Управління інноваційною діяльністю інституту післядипломної педагогічної освіти як засіб підвищення конкурентоспроможності

На сьогодні, одним з головних завдань сучасного вищого освітнього закладу є пошук, створення, впровадження освітніх інновацій, направлених на задоволення потреб учасників освітнього процесу. Для ефективності процесу впровадження інновацій необхідно управління.

Вищий навчальний заклад як об'єкт управління вимагає створення ефективних систем управління на засадах інноваційних технологій і, відповідно, спеціальних наукових досліджень.

Під час застосування інноваційних технологій в управлінні ВНЗ, в управлінській діяльності керівників навчальних закладів і установ спостерігається заміна адміністративних методів управління на методи економічного стимулювання діяльності працівників закладів і установ системи вищої школи.

Мету використання інновацій у діяльності вищого навчального закладу можна визначити таким чином:

- пошук і впровадження нових технологій освіти для забезпечення найбільшої її якості;

- розробка та удосконалення існуючого механізму проведення наукових досліджень і технологічних розробок у вищій школі;

- підготовка навчального і наукового процесів для впровадження нововведень;

- закріплення новітніх технологій шляхом постійного підвищення якості і розширення мережі послуг освіти.

Інноваційність в управлінні не повинна бути побудована абсолютно на нових категоріях і принципах, вона визначається, головним чином, встановленням нових системоутворюючих зв'язків між уже встановленими науковими категоріями та їх поглибленою змістовною трактовкою, обґрунтуванням їх більш ефективного використання.

На думку більшості науковців, які займаються цією проблемою, інноваційна діяльність у сфері вищої освіти це створення та впровадження інновацій, що представляють собою нові якісно удосконалені технології, методи та форми.

Інноваційна діяльність, що протікає в ВНЗ, охоплює всі основні напрямки його діяльності: освітню, науково-дослідну, організаційно -- управлінську та інші напрямки діяльності, що визначає складність вибору області застосування тих чи інших методів управління [57, с. 133]. Управління інноваційною діяльністю потребує виходу за рамки класичної теорії управління організацією: необхідно застосовувати не лише загальновідомі методи аналізу, прогнозування, оцінки, оптимізації, планування, організації процесів, обліку, контролю і мотивації, але і специфічні методи інноваційного менеджменту. До останніх відносять спеціальні методи управління проектами, функціонально-вартісний аналіз, програмно-цільове, проектне управління, методи проектного фінансування тощо [28].

Основну відмінність між загальною системою управління та інноваційною системою управління освіти вчені вбачають у тому, що остання полягає у встановленні та використанні всіма суб'єктами освіти пріоритетів якості: якості умов, якості процесу та якості результатів цього процесу.

Управління навчальним закладом визначається як діяльність керуючої підсистеми, спрямовану на створення прогностичних, педагогічних, психологічних, кадрових, матеріально-фінансових, організаційних, правових, ергономічних, медичних умов, необхідних для нормального функціонування і розвитку навчально-виховного процесу і реалізації цілей навчального закладу [55, с. 218].

Отже, конструктивна політика в області розробки та впровадження новацій у вищій школі повинна системно задавати напрямок збиранню інформації та розробці пропозицій, що призводить до пошуку маркетингових можливостей і визначає перспективні напрямки. Інтенсивний розвиток інноваційних процесів принципово змінює стратегію управління ними, оскільки стихійність, непослідовність і непрофесійність дискредитують ідею ефективної інноватики, гальмують її розвиток і впровадження в освітню практику. Очевидно, що локальні інноваційні перетворення не можуть дати позитивного результату.

Механізм реалізації інноваційної політики вищого навчального закладу передбачає:

- розробку планів і програм інноваційної діяльності;

- спостереження за ходом впровадження інновації;

- експертизу проектів розробки інновації;

- координацію інноваційної діяльності у функціональних підрозділах;

- забезпечення фінансовими і матеріально-технічними ресурсами;

- кадрове забезпечення процесів інновації;

- створення відділу для комплексного рішення інноваційних проблем від постановки цілі і до впровадження інновацій.

Інновації в управлінні навчальним закладом дають змогу підтримувати конкурентоспроможність навчальних закладів на сучасному освітньому ринку.

Отже, інноваційний розвиток ВНЗ здійснюється як процес виявлення проблем на підставі синергетичного, процесного, ситуаційного, системного, особистісно орієнтованого, стратегічного, гуманістично-інноваційного підходів. Управління інноваційним розвитком у вищому навчальному закладі та вирішення проблем розвитку відбувається на основі таких принципів: гармонізованого керованого інноваційного розвитку, регулярного зворотного зв'язку зі споживачами освітніх послуг, забезпечення високої якості освітніх послуг і захисту прав споживачів освітніх послуг, організаційної культури, відкритості управління ВНЗ, постійного розвитку персоналу ВНЗ - за допомогою інновацій.

Інноваційна система вищого навчального закладу - це організаційно-управлінський механізм з розробки та впровадження новацій для підвищення його конкурентоспроможності.

РОЗДІЛ ІІ. ПЕРСПЕКТИВИ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ВИЩОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ ЗАСОБАМИ ОСВІТНЬОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

2.1 Упровадження освітніх інновацій як запорука конкурентоспроможності вищого навчального закладу

Проблема конкурентоспроможності навчальних закладів є предметом дослідження багатьох учених і фахівців.

Враховуючи стрімку трансформацію освітньої сфери, актуалізується пошук можливостей підвищення конкурентоспроможності освітніх послуг. Необхідно зазначити, що вартість інтелектуального продукту, на думку міжнародних експертів, майже сягає вартості товарної маси. Тому, наука і освіта стають ключовими факторами економічного розвитку і посилення конкурентоспроможності навчальних закладів у наданні освітніх послуг.

