Особа в розколотій цивілізації: світогляд, проблеми освіти і виховання

Отже, локальні цивілізації (незахідні, перш за все) вийшли на новий етап розвитку, вони самі стають центрами глобальної економіки і політики (Китай, Індія, Сингапур).

Держави та регіональні цивілізації, які не потрапили до глобальної, чинять опір її експансії або намагаються створити свої центри впливу. Антиглобалісти кваліфікують природні зміни як кризові явища, породжені науково-технічним прогресом, експлуатацією незахідних систем, загостренням екологічних проблем. Висловлюються думки на кшталт таких: постіндустріальна модель вступила у свій завершальний етап, коли згасають її рушійні сили, відбувається самовідновлення моделі в рамках відпрацьованих механізмів, у прискореному темпі вичерпуються інтелектуальні, виробничі, природні та інші ресурси. Змінюється психологія людини, її мислення деформується, набуваючи однобокого характеру.

До того ж, така ситуація загострює конфлікт між цивілізаціями, створюючи небезпечні як у локальному, так і у глобальному вимірах нові геополітичні реалії.

У розділі детально проаналізовано класифікацію держав світу залежно від цивілізаційної позиції американського вченого С.Хантінгтона для обґрунтування різноманітних проявів конфлікту цивілізацій. Він виділяє країни-члени, стрижневі держави, країни-одиночки, розколоті країни і розірвані країни. У класифікації С.Хантінгтона усі види країн охарактеризовані з точки зору двох протилежних явищ - цілісності і розколотості. Країни, що належать до ядрової зони світової чи регіональної цивілізації, він вважає цілісними, а ті, що належать до периферійних зон декількох цивілізацій, - розколотими.

На його думку, це відносно однорідні у культурному плані системи, в яких немає згоди серед населення стосовно того, до якої цивілізації точно вони належать. Керівництво таких держав, як правило, прагне долучитися до Заходу, але історія, культура і традиції цих країн мають глибокі національні корені (витоки), актуальні національні інтереси.

Показано, що категорії цілісності і розколотості застосовують не лише щодо окремих країн, але й локальних цивілізацій, які в силу історичних та етнічних особливостей часто збігаються з кордонами тієї чи іншої країни. Автор доходить висновку, що у такому контексті характеристику розколотої країни С.Хантінгтона можна перенести на розколоту цивілізацію.

У роботі критично оцінюються різні точки зору на визначення цілісності і розколотості цивілізацій, на концепції розвитку цих цивілізацій і окремих країн, на визначення ролі США як гаранта недопущення глобального зіткнення цивілізацій, особливо християнської та ісламської.

На переконання дисертантки, подолання стану розколотості тих або інших цивілізацій є довготривалим процесом, оскільки потребує зміни у свідомості великих мас населення. На трансформацію свідомості повинні активно впливати економіко-політичні, духовні, інформаційні цінності, які врешті-решт стають домінуючими порівняно з цивілізаційними цінностями тієї або іншої групи населення, тобто виробляється певний тип ідентичності. З іншого боку, стан розколотості цивілізації може залишатися постійним при коливанні між двома полюсами цивілізаційної ідентичності, як це, скажімо, відбувається у сучасній Росії.

Розколотість притаманна й українській локальній цивілізації, яка знаходиться на межі культур і світів. Але становище України є більш сприятливим щодо можливостей вироблення європейської ідентичності, поступового входження до клубу розвинутих країн. На глибоке переконання авторки, цей процес не припускає відмови від національно-етнічних цінностей українського народу. Він пов'язаний перш за все з підняттям стандартів економічного, духовного, громадянсько-правового життя.

На основі викладеного зроблено висновок, що розколоті цивілізації мають потенціал стати єдиними системами в плані цінностей та ідентичності, але водночас ситуація невизначеності може залишатися довго і призводити до кризових явищ у міжцивілізаційних відносинах.

У підрозділі 3 першого розділу “Українська регіональна розколота цивілізація” представлене бачення України одночасно як регіональної і локальної цивілізації, охарактеризовано відповідний тип цивілізації, розкрито специфіку цивілізаційного процесу в країнах, де населення живе в одному соціумі, але розколоте культурно, політично, ідеологічно, і де особа формується у дуже складних умовах, а цілісність країни залежить від багатьох чинників.

З давніх часів українські землі були місцем взаємодії та суперництва двох світів - європейського й азійського. Інтеріоризуючи вплив цих світів, а отже світоглядів та світосприйняття, формувалася українська локальна (регіональна) цивілізація. Розташування українських земель на межі впливу двох світів та відбиття цього проміжного становища в історії, культурі, ментальності, суспільному житті українського народу дає підстави для характеристики України як розколотої цивілізації. Поштовхом для розповсюдження таких характеристик стала актуалізація у соціально-філософській думці цивілізаційного підходу, зокрема, бурхливе обговорення роботи С.Хантінгтона “Зіткнення цивілізацій”, де він окреслив долю України у майбутньому світовому порядку.

В розділі показано, що задовго до С.Хантінгтона, український геополітичний фактор отримав осмислення у роботах теоретиків геополітичної глобалістики З.Бжезінського, Відоля де Бланка, М.Вебера, Л.Губерського, В.Євтуха, У.Кірха, Г.Кісінджера, Дж.Коена, І.Кураса, Ф.Ліста, Х.Макіндера, Д.Мейкінга, А.Мехена, М.Михальченка, Ф.Науманна, Ф.Ратцеля, П.Савицького, Н.Спікмена, К.Франца, Ф.Фукуями, К.Хаусхофера, Р.Челлена, К.Шмідта та інших. Практично кожен із названих авторів підкреслював унікальність української культури, способу життя, виробництва і побуту, близькість української культурної традиції до середньоєвропейського типу і колосальну значущість України для розвитку європейських народів і побудови спільного європейського дому.

