Україна і Болонський процес – шлях розвитку освіти і науки

3. У сполученні з дипломом додаток до диплома повинен надавати інформацію достатню для того, щоб читач міг винести рішення щодо кваліфікації та її відповідності тій меті, що переслідує власник додатку до диплома (наприклад, взяти участь у навчальній програмі, звільнитися від якоїсь частини програми, влаштуватися на роботу тощо). Додаток до диплома не замінює біографію, а надає додаткову інформацію.

4. Оскільки додаток до диплома сам по собі не має юридичної чинності, він повинен супроводжуватися вихідним документом, що підтверджує кваліфікацію. Поза зв'язком з дипломом додаток до диплома не може свідчити про статус навчального закладу, про кваліфікацію, про місце, що займає навчальний заклад у національній системі вищої освіти, хоча все це повинно бути в додатку.

5. Додаток до диплома повинен містити найменування кваліфікації, назву і статус навчального закладу, що проводив навчання і присвоїв кваліфікацію, а також класифікацію наданої кваліфікації. Усе це записується державною мовою. Неправильний переклад дезорієнтує тих, хто виносить рішення щодо кваліфікації. Транслітерація допускається у випадках, коли вихідні записи виконані не латинськими буквами. Зміст найменувань ступенів і кваліфікацій можна розкрити у восьмому розділі, де описується система вищої освіти.

6. Додаток до диплома не повинен містити будь-які оцінні судження, твердження щодо еквівалентності, так само як і пропозиції щодо визнання кваліфікації. Інформація повинна бути представлена за всіма вісьмома розділами. У випадку відсутності інформації необхідно дати пояснення причини.

7. Виготовляти додаток до диплома найкраще централізовано, а не доручати це окремим підрозділам навчального закладу. Це дозволить знизити витрати і звести до мінімуму варіативність змісту документа і підходів до його укладання.

8. Навчальні заклади мають подбати про те, щоб звести до мінімуму можливість підробки або перекручування змісту своїх додатків до диплома.

9. Інформація про систему вищої освіти (восьмий розділ) повинна займати не більш двох сторінок. Там, де це доречно, варто використовувати графіки, схеми, діаграми, що полегшують сприйняття інформації..

10. Найкраще виписувати додаток до диплома у момент присудження кваліфікації. Це пояснюється тим, що навчальні програми і присуджувані кваліфікації постійно розвиваються і змінюються. Дуже важливо, щоб восьмий розділ додатку до диплома містив опис структури вищої освіти, що існувала на момент присудження кваліфікації.

11. Особливо уважним треба бути до перекладів і термінології, оскільки багато проблем виникає саме в зв'язку з цими аспектами. Для запобігання таким проблемам при заповненні додатка до диплома дуже важливо писати рідною мовою там, де це рекомендується. Крім цього, щоб уникнути мовних неточностей, пропонується офіційний європейський глосарій термінів (основа його - Дублінський дескриптор і Європейський освітній тезаурус), що використовуються в додатку до диплома.

Додатки до диплома можуть складатися будь-якою мовою (мовами), яку навчальний заклад вважає придатною для цього.

12. Наявні університетські, регіональні, національні системи контролю якості повинні включити додаток до диплома у сферу своєї діяльності.

Отже, мета даної моделі побудови додатка до диплома -- надати вичерпні об'єктивні дані, покликані забезпечити міжнародну «прозорість», а також справедливе академічне і професійне визнання кваліфікацій (дипломів, ступенів, сертифікатів тощо). Модель додатка до диплома розроблена таким чином, щоб адекватно розкрити сутність, рівень, умови, зміст і статус навчання, що проходив його власник.

Конференція європейських вищих навчальних закладів і освітніх організацій, 29-30 березня 2001 року, Саламанка

Більше 300 європейських вищих навчальних закладів та їх основних представницьких організацій зібралися навесні 2001 року в Саламанці з метою підготувати Празьку зустріч міністрів, які відповідають за вищу освіту у країнах-учасницях Болонського процесу. Учасники сформулювали цілі, принципи і пріоритети, своє бачення продовження і поглиблення Болонського процесу.

Вищі навчальні заклади Європи підтвердили свою підтримку положень Болонської декларації й намір створення європейського простору вищої освіти до кінця цього десятиріччя; висловили відданість принципам Великої Хартії університетів (1998 р.) і, зокрема, принципу академічної свободи. Європейські вищі навчальні заклади зазначили, що готові працювати в умовах конкуренції у своїй країні, в Європі та світі, але для цього їм вкрай потрібна свобода управління, необтяжлива і сприятлива регулятивна база та достатнє фінансування. Інакше вони будуть поставлені в нерівне становище щодо питань співпраці та конкуренції.

Вони звернулися до урядів із проханням полегшувати і заохочувати зміни, забезпечувати рамки для координації і керівництва зближенням із врахуванням національних і європейських особливостей; підтвердили свою здатність і готовність ініціювати і підтримувати прогрес спільними зусиллями[11].

-- здійснити переоцінку вищої освіти і наукових досліджень

для всієї Європи;

-- реорганізувати вищу освіту загалом і поновити програми зокрема;

-- розвивати й базувати вищу освіту на основі наукових досліджень;

-- виробити взаємоприйнятні механізми для оцінки, гарантії і підтвердження якості;

-- послуговуватися загальними термінами європейського виміру і забезпечувати сумісність різних інститутів, програм, ступенів;

-- сприяти мобільності студентів, персоналу й можливості працевлаштування випускників у Європі;

-- підтримувати зусилля з модернізації університетів у країнах, де існують значні проблеми щодо входження в Зону європейської вищої освіти;

-- провадити зміни, будучи відкритими, привабливими, конкурентоспроможними вдома, в Європі й у світі;

-- надалі розглядати вищу освіту як безумовний громадянський обов'язок.

Конференція міністрів вищої освіти Європи „На шляху до європейського простору вищої освіти ”, 19 травня 2001 року, Прага

Наступний етап Болонського процесу відбувся у Празі 19 травня 2001 року, де зібралися міністри вищої освіти з метою проаналізувати досягнення і визначити напрями і пріоритети дій на наступні роки. Вибір Праги для проведення цієї зустрічі - це символ їх намірів залучити до цього процесу всю Європу у світлі розширення ЄС [11]. Представники 33 країн Європи підписали Празьке комюніке. Як бачимо, до Болонської співдружності на Празькому саміті приєдналися ще 4 країни - Кіпр, Ліхтештейн, Туреччина, Хорватія.

