для виховання дітей бідних дворян у Полтаві. Будучи прихильником гармонійного і всебічного виховання підростаючого покоління, він пропагував гуманні його методи, надаючи перевагу розповіді, бесіді, роз'ясненню, особистому прикладу та авторитетові педагогів. Особливу увагу звертав на роль батьків у вихованні дітей, відповідальність за їх майбутнє. В "Енеїді" різко засудив батьків, які недбало виконують свої родинні обов'язки.

М. Духнович обстоював ідею народності виховання, важливою ознакою якої вважав мову, виступав за те, щоб у школах Закарпаття викладання велося рідною мовою, щоб там було створено систему виховання відповідно до історичних і національних традицій народу. Особливим засобом такого виховання має бути народна пісня, що пробуджує і розвиває любов до рідного краю. Мета виховання, на його думку, полягає у формуванні громадянина і патріота. Для цього слід розвивати задатки, закладені в людині природою, і відповідно до них розвивати її розумово, морально й фізично. Не менш важливо виховувати молоде покоління в дусі працьовитості, бо вихована поза працею людина є тягарем для суспільства.

У процесі навчання необхідно, за твердженнями Духновича, широко використовувати наочність: різні натуральні речі, малюнки, карти тощо; порівнювати предмети, вказуючи на їх спільні та відмінні ознаки, аналізувати наведені приклади; дбати про доступність знань для учнів з урахуванням їх вікових та індивідуальних особливостей, використовувати для міцності знань різні види повторення. Виступав проти заучування незрозумілого матеріалу. Цінними є його поради і щодо практикування на уроці групової роботи учнів, умовно поділених на три групи залежно від рівня розвитку здібностей.

М. Духнович був переконаний, що успіх навчальної діяльності залежить передусім від учителя, який повинен мати справжнє покликання до педагогічної діяльності, добре знати свій предмет, бути високоморальною людиною, володіти ефективною методикою викладання, вміти підтримувати дисципліну, обмежуватися навчальною діяльністю в школі, бути активним поширювачем знань серед мас.

Великого значення надавав вихованню дітей в сім'ї, наголошуючи, що батьки є першими вихователями своїх дітей, вони повинні підготувати їх до майбутньої трудової та громадської діяльності, в усьому мають давати дітям добрий приклад, готувати їх до навчання в школі й цікавитись їх навчальною діяльністю.

43. Діяльність перших університетів в Україні першої половини ХІХ ст. Харківський та Київський університети

У першій половині XIX ст. у Росії було шість університетів і серед них в Україні -- два. Це були університети: Московський (1755 p.), Петербурзький (1819 p.), Казанський (1804 р.), Дерптський (Тартуський) (1802 p.), Віленський (1803 p., закритий після польського повстання 1830--1831 pp.), Харківський (1805 р.) і Київський (1834 p.). Головним завданням університетів, як це визначав університетський статут 1804 p., була підготовка «юнацтва для вступу у різні звання державної служби», тобто підготовка державних чиновників.

У Харківському університеті, заснованому за ініціативою В. Каразіна в 1805 р., у перший час було чотири відділи (факультети): словесний, етико-політичний (юридичний), фізико-математичний, медичний. Першим ректором університету (1805--1811 pp.) був професор російської словесності Іван Степанович Рижський. У рік відкриття університету в 1805 р. у ньому навчалося 65 студентів, у 1825 р. -- 346, у 1855 р. -- 492. Серед них переважали діти дворян і чиновників. До 30-х років серед професорів було засилля іноземців, а з цього часу викладачами ставали в основному випускники університетів Росії, в тому числі й Харківського.

Київський університет, відкритий у 1834 p., спочатку мав один філософський факультет, що складався з відділів історико-філологічного та фізико-математичного, у 1835 р. почав працювати юридичний, а в 1841 р. і медичний факультет. Першим ректором став відомий учений-природо-знавець, філолог, фольклорист та історик професор Михайло Олександрович Максимович. У 1834 р. в університеті навчалися 62 студенти, а в 1855р.--808. За дореформенний період Харківський університет закінчили 2800 чол., Київський -- 1542 чол. Випускники працювали учителями, лікарями, адвокатами, суддями, чиновниками різних відомств та ін.

