Національна ідентичність у контексті глобалізації: соціально-філософський аналіз

У другому розділі "Національна ідентичність в умовах глобалізації" розглянуто проблеми розвитку національної ідентичності на тлі розгортання глобалізаційних процесів, співвідношення різних культурних традицій і цінностей та збереження національної самобутності в умовах мультикультуралізму, глобальних міграційних процесів.

У підрозділі 2.1. "Глобалізація: витоки, сутність і ключові риси" зазначено, що дослідження розвитку національної ідентичності в контексті глобалізаційних процесів передбачає, насамперед, теоретико-методологічне осмислення феномену глобалізації. Як соціальний феномен глобалізація виходить за суто економічні межі й охоплює політику, культуру, ідеологію, спосіб життя. Спираючись на низку положень зарубіжних і вітчизняних дослідників, автор обґрунтував власне концептуальне бачення глобалізації як якісно нового етапу природно-історичного розвитку, процесу формування єдиного всепланетного людства.

Проаналізовано методологічні підходи та основні теорії глобалізації і встановлено, що, незважаючи на велике розмаїття поглядів щодо сутності феномену глобалізації, часу виникнення і перспектив розвитку, його впливу на людство загалом та на окремі країни зокрема, їх родовою ознакою є ідея посилення взаємозалежності світового співтовариства на всіх рівнях: локальному, національному, регіональному, глобальному й у всіх вимірах (економічному, політичному, соціокультурному). Доведено, що глобалізація як всезагальна взаємопов'язаність і взаємозумовленість - об'єктивний і незворотний процес зростаючої взаємозалежності світу, розгортання інтеграційних тенденцій, утворення єдиних наднаціональних економічних, інформаційних, культурних просторів. Незважаючи на колізії інтересів, всупереч різного роду протистоянням, економічним зіткненням, геополітичним конфронтаціям і т. ін., спостерігається чітка тенденція до встановлення цілісності світової спільноти.

Соціально-філософський аналіз феномену глобалізації здійснено крізь призму співвідношення понять "глобальність", "глобалізм", які хоч і однопорядкові, але не тотожні. Якщо поняття "глобалізація" характеризує глибокі суспільні трансформації, які відбуваються об'єктивно, то термін "глобалізм" відображає зміни, що спостерігаються в суб'єктивній сфері. Тому глобалізація постає єдністю двох складових: об'єктивності процесів всепланетарного об'єднання і цілеспрямованої діяльності людей. Наявність саме останньої надає глобалізації суперечливого, нерівномірного, неоднозначного за своїми наслідками характеру. У міру практичного освоєння світу, що глобалізується, суспільство відображає його у своїй свідомості, породжуючи комплекс ідей і поглядів, що називається глобалізмом, який, як форма суспільної свідомості, фіксує об'єктивний процес глобалізації.

Аргументовано, що глобалізація як історична форма єдності світової спільноти супроводжується процесами глокалізації, "вестернізації", фрагментації тощо. Складність процесів глобальної взаємозалежності зумовлена взаємодією двох основоположних тенденцій: уніфікації, поглиблення універсалізації життя народів й зростанням його розмаїття, фрагментарності. Встановлено, що саме динамічний характер глобалізаційних процесів другої пол. ХХ - поч. ХХІ ст. актуалізує пошук національної ідентичності, свого місця в транснаціональному просторі.

У підрозділі 2.2. "Глобалізація як чинник де / реконструкції національної ідентичності" обґрунтовано, що глобалізація не лише змінює рух капіталів, людей і речей, а й зумовлює трансформацію ідентифікації подій і явищ учасниками глобального соціуму. Усі ті концепти, які надавали людям відчуття впевненості в собі (національні території з однорідним населенням, стабільні місцеві громади, історія, що не викликає сумнівів, національні традиції тощо) за умов глобалізації втратили свою усталеність і значущість. Виникає своєрідний "світ без опори", у якому не завжди просто визначити пріоритети й однозначні світоглядні орієнтири.