На відміну від підходів названих учених, у поле зору С.Хантінгтона Україна потрапила не лише в геополітичному, але й у цивілізаційному вимірі. Авторка підкреслює, що цивілізаційний фактор виявляється все потужніше, і останні події у світі підтверджують деякою мірою слушність хантінгтонівської концепції “зіткнення цивілізацій”. У своїй класифікації американський учений зараховує Україну до “розколотих” країн, тобто тих, що розташовані по обидва боки лінії розлому між цивілізаціями. У таких країнах, згідно з Хантінгтоном, великі групи належать до різних цивілізацій та постійно йде протиборство між ними: кожна намагається “визначити країну як свій політичний інструмент та зробити свою мову, релігію і символи державними”. Окрім того, “сили відштовхування розколюють ці країни на частини та притягують до цивілізаційних магнітів інших суспільств”.

Водночас переважна більшість дослідників відстоюють думку, що наявність ознак внутрішнього розколу української цивілізації, які фіксують численні дослідження, не прирікає її на безперспективність. Навіть С.Хантінгтон, який попереджує про небезпеку розпаду української держави, стверджує, що для України, яку він оцінює як важливу другорядну регіональну державу, модель співіснування різних етнічних груп і цивілізацій, бажано залишитись єдиною, зміцнювати незалежність, мати тісні стосунки з Росією і водночас розвивати дружні зв'язки із Заходом.

Погоджуючись із цією думкою, дисертантка досліджує фактори внутрішнього розколу українського суспільства за цивілізаційними характеристиками - культурними, мовними, релігійними, ідеологічними - та можливі механізми їх регулювання.

У розділі показано, що культура є загальною темою більшості визначень цивілізації. Вона у широкому смислі включає у себе всі цивілізаційні характеристики, якими оперують класики цивілізаційного підходу. Вона може як об'єднувати, так і роз'єднувати людей, як сприяти, так і перешкоджати втіленню у життя нових взірців і моделей людської поведінки. Як сукупність значень, цінностей і норм суспільства загалом чи певної суспільної групи, культура бере участь у виробленні ідентичностей, легітимізуючи та репрезентуючи їх у суспільному середовищі. Саме культура формує ментальність людей, орієнтуючи на визнання справжнього, правильного, справедливого, важливого, корисного, “свого”, а також ілюзорного, неправдивого, несправедливого, неважливого, некорисного, “чужого”.

У дисертації дослідження розколу українського суспільства за культурною ознакою передбачає багатомірний аналіз складових культури - національно-ментальної, нормативно-ціннісної та поведінкової.

Національно-ментальна складова культури враховує психологічні характеристики всього національного буття народу - спільні інтереси, потреби, норми, цінності, традиції, звичаї, уявлення, ментальні настанови, етнічну самосвідомість тощо.

Сферою, яка визначає нормативно-ціннісну складову культури і наочно демонструє розкол українського суспільства, є ідеологія. Причому ідеологічний розкол більшою мірою, ніж розкол в інших сферах культурного і суспільного життя характеризується багатомірністю. Це розкол між заходом і сходом країни, між елітою і масами, між політичними і суспільними інституціями. Про це сьогодні свідчить зокрема політична боротьба різних політичних сил за утвердження своєї ідеології як державної. Не останню роль тут відіграє розташування України на пограниччі традиційно-общинного Сходу і ліберального Заходу. Опозиція у площині “Схід - Захід” або “традиціоналізм - лібералізм” не лише охоплює взаємодію регіонально окреслених цивілізацій, а й водночас фіксує співвідношення тих чи інших традиційних і ліберальних елементів у якомусь одному суспільному організмі: або реалістичних і утопічних елементів, як це було під час існування СРСР, або лівих і правих у національному політикумі.

Важливою сферою культури, з якою пов'язують розкол українського суспільства, є релігія. Саме релігія - ключова характеристика цивілізаційної приналежності, яку виокремлюють апологети цивілізаційного підходу, оскільки вона наявна ще в підвалинах відповідних культурно-цивілізаційних типів. Після тривалого періоду атеїзації суспільства, за умов суспільної кризи та знецінення колишніх ідеалів значна кількість населення країни переорієнтовується на релігійні цінності. На тлі розвою релігійного ренесансу, який фіксують численні статистичні дані про кількість зареєстрованих релігійних організацій та соціологічні дані про кількість віруючих у країні, наочно видно релігійну диференціацію українського соціуму. Привертає увагу поліконфесійність суспільства як результат проголошеної свободи совісті і віросповідання.

Висока релігійність населення скоріше об'єднує, ніж роз'єднує людей. Проте дослідники відповідної проблематики останнім часом фіксують фактичну вичерпаність резерву стихійного звернення невіруючих людей до релігії, що відбулося на початку 90-х років. Відтепер у релігійній сфері динамічно відбувається вже не залучення до релігії різних верств населення, а конфесійне самовизначення - освоєння конкретного релігійного догмату чи включення у ту чи іншу систему релігійних відносин. Зі зростанням кількості конфесій (на початку 2000-го року в Україні було зареєстровано 90 конфесій, а у 2003 році - вже 120) відбувається перехід віруючих з однієї конфесії до іншої, що, власне, і створює конфліктні ситуації та релігійне протистояння. До того ж конфесійна ідентифікація, як свідчать світова практика і вітчизняний досвід, має прояв не лише в культурній і релігійній конкуренції. Вона часто супроводжується прийняттям тієї чи іншої позиції у політичній боротьбі. Сьогодні в українському політикумі існує низка політичних партій, які внесли до своїх назв конфесійні ознаки. Загальновизнано, що політизація релігійного життя будь-якого суспільства надзвичайно небезпечна, бо вона посилює конфліктогенність як у політиці, так і в міжконфесійних відносинах.

Численні соціологічні дані, які наводяться в дисертації у межах аналізу національних особливостей культури та сфер суспільного життя, що здійснюють вплив на внутрішній світ людини щодо сприйняття масовою свідомістю взаємин між заходом і сходом України свідчать: феномен “розколотості” українського суспільства більшою мірою є відображенням подій історичного минулого у масовій свідомості населення і живе у вигляді соціальних стереотипів. Свідома частина населення, яка свого часу ініціювала проголошення незалежності України, значно більше цінує її здобутки та орієнтована на соціальну солідарність. Відмінності існують більше в площині ієрархії цивілізаційних цінностей, а не в площині пошуку національної самоідентичності. Населення країни усвідомлює, що Україна як самостійна держава відбулася. Розбіжності існують у поглядах на визначення шляху подальшого розвитку української державності: Якою вона має бути? Однак фактори міжцивілізаційної взаємодії завжди будуть відбиватися на внутрішніх процесах у країні і завдання держави полягає (з урахуванням цих факторів) у концентрації зусиль на розвиток в українського народу власної цивілізаційної ідентичності.

