Україна і Болонський процес – шлях розвитку освіти і науки

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Размещено на http: //www. allbest. ru/

ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ „УКРАЇНА”

Україна і Болонський процес - шлях розвитку освіти і науки

КИЇВ 2005

УДК 378(477)(075.8)

ББК 74.58 (4УКР)я7П 41

Рекомендовано до друку Методичною радою Університету «Україна» (протокол №8 від 26.09.2005)

Рецензенти:

Б.І. Корольов, д.і. н. , проф., зав. відділу Інституту вищої освіти АПН України. К.В. Корсак , к. ф.-м. наук, зав. вдділу Інституту вищої освіти АПН України. З.Ф. Донець, к. п. н..с. н. с. Інституту вищої освіти АПН України. Поберезська Г. Г. Україна і Болонський процес - шлях розвитку освіти і науки: Навч. посіб. / Г.Г.Поберезська, К.О.Кольченко, Г.Ф.Нікуліна. - К.: Університет «Україна», 2005. - 88 с. ISBN 966-388-027-9

У цьому посібнику узагальнено матеріали, що стосуються започаткування та розвитку Болонського процесу в Україні, які допоможуть ознайомитись з його основними завданнями, принципами та документами. Вивчено еволюцію складу Болонського клубу і цілей Болонського процесу, проаналізовано перспективні тенденції його розвитку. Здійснено аналіз рівня відповідності кількісних і структурних характеристик вищих рівнів системи освіти України європейським стандартам. Окреслені напрями трансформації ідей Болонського процесу в практичні заходи щодо модернізації навчального процесу в Університеті “Україна”.

Призначений для студентів, аспірантів та науково-педагогічних працівників.

УДК 378(477)(075.8)

ББК 74.58 (4УКР)я7

ISBN 966-388-027-9

болонський навчальний освіта

Зміст

Вступ

1. Причини прийняття Болонської декларації

2.Основні етапи та принципи впровадження Болонського процесу

3. Перспективні тенденції розвитку Болонського процесу

4. Розвиток вищої освіти України в європейському освітньо-науковому просторі

5. Університет “Україна” і Болонський процес

Список літератури

Додатки

Вступ

Входження України в європейське співтовариство передбачає її інтеграцію у спільний економічний, політичний, культурний, освітній і науковий простір. Уже більше п'яти років Європа живе під знаком Болонського процесу, спрямованого на формування загальноєвропейської системи вищої освіти і наукових досліджень. Майбутнє української вищої освіти тісно пов'язане з її приєднанням до Болонської конвенції, що відбулося у травні 2005 року на черговій конференції у м. Бергені (Норвегія). У зв'язку з цим необхідно привести систему вищої освіти України у відповідність до вимог Болонської декларації, при цьому зберігаючи кращі національні традиції української вищої школи.

Ця процедура відповідальна і довготривала. Вона потребує детального узагальнення здобутків і вивчення всіх особливостей європейського і українського досвіду.

У посібнику розкрито особливості систем освіти країн - ініціаторів Болонського процесу, тенденції їх розвитку і модернізації, пов'язані з їх участю у згаданому процесі. Висвітлено причини і особливості виникнення Болонського процесу, тенденції розширення його простору і головних цілей, вказано найбільш ймовірні шляхи розвитку процесу у найближчі роки, перешкоди, які можуть ускладнити конвергенцію освітніх систем і перехід на стандартизовані структури, узгоджені критерії і засоби забезпечення якості вищої освіти. Особливу увагу приділено ймовірності успішного досягнення Україною європейських стандартів середньої і вищої освіти після приєднання до Болонського процесу.

Адаптація національної освітньої системи до нових міжнародних умов вимагає значних зусиль кожного вищого навчального закладу. У посібнику висвітлено досвід організації навчально - виховного процесу в Університеті ”Україна” відповідно до інтеграційних умов, ринкових засад економіки, європейських норм і стандартів, сучасних науково-технічних досягнень. Акцентовано увагу на створенні належних умов для розвитку особистості та творчої самореалізації кожного студента університету.

Автори сподіваються, що такі кроки сприятимуть утвердженню національної ідеї вищої освіти та її інтеграції до загальноєвропейського науково - освітнього середовища.

Посібник підготовлено згідно Наказу Міністерства освіти і науки України № 414 від 21.05.2004 року “Про запровадження у вищих навчальних закладах дисципліни “Вища освіта і Болонський процес”, розрахованої на студентів-магістрів, аспірантів та викладачів, для ознайомлення їх з основними завданнями, принципами та документами Болонського процесу.

1. Причини прийняття Болонської декларації

Як відомо, кожна сучасна система освіти є дуже складною і включає в себе багато частин і секторів, відносне значення яких з плином часу змінюється.

Наприкінці XX століття значно підвищилося загальне зацікавлення вищою освітою, насамперед як об'єктом дослідження, оцінювання, порівняння і реформування. Головна причина активізації досліджень вищої освіти полягає у швидкому зростанні її суспільного значення, перетворенні в особливо важливе знаряддя підвищення обсягу і якості людського капіталу сучасних країн - соціальної і виробничої компетенції всього активного населення, отже, основи стійкого прогресу в умовах переходу від індустріальної до інформаційної стадії (від попередніх типів суспільств до “суспільства знань”).

Освіта фактично перетворилася на сферу гострої конкурентної боротьби, в якій переплелися економічні, культурні, академічні інтереси. Це пов'язано з поглибленням відкритості систем освіти і підготовки кадрів, поступовим зниженням бар'єрів для зміни місця праці дипломованих осіб, зумовлених явищами інтернаціоналізації і глобалізації. Зростання суспільного запиту на вищу освіту стала безпосередньою причиною посилення масовості і доступності вищої освіти. Наприкінці ХХ століття особливо швидко збільшувалася кількість і різноманітність вищих навчальних закладів, розширювалися контингенти студентів, змінювалися зміст і тривалість навчання. Внаслідок цього здобуття вищої освіти з привілею, що був доступний небагатьом, стає все більш обов'язковим етапом у розвитку кожної особистості.

У зв'язку із зрослим значенням вищої освіти, зусилля вітчизняних та зарубіжних дослідників спрямовані на вивчення найбільш пріоритетних її аспектів: відповідність вищої освіти вимогам часу; удосконалення її змісту; фінансування та управління; міжнародне співробітництво в освітній сфері [1;2;3;9;18;19;26 тощо].

