Антична математика і становлення системних підвалин філософського раціоналізму

Помітним представником неоплатоників був учень Плотіна Порфірій. Він упорядкував і відредагував усі твори свого вчителя, розмістивши їх по “дев'ятках” (“енеадах”). У цих трактатах дані чіткі формулювання вчень неоплатонізму, ознаки понять у логіці Арістотеля, такі як: рід, вид, родове розходження, власна ознака і невласна випадкова ознака, - що характеризуються в трактаті “Введення в категорії Арістотеля”.

На противагу філософії свого вчителя Плотіна, твори Порфірія були спрямовані проти християнства. Він вважав, що це віровчення алогічне, суперечливе, є вірою невігласів.

Засновником сирійської школи неоплатонізму був Ямвліх - учень Порфірія. У своєму вченні Ямвліх продовжує систему міфологізації філософії, розпочату Плотіном, але він зробив спробу продовжити ідею свого вчителя Порфірія - політеїзацію язичників перед християнством, що насувається і що завоювало всі життєві сфери в Римській імперії.

У цей період у західноримській філософії з'являється ряд мислителів - неоплатоників, чільне місце серед них займає Боецій. Особливе місце серед його праць мають переклади і коментарі грецьких вчених і філософів: “Категорії” Арістотеля з “Уведенням” Порфірія, “Про тлумачення”. Боецій зробив переклад “Основ арифметики” Нікомаха і перших чотирьох книг “Начал” Евкліда без доказу теорем, у вигляді довідкового посібника. Наука і філософія цього часу давно стали носити прагматичний, довідковий характер.

Велике світоглядне значення мав твір Боеція, написаний у в'язниці, “Розрада філософією”. У цьому творі, написаному в дусі песимізму й еклектики, Боецій намагався поєднати філософські системи Платона, Арістотеля, неоплатонізму і стоїцизму з християнським віровченням. Він прагне до пошуку істини, до з'ясування суті чесноти. Смерть Боеція у 524 р. і є кінцем античної філософії.

У 529 р. імператор Східної Римської імперії Юстініан I закрив афінську Академію Платона. Цю дату вважають кінцем античності. Християнство стало офіційною релігією Римської імперії, наука і філософія стали підконтрольними церкві. Язичницькі вчені з Афін і Александрії втекли у Візантію, що стала посередницею між Сходом і Заходом, між арабським світом і Грецією.

У підрозділі 7.3 “Прагматичний раціоналізм і християнський догматизм” розгля- дається своєрідний раціоналізм римської сутності, заснований на використанні попередніх наукових знань для практичних цілей.

Давньогрецька наука і філософія одержали свій подальший розвиток у Візантії й арабському світі, але теоретичний розвиток наукового знання в римській період було припинено, відбувся різкий поворот до практицизму, до довідково-рецептуальних і табличних посібників з математики, механіки, астрономії, географії й інших наук. Такі посібники для користування створили Герон Александрійський з механіки і математики; Стратон і Ктесібей - з механіки; Клавдій Птолемей - з астрономії; Діофант - з алгебраїчних рівнянь; Страбон - з географії.

Цей своєрідний раціоналізм поставив перед ученими суто практичні завдання. Необхідно було широко використовувати науковий потенціал давніх еллінів з мінімальною витратою часу і сил. Римляни були завойовниками, вони завоювали не тільки матеріальні, але ставили на службу імперії також і духовні цінності поневолених народів. При цьому духовні традиції (іноді тексти) тлумачилися та інтерпретувалися не завжди аутентично до оригіналів.

Але слід зазначити і ряд позитивних факторів у римсько-християнському раціоналізмі. Римляни в широкому плані стали впроваджувати в практику досягнення науки давніх еллінів, на відміну від самих творців теоретичних знань. Значного розвитку набув римський правовий дер- жавний устрій. Посилення централізованої влади за допомогою християнства, монотеїзму привело до посилення державності й ефективного керування багатомільйонною державою.