У другому розділі “Особа в цивілізаційному контексті: проблеми самовизначення” проаналізовані закономірності формування особистості в різного типу цивілізаціях у поєднанні сторін - ідентифікації і самоактуалізації, самореалізації, коли об'єктивні умови (економіка, політика, культура) взаємодіють із суб'єктивним фактором (виховання, освіта, самовиховання і самоосвіта) і забезпечують процес цивілізаційного становлення особи, її розвиток.

У підрозділі 1 другого розділу “Проблема особистості в цивілізаційному вимірі” вона розглянута в єдності як соціально-філософська і філософсько-освітня .

У роботі використані ідеї видатних мислителів минулого, які досліджували людину і особу: Аристотеля, Платона, Ф.Аквінського, М.Бердяєва, М.Вебера, М.Гайдеґґера, Г.Геґеля, Т.Гоббса, Р.Декарта, І.Канта, А.Камю, Я.Коменського, Ж.Ламетрі, Д.Локка, К.Маркса, Ш.Монтеск'є, М.Монтеня, Т.Парсонса, Б,Рассела, Ж.-Ж.Руссо, Ж.-П.Сартра, Й.Фіхте, К.Ясперса та інших.

Розглянуто проблеми людини та її світу, формування особистості, при цьому увагу звернуто на дослідження таких науковців радянського часу і періоду незалежності України, як В.Андрущенко, І.Бичко, Л.Буєва, М.Булатов, Б.Григорян, Л.Губерський, В.Євтух, М.Євтух, І.Зязюн, В.Іванов, З.Какабадзе, П.Копнін, П.Костюк, В.Кушерець, М.Лукашевич, С.Максименко, А.Марк, О.Мисливченко, М.Михальченко, В.Рижко, С.Рубінштейн, О.Саннікова, Л.Сохань, В.Сухомлинський, В.Табачковський, В.Татенко, Т.Титаренко, І.Фролов, В.Шинкарук та інші. Досліджено духовні основи формування особистості, яка свідомо сприймає самоідентифікацію українського суспільства, становлення цивілізованого громадянського суспільства, є освіченою і вихованою згідно з вимогами сучасної епохи, потребами української держави та власними інтересами саморозвитку особистості.

Показано, що проблема особистості з давніх часів постає наріжним каменем філософського пізнання, була і залишається центральною темою наук про людину і суспільство, передовсім, філософії, психології, педагогіки.

Витоки філософського пізнання проблеми особистості знаходимо у філософії Давньої Індії, де людина мислилась частиною світової душі, а людське життя розумілось як певна форма нескінченного ланцюга перероджень; у ранній античній філософії, де людина сприймалась як частина Космосу, як мікрокосм; у класичній античній філософії, зокрема у працях Платона, який у людській душі, що тотожна соціуму, виокремлював три начала - розумне, афективне, жадаюче; та Аристотеля, який бачив людину політичною істотою; у середньовічній філософії, зокрема в працях Августина Блаженного і Фоми Аквінського, які наголошували на божественній сутності людини, хоча перший обстоював протилежність незалежних душі і тіла, а другий наголошував на особистісній їх єдності.

В епоху Відродження особистість розглядається у сучасному розумінні поняття не просто як окремість, що не зводиться до спільноти, а як самоцінна соціальна індивідуальність, соціальний суб'єкт, що діє самостійно. Зокрема етимологічні дослідження свідчать, що саме до цього часу належить наповнення поняття “особистість” (personality - англ., personnalite - франц.) сучасними змістовими значеннями самостійності, індивідуальності, з чітко вираженим соціальним характером унікальності; це було пов'язано з необхідністю протиставлення середньовічного поняття “людина”, яке трактувалось як результат божественного промислу, продукт вищих сил. Саме з епохи Відродження у соціально-філософській думці розгортається великий дискурс з приводу природи і сутнісного наповнення особистості (через освіту і виховання), який триває і сьогодні. Починаючи з праць італійських гуманістів, які підносять свободу, розум, активність, активний стиль життя, прагнення до земного самоствердження і щастя як структурні складові особистісного начала, ця суперечлива лінія продовжена і в працях Гоббса; Р.Декарта, який пов'язував сутність людини з її мисленням; І.Канта, який підкреслював моральний характер природи людини; Г.Геґеля, який уважав її духовною істотою, продуктом світового розуму, Й.Фіхте, який головну ознаку людини бачив у її діяльності; Л.Фейєрбаха, який вбачав у людині природну істоту, суть якої визначається почуттям любові до ближнього; К.Маркса, який вважав, що сутність людини визначається сукупністю суспільних відносин; А.Шопенгауера, який розумів людину як вищий прояв волі до життя; Ф.Ніцше, на думку якого людина є проміжною стадією еволюції до Надлюдини. У працях інших мислителів також багато різноманітних трактувань особистості. Така ж строкатість поглядів спостерігається у концепціях філософії освіти і в концепціях виховання філософів, соціологів, педагогів. Отже, філософські визначення особистості перетинають декілька змістових ліній, які використовуються для розуміння особистості як істоти: 1) природної; 2) мислячої (духовної); 3) діяльної; 4) предметної і, нарешті, 5) соціальної (суспільної).

У розділі ґрунтовно висвітлені багатогранні психологічні аспекти проблеми особистості та її становлення і саморозвитку в світлі концепцій психоаналізу (З.Фрейд), аналітичної психології (К.Юнг), біхевіористських теорій особистості (І.Павлов, Дж.Вотсон, Б.Скіннер), гуманістичної психології (К.Р.Роджерс), концепції “людинознавства” (Б.Ананьєв), культурно-історичної теорії (Л.Виготський), онтопсихології (А.Менегетті), психології відносин (В.Мясіщев), філософсько-психологічної концепції (С.Рубінштейн), екзистенціальної психології особистості та багатьох інші.