Сталися зміни і в “географічних” характеристиках векторів розвитку нашої освіти. Якщо на початку 1990-х р. у публікаціях освітніх керівників і науковців-педагогів домінував термін "інтеграція", що мала на меті "світовий освітній простір", то нині акценти зміщені у бік "європейського освітнього простору" [1;9;12-14;30 ].

У XXI столітті Європа знань буде надважливим фактором соціального розвитку, який може забезпечити усім її забезпечити усім її громадянам необхідний рівень професіоналізму і компетентності для відповіді викликам нового тисячоліття; допомогти усвідомити спільність цінностей та приналежність до єдиного соціального і культурного простору. Роль освіти і співробітництва у цій сфері загальновизнана першочерговою [10].

Курс до європейської інтеграції проголосив новий Президент України, його схвалила Верховна Рада, підтримала переважна більшість суспільства і політичних партій України. Її суть полягає у виборі шляху розвитку в напрямку європейської цивілізаційної моделі, що дає можливість досягти прогресу в усіх сферах життєдіяльності суспільства і держави. Європейський вибір України - це одночасно і рух до стандартів демократії, інформаційного суспільства, забезпечення прав та свобод людини і громадянина.

Отже, одна з прикмет сьогодення - зближення країн, формування економічних та інших об'єднань, в межах яких вони спільно вирішують багато питань, зокрема освітні та культурні. Країни Європи не шкодують зусиль для удосконалення своєї вищої освіти, створення для молоді ширших шляхів для саморозвитку у досягненні успіхів на ринку праці.

У зв'язку з цим найбільш цікавим і перспективним процесом у сфері вищої освіти Європи став “Болонський процес”, що зумовлений такими світовими і регіональними явищами, як глобалізація, глибока економічна інтеграція, формування відкритого ринку освітніх послуг, конкуренція на ньому в умовах збільшення кількості студентів.

Як відомо, об'єднання Західної Європи розпочалося із розширення економічної співпраці, створення наднаціональних керівних органів, відмови від „дикого ринку” і пошуку нових, цивілізованих підходів до діяльності в економічній сфері. Формування „Спільного ринку” відбувалося передусім у сфері виробництва й реалізації товарів - сталі, чавуну, вугілля, харчових продуктів [14].

Після значного успіху у створенні "європейського економічного простору” країни-лідери Європейського Союзу - Франція, Німеччина, Італія, Великобританія - цілком закономірно і своєчасно звернулися до проблем освіти і культури.

19 червня 1999 року в італійському місті Болоньї, що вважається колискою сучасної університетської освіти, міністри освіти 29 європейських країн підписали Декларацію про створення "європейського простору вищої освіти" (The European Joint Declaration of the European Ministers of Education. Convened in the 19 of June 1999). Даний документ започаткував десятирічний процес конвергентних (свідомих, збіжних і цілеспрямованих) реформ і змін, завданням яких є розробка і впровадження єдиних критеріїв і стандартів у вищій освіті в межах всього континенту, ліквідація бар'єрів для обміну студентами і науковцями.

У самій Болонській декларації мотивація процесу створення інтегрованого простору формулюється як необхідність зміцнення інтелектуального, культурного, соціального, наукового та технологічного вимірів європейської спільності, а також розвитку європейського громадянства, стабільного, мирного та демократичного суспільства.

Учасники наради в Болоньї зазначили, що сьогодні у світі немає жодної системи вищої освіти (навіть у США), яку можна було б взяти за орієнтир при модернізації системи освіти. Один з реформаторів Могенс Берг зазначив, що, посилюючи "європейський вимір" у вищій освіті, доводиться долати “європейську різноманітність”[6].

Її існування спонукало учасників Болонського процесу до спроби вироблення на своїх національних рівнях нових взаємосумісних структур.

До прийняття Декларації і комплексу уніфікаційних вимог кожна з країн-ініціаторів мала свою систему вищої освіти та власний комплекс дипломів. Для порівняння наводимо схеми систем вищих освіт чотирьох згаданих країн, ініціаторів нових процесів - Італії, Франції, Німеччини, Великобританії на рік підписання Болонської декларації [14]. Проаналізувавши їх, легко дійти висновку, що мало спільного у структурі вищих рівнів освіти тих чотирьох країн, чиї міністри й стали ініціаторами всього Болонського процесу.

Для додаткового підтвердження цієї важливої тези подаємо таблицю з найзагальнішим переліком посвідчень і дипломів (освітніх кваліфікацій) цих країн [14].

Підкреслимо, що йдеться лише про найзагальніше, бо реальна кількість сертифікатів, дипломів і звань набагато більша. Наприклад, тільки в одній Франції їх понад 30.



Таблиця 1 Середня освіта і системи дипломів ініціаторів “Болонського процесу” та України (1998/99 н.р.)

Країна	Повна середня освіта	Післясередня освіта - головні короткі і довгі цикли навчання й отримані освітні кваліфікації (дипломи і звання)
	Років (макс) / Астрономічних годин	Напіввища Освіта (2-3 роки)	Вища освіта (3 і більше років навчання), яка не лише дає право на професійну діяльність, але й відкриває доступ до підготовки дисертації й отримання наукової ступені доктора, доктора філософії, кандидата наук, отже, до кар'єри вченого-дослідника
Англія	13/1080	2	Bachelor	3	Bachel or	4	Bachelor	5	Master	6	Master	6-8	Doctor of Phіlosophy
Італія	13/1010	2	Diplomu niversitaria	3	--	4	Laurea	5	Laurea	6	Diploma di specialista	7-8	Dottore di Ricerca (Dr/)
Німеччина	13/8600	2	--	3	--	4	Diplom чи Magister Art	5	Diplom	6	Держекзамен Мagister чи проф.диплом	8-9	Doktor (Dr.)
Франція	13/1090	2	DEUG*	3	Licence	4	Maitrise	5	(DEA і DESS)**	6	(DEA і DESS)**	8-9	Doctorat
Україна	11/7400	2	Молодший сеціаліст		4	Бакалавр	5-6	Спеціаліст	5-6	Магістр	8-9	Кандидат наук

Примітки: DEUG* - диплом загальної університетської освіти, (DEA і DESS)** - дипломи поглибленої і спеціалізованої освіти.

