Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ВИЩОЇ ОСВІТИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Особа в розколотій цивілізації: світогляд, проблеми освіти і виховання

09.00.10- філософія освіти

СКОТНА НАДІЯ ВОЛОДИМИРІВНА

Київ - 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті вищої освіти Академії педагогічних наук України у відділі соціальних проблем вищої освіти та виховання студентської молоді

Науковий консультант - доктор філософських наук, професор, член-кореспондент НАН України, заслужений діяч науки і техніки України

Михальченко Микола Іванович,

Інститут вищої освіти АПН України, завідувач відділу соціальних проблем вищої освіти та виховання студентської молоді.

Офіційні опоненти - доктор філософських наук, професор

Кушерець Василь Іванович,

голова правління товариства “Знання” України;

– доктор філософських наук, професор

Рижко Володимир Антонович,

директор Центру гуманітарної освіти НАН України;

– доктор педагогічних наук, професор

Євтух Микола Борисович, Академія педагогічних наук України, Академік-секретар відділення педагогіки і психології вищої школи

Провідна установа: Національний педагогічний університет ім. М.П.Драгоманова, кафедра філософії, м. Київ, Міністерство освіти і науки України

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертаційного дослідження. Соціокультурні трансформації й економічні модернізації українського суспільства та особистості закономірно ведуть до необхідності філософського осмислення процесу їх динамічного розвитку і діяльності в умовах кардинальних змін, які відбуваються у сучасній цивілізації.

В останню чверть ХХ століття, коли людство усвідомило себе єдиною загальною глобальною цивілізацією, яка містить основні елементи - регіональні, локальні та інші, з нижчим рівнем типології, зріс інтерес до даної проблеми. Збільшилась кількість дискусій, які можна класифікувати у двох основних вимірах: перший наголошує на зіткненні і боротьбі цивілізацій, на своєрідності розвитку так званих “розколотих” цивілізацій (С.Хантінгтон), а другий - акцентує увагу на розвитку глобальної земної цивілізації в умовах “однополюсного світу”, коли на Землі існує тільки одна наддержава - США, яка спроможна не допустити конфлікту (особливо збройного) (З.Бжезінський). Хоча стратегічні висновки С.Хантінгтона і З.Бжезінського близькі у визнанні США арбітром у міжнародних і міжцивілізаційних відносинах, вони неоднозначно сприйняті теоретиками і політиками Заходу, які вважають роль США у цьому статусі тимчасовою.

Складність проблеми посилюється позицією російських політиків, оскільки сучасне керівництво Росії не може змиритися з втратою ролі наддержави і розробляє стратегії його повернення. Неухильно зростає роль Китаю, який також активно прагне стати наддержавою, обґрунтовуючи роль китайської цивілізації як глобальної (інколи пишуть про “конфуціанську” цивілізацію).

Актуальність цивілізаційної проблематики зумовлена виникненням “інформаційного суспільства”, становленням і функціонуванням регіональних і локальних цивілізацій, розвитком світової та національних культур, формуванням особистості в контексті суперечностей загальноцивілізаційного і національного.

В Україні цивілізаційна проблематика стала популярною наприкінці ХХ - на початку ХХІ століття. Українські дослідники В.Андрущенко, В.Бех, Л.Губерський, В.Кремень, В.Крисаченко, С.Кримський, М.Михальченко, Б.Парахонський, Ю.Павленко, Ю.Пахомов, М.Попович, В.Рижко, В.Ткаченко, О.Черниш, Р.Шпорлюк та інші аналізують українську цивілізацію під різними кутами зору, але переважає соціально-філософський і політологічний аналіз. Водночас філософсько-освітянське і культурологічне дослідження української цивілізації в контексті світової здійснюється ще недостатньо. Досі триває дискусія, якою цивілізацією є Україна: регіональною чи локальною (М.Михальченко, Ю.Павленко).

Необхідно вивчити умови, об'єктивні і суб'єктивні фактори становлення і розвитку особистості в розколотій цивілізації. Тим більше, що за твердженням С.Хантінгтона, Україна належить до цього типу цивілізації, що знаходить підтвердження у ряді вітчизняних публікацій. В зв'язку з цим важливо не лише проаналізувати процеси ідентифікації і самоідентифікації особистості, але й розкрити, якою мірою системи освіти і виховання впливають на її інтелектуальний та професійний розвиток у цих умовах.

Цивілізаційна проблематика безпосередньо вплетена в контекст освіти як соціального інституту. На початку ХХІ ст. все частіше дискутують про формування і реалізацію нової філософії освіти і виховання як у загальнонаціональному масштабі, так і в окремих галузях. Детально обговорюється цивілізаційний зміст Болонського процесу, оскільки Україна підписала відповідну угоду. Є багато аргументів на користь такого кроку. Водночас є застереження з боку професорсько-викладацького складу ВНЗ про концептуальні, матеріальні та фінансові проблеми, які постають перед навчальними закладами і державою, і можуть зробити нездійсненними деякі зобов'язання, які випливають зі вступу в Болонський процес.

Безумовно, включення у Болонський процес - один із шляхів просування України в Європу. Але його реалізація є непростим завданням, оскільки Україні доведеться витримати справжній іспит як з боку Європейської співдружності, так і з боку реальних потреб реформування національної системи освіти і фінансування освітньої реформи. Все це зумовлює необхідність дослідження проблеми особи у вимірах освіти як суб'єкта сучасної цивілізації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрям дисертаційного дослідження безпосередньо пов'язаний з планами науково-дослідницької роботи Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, зокрема, з науково-дослідницькою програмою “Філософія освіти: світоглядно-гуманістичні аспекти” (затверджена Вченою радою Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, протокол № 5 від 25 січня 2001 року), з темою “Філософські засади трансформації вищої освіти на початку ХХІ століття” (затверджена президією Академії педагогічних наук України 06.03.2003 р. РК 0103 U 000960), що виконується в Інституті вищої освіти АПН України. Дисертаційна робота враховує також завдання “Державної національної програми “Освіта” (Україна ХХІ століття)” та інших програмних документів, спрямованих на розвиток соціально-філософських досліджень модернізації освіти і науки в Україні.