Виокремлено та охарактеризовано цивілізаційні моделі особистості у сучасній філософії освіти, що розвинулися в контексті посилення цивілізаційного процесу та зростання ролі інформації й освіти у формуванні особистості. Цивілізаційна модель особистості може розглядатися у різноманітних інтерпретаціях. Перша виходить зі значення цивілізації як техніки, способів організації економіки і політичного життя. Тут цивілізаційна модель особистості окреслює основні риси сучасної людини постіндустріального суспільства. Окрім того, поняття цивілізаційного процесу, як зазначає російський вчений Б.Марков, включає у себе не лише технічні досягнення, але й організованість, упорядкованість душевного життя, що надає особистості таких рис, як стриманість та далекоглядність, самоконтроль та самодисципліна, відповідальність.

Друга інтерпретація виходить із більш широкого розуміння цивілізації як культури. В цій інтерпретації, як підкреслював С. Хантінгтон, до уваги повинні братися передовсім фактори культури. Дійсно, формування особистості відбувається не лише під тиском політичних і економічних відносин, але й через вплив систем виховання (у тому числі родинного), освіти, через ЗМІ, інститутів громадянського суспільства тощо. Сучасна філософія освіти наголошує, що в інформаційному суспільстві роль інформації, освіти і науки як механізмів формування сучасної особистості постійно зростають.

У дисертації розкриваються теоретичні і методологічні підходи, за допомогою яких соціальна філософія і філософія освіти, психологія і педагогіка повинні шукати методи інтеграції теоретиків і практиків у концепцію освіти та виховання особистості в умовах сучасної України, де українська школа філософів освіти посідає чільне місце (В.Андрущенко, М.Євтух, І.Зязюн, В.Кремень, М.Михальченко, І.Надольний, С.Ніколаєнко, В.Рижко, В.Шинкарук та інші).

Показано загальне і специфічне в освіті, вихованні і соціалізації особи в умовах сучасної України, шляхи поєднання процесів індивідуалізації, самоактуалізації і самореалізації особистості.

Обґрунтовується висновок, що життя у демократичному, цивілізованому суспільстві передбачає відмову від пріоритету групи, класу, нації чи держави і визнання пріоритету особистості. Тому у сучасному українському суспільстві особливої актуальності набуває розвиток особистісно-орієнтованої системи виховання підростаючого покоління, яка повинна гармонізуватися із системою освіти молоді.

У підрозділі 2 другого розділу “Самовизначення особистості в цивілізаційному вимірі” розкрито складний, багаторівневий, суперечливий процес усвідомлення особистості як індивідуальності, як члена сім'ї, спільноти, колективу, як громадянина держави і складової суспільства.

Глобалізований світ має великий рівень динамізму у різних сферах суспільного життя, що істотно ускладнює процес самовизначення особистості. Оскільки потік інформації швидко зростає, людині важко сприймати поліфонію цінностей, світоглядних концепцій, вчинків. Реаліями нашого життя стали швидкі зміни соціальних ніш, статусів у суспільстві, набуття нових професій та іншого громадянства.

Показано, що проблема самовизначення особистості особливо гостро постала у перехідних суспільствах посттоталітарного ґатунку, коли виникла можливість і необхідність обирати шлях розвитку суспільства, шлях особи: світоглядні орієнтири, форми освіти, ідеологічні уподобання, філософію і стиль життя. У філософських словниках радянської доби термін “самовизначення” першочергово вживається стосовно окремих народів, а не людини як такої. Фіксується низка синонімічних понять: “самовизначення”, “самоідентифікація”, “самоствердження”, “самототожність”, що стосуються особистісного вибору та становлення людини в аксіологічному вимірі. Самовизначення - це процес і результат вибору особистістю своєї позиції, цілей і засобів самореалізації у конкретних життєвих обставинах, це основний механізм набуття і прояву людиною свободи, вибір і утвердження власної позиції у проблемних і критичних соціальнозначущих ситуаціях як збереження самості при змінах форм існування, самототожності особи.

Проблема самовизначення особистості складає стрижневу компоненту становлення людини у сучасному суспільстві. В різних інтерпретаціях самовизначення особистості як процес і результат аналізували такі відомі вчені: Ю.Габермас, Е.Дюркгейм, А.Камю, Т.Парсонс, П.Рікер, Ж.-П.Сартр, Е.Фромм, К.Юнг та інші. У цивілізаційному контексті це питання розглядали: Х.Ортега-і-Гассет, П.Сорокін, А.Тойнбі, С.Хантінгтон та ін. На сучасному етапі проблема самовизначення особистості у цивілізаційному вимірі розробляють Б.Єрасов, І.Калайков, Б.Коваль, В.Тертична, Т.Титаренко, Ю.Яковець, М.Колінько, В.Ларцева, О.Арсеньєв, К.Чернова, В.Лавриненко, М.Шульга та інші.

Самовизначення особистості базується насамперед на виборі системи цінностей, з якими вона себе ідентифікує і які намагається втілити у повсякденному житті. Маючи певну аксіологічну основу, людина реалізує себе в акті постійного вибору, де екзистенційне і прагматичне рішення можуть не збігатися. Фахівці пропонують концептуальну схему самовизначення особистості, що описана як рух у чотирьох смислових просторах: ситуативна поведінка, що спрямовується обставинами (ситуативний простір); соціальна дія, детермінована локальною метою (соціальний простір); рефлексія власної діяльності та надання їй статусу “справи”, що вписується у деяку культурну традицію (культурний простір); рефлексія буття і, відповідно, рух у вічних цінностях і питаннях (екзистенційний простір). Послідовна рефлексія дій, діяльності, буття постає у схемі засобом самовизначення, спонуканням до якого слугує оцінювання результатів ситуативної поведінки, аналіз результатів і наслідків самостійної діяльності, встановлення обмежень на власні задуми під час їх реалізації.