Зі схеми видно, що Франція має найбільшу кількість освітніх рівнів - три ("лісанс" - нормативна тривалість складає 3 роки навчання, "метріз" - 4 роки, дипломи поглибленого навчання - -5-6років після закінчення середньої школи). З деяких профілів (насамперед, медичних) відповідні проміжні дипломи присуджуються щороку.

У Німеччинні освіта фактично двоступенева. Для отримання першого диплома необхідно навчатися 4 роки на основі повної середньої освіти і скласти перший державний іспит. Цей диплом вважається “низької якості”, тому більшість його володарів намагаються після 2 років праці і професійного вдосконалення скласти другий державний іспит, що дає повноту фахових прав і можливостей. Така ж ситуація в Італії.

У набагато кращому становищі перебуває Великобританія, яка відмовилася від потоку професійно-технічної освіти на рівні школи і спромоглася інтенсифікувати діяльність і старшої середньої школи, і вищих закладів освіти. Це дало можливість досягти високого рівня дипломів бакалаврів навіть за умови трирічного навчання в університетах і коледжах.

Такі відмінності в освітніх системах спонукали усіх учасників Болонського процесу до вироблення на своїх національних рівнях нових взаємосумісних структур. Таким чином країни продемонстрували прагнення до єдності в європейському регіоні і втілили його у Болонській декларації.

За високої різноманітності структури і змісту навчання країни-учасниці мали великі труднощі під час порівняння, оцінювання і визнання дипломів та інших посвідчень зарубіжних студентів, викладачів і науковців. Доводилося залучати багато експертів і витрачати 12-18 місяців на розгляд документів абітурієнтів чи студентів з інших країн світу. Бажання полегшити обміни студентами, викладачами і науковцями спонукало країни-члени Європейського Союзу (ЄС) лібералізувати процедури оцінювання і визнання, зокрема, для тих іноземців, які планували вдосконалити своє знання мов, а не отримати професійний диплом після 5-6 років навчання. Це призвело до того, що в межах ЄС на навчання в інші країни рухаються десятки тисяч абітурієнтів і студентів.

Та з кожним роком розширюється інший потік - людей з дипломами, які розшукують роботу. Саме такі особи створюють найбільші проблеми під час оцінювання змісту і якості навчання, що призвело до присудження диплому, який вони подають потенційним роботодавцям. Для подолання цих проблем у майбутньому і вирішили міністри освіти започаткувати “Болонський процес”.

Отже, європейські країни розпочали “Болонський процес” з метою зближення параметрів вищих освіт як для полегшення обмінів студентами і дипломованими фахівцями, так і для підвищення привабливості своїх вищих шкіл для іноземних студентів.

2. Основні етапи формування та впровадження принципів Болонського процесу

Болонський процес мав свою передісторію, головними етапами якого стало розроблення та підписання представниками країн Європи трьох важливих документів:

І. Великої хартії університетів (Magna Charta Universitatum),

ІІ. Лісабонської конвенції (1997р.) про визнання кваліфікацій для системи вищої освіти європейського регіону та

ІІІ. Сорбоннської декларації ( 1998 р.) щодо необхідності руху до узгодження структури системи вищої освіти в Європі.

Зупинимося детальніше на цих документах[11;12;25;27-29;31-38].

І. Велика хартія університетів(Magna Charta Universitatum)

У справі реформування і розвитку національних систем освіти традиційно велика роль належить університетам тих країн, які повинні виступити як ініціатори та піонери нових перетворень.

Тому Велика хартія університетів - це результат пропозиції, з якою в 1986 році Болонський університет звернувся до провідних університетів Європи. Ідею складання та підписання такого документу з ентузіазмом підтримала наукова, освітянська та політична еліта Європи.

На зустрічі в Болоньї (червень 1987 року) з нагоди наближення дати 900-річчя початку діяльності у цьому старовинному місті першого європейського університету делегати з 80 європейських університетів обрали раду з восьми членів -- керівників провідних європейських університетів та представників Ради Європи - для розробки проекту Хартії, який було складено в Барселоні у січні 1988 року. Пізніше, у вересні 2001 року було створено Наглядову раду ( Observatory ) Великої хартії університетів.

18 вересня 1988 року під час урочистостей, присвячених 900-річчю Болонського університету, ректори 430 університетів в урочистій обстановці у присутності багатьох представників громадськості, урядовців та духовенства підписали Велику хартію. Цей документ окреслює фундаментальні принципи, якими мають керуватись університети, щоб забезпечити розвиток освіти та інноваційний рух у світі, який швидко змінюється. Метою документа стало відзначення найважливіших цінностей університетських традицій і сприяння тісним зв'язкам між університетами Європи. Однак, оскільки цей документ має універсальну спрямованість, його можуть підписувати також університети з інших регіонів світу.

Підписуючи Хартію, університети підтверджують свою належність до академічної співдружності, яка, долаючи політичні та соціальні бар'єри, формує принципи інтеграції Європи в суспільство, що надає всім громадянам потрібні права та свободи, різноманітні порівнянні та адекватні послуги у сфері культури, науки й освіти.

Хартія ще раз підтверджує основні цінності, права та обов'язки університету як ключової освітньо-культурної інституції суспільства. Справді, якщо університет має «викладати», тобто присвятити себе визначенню й поширенню найважливіших цінностей і знань, надаючи суспільству інтелектуальні орієнтири, то він потребує автономії та академічної свободи, можливості досліджувати і пояснювати межі присутності людини в природі та суспільстві. Автономія й академічна свобода - це поняття, що змінювалися протягом століть, пристосовуючись до обставин, аби зберегти спроможність університету діяти і вести пошук істини. Змінюються ці поняття й сьогодні[10].

Через більш ніж десять років після підписання Хартії Болонський університет і Конфедерація спілок ректорів ЄС заявили про намір заснувати Наглядову раду Великої хартії університетів, яка контролювала б виконання цих принципів. Цю організацію було створено згідно із законами Італії, і спочатку вона функціонувала за підтримки фундації Каса ді Ріспарміо в Болоньї та уряду Італії. Через два роки, у вересні 2001 року, відбулася урочиста інавгурація цієї організації.