Мета і завдання дослідження. Основна мета дисертаційного дослідження - здійснити філософсько-освітній аналіз проблем становлення, розвитку і діяльності особи в розколотій цивілізації, в умовах активного впливу на неї історичних, соціальних, політичних, економічних і духовних факторів в їх суперечливій єдності, а також виявити закономірні тенденції та пріоритетні шляхи формування світогляду і життєвих цінностей особистості, зокрема засобами освіти і виховання.

Поставлена мета передбачає комплексний підхід до проблем аналізу різних типів цивілізацій, зокрема розколотої цивілізації, а також до місця і ролі в ній особистості. Ця мета реалізується у системі дослідницьких завдань:

· окреслити теоретико-методологічні засади дослідження особистості в суспільствах, які належать до розколотих цивілізацій.

· розглянути цивілізацію як об'єкт соціально-філософського і філософсько-освітнього аналізу.

· здійснити типологізацію цивілізацій.

· проаналізувати специфіку української регіональної розколотої цивілізації.

· дослідити проблему формування і функціонування особистості в цивілізаційному вимірі.

· виявити основні фактори самовизначення особистості в суперечностях сучасної українській цивілізації.

· розкрити зміст цивілізаційного характеру освіти і виховання особистості в Україні.

· проаналізувати виховну функцію громадянського суспільства в контексті національних цінностей.

· показати роль освіти у вихованні української молоді на ідеалах сучасної цивілізації.

Об'єктом дисертаційного дослідження виступає сучасна цивілізація як цілісність і система типів у поліфонії вимірів в діахронічному і геостратегічному аспектах, котрі є середовищем формування і самореалізації конкретно-історичної особи.

Предметом дослідження є особа у системі економічних, політичних і духовних механізмів та зв'язків розколотої цивілізації, де формуються сучасні світогляд, цінності виховання, освіти, науки, що зумовлює її духовний і культурний розвиток та діяльність.

Теоретико-методологічні засади дослідження. Для розв'язання поставлених завдань використано досягнення у галузі методології соціального пізнання, зокрема методи феноменологічного, цивілізаційного, системного, конкретно-історичного, порівняльного, структурно-функціонального аналізу. Продуктивно залучені трансформаційний, модернізаційний і синергетичний підходи для дослідження систем освіти і виховання в умовах України та процесу інтеграції в Європейську співдружність держав. Поєднання загальнофілософських, соціально-філософських і філософсько-освітніх підходів зумовило методологічний плюралізм, що стало умовою включення ряду сучасних психологічних і педагогічних концептуальних дискурсів.

Джерельну базу дослідження складають філософські, історико-філософські, філософсько-освітні, соціологічні, психологічні, педагогічні праці зарубіжних і вітчизняних авторів, присвячені проблемам цивілізаційного розвитку людства, України, ролі держави і громадянського суспільства в освіті і вихованні особи. Також використані міжнародні та вітчизняні документи і матеріали щодо реформування систем освіти у світі та Україні, а також вимог до особистості як фахівця й активного діяча.

Наукова новизна результатів дослідження полягає у створенні першої в українській суспільній науці гносеологічної концепції розуміння особистості не тільки як результату, але й творця цивілізацій, зокрема і розколотих. Одночасно обґрунтовано висновок, що розвинена, соціально активна особа реалізує свої творчі можливості в цивілізаційному виборі і діяльності тим повніше, чим ширший простір і право її вибору у вихованні, освіті і самоосвіті надають суспільство, держава, страта, соціальна група, сім'я. Ця пізнавальна концепція розкрита у таких елементах новизни:

· Показано, що цивілізації є комплексним соціальним утворенням, де різні фактори - культурний, політичний, економічний, ідеологічний, релігійний, інформаційний, освітньо-науковий, виховний та інші - в різні історичні періоди під тиском об'єктивних і суб'єктивних чинників розвитку можуть виходити на перший або відходити на другий план. Динамічна сила і сталість цивілізації залежить від гармонійної взаємодії різних факторів цивілізаційного розвитку.

· Доведено, що всі визначення і типології глобальних, локальних та регіональних цивілізацій не враховують системи освіти і науки в якості критеріїв цивілізаційних розколів і взаємодії, включаючи і ті, котрі вважають культуру основою становлення і розвитку цивілізацій. Сучасна філософія освіти та науки розглядає ці системи не тільки чинником глобалізації, створення інформаційного суспільства, але й фактором тісної взаємодії цивілізацій у діахронічному і геостратегічному вимірах. Національні, регіональні системи освіти і науки, утворюючи єдиний світовий освітньо-науковий простір, дають інтегративний імпульс цивілізаціям в економічному, політичному, правовому і культурному аспектах.

· З'ясовано, що головна методологічна цінність цивілізаційного підходу до трактування історії людства, окремих народів полягає в зорієнтованості на рівнозначність оцінки різних типів цивілізації (західних, східних, африканських, полінезійських тощо), а це знімає претензії на унікальність, верховенство будь-якої цивілізації, раси, культури, способу життя, освіти, виховання, незалежно від міри внеску в світову цивілізацію.

· Обґрунтовано, що типологізація цивілізацій на глобальні, регіональні, локальні, на цілісні і розколоті дозволяє вийти на подібну ж типологізацію виховних і освітніх систем, що є пізнавальним інструментом розуміння моносистемних і полісистемних структур мислення та дій особистості у різних типах суспільства. Цивілізаційна парадигма є методологічною основою розуміння цілісності і різноманітності світу людини, його освітніх і виховних систем.

· Показано, що гармонійність розвитку цивілізацій, культур, систем освіти і науки залежить від сукупних зусиль суб'єктів цивілізаційного процесу, що особливо актуальне в умовах світової цивілізаційної кризи. Оскільки світ став однополюсним, і людство вступило в черговий перехідний період свого існування - від індустріальної цивілізації до постіндустріальної, інформаційної, доведено, що останній характеризується змішаним типом економічних, політичних, культурних, освітянських, науково-технологічних структур та процесів, які охоплюють попередні і сучасні етапи розвитку цивілізацій, глобальні і регіональні системи цінностей. У цих умовах проблема вибору особою ціннісних орієнтацій, стратегій освіти і життя стає надзвичайно складною і суперечливою.