Перш за все необхідно визначити суть поняття конкурентоспроможністі вищого навчального закладу як основу для подальшого дослідження. У науковій літературі конкурентоспроможність вищого навчального закладу визначається як:

- здатність пристосовуватися до потреб замовників, постійно розвиваючись у розробленій стратегії та місії, враховуючи тенденції конкретного сегмента освітнього ринку, спираючись на ефективне використання наявних ресурсів на довгострокове співробітництво з партнерами [80];

- спроможність займати та утримувати стійкі позиції на певних сегментах світового ринку освітніх послуг і продуктів інтелектуальної діяльності завдяки ефективній реалізації науково- педагогічного потенціалу, розвинутій інноваційній системі та достатності фінансових ресурсів, які забезпечують високу якість навчання і досліджень [81, с. 112];

- реальна та потенційна здатність ВНЗ протягом тривалого часу мати конкурентні переваги, постійно вдосконалюючи, розвиваючи ключові бізнес-процеси відповідно до розробленої стратегії та тенденцій ринку освітніх послуг, спираючись на ефективне використання наявних ресурсів з урахуванням зміни зовнішніх умов (переваг споживачів освітніх послуг, змін у законодавстві тощо) та довгострокове співробітництво з партнерами [84].

Конкурентоспроможність ВНЗ представляє його здатність до конкурентної поведінки на ринку освітніх послуг. Вона залежить від поточної рентабельності підприємницької діяльності ВНЗ та наявності реальних перспектив зростання [104]. Необхідними умовами досягнення високого рівня конкурентоспроможності ВНЗ виступають конкурентоспроможність його випускників на ринку праці та наявність високого науково-педагогічного, технологічного, навчально-методичного та кадрового потенціалу.

Рівень конкурентоспроможності ВНЗ визначається власними особливостями, а також впливом різноманітних факторів зовнішнього (інформаційні, технологічні, соціально-демографічні, економічні, організаційні та ін.) та внутрішнього (фінансові, маркетингові, матеріально- технічні та ін.) середовища. Фактори зовнішнього середовища відображають сукупність тих умов, до яких адаптується ВНЗ.

Освітні послуги на сучасному ринку так само, як і будь-який товар, реалізуються в умовах жорсткої конкуренції. І вищим навчальним закладам доводиться нарощувати конкурентну перевагу, завойовувати міцні позиції на ринку.

Ринок освітніх послуг -- це взаємодія попиту на освітні послуги з боку основних господарюючих суб'єктів з їх пропозицією, яку забезпечують різні освітні установи [105, с. 105].

У понятті конкурентоспроможності ВНЗ виділяють декілька складових. Пащенко Н.І. визначає конкурентоспроможність ВНЗ як «його сьогодення і потенційні здібності (можливості) по наданню відповідного рівня освітніх послуг, що задовольняють потреби суспільства по підготовці висококваліфікованих фахівців, а також потреби по розробці, створенню і реалізації науково-методичної і науково-технічної продукції як в даний час, так і в майбутньому» [81, с. 205].

На думку Романової І.Б., «конкурентоспроможність -- це властивість вищого навчального закладу, що визначає частку релевантного ринку освітніх послуг, що належать даному ВНЗ, і можливість перешкоджати перерозподілу ринку на користь інших суб'єктів» [81, с. 56].

Фатхутдінов Р.А. відзначає, що конкурентоспроможність ВНЗ - «це його здатність:

1) готувати фахівців, що витримують конкурентну боротьбу на конкретному зовнішньому і внутрішньому ринку праці;

2) розробляти конкурентоздатні нововведення в своїй області;

3) вести ефективну відтворювальну політику у всіх сферах своєї діяльності» [81, с. 145].

Упровадження в освітній процес системи інновацй з урахуванням вимог ринку праці та міжнародних стандартів якості підготовки фахівців зумовить зростання рівня конкурентоспроможності ВНЗ.

Головною метою сучасної освітньої діяльності є безперервне підвищення кваліфікації фахівців спрямоване не тільки на послідовне удосконалення його професійних якостей, збагачення і оновлення наявної суми знань і умінь, а й на розвиток особистісних властивостей, вдоволення індивідуальних освітніх потреб, забезпечення соціального захисту та повнішої самореалізації фахівця у процесі професійної діяльності.

Головну роль у такій тенденції відіграє постійне зростання вимог до професіоналізму працівників зі сторони ринку праці та впровадження в їх роботу інновацій.

Відмінності процесу навчання в системі підвищення кваліфікації педагогічних кадрів полягають у тому, що:

- навчання не є для слухача основним видом діяльності, а лише засобом досягнення інших життєвих і професійних цілей;

- мета навчання фахівців, як правило, добре ними усвідомлена й визначається освітніми потребами та з'явившимися за міжатестаційний період інноваціями, що, у свою чергу, обумовлені потребами життєдіяльності педагогів;

- навчання пов'язане із професійною рефлексією фахівця, практичним аналізом дійсності;

- провідна роль у процесі навчання належить слухачеві як суб'єкту навчання;

- організація, керування процесом учіння слухачів з боку викладачів замінюється самоорганізацією, самокеруванням;

- слухач у процесі навчання у будь-який момент може стати джерелом, передавачем інформації й впливати на учіння своїх колег по навчанню;

- процес учіння для слухачів є процесом довготривалим і безперервним.

Тому, саме інститути підвищення кваліфікації є однією із ланок системи управління інноваційною діяльністю педагогічного колективу.

Важливою складовою інноваційного навчального середовища є педагогічний колектив.

Досвід показує, що вагомим центром у реалізації інноваційної діяльності у роботі педагогічного колективу навчального закладу можуть стати ті працівники які самостійно впроваджують у навчальний процес інноваційно зорієнтований, особисніснісно-орієнтованй, синергетичний, системний, діяльнісний чи компетентніший підхід.

Також успішна діяльність педагогічного колективу вищого навчального закладу значною мірою залежить від професійної компетентності її керівника(ректора).

Вітчизняні й зарубіжні вчені вважають, що професійна компетентність керівника будь-якої навчально-педагогічної структури визначається професійними знаннями й уміннями, ціннісними орієнтаціями в соціумі, мотивами його діяльності, загальною та професійною культурою, здатністю до саморозвитку.

Наприклад, Онуфрієва О. вважає, що професійну компетентність можна представити як якісну характеристику особистості фахівця, яка охоплює систему науково-технічних знань, професійних умінь і навичок, наявність стійкої потреби бути компетентним у своїй сфері діяльності. Павлютенков Є. стверджує, що професійна компетентність включає всі сфери життєдіяльності особистості (потребнісно-мотиваційну, операційно- технічну, самосвідомість) і формується у процесі активної діяльності та є проміжним етапом на шляху до професійної майстерності [78, с. 80].