Крім навчальної й наукової роботи, університети контролювали роботу шкіл своїх навчальних округів і здійснювали цензурний нагляд за літературою, що видавалася в межах цих округів. Царський уряд виділяв дуже мало коштів для університетів, тому вони нормально розвиватися не могли. У той же час він вдавався до репресій, намагаючись перетворити всі навчальні заклади, в тому числі й університети, в оплоти самодержавства й офіційної ідеології. Особливо посилилися репресії в період революції 1848--1849 pp. у Західній Європі. Був установлений суворий контроль за роботою професорів, скорочено програми суспільних наук, викладання філософії в університетах припинено, читання лекцій з логіки й психології доручено професорам богослов'я. Навчальні округи -- Харківський і Київський -- було передано у відання генерал-губернаторів. У тяжкому стані перебувала освіта в західноукраїнських землях. Австрійська монархія й панівні класи, ведучи в Східній Галичині політику онімечення й полонізації українського населення, на Буковині -- онімечення й румунізації, а на Закарпатті--політику мадяризації, всіма силами гальмували розвиток освіти, не допускали в школи української мови, закривали трудящим шлях до знань. Призначених для нижчих верств населення трикласних тривіальних (початкових), чотирикласних головних і нормальних (неповносередніх) шкіл було дуже мало, при цьому майже всі школи Галичини й Буковини були підпорядковані римо-католицькій церкві. У 1813 р. уряд утримання шкіл переклав на плечі селянства. В усіх школах було введено німецьку мову. А поряд з німецькою в Галичині в школу проникала польська, на Буковині -- румунська, в Закарпатті -- угорська мови. І тільки в українських парафіяльних школах, що існували в ряді сіл завдяки піклуванню населення, навчання велося українською мовою. Усі середні школи, гімназії, яких були одиниці і в яких навчалися діти поміщиків, духівництва, чиновників, працювали на латинській та німецькій мовах. У 1805 р. австрійський уряд перевів Львівський університет до Кракова і замість нього до 1817 р. діяв ліцей. Після відновлення в 1817 р. його роботи навчання велося німецькою мовою. З професійних навчальних закладів у 1844 р. у Львові була заснована технічна академія. Царський уряд, кріпосники-дворяни Росії негативно ставилися до розвитку наукової думки, особливо природничих наук, боячись поширення матеріалістичних поглядів і підриву панівної самодержавно-релігійної ідеології. Однак об'єктивні умови формування капіталістичних відносин, зокрема зростання промисловості, торгівлі, міст, спроби інтенсифікувати сільськогосподарське виробництво, посилення економічних зв'язків усередині країни і з чужоземними країнами, дальший процес становлення націй і національної самосвідомості народів, -- зумовлювали науковий прогрес як у галузі природничих, так і гуманітарних наук.

В Україні Харківський і Київський університети, незважаючи на несприятливі умови і, передусім, репресії царського уряду, силами передової, прогресивної професури внесли значний вклад у підготовку наукових кадрів і розвиток вітчизняної науки. Так, за дореформений час 66 вихованців Харківського університету стали професорами і працювали як у Харківському, так і в Московському, Київському, Казанському та інших університетах. Серед них найбільш відомими були математик М. Остроградський, славіст І. Срезневський, лікар Ф. Іноземцев, філолог О. Потебня, історик М. Костомаров та ін. З часу заснування Харківського університету протягом 16 років у ньому працював професором, завідував кафедрою математики, а в 1813--1820 pp. був ректором Тимофій Федорович Осиповський (1765--1832), який переїхав до Харкова з Петербурга. У наукових працях з математики, фізики й астрономії він висловив немало нових думок, відстоював матеріалістичні погляди і виступав проти ідеалізму з філософії. Його тритомний «Курс математики» відіграв важливу роль у розвитку математичної науки і навчанні студентів. На матеріалістичних позиціях стояв професор Харківського університету Василь Іванович Лапшин (1809--1888), який написав ряд цінних праць із фізики і фізичної географії. Значний позитивний вплив на розвиток науки в Україні, зокрема в Київському університеті, справила діяльність видатного російського вченого, визначного хірурга, анатома і педагога, засновника польової хірургії Миколи Івановича Пирогова (1810--1881). який у 1858--1861 pp. був попечителем Київського учбового округу. Поряд з фізико-математичними, природничими науками розвивалися й гуманітарні науки.