· Розкрито, що проблема взаємодії особистості і суспільства є однією з центральних у розвитку цивілізацій; особливо в умовах локальних цивілізацій, зокрема, у цивілізації-державі, де система освіти і виховання особи має специфічний характер. Генеза локальних цивілізацій і їх внутрішніх систем освіти та виховання (у тому числі родинного) не можуть бути описані лише діалектичною парадигмою, оскільки для їх розвитку характерна певна хаотичність, випадковість, різноспрямованість і внутрішня нестабільність (війни, революції, контрреволюції, регіональні конфлікти). Тому для створення повноцінної картини історичного процесу як зміни цивілізацій необхідне застосування синергетичної парадигми, яка виступає не стільки альтернативою діалектичній, скільки її вагомим доповненням.

· Доведено, що різні фактори, які породжують розколотість української регіональної (локальної) цивілізації - політичні, економічні, ідеологічні, мовні, релігійні та інші, - сьогодні більше використовуються різними соціальними силами як механізми підвищення напруги в суспільстві, тоді як в умовах стійкого економічного розвитку, ефективної внутрішньої політики вони можуть слугувати механізмами інтеграції українського суспільства, стимуляторами гуманізації системи освіти і виховання, розширювати можливості саморозвитку особистості.

· На основі аналізу самовизначення особистості в цивілізаційному вимірі доведено, що ціннісні системи різних типів цивілізацій здійснюють безпосередній вплив на процес самовизначення особистості. Водночас людина може існувати на межі цивілізацій і культур, самовизначаючись у декількох вимірах. І якщо при цьому відсутні суперечності у світогляді та діях такої особистості, то вона може виступати “агентом” взаємодії цивілізацій. Самовизначення особистості - це насамперед її власний вибір цивілізаційної системи ціннісних орієнтирів, які існують і персонально реалізуються у культурному, соціальному, економічному, екзистенційному та ситуативному просторах.

· Досліджено дискусійний концепт про наявність у сучасній українській дійсності проблеми відчуження особистості, і на підставі її компаративного аналізу з'ясовано, що в соціально-економічному, політичному, культурному, етнонаціональному і психологічному аспектах така проблема проявляється як відчуження частини українського населення від інтересів титульних етносів і української політичної нації, від інтересів української держави і громадянського суспільства. Це відчуження позначається на світоглядній, ідеологічній і політичній ситуації в Україні, особливо під час виборів і при виконанні конституційних вимог в сферах освіти, інформаційної політики і культури. Подолання відчуження особистості потребує цілеспрямованої, наполегливої діяльності в розбудові української державності і формування української політичної нації на основі виконання діючого законодавства, підтримки пріоритетів формування поліетнічної культури, насамперед засобами освіти, виховання, виваженої інформаційної політики. При всій розмаїтості та унікальності взаємодіючих особистостей в Україні вони повинні узгоджувати свої інтереси з інтересами держави і громадянського суспільства, а їхні дії мати соціоцентричну спрямованість. В іншому варіанті відчуження особистості може перерости в егоцентричну, антисоціальну, антидержавну поведінку.

· Обґрунтовано, що на етапі реалізації прогресивні філософські стратегії освіти в розколотих цивілізаціях можуть гальмуватися ідеологічними, політичними, економічними, культурними, етнонаціональними та іншими суспільними чинниками, які спрямовані на протиставлення одних елементів цивілізації (культурні цінності, держава, регіони, мова, політичні інститути, інститути громадянського суспільства тощо) іншим. Особа в розколотій цивілізації через освіту, виховання, науку, культуру може виробити синтетичний світогляд, який буде орієнтувати на зняття моментів “розколотості” цивілізації, або під тиском об'єктивних і суб'єктивних обставин сформувати “частковий”, “одномірний” світогляд, який стане конфліктогенним фактором усього її життя.

· На основі зіставлення взаємодії світової і національної української стратегій виховання особистості доведено, що для нашої країни оптимальною є така цивілізаційна стратегія, яка містить напрацювання національної системи освіти і виховання, що склалися в Україні як у особливій регіональній (локальній) цивілізації, та об'єднує певні позитивні риси педагогік традиційної західної та традиційної східної цивілізацій. Такий синтез виховних стратегій функціонує ефективно в умовах, коли перед людьми у різних сферах діяльності все гостріше постають нові, невідомі попереднім поколінням практичні проблеми, розв'язання яких можливе лише на шляхах засвоєння світового і національного виховного досвіду, різних ціннісно-культурних орієнтацій. Тим самим реалізується потреба в розробці універсальних цінностей і норм, прийнятних для представників різних національно-культурних традицій, особливо в умовах зростання міграційних процесів у національному і світовому масштабах.

· Доведено, що освіта - це ядро виховної діяльності, якщо виховання особистості є цілісним, всеохоплюючим процесом, який розгортається упродовж усього життя людини, а виховні впливи держави, громадянського суспільства, родини, цивілізації поєднуються з неперервною освітою і самоосвітою особистості. Гуманізація і гуманітаризація освіти постає як гуманізація виховання. Єдність навчання і виховання, націлена на навчання, що виховує, виявляється також як співробітництво і партнерство суб'єктів і об'єктів освіти та виховання, індивідуалізація освітніх і виховних процесів, інтеграція і гармонізація традиційних та інноваційних, суспільних і родинних форм і методів освіти, виховання творчої активності і самодіяльності особи.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що матеріали і висновки дисертаційного дослідження є внеском у теорію цивілізацій і в концепцію розколотої цивілізації, суттєво поглиблюють розуміння процесу формування внутрішнього світу особистості в умовах її сучасного існування та розвитку. Робота є також узагальненням досвіду модернізаційного реформування систем освіти і виховання та їх використання як інструментів розвитку особистості, її орієнтації на активну життєву позицію і підвищення інтелектуального потенціалу.

Основні теоретичні положення та висновки дисертації мають методологічне значення для розвитку наукових досліджень з філософії освіти, філософсько-педагогічної проблематики шляхом збагачення категоріального апарату та дослідницького інструментарію.