У науково-педагогічній літературі окремо виділяють й управлінську компетентність. Наприклад, Лаврук В. трактує це поняття через знання форм і методів управління навчальним закладом (організацією, установою, структурним підрозділом), високу методологічну культуру під час розв'язання виробничих питань, знання принципів та оперативно-технологічних функцій управління, уміння реалізувати управлінські функції на практиці, оптимально залучати людський ресурс до виконання завдань. Окрім цього, управлінська компетентність також включає й такі якості, як ініціатива, співробітництво, комунікативні здібності, уміння вчитися, реально оцінювати, логічно мислити, відбирати й використовувати інформацію [9, с. 36].

Сучасна освіта потребує професійно підготовлених керівників, здатних керувати колективом в умовах змін, з високим рівнем володіння професійною й управлінською компетентностями, що складають основу компетентнісного підходу у ВНЗ.

Для поліпшення роботи педагогічного колективу можна використовувати різні методи і прийоми інноваційної управлінської діяльності, наприклад, так звану наукову розвідку. Завданнями наукової розвідки є пошук ефективних напрямків стратегічного розвитку ВНЗ; модифікація методу SWOT-аналізу відповідно до специфіки діяльностінавчального закладу. Ефективність навчального процесу і конкурентоспроможність кінцевого продукту ВНЗ залежить від системи управління. Характеристика основних методів оцінки конкурентоспроможності організації, які можуть бути використані для вищого навчального закладу надано в табл. 1 (Додаток В).

Стратегічне управління розвитком ВНЗ здійснюється на трьох рівнях:

1) на рівні навчального закладу формуються стратегічні напрямки діяльності, його організаційна структура і розподіл ресурсів;

2) на рівні структурних підрозділів (факультетів, інститутів та філій) реалізуються стратегії направлені на утримання конкурентних переваг на освітньому ринку;

3) на функціональному рівні забезпечується виконання стратегічних завдань сформованих на рівні установи в цілому і структурних підрозділів зокрема.

Процес стратегічного планування починається із пошуку відповіді керівництвом ВНЗ на три основні питання:

1. Яке місце посідає ВНЗ на освітньому ринку?

2. На думку керівництва, яке положення має займати університет у середньо- та довготривалому періоді?

3. Які заходи необхідно здійснити для досягнення поставленої мети?

Об'єктивно проведений стратегічний аналіз створює інформаційну базу для формування місії, визначення цілей, розробки плану заходів по реалізації стратегії ВНЗ. Об'єктом стратегічного аналізу є зовнішнє і внутрішнє середовище навчального закладу. При проведенні аналізу середовища функціонування організації може бути використаний широкий спектр інструментів (SWOT-аналіз, PEST-аналіз, матриця BCG, конкурентний аналіз, позиційний аналіз, ресурсний аналіз, аналіз системи управління та організаційної культури тощо).

Результати SWOT-аналізу мають безпосередній вплив на визначення стратегічного напрямку діяльності освітньої установи (рис. 2.1.).

Рис.2.1. Приклад зв'язку SWOT-аналізу з можливими стратегічними напрямками діяльності ВНЗ

У наукових працях автори намагаються розглядати конкурентоспроможність вищого навчального закладу як комплексну характеристику вузу за зазначений період часу в умовах конкретного ринку, відображаючи перевагу над конкурентами, а також здатність вузу до постійного функціонування і своєчасної адаптації до змін зовнішнього середовища.

Стосовно до управління ВНЗ нами пропонується більш конкретний зміст поняття: конкурентоспроможність вищого навчального закладу - здатність пристосовуватись до потреб замовників, постійно розвиваючись у розробленій стратегії та місії, враховуючи тенденції конкретного сегмента освітнього ринку, спираючись на ефективне використання наявних ресурсів та довгострокову співпрацю з партнерами.

Управління конкурентоспроможністю ВНЗ являє собою певний аспект освітнього менеджменту, спрямований на формування, розвиток та реалізацію конкурентних переваг, стимулювання щодо збагачення потенціалу (кадри, матеріально-технічне забезпечення, інформатизація, зв'язок з громадськістю та інше) та забезпечення ВНЗ стійкого положення у конкурентному середовищі.

Конкурентне середовище охоплює сукупність об'єктів та чинників ринку, які впливають на стосунки між навчальним закладом та замовниками.

Вищі навчальні заклади працюють на ринку освітніх послуг і продуктів, а також на ринку робочої сили. Ринок освітніх послуг і продуктів має певну специфіку, яка обумовлена, по-перше, наявністю зв'язку між ринком робочої сили і ринком освітніх послуг і продуктів. По-друге, особливістю освітніх послуг порівняно з іншими і, по-третє, поєднанням методів державного та ринкового регулювання [29, c. 85].

Для досягнення довготривалого успіху робота із забезпечення конкурентоспроможності ВНЗ має здійснюватись у всіх сферах та по всіх аспектах його діяльності. Звідси випливає, що ключовими управлінськими аспектами забезпечення конкурентоспроможності ВНЗ є наступні показники:

- тип організаційної структури управління,

- гнучкість та раціональність,

- стиль та методи управління,

- адаптаційні можливості,

- гнучкість та гомеостатичність ВНЗ.

Процес управління конкурентоспроможністю підприємства включає в себе наступні дії:

- моніторинг конкурентного середовища та оцінку конкурентного статусу в освітній галузі;

- діагностування конкурентоспроможності ВНЗ та його основних суперників;

- конкурентне позиціонування вищого навчального закладу - вибір стратегічних підрозділів і структур із перевагами у конкурентній боротьбі;

- розробка концепції та стратегії управління конкурентоспроможністю ВНЗ;

- реалізація конкурентної стратегії ВНЗ [4, с. 210].

Етапи і процедури процесу управління конкурентоспроможністю вищого навчального закладу представлено на рис. 2.2. (Додаток Г).

Практичне використання наведеної теоретичної моделі управління конкурентоспроможністю ВНЗ є можливим лише за умови її пристосування до реалій функціонування конкретного ВНЗ.