У ході зустрічі учасники знову підтвердили свою позицію щодо цілей, накреслених Болонською декларацією. Вони відзначили конструктивну допомогу з боку Європейської комісії, схвально висловилися з приводу активної участі в Болонському процесі Європейської асоціації університетів і національних студентських спілок Європи; висловили свої зауваження щодо подальшого процесу, враховуючи різні цілі Болонської декларації. Міністри прокоментували подальший процес у такий спосіб:

-- прийняття системи легко зрозумілих та співвіднесених ступенів;

-- прийняття системи, заснованої на двох основних циклах;.

-- заснування системи кредитів;

-- сприяння мобільності;

-- сприяння європейському співробітництву в забезпеченні якості;

-- сприяння європейському підходу до вищої освіти;

-- вищі навчальні заклади і студенти ;

-- сприяння забезпеченню привабливості Зони європейської вищої освіти;

-- енергійне продовження Болонського процесу.

На саміті було виділено важливі елементи Європейського простору вищої освіти, а саме :

-- постійне навчання протягом усього життя;

-- мотивоване залучення студентів до навчання ;

-- сприяння підвищенню привабливості та конкурентоспроможності європейського простору вищої освіти для інших регіонів світу, включно з аспектами транснаціональної освіти.

Учасники підтримали тезу про те, що вища освіта повинна розглядатися як суспільне благо, що вона є і залишатиметься громадянським обов'язком і що студенти -- повноправні члени вузівської спільноти.

Вони підтвердили потребу структури, яка надалі складатиметься з робочої та підготовчої груп. У робочу групу входитимуть представники країн-учасниць договору, нові учасники і представники Європейської комісії. Головувати буде представник ЄС. Підготовча група повинна складатися з представників тих країн, які вже проводили або які будуть організовувати наступну зустріч, представника Європейської комісії, двох держав - членів ЄС і двох країн, що не входять до ЄС. Останні чотири обирає робоча група.Очолить підготовчу групу представник країни, яка наступна прийматиме зібрання. Європейська асоціація університетів, Європейська асоціація вищих навчальних закладів, національні студентські спілки Європи та Рада Європи отримуватимуть поточну інформацію про виконання рішень саміту.

З метою сприяння процесу міністри порекомендували робочій групі організувати семінари для вивчення таких тем: співробітництво, що стосується акредитації і забезпечення якості; питання визнання та використання системи оцінювання у Болонському процесі; розробка спільних ступенів; соціальні питання з акцентом на перепони мобільності, а також розширення Болонського процесу; післядипломне навчання; участь студентства у поглибленні і розвитку інтеграції вищої освіти Європі і зникнення бар'єрів для молоді у виборі місця навчання і праці.

Міністри вирішили, що нова зустріч відбудеться у Берліні 2003 року. Заплановано здійснити аналіз попередніх результатів та виробити напрями і пріоритети для наступних стадій процесу прямування до простору європейської вищої освіти.

Комюніке конференції європейських міністрів 18-19 вересня 2003 року, м.Берлін

Третій етап Болонського процесу відбувся в Берліні 18-19 вересня 2003 року, де зібралися міністри вищої освіти з 33 європейських країн для того, щоб оцінити досягнуті успіхи та встановити пріоритети й нові завдання на наступні роки.

Міністри дійшли згоди з приводу загальних завдань для створення узгодженого єдиного загальноєвропейського простору вищої освіти до 2010 року.

Взявши до уваги звіти, надані групою контролю за розвитком Болонського процесу у період між Прагою і Берліном, Асоціацією європейських університетів ( АЄУ ), національні звіти, а також результати семінарів, міністри відзначили значні досягнення у впровадженні принципів Болонського процесу.

Акцентовано увагу на потребі сприяти європейському простору вищої освіти. Наголошено на проблемі впровадження європейської тематики у вищу освіту. У зв'язку із цим розроблено додаткові модулі, курси та навчальні плани з європейським змістом, відповідною орієнтацією й організацією.

Наголошено на важливій ролі, яку мають відігравати вищі навчальні заклади, щоб зробити реальністю навчання протягом усього життя. Міністри підкреслили необхідність вироблення кваліфікаційних рамок для Європейського простору вищої освіти, щоб розробити широкий спектр гнучких шляхів навчання, можливостей і технологій та доцільно використати кредити ЕСТS.

Зазначено, що Європейський простір вищої освіти та Європейський простір дослідницької діяльності роботи -- дві взаємопов'язані частини спільноти знань. Розуміючи необхідність тісних зв'язків між обома системами в „Європі знань”, міністри вважають за необхідне розширити межі сучасної системи з двох циклів і включити докторський ступінь як третій цикл Болонського процесу. Встановлено, що в країнах -- учасницях Болонського процесу має бути один докторський ступінь -- «доктор філософії» у відповідних сферах знань (природничі науки, економічні та ін.). Міністри закликають до збільшення мобільності на докторському і післядокторському рівнях і заохочують університети до зміцнення співпраці у виконанні програм на здобуття докторського ступеня та у підготовці молодих науковців.

Важливо, що з урахуванням цих нових рішень до Болонської співдружності було прийнято такі країни: Албанія, Андорра, Боснія-Герцеговина, Ватикан, Росія, Сербія, Чорногорія, Македонія.

Враховуючи чималий обсяг запланованого на 2010 р., вирішено активізувати зусилля для моніторингу подій й аналізу прогресу, досягнутого в рамках Болонського процесу. Визначено групу контролю для організації перевірки під час підготовки саміту 2005 року за такими напрямами :

-- забезпечення якості;

-- двоступенева система;

-- визнання ступенів і періодів навчання.

Комісія буде складатися з представників Болонського процесу, Європейської комісії, консультантів Ради Європи, EUA, EURASHE, ESIB та ЮНЕСКО.