Положення, що відзначаються новизною і є особистим внеском автора дисертації в науку, можуть бути застосовані при підготовці підручників для студентів ВНЗ, методологічних і методичних розробок, безпосередньо у лекційних курсах та спецкурсах. Їх експериментальна перевірка упродовж багатьох років здійснювалась у лекційних курсах, спецкурсах та семінарських заняттях з філософії, педагогіки, психології у Дрогобицькому державному педагогічному університету імені Івана Франка, на методичних і методологічних семінарах, конференціях для викладачів і вчителів загальноосвітніх шкіл регіону і країни в цілому.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення дисертації та її результати неодноразово обговорювалися на засіданнях кафедр філософії, педагогіки і психології Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, на засіданнях відділу соціальних проблем вищої освіти і виховання студентської молоді Інституту вищої освіти АПН України.

Апробація результатів дисертаційного дослідження відбувалася на конференціях Альянсу Університетів за Демократію:

– Perspectives in Higher Education Reform (the Tenth Annual Conference) Будапешт, 7-10 листопада 1999 р.;

– Perspectives in Higher Education Reform (the Eleventh Annual Conference) Софія, 5-8 листопада 2002 р.;

– на конференції “Львівсько-Варшавська школа психології: вчора - сьогодні - завтра” Варшава, 2000 р.;

– на симпозіумі “Університети і церква в Європі” (Simposio Europeo Universitб e Chiesa in Europa Pontificia Universitб Lateranense) Рим, 17-20 липня 2003 р.;

– на Міжнародній науковій конференції “Людина - Світ - Культура. Актуальні проблеми філософських, політологічних та релігієзнавчих досліджень” (20-21 квітня 2004 р. Київ, КНУ ім. Т.Шевченка);

– на конгресі “Higher Education for United Europe” 28 квітня - 1 травня 2004 р., Lublin, Польща;

– на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Перспективи розвитку соціогуманітарних наук у класичних університетах (соціологія, психологія, педагогіка)” 27-28 травня 2004 р., Київ, КНУ ім. Т.Шевченка;

– на Міжнародній науково-практичній конференції “Теоретико-методичні проблеми дослідження психології особистості: досвід минулого - погляд у майбутнє” 20-22 вересня 2004 р., Одеса;

– на Х Міжнародній конференції з нагоди 60-річчя ЮНЕСКО “Tіumaczenie jako czynnik wspуіdziaіania kultur w swietle koncepcji Jana Komeсskiego” 24 травня 2005 р., Ченстохова, Польща.

Результати дисертаційного дослідження висвітлені в індивідуальній монографії: Особа в розколотій цивілізації: освіта, світогляд, дії. - Львів: Українські технології, 2005. - 384 с.; а також у 20 статтях, що були вміщені у фахових виданнях, затверджених ВАК України, та зарубіжних виданнях, у тезах і виступах на теоретичних та науково-практичних конференціях.

Мета і завдання дослідження визначили структуру роботи.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів (9 підрозділів), висновків та списку використаних джерел. Обсяг основного тексту дисертації становить 345 сторінок. Список використаних джерел охоплює 350 найменувань і займає 31 сторінку, з них 19 іноземними мовами.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, зв'язок з теоретичними дослідженнями, зокрема з розробками Інституту вищої освіти АПН України та Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. Визначено об'єкт, предмет дисертаційного дослідження, методологічні принципи аналізу, мету і завдання, наукову новизну одержаних результатів, їх теоретичну і практичну значимість, відомості про апробацію.

У першому розділі - “Теоретико-методологічні засади та джерельна база дослідження особистості в розколотих цивілізаціях” розкрито методологічний арсенал суспільствознавства при використанні цивілізаційного підходу до аналізу історії людства в цілому та історії націй і етносів. Показано, що цивілізаційний підхід є одним із ефективних інструментів класифікації окремих періодів історичного процесу, етапів розвитку культури, економіки, науки і освіти. Він розкриває процеси взаємозв'язку історії різних народів, становлення та реалізації геополітичних, геоекономічних і георелігійних стратегій. Показано етапи становлення цивілізаційного підходу, внесок різних філософських і суспільствознавчих шкіл і напрямків у теорію цивілізацій.

У підрозділі 1 першого розділу “Цивілізація як об'єкт соціально-філософського і філософсько-освітнього аналізу” досліджено процес становлення поняття “цивілізація” у ХХ столітті, коли воно стало звичним для досліджень істориків, філософів, педагогів, культурологів, політологів та ін. З одного боку, розповсюдженню поняття цивілізації як ключового в поясненні історичного процесу сприяла криза у соціальному пізнанні (як у марксистсько-ленінській теорії, так і в інших глобальних методологіях - позитивізмі, прагматизмі, раціоналізмі тощо), викликана зміною парадигм в умовах закінчення “холодної війни” і переходу до однополюсного світу, до глобального інформаційного суспільства. З іншого боку, - концептуальна та ідеологічна невизначеність самого поняття цивілізації, які дозволяють використовувати його в різних ідейно-теоретичних системах, будувати з його допомогою альтернативні версії, моделі історичного розвитку окремих країн і народів, майбутнього людства в цілому, виховання та освіти особистості.

Свій початок цивілізаційний підхід бере з кінця ХVІІ століття, коли уперше було вжито термін “цивілізація” - в межах бінарного протиставлення “цивілізація - варварство”. На думку Л.Севра, спочатку поняття “цивілізація” використовувалося або з метою протиставити культуру Франції іншим культурам, або для того, щоб відтінити особливість етапу розвитку суспільної думки в епоху Просвітництва, або для того, щоб показати відмінність варварських народів, де закон не діє, від народів цивілізованих, де закон діє. Саме таке (романо-германське) трактування переважало аж до другої половини ХІХ століття. Російський філософ С.Валентей вважає, що саме воно було не тільки вихідною підставою виділення трьох типів суспільних формацій у роботах К.Маркса, але і відомого твердження Ф.Енгельса, що “основою цивілізації є експлуатація одного класу іншим”. Проте витоки цивілізаційного підходу можна знайти в стародавніх суспільствах Сходу, Греції, Риму.