44. Просвітницька діяльність Кирило-Мефодіївського товариства. (Т.Шевченко, П.Куліш, М.Костомаров)

Таємна політична організація «Словґянське товариство Св. Кирила і Мефодія», заснована у грудні 1845 p., складалася з відомих прогресивних діячів України, в тому числі діячів освіти. Серед них -- Т. Шевченко, М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський, О. Маркевич, П. Куліш, О. Навроцький та інші. Незважаючи на короткочасне існування товариства, ним вироблено і прийнято «Статут», програму -- «Книгу буття українського народу» («Закон Божий»), «Головні правила товариства», звернення до «Братів українців!» та до «Братів Великоросіян і Поляків!», в яких відображено основні ідеї товариства.

Кирило-мефодіївці були одностайними у скасуванні самодержавства, кріпацтва, заміни монархії республікою, широкої освіти народу, визнання національних прав України. Члени Товариства дбали про створення й видання книжок, доступних простому народові. Було вирішено організувати збирання коштів для книгодрукування, написати історію України в дусі ідей Товариства. Виступали поборниками поширення серед народу освіти, передбачали здобути від уряду дозвіл на відкриття шкіл у державних і поміщицьких селах, написати підручники українською мовою, створювати і видавати українські книжки.

5 квітня 1847 р. учасників Кирило-Мефодіївського товариства було заарештовано. Найтяжче покарано було Т. Шевченка -- віддано у солдати на десять років із забороною читати і малювати. Так московський царат відреагував на першу спробу українців відновити минулу культурну самостійність України.

Тарас Шевченко (1814--1861) -- геніальний український поет, мислитель, художник, громадський діяч. У його творах є глибокі думки про виховання, яке повинно виробляти громадянські переконання, відданість народові, нетерпимість до неправди, егоїзму.

Піддаючи різкій критиці тогочасну систему виховання, Шевченко мріяв про справжню народну школу, яка б давала учням міцні, глибокі знання і виховувала в дусі любові до рідної мови. Покладаючи великі надії на недільні школи, він надавав їм всіляку допомогу та фінансову підтримку.

Шевченко наголошував на необхідності створення спеціальних підручників для шкіл. Виданий народною мовою, його «Букварь Южнорусский» (1860) був доступний кожній простій дитині. Він створювався за комбінованим принципом, розрахованим при вивченні грамоти на буквоскладальний метод і метод засвоєння цілих слів. Невеликий за обсягом (24 сторінки), він містив великі й малі літери алфавіту і цифри.

Шевченко вмістив у «Букварі» дві великі народні думи -- «Про Олексія Поповича» та «Марія Богуславка», багато народних приказок та прислівґїв, наводячи зразки народної творчості, надавав навчанню народного характеру, прагнув, щоб у школі діти спілкувалися рідною мовою.

Шевченко мав чіткий план створення підручників. В одному з листів писав: «Думка єсть за «Букварем» напечатать лічбу (арифметику) і ціни і величини такої ж, як і «Буквар». За лічбою етнографію і географію в 5 копійок. А історію, тільки нашу, може вбачаю в 10 копійок». Як бачимо, поет вважав, що елементарна освіта не може обмежуватися однією грамотою, а повинна містити знання з природничих та історичних наук.

Ця його порада як ніколи актуальна у наші дні -- в період духовного відродження та відновлення України.

Поета турбував стан жіночої освіти, коли більшість дівчат із селянських родин взагалі не вчилися, а дівчат-дворянок у привілейованих закладах вчили тільки світських манер, не розвиваючи їхній розум, духовність. Він обстоював рівність хлопців і дівчат у навчанні, надання жінці повноцінної освіти.

Високу оцінку надавав родинному вихованню. У трудовій сімґї, на його думку, діти зростають працьовитими, духовно багатими. Сімґї мають створюватися на підставі любові, спільна праця є основою життя дорослих і дітей. Тому поет вчив молодь, особливо дівчат, обачливості у коханні, застерігав від спокус, зради. Особливу роль у вихованні надавав матері. На думку Шевченка, родинне виховання слід доповнювати суспільним, яке покликана давати світська загальноосвітня школа.