Її мета - допомогти університетам посісти центральне місце в суспільстві та проявити їх відповідальність щодо інших закладів, які формують майбутнє Європи, урядів, компаній та багатьох громадських організацій. На основі цього оновленого розуміння академічних функцій університету Наглядова рада також слідкує за дотриманням принципів Великої хартії в суспільстві, щоб надати університетам реальну можливість для проведення досліджень, внесення пропозицій та інновацій у розвиток і передачу знань та пошуки істини. Наглядова рада підтримуватиме університети разом з їхньою Європейською асоціацією у разі, коли академічні заклади визначають зі своїми партнерами спільні орієнтири, яких вони мають дотримуватися в майбутньому розвитку.

Слід зазначити, що сучасні європейські університети проводять величезну і різнопланову роботу, проте основні операційні напрями редукуються до трьох найважливіших:

1) отримувати та поширювати інформацію про автономію університетів у країнах Європи та за її межами щодо реформ, які готуються чи впроваджуються, і визначати, як ці реформи впливають на суспільні перетворення в окремих країнах і в Європі в цілому;

2) виявляти й оцінювати ситуації, коли університети вважають, що їх можливості діяти, розвивати й поширювати нові ідеї стримуються політичною та економічною владою;

3) пропонувати теми для дискусій щодо прав та обов'язків університетів у соціальному, культурному й економічному розвитку, тобто виконувати свої громадські обов'язки.

Контроль за виконанням принципів Хартії Наглядова рада здійснює за чотирма основними напрямами :

1) проводить опитування, організовує візити та дослідження з метою оцінки сфери діяльності університетів, коли вони підсилюють свою роль у суспільстві та збільшують свій інтелектуальний внесок у суспільство, що швидко змінюється;

2) надає консультації лідерам університетів та іншим учасникам освітнього й наукового процесу на основі моніторингу функціонування університетів у суспільстві;

3) підтримує форум для обговорення академічними, політичними, економічними лідерами та представниками засобів масової інформації ролі автономії університетів та академічної свободи;

4) видає матеріали за результатами своєї діяльності щодо сучасного розуміння ролі та обов'язків університетів.

Наглядова рада у своїй діяльності спирається на правління з п'яти членів, що займається справами матеріального забезпечення, та колегію із семи членів, які аналізують втілення принципів Хартії в сучасному суспільстві. Щороку (у вересні) проводиться конференція в Болоньї з питань дотримання і втілення у життя принципів Хартії університетами Європи. Правління збирається один раз на рік. Колегія збирається декілька разів на рік, залежно від потреби. Наглядова рада також спирається на регулярні контакти з 450 закладами, що підписали Хартію, для одержання та поширення інформації про розвиток університетської автономії та академічної свободи в Європі та за її межами. Крім цього, вона підтримує зв'язки з організаціями, які займаються правами та обов'язками університетів, як от: Зальцбурзький семінар в Австрії, Міжнародна асоціація університетів зі штаб-квартирою в ЮНЕСКО у Парижі та Рада Європи.

Це здійснюється шляхом проведення у межах принципів і положень Хартії щорічних симпозіумів, саммітів та конференцій, на яких розглядаються різні аспекти управління, розвитку навчальних планів та програм, оновлення штатів, колективного прийняття рішень.

Одночасно протягом останнього десятиліття активно обговорюють й оцінюють вплив нових умов на діяльність університетів, зокрема правових реформ, що ведуть до розширення автономії в аспекті структури управління університетами, управління людськими ресурсами та введення нових норм навчального процесу.

Досить складними для вирішення залишаються питання наукових досліджень та перспективи їх розвитку у зв'язку з університетською автономією, адже ця сфера не перебуває у компетенції одних лише університетів. Труднощі пов'язані із зовнішніми умовами: змінами в усій сфері наукових досліджень, у механізмах їх матеріального ц кадрового забезпечення, у співвідношенні приватного та державного фінансування тощо.

Тут можна виокремити деякі ключові питання:

1. Визначення впливу численних партнерських зв'язків на рівень автономії університетів. Питання університетської автономії слід розглядати в кількох контекстах, аби зрозуміти, що саме формує університетський простір для розвитку суспільства. Формуються сили, що визначають, якою буде автономія університетів щодо досліджень та інновацій. Автономія університетів у європейському освітньому просторі дедалі частіше стає результатом низки переговорів і напрацювань за участю партнерів та організацій різних рівнів (урядових, промислових, наукових, фінансових та університетських). У світі дедалі переконливішою стає думка про визначальну роль університетів у суспільному розвитку. Вони не можуть і не повинні бути другорядними засобами “підвищення грамотності”, не можуть відігравати підпорядковану роль, як пропонували окремі прихильники розвитку освіти без залучення університетів.

2. Вивчення співвідношення між навчальним процесом і науковими дослідженнями та принципами фінансування університетів. Ураховуючи органічний зв'язок між дослідженнями та навчальним процесом, традиційно вважалося, що фінансування університетів більше залежить від кількості студентів, чим від виконуваних досліджень. Тому балансування сукупних коштів у рамках університету між науковими дослідженнями та/або навчальним процесом стає центральним питанням майже для всіх університетів Європи. При цьому більша частина коштів на дослідження надходить із зовнішніх джерел. Університети дедалі частіше одержують фінансування від виконання глобальних загальноєвропейських проектів. Водночас наголошувалося, що університети не повинні віддалятися від вирішення регіональних проблем і мають створювати для себе додаткові «місцеві» джерела фінансування. Рух до “суспільства знань” супроводжується ослаблення централізації і поглибленням усіх проявів демократії. Тому роль університетів як потужних регіональних навчально-наукових методологічних центрів має зростати.

3. Усунення суперечностей між різними сферами наукової діяльності університетів. Останнім часом університети наштовхуються на явище, яке можна назвати процесом зворотної диференціації науково-навчальних закладів. Так, у XIX та першій половині XX століття існувала традиційна схема «розподілу досліджень», згідно з якою одні заклади виконували переважно фундаментальні дослідження, другі були зорієнтовані на прикладні, а треті зосереджувалися на технологічному розвитку. За останні десятиліття відмінності між цими дослідженнями мають тенденцію до розмивання. Тобто тепер університети мають позиціонувати одночасно в різних сферах досліджень, бути готовими конкурувати з іншими вищими навчально-науковими закладами у різних сферах науки і технологій. У результаті зворотної диференціації навчально-наукових закладів виникає диференціація між різними групами дослідників у межах одного закладу. Цей процес примушує переосмислити й реорганізувати програми досліджень, щоб запобігти ризику їх надмірної фрагментації.