Авторка дисертації підкреслює, що звернення до терміна “цивілізація” і формування цивілізаційної теорії відбувалося у двох паралельних напрямках наукової світової думки. Один напрям, у рамках якого сформувалися соціальні науки, був покликаний пояснити розмаїття матеріально-предметного світу і виявити закономірності розвитку індустріального суспільства. Визначальними для цього напрямку були матеріальне виробництво, економіка, спосіб господарювання і породжені ними відносини. Другий напрямок спирався на гуманітарні методи досліджень і породив комплекс гуманітарно-філософських та історичних наук, які повинні були розкрити багатомірність світу в його соціальних і культурних вимірах. На основі другого підходу переважно формувалися філософсько-освітні і педагогічні теорії так званого “західного” напряму. В обох напрямках були розроблені цілісні, методологічно обґрунтовані концепції, які давали змогу пояснювати історію розвитку світової спільноти, по-новому визначаючи поняття “цивілізація”, розглядаючи його під кутом зору різних методологічних підходів. Як натуралістична, так і культурно-історична школи ввели у науковий обіг принципи історичного аналізу прогресу і регресу, трансформації і модернізації як взаємодії етапів розвитку великих суспільств.

Натуралістичний підхід не ігнорував ролі духовних факторів, але більше пов'язував їх із типом технології або соціальності. У загальному вигляді ознаки цивілізованості, які виділяла школа “поміркованого матеріалізму”, полягали в розвитку землеробства і ремесел, наявності держави, суспільних класів, міст, торгівлі, приватної власності, грошей, релігійної системи, писемності тощо.

Тут доцільно назвати видатного французького історика Ф.Броделя, для якого матеріальна сторона життя людей, економічна історія є найважливішими і багато в чому визначальними факторами розвитку цивілізацій. При цьому матеріальна діяльність людей виявляється насамперед через її речову і технологічну сторони, а з економічної і соціальної історії випадають відносини людей у процесі виробництва - класовий і професійний поділ суспільства.

Паралельно з історико-натуралістичною школою розвивається культурно-історична школа, у якій пріоритетне, а іноді й визначальне значення відводиться духовному факторові, що дало марксистам підстави звинувачувати представників цього напрямку в ідеалізмі.

У рамках культурно-історичної школи працювали вчені з багатьох країн світу. Загальним для багатьох із них було виокремлення реально існуючих, причинно взаємопов'язаних та внутрішньо значимих соціальних організмів, що відрізняються від усіх змішаних культурних утворень та малих культурних систем, а також від держави, нації, політичних, релігійних, расових, етнічних та інших соціальних груп. Ці культурні надсистеми чи цивілізації великою мірою визначають життя, організацію та функції малих груп і культурних систем, менталітет та поведінку індивідів, більшість конкретних історичних процесів і тенденцій.

Саме вчені цього напрямку стали засновниками цивілізаційної теорії і, відповідно, цивілізаційного аналізу. Серед них перш за все можна назвати М.Данилевського, М.Вебера, О.Шпенглера, П.Сорокіна, А.Тойнбі та інших. Серед сучасних учених особливо відзначимо Н.Еліаса та Ш.Айзенштадта.

Теорію цивілізації А.Тойнбі можна вважати кульмінацією теоретичних розробок цієї наукової школи. Перш за все він аналізує проблеми, пов'язані із зародженням цивілізацій. Друге коло проблем торкається питання росту цивілізацій. На думку А.Тойнбі, справжнє зростання цивілізації - це постійний та кумулятивний процес її внутрішнього самовизначення і самовираження, так звана етералізація (підвищення) її цінностей та ускладнення її апарату й технологій. Третє коло проблем пов'язане з розломами і розпадом цивілізацій.

Авторка зазначає, що в кінці ХХ століття поняття “цивілізація” набуло особливо широкого вжитку у зв'язку з активним використанням цивілізаційного підходу для вивчення історії розвитку світового суспільства. Цей метод значно збагачує і розвиває формаційний аналіз. Цивілізаційний підхід дозволяє перебороти однолінійність, властиву формаційному уявленню про історичний процес. Він припускає включення в історичне дослідження не тільки матеріальної основи суспільства, але й усіляких феноменів культури, геоекономічних, демографічних, етнічних і навіть психологічних особливостей окремих груп країн і регіонів, націй і рас, а також їхній взаємний вплив один на одного. Внаслідок цього вивчення історії стає конкретнішим, а сама вона набуває властивої їй багатобарвності.

Нову формулу розуміння “цивілізаційного” пропонує американський соціолог і політолог С.Хантінгтон. Досліджуючи класичні підходи М.Вебера, Е.Дюркгейма, О.Шпенглера, П.Сорокіна, А.Тойнбі, А.Кребера, Ф.Бегбі, К.Квіґлі, Р.Колборна, К.Даусона, С.Айзенштата, Ф.Фернан-дез-Арместо. Хантінгтон виділяє такі загальні риси об'єктивного порядку, як мова, історія, звичаї, інститути і релігія, підкреслюючи особливу роль останньої.

Дисертантка підкреслює оригінальність і новизну його думки, що цивілізація - це “найвища культурна спільнота людей та найширший рівень культурної ідентифікації, те, що відрізняє людину від інших біологічних видів. Цивілізації - це найбільші “ми”, усередині яких кожен відчуває себе в культурному плані як вдома і відрізняє себе від усіх інших”. У результаті аналізу досліджень класиків Хантінгтон робить висновок, що цивілізації всеосяжні. Він уважає, що держави в рамках однієї цивілізації тісніше пов'язані одна з одною, ніж з державами за межами цивілізації. Вони можуть частіше воювати одна проти одної і частіше вступати в дипломатичні відносини. Вони будуть взаємозалежніші в економічних відносинах. У них будуть існувати взаємопроникаючі естетичні і філософські течії. Також автор відзначає, що цивілізації не мають чітко позначених меж, вони смертні, але разом з тим живуть довго - еволюціонують, адаптуються і є найбільш стійкими людськими об'єднаннями. Проаналізувавши різні стадії цивілізацій, виокремлені Квіглі, Мелко, Тойнбі та іншими, він відзначив, що цивілізації проходять через добу труднощів або конфліктів, виникнення універсальної держави і дезінтеграції. Російський вчений М.Ільїн критикує твердження Хантінгтона про смертність цивілізацій: “цивілізації як аналітичні моделі, чи ідеальні типи не можуть зникнути. Дійсні цивілізації, як і культури можуть лише витіснятися заміщенням; при цьому, однак, утворюють моделі другого, третього і наступного поколінь. Цивілізації вічні і безсмертні”.