Зазначено, що глобалізація послаблює національні структури на всіх рівнях їх вияву: державному, національно-етнічному, індивідуальному. Джерела визначення національної самобутності у глобалізованому світі стають хисткими, а сама ідентичність - мобільною і відкритою, значною мірою орієнтованою іншими етнокультурними й національними спільнотами. Маркери національної ідентичності, насамперед, мова, релігія, державні інституції, розмиваються й не можуть виконувати функцію єдиного ідентифікатора.

З'ясовано, що традиційні чинники формування національної іденичності, як і раніше, актуальні, але вони не здатні до швидкої трансформації під впливом змін у суспільстві. Одночасно з руйнацією фундаментальних механізмів та засобів ідентифікації, що спричинює кризу ідентичності, ускладнюється й сама структура ідентичності, у якій виокремлюються локальний, регіональний, національний, цивілізаційній рівні. Процеси глобалізації стимулюють формування космополітичної ідентичності, яка завбачує принципову відкритість "іншості" на глобальному рівні та одночасно прив'язку до конкретної локальної реальності.

Акцентовано увагу на тому, що руйнування попередніх ідентичностей потребує формування ідентичностей, співвідносних із глобалізаційними викликами. Пошук нових ідентичностей часто призводить до відродження патріархальних ідентичностей, формування ідентичностей "спротиву" (М. Кастельс), породжує нові націоналізми, сепаратизми, етнічні та культурні громади, культи й напівкульти, різні фундаменталізми та інші форми причетності до структурованого життя як спроб захистити світ сталих цінностей.

Встановлено, що якщо локалізація надає можливість національному вижити, залишаючись якісно визначеним неповторним сегментом загальнолюдського, то глобалізація ставить межі етнічній диференціації, зберігаючи цілісність тканини культурно-історичного процесу. Саме останнє захищає національну самосвідомість від різних видів деформацій - етнічного нігілізму, етноцентризму, ксенофобії, шовінізму, войовничого націоналізму, небезпечних формуванням вузькорегіональної свідомості, етнічної звуженості, "психології хуторян".

Оскільки національна ідентичність є дискурсивною формацією, то розглянуто взаємовпливи національної ідентичності й дискурсу, експлікацію онтологічного, гносеологічного та аксіологічного аспектів національного. У діалектиці глобальне - національне для визначення перспектив останнього важливим є розуміння глобалізації в усьому розмаїтті її складових і притаманних їй протиріч: універсалізації, стандартизації й етнокультурного розмаїття, інтеграції та дезінтеграції, автономізації та регіоналізації, локалізації, фрагментарної індивідуалізації та глобальної інтернаціоналізації. Усе це відображається на національному й через національне, надає йому такого ж суперечливого характеру. Національне не знищується в процесі універсалізації, свідченням чого є так званий "національний ренесанс" багатьох регіонів планети.

У підрозділі 2.3. "Глобалізований світ: національна ідентичність versus мультикультурна ідентичність" проаналізовано низку проблем, пов'язаних з осмисленням перспектив і суперечностей мультикультурного розвитку національного суспільства. В умовах глобалізації національно-культурний простір є результатом символічної руйнації ознак локальної ідентичності через технічне розширення соціального середовища (В. Вандельфельс). Національно-культурні спільноти набувають дедалі більше екстериторіальних ознак, на зміну внутрішній гомогенності приходить культурна гетерогенність, мультикультуралізм. Багато символів національної ідентичності формуються поза межами традиційної культурної спадщини.

Наголошено, що транспарентні кордони істотно змінюють конфігурацію міжкультурної взаємодії. Нові форми взаємодії культур передбачають уже не часткове заглиблення в чужу культуру (добровільний чи вимушений крок), яке змінює обидві культури. У глобалізованому світі трансформуються і стають частковими такі ідентифікаційні характеристики традиційної культури, як закритість і самоізоляція. У цих культурах починає зростати "Інший", і це зростання досить суперечливе, бо одночасно воно деструктивне (руйнує традиції) і креативне (руйнуючи, оновлює).