В основі освітньо-виховного ідеалу Шевченка -- працьовитість. Тільки в праці людина може знайти справжнє задоволення, і тому вона повинна посідати домінуюче місце в житті кожного. Однак він розрізняв працю, яка задовольняє потреби людей, і працю, що виснажує і закріпачує народ.

Шевченківська доба бунтарства дала життя тисячам визначних і відомих вчителів і просто щиросердечних трударів освітянської ниви, чиє життя-подвиг не лишилось документально зафіксованим, але без нього неможливо було б підійти сьогодні до національної школи і національної педагогіки України.

Микола Костомаров (1817--1885) -- український і російський історик, громадський діяч, публіцист, драматург, поет, учитель. У 1837 р. закінчив Харківський університет, учителював у Рівному, Києві (викладав в гімназіях), а в 1846 р. обраний адґюнкт-професором Київського університету по кафедрі російської історії. За участь у Кирило-Мефодіївському товаристві був увґязнений у Петропавлівській фортеці, висланий до Саратова.

У «Книзі буття українського народу» виклав свою освітню програму, в якій з метою піднесення культури українців на передній план ставить справу народної освіти. Наполягав на оволодінні учнями граматики, природознавства, народного життя, обстоював самостійність української мови та її обовґязкове вивчення в народній школі, приділяв увагу виданню українських підручників. Має величезну наукову спадщину -- історичні, літературні, етнографічні твори.

Велику пізнавальну цінність мають дослідження проблем української ментальності, покладені в основу української етнопсихології та етнопедагогіки. У статті «Дві руські народності» дає порівняльний аналіз української та російської ментальностей, характеризує духовність українця, адже риси його національного характеру мають враховуватися у змісті освіти, методиці навчальної та виховної роботи.

Пантелеймон Куліш (1819--1897) -- визначний літератор і культурний діяч, історик, фольклорист і етнограф, мовознавець, перекладач з іноземних мов, педагог-методист, просвітитель. Вчителював у панських покоях, дворянській школі м. Луцька. В 1841 р. переїхав до Києва і вчителював у Печорському та Подільському дворянських училищах. Через три роки став учителем Рівненської дворянської школи, незабаром отримав запрошення до Петербурга викладачем гімназії, а потім і університету.

Залишив значну освітньо-педагогічну спадщину. В українській «Граматиці» (1854) стверджує пріоритети навчання і виховання рідною мовою, вперше спрощує строкатість правопису, приводить його до нормативного вигляду, уніфікує мовні та писемні правила. «У рідному мовному оточенні важливим фактором є наслідування батьків, шляхом якого дитина не тільки оволодіває мовою, а й засвоює різні життєві навички та етику народу -- відбувається становлення почуття поваги до старших, любові до батьківського краю, його звичаїв...» Ця книга була і букварем, і читанкою, і підручником з арифметики. Вона сучасна і нині за задумом і методами реалізації, поверненням педагогічної науки і шкільної практики до національних витоків.

У «Слові для письменних» -- своєрідних програмових вказівках -- закликав педагогів розвивати національну свідомість маленьких громадян та мову. Невтомно працював на ниві народного просвітництва, дбаючи про доступність освіти, її гуманні, духовні цінності. У «Листах з хутора» порушив проблему «батьків і дітей», яка загострюється в міру зростання освіченості молодих і їх відходу від народного способу життя. Засуджував таку освіту і стверджував, що наука, яка веде до відчуження від родини, народної моралі та одвічних патріархальних цінностей, є шкідливою. Засуджував і дух наживи, який пронизує цивілізоване «освічене суспільство і призводить до падіння моралі».

П. Куліш усю свою творчість присвятив проблемі поширення освіти серед народу, підвищенню освітнього рівня українців, сподіваючись на те, що з допомогою освіти можна обґєднати народ, домогтися усвідомлення ним свого підневільного стану та вибороти собі кращу долю.