4. Розробка критеріїв якості наукових досліджень, які виконуються в університетах, вказує на наявність компромісу між ідеалом служіння фундаментальним дослідженням та реальністю ринкових сил, які впливають на діяльність наукового закладу. Залежно від того, на що робиться наголос, змінюється й розуміння якості наукових досліджень. На часі ряд важливих питань. Як розвивалися процедури та критерії визначення якості протягом останніх років? Як швидкозмінні фактори - одержання джерел фінансування, право інтелектуальної власності, співробітництво з промисловістю та участь у широкомасштабних європейських проектах - впливають на зміни у внутрішніх критеріях якості, прийнятих в академічних закладах? Хто відіграє вирішальну роль у виробленні конкретних стандартів якості наукової праці, і чи приймають ці стандарти ті, хто робить державну політику в цій сфері за межами університету?

5. Оплата колективної діяльності в наукових дослідженнях. В університетській системі організації науки значну увагу треба приділяти послабленню суперечностей між індивідуальною формою наукових досліджень та потребою виконання масштабних проектів через організацію великих колективів вчених. Чи може університет поєднати ці два підходи? У багатьох країнах розробляють заохочувальні механізми, які стимулюють вчених до інтегрування у великі університетські структури. Водночас для вчених існує ризик знизити свою творчість та зменшити оригінальність власних ідей. Деякі країни намагаються протидіяти цій тенденції. Так, у Німеччині запроваджено нову посаду «молодший професор», зорієнтовану на індивідуальну наукову діяльність. Тобто ця проблема досліджується, а тому напрацювання оптимальних організаційних форм та рекомендацій ще попереду.

6. Патентування нових ідей і знань. Проблеми, пов'язані з інтелектуальною власністю, стають тепер найголовнішими для визначення масштабів університетської автономії. Хто власник права на інтелектуальну власність -- університет чи вчений? Як передавати здобуті знання потенційному користувачеві? Яка правова та соціальна відповідальність виникає щодо цих питань для дослідника і для закладу в цілому? Який статус надає володіння патентами окремому досліднику та/або закладу? Це тільки окремі питання, які потрібно з'ясувати, визначаючи межі автономії навчально-наукового закладу. Проблема ще більше ускладнюється у зв'язку з тим, що дуже часто перед університетами постає потреба скористатися патентами інших дослідників та наукових закладів для виконання важливих проектів.

Нове сторіччя розпочалося з того, що з десятків національних університетів України лише чотири підписали Велику хартію. Серед перших 430 засновників співдружності були Харківський ім. В.Н. Каразіна та Дніпропетровський державні університети. У вересні 2003 року Хартію університетів підписали Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова та Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут».

Приєднання українських університетів до Великої хартії свідчить про прагнення України долучатися до творчої колективної діяльності у світовому університетському співтоваристві. Визначивши для себе пріоритети, університети мають узяти на себе зобов'язання послідовно спрямовувати свою діяльність на суспільний прогрес як України, так і Європи та світу в цілому.

ІІ. Лісабонська конвенція (1997 р.)

Головну ідею, зафіксовану в Лісабонській конвенції, можна сформулювати так :

„Велике розмаїття систем освіти в європейському регіоні відображає його культурну, соціальну, політичну, філософську, релігійну й економічну різноманітність, яка становить виняткове надбання, що потребує усілякої поваги»;прагнення країн - підписантів полягає в тому, щоб „ надати всім людям цього регіону можливість повною мірою користуватися цим джерелом різноманіття, полегшивши доступ жителям кожної держави й учням навчальних закладів до освітніх ресурсів інших держав...» [27].

Конвенцію про визнання кваліфікацій, що стосуються вищої освіти в європейському регіоні, розроблено і прийнято під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО. Вона містить угоди про :

- визначення основних термінів (доступ; прийом; оцінка вищих навчальних закладів і програм; оцінка індивідуальних кваліфікацій; повноважний орган з питань визнання; вища освіта; вищий навчальний заклад; програма вищої освіти; період навчання; кваліфікація (кваліфікація вищої освіти; кваліфікація, що дає доступ до вищої освіти); визнання; вимоги (загальні вимоги; особливі вимоги);

- компетенцію державних органів;

- основні принципи оцінки кваліфікації;

- визнання кваліфікацій, що дають доступ до вищої освіти;

- визнання періодів навчання;

- визнання кваліфікацій вищої освіти;

- визнання кваліфікацій біженців, переміщених осіб та осіб, що знаходяться у становищі біженців;

- інформацію про оцінку вищих навчальних закладів і програм;

- інформацію з питань визнання;

- механізми здійснення;

- заключні положення.

Сформульовані у Конвенції висновки стали керівною базою для подальших дій.

Зазначимо, що не всі країни, які приєдналися до Болонського процесу, підписали Лісабонську конвенцію.

ІІІ. Сорбоннська декларація (1998 р. )

Як відомо, угоди про визнання академічних ступенів приймалися та ратифікувалися неодноразово. Початок цього процесу для понаднаціонального рівня припадає на 1953 рік, коли Рада Європи вперше сформулювала загальні підходи до порівняння документів про освіту. Останній такий акт, запропонований ЮНЕСКО, у 1998 році у Лісабоні підписала більшість європейських та північноамериканських країн. Внаслідок цього була створена низка національних агентств, які оцінювали рівень академічної підготовки. Проте професійною оцінкою ступенів, які надаються вищими навчальними закладами, ці агентства не займалися.

Разом із тим значна диверсифікованість кваліфікацій у європейських системах вищої освіти і пов'язані з цим труднощі їх порівняння створювали великі перешкоди для розвитку мобільності робочої сили. Незважаючи на спільність валюти і відкритість кордонів, ускладнювалися можливості оптимального використання інтелектуального потенціалу ЄС, стримувалося зростання конкурентноздатності Європи.