Наведена процедура управління на рис. 2.2. визначає конкурентоспроможність потенціалу ВНЗ як об'єкту управління, що має систему взаємозалежних елементів, яка складається із внутрішнього середовища підприємства, його споживачів і конкурентів, об'єднаних у єдине ціле для виконання завдання забезпечення міцних конкурентних позицій, збереження наявних і нарощування нових конкурентних переваг.

Підвищенню конкурентоспроможності та ефективності регіонального управління вищою освітою сприяє надання законодавством України у вищих навчальних закладах можливостей самостійно визначати форми навчання, організації навчального процесу; надавати додаткові освітні послуги; самостійно розробляти і впроваджувати свої програми наукової та науково-виробничої діяльності; вести видавничу діяльність; здійснювати спільну діяльність з іншими ВНЗ; проводити моніторинг якості освіти, звертатись до органів управління вищою освітою з ініціативою про внесення змін до чинного законодавства у галузі освіти.

Поведінка споживачів освітніх послуг при виборі ВНЗ визначається рядом факторів, які можна об'єднати у п'ять груп:

1. Можливості споживача (зокрема фінансові).

2. Фактори соціального середовища, які впливають на формування як загальних життєвих цінностей, так і орієнтацій в освітній сфері.

3. Психологічні фактори, що визначають сферу реалізації отриманих знань.

4. Інформаційна повнота впливає на рівень обізнаності споживача з ситуацією на освітньому ринку.

5. Маркетингові фактори, які сприяють диференціації освітніх пропозицій.

У конкурентній боротьбі ВНЗ може застосовувати масу різних стратегій, наприклад інформаційну стратегію ВНЗ у контексті двох взаємопов'язаних процесів: інформаційної політики спрямованої на управління зовнішнім середовищем ВНЗ та інформаційної політики спрямованої на управління внутрішнім середовищем ВНЗ (рис. 2.3.).

Рис. 2.3. Складові інформаційної стратегії ВНЗ

Інформаційна стратегія ВНЗ включає ряд компонентів, сукупна дія яких в кінцевому підсумку призведе до підвищення рівня конкурентоспроможності ВНЗ (рис. 2.4.).

Рис. 2.4. Базові компоненти інформаційної стратегії ВНЗ

Впровадження автоматизованої інформаційно-аналітичної системи зумовить зростання рівня якості управлінської структури за рахунок оптимізації процесів планування, обліку, контролю, координації і сприятиме зниженню витрат на освітні продукти ВНЗ.

Застосування у навчальному процесі інформаційно-інноваційних технологій призведе до зростання вимог до навчальних програм, що матиме позитивний вплив на рівень підготовки спеціалістів. Інформаційна політика ВНЗ спрямована на управління зовнішнім середовищем передбачає, в першу чергу, розвиток інформаційно-комунікаційних каналів, які забезпечать підвищення рівня інформатизації суспільства про діяльність ВНЗ і цим самим розширять коло потенційних споживачів освітніх продуктів.

2.2 Бенчмаркінг, як метод оцінки конкурентоспроможності ВНЗ

Одним з найновіших та найсучасніших підходів до визначення конкурентоспроможності підприємства є метод бенчмаркінгу.

Термін “бенчмаркінг” (benchmarking) англійського походження і не має однозначного перекладу (benchmark -- вихідний пункт, початок відліку, еталон, база). Цей термін, що вже досить міцно увійшов в український економічний лексикон - це метод (інструмент) управління, який може допомогти багатьом українським компаніям у вирішенні завдань вдосконалення системи менеджменту та підвищення конкурентоспроможності [76, с. 310].

З одного боку, бенчмаркінг уявляє собою процес поліпшення, що використовується для пошуку й впровадження кращих практик у своїй діяльності. З іншого боку, бенчмаркінг -- це метод установлення поточних завдань і планів по продуктивності, заснований на кращих прикладах по галузі, спрямований на підвищення ефективності. Крім того, він може розглядатися як корисний і якісний засіб, що допомагає компанії постійно вдосконалювати свій процес шляхом вивчення того, як його здійснюють інші компанії, який включає оцінку власного операційного процесу та ідентифікацію, вивчення й адаптацію до себе того кращого, що є у інших компаній. Є й більш філософське визначення бенчмаркінгу як зовнішнього погляду на внутрішню діяльність, функції та операції з метою досягнення постійного вдосконалювання [76, с. 257].

Подальший розвиток стратегічної орієнтації ВНЗ потребує використання бенчмаркінгу як комплексного методу управління конкурентоспроможністю.

На основі перманентного співставлення з обраними еталонами, у якості яких можуть використовуватися об'єкти дослідження у внутрішньому (підрозділи закладу) і зовнішньому середовищі ВНЗ (конкуренти, лідери галузі та організації інших галузей).

Бенчмаркінг - беззупинний систематичний пошук і впровадження найкращих практик, що приведуть організацію до досконалішої форми. Дієвий інструмент для визначення становища компанії порівняно з іншими, подібними за розмірами та/або сферою діяльності, організаціями [78, с. 102].

Бенчмаркінг це метод вивчення чужого досвіду, що не є таємницею. Родоначальниками бенчмаркінга вважають японців, які навчилися ідеально копіювати чужі досягнення. Вони ретельно досліджували європейські й американські товари і послуги, щоб виявити їх сильні і слабкі сторони, а потім випускали щось подібне по більш низькій ціні. При цьому японці успішно переносили технології і ноу-хау з однієї сфери бізнесу в іншу.

Визначивши основний зміст бенчмаркінга, розглянемо більш докладно його основні принципи. Так, Watson G.H. виділяє наступні основні принципи бенчмаркінга.

1. Взаємність. Бенчмаркінг є діяльністю, заснованої на взаємному відношенні, згоді й обміні даними, що забезпечують "виграшну" ситуацію для обох сторін. Але взаємність не буває наосліп. Спочатку необхідно погодити межі діапазону інформації, порядок обміну даними, логіку проведення дослідження. У бенчмаркінговому альянсі будь-який партнер повинний мати гарантії по поводженню інших і тільки повага правил гри всіма учасниками гарантує усім гарний результат.