Показано, що відповіддю на поглиблення протиріч між людьми, які відчувають, що живуть у глобальному світі, і людьми локальної культури, є політика мультикультурної ідентичності. Як етнонаціональна політика мультикультуралізм повинен не тільки заохочувати й підтримувати культурний плюралізм різних етносів, етнічних груп, емігрантських родин, а й домагатися їх інтеграції в єдину політичну націю. Сучасна культурна політика покликана напрацювати тип національної ідентичності, зорієнтованої не на одну культуру, а на міжкультурні взаємодії. У цьому контексті розглянуто основні теорії, у яких описано процес міжкультурної взаємодії в умовах глобалізації (теорія зіткнення цивілізацій С. Гантінгтона, теорія гібридизації Я. Пітерса, теорія макдональдизації Дж. Рітцера). Взаємодія між національними культурами викликає до життя такі протилежні світоглядно-методологічні позиції як космополітизм і націоналізм.

Спираючись на положення М. Кастельса, автор проаналізував прояви культурної самобутності у сучасному світі, зокрема: а) "самобутність в умовах відкритості"; б) "самобутність як форма закритості"; в) "project identity" - "самобутність, спрямована в майбутнє". Зазначено, що орієнтації на цінності відкритого світу не обов'язково зумовлюють уніфікацію культури, вони можуть слугувати підтриманню культурного плюралізму та етнокультурного розмаїття шляхом повноцінної взаємодії. Водночас вони сприяють формуванню зразків транснаціональної культури, які містять і нівелюють етнічні цінності, етнокультурну самобутність і традиції.

Обґрунтовано, що в умовах інтенсивної взаємодії національно-культурних спільнот на їх порубіжжі все частіше виникають маргінальні явища, для яких характерні ознаки ерозії культурної цілісності, втрата чіткої культурної визначеності. Зазначено, що національна ідентичність розмивається не лише під впливом глобалізації, а й під потужним тиском постмодерністської культури. Утверджуючи "плюралізм смислів", рівнозначність (а, значить, сумнівність) морально-етичних цінностей, піддаючи остракізму національні традиції, ставлячи під сумнів християнські та гуманістичні ідеї епохи Просвітництва, проголошуючи кінець проекту "Людина" і кінець самої всесвітньої історії, постмодерн, по суті, вихолощує національну ідентичність, розмиває її зміст, взагалі намагається зняти питання про ідентичність з порядку денного.

Аргументовано, що нація є тією спільнотою, яка в локальній формі відтворює вселюдськість. Тільки через націю, національну культуру можливий вихід у світ загальнолюдської культури. Саме потреби локальних цивілізацій формують цивілізацію загальнолюдську, а не навпаки. У цьому контексті критично аналізуються концепція нового поділу світу на "своїх" і "чужих" за псевдоцивілізаційною ознакою (Захід - не-Захід), твердження С. Гантінгтона про "зіткнення цивілізацій" як найбільшу вірогідність реалізації конфронтаційної моделі еволюції світового порядку. Сьогодні приходять усвідомлення й розуміння необхідності формування глобальної етики, наповнення ідей глобалізму гуманістистичним змістом. Вибір ідентичностей не повинен призводити до "зіткнення цивілізацій", а до визнання культурного розмаїття глобального світу, де нації повинні відчувати себе частиною не лише своїх локальних суспільств, а й людства в цілому.