Але, разом з тим, уся натурфілософія виявилася знову подавлена релігією, а її обґрунтування знову повернуті до міфології. З наукових картин світу був обраний арістотелівсько-птолемеївський геоцентризм, тому що на ньому тримався основний догмат християнства - догмат спокути. Цей догмат стверджував, що Земля нерухома, знаходиться в центрі Всесвіту, а християнські служителі церкви - намісники Бога на Землі. Це вимагало загальної слухняності і покори християнським канонам і віруванням.

Необхідний був тривалий історичний період з раннього до пізнього середньовіччя, щоб наука і філософія, вступаючи у двобій із середньовічною схоластикою, витримали найжорстокіший терор інквізиції і знову відродили наукову і філософську спадщину давніх еллінів. Цю місію виконали вже не давні римляни, а вчені арабського світу і великі італійці періоду Відродження.

Раціоналізм великих італійців заклав основи для зародження європейської науки Нового часу, що сприяло подальшому розвиткові європейської науки і філософії. Розпочато нову соціокультурну динаміку теоретичного раціоналізму в його закономірних переходах від класичної науки до некласичної та сучасної (постнекласичної).

В підрозділі 7.4 “Перспективи розвитку теоретичного раціоналізму в сучасній філософії науки” здійснено теоретично-рефлексивне повернення до викладеної раніше дискусії про стан і закономірності розвитку західноєвропейського раціоналізму у сучасній філософії, особливо у філософії науки.

Доводиться, що сучасний аналіз цих проблем в термінах концептуального розмаїття поняття “раціональне” та “ірраціональне” не може бути достовірним без чіткої теоретичної фіксації першоджерел, витоків та закономірностей розвитку античного раціоналізму. Викладено основний зміст виробленої дисертантом концепції загальної логіки становлення й розвитку системних підвалин філософського раціоналізму, що формувався у взаємодії двох якісно протилежних систем знання та пізнання античної науки: математики та філософії.

Відокремлюються з усього попереднього дисертаційного дослідження основні результати, висновки, положення, що розкривають головний зміст авторської концепції та виносяться на захист. При цьому ряд конкретних висновків та результатів, що мають певні ознаки оригінальності та наукової новизни, все ж довелося залишити поза викладом основного змісту концепції. Зайва деталізація спричинила б переобтяження сприйняття загальної логіки та системності проведеного дослідження.

Як припущення обґрунтовується теза, що в арістотелівській теорії каузальності міститься прообраз майбутньої диференціації наук на класичну, некласичну, постнекласичну та головну ідею сучасної синергетики - уявлення про самоорганізацію матерії. Наводяться тотожні та відмінні (до власної концепції автора) роздуми видатних науковців різних сфер математики, філософії, науки про перспективи теоретичного раціоналізму в сучасному соціокультурному прогресі постіндустріальної фази розвитку людства.

Висновки

Проведений історичний аналіз розвитку раціональності за більш ніж тисячолітній період античності - від її зародження, де вихідні форми раціонального мислення закладалися ще в міфах Стародавньої Греції, показав, що накопичений емпіричний матеріал у шумеро-вавилонський, єгипетський і крито-мікенський періоди розвитку сприяв виробленню термінологічного апарату і мови науки, що стало основою в побудові наукових теорій і переходу від емпірії до доказової науки в мілетській і піфагорійській школах.

На основі проведеного аналізу діяльності філософських і математичних шкіл античності показано їх взаємозв'язок і раціональна діяльність у процесі їх розвитку.

Виявлена концептуальна основа становлення давньогрецького раціоналізму, розкрито генетичну основу протилежності раціонального й ірраціонального, було виявлене протиріччя між системою емпірико-фактуальних знань і міфологічним трактуванням першоначал, пошуку обґрунтування моделей світобудови, введення ідеї руху й доказу, що лежать в основі давньогрецької натурфілософії. Історично вихідною формою філософського раціоналізму є поява натурфілософії мілетців та числової філософії піфагорійців, яка набула гранично абстрактної математичної форми, яка привела до кризи піфагорійської філософії і переходу математики з арифметичної на геометричну основу.

Раціональний критицизм діяльності мілетської і піфагорійської шкіл та попередніх філософських течій привів до зародження нових філософських вчень і напрямів: елеатів, діалектики Геракліта Ефесського, атомістів, софістів, стоїків та ін.