Створення Європейського простору вищої освіти вважається магістральним шляхом сприяння мобільності та працевлаштуванню громадян, а також розвитку континенту в цілому. Саме таку ідею покладено в основу Сорбоннської декларації. При цьому наголошувалося на провідній ролі університетів у розвитку європейського культурного простору.

25 травня 1998 року на ювілеї Паризького університету міністри освіти (Клод Аллегре, міністр національної освіти, досліджень і технологій Франції; Луїджі Берлінгер, міністр народної освіти університетів і досліджень Італії; Тесса Блекстоун, міністр вищої освіти Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії; Юрген Рюттгерс, міністр освіти, науки, досліджень й технологій Німеччини) підписали „Спільну декларацію про гармонізацію структури системи європейської вищої освіти”, яка стала лише першим кроком у довготривалому процесі змін європейської системи вищої освіти. По суті, Сорбоннська декларація - результат французької ініціативи, зокрема доповіді Атталі, в якій виконане поглиблене порівняння французької системи з системами вищої освіти інших європейських країн з метою визначення бази для реформування системи вищої освіти Франції.

У ході дискусії її учасники стурбовано говорили про те, що Європа все більше поступається США у суперництві за студентів, викладачів, дослідників, а це зумовлює потребу в чіткіше прописаних і зіставлюваних кваліфікаціях. Майже неймовірним було те, що країни, які настільки традиційно різняться і завжди ревно відстоювали свою унікальність, погодилися з думкою про необхідність руху до гармонізації своїх систем освіти.

Особливо промовистим цей факт видається з огляду на те, що раніше вища освіта взагалі ніколи не була пріоритетною для Європейського Союзу. Лише після прийняття Маастрихтської угоди (1993) вона була включена до кола проблем (причому не першочергових), якими стала займатися Європейська комісія - керівний орган Європейського Союзу.

Досить важливо те, що у декларації, з одного боку, підтверджується принцип поваги до культурних особливостей та традицій країн, а з іншого підкреслюється необхідність подолання перешкод для розвитку мобільності та тісної співпраці між викладачами і студентами різних країн Європи.

Головні положення Сорбоннської декларації такі:

- формування відкритого європейського простору у сфері вищої освіти;

- міжнародне визнання та міжнародний потенціал систем вищої освіти, безпосередньо пов'язаний з прозорістю і легкістю для розуміння дипломів, ступенів і кваліфікацій;

- орієнтація переважно на двоступеневу структуру вищої освіти (бакалавр, магістр) як умова підвищення конкурентоспроможності європейської освіти і світового визнання її дипломів;

- використання системи кредитів для вимірювання і порівняння обсягу курсів і навчальної роботи студентів (зокрема, на основі поширення здобутків Європейської системи трансферу кредитів - ЕСТS);

- міжнародне визнання першого ступеня вищої освіти (бакалавр);

- надання випускникам першого ступеня права вибору подальшого навчання, щоб отримати диплом магістра (коротший шлях) або доктора (довший шлях) у послідовному режимі;

- підготовленість магістрів і докторів до науково-дослідницької діяльності;

- підтвердження Лісабонської конвенції;

- пошук шляхів ратифікації набутих знань і оптимальності можливостей для визнання дипломів і вчених ступенів;

- стимулювання процесу вироблення єдиних рекомендацій для досягнення зовнішніх визнань дипломів і кваліфікацій та працевлаштування випускників;

- зближення спільних структур виданих дипломів і циклів (ступенів, етапів, рівнів, ярусів) навчання;

- консолідація позиції, яку займає Європа в світі, постійним удосконаленням і оновленням освіти, доступної всім громадянам Європейського Союзу.

Червоною ниткою у Декларації проходить ідея гармонізації європейських систем вищих освіт. Поняття „гармонізація” не означає суцільну уніфікацію змісту, програм і методів навчання. Учасники зустрічі в Парижі мали на увазі щонайбільше архітектуру й загальні принципи побудови системи ступенів та етапів навчання, причому, із збереженням національних особливостей.

Оскільки вища освіта в Європі дуже різноманітна і її швидка гармонізація аж надто проблематична, Сорбоннська декларація обмежилася закликом до двоступеневої структури без уточнення тривалості кожного етапу. У ній не згадано схему 3-5-8 (бакалавр - магістр - доктор після трьох, п'яти і восьми років навчання на базі повної середньої освіти), запропоновану Атталі у звіті, підготовленому для Франції. У декларації немає побажань щодо присвоєння ступеня після закінчення першого циклу, але вказувалося, що цей ступінь повинен мати “міжнародне визнання”.

Зазначалося, що періоди підготовки “повно-дипломованого” спеціаліста повинні складатися з двох етапів: короткого, який завершується присудженням ступеня магістра, і довшого - із присудженням докторського ступеня і збереженням можливості переходу з одного ступеня на інший. Учасники дискусії висловили думку про те, що таку систему варто взяти за основу при вирішенні питань міжнародного порівняння та еквівалентності.

У ході зустрічі було погоджено і схвалено створення загальної системи освіти, націленої на поліпшення її зовнішнього визнання, полегшення мобільності студентів, а також на розширення можливостей їх працевлаштування.

Своєрідність даної події полягає у тому, що процес ініціювався чотирма державами, міністри яких виступили на рівні, що відповідає повноваженням Комісії ЄС.

По-друге, при підготовці документа було враховано, що для підвищення європейської конкурентоспроможності ключовим є не навчання, а зайнятість. В основу декларації покладено три головні вирази: мобільність, визнання, доступ до ринків праці.

По-третє, до обговорення проекту були залучені не тільки працівники вищої школи, відповідальні за навчальний процес, який призводить до зайнятості, але й студенти, представники наукового товариства, політичні діячі, підприємці. У міжнародній практиці таке зібрання споживачів, постачальників і політичних лідерів - досить рідкісне явище.

Отже, ювілей університету Парижа поклав початок новому процесу - створення “зони” європейської вищої освіти, де національні особливості й спільні інтереси можуть взаємодіяти і посилювати один одного для вигоди Європи, її студентів та, в більш загальному сенсі, її громадян. Цей процес, розпочатий Сорбоннською декларацією, став свідченням нового розташування сил між соціальними партнерами у галузі вищої освіти; необхідності переходу до нових норм регулювання, які до цього контролювали держава та вузівська адміністрація.