Зіставляючи названі просторові чинники самовизначення особистості, автор наголошує, що на рівні окремої людини дуже часто виникає між ними конфлікт, особливо ці суперечності загострюються у перехідних суспільствах. Скажімо, наявний соціальний простір для самовизначення особистості може не задовольняти екзистенційні або культурні вимоги людини. Наукова громадськість використовує низку багатомірних понять цього змістовного ряду: “соціальний простір”, “соціальна стратифікація”, “соціальна і культурна мобільність”. Зокрема, П.Сорокін акцентував увагу на тому, що визначення “соціальних координат” особистості або групи передбачає: 1) зазначення відношення людини до певних груп; 2) відношення цих груп одна до одної всередині популяції; 3) відношення даної популяції до інших популяцій, що входять у людство.

Процес самовизначення особистості у суспільному просторі конкретизується набуттям людиною певного соціального статусу. Соціальний статус є специфічним поєднанням об'єктивних факторів (вони зумовлені народженням), які не залежать від людини, і суб'єктивних чинників, які особистість обирає за власною волею, таким чином самовизначаючись. Тобто особистість через процедуру вибору намагається знайти своє місце у системі соціальних координат, спираючись на свої внутрішні ціннісні уподобання і можливості для самореалізації, що створені у тому чи іншому суспільстві. Чітку теоретичну інтерпретацію поняття “соціальний статус” дали М.Вебер, Р.Мертон, П.Сорокін, Т.Парсонс, Дж.Ленські, Дж.Хоманс, Н.Смелзер, Ф.Паркін, Е.Гідденс та ін. Найбільш ґрунтовно це питання проаналізував М.Вебер, розробивши наукову теорію статусів.

У сучасних умовах, коли основні характеристики “соціального простору” швидко набувають системних змін, особистість певним чином втрачає культурні і ціннісні основи для самовизначення, не встигаючи переосмислювати на індивідуальному рівні нові реалії та своє місце в них. Така характеристика є актуальною насамперед для пострадянських країн, де держава відмовилась від політики патерналізму, але патерналістська свідомість залишається широко розповсюдженою серед громадян.

Особливе місце у самовизначенні особистості займають вищі цінності, які американський вчений А.Маслоу називає “цінностями буття” (скорочено “Б” цінностями). До них він відносить істину, красу, досконалість, простоту, всебічність. Цінності буття є найважливішими потребами (метапотребами), вони є сенсом життя для більшості людей, їх придушення породжує певний тип патологій душі.

Обираючи свій шлях, самовизначаючись, особистість стає носієм певної системи цінностей, має певний тип свідомості. В акті самовизначення людина не є вільною в абсолютному вимірі, її свобода - відносна.

У дисертаційній роботі розрізняються поняття самовизначення і адаптації, самовизначення і соціалізації, показується, що самовизначення особи у сучасному світі набуло яскравого цивілізаційного забарвлення, а глобалізація у нинішньому вигляді сприяє загостренню міжцивілізаційних суперечностей, утруднює утвердження у свідомості особистості складних взаємодій національних і загальнолюдських, загальнопланетарних цінностей.

Кожна з цивілізацій, виробляючи власну систему культурних символів, впливає на самовизначення особистості не тільки в межах своєї спільноти, але й на носіїв іноцивілізаційних цінностей (звісно, меншою мірою). Діалог культур і цивілізацій є запорукою гармонії на рівні планетарної свідомості, хоча водночас є джерелом постійних конфліктів.

Констатується наявність багатьох ціннісних систем, що покладені в основу існування різних типів цивілізацій, які безпосередньо впливають на процес самовизначення особистості. Водночас людина може існувати на межі цивілізацій і культур, самовизначаючись у декількох вимірах. Інший тип самовизначення особистості пов'язаний з появою так званої “людини глобальної”, яка орієнтується на трансцивілізаційні цінності, які можуть мати віртуальний характер або бути квазіцінностями.

Важливу роль у цивілізаційному контексті самовизначення особистості відіграють такі фактори, як культурно-історичні традиції, релігійні цінності та етнонаціональні характеристики того або іншого народу. Потужний вплив на характер самоствердження особистості у ХХ - ХХІ століттях починають здійснювати як глобальні процеси “взаємодії”, так і “зіткнення цивілізацій”. Зазначається, що значущою проблемою є зміна концепції глобалізації щодо незахідних цивілізацій: заміна “силової моделі” на “модель інтересу”, коли з боку Заходу буде визнана самоцінність Сходу і припинена практика нав'язування (або “розмивання”) традиційних основ незахідних культур. Важливим є зустрічне бажання Сходу на співпрацю із Заходом.

У процесі самовизначення особистість повинна спиратися не тільки на національні цивілізаційні цінності, а й на загальнолюдські, планетарні, які не треба ототожнювати з “цінностями глобалізації”, що мають переважно західний відтінок. Планетарна свідомість, на нашу думку, включає у себе все позитивне, створене різноманітними цивілізаціями.

Акцентовано, що самовизначення особистості - це передовсім її власний вибір системи ціннісних орієнтирів, які реалізуються у культурному, соціальному, екзистенційному та ситуативному просторах. При цьому важливу роль відіграє система виховання та освіти, що діють у певній державі, оскільки саме ці чинники визначально впливають на характер та зміст самовизначення особистості.

У підрозділі 3 другого розділу “Основні фактори самовизначення особистості в сучасній українській цивілізації” розкрито специфіку формування української регіональної (локальної) цивілізації та особливості формування і самовизначення особистості у її межах. Показано, що Україна переживає загострення соціальних суперечностей у всіх сферах суспільства, наслідком яких була найгостріша економічна криза, політична нестабільність і моральні втрати населення. В Україні ще не спостерігається політичної та ідеологічної стабільності, хоча в останні роки є позитивні зміни в економіці. Процес модернізації суспільства, формування нових економічних, соціальних відносин, що розгорнувся в Україні, потребує політичного і духовного забезпечення. Людина перемістилася у центр усіх проблем. Тому визначення місця особистості в цих процесах має особливо велике значення для розбудови нової України.