Просвітня діяльність Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова розбудила педагогічну думку, викликала до життя нові покоління просвітителів. Серед них -- гордість українського народу, представники його духовної еліти, творці української культури: Леонід Глібов (1827--1893) -- поет-байкар, викладач, активний діяч недільної школи, автор педагогічних статей; Павло Грабовський (1864--1902) -- поет, який у педагогічних статтях змальовував жебрацький стан української школи та народного вчителя; Леся Українка (1871--1913) -- поетеса, просвітитель, яка у публіцистичних статтях і художніх творах розкривала соціально-педагогічні проблеми свого часу: експлуатацію дітей, відсталість шкіл, заборону української мови; Михайло Драгоманов (1841--1895) -- публіцист, історик, філософ, педагог, патріот України, один з організаторів педагогічних курсів для підготовки народних вчителів.

45. Шкільні реформи 60-х рр. ХІХ ст. в Російській імперії. «Положення про початкові народні училища» 1864 р., «Устав гімназій та прогімназій» 1864 р

Шкільна реформа проводилася у відповідності до «Положення про початкові народні училища» і «Статутом гімназій і прогімназій» 1864 В основу цих документів був покладений принцип всесословності освіти. Розширилася мережа початкових шкіл. Середню освіту давали класичні гімназії та ремісничі училища. Однак контингент учнів в середній і вищій школі регулювався високою оплатою за навчання.

46. Педагогічна діяльність М.І.Пирогова

Микола Іванович Пирогов (1810 -- 1881) -- основоположник воєнно-польової хірургії, видатний вчений, педагог, громадський діяч. Закінчив Московський університет. Поглиблював знання у Дерптському, Берлінському та Геттінгенському університетах. Працював у Дерптському університеті та Петербурзькій медико-хірургічній академії. Під час Кримської війни 1854 -- 1855 рр. брав участь в обороні Севастополя. З організованою ним громадою медичних сестер зробив тисячі операцій, рятуючи життя пораненим воїнам. 1856 р. був призначений попечителем Одеського навчального округу. Протягом 1858 -- 1861 рр. обіймав посаду попечителя Київського навчального округу. Свої погляди на освіту й виховання М. Пирогов висловив у низці публікацій та намагався реалізувати у своїй практичній діяльності. В 1856 р. він надрукував у журналі «Морской сборник» статтю «Вопросы жизни», в якій розглядає питання сімейного і суспільного виховання дітей, обґрунтовує свій ідеал високоморальної людини та доводить необхідність моральної освіти для всіх людей, тому що вона є основою, на якій повинна базуватися спеціальна освіта. Насамперед, писав Микола Пирогов, потрібно забезпечити розвиток особистості, сформувати моральні цінності, необхідні людині при вступі у самостійне життя. Він вказував на шкідливість ранньої професіоналізації, спеціалізації в освіті, як для самої людини, так і для суспільства. Думки Миколи Пирогова були прогресивними для свого часу. Він вважав, що дітей треба виховувати з колиски, аби домогтися докорінної зміни моральності, прагнень, потреб, переконань суспільства.

Початкове сімейне виховання дітей дошкільного віку Микола Пирогов вважав тим ступенем, з якого починає формуватися моральна людина, тією основою, на якій будується подальша шкільна освіта. Думки про виховання моральної людини з самого раннього віку, про відповідальну роль матері в початковому сімейному вихованні дітей, про ідеал матері -- виховательки зародилися в нього задовго до опублікування статті «Вопросы жизни». Вони були висловлені ним у листах до своєї майбутньої дружини ще в 1850 р. Головне призначення матері, стверджував Пирогов, повністю віддавати себе сім'ї, вихованню дітей. «Жінка повинна бути підготовлена до виховної діяльності», -- писав він. -- «Неоціненне щастя бути вихованим в перші роки життя дитини освіченою матір'ю, яка знала б і розуміла почесність свого покликання. Щоб виконати це покликання, матері необхідно постійно прагнути до самовиховання і самоосвіти». Він високо підносив роль жінки в суспільстві. Критикував недоліки жіночої освіти.

«Вони -- жінки -- головні будівничі суспільства. Наріжний камінь закладається їхніми руками», -- наголошував Микола Пирогов і наполягав на тому, що мати має бути оточена особливою увагою та повагою суспільства.