Показано, що поняття ”раціональне” має багатоконцептну множину значень, які утворюють системно-семантичну єдність, що не може бути редуковано до окремо узятих дискретних одиниць цілісного змісту поняття. Визначені основні закономірні становлення теорії і загальна логіка переходу від емпіричного до теоретичного.

Доведено, що наукова теорія виникає на основі синтезу доказового методу й методу діалектики. Історично перша наукова теорія виникає при розв'язані проблеми несумірності в математиці, створення теорії неперервних відношень Євдоксом Кнідським, завдяки чому в математику, теоретичне природознавство і філософію було введено діалектику і здійснено перехід на континуальну основу.

Найвищого розквіту філософський раціоналізм досяг у творчості афінських філософів: Сократа, Платона, Арістотеля. У своїй філософській системі Платон об'єднав усі попередні філософські системи і течії на піфагорійсько-математичній основі: діалектичні протиріччя Геракліта, атомізм Левкіппа-Демокріта, єдність і незмінність буття елеатів, індуктивний метод і визначеність Сократа. Фактично вся наступна теоретична умоглядна наука була побудована за класичними вимогами Геракліта-Демокріта, Арістотеля, Платона.

Подальші форми раціоналізації античної класики представлені у формально-логічних побудовах Арістотеля, що одержали своє перше втілення у “Началах” Евкліда. Надалі ця формально-логічна система стала повсюдно застосовуватися в наукових побудовах учених наступних поколінь: Архімеда, Аполлония й ін. Вона стала класичною формою в побудові дедуктивних теорій.

У елліно-римський період спостерігається спад у розвитку класичних форм раціональності античності, відбувається повернення до довідково-табличних форм побудови наукового знання і релігійно-міфологічного світогляду. Цей своєрідний римський раціоналізм мав суто прагматичні цілі у використанні науки і релігії. З усієї античної наукової спадщини використовувалися лише довідкові і табличні форми, а з політеїзму, багатобожжя був обраний монотеїзм - християнство, що сприяло зміцненню централізованої державної влади.

Подальший розвиток науки і філософії перебував під контролем держави і церкви, що привело до остаточного їх занепаду.

Нову форму раціонального розвитку антична наука і філософія одержали в період Відродження і Нового часу, що і стало основою для зародження і розвитку європейської науки і філософії аж до сучасності.

Основні публікації

1. Узбек К.М. Развитие рациональности в античной математике и философии. Монография. - Донецк: ДонГУЭТ им. М. Туган-Барановского, 2003. - 357 с.

2. Узбек К.М. Математическое наследие Эллады. Монография. - Донецк: Мультипресс, 1997. - 229 с.

3. Кедровський О.І., Узбек К.М. Система принципов построения дедуктивных теорий. Монография. -К.: Вища школа, 1990. - 132 с.

4. Савченко О.Я., Узбек К.М. Пифагор, магия числа. Донецк: Лебедь, 1993. - 100 с.

5. Узбек О.К., Узбек К.М. Архимед. Брошюра. - Донецк: Лебедь, 1997. - 107 с.

6. Узбек К.М. Диофант //Вісник Харківського Національного університету ім. В.Н. Каразіна. Зб. наук. статей №464. - Харків, 2000. - С. 228-235.

7. Узбек К.М. Піфагорійська гармонія в природі і математиці //Вісник Харківського Національного університету ім. В.Н. Каразіна. Зб. наук. статей №533. - Харків, 2001. - С. 76-87.

8. Узбек К.М. Раціоналізм мислителів Афінської Академії //Вісник Харківського Національного університету ім. В.Н. Каразіна. Зб. наук. статей № 501. - Харків, 2001. - С. 23-29.

9. Узбек К.М. Парадокс как стиль мышления древних //Спецвыпуск. Дніпропетровський Національний університет, Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України. Зб. наук. Статей. - Дніпропетровськ, 2001. - С. 200-210.

10. Узбек К.М. Гармонія піфагорійської особистості //Український культорологічний центр. - Схід. - № 5. - Донецьк, 2001. - С. 60-64.