Утвердження демократичних цінностей, демократичних норм та принципів організації суспільного життя в сучасній Україні перебуває під подвійним впливом, з одного боку - західної демократії, прихильність до якої була задекларована із проголошенням незалежності, з іншого - під впливом завдань, що ставилися власною історією, а відповідно - й історично витворених ментальних очікувань українського народу. Тільки осмислене поєднання цих двох впливів спроможне сформувати адекватне бачення сутності та шляхів демократичних перетворень, необхідних для молодої української держави.

Упродовж 350 років українська спільнота не мала власної національної держави і була підпорядкована державним утворенням сусідніх націй, тому вона не ідентифікує державну владу як інституцію, що виражає її інтереси, і традиційно визнає місцеве самоврядування єдиним органом влади. В Україні, як відзначав ще М.Грушевський, завжди існувала “двоїстість громади і дружини”. Українському менталітету, сформованому історичним розвитком (з такими його рисами, як індивідуальність і національна терпимість, неоднозначність національної ідентифікації - україномовні і російськомовні українці, етнічна близькість народів тощо), найбільш відповідна німецька модель розуміння нації як територіально означеної спільноти людей. Така спільнота, за умов одночасного забезпечення незалежності особистості, зможе на основі спільного інтересу об'єднати людей, які живуть на території України . Підставою для цього є закріплення у статті 11 Конституції України положення про необхідність “консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності усіх корінних народів і національних меншин України”. Проте через традиційну замкнутість українців та постійний сильний зовнішній тиск, що спричинили більшу їхню “закритість” у своєму середовищі, своєму власному “Я”, нація як територіально означена спільнота людей в Україні ще не змогла повністю актуалізуватися, стати основою співжиття, основою політичної системи.

У Конституції України закріплено систему відносин, політичну систему та систему власності, які є необхідними для існування громадянського суспільства. Формування громадянського суспільства в Україні гальмується через певну зміну ментальних акцентів, зумовлену більш як трьохсотлітнім перебуванням у складі чужих імперій. Відчутним є зовнішній тиск із боку західних демократій, які необґрунтовано намагаються прискорити процес формування громадянського суспільства в Україні, та з боку сучасного політикуму Росії, який прагне надати громадянському суспільству в Україні рис, властивих тоталітаризму. Стримуючими чинниками є неструктурованість українського суспільства, недосконалість політичної системи тощо.

У дисертаційній роботі розкриваються об'єктивні і суб'єктивні фактори розвитку української цивілізації, їх вплив на самовизначення особи. З'ясовується взаємозв'язок самовизначення і життєвої позиції особистості з її способом життя. Вивчення способу життя, життєвий шлях особистості дає можливість виявити сталі типи організації життя з урахуванням впливу попереднього досвіду життєдіяльності індивіда в умовах, дещо відмінних від нинішніх. Позиція особистості є її суттєвою характеристикою як суб'єкта, що організовує власне життя, обирає свій життєвий шлях. І хоч життєвий шлях кожної людини індивідуальний і неповторний, можна говорити про типові особливості життя представників одного класу, соціальної верстви, професійної групи, одного покоління.

Авторка так визначає життєвий шлях особистості: це детермінований суспільством і вільним вибором людини процес поетапного залучення її до системи суспільних відносин, послідовної зміни способів життєдіяльності, пов'язаних із самореалізацією та самоствердженням.

У третьому розділі “Цивілізаційний характер виховання та освіти особистості” розкриті провідні тенденції формування загальноцивілізаційного простору, найважливіші філософсько-освітні парадигми формування людини. У контексті цивілізаційної освітньої і виховної стратегії авторку цікавила, передовсім, соціокультурна складова, тобто глобалізація як процес зближення країн і народів.

Будь-яка епоха відповідно до специфічних для неї завдань соціально-економічного, морального і культурного розвитку відчуває потребу в особистості з певним рівнем знань та принципів поведінки. Сьогодні у міру наростання глобалізаційних процесів та пов'язаного з цим переходу до нових інформаційних технологій відбувається зміна самої парадигми людського прогресу. Його сутністю, основним виміром і водночас основним важелем стає розвиток особистості.

У підрозділі 1 третього розділу “Україна і світ у контексті цивілізаційної виховної стратегії” розкрито процес змін стратегій виховання, починаючи від сім'ї, закінчуючи державами і міждержавними об'єднаннями типу ЮНЕСКО. При цьому популярні у другій половині ХХ століття соціально-філософські, ідеологічні та філософсько-освітні концепції неокласицизму, постіндустріалізму рішуче переглядаються через нові реалії глобалізму та інформаційного суспільства, де особа повинна орієнтуватися на інноваційне мислення і дії.

Названі пріоритети людського розвитку у глобалізованому світі ставлять нові вимоги до систем освіти і виховання багатьох країн. Породженням винятково західної цивілізації є вільна активна особистість, яка вибирає свій життєвий шлях і творить реалії життя, наповнює його змістом і підкоряє собі природу, тобто така, що відповідає вимогам постіндустріальної епохи. Саме у західноєвропейських і американських концепціях освіти й виховання головна увага приділяється окремій особистості, аналізу її внутрішнього світу, який визначає характер усіх вчинків і дій, моральний вибір. На думку західних філософів, педагогів, людина зможе відбутися як особистість тоді, коли процес її навчання буде нерозривно пов'язаний із моральним вихованням, із формуванням таких моральних якостей, які допомагають зайняти гідне місце у суспільному житті, здійснити моральний вибір, визначити свою життєву позицію, лінію поведінки.

В Україні виховання розуміється у широкому значенні, коли до його системи входять і освітні структури, і різні типи виховання - родинне, шкільне, групове, суспільне як суто виховні технології. Виховання особистості як процес формування у неї соціально значущих рис шляхом засвоєння попереднього досвіду для наступного активного та свідомого виконання певних суспільних функцій у різноманітних сферах діяльності, а також нових знань і умінь для самостійної орієнтації в житті, безпосередньо пов'язане з культурою цивілізацій.