Микола Пирогов вказував на необхідність бережного і уважного ставлення до дітей, розум і серце яких під впливом виховання і навчання, подібно м'якому воску, можуть набувати різних форм. Вчитель мусить прозорливим і спостережливим оком помічати дії дитини, її природні нахили, розвивати їх чи стримувати й надавати їм іншого спрямування. В сімейному вихованні, зазначав Микола Пирогов, більше можливостей для керування індивідуальним розвитком дитини, ніж у школі, і ці можливості потрібно обов'язково використовувати в повній мірі.

Найважливішим виховним прийомом, важелем початкової освіти він вважав дитячі ігри. Замість недолугих іграшок, які псують дитячу уяву, треба запропонувати дітям ігри, що розвивають кмітливість та дають багато нових і важливих знань.

Прагнучи об'єднати два основні напрями загальної освіти -- класичний і реальний, Микола Пирогов у своїх статтях висловлював думку про необхідність запровадження нової шкільної системи і структури загальноосвітньої школи. Намагаючись пояснити принцип єдиної школи, він рекомендував таку систему шкільної освіти:

* елементарна (початкова) школа (2-річне навчання);

* класична і реальна прогімназії (4-річне навчання);

* класична і реальна гімназії (5-річне і 3-річне навчання);

* університет та інші вищі навчальні заклади.

Формам і методам навчання в школах, гімназіях та університетах Микола Пирогов присвятив багато статей. Зокрема, цікаві думки висловлював він про екзамени в школах, під час яких допускалося багато формалізму. Учні, яких не привчали до сумлінної систематичної розумової праці, усі програми лишали для вивчення на час перед екзаменами. Це створювало перевантаження, призводило до поверхового засвоєння навчального матеріалу. Контроль і перевірка знань, наголошував Микола Пирогов, мають бути постійними. Він заперечував перевідні екзамени і оцінку знань учнів за балами.

46. Аналіз статті М.Пирогова «Питання життя» та її значення для розвитку педагогічної думки

В статье “Вопросы жизни” Н. И. Пирогов резко выступил против сословной школы и ранней утилитарно-профессиональной выучки, которую стремилось ввести царское правительство за счет снижения уровня общего образования молодежи. Он противопоставил официальному курсу образования идею общечеловеческого воспитания, которое должно подготовить к общественной жизни высоконравственного человека с широким умственным кругозором

Свою статью Пирогов начинает с исторической справки о поисках выдающимися мыслителями древней Греции ответов на вопросы о назначении человека в общественной жизни, о смысле человеческой жизни. Из этой справки выясняется, что речь идет о вопросах общественной жизни, о жизни человека в обществе, об его взаимоотношениях с другими людьми, о неизбежности для каждого из нас разрешения вопроса о нашем личном отношении к общественным потребностям и обязанностям.

“В чем состоит цель нашей жизни? каково наше значение? к чему мы призваны? чего должны искать мы?”./ Пирогов Н. И. Вопросы жизни cоч., т. I, Киев 1910. -C. 37-72/. Таковы первые вопросы жизни, выдвигаемые Пироговым в его статье. В самостоятельном решении этих вопросов заинтересованы и общество с его господствующим направлением, и каждая отдельная личность. С этим трудно не согласиться. Я считаю, что для своего времени в преддверии серьезной реформы феодально-крепостнического государства, такая постановка вопроса была более чем уместна. Более того, я думаю, что она уместна и по сей день, корда страну охватил жесткий экономический кризис.

Не размышляйте, не толкуйте о том, что необъяснимо. Это по малой мере лишь потеря одного времени. Можно, думая, потерять и аппетит, и сон.

Время же нужно для трудов и наслаждений. Аппетит - для наслаждений и трудов. Сон - опять для трудов и наслаждений. Труды и наслаждение - для счастья.

Вот второй взгляд - высокий. Учитесь, читайте, размышляйте и извлекайте из всего самое полезное. Когда ум ваш просветлеет, вы узнаете, кто вы и что вы. Вы поймете все, что кажется необъяснимым для черни. Поумнев, поверьте, вы будете действовать как нельзя лучше. Тогда предоставьте только выбор вашему уму, и вы никогда не сделаете промаха.