Усе повинно бути заздалегідь встановлене і погоджено.

2. Аналогія. Оперативні процеси партнерів повинні бути схожими. Може бути оцінений будь-який процес, тільки б група дослідження могла перевести його в культурний, структурний і підприємницький контекст свого підприємства. Аналогія процесів і встановлення критеріїв добору партнерів по бенчмаркінгу є тим, від чого залежить успіх діяльності.

3. Вимір. Бенчмаркінг - це порівняння характеристик, обмірюваних на декількох підприємствах; метою є встановлення того, чому існують розходження в характеристиках і як досягти їхнього найкращого значення. Найважливішим вважається визначення ключових характеристик процесу, що дозволяє поліпшити характеристики на основі вивчення процесу.

4. Вірогідність. Бенчмаркінг повинний проводитися на основі фактичних даних, точного аналізу і вивчення процесу, а не тільки на базі інтуїції.

При проведенні бенчмаркінга можна виділити кілька етапів.

1. Визначення обєкта бенчмаркінга. На цьому етапі встановлюються потреби в змінах, поліпшенні; проводиться оцінка ефективності діяльності підприємства; виділяються вивчаються основні операції, що впливають на результат діяльності підприємства, а також спосіб кількісного виміру характеристик; установлюється на скільки глибоким повинний бути бенчмаркінг.

2.Вибір партнера по бенчмаркінгу. Необхідно установити, яким буде бенчмаркінг зовнішнім чи внутрішнім; проводиться пошук підприємств, що є еталонними; установлюються контакти з цими підприємствами; формулюються критерії по яким буде вироблятися оцінка й аналіз.

3. Пошук інформації. Необхідно зібрати інформацію про своє підприємство і партнерів по бенчмаркінгу. Для цього використовуються як первинні так і вторинні дані. Отримана інформація, повинна бути всебічно перевірена.

4. Аналіз. Отримана інформація класифікується, систематизується, вибирається метод аналізу, оцінюється ступінь досягнення мети і фактори, що визначають результат.

5. Упровадження. Розробити план упровадження, процедури контролю, оцінювати й аналізувати процес упровадження. Домогтися, щоб змінювані процеси досягли найвищої ефективності.

У такий спосіб бенчмаркінг можна розглядати як один з найважливіших напрямків стратегічно орієнтованих маркетингових досліджень.

Конкуренція на ринку освітніх послуг вимагає від ВНЗ постійного вдосконалення діяльності, за всіма її напрямами. Провідні ВНЗ світу, які асоціюються з найвищою якістю освіти і досліджень і традиційно очолюють міжнародні рейтинги, вимушені, аби не втрати свої високі конкурентні позиції, не лише підтримувати свої досягнення й показники, а й працювати на випередження.

У контексті моделювання процесів бенчмаркінг може включати в себе як порівняння структури процесів (структурний бенчмаркінг), так і порівняння показників ефективності процесів (бенчмаркінг у вузькому сенсі). Показники ефективності, що використовуються як еталон, можна розділити на «найкращу практику», «покращену практику» і «поширену (звичайну) практику» організації виробничих процесів [84]. У сфері освіти бенчмаркінг почали використовувати відносно недавно. У зарубіжній практиці існують різні підходи до визначення бенчмаркінгу в сфері освітніх послуг. Вивченню особливостей бенчмаркінгу як інструменту управління в сфері освіти присвячені роботи таких дослідників, як Такер С., Алстом Дж., Джексон Н., Лунд Х., Шофілд А., Массаро В., Фаркуар Р., Карялайнен А., Куортті К., Ніінікоскі С., МакКіннон К. Р., Уолкер С. Х., Девіс Д., Голубєва Т. Г., Маслов Д. В., Михайлова Е. А., Багієв Є. Г., Князєв Е. А. та ін.

Бенчмаркінг рівною мірою включає в себе два процеси: оцінювання і зіставлення. Зазвичай за зразок беруть кращу продукцію і маркетинговий процес, використовувані прямими конкурентами і організаціями, що працюють в інших подібних областях, для виявлення організацією можливих способів вдосконалення її власних продуктів і методів роботи.

Бенчмаркінг можна розглядати як один з напрямів стратегічно орієнтованих маркетингових досліджень. Водночас «бенчмаркінг -- це альтернативний метод стратегічного планування і аналізу не від досягнутого, а відповідно до досягнень конкурентів, тобто орієнтиром у розробці стратегічних планів є не власні досягнення, а найкраща практика конкурентів» [6, с. 67].

На думку фахівців Міжнародного центру обміну інформацією з бенчмаркінгу, «бенчмаркінг -- це безперервний систематичний процес порівняння бізнес-процесів компанії з бізнес-процесами світових лідерів з метою отримання інформації, яка допоможе організації вжити заходів, спрямованих на удосконалення її діяльності». Узагальнюючи, можна сказати, що бенчмаркінг є систематичною діяльністю, спрямованою на пошук, оцінку і навчання на кращих прикладах ведення діяльності. При дещо різних підходах до визначення бенчмаркінгу, переважна більшість дослідників єдині в своїх поглядах на нього як на процес, що включає вивчення інформації, запозичення досвіду і адаптацію найкращої практики для удосконалення власної діяльності. Враховуючи зазначене, можна сказати, що технологія бенчмаркінгу об'єднує в єдину систему розробку стратегії, галузевий аналіз і аналіз конкурентів.

В останні роки, за даними консалтингової компанії Bain & Company, бенчмаркінг входить до п'ятірки найпоширеніших методів управління бізнесом у великих міжнародних корпораціях оскільки допомагає відносно швидко і з меншими витратами вдосконалювати бізнес-процеси. Він дозволяє зрозуміти, як працюють передові компанії, і досягти таких самих або вищих результатів. Вищий навчальний заклад як організація, що надає освітні послуги, на сучасному етапі розвитку ринку має особливо ретельно підходити до процесу розробки своєї стратегії. ВНЗ доцільно орієнтуватися на застосування інноваційних методів, форм та інструментів управління всіма видами власної діяльності. Тільки за дотримання цієї умови вищий навчальний заклад може відповідати сучасним вимогам і тенденціям розвитку світового освітнього ринку, забезпечуючи собі досягнення заданого рівня конкурентоспроможності в короткостроковій і довгостроковій перспективі. Як свідчать результати досліджень, застосування бенчмаркінгу в системі планування стратегії ВНЗ дозволяє безперервно виявляти ті якості вищого навчального закладу, які служать джерелом ключових переваг, і ті, які вимагають здійснення ефективних перетворень. Тим самим даний інструмент демонструє напрямки шляхів розвитку, вдосконалення та корекції основних властивостей і принципів функціонування ВНЗ з метою посилення його конкурентоспроможності.