Цінності сучасного постіндустріального розвитку, пов'язані з ідеями вільної самореалізації та самовизначення особистості, незалежності, критичності та креативності мислення, не вписуються у традиції і стереотипи східної свідомості, вони чужі для педагогіки усіх незахідних суспільств. Водночас техніка і технологія завойовують позиції у незахідних суспільствах та змушують їх до адаптації нових культурних і виховних цінностей. Хоча впровадження комп'ютерних мереж, Інтернету та інших комунікаційних засобів відбувається у світі далеко нерівномірно, західні цінності, стандарти життя стали звичними практично для всіх частин світу.

У дисертації здійснено порівняльний аналіз різних виховних стратегій і показано, що філософи, педагоги, психологи та інші суспільствознавці гостро дискутують про нові шляхи впливу на свідомість і поведінку людини. У цьому дискурсі виховання розглядається як ключовий механізм перелому негативних тенденцій у духовній сфері, що катастрофічно зростають. Виховання та освіта покликані відіграти історичну роль у рятівній інтеграції та гармонізації знання і віри, в упередженні незворотних деформацій в менталітеті як локальних спільнот, так і цивілізації у цілому, у відродженні та безперервному збагаченні вищих моральних ідеалів і життєвих пріоритетів.

Це стимулює зародження нової цивілізаційної виховної стратегії, у межах якої осмислюється великий педагогічний досвід країн і народів світу із застосуванням культурологічного понятійного апарату з відображенням сучасних уявлень про фундаментальні основи культури і цивілізації. “Стрижневі універсалії культури”: людина, природа, космос, суспільство, діяльність; “глибинні життєві смисли” (життєсмисли), що фіксуються в універсаліях та відрізняються залежно від локальних цивілізацій; “стереотипи” і “традиції”, які фіксують, у свою чергу, життєсмисли та закріплюють, передають їх з покоління до покоління через соціальне наслідування, дозволяють виявити духовні потенціали культури і виховання у розвитку сучасного людства.

В дисертації стверджується, що лише така цивілізаційна виховна стратегія, яка об'єднує позитивні риси педагогік традиційної східної і техногенної західної цивілізацій, зможе функціонувати в умовах, коли перед людьми у різних сферах діяльності все гостріше постають нові, невідомі попереднім поколінням практичні проблеми, розв'язати які не можна на локальному рівні. Міжнародні конфлікти сьогодні все більше набувають характеру міжцивілізаційних сутичок, ідейною основою яких є суперечності різних ціннісно-культурних орієнтацій: тому виникає потреба в розробці універсальних цінностей і норм, прийнятних для представників різних національно-культурних традицій.

Ця теза набуває особливої актуальності, якщо ураховувати ще один прояв глобалізації світового простору - зростаючі міграційні процеси. Сучасний науково-технічний розвиток цивілізації робить можливості пересування світом для значної частини населення планети реальними, як ніколи. Нові соціальні групи у різних країнах стають потенційно здатними до освоєння нових географічних просторів, що сприяє процесам перемішування людей із різних рас, етносів, культур, мов і вірувань. Причому інтенсифікація переміщень людей у соціогеографічному просторі виходить за межі існуючих типологій міграції.

У роботі досліджено конкретні стратегії і методи виховання, звертається увага на роль традицій в українських системах виховання. Чільне місце приділяється ідеї толерантності, що притаманна усім українським школам і системам. Підкреслюється низька конфліктогенність українського національного характеру.

Виховання толерантності не може обмежуватися тільки шкільною освітою. Воно має здійснюватися у вищих навчальних закладах, передовсім, у викладанні дисциплін гуманітарного циклу, спрямованих на громадянську освіту молоді. Виховання толерантності має продовжуватися і за межами освітніх закладів: через засоби масової інформації, громадські організації та об'єднання, політичні партії, церкву та інші інституції громадянського суспільства, які здатні відіграти конструктивну роль у сприянні вільному і відкритому діалогу та спілкуванню, роз'ясненню значення толерантності та загроз, що їх несе байдужість до проявів нетолерантності з боку конфліктогенних груп та ідеологій.

Утвердження українського неконфліктного способу життя через виховання у дусі толерантності як внутрішньої настанови та активної позиції самообмеження, невтручання шляхом маніпуляції в духовний світ особистості є ключовим завданням сьогодення, яке постає перед національною освітою, вихованням та політичною системою суспільства. Лише такий підхід, на думку авторки, відповідає цивілізаційній виховній стратегії, що об'єднує позитивні риси педагогік традиційної східної і техногенної західної цивілізацій, з використанням національних українських надбань у сферах освіти і виховання.

У підрозділі 2 третього розділу “Виховна функція громадянського суспільства” розкрито специфіку громадянського суспільства в Україні, технології взаємодії громадянського суспільства з владою, показані форми і методи реалізації виховної функції громадянського суспільства щодо особистості.

У розділі аналізуються витоки й еволюція громадянського суспільства, його цінностей та функцій. Зазначається, що громадянське суспільство - це, з одного боку, об'єктивно існуюча суспільна реальність, підсистема суспільства як цілого, яка розвивається в політичному просторі і часі, має свої стадії та географічно-територіальні різновиди. З іншого боку - це теоретична абстракція, “ідеальний тип”, за допомогою якого намагаються розпізнати цю реальність і глибше осмислити суспільну систему під певним, специфічним для теорії громадянського суспільства кутом зору.

Показано, що дійсність, і теорія, еволюціонуючи в часі, зазнали змін, які було узагальнено під назвами “громадянського суспільства-І, -ІІ та -ІІІ”. Це часові або історичні моделі громадянського суспільства (Дж.Александер). Поряд із ними можуть бути виділені моделі, в яких враховано переважання тих чи інших функцій у життєдіяльності громадянських суспільств. Вони також властиві певним етапам його еволюції, або певним країнам. Варіантом такого “моделювання” є виокремлення Н.Розенблюм таких різновидів громадянського суспільства, як “демократичне”, “посередницьке” та “виборче громадянське суспільство”.