У підрозділі 2.4. "Світовий комунікативний простір і процеси національної ідентифікації" з'ясовано, що розвиток інформаційних технологій в останні десятиліття ХХ ст. призвів до появи принципово нових форм комунікації, іншої логіки обробки інформації та побудови текстового простору. Глобальна інформаційно-комунікативна система, здолавши національно-державні кордони, культурно-цивілізаційні простори, "локали" й обмеження у відносинах індивідів, соціальних груп, країн, континентів, трансформувала всі сфери взаємодії суб'єктів різних рівнів - від індивідів до міжнародних спільнот.

Наголошено, що віртуалізація глобального комунікаційного процесу спричиняє цифрове кодування психологічних, історичних, геодетерміністичних складових національної ідентичності, створюючи нові загрози її існуванню. Сучасні ЗМІ втрачають національну автентичність, формуючи в масовій свідомості сукупність стандартних й усереднених стереотипів поведінки, здебільшого запозичених із західної масової культури. Через індивідуалізацію та прагматизацію процесу комунікації індивід абстрагується від групової, спільнотної ідентичності й позбавляється можливості брати участь в обговоренні загальнонаціональних проблем. Відбувається процес локалізації ідентичностей, виникає небезпека перетворення "людини з корінням" на "людину з антенами" (А. Перотті). Денаціоналізація інформаційного простору не лише ускладнює процес національної ідентифікації, а й є передумовою поглинання та асиміляції глобальним комунікаційним процесом такого ступеня реальності як нація. Криза національної ідентичності як "тріумф віртуальності" означає, що проблема простору як абстрактного представництва національного буття й часу як всеохопного Ніщо вирішується на користь останнього.

У контексті зазначених тенденцій розглянуто вітчизняний інформаційний простір. Звернено увагу на те, що Україна сьогодні не може динамічно й своєчасно реагувати на інформаційно-культурні імпульси, які надходять ззовні. У зв'язку з нерозвиненістю транснаціональної системи комунікацій, ми не спроможні належним чином транслювати наші духовні цінності світові. Доведено, що інформаційна якість національного ідентифікаційного процесу залежить не тільки від сталості комунікаційних зв'язків усередині нації, а й від того, як націю детермінує зовнішній світ. Входження України в європейський інтеграційний простір і визнання її європейськими партнерами потребує забезпечення інформаційно-іміджевої підтримки інтеграції країни як на національному, так і регіональному рівнях.

У підрозділі 2.5. "Глобальні міграційні процеси і національна ідентичність" зазначено, що важливою ознакою глобалізованого світу є зростання мобільності населення, масовість й інтенсифікація міграційних процесів. Якісне вдосконалення транспортних засобів зробило мобільність доступною в умовах ліберального імміграційного законодавства розвинених країн. Масштаби міграції фактично почали виходити за межі реальних можливостей їх контролю з боку національних держав.

Поява складних і безперервних потоків людей, товарів та інформації зумовила виникнення транснаціонального соціального простору. Наявність іммігрантської спільноти спонукає до порівняння та виявлення відмінностей між культурами, зумовлює зміни в національному самовизначенні. Розвиваючи й підтримуючи сімейні, економічні, соціальні, релігійні та політичні відносини з країною свого походження, мігранти виробляють нові взаємозалежності й конституюють спільноти, особливим чином пов'язані з державами їх перебування й територіями проживання. Трансмігранти живуть одночасно в декількох соціокультурних світах і включені в більш ніж одне суспільство.

Обґрунтовано, що внаслідок зростаючих міграційних потоків зменшується рівень гомогенності корінних націй, зокрема європейських. Це зумовлює зниження компліментарності, підвищення внутрішньоетнічних та міжетнічних суперечностей, фрагментацію індивідуальної та суспільної свідомості. На відміну від попередніх хвиль еміграції, сучасні мігранти часто не намагаються повномасштабно інтегруватися в суспільство, оволодіти мовою країни перебування, прийняти усталені в ній традиції, звичаї, спосіб життя, культуру. Як правило, емігрантські общини віддають перевагу етнічній, релігійній, мовній ідентичності порівняно з національною.