Якщо проаналізувати документи, підписані на трьох зустрічах міністрів освіти у Болоньї, Празі (2001) і Берліні (2003), то легко переконатися в тому, що вони всі стосуються лише вищої освіти і редукувалися до шести цілей і заходів.

1. Двоступеневість вищої освіти. Учасникам Болонського процесу запропоновано перебудувати свої системи освіти так, щоб у вищій школі молодь отримувала усього два дипломи (академічні ступені) - бакалавра і магістра. Якісь попередні вимоги про шлях молоді до моменту вступу у вищий навчальний заклад ніде не згадуються.

Найбільш імовірно тому, що для організаторів європейської інтеграції самоочевидним є факт необхідності якісної середньої освіти. До початку вищої освіти молода людина має успішно завершити навчання у середній школі й скласти випускні екзамени. У Болонській декларації наголошено лише те, що нормативна тривалість бакалаврської програми триватиме 3-4 роки.

Так само чітко вказано - для отримання магістерського ступеня необхідно спершу успішно завершити бакалаврську програму, а пізніше навчатися ще 1-2 роки і захистити магістерські тези (диплому роботу).

До цього другого ступеня може долучатися третій - аспірантура й захист дисертації доктора філософії (кандидата наук). У цьому разі “болонська” тривалість руху студента від вступу до титулу доктора філософії має складати не менше 7-8 років.

2. Запровадження кредитної системи. Це означає перехід від традиційної семестрової побудови навчального процесу і відповідного врахування виконаного студентом до потижневої системи.

У розвинених країнах Європи вже давно діє так звана система “трансферу кредитів” ECTS (European Credit Transfer System), що полягає у зарахуванні певним ВНЗ періодів навчання, які виконав студент в іншому місці, склав відповідні іспити чи пройшов іншу форму перевірки, а також отримав документ (освітню кваліфікацію) про успішне завершення даного фрагменту навчання.

Система трансферу кредитів орієнтована на максимальне полегшення мобільності студентів і на зарахування періодів навчання, які вони мали в різноманітних ВНЗ рідної і зарубіжних країн. Болонський процес передбачає поширення здобутків системи трансферу кредитів на системи вищої освіти всіх-країн-учасниць. Його організатори підкреслюють, що у майбутньому ця система дасть змогу точно враховувати здобутки людини під час навчання впродовж всього свого життя.

3. Контроль якості освіти. Існує багато причин, через які в усіх країнах ускладнюється забезпечення високої якості освіти. Болонська декларація проголошує проблему якості освіти пріоритетною й пропонує загальні підходи, насамперед, поєднання державного і громадського контролю, створення акредитаційних агентств, незалежних від національних урядів і міжнародних організацій.

Для вищої об'єктивності загальна оцінка якості дипломів грунтуватиметься не лише на врахуванні тривалості і на порівнянні змісту навчання, що забезпечує система трансферу кредитів, а на точному вимірюванні тих знань, умінь і навичок, які отримали випускники європейських ВНЗ. Окремою і все більш важливою проблемою стане забезпечення якості дистанційної і транскордонної (чи “транснаціональної`) освіти.

Учасники Болонського процесу вважають, що забезпечення в Європі найвищої у світі якості вищої освіти - головна мета спільних зусиль, рух до якої триватиме досить довго і передбачає залучення великої кількості фахівців і значних фінансових ресурсів.

Аналіз пов'язаних з Болонським процесом дискусій, конференцій і різноманітних документів свідчить про те, що проблема якості навчального процесу і його результатів все більше зсувається у центр спільних зусиль і дій. Внесення структурних змін у побудову вищої освіти і вирішення питання уніфікації типів дипломів актуалізуватиме якість цих дипломів - головну мету, яку на більш віддалену перспективу ставлять собі учасники Болонського процесу.

4. Розширення мобільності. Досить поширеним міжнародним терміном стала “мобільність” (від англ. mobility), що означає всі форми навчання і праці студентів і викладачів в зарубіжних вищих школах чи науково-дослідних установах. Ще з часів появи перших університетів Європа має докази позитивного впливу обмінів на прискорення накопичення знань і розширення кількості можливих рішень найскладніших проблем.

Підвищення суспільно-економічного значення комплексу з вищої освіти і науки, яке ми всі спостерігаємо у більшості країн світу в останні десятиріччя, робить мобільність і співпрацю головним засобом посилення і поєднання всього інтелектуально-наукового потенціалу Європи, гарантом її успіху на світовому ринку товарів і послуг (у першу чергу -- освітніх). Організатори Болонського процесу передбачають домогтися таких змін свого трудового законодавства, які гранично полегшать ефективне використання навчального і трудового потенціалу іноземців -- студентів і викладачів-науковців.

5. Вища орієнтація на ринок праці. В усіх документах, пов'язаних з Болонським процесом, наголошується на тому, що пріоритетом діяльності вищих навчальних закладів має стати орієнтація на кінцевий результат - високу професійну компетентність випускників.

Знання, вміння і навички представників нових генерацій мають працювати на їх особисту користь, а також на розвиток всього континенту. Це можливо лише за умови узгодження змісту навчання і підготовки з потребами континентального ринку праці, полегшення пошуків місця зайнятості й прискорення адаптації молодих працівників до вимог роботодавців. У минулому існували великі труднощі у порівнянні зарубіжних дипломів з національними та визначенні спроможності володаря зарубіжного документа виконувати певні функції.

Вирішення цієї складної проблеми відбуватиметься як шляхом заміни сучасної великої гами дипломів усього двома (бакалавра і магістра), так і шляхом використання нового зразка додатка до диплома. Він міститиме уніфіковану і зрозумілу для роботодавців з інших країн інформацію про навчальний заклад, що видав диплом, а також про програму підготовки. Структуру додатка до диплома розглянуто вище.

6. Підвищення міжнародного рейтингу європейської вищої освіти. Виконання висвітлених вище кроків істотно поліпшить якість європейських дипломів і полегшить зарубіжним студентам вступ у вищі навчальні заклади Європи. На цьому шляху вища освіта Старого Світу стане більш привабливою, а кількість студентів-іноземців значно збільшиться, засвідчивши перевагу європейських університетів над закладами усього світу. Реальність подібних планів підтверджує досвід, нагромаджений в 1990-х роках Великобританією, яка створила сприятливі умови для студентів-іноземців і випередила у змаганні на світовому ринку освітніх послуг США та інших конкурентів.