До дискусії були запрошені інші держави, а також всі європейські університети, аби об єднатися для підсилення становища Європи у світі через плавно регульоване поліпшення й модифікацію освіти для всіх своїх громадян.

У Парижі Міністр освіти Італії Луіджі Берлінгуер запропонував провести наступну зустріч у 1999 році. Саме ця зустріч і стала офіційним стартом Болонського процесу.

Болонська декларація ( 1999 р. )

Болонський процес був започаткований 19 червня 1999 року в м. Болонья (Італія) підписанням 29 міністрами освіти від імені своїх урядів Декларації про створення "європейського простору вищої освіти" (The European Joint Declaration of the European Ministers of Education. Convened in the 19 of June 1999).

Серед країн-підписантів - Австрія, Франція, Бельгія, Болгарія, Чеська Республіка, Данія, Естонія, Фінляндія, Німеччина, Греція, Угорщина, Ісландія, Ірландія, Італія, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Румунія, Словацька Республіка, Словенія, Іспанія, Швеція, Швейцарія, Великобританія.

Цей інтеграційний процес у науці й освіті має дві складові: формування співдружності провідних європейських університетів під егідою документа, названого Великою хартією університетів, та об'єднання національних систем освіти і науки в європейський простір з єдиними вимогами, критеріями і стандартами[13].

Сама Декларація - не просто політична заява, яку підписали 29 європейських країн. Фактично - це план дій, в якому визначена мета (створення загальноєвропейського простору вищої освіти ), встановлений термін (перше десятиліття нового тисячоліття) та накреслені положення програми дій. Останні зводяться до наступного:

1. Створення системи чітких і зіставлюваних ступенів (зокрема за рахунок введення додатків до дипломів), не лише для збільшення зайнятості європейських громадян, але й посилення міжнародної конкурентноздатності європейської вищої освіти.

2. Перехід на дворівневу систему підготовки: бакалавр-магістр (дипломований спеціаліст). При цьому на другий цикл можна перейти після успішного завершення першого (тривалістю не менше трьох років). Ступені, які присвоюються після першого циклу, повинні відповідати вимогам європейського ринку праці. Після закінчення другого ступеня надається магістерська та\чи докторська ступені.

3. Запровадження системи кредитів за типом ECTS - європейської системи трансферу залікових одиниць трудомісткості (кредитів) як відповідного засобу підтримки великомасштабної студентської мобільності. Це означає перехід від традиційної семестрової побудови навчального процесу і відповідного погодинного врахування виконаного студентом до потижневої системи, адже термін ”кредит” означає тиждень організованої праці студента в аудиторіях і лабораторіях та самостійного навчання поза ними - в бібліотеках, центрах інформації, у власному помешканні тощо (традиційне співвідношення між ними повинно бути 1:2, а не 1:1). Кредитна система дуже полегшує студентам планування власного шляху руху до диплому і швидкість просування по ньому, що й складає основу так званої „гнучкої освіти” (flexible education).

Система трансферу кредитів орієнтована на максимальне полегшення мобільності студентів і на зарахування періодів навчання, які вони мали в різноманітних вищих навчальних закладів рідної і зарубіжних країн.

4. Активізація науково-навчальної співпраці та координації, підвищення рівня мобільності студентів, викладачів, дослідників, адміністративного персоналу вищих навчальних закладів. Студентам повинен бути забезпечений доступ до можливості отримання освіти і практичної підготовки, а також до відповідних супутніх послуг; викладачам, дослідникам і адміністративному персоналові мають бути забезпечені визнання й зарахування часу, що затрачений на провадження досліджень, викладання і стажування в європейському регіоні, без заподіяння шкоди їхнім правам відповідно до законодавства.

Особлива увага приділятиметься європейському співробітництву в забезпеченні якості освіти з метою розробки критеріїв і методологій, які легко можна зіставити, а також поширенню європейського бачення у вищій освіті, особливо стосовно розвитку навчальних планів, схем міжінституційного співробітництва, схем мобільності, спільних програм навчання, практичної підготовки та впровадження результатів наукових досліджень.

Цікавий ми вважаємо той факт, що у роботі форуму міністрів освіти в Італії взяли участь студенти, які розробили свою Болонську декларацію. Вони погодилися з деякими цілями Декларації міністрів, але заперечили думку про те, що у світі знижується авторитет європейської вищої освіти. На їх думку, особливу увагу слід приділити питанням фінансування в цілому і мобільності грантів зокрема.

У Болонській та Сорбоннській деклараціях багато спільного. Перш за все - загальна мета (створення загальноєвропейського простору вищої освіти), а також підходи, які грунтуються на інтеграції зусиль навчальних закладів і міністерств. Обидва документи більшою мірою зорієнтовані на структури, а не на зміст освіти, на поняття кваліфікації, а не академічного ступеня. Нарешті, в них вперше порушено питання конкурентоспроможності європейської вищої освіти.

Одне з найбільш суперечливих і дискусійних рішень Болонської декларації - створення нової моделі вищої освіти із врахуванням культурних особливостей та освітніх потреб Європи. Невдовзі виявилося - це найбільш складне для втілення у життя завдання Болонського процесу.

Розглянемо аргументацію на користь того, чому саме в Болоньї віддали перевагу дворівневій системі вищої освіти з отриманням дипломів бакалавра і магістра за циклами 3+1 чи 3+2.

Перша причина полягає в тому, що таке значне скорочення тривалості отримання першого диплому з вищої освіти забезпечить велику економію бюджетних коштів і збільшення охоплення вищою освітою молоді студентського віку на 15-20% (можливо - і більше). Введення ступеня бакалавра після трирічного навчання у вищих школах сприятиме зменшенню розмірів академічних відсівів, які є тягарем для державних бюджетів європейських країн. Не стане молоді, що залишає систему вищої освіти без будь-якого диплома, що сприяє боротьбі з безробіттям і вирішенню інших соціальних негараздів.