У роботі обґрунтовано, що за тривалий час дослідження проблеми громадянського суспільства його розглядали більшою мірою як політичне поняття, і не в останню чергу - завдяки спробам побачити у громадянському суспільстві противагу або, навпаки, підґрунтя для держави як політичного інституту. Щодо цих спроб варто виокремити щонайменше дві позиції: по-перше, держава ніколи не була (і особливо у наш час) лише політичним інститутом (тому співвідношення громадянського суспільства і держави не може бути осягнуто лише у політичній площині); по-друге, громадянське суспільство має бути осмислене передовсім у його сутнісному взаємозв'язку з феноменом особистості, її становлення і розвитку, а вже потім - у зв'язку з проблемою держави. Останнє, зокрема, означає, що громадянське суспільство може виконувати свої функції щодо особистості, тобто обслуговувати її потреби, тоді як держава покликана обслуговувати потреби громадянського суспільства, отже, виконувати щодо нього певні функції.

Коли мова йде про соціалізацію індивіда, тобто про формування особистості, провідну роль відіграють соціальні інститути, а громадянське суспільство якраз і виступає тим посередником, який робить норми і вимоги суспільства щодо індивіда зрозумілими, прийнятними і навіть бажаними.

Виконання суспільних обов'язків може бути непростим і навіть обтяжливим, але якщо це приносить індивіду схвалення і повагу оточуючих, то така діяльність особистості стає відповідно мотивованою.

Зазначається, що стосунки “громадянське суспільство - держава” не вичерпують зв'язки громадянського суспільства з надіндивідуальними соціальними конструкціями. Очевидно, що відношення громадянського суспільства з державою є лише окремим (хоча і надзвичайно важливим) випадком значно ширшого відношення між громадянським суспільством і соціальними інститутами. Дійсно, безпосередньо соціальні інститути впливають на нас як елементи громадянського суспільства, яке складається для кожного насамперед з тих громадян, з якими ми маємо справу під час розв'язання різних життєвих питань. На основі цих уявлень про конкретних співгромадян ми судимо як про громадянське суспільство своєї країни (яке охоплює всіх громадян), так і про соціальні інститути своєї країни (дія яких втілюється у поведінці цих громадян). Ці уявлення утворюють той соціальний життєвий світ, цілісність якого є безпосередньою і найбільш достовірною соціальною реальністю для кожної особистості.

Як можна відрізнити складову громадянського суспільства від складової соціальних інститутів у соціальному життєвому світі особистості? На думку дисертантки, насамперед функціонально. Тобто, вирішальним виявляється те, які цілі переслідують громадянське суспільство і соціальні інститути та які засоби для цього вони застосовують. Значна частина дослідників України вважають, що “українська “оксамитова революція” 1989 - 91 рр., завдяки якій Україна здобула незалежність, розпочалася і фактично була здійснена не політичними партіями (тоді існувала лише одна партія - комуністична), а громадськими організаціями політичної орієнтації. На хвилі громадської діяльності з'явилися і більшість українських політиків. Не дивно, що пізніше саме таке - політизоване - уявлення про громадянське суспільство та його функції стало домінуючим в українській філософії і суспільствознавстві. Найбільшого значення почали надавати проблемам опору громадянського суспільства державі - замість піднесення його соціалізуючої функції.

Зосередження уваги на наслідках протистояння груп та об'єднань, що складають громадянське суспільство, було закономірним явищем у репресивній державі періоду, коли сила тоталітаризму була підірвана саме завдяки масовим акціям громадянського суспільства. Однак у теоретичному плані цей підхід веде до того, що до уваги береться лише одна, причому не найрозвиненіша його модель. У деяких випадках політизація доходить до ототожнення “громадянського суспільства” із свідомо створеною опозицією до владних структур. І тоді громадянське суспільство фактично не відокремлюється від політичного суспільства, на що справедливо звернули увагу Е.Арато та Дж.Коен.

З цієї причини в усіх країнах навздогінного розвитку, у тому числі й в Україні, саме інтелектуали часто перебувають в опозиції до влади, гуртують народ, виконують роль “ферменту”, без якого не може виникнути громадянське суспільство. Ідеться про початкові етапи розвитку, про період відродження громадянського суспільства та про те, звідки має взятися ініціатива, що ґрунтується на розумінні суті і значення громадських форм діяльності. Розвинене громадянське суспільство у будь-якому варіанті охоплює широкі верстви громадянства і розв'язує значне коло проблем, що стосуються загалу.

Вплив демократичних засад громадянського суспільства на формування демократичної культури особистості нерозривно пов'язаний з конкретикою соціального життєвого світу, який втілює у собі конкретний тип громадянського суспільства за наявності практично тотожних соціальних інститутів. Ця конкретика виражається насамперед у національній специфіці громадянського суспільства, яка створює особливу психологічну атмосферу виховного впливу громадянського суспільства на особистість.

Дисертантка доводить, що культурне значення громадянського суспільства втілюється у його впливах на особистість і є специфічною функцією на відміну від функції держави. Сфера культури є ще одним важливим напрямом впливу громадянського суспільства на особистість, окрім впливу малих та великих груп (сім'я, релігійні, локальні тощо групи). Держава більшою мірою експлуатує культуру, аніж творить її, тоді як громадянське суспільство з його домінуванням ідей рівності та плюралістичності є родючим ґрунтом для виховання і розвитку творчої, ініціативної особистості, яка стає ініціативним і відповідальним громадянином, без якого неможливе успішне функціонування і добробут держави. В цьому контексті проаналізовано творчий доробок Х.Арендт, Р.Патнема, Е.Геллнера.

Попри кон'юнктурну виправданість “відриву від мас”, культура громадянського суспільства ніколи не може втратити зв'язок із соціальною масою, а точніше - з народом, який виплекав це громадянське суспільство. Попри всі можливі зовнішні культурні, політичні, економічні впливи вирішальними будуть залишатися причинні соціальні зв'язки самоорганізаційного характеру, як переконливо демонструє у своїх працях М.Михальченко, аналізуючи Україну як своєрідну локальну цивілізацію.