На наш погляд, виконання всіх шести завдань розглядається цілком можливим тому, що Західна Європа досягла помітних успіхів у модернізації системи середньої освіти й поліпшенні підготовки її випускників до продовження навчання у вищих школах - як академічних, так і професійно орієнтованих.

При зіставленні текстів документів конференцій міністрів освіти країн Європи у Болоньї, Празі і Берліні, легко виявити ще одну тенденцію: відбувається як розширення територіальних меж європейського простору вищої освіти (The European Higher Education Area), так і його поглиблення.

Йдеться про те, що спершу як у “Болонській декларації”, так і в празькому комюніке мова йшла лише про університети і заклади аналогічного рівня, які пропонують молоді програми підготовки бакалаврів і магістрів. У переліку цілої групи запланованих заходів ми знаходимо уніфікацію структурної побудови і засобів вимірювання обсягу програм навчання, моніторингу якості дипломів і модернізації змісту предметів, розширення обмінів студентами й викладачами тощо. Серед центральних завдань - порівняння, оцінювання і визнання всіх європейських дипломів.

Та логіка розвитку Болонського процесу ще до Берлінської конференції примусила його учасників додати до двох рівнів запланованої структури ще й третій - докторський. Це не лише збільшило кількість ступенів, але й перетворило європейський простір вищої освіти у простір “освіти і науки”. Більш вагомим стало твердження про те, що Болонський процес має на меті перетворити Європу в світового лідера не лише за якістю дипломів про вищу освіту, але й у створенні нових технологій і виробництві найбільш конкурентоспроможних товарів.

Наступним кроком у поглибленні Болонського процесу стало намагання долучити до нього не лише вельми відомі університети, але й тисячі вищих навчальних закладів, які пропонують молоді професіоналізовану вищу освіту, програми якої можуть бути і коротшими від визначеного Болонською декларацією мінімального терміну -- три роки.

Як відомо, цей варіант неуніверситетської освіти вже десятки років успішно розвивався і вдосконалювався у Німеччині. Головне те, що навчання в потоці вищої професійної освіти в Німеччині та інших країнах, які застосовують бінарну модель вищої освіти, удвічі коротше і в 2-3 рази дешевше, ніж у потоці вищої академічної освіти, яку, очевидно, пропонують класичні і технічні університети.

Ця економічна перевага настільки істотна, що майже всі розвинені країни збільшують доступність вищої освіти для молоді за рахунок розширення “дешевого” неуніверситетського сектору. Наприклад, у Фінляндії за 1990-ті роки цей сектор розвинувся так, що за кількістю студентів майже утричі перевищив сектор академічної вищої освіти. Не дивно, що саме у столиці Фінляндії місті Гельсінкі ще у середині лютого 2001 року у рамках Болонського процесу і за участі його учасників відбувся дуже важливий семінар на тему “Університетські ступені короткого циклу”.

Висновки цього семінару та пропозиції різних робочих груп стали підставою для включення в Комюніке Берлінської конференції (вересень 2003 р.) такого абзацу: “Міністри запрошують Комісію розглянути питання щодо того, яким способом і чи може більш коротка вища освіта бути зв'язана з першим ступенем структури кваліфікацій, створеної для загальноєвропейського простору вищої освіти.” Це цілком очевидний крок до того, що учасники Болонського процесу намагатимуться поліпшити якість не лише “справжньої” вищої освіти, а й тих навчальних програм, які мають менші терміни навчання, які готують не магістрів-теоретиків, а компетентних професіоналів з більшості секторів виробництва і послуг.

Конференція міністрів вищої освіти Європи, м. Берген,19 - 20 травня 2005 р.

Четвертий саміт Болонського процесу було проведено у м. Берген (Норвегія) 19 - 20 травня 2005 р., де зібралися міністри вищої освіти 45 європейських країн для того, щоб оцінити досягнуті успіхи та встановити пріоритети й нові завдання на наступні роки. До Болонської співдружності долучилися нові країни-учасниці - Вірменія, Азербайджан, Грузія, Молдова, Україна.

У вступній частині Комюніке звучить привітання п'яти нових країн-учасниць Болонського процесу. Зазначено, що конференція у м. Бергені відбувається на половині шляху від Болонської декларації до 2010 р., а тому має узагальнити досягнуті результати [61]. Особливо наголошено на провідній ролі у цьому процесі вищих навчальних закладів. Слід відмітити, що у документі відсутнє звернення до безпосередніх творців нового законодавства, завдяки якому тільки й можлива реальна побудова європейського простору вищої освіти (European Higher Education Area - EHEA).

У Комюніке вказано, що аналізи та доповіді, подані на конференцію, стосуються виконання доручень саміту в Берліні, який орієнтував усіх на:

1) розвиток нової структури дипломів (degree system);

2) моніторинг і забезпечення якості вищої освіти (quality assurance);

3) подальше спрощення процедури визнання дипломів і періодів навчання (recognition of degrees and periods of study).

Прогрес за 1999-2005 рр. у виконанні першого завдання полягає у тому, що понад половина студентів ВНЗ університетського рівня в більшості країн отримує двоступеневу вищу освіту. Проте невирішеними залишаються дві важливі проблеми: перехід з першого ступеня на другий та сприйняття диплома бакалавра на ринку праці (подібні труднощі характерні для України, Росії й багатьох інших держав, де раніше цей диплом був відсутній). Тому учасники саміту рекомендують продовжити поширення нової триступеневої структури (бакалавр - магістр - доктор філософії) як інтегруючої форми для всіх національних номенклатур дипломів, які можуть використовувати і „проміжні кваліфікації” (intermediate qualifications).

У Комюніке Бергенського саміту вказано, що „майже всі країни зробили певні кроки для створення системи забезпечення якості, яка б спиралася на визначені критерії”, що, як відомо, запропоновані Європейською мережею забезпечення якості (European Network of Quality Assurance in Higher Education - ENQA). Одночасно, для вирішення питання забезпечення якості освіти необхідно докласти багато зусиль, у першу чергу, для поглиблення міжнародної співпраці, поєднання внутрішніх механізмів і зовнішнього оцінювання, а також активної участі студентів.