У полікультурному контексті проаналізовано державну імміграційну політику, політику натуралізації та політику в царинах освіти й культури, а також рух за подвійне громадянство. Сьогодні до класичних ius sol - права на громадянство за фактом народженням та ius sanquinis - "за правом крові" додається новітня концепція громадянства як кінцевого етапу інтеграції - за правом резиденції, коли поряд із правовою та соціальною інтеграцією йдеться про інтеграцію культурно-цивілізаційну. Розглядаючи громадянство як істотну ланку зв'язку ідентичності людини з ідентичністю нації, автор доводить, що подвійне громадянство надає законності подвійним лояльностям та ідентичностям, а це призводить до розриву зв'язку між громадянством і нацією, втрати національною ідентичністю своєї визначеності та винятковості.

У вирі світових міграційних процесів перебуває й Україна. У ній відбуваються міграційні процеси всіх типів - зовнішня і внутрішня, еміграція та імміграція, тимчасова трудова й етнічна, на законних підставах і нелегальна. Звернуто увагу на те, що міграційні процеси, які розгортаються в Україні, несуть у собі серйозні ризики для майбутнього суспільства, насамперед загрозу подальшої втрати найбільш активної частини українських громадян, формування і збереження національної ідентичності.

У третьому розділі "Глобальне суспільство, національні держави та ідентичність" акцентується на трансформації національних ідентичностей під впливом наднаціональних утворень з їх ідеями, цінностями та змістами.

У підрозділі 3.1. "Глобальне суспільство і транснаціональна ідентичність" дослідження національної ідентичності зміщується на рівень аналізу глобальної сфери, осмислення цього феномену відбувається в межах єдиної світової системи. Обґрунтовано, що в умовах глобалізації ускладнюється структура світового розвитку, видозмінюється та утверджується нова модель відносин між народами. Унаслідок цього формується така форма соціальної організації, як глобальне суспільство, основними інституційними суб'єктами функціонування якого є транснаціональні структури, міжнародні урядові та неурядові організації, надетнічні утворення, котрі формують глобальну систему відносин та наднаціональні ідентичності з метою легітимації їх існування та діяльності.

Одночасно з процесом глобалізації, який має наднаціональний характер, постає й інше явище - транснаціональність. Вона характеризується обмеженішим радіусом дії, ніж глобалізація. Якщо глобальні процеси незалежні від конкретних національних територій, то транснаціональність закріплена до певного національного простору. Транснаціональність у культурному вимірі передбачає відхід від традиційного поділу "центр" - "периферія". Відбувається детериторіалізація культур, і найчастіше тотожність етнічних груп знаходить свій вияв у різних культурних і суспільних умовах на цій території.

Встановлено, що нові суб'єкти глобалізації - наднаціональні утворення шляхом інформаційних, культурних, освітніх та інших практик продукують власні маркери ідентичності, які, існуючи на початковій стадії її формування паралельно з аттитюдами національної ідентичності, в перспективі спроможні трансформувати їх до власної самототожності. Творення наднаціональних ідентичностей призводить до реконфігурації національних, до змін в системі ідентичностей індивідів, перетворення змістів "Я" та "Інший" у відповідності з цілями побудови цих наддержавних утворень. Утім, національні держави і надалі залишаються основними суб'єктами міжнародних відносин. Саме вони формують мегасуспільство, виходячи зі своїх цілей та інтересів. Водночас національне все інтенсивніше взаємодіє з міжнаціональним, транснаціональним і глобальним.