Заслуговує уваги акцент С.Хантінгтона на тому, що цивілізації - це культурні, а не політичні цілісності. Вони можуть містити в собі як одну, так і безліч політичних одиниць, що мають найрізноманітніші форми правління і територіальний устрій. Узагальнюючи, зазначимо, що він пропонує, з одного боку, класифікацію цивілізацій, а з іншого - класифікацію країн світу за критерієм цивілізаційної приналежності.

Що стосується часу існування цивілізацій, то у науковій літературі висловлюються гіпотези про існування найбільш тривалої (якщо не вважати життєвого циклу всього людства) форми циклічної динаміки суспільства тисячолітніх циклів. В дисертації проаналізовано концепції і погляди на цю проблему. Зокрема, мимохідь згадав про ідеальну тривалість життя для кожної культури в одне тисячоліття О.Шпенглер. Схожих поглядів дотримувалися А.Тойнбі, Л.Гумільов. Але найбільш докладно ця концепція розроблена відомим американським футурологом Елліном Тоффлером, який виокремив в історії людства три хвилі. Перша почалася 8-9 тисяч років тому, з неолітичної революції, що породила сільськогосподарську цивілізацію. Друга хвиля - індустріальна цивілізація - виникла з промислової революції. Триста років тому відбувся економічний вибух, ударні хвилі від якого обійшли всю землю, руйнуючи старі суспільства і породжуючи зовсім нові цивілізації. Таким вибухом була, звісно, промислова (економічна - Ю.Осипов) революція. З кінця ХХ століття починається “третя хвиля”: багато що у ній суперечить старій традиційній індустріальній цивілізації. Це одночасно і найвищою мірою технічно розвинута постіндустріальна, і антиіндустріальна цивілізація. “Третя хвиля” несе із собою справді новий спосіб життя, заснований на диверсифікованих, відновлених джерелах енергії; на місцях виробництва, що роблять застарілими більшість виробничих ліній; на новому інституті, що міг би бути названий “електронним котеджем”; на радикально перетворених школах і корпораціях майбутнього. Багато тенденцій, які передбачав Тоффлер, здійснилися, однак шлях переходу до нової цивілізації виявися набагато боліснішим і довшим, ніж він передбачав.

У різних аспектах теорії цивілізацій і практику співіснування різних цивілізаційних систем також досліджували Є.Амеліна, Р.Арон, Г.Бокль, З.Бжезінський, Д.Белл, Н.Вебетер, Дж.Гелбрайт, Г.Грюнбаум, І.Громов, Дж.Гольдстайн, Б.Єрасов, М.Ільїн, С.Крапивенський, І.Луман, Дж.Модельські, М.Мойсеєв, Л.Мойсеєва, Дж.Ніде, Л.Осипова-Дерибас, Т.Парсонс, М.Попович, А.Рахманов, У.Ростоу, С.Соловйов, Л.Семеннікова, В.Ткаченко, В.Хачатурян, Ю.Яковець та інші дослідники, які виходять на членування історичного процесу, на геоекономіку і геополітику, на світові системи культури, науки, освіти, на світові релігії тощо, про що йдеться в інших розділах дисертації.

Загалом, у сучасних визначеннях цивілізації ключовим словом залишається “культура”, причому культура переважно духовна, що характеризує і спільноти, і співтовариства людей. Отже, цивілізацію розуміємо як найвищий рівень культурної спільності різних суб'єктів: окремих людей, країн, соціальних груп, народів, націй тощо.

Деякі суспільствознавці вважають ідеологію “найспецифічнішою” основою цивілізації, від якої вона цілком залежить як теоретична (релігійна або світська) форма існування базових духовних цінностей. Але в цьому випадку вона характеризує лише цивілізаційну еліту, меншою мірою інтелігенцію, а на рівні народних мас узагалі губиться. Залежно від характеру ідеології вони визначають такі цивілізації: релігійно-культові, релігійно-теологічні, релігійно-політичні, державно-етичні, а залежно від самостійності розвитку - первинні, вторинні, третинні.

Важливою методологічною проблемою соціального пізнання, філософії освіти і виховання є розмежування понять “формація” і “цивілізація” відповідно до методологій аналізу соціумів, що з них випливають. Наприклад, С.Крапивенський розмежовує формаційний та цивілізаційний підходи до визначення суспільства і разом з іншими вважає, що цивілізація є власне соціальною організацією суспільства, яка характеризується загальним зв'язком індивідів і первинних спільнот з метою відтворення і збільшення суспільного багатства. Ґрунтовно поняття “цивілізація” у формаційному, стадійному і глобалізаційному аспектах аналізують сучасні українські дослідники В.Андрущенко, В.Бех, Л.Губерський, М.Михальченко, С.Кримський, Ю.Павленко та ін.

Як бачимо, визначення поняття цивілізації є складним завданням і має безліч акцентів у різних науках: антропології, історії, культурології, соціальній філософії. Про це, зокрема, писав і А.Тойнбі: “Наука не має методологічного інструментарію, що дозволяє виокремити сутнісні, визначні параметри цивілізаційних комплексів. У кращому випадку ми вміємо описувати конкретні цивілізації, але не знаємо, в чому полягають їх системоутворюючі основи”. Для нього такою системоутворюючою підставою були релігія і Всесвітня церква.

На думку дисертантки, важливою причиною недостатньо чіткого розуміння сутності, структури і функції цивілізацій є суперечливе визначення тих вузлових понять, через які вони розкриваються: суспільство, формація, культура, ментальність, цінність тощо.

Цивілізація не включає ознак, які не є досягненням даного народу в порівнянні з попереднім етапом або у порівнянні з іншими народами. Отже, цивілізація - це значною мірою аксіологічна характеристика культури даного народу або групи народів: те, що входить у цивілізацію в одному сенсі, може не входити в іншому. У цьому розумінні цивілізація є розмитим поняттям соціальної філософії і її критерії можуть бути різними.