11. Узбек К.М. Істинність доказів (античний раціоналізм) //Український культорологічний центр. - Схід. - № 2. - Донецьк, 2002. - С. 51-55.

12. Узбек К.М. Логіко-дедуктивне обґрунтування програмування //Український культорологічний центр. - Схід. - № 5. - Донецьк, 2002. - С. 45-49.

13. Узбек К.М. Атомістичний раціоналізм Левкіппа-Демокріта //Український культорологічний центр. - Схід. - № 7. - Донецьк, 2002. - С. 26-30.

14. Узбек К.М. Філософія математики Аристотеля //Мультиверсум. Філософський альманах. Зб. наук. праць. - К.: Укр. Центр духовної культури. - Вип. 27, 2002. - С. 106-114.

15. Узбек К.М. Математичне мислення - основа раціональності філософії //Мультиверсум. Філософський альманах. Зб. наук. праць. - К.: Укр. Центр духовної культури. - Вип. 31. - Київ, 2002. - С. 202-212.

16. Узбек К.М. Зародження вищої математики //Вісник Харківського Національного університету ім. В.Н. Каразіна. - Зб. наук. статей. - № 552-2. - Харків, 2002. - С. 134-147.

17. Узбек К.М. Принципы построения “Начал” Евклида //Вісник Дніпропетровського Національного університету. - Зб. наук. статей. - Вип. 8. - Дніпропетровськ, - 2002. - С. 31-40.

18. Узбек К.М. Античні витоки взаємозв'язку філософії і математики Нового часу //Вінницький державний технічний університет //Sententiae. Зб. наукових праць. Спілки дослідників модерної філософії (Паскалівського товариства). - Універсам - Вінниця V (1/2002). - С. 44-50.

19. Узбек К.М. Витоки і підвалини античної механіки //Український культурологічний центр. - Схід. - № 3. - Донецьк, 2003. - С. 63-66.

20. Узбек К.М. Раціоналізм науки пізнього еленізму та римського періоду //Мультиверсум. Філософський альманах. - Зб. наук. праць. - К.: Укр. Центр духовної культури. - Вип. 33. - Київ, 2003. - С. 173-183.

21. Узбек К.М. Математичний раціоналізм мислителів класичного періоду //Вісник Харківського Національного університету ім. В.Н. Каразіна. - Зб. Наук. статей. - № 598. - Харків, 2003. - С. 34-38.

22. Узбек К.М. Піфагорійська гармонія в астрономії //Мультиверсум. Філософський альманах. Зб. наук. праць. - Вип. 35. - Київ: Укр. Центр духовної культури, 2003. - С. 105-115.

23. Узбек К.М. Концептуальна характеристика дедуктивних теорій //Вісник Харківського Національного університету ім. В.Н. Карабіна. - Зб. наук. статей. - № 579. - Харків, 2003. - С. 177-187.

24. Узбек К.М. Ейдетична основа математичної класики //Мультиверсум. Філософський альманах. Зб. наук. праць. - Вип. 38. - Київ: Укр. Центр духовної культури, 2003. - С. 166-175.

25. Узбек К.М. Формирование научного мировоззрения в эпоху эллинизма //Тематичний збірник наукових праць із соціально-філософських проблем. Інтелект. Особистість. Цивілізація. Донецького державного універстету економіки і торгівлі ім. М. Туган-Барановського. - Вип. 1. - Т. 2. - Донецьк, 2003. - С. 178-189.

26. Узбек К.М. Признаки исчерпанности математических теорий и их философское обоснование //Тематичний збірник наукових праць із соціально-філософських проблем. Інтелект. Особистість. Цивілізація. Донецького державного універстету економіки і торгівлі ім. М. Туган-Барановського. - Вип. 2. - Донецьк, 2004. - С. 145-157.

27. Узбек К.М. Вплив математики і механіки на розвиток філософії //Український культорологычний центр. - Схід. №2(60). - Донецьк, 2004. - С. 3-8.

28. Узбек К.М. Возникновение и развитие древнегреческой науки и культуры //Донецький державний інститут штучного інтелекту, відділ у справах релігії Донецької обласної адміністрації. - Зб. наук. статей. - Донецьк, 2004. - С. 276-285.