Вот третий взгляд - старообрядческий . Соблюдайте самым точным образом все обряды и поверья. Читайте только благочестивые книги, но в смысл не вникайте. Это главное для спокойствия души. Затем, не размышляя, живите так, как живется.

Вот четвертый взгляд - практический. Трудясь, исполняйте ваши служебные обязанности, собирая копейку на черный день. В сомнительных случаях, если одна обязанность противоречит другой, избирайте то , что вам выгоднее или по крайней мере что для вас менее вредно. Впрочем, предоставляйте каждому спасаться на свой лад. Об убеждениях, точно так же как и о вкусах, не спорьте и не хлопочите. С полным карманом можно жить и без убеждений.

Своим изложением “философии” жизни восьми мелких общественных групп Пирогов сформулировал господствовавшие в русском так называемом образованном обществе язвы и пороки, служившие предметом изображения и в нашей могучей, исключительной по своим моральным тенденциям художественной литературе XIX в.

Разоблачая пошлость, господствующую в привилегированном обществе, Пирогов вместе с тем показал бессилие школы и воспитания его времени в деле преобразования общества на каких бы то ни было разумных началах. А если так, то возникал следующий серьезный вопрос о смысле и назначении всей системы воспитания и образования. Очевидно, школа и воспитание ни в какой мере не вели к усовершенствованию общественной жизни на нравственных основах.Подводя итог под вышесказанным, можно сделать, что наивысшая общественно-историческая заслуга Пирогова заключалась уже в том, что он раскрыл и назвал своим именем “торговое ” направление жизни, показал его противоречие со всем, что еще осталось в жизни “святого” , раскрыл разлагающее влияние “меркантильного направления” на подрастающее поколение и поставил на очередь дня вопрос о том, что же можно сделать путем воспитания, чтобы преодолеть развращающее влияние “торгового направления” в общественной жизни.

46. Життєвий шлях та суспільно-педагогічна діяльність К.Д.Ушинського

Костянтин Дмитрович Ушинський мав енциклопедичні знання з багатьох наук, зокрема з мови, філософії, психології, фізіології, політичної економії, історії, історії педагогіки. Ці знання допомогли йому вибудувати свою прогресивну, оригінальну педагогічну систему на рівні передової для свого часу науки.

К. Д. Ушинський народився в родині дворянина в Тулі, його дитинство пройшло на Чернігівщині, поблизу Новгород-Сіверського. Початковим навчанням Костянтина керувала мати, у дев'ять років він вступив до гімназії, свої знання поповнював із батьківської бібліотеки. У 16 років він вступив до Московського університету на юридичний факультет, який закінчив на "відмінно" двадцятирічним юнаком. Працював у Ярославському юридичному ліцеї професором камеральних наук (економіка, фінанси, державне право), учителем словесності та юридичних наук у Гатчинському сирітському інституті. Писав статті "Про користь педагогічної літератури", "Про народність у суспільному вихованні", "Шкільна реформа в Північній Америці", "Три елементи школи" та ін. Педагогічні знахідки були настільки оригінальними, що він був запрошений на роботу в Смольний інститут шляхетних дівчат на посаду інспектора. Водночас працював і редактором "Журнала Министерства народного просвещения". У Смольному інституті Ушинський радикально реформував навчально-виховний процес: змінив зміст освіти, переглянув обсяг і послідовність вивчення предметів, увів нові. Це були прогресивні зміни, але, на жаль, їх не підтримали колеги, його систематично цькували реакційно налаштовані викладачі, звинувачували у вільнодумстві. Він був звільнений разом із групою високоосвічених викладачів, яких сам запросив працювати. Це дуже вплинуло на здоров'я Ушинського -- загострилася давня хвороба легенів. Відрядження за кордон для "лікування та вивчення постанови жіночої освіти" насправді було політичним засланням на п'ять років. Там К. Д. Ушинський старанно та критично вивчав роботу жіночих навчальних закладів, дитячих садків, притулків. Найдовше він перебував у Швейцарії, але відвідав і школи Німеччини, Франції, Бельгії та Італії. У ці роки він написав такі відомі праці: "Педагогічна подорож до Швейцарії", "Рідне слово", двотомник "Людина як предмет виховання" та інші. У 1867р. К.Ушинський із сім'єю повернувся в Росію вже зовсім хворим,, але багато працював. Він лікувався в Криму. Третього січня помер в Одесі, труну з його тілом було перевезено до Києва, де він в останній час мав намір поселитися. Поховано Костянтина Дмитровича згідно з його передсмертним заповітом у Києві, над Дніпром, на території Видубицького монастиря, під старезним каштаном. Свою юнацьку мрію, записану колись у щоденнику, він здійснив. "Принести якомога більше користі моїй Вітчизні -- це єдина мета мого життя; і до неї я повинен спрямовувати всі мої здібності". Ось те, що найбільше хвилювало й боліло велетню-гуманісту К. Д. Ушинському.