Використання бенчмаркінгу може дати такі переваги для ВНЗ:

1) можливість об'єктивно проаналізувати свої сильні та слабкі сторони, у порівнянні з іншими (кращими);

2) цілеспрямоване вивчення ВНЗ-лідерів дозволяє визначити стратегічні орієнтири для власного розвитку, аби досягти лідерства;

3) отримання нових ідей як щодо організації навчального процесу, так і в сфері маркетингу освітніх послуг;

4) регулярний бенчмаркінг дозволить відслідковувати дії конкурентів і проактивно діяти;

5) бенчмаркінг доповнює традиційний підхід до стратегічного планування «від досягнутого», відкриваючи можливість планування на основі аналізу показників конкурентів.

Бенчмаркінг ВНЗ являє собою систематичну діяльність, спрямовану на пошук, оцінку і навчання на кращих прикладах, незалежно від розміру, спеціалізації і географічного положення закладу.

З метою структуризації та визначення ступеня використання видів бенчмаркінгу у ВНЗ запропоновано класифікацію за такими ознаками:

- за рівнем господарювання - бенчмаркінг на мікро-, мезо- та макрорівнях;

- за еволюцією розвитку - реверсивний, конкурентний, процесний, стратегічний та глобальний;

- відносно об'єкту впливу - зовнішній і внутрішній;

- за рівнем управління - стратегічний, тактичний та операційний;

- за суб'єктами - асоціативний, індивідуальний, партнерський, системний;

- за характеристиками порівняння - бенчмаркінг витрат, конкурентоспроможності, клієнтів, предметний;

- за процесами - бенчмаркінг основних, допоміжних процесів та процесів розвитку.

Успішний бенчмаркінг базується на сильному прагненні закладу підвищити свої інноваційні показники, стати «організацією, що навчається та розвивається», розглядати процеси в режимі реального часу, шукати нові практики та впроваджувати нові моделі операцій. Незалежно від того, чи проводиться бенчмаркінг на рівні структурного підрозділу ВНЗ (факу- льтету, кафедри, інституту, відділу), чи на рівні всієї установи, він призведе до вагомих результатів тільки, якщо застосовується у контексті трансформації та прогресу.

Бенчмаркінг вимагає націленості на зміни, інвестицій у фінансові та людські ресурси, залученості до цього процесу керівників найвищого рівня та персоналу на відповідних рівнях для отримання потужних результатів щодо збору даних і впровадження результатів. Найціннішим він є, якщо застосовується на постійній, довгостроковій основі і включений у процес розробки стратегії ВНЗ.

Він вимагає чіткого і професійного підходу на всіх етапах -- від розробки алгоритму аналізу до чіткої ідентифікації процесів, збору даних і імплементації результатів. Вибір інституцій для бенчмаркінгу відіграє ключову роль в ефективності порівняльного аналізу. Основними напрямами бенчмаркінгу вищих навчальних закладів є: стратегічне управління та адміністрування; послуги для студентів (центри кар'єри, послуги студмістечка, поселення, їжа, конференції тощо); дослідження; викладання; нерухомість; фінанси; управління персоналом; бібліотека та інформаційні технології.

Розвиток процесів глобалізації та інтенсифікація конкуренції на ринку освітніх продуктів обумовлює необхідність ширшого застосування бенчмаркінгу у державних ВНЗ, оскільки вони потребують посилення клієнтоорієнтованості та гнучкості за умови суттєвого впливу держави на формування їх стратегічних пріоритетів. Обмежене у даний час застосування бенчмаркінгу обумовлюється суттєвими відмінностями у діяльності вітчизняних та закордонних ВНЗ, а також у фінансових аспектах функціонування ВНЗ різних форм власності.

Конкурентоспроможність будь-якого навчального закладу складається з діяльності всіх його навчальних підрозділів. Одним з підходів для оцінки конкурентоспроможності є використання багатокутника конкурентоспроможності, при якому показник конкурентоспроможності може бути представлений як об'ємна геометрична фігура, яка показує ступінь досягнення бажаних складових конкурентоспроможності.

Вивчення передового досвіду, безумовно, допомагає підвищити освітній ценз працівників. Воно допомагає організації зосередити увагу співробітників на потребах та допомагає досягти бажаних результатів. Порівняльна оцінка з передовими досягненнями конкурентів стимулюють працівників усіх рівнів досягати ефективності світового класу і підвищувати рівень задоволеності споживачів.

Отже, бенчмаркінг освітніх послуг - це не тільки передова технологія конкурентного аналізу, але і потужний інструмент інноваційного управління. Крім того, це ще концепція, яка передбачає розвиток ВНЗ, прагнення до безперервного вдосконалення, а також сам процес вдосконалення. Це безперервний пошук нових ідей, їх адаптація і використання на практиці, що підвищує інноваційну компетентність ВНЗ і приносить йому успіх на конкурентному ринку [97, с. 208].

В основу бенчмаркінга покладена ідея порівняння діяльності не тільки підприємств-конкурентів, але і передових фірм інших галузей. Практика показує, що грамотне використання досвіду конкурентів і успішних компаній дозволяє скоротити витрати, підвищити прибуток і оптимізувати вибір стратегії діяльності організації.

Фактично бенчмаркінг - це альтернативний метод стратегічного планування, у якому завдання визначаються не від досягнутого, а на основі аналізу показників конкурентів. Технологія бенчмаркінга стягає в єдину систему розробку стратегії, галузевий аналіз і аналіз конкурентів.