У підрозділі 3.2. "Особливості функціонування національної держави в сучасному світі" йдеться про вплив глобалізації на національну державність, показано зміну ролі нації-держави як визначального джерела формування національної ідентичності. Виявлено, що глобалізація істотно обмежила й послабила роль і функції національної держави як базової одиниці організації сучасного світу. Глобалізація для національних держав є своєрідним тестом на виживання, перевіркою їх здатності адаптуватися до стрімких змін, глобальної конкуренції. Особливо це небезпечно для молодих держав (до яких дисертант відносить й Україну), які щойно вступили на шлях незалежного розвитку й достатньою мірою ще не забезпечили зміцнення своєї "імунної" системи. Встановлено, що наднаціональні утворення сприяють поширенню власних цінностей, змістів, ідеалів, культурних зразків та мови, а, відтак впливають на процеси формування національної ідентичності.

Поряд з цим показано, що суттєві зміни функціонального навантаження національних держав, характеру їх взаємодії та взаємовідносин у глобальному соціумі, перехід низки повноважень до наднаціональних утворень не похитнули позицій національної держави. Зазначені тенденції обмежують рівень свободи держави на одному рівні, збільшуючи її можливості на інших: національному, регіональному, на рівні недержавних громадських інституцій. У майбутньому слід очікувати, що національні держави поступово втрачатимуть функції носіїв винятково суверенітету і включаться в ієрархічну вертикаль як середня ланка між міжнародними організаціями і наднаціональними органами інтеграційних угрупувань та органами регіонального і муніципального управління.

Зроблено висновок, що національна держава і надалі залишатиметься найважливішим суб'єктом і об'єктом ідентичності - і як носій референтних загальнонаціональних цінностей, і як ініціатор культурної політики. Жодне регіональне чи континентальне утворення не здатне скласти конкуренцію національним державам у змаганні за лояльність громадян і в здатності мобілізовувати маси населення. Держави одночасно обирають для себе багатовекторний розвиток, який проявляється і в глобалізації, і в прагненні до національної ідентичності.

Підрозділ 3.3. "Глобалізація і трансформація національного суверенітету" логічно продовжує спрямованість попередніх підрозділів, оскільки глобалізація водночас із реформуванням світоустрою, національної державності спричиняє трансформацію суверенітету. Існування національних держав нерозривно пов'язане з суверенітетом, а концепт суверенітету безпосередньо співвідноситься з національною ідентичністю.

Глобалізм як нова ідеологія країн "золотого мільярда" відкидає класичний для міжнародного права принцип невтручання у внутрішні справи націй-держав і протиставляє йому принцип "глобального втручання". Встановлено, що система міжнародних відносин у його нинішній конфігурації виявилася затиснутою між суперечностями національного суверенітету й територіальної цілісності, з одного боку, правом нації на самовизначення та "обов'язком захищати його" - з іншого. В умовах глобалізації державний суверенітет стоїть перед загрозою "розщеплення" лояльності індивіда між трьома відносно самостійними сферами - державою, транснаціональними та глобальними соціокультурними мережами. Доведено, що глобалізація, підриваючи національний суверенітет і національну ідентичність, не створює адекватних політичних та суспільних структур, здатних підхопити переваги, які перебувають у полі зору націй-держав та сконцентрувати їх на ширшому геополітичному просторі.

Встановлено, що національний суверенітет в умовах глобалізації політичного простору втрачає ознаки колективності. Нації - це геополітичні утворення, у яких домінують множинність інтересів та конфлікти ідентичностей. Міграційні процеси в сучасному світі вказують на стійкість групової форми ідентичності в умовах глобалізації. Етнічна й національна ідентичності є системами культурних відмінностей, кореляцій, інтеракцій, для яких співвідношення з системою соціальних зв'язків є умовністю. Водночас процеси глобалізації, розмиваючи класичний національний суверенітет, сприяють піднесенню національної самосвідомості малих народів.

Зроблено висновок про те, що поняття суверенітету нині має сенс лише в діалектичному співвідношенні зі взаємозалежністю: за умови повної незалежності воно стає тавтологією. Глобалізація означає не лише обмеження суверенітету в спроможності держави вирішувати свої справи самостійно. Вона спричиняє перебудову суверенітету водночас з реформуванням самої держави, світоустрою.