Другий аргумент надходить з ринків праці. Останні не потребують молоді віком 16-19 років, а чекають дорослих осіб з дипломами про вищу освіту і здатністю до безперервного самонавчання безпосередньо на робочому місці

На думку науковців, структурування вищої освіти на два рівні наблизить освітні системи країн-учасниць Болонського процесу до англійської (англо-саксонської, англо-американської за різними визначеннями) моделі й означатиме відхід від поширеної в регіоні гумбольдтівської (німецької) моделі, спрямованої на підготовку науковців-аналітиків і конструкторів-винахідників, здатних планувати і здійснювати складні спостереження й оцінювання, експерименти для безпосереднього накопичення нових знань у сфері різноманітних наук і технологій. Нагадаємо, що ця підготовка триває у середньому 6 років.

Нова двоступенева модель сприятиме підвищенню ролі професійно-орієнтованої, практичної підготовки і передбачає певне зниження рівня фундаментальної наукової підготовки для частини студентів. Це турбує багатьох освітян. Саме тому у ході наступної зустрічі у Празі в 2001 році міністри освіти підкреслили необхідність запобігати ранній спеціалізації і всіляко забезпечувати надання фундаментальних знань високого рівня як основи для подальшого профільного навчання у сфері професійної підготовки і подальшої наукової освіти зі здобуттям ступеня магістра.

Під впливом різних економічних, політичних та інших тенденцій і явищ європейські країни постійно вносять зміни у свої кваліфікаційні системи й освітні структури. Тому весь час зростає кількість мобільних громадян, що мають потребу в справедливому визнанні своїх кваліфікацій. Іноді дуже складно визначити рівень і функцію кваліфікації за дипломом, не удаючись до детальних роз'яснень. Саме тому принципово важливим рішенням Болонського саміту було введення нової моделі додатка до диплома[29].

Цей документ сприятиме вирішенню зазначеної проблеми, оскільки:

-- забезпечує прозорість у системі вищої освіти;

-- погоджує динамічні зміни кваліфікацій;

-- сприяє мобільності, доступності і безперервності навчання протягом усього життя;

-- забезпечує чіткість, ясність і інформаційну обгрунтованість суджень щодо кваліфікації.

Зауважимо, що це не еквівалент диплома чи його копія - даний документ не гарантує автоматичне визнання кваліфікації. Він тільки надає точний опис навчальних курсів, що прослухав студент, об'єктивні і справедливі оцінки досягнень і компетентностей, яких він набув у період навчання.

Крім того, такий додаток робить диплом більш надійним, привабливішим за кордоном, а отже, полегшує пошук роботи (роботодавця насамперед цікавить профіль підготовки студента, що зазначений у додатку до диплома).

З іншого боку, додаток до диплома допомагає вищим навчальним закладам. В процесі ознайомлення з документами заощаджується час, що раніше втрачався на відповіді на безліч стандартизованих питань, які цікавили адміністрацію навчальних закладів щодо змісту і мобільності дипломів. Детальний додаток до диплома робить навчальний заклад відомим за межами країни; містить компетентні судження про кваліфікації, що зрозумілі в інших освітніх контекстах; підвищує точність розуміння сутності кваліфікації і, таким чином, полегшує академічне і професійне визнання знань студента. Він захищає автономність навчальних закладів, як у національному масштабі, так і індивідуально, і при цьому відповідає вимогам системи, що визнається у всій Європі

Розглянемо структуру цього документа [29]. Його модель була розроблена Європейською Комісією, Радою Європи, а також UNESCО/CEPES.

Додаток до диплома складається з восьми розділів і пояснень до них:

1. Інформація, що ідентифікує власника кваліфікації

1.1. Прізвище.

1.2. Ім'я.

1.3. Дата народження (день/місяць/рік).

1.4. Ідентифікаційний номер студента або код (якщо є).

2. Інформація, що визначає кваліфікацію

2.1. Назва кваліфікації і (якщо прийнятне) присуджене звання (рідною мовою).

2.2. Основна(-і) галузь(-і) отриманих знань, на основі яких присвоєна кваліфікація.

2.3. Назва і статус навчального закладу, що присвоїв кваліфікацію (рідною мовою).

2.4. Назва і статус навчального закладу (якщо не збігається зі згаданим у п. 2.3), що проводив навчання ( рідною мовою).

2.5. Мова (мови), якою проводилося навчання/іспити.

3. Інформація про рівень кваліфікації

3.1. Рівень кваліфікації.

3.2. Офіційно встановлена тривалість програми.

3.3. Вимоги щодо доступу.

4. Інформація про зміст навчання та досягнуті результати

4.1. Форма навчання.

4.2. Програмні вимоги.

4.3. Подробиці, що стосуються програми: (наприклад, опановані модулі або блоки) і отримані рівні/оцінки/кредити.

4.4. Шкала системи оцінок і, якщо є, положення/керівництво щодо визначення оцінок.

4.5. Повна систематизація кваліфікації (рідною мовою).

5. Інформація про функції кваліфікації

5.1. Доступ до подальшого навчання.

5.2.Професійний статус (якщо прийнятне).

6. Додаткова інформація

6.1. Додаткова інформація.

6.2. Джерела додаткової інформації.

7. Засвідчення/підтвердження додатка до диплома

7.1. Дата.

7.2. Підпис.

7.3. Посада.

7.4. Офіційний штамп або печатка.

8. Інформація про національну систему вищої освіти

Додаток до диплома повинен містити в собі опис національної системи вищої освіти, в умовах якої навчався власник цього документа. Такий опис готується Національними інформаційними центрами академічного визнання (NARIC).

Додаток до диплома повинен відповідати таким вимогам :

1. Коротка пояснювальна записка (у верхньому полі) повинна бути в кожному виписаному додатку до диплома з тим, щоб допомогти вищим навчальним закладам, громадянам, роботодавцям та іншим потенційним користувачам краще орієнтуватися в інформації, що міститься в документі.

2. Навчальні заклади повинні строго дотримуватися запропонованої структури і послідовності розміщення інформації, оскільки рекомендований варіант подачі інформації був апробований у ході пілотного проекту, де були перевірені різні версії. Усі, крім запропонованої, були визнані нечіткими і незручними для практичного використання. Дослідження показали, що відсутність хоча б одного з восьми пунктів веде до втрати ефективності документа. При складанні документа особливо важливо уникати неточностей у викладі, пропусків чи перекручування інформації. Необхідно також уникати занадто багатослівних і складних для розуміння формулювань. Такі додатки до диплома будуть дратувати адресата. Необхідно уникати перенасиченості інформацією.

...