29. Узбек К.М. Систематизация научных и философских знаний в сочинениях Аристотеля - форма развития античной рациональности //Вісник Харківського Національного університету ім. В.Н. Каразіна. - № 625-1. - Харків, 2004. - С. 20-25.

30. Узбек К.М. Аналитические методы древних геометров //Матеріали VII регіонального методичного семінару “Застосування та удосконалення методики викладання математики” Донецького державного універстету економіки і торгівлі ім. М. Туган-Барановського. - Донецьк, 2001. - С. 69-70.

31. Узбек К.М. Античные истоки науки и философии Нового времени //Материалы II Международной научной конференции. “Интеллект. Личность. Цивилизация”. - Донецк: Донецький державний універстет економіки і торгівлі ім. М. Туган-Барановського, 2003. -Т. 1. - С. 108-118.

32. Узбек К.М. Зарождение математики переменных величин //Матеріали VII Міжнародної науково-практичної конференції “Наука і освіта”. - Дніпропетровськ, 2004. - С. 61-63.

33. Узбек К.М. Зарождение основ высшей математики у Евдокса Книдского //Матеріали Х регіонального науково-методичного семінару Застосування та удосконалення методики викладання математики Донецького державного університету економіки і торгівлі ім. М. Туган-Барановського. - Донецьк, 2004. - С. 54-56.

34. Узбек К.М. Математика в народном хозяйстве //Збірник тез доповідей науково-методичної конференції Донецького державного університету економіки і торгівлі ім. М. Туган-Барановського. - Донецьк, 2000. - С. 319-321.

35. Узбек К.М. Математика в философии Платона //Материалы VI регионального методического семинара Донецького державного університету економіки і торгівлі ім. М. Туган-Барановського. - Донецк, 2000. - С.62-64.

36. Узбек К.М. Математичне мислення як компонент раціональності стародавньої грецької філософії //Матеріали V Харківських міжнародних Сковородинських читань. Харківське міське товариство “Філософська освіта”. - Харків: Харківський університет внутрішніх справ, 1998. - С.83-85.

37. Узбек К.М. Принципы дедукции //Тезисы докладов на Міждународной конференции. - Донецк: Институт прикладной математики и механики НАН Украины, 1996. - С. 110-111.

38. Узбек К.М. Проблемы современного просвещения //Материалы V регионального методического семинара Донецького державного універстету економіки і торгівлі ім. М. Туган-Барановського. - Донецк, 1999. - С. 3-4.

39. Узбек К.М. Пропорциональность в природе и математике //Тезисы доклада на IV региональном методичном семинаре Донецкого государственного кооперативного института. - Донецк, 1998. - С. 3.

40. Узбек К.М. Развитие терминологии древнегреческой науки //Материалы Международной научной конференции Приазовського государственного технического университета. - Мариуполь, 2004. -С. 190-193.

41. Узбек К.М. Системно-структурное построение математики древними //Матеріали VIII регіонального науково-практичного семінару: Застосування та удосконалення методики викладання математики Донецького державного універстету економіки і торгівлі ім. М. Туган-Барановського. - Донецьк, 2002. - С. 29-31.

42. Узбек К.М. Эйдетическая основа математики //Материалы ІІ Международной научно-практической конференции “Динаміка наукових досліджень”. Днепропетровск - Киев - Луганск, 2003. - С. 63-64.

43. Узбек К.М. Солон: “Я принуждение с законом сочетал” //Международный литературно-художественный, историко-просветительский и историко-религиозный журнал “Греки и славяне: 1000 лет”. - Донецк, 1997. - С. 126-127.

44. Узбек К.М. Триадичність концептуальних ідей в теоретичній мові античного раціоналізму //Тези докладу на Міжнародній науковій конференції “Наука. Синергетика. Освіта”. Інститут філософії ім. Г. Сковороди НАН України. Київський Національний університет ім. Т. Шевченка, Інститут вищої освіти АПН України, Сумський державний педагогічний університет ім. А.С. Макаренка. Українське синергіячне товариство. - Суми, 2005 р.

Размещено на Allbest.ru