2.3 Інноваційний потенціал ВНЗ як фактор конкурентної переваги

Розвиток вітчизняної освіти здійснюється за нормативами європейських домовленостей, продиктованих викликами сучасної епохи. Його характеризують висока динамічність і суперечливість, поєднання традицій та інновацій, запозичення досвіду розвинених країн Європи і світу й з опорою на власний досвід, особливо, накопичений в останнє двадцятиріччя.

Українське суспільство давно переконалося, що вимогою суспільного розвитку в усіх сферах соціального життя є інновація, інноваційна діяльність.

Інноваційні ідеї, пропозиції, наукові розробки, які можуть і стають основою створення нових стратегій розвитку, нових видів продукції, значно поліпшують споживчі характеристики існуючих явищ і процесів, створення нових об'єктів матеріального й ідеального буття сприяють подальшому розвитку діяльності педагогічного колективу. Особливе значення феномен інновації має для освітньої галузі України, у межах якої реалізуються програми підготовки як фахівців, так і громадян. Інноваційна діяльність у освітній сфері є принципово важливою відповіддю на виклики сучасності, що визначені переходом суспільства до інноваційного типу розвитку й зумовлюють гнучкість системи освіти, її відкритість до нового в різних сферах людського життя, реалізацію конкурентоспроможних освітніх національних і транснаціональних проектів.

Активне впровадження освітніх інновацій є запорукою конкурентоспроможності національної освіти, її здатності формувати інноваційну людину. Інновації в освіті визнаються не лише як кінцевий продукт застосування будь-якої новизни з метою внесення якісних освітніх змін і отримання економічного‚ соціального‚ науково-технічного‚ екологічного та іншого ефекту, а й як її постійне оновлення. Вони характеризуються новизною, спрямованою на якісне поліпшення освітнього процесу та його результати, та відображаються в удосконалених чи нових освітніх складових: мета, зміст, структура, форми, методи, засоби, результати; освітніх технологіях: дидактичні, виховні, управлінські; наукових і науковометодичних розробках; технічних засобах; нормативно-правових документах, що регламентують діяльність навчальних закладів і установ освіти та їх відносини з іншими інституціями.

Інновації в освіті спрямовуються на розв'язання проблем: якісне покращення мотивації учасників навчального процесу - навчальні інновації; формування партнерських відносин між учасниками педагогічної взаємодії та особистісних цінностей у контексті із загальнолюдськими - виховні інновації; створення умов для прийняття самостійного оперативного й ефективного управлінського рішення - управлінські інновації.

У процессі розгляду інноваційної діяльності як найважливішої тенденції розвитку системи вищої освіти України на передній план виступають проблеми становлення та розвитку інноваційного потенціалу вищих навчальних закладів, інтеграції нових організаційних форм інноваційних процесів в освіту.

До розгляду сутності інноваційного потенціалу вищої школи слід підходити як до економічної категорії, що є ієрархічно організованою системою відносин, які знаходяться в різному ступені наближення до сутності потенціалу [80].

У сучасній інноватиці відсутня єдність поглядів на сутність поняття «інноваційний потенціал». Аналіз літературних джерел дозволив виокремити декілька підходів до трактування цього поняття:

- ресурсний підхід, який акцентує увагу виключно на наявності всіх видів ресурсів необхідних для здійснення інноваційної діяльності;

- ресурсно-результативний підхід передбачає врахування не тільки наявності ресурсів, необхідних для здійснення інноваційної діяльності, а також її результатів, які, в свою чергу, містять потенційні можливості для нарощення наявного інноваційного потенціалу;

- діагностичний підхід передбачає визначення рівня готовності до здійснення інноваційної діяльності, тобто оцінку достатності інноваційного потенціалу для виконання поставлених завдань в інноваційній сфері.

На думку Повової Н. О., необхідною умовою формування та використання інноваційного потенціалу навчального закладу є наявність основних положень, що відповідають загальносвітовим та національним тенденціям розвитку вищої освіти. Можна виокремити кілька принципів, що забезпечують формування та ефективне використання інноваційного потенціалу ВНЗ:

1. Принципи формування потенціалу:

– принцип системності;

– органічна інтеграція з установами освіти, науки, бізнес-спільнотою та органами влади для вирішення стратегічних завдань розвитку інноваційного середовища та економіки;

– безперервний розвиток інноваційного потенціалу ВНЗ;

– інтернаціоналізація освіти.

2. Принципи використання потенціалу:

– цільова спрямованість на розробку інновацій та підготовку фахівців високої кваліфікації;

– принцип компетентнісного підходу;

– принцип використання інноваційних освітніх технологій;

– функціонування спеціалізованих структур, що здійснюють використання інноваційного потенціалу, включаючи розвиток мережевих форм взаємодії при організації інноваційної освітньої, науково-дослідної та підприємницької діяльності.

Дотримання вказаних принципів створює передумови ефективного використання обмежених ресурсів у процесі формування інноваційного потенціалу вищого навчального закладу, досягнення високої якості підготовки фахівців і зростання конкурентоспроможності ВНЗ.

У наукових працях, присвячених дослідженням теоретико-методологічних аспектів інноваційної діяльності, найбільшого поширення набув ресурсний підхід до трактування сутності поняття «інноваційний потенціал вищого навчального закладу». При цьому слід відмітити, що наявність ресурсів автоматично не призводить до активізації інноваційних процесів. Будь-який суб'єкт господарювання, що здійснює інноваційну діяльність, крім наявних ресурсів, повинен володіти реальними можливос- тями щодо їхнього практичного використання для досягнення інноваційних цілей.

Аналіз різних підходів до трактування сутності інноваційного потенціалу вищого навчального закладу дозволив виокремити властивості, які йому притаманні:

- адаптивність (здатність інноваційного потенціалу пристосовуватись до змін зовнішнього і внутрішнього середовища);

- динамічність (інноваційний потенціал змінює свої параметри в часі під впливом внутрішніх та зовнішніх чинників);

- відкритість (інноваційний потенціал вищого навчального закладу формується під впливом факторів зовнішнього середовища);

- структурованість і системність (інноваційний потенціал складається із сукупності структурних елементів, між якими існують тісні взаємозв'язки, відтак, зміни в одному з них призводять до зміни в інших);

- складність (інноваційний потенціал містить у собі структурні елементи, які можна поділити на менші, що закономірно об'єднані в єдине ціле певними зв'язками);

- відповідність (інноваційний потенціал повинен відповідати особливостям інноваційного процесу вищого навчального закладу);

- здатність до розвитку (одночасно з використанням інноваційного потенціалу відбувається його нарощення, це обумовлено тим, що результатом залучення інноваційних ресурсів до інноваційного процесу є створення інноваційного продукту, практичне застосування якого призводить до появи нових можливостей для розвитку його ресурсної складової).