На конференції було акцентовано питання взаємовизнання дипломів і періодів навчання у зарубіжних ВНЗ, оскільки лише 36 з 45 учасників Болонського процесу ратифікували Лісабонську конвенцію про визнання дипломів вищої освіти в Європейському регіоні. Учасники саміту в Бергені закликають без зволікань завершити ратифікацію Лісабонської конвенції, виконувати її положення і посилити співпрацю з наявною європейською мережею агентств з порівняння і визнання дипломів. Особливу увагу слід звернути на визнання компетентними органами поєднаних дипломів, що присуджуються двома чи більше країнами, які входять до європейського простору вищої освіти.

Серед важливих для подальшого прогресу завдань Болонського процесу вказуються теми: „вища освіта і наукові дослідження”, „соціальний вимір”, „мобільність”, „привабливість європейської вищої освіти та співпраця з іншими частинами світу”.

Розвиток наукових досліджень не випадково поставлений першим - останнім часом країни Західної Європи докладають дуже великих зусиль для відновлення прискореного розвитку точних наук, вважаючи їх єдиним засобом технологічного прогресу і вирішення тих серйозних загроз, які виникли у ХХ ст.

Для інтенсифікації наукових досліджень у Комюніке пропонується узгодити вимоги до докторського рівня (нормативна тривалість має скласти 3-4 роки і включати не стільки навчання, скільки самостійні наукові дослідження) і значно посилити підготовку здібної молоді в пріоритетних для Європи профілях. До саміту 2007 року доручено підготувати особливу доповідь щодо узгодження вимог і стандартів.

Стосовно решти вказаних тем, то Комюніке нагадує про обов'язок урядів забезпечувати доступ до вищої освіти здібної молоді, необхідність виділяти максимальний обсяг коштів на розвиток мобільності, ліквідацію всіх формальних перешкод (візових та інших). Подібні дії не лише вирішать внутрішні проблеми, але й зроблять європейський простір вищої освіти більш привабливим для молоді з інших частин світу.

Подібно до Комюніке попередніх самітів, Бергенське містить перелік найважливіших завдань, на яких учасники мають концентруватися до наступної зустрічі 2007 року в Лондоні:

- впровадження європейських стандартів якості вищої освіти і засобів їх забезпечення (за пропозиціями ENQA);

- впровадження національних рамок для номенклатури кваліфікацій;

- присудження і визнання поєднаних дипломів, включаючи і докторський рівень;

- створення умов для гнучкої вищої освіти і різноманітності шляхів навчання, включаючи визнання його попередніх періодів.

Вказано також на необхідність кращої акумуляції даних про обміни, стан соціального забезпечення студентів у різних країнах та ін. в майбутніх матеріалах для Лондонського саміту міністрів європейських країн 2007 року.

У заключних абзацах Комюніке наголошується на особливій суспільній ролі об'єднаного європейського простору вищої освіти і науки, який має бути побудований на триступеневій моделі і забезпечувати ефективну і якісну підготовку нових поколінь працівників.

На Бергенський саміт підготували звіти всі учасники Болонського клубу, зокрема і нові - Вірменія, Азербайджан, Грузія, Молдова, Україна [62;63]. Порівняння цих документів дає змогу зробити цікаві висновки про орієнтацію державної політики в кожній країні та її зацікавленість в участі в Болонському процесі.

На наш погляд, доповідь України, на відміну від доповіді Росії, відрізняється як значним обсягом, так і змістовністю: переконливо обґрунтовано зацікавленість України в Болонському процесі та європейській інтеграції, висвітлено великий обсяг зробленого не лише за останні два роки, а й раніше. Обмежимося лише одним доказом: в Україні десятки ВНЗ беруть участь у створенні і експериментальному випробуванні європейської побудови навчальних курсів та обліку обсягу навчання у кредитах, у Росії - набагато менше (у доповіді вказано лише чотири). Якщо значна частина складу Міністерства освіти і науки України працювала на європейську інтеграцію через підготовку до участі в Болонському процесі, то російське Міністерство освіти орієнтоване на вирішення суто внутрішніх завдань, а „болонський напрям” має забезпечувати не все міністерство, а створена у жовтні 2004 р. „робоча група з упровадження принципів Болонської декларації у вищу освіту” [62, с. 1].

Отже, Болонський процес за період 1999-2005 роки має значні успіхи, хоч загалом досягнення могли бути і вищими - лише на середині шляху в нього включилися майже всі європейські країни (виняток - Білорусія), а вирішення більшості проблем з узгодження навчальних планів та визнання періодів навчання перебуває у початковій стадії. Та головне те, що країни Європи поділяють прагнення утворити спільний простір вищої освіти і науки - Бергенська зустріч міністрів освіти 45 країн дала цьому додаткові і незаперечні докази.

3. Перспективні тенденції розвитку Болонського процесу

Зміни, проголошені у Болоньї, збігаються з важливими процесами, які відбуваються у сучасному глобалізованому світі.

Закінчується період інтенсивної експансії університетів. Багатьом з європейських вищих навчальних закладів треба навчитися вести конкурентну боротьбу, перш за все - за студентів, оскільки у більшості країн фінансування навчальних закладів залежить від контингенту тих, хто навчається. При цьому, чим більше у студентів буде можливостей вибору, тим більше навчальним закладам доведеться враховувати їх потреби та бажання.

Слід підкреслити значне збільшення кількості нових провайдерів освітніх послуг, зокрема і зарубіжних. Якщо останні 10 - 15 років вища освіта значною мірою інтернаціоналізувалася, то початок нового століття можна охарактеризувати як „денаціоналізацію”.

Практика минулого десятиліття була зорієнтована на співробітництво і обмін у межах існуючих навчальних структур, для чого учасниками Болонського процесу з самого його початку вжиті заходи щодо забезпечення більшої прозорості національних систем вищої освіти, які значно різняться і їх іноді важко узгодити. Нові програми 1980-1990-х років були зорієнтовані головним чином на „європеїзацію” навчальних закладів, а робота, пов'язана із структурними змінами в межах національних систем, проводилася лише в поодиноких країнах Європи.