Звернення філософів, істориків, культурологів, політологів і соціологів до ідеї цивілізації, до понятійно-категоріального апарату теорій цивілізації і різних методологічних підходів вивчення цивілізаційного процесу дає змогу дати відповіді на питання, поставлені перед людством сучасною епохою, яка поєднала в собі і увібрала в себе особливості і проблеми усіх попередніх цивілізацій, хоча і різною мірою.

У підрозділі 2 першого розділу “Глобальні і регіональні, цілісні і розколоті цивілізації: проблеми визначення й аналізу” історичний процес розглядається крізь призму глобалістського, регіоналістського, методологічного і гносеологічного підходів, а також як співіснування відносно цілісних і розколотих цивілізацій. Проаналізовано сутнісні характеристики глобальних і регіональних цивілізацій та критерії їх визначення. цивілізація регулятивний виховання освіта

Виявлено два основні підходи до розуміння глобальних цивілізацій. Перший підхід базується на ідеї співіснування декількох глобальних цивілізацій, виокремлених за різними критеріями - у першу чергу, культурними та економіко-технологічними. Здебільшого основою класифікації глобальних цивілізацій за культурним критерієм є релігія як ключова характеристика культури, світогляду та світосприйняття. Прихильники цього підходу, виходячи з існування трьох світових релігій, ведуть мову про буддистську, християнську та ісламську цивілізації, які відповідно до кількості охопленого населення можна вважати глобальними. Водночас окремі автори називають перелічені цивілізації регіональними. Дехто об'єднує буддистську та ісламську цивілізацій в східну цивілізацію, що дозволяє, на їхню думку, рельєфніше показати її відмінності від західної цивілізації. Інший критерій у класифікації глобальних цивілізацій - економіко-технологічний чинник (або спосіб виробництва матеріальних благ), на підставі якого виокремлюють доіндустріальну, індустріальну, постіндустріальну та інформаційну глобальні цивілізації.

Другий підхід базується на визнанні однієї глобальної цивілізації. Здебільшого абсолютизується західна цивілізація як єдина глобальна, оскільки саме вона змогла досягти максимального результату у розповсюдженні своїх культурних цінностей, мови, технологій за допомогою економічного впливу та “експорту демократії”. У цьому випадку культурні критерії поєднуються з економіко-технологічними. Інколи дослідники розширюють межі глобальної цивілізації, використовуючи категорії “світова”, “загальнолюдська цивілізація”.

Триває постійна дискусія між представниками двох названих парадигм, що збагачує в кінцевому підсумку систему аргументації і піднімає рівень аналізу різних типів цивілізації, а також сприяє розвитку єдиної поліпарадигмальної науки - світознавства.

У дисертації показано, що ідея “глобальної цивілізації”, “універсальної цивілізації” притаманна саме західному способу мислення, остаточно сформованому у добу Модерну і залишається впливовим, але в різних варіаціях, у добу Постмодерну. Існуюча глобальна цивілізація (як домінування та експансія західних цінностей), отримала багато назв у науковій літературі залежно від напрямку школи чи концепції і обраного критерію оцінки сучасності: постіндустріалізм, постсучасний світ, постмодерн, постіндустріальний капіталізм, постіндустріальний соціалізм, екологічний постіндустріалізм, конвенційний постіндустріалізм, постбуржуазне суспільство, посткапіталістичне суспільство, постпідприємницьке, постринкове, посттрадиційне, постцивілізаційне, постісторичне, постекономічне, неоекономічне, а також доктрини, що ставлять у центр соціальних моделей знання - “knowledgeable society”, “knowledge society”, “knowledge-value society”. На думку авторки, до цього переліку необхідно додати поняття “інформаційне суспільство”, яке дасть можливість проаналізувати сутність сучасної глобальної системи не тільки як економічної і політичної структури людства, але й як освітньо-наукової і виховної структур, котрі формують особу. Зазначається, що у широкому розуміння поняття “постіндустріальне суспільство” та “інформаційне суспільство” є деякою мірою синонімічними, а у вузькому значенні мають певні відмінності. Звісно, і те, й інше поняття під певним кутом зору передає зміст глобальної цивілізації.

Автор дисертації показує, що головний вододіл між індустріальним та постіндустріальним суспільствами проходить у технологічній сфері, і навіть теоретичне знання та інформатизація, соціальна структура набувають нового значення перш за все у зв'язку з перетвореннями в галузі технологій. Технологічна революція стає своєрідною і постійно зростаючою базою глобальної цивілізації та створює умови для нового типу культурного і освітньо-наукового домінування у світі. Але характеристика глобальної (постіндустріальної) цивілізації не вичерпується лише розвитком нових технологій і має певні визначальні риси, де освіта і наука займають не останнє місце (Д. Белл, М.Кастельс, Е.Тоффлер, І.Калайпов та інші).

Авторка доводить, що в сучасних умовах основною цінністю, визначальним ресурсом розвитку стають інформація і знання. Умовою подальшого зростання могутності глобальної цивілізації є ретрансляція і вдосконалення знань людини про світ, технології матеріального і духовного виробництва, насамперед, на базу застосування абстрактних моделей і системного аналізу, а перспективне прогнозування господарських і соціальних процесів стає найважливішим завданням розвитку.

У розділі показано, що у сучасному світі сформувалась нова глобальна цивілізація, основою якої є інформація, знання та високий рівень розвитку технологій. На думку дисертантки, не можна ототожнювати глобальну цивілізацію із західною цивілізацією, оскільки перша система охоплює не тільки християнські, але й мусульманські та буддистсько-конфуціанські країни. Наприклад, Японія, Китай, Сингапур, якоюсь мірою Індія є активними “гравцями” в межах глобальної цивілізації і їх роль постійно зростає. “Західність” глобальної цивілізації пов'язана з тим, що її первинними центрами залишаються США та об'єднана Європа. Констатується, що глобальна цивілізація є не механічною сумою держав, а чимось значно більшим, наприклад, взаємозалежним економічним організмом та єдиним інформаційно-технологічним простором.

У дисертації стверджується, що це співдружність держав, які живуть не тільки за власними законами, але й за спільними загальновизнаними цінностями і стандартами, способом життя і кодексом поведінки. До того ж, вони активно, або й агресивно пропонують їх іншим. Ця частина світу складає його протоядро.