В економічній літературі інноваційний потенціал на макро-, мезо- та мікрорівнях найчастіше розглядають як єдність трьох основних складових: ресурсної, внутрішньої (структурної) та результативної. Ресурсна складова інноваційного потенціалу є основою його формування і відображає можливості суб'єкта господарювання в інноваційній сфері. Вона включає в себе ресурси, які мають різне функціональне призначення і можуть бути залучені до реалізації інноваційних процесів, зокрема, інтелектуальні, людські, інформаційні, матеріально-технічні, фінансові, інвестиційні та ін.

Внутрішня (структурна) складова характеризує існуючі можливості щодо забезпечення трансформації ресурсів у кінцевий інноваційний продукт, визначальна роль у цьому процесі належить людині. Вона є проміжною ланкою між ресурсною та результативною складовими інноваційного потенціалу і охоплює інститути, які створюють сприятливі умови та забез- печують реалізацію інноваційних процесів, зокрема генерування ідей, створення, використання і поширення новацій, а також різні методи та засоби управління інноваційним процесом.

Результативна складова відображає кінцевий результат реалізації існуючих ресурсних можливостей суб'єкта господарювання в інноваційній сфері, тобто інноваційний продукт, який отриманий у процесі використання інноваційного потенціалу. Її виокремлення обумовлено тим, що вона сприяє відтворенню та розвитку ресурсної складової інноваційного потенціалу. У сучасній літературі з проблем інноватики відсутній загальноприйнятий підхід до визначення структурних елементів інноваційного потенціалу вищого навчального закладу. Так, одні вчені акцентують увагу виключно на ресурсах, які використовують вищі навчальні заклади у процесі інноваційної діяльності.

Інноваційний розвиток передбачає внутрішню єдність усіх сфер діяльності навчального закладу: розвиток навчального та виховного процесу, розвиток виховної та науково-дослідної роботи, техніко-технологічний розвиток, організаційний, економічний, міжнародного співробітництва, соціальний, кадровий розвиток. Складові ВНЗ представлені на рис. 2.5.

Науковці Хмелевська Л. П., Кузьміна С. А., Музиченко О. А. зазначають, що «інновації можливо розглядати як поєднання виробничих та інтелектуальних ресурсів, яке сприяє створенню нових товарів і послуг, використовує передові методи виробництва, джерела сировини і технологій» [64, с. 70]. Наявність нових продуктів і технологій сприяє формуванню та розвитку нових ринків. У результаті фінансовий виграш отримує той суб'єкт господарювання, який краще усвідомлює сутність і практичне спрямування новацій, створює та використовує найкращі умови для їх втілення, навичок, вміння, залучення нових знань.

Рис.2.5. Складові ВНЗ

Інноваційний потенціал вишу визначають три групи показників:

1) показники якості освітніх послуг;

2) показники збалансованості інфраструктури навчального закладу;

3) показники результатів інноваційного розвитку вищого навчального закладу (соціальні, економічні, екологічні і т. ін.)

Поняття «інноваційний клімат» перебуває у залежності з такими поняттями, як «інноваційний потенціал» та «інноваційна діяльність». Більшість науковців розглядає інноваційний клімат на макрорівні як комплексну характеристику діяльності підприємства, яка свідчить про його можливість та готовність до формування інноваційного потенціалу, необхідного для провадження господарюючим суб'єктом інноваційної діяльності [66].

До внутрішніх факторів, що стимулюють та впливають на становлення інноваційного клімату, треба віднести такі:

- висока кваліфікація професорсько-викладацького складу;

- багаті традиції вишів у галузі організації освітнього процесу, спортивні і культурні досягнення;

- наявність затребуваних напрямів підготовки кадрів;

- розвинена структура освіти після закінчення вишу: докторантура, аспірантура, пошукацтво, дисертаційні ради із захисту кандидатських і докторських дисертацій;

- розгалужена мережа філіалів;

- наявність потенціалу для додаткової професійної освіти;

- наявність баз практики студентів;

- надання вищим навчальним закладом допомоги в працевлаштуванні випускників;

- наявність монографій, навчальних посібників і науково-методичних розробок, друкованих з ініціативи викладачів;

- тенденції із збільшення обсягів НДР тощо.

Серед внутрішніх факторів, що стримують або обмежують створення у виші інноваційного клімату, можна назвати такі:

- нез'ясованість критеріїв відбору змісту освіти;

- невідповідність наявних педагогічних технологій навчання і контролю сучасним вимогам до освітнього процесу і якості підготовки випускників;

- недостатній ступінь розвитку фундаментальних і прикладних наукових досліджень;

- розрив між теоретичним навчанням і практикою;

- слабка сприйнятливість професорсько-викладацьким складом інновацій у різноманітних напрямах удосконалення діяльності вишу;

- відсутність ефективної системи залучення студентів до наукових досліджень і використання результатів досліджень в освітньому процесі;

- слабка популяризація досягнень вишу (наукових шкіл, досягнень випускників);

- дефіцит фінансування діяльності, недостатній розвиток матеріально-технічної бази, інформаційного і науково-методичного забезпечення освітнього процесу, що модернізується;

- неефективність чинної системи профорієнтації;

- невідповідність рівня професорсько-викладацького складу вимогам, що зростають, до якості підготовки студентів;

- низький рівень зарплатні професорсько-викладацького складу;

- старіння викладацького корпусу;

- непрестижність вишу та ін.

Інноваційну спрямованість модернізації вищої освіти значною мірою зумовлюють різноманітні фактори зовнішнього соціокультурного середовища. Серед них:

- політичні (наявність цільового держзамовлення на розробку і реалізацію державної програми в галузі молодіжної політики);

- економічні (кризові явища в економіці);

- демографічні (падіння народжуваності, криза родини та ін.);

...