Враховуючи величезну інертність багатомільйонних систем вищої освіти, слід чекати, що протягом першого десятиліття нового століття практика попереднього періоду значною мірою буде продовжена. Проте під впливом Болонського процесу й багатьох інших інтеграційних явищ іншими будуть провідні тенденції.

Як показує досвід, при проведенні серії національних реформ основна увага приділяється структурним змінам, зростанню мобільності (зокрема - „вертикальної”) шляхом усунення правових та адміністративних перешкод, розширенню доступу молоді до все вищих рівнів освіти. У рамках цього процесу в Україні, хоч надто повільно, відбувається процес узгодження програм середніх спеціальних закладів освіти з програмами початкових курсів звичайних вищих навчальних закладів. Завдяки цьому випускник, наприклад, технікуму не розпочинатиме навчання в університеті чи інститутів з початку, а з другого чи й третього курсу. Найпростіший шлях - створення, як це практикується в Україні - комплексів з навчальних закладів найрізноманітніших рівнів акредитації.

Учасники Болонського процесу приділятимуть велику увагу диверсифікації, аби позбутися тієї плутанини, яка виникла через відсутність конвергентних дій в регіоні (досить вказати, що в кількох країнах у назві освітніх кваліфікацій присутній термін “магістр”, хоч йдеться про професійне посвідчення, яке присуджують за удвічі-утричі коротші від університетсько- магістерських навчальні програми). На цьому етапі зростатиме роль міжурядових дій (у тісній взаємодії з університетами), що стосуються всієї Європи, а не тільки країн ЄС.

Внаслідок цього зростатиме увага до питань щодо становища Європи у світі. Раніше більшість європейських консорціумів і мереж функціонували як структури, які забезпечували внутрішнє співробітництво та обміни. Сьогодні перед ними відкриваються нові можливості спільних дій за межами Європи. Як результат - переміщення акцентів з внутрішньоєвропейської активності на програми спільних дій в інших регіонах світу. Тут слід виділити три основні напрямки:

- необхідність вжити заходів щодо усунення конкурентного розриву у Європі. Це означає, що європейські вищі навчальні заклади повинні зібрати і довести до відома студентів з інших регіонів світу інформацію про ті освітні можливості, які їм може надати Європа;

- введення норм, які регулюють практику транснаціональної освіти. Юридичний вакуум у цій галузі призводить до того, що деякі країни ігнорують цей новий його тип. При цьому законодавство не повинно забороняти таку освіту. Необхідно розрізняти „легітимну” практику і таку, яка не гарантує результати і не варта витрат часу і коштів студентів. Якісна транснаціональна освіта розширює можливості вибору студентів, а тому її можна розглядати як цінне доповнення до традиційної;

- європейській вищій освіті слід навчитися краще конкурувати на світовому ринку освітніх послуг. Проблема полягає не стільки в тому, що у Європі та Азії функціонують чимало американських кампусів (філій американських університетів чи спільних закладів), а у тому, що у США, Латинській Америці, в інших регіонах світу надто мало європейських. Отже, європейським університетам необхідно мобілізувати всю свою енергію та ресурси, аби успішно конкурувати на світовому ринку. Для цього необхідно організовувати курси, зорієнтовані на потреби студентів поза Європою; розвивати інформаційні і маркетингові напрямки діяльності, які приваблюють студентів з інших континентів (а також тих, хто оплачує навчання). Крім того, для успішної конкуренції європейські університети повинні бути краще представлені на місцях. Скажімо, університети США, Великобританії чи Австралії привабливі для іноземних студентів не тільки тому, що навчають англійською мовою, а тому, що довгі роки, навіть десятиліття вкладали кошти у розробку курсів, дружньо орієнтованого середовища (наприклад, забезпечували належні умови проживання студентів), зрозумілих ступенів, пояснення своїх пропозицій через постійних представників, які приймають на місцях. Поки що більшості європейським університетам бракує досвіду, необхідного для життя в умовах жорсткої конкуренції за студентів. Вище викладене підтверджують існуючі процедури реєстрації, сфера послуг, політика видачі віз тощо. Проте потенціал європейської вищої освіти ще досить великий, перш за все за рахунок високої якості. Крім того, вартість навчання порівняно невисока. Саме ці позитивні риси треба перетворити на сильну перевагу[5;6;10].

Розглянемо перший досвід виконання положень Болонської декларації і можливі наслідки її розвитку.

Розпочавши процес “гармонізації арxітектури системи вищої освіти”, європейські країни за 6 років досягли значних результатів. Зазначимо, що більшість країн-учасниць започаткували, а деякі фактично здійснили реформи щодо створення європейського простору вищої освіти. Найактивніші в цьому процесі його ініціатори - Великобританія, Франція, Італія, Німеччина. Незважаючи на історичні та соціальні розбіжності і особливості, країни-учасниці “Болонського процесу” продемонстрували своє прагнення до освітнього зближення та згуртування. Одночасно обсяг прогресу недостатній - більшість країн не поспішають вводити нові для себе дипломи і змінювати тривалість навчання.

Слід зважити на застереження науковців, експертів, які вказують на потенційні проблеми, що можуть загрожувати процесу реформування:

1. Небезпека роз'єднаності дій, що може статися через те, що деякі країни обмежаться “показовими” реформами. Наприклад, візьмуть за основу стару довгострокову програму навчання, поділять її на дві частини, які назвуть “бакалаврською” і “магістерською”. Це призведе до того, що намагатимуться присуджувати ступені бакалавра після, скажімо, сьомого семестру традиційної 5-6-річної програми навчання.

Тимчасом необхідно не просто новим способом структурувати старий навчальний план, а разом з десятками відомих зарубіжних університетів та інших закладів для провести тривалу й інтелектуально складну роботу зі створення та узгодження цілком нових і сучасних програм всіх ключових для даної спеціалізації дисциплін і практик.

2. Зосередження уваги реформаторів на другорядних, а не загальних проблемах. Та й серед другорядних обиратимуться насамперед ті, які можуть сподобатися громадянам у типовому для сучасної журналістики висвітленні.