У дисертації розглядається комплекс проблем, які визріли у зв'язку з розвитком глобальної світової цивілізації і могутніх регіональних цивілізацій, з новим місцем особи в цивілізаційному розвитку. При цьому поєднується аналіз різних наукових шкіл і конкретних науковців, якщо вони були засновниками впливових наукових напрямків або концепцій. Зокрема показано внесок Міжнародного товариства порівняльного вивчення цивілізаційних систем, яке заснували А.Тойнбі, П.Сорокін і А.Кребер у 1961 році, у дослідження цивілізаційного процесу як частини процесу історичного. Починаючи з 70-х років ХХ століття, у США проводяться щорічні конференції цього товариства. В останні роки відчувається зсув інтересів науковців від аналізу глобальних цивілізацій до аналізу регіональних та локальних. Серед теоретиків, які вивчають локальні цивілізації і входять до даного товариства, немає однозначного підходу щодо визначення цього феномену, що стимулює наукові пошуки.

Сьогодні актуальною є проблема співвідношення глобальної, регіональних та локальних цивілізацій у розвитку людства. У науковій літературі поняття “локальна цивілізація” і “регіональна цивілізація” часто використовуються як синонімічні, хоча деякі фахівці (М.Михальченко) проводять різницю між цими дефініціями, розуміючи регіональну цивілізацію як сукупність локальних, близьких за типом розвитку. Ототожнення знімає унікальність кожної локальної цивілізації, чим несе в собі небезпеку надмірного абстрагування в характеристиці окремих країн і народів.

Авторка дисертації обґрунтовує, що локальна цивілізація - це окреме самобутнє цивілізаційне утворення, неповторний синтез соціокультурних, етнонаціональних, релігійних, технологічних та інших особливостей, притаманних великій групі людей, об'єднаних спільністю духовних цінностей, історичних доль і геополітичних домагань.

У ХХ столітті теорія кругообігу локальних цивілізацій набула особливої актуальності, оскільки після розпаду соціалістичної системи основною історичною одиницею почали вважати не суспільно-економічну формацію, а цивілізацію. До цього підштовхнули дослідників і численні етнонаціональні конфлікти та підвищений інтерес у всьому світі до етнічних, національних, цивілізаційних цінностей. Витоки теорії локальних цивілізацій знаходять у вченні італійського філософа Джамбатіста Віко, котрий вважав, що кожна нація у своєму розвитку проходить три епохи, які змінюють одна одну: божественну, героїчну і людську, упродовж яких відбувається народження, розквіт і занепад націй і культур. Цю теорію розвинули в нових історичних умовах О.Шпенглер, А.Тойнбі, Г.Т.Бокль та інші.

Якщо розуміти регіональну цивілізацію як сукупність локальних, то у сучасному світі за просторовими і культурними ознаками можна виокремити три ключові регіональні цивілізації - західну, східно-азійську та цивілізацію кораничної культури (вона ж ісламська, мусульманська). Фахівці російського НДІАЦ “Стратегия будущего” до названих трьох цивілізацій додають четверту регіональну цивілізацію, вважаючи, що останньою є Росія як специфічна євроазійська.

Оскільки саме в межах регіональних цивілізацій зароджуються центри нової глобальної цивілізації та саме з боку регіональних і локальних систем виходить найбільша загроза для глобальної цивілізації, на порядок денний у сучасному світовому соціально-політичному дискурсі постало питання про долю існуючих регіональних цивілізацій в контексті можливості взяти на себе роль лідера у зміні спрямованості глобальних процесів.

Поряд з американською школою локальних цивілізацій на сьогодні існує традиційно впливова російська школа, що вивчає циклічну динаміку локальних цивілізацій. Будь-яка локальна цивілізація має основну організаційну спільність, що складає ядро цієї системи і слугує основою її буття, хоча при цьому можуть бути й інородні групи з власною культурою, яка може не узгоджуватися з культурою базової групи. Кожна цивілізація взаємодіє із зовнішніми групами та їх культурами, котрі проникають у цю цивілізацію та існують у ній. Динаміка світових і локальних цивілізацій взаємопов'язана, хоча й неоднозначно. Деякі локальні цивілізації переживають декілька світових, життєвий цикл інших не виходить за рамки однієї світової цивілізації. Декотрі локальні цивілізації існують увесь свій історичний термін, проходячи певні періоди підйому і занепаду (наприклад, китайська, індійська). Кількість локальних цивілізацій то зростає - деякі з них переживають періоди біфуркацій - відгалуження цивілізації наступних поколінь, то скорочується - спостерігається загибель цивілізацій, інші не проходять повного циклу розвитку. Тобто динаміка цивілізацій характеризується багатоманітністю, нерівномірністю ритмів, злетами та падіннями. В цьому проявляється складність під час дослідження цивілізаційних систем та історичного процесу в цілому. Динаміка суспільства, соціокультурних груп і систем може мати різноманітні варіації і не вкладається в односпрямований еволюційний процес. При цьому фахівці намагаються виокремити певні закономірності і тенденції: динамічний взаємовплив світових і локальних цивілізацій, періодична зміна їх поколінь, що пов'язана з переходом до нових історичних епох. При кожному такому переході змінюється не тільки кількість цивілізацій, але й характер та середовище їх функціонування, з'являються нові лідери, а колишні зникають з історичної сцени.

В дисертації показано, що генеза локальних цивілізацій не може бути описана лише діалектичною парадигмою, оскільки для розвитку цих систем характерна певна хаотичність, різноспрямованість і внутрішня нестабільність. Досліджуючи локальні цивілізації в стабільному стані, логічно застосовувати діалектичну концепцію, а стан глибинних трансформацій (підвищеної динаміки) доречно вивчати за допомогою синергетичної методології. Особливо важливо застосовувати різні методи під час аналізу локальних цивілізацій, коли відбувається зміна поколінь цивілізацій. Саме у наш час відбувається перехід до нового історичного надциклу і до нового покоління локальних цивілізацій. Цей перехід є дещо завуальованим: тексти сучасних цивілізацій, як і практичний досвід, приховані ідеологічними нашаруваннями, символами ідентичностей та суперечливими цінностями.