Педагогіку він розумів як служіння народові. Педагогічна література має велику користь, оскільки встановлює в суспільстві правильні вимоги до виховання. Педагогіка -- найвища з мистецтв, бо намагається задовольнити найвеличнішу з потреб людини і людства -- потяг до "самовдосконалення".

Головними предметами в рідній школі повинні бути мова, історія, географія, бо без них учні будуть погано знати і країну, і її населення.

Сотні сторінок присвятив К.Ушинський початковій школі. Його відоме "Рідне слово" -- доказ тому. Він писав, що з навчанням не можна спізнитися, але й не слід поспішати, щоб не підірвати впевненості дітей у своїх силах. У початкових класах не слід задавати учням уроки додому.

Проблеми навчання дітей їхньою рідною мовою не давали спокою К.Ушинському. "Цей дивовижний педагог -- рідна мова -- не лише навчає багато чому, а й вчить, на диво, легко, за якимось недосяжно полегшувальним методом", -- зазначав К. Ушинський. Європейська освіченість, широка обізнаність не лише з прогресивною світовою педагогічною думкою, а й зі світовими скарбами взагалі підвела К. Д. Ушинського до думки: запозичувати слід лише краще, не копіювати, а творити оригінальне для своєї національної школи.

"Готувати уми! Сіяти ідеї!... Ось наше призначення. Ми живемо не в ті роки, щоб могли діяти самі. Відкиньмо егоїзм, працюймо для нащадків! Збудімо вимоги, вкажімо розумну мету, відкриймо засоби, розбурхаймо енергію, -- діла з'являться самі...", -- закликав освітян Ушинський.

Після закінчення Московського університету К. Д. Ушинський два роки готувався до професорської діяльності, а потім, у 1846 році, був призначений професором камеральних наук (економіка, фінанси, державне право) у Ярославському ліцеї ім. Демидова. Уже з перших днів роботи в ліцеї він виявив велику активність та ініціативу в поліпшенні навчального процесу, виступив з критикою діючого навчального плану, уніс пропозиції щодо його вдосконалення, які були прийняті вченою радою цього закладу.

20 січня 1846 року він визначив "рецепт" власної поведінки за такими правилами: 1) зберігати спокій; 2) бути прямим у словах та ідеях; 3) діяти обдумано; 4) бути рішучими; 5) не випинати своєї особи; 6) доцільно витрачати час; 7) доцільно витрачати гроші; 8)щовечора складати собі звіт за свої дії; 9) ніколи не хвалитися. У цьому "рецепті", як у дзеркалі, відбивається людина діла, скромна, працьовита людина, що живе для справи, не обиватель, який, досягнувши "теплої" посади, думає тільки про свої власні інтереси. Саме так він прожив усе своє життя.

Коли після смерті інспектора Гатчинського сирітського інституту Є. О. Гугеля цю посаду зайняв К.Ушинський, то йому дісталися дві великі шафи з педагогічною літературою, про які він писав: "Цим двом шафам я зобов'язаний в житті дуже і дуже багато і, Боже мій, від скількох грубих помилок позбавився б я, коли б познайомився з цими двома шафами раніше, ніж вступив на педагогічну ниву".

Працюючи в Смольному інституті, Костянтин Дмитрович організував недільну школу для неписьменних службовців, зустрічався з педагогічною громадськістю столиці, організував так звані "четверги" з обміну педагогічним досвідом і поширенням передових педагогічних ідей серед учительства столиці.