3. Виклик і суперництво з боку позаєвропейських конкурентів (транснаціональне, дистанційне навчання, зарубіжні філії, що працюють під контролем не європейських університетів, а навчальних закладів з інших регіонів світу).

4. Вірогідність того, що не всі країни візьмуть участь у формуванні європейського освітнього простору.

5. Пасивність навчальних закладів у справі реформування.

Розглянемо приклад типових дій учасників Болонського процесу.

З-поміж усіх країн-учасниць Німеччина встигла накопичити чималий досвід щодо реалізації цілей Болонської декларації, провела серію національних реформ [4;22]. Поряд із традиційною системою була введена нова дворівнева, документально закріплена у додатку до Закону про вищу освіту. Згідно з Болонською декларацією тривалість навчання на першому рівні складає 3-4 роки. Швидко збільшується кількість тих, хто обирає нові курси навчання.

За статистикою, уже в 2000 році у вузах Німеччини студентам пропонували 544 бакалаврських та 367 магістерських курсів, а на нові курси навчання у зимовому семестрі 2000\2001 року було зараховано 18 945 студентів. Розпочали видавати “Німецький додаток до диплому”, аналогічний до того, який рекомендує Болонська декларація. Він містить чітку і вичерпну інформацію про результати навчання, тобто знання, навички, вміння, яких набула особа у європейському ВНЗ, а також європейську систему залікових одиниць (кредитів), в яких вимірюються показники тривалості, інтенсивності навчального процесу. Інформація подається як державною, так і англійською мовами. Зроблено перші кроки по впровадженню системи кредитів за типом ЕСТS та підтримки нового пілотного проекту ”Розвиток системи кредитів у закладах вищої освіти”, до якого долучились 13 земель з 33 проектами. Мета даного проекту - забезпечення порівнюваних стандартів для розподілу кредитів по модулях основного студентського навантаження, введення адаптованої системи для екзаменаторів та інкорпорації кредитної системи у навчальний та екземенаційний процес. Вжито низку заходів для активного регіонального співробітництва між університетами німецьких земель, а також міжнародного співробітництва.

Отже, Німеччина протягом 5 років досить обережно реформує свою національну систему вищої освіти, закріпивши мінімум необхідних вимог для Болонської декларації та надавши їм статус таких, що доповнюють національну освітню систему. Тепер вищі навчальні заклади самостійно можуть вибирати один з варіантів підготовки студентів - класичний чи новий європейський. Досвід Німеччини показує, як можна, не руйнуючи традиційної системи, поступово вводити нову, яка значно збільшує конкурентні переваги старої.

Франція накопичила великий досвід щодо про впровадження положень болонських і празьких рішень та рекомендацій і висвітлила його в інформаційному звіті на Берлінський саміт [30].

Французи використали Болонський процес для інтенсифікації реформ у своїй системі вищої освіти, створивши для цього 2002 року правову базу у вигляді комплексу законів і постанов, доповнених інструкцією Міністерства молоді, освіти і науки для ректорів університетів щодо шляхів введення у дію моделі “LMD”. Остання є абревіатурою трьох понять - licence, master, doctorat (ліценціат, магістр, доктор) - відповідно до того, що передбачає Болонський процес для структури університетської вищої освіти.

Цілі своєї реформи французи формулюють так:

створення нового диплома магістра, який може бути орієнтованим як на наукові дослідження “Master Recherche”, так і на професійну діяльність “Master Professionnel”;

переведення обліку індивідуальної роботи студентів і обсягу навчальних курсів на кредитну систему (систему “навчальних одиниць” - unites d'enseignement);

поширення європейської системи трансферу кредитів (ECTS) для чіткості обсягу навчання, що необхідна для отримання певного диплома : для ліценціатів (французька версія бакалавра) - 180 кредитів, магістра - 330 кредитів ;

надання Додатка до диплома для полегшення міжнародної мобільності ;

поширення принципу об'єктивного оцінювання змісту навчання для всіх осіб, які його отримують у Франції.

державні органи надаватимуть ВНЗ право присуджувати на певний час на базі періодичного занальнонаціонального оцінювання, деталі якого визначатимуться політикою держави відносно даного типу вищих шкіл.

А серед перших наслідків вбачають:

Диплом магістра дуже наблизить систему освіти Франції до найбільш поширених в Європі зразків структурної побудови. Уведення нового диплома передбачає значні зміни у тих французьких дипломах, які присуджувалися після 5 років навчання.

У рамках виконання цілі “гнучка вища освіта” і “вибір шляхів підготовки” університети Франції повинні надати студентам можливість опанувати новий фах, застосовуючи не стільки нові дисципліни, скільки модернізуючи наявні навчальні плани з урахуванням європейської системи трансферу кредитів ECTS. Будуть застосовані незвичайні поєднання - біології та інформатики, права та іноземних мов тощо.

Франція вказує, що з формального боку вона визнала необхідність застосування додатка до диплома ще 4 жовтня 1999 р., ратифікувавши Лісабонську конвенцію про визнання дипломів. У подальшому неодноразово у законах, постановах і рішеннях різного рівня намір ввести додатки підтверджувався, але не був втілений у життя.

Поступово поширюється Європейська система трансферу кредитів ECTS у на більшість тих закладів, які мають бажання взяти активну участь у міжнародній співпраці та обмінах. Це сприятиме оновленню змісту навчання і створенню додаткових шляхів руху студентів до дипломів, що мають отримати міжнародне визнання. Але ці дипломи мають бути насамперед національними, тому державні органи беруть на себе відповідальність за їх якість.

Для розвитку мобільності, крім введення додатків до дипломів і вимірювань навчальних обсягів у кредитах , вельми важливим є надання коштів для відряджень студентів і викладачів, а також зміна законодавства щодо фінансової підтримки міжнародної співпраці університетів та інших ВНЗ Франції.

Країна останніми роками докладає великих зусиль для підвищення культури оцінювання і забезпечення якості вищої освіти, спираючись на національний і європейський досвід. Йдеться про відмову від жорсткого визначення змісту програм для кожного з трьох циклів навчання на користь більш гнучкого підходу і формування кількох можливих шляхів руху до певного освітнього рівня. Проте важливо не втратити логіку триступеневості системи дипломів “LMD” (ліценціат - магістр - доктор).

Франція продовжує розвивати політику залучення студентів до вирішення стратегічних і тактичних питань розвитку всієї вищої освіти і окремих ВНЗ. Представники студентів присутні на всіх щаблях ієрархії управління вищою освітою - від національного до інституціонального. Держава фінансує подібну діяльність студентських спілок та асоціацій, створюючи можливості і для міжнародної співпраці студентів.

На відміну від Франції, звіт якої є досить детальним і перевищує середній показник за обсягом, інші країни здебільшого обмежуються мінімумом інформації. Не бракує лише загальних висловів щодо важливості Болонського процесу і створення єдиного європейського простору вищої освіти і науки, його активної підтримки у даній країні, а також прикладів участі ВНЗ у міжнародній взаємодії. У звітах висвітлюються питання вдосконалення структури дипломів, узгодження змісту окремих навчальних дисциплін з кількома зарубіжними партнерами тощо.

У цілому ж перспективу структурних реформ академічна громадськість Європи оцінила дуже неоднозначно. Не всі країни готові до швидких змін. Як показує досвід, інтенсивно розвиваються події там, де є зацікавленість і реальні об'єктивні можливості прийняти великі контингенти іноземних студентів. Та чимало й таких країн, що обрали тактику “малих кроків”, акцентуючи лише вигідні для національних потреб напрями інновацій у своїй вищій освіті.

4. Розвиток вищої освіти України в європейському освітньо-науковому просторі

Подальший розвиток національної системи освіти в умовах сучасного поглиблення суспільних трансформацій істотно пов'язаний з її участю в європейських інтеграційних процесах, у першу чергу - з вступом України до Болонського процесу. Тому постає нагальна потреба у ґрунтовному дослідженні сучасного стану розвитку вітчизняної системи вищої освіти у контексті провідних тенденцій розвитку європейських освітніх систем, здійсненні конкретних кроків, спрямованих на піднесення вищої освіти України до рівня вищої освіти розвинених країн світу, та її інтеграцію у міжнародне науково - освітнє середовище.

Поступово Україна модернізує свою систему освіти, вже здійснено низку реформ: запроваджено динамічну ступеневу систему підготовки фахівців, яка задовольнятиме можливості особистості у здобутті певного освітнього та кваліфікаційного рівня за бажаним напрямом відповідно до її здібностей і забезпечує її мобільність на ринку праці; формується мережа ВНЗ, яка за формами, програмами, термінами навчання і джерелами фінансування задовольняла б інтереси особи та потреби кожної людини і держави в цілому; розпочате поширення системи залікових одиниць (кредитів) для вимірювання кількісних показників навчального процесу, створено систему акредитації та аудиту якості освіти на національному рівні; удосконалено додаток до диплома, але через брак бюджетних коштів не впроваджено у життя. У рамках Болонського процесу прийнято рішення видавати такий додаток безплатно всім студентам, які закінчать університет після 2005 року. Пропонується, крім національного диплома, видавати також міжнародний диплом єдиного для Європи зразка, який повинен визнаватися роботодавцями на європейському ринку праці. Це питання вже стало предметом обговорення між університетами та роботодавцями.

Досить складним для втілення залишаться вимога визнання кваліфікації бакалавра на ринку праці. Визнавалося, що навіть за умови чотирирічного терміну навчання бакалавра, що дає більші можливості для його профільної та практичної підготовки, це зробити нелегко. При трирічній навчальній програмі забезпечити одночасно високий рівень загальноосвітньої, фундаментальної та профільної освіти і достатньої для присвоєння кваліфікації компетентності ще складніше. Тому потрібно очікувати, що більшість країн обиратимуть чотирирічну програму навчання бакалавра. Такі програми впроваджені у Великій Британії, Росії та Україні. Однак не виключено, що для певних спеціальностей буде доцільніше використовувати схему: три роки бакалавр плюс два роки магістратури. При цьому слід підкреслити: запроваджена у нас схема має різні варіації щодо профільної підготовки бакалавра -- з введенням на молодших курсах спеціалізації бакалавра відповідно до спеціальності, яку він опановуватиме на рівні магістра, і без ранньої спеціалізації. В останньому варіанті всі бакалаври готуються практично за однаковими програмами, відповідно до стандарту, але мають можливість обирати різні профільні дисципліни в межах ЗО відсотків годин навчального плану. Відомо, що країни долають труднощі щодо запровадження програм бакалавра в певних предметних галузях, наприклад, в інженерних науках. Проте програми бакалавра не повинні бути суто професійними, без елементів наукової підготовки, або просто редукованими програмами підготовки спеціаліста.

Важливе питання, висловлене учасниками конференції міністрів освіти і науки в Берліні, - розробка системи сумісних та легко порівнюваних кваліфікацій для національних систем вищої освіти, які повинні описуватися з погляду обсягів роботи, рівня навчального результату, компетентності та профілю. На часі -- вироблення загальної системи кваліфікацій для простору європейської вищої освіти.

Нині в Україні на законодавчому рівні вже затверджено систему стандартів з кожного освітньо-кваліфікаційного рівня та профілю підготовки. Стандарти, розроблені для 80 відсотків напрямів підготовки, які містять усі вимоги до компетентності та кваліфікаційну характеристику і системи діагностики якості знань. Визначено нормативний зміст навчання, встановлено вимоги до змісту, обсягу та рівня освітньої і професійної підготовки фахівців відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня певної спеціальності. Вони використовуються при розробці та коригуванні відповідних навчальних планів і програм навчальних дисциплін, розробці засобів діагностики рівня освітньо-професійної підготовки фахівців, визначенні змісту навчання як бази для опанування відповідними спеціальностями та кваліфікаціями.

У зв'язку з європейською орієнтацією України загалом та входженням України до європейського освітнього і наукового поля наголос все більше робиться на якості освіти, універсальності підготовки випускника та його адаптованості до ринку праці, на особистісній орієнтованості навчального процесу, його інформатизації, визначальній важливості освіти у забезпеченні сталого людського розвитку.

...