Четвертий розділ "Європейська субглобалізація і національна ідентичність" присвячено локально-цивілізаційній глобалізації, зокрема західній субглобалізації та перспективам формування європейської ідентичності як важливої складової інтеграції країн до європейської спільноти.

У підрозділі 4.1. "Європейський політичний проект і діалектика національної ідентичності" звернуто увагу на те, що процеси глобалізації й інтеграції на європейському континенті наприкінці минулого століття створили якісно нові умови буття як окремих індивідів, соціальних груп, так і цілих народів. Починаючи з 90-х рр. ХХ ст., європейська інтеграція втратила характер суто економічного явища: інтеграційні процеси стали розглядатися у контексті спільності європейської цивілізації, культури й ідентичності. На основі аналізу наукових праць і суспільної практики охарактеризовано ЄС як політичне утворення, проаналізовано гіпотетичні моделі його подальшого розвитку.

Встановлено, що об'єднана Європа як спільний політичний, економічний і культурний простір характеризується двома основними рисами: по-перше, вона розвивається не за етатоцентричним принципом, а на основі орієнтації на людину, її права та свободу, тобто є антропоцентричною; по-друге, формується на основі збереження національних, регіональних, локальних особливостей, культурного розмаїття. Безперечно, що країни, які освоюють західні технології з метою економічного розвитку, зазнають впливу вестернізації практично в усіх сферах суспільного і навіть особистого життя. Небезпека "вестернізації" (чи "американізації") способу життя змушує ці країни здійснювати перетворення на власній культурно-цивілізаційній основі, поєднуючи національні традиції із західними інноваціями. Зазначено, що у нечисельних народів Європи значно менше можливостей протистояти потоку уніфікації, їм належить радше влитися в нього, утрачаючи при цьому свою самобутність, ніж формувати цей потік.

Зроблено висновок, що без подальшого розширення Європи за рахунок нових членів, цілеспрямованого продовження європейської інтеграції неможливе самоствердження європейської спільноти в глобалізованому світі.

У підрозділі 4.2. "Європоцентризм як метаідеологія Заходу" всебічно проаналізовано європоцентризм як ідеологічний феномен і суспільно-політичну практику, що пропагує винятковий статус західноєвропейських цінностей у світовому процесі. Незважаючи на розбіжності в деталях, основоположними засадами європоцентризму, на думку багатьох учених, є: Захід як цивілізація третього покоління успадкував багато рис від попередніх цивілізацій, насамперед від класичної (грецька філософія та римське право, латина, раціоналізм); християнство (спочатку католицизм, а згодом і протестантизм) є найважливішою рисою західної цивілізації; серед інших цивілізацій Захід вирізняється розмаїттям мов; розмежування духовної та світської влади; верховенство права й закону; соціальний плюралізм; представницькі органи влади; індивідуалізм, традиції індивідуальних прав і свобод. Зазначено, що взяті окремо ці поняття, практичні підходи й інституції були притаманні й іншим цивілізаціям, але їх поєднання та домінування було притаманне більше Заходу.

У цьому розділі показано методологічну вразливість основоположних принципів європоцентризму, зокрема: iсторiографiчні постулати, якi абсолютизують європейськi надбання епохи модернiтi й акцентують на тому, що досягнення вiдповiдних результатiв виявилося недоступним для iнших народiв; утвердження принципу унiверсалiзму, що передбачає icнування однопорядкових iстин та розуміння історичного шляху захiдного світу як унiверсальної моделі; однобiчна iнтерпретацiя логiки цивiлiзацiйного розвитку, намагання представити Європу як єдине уособлення такого розвитку, унiкального носiя загальноцивiлiзацiйних цiнностей, а сприйняття європейських стандартiв ототожнюється з набуттям цивiлiзацiйностi; держави, якi перебувають нинi на paннix щаблях розвитку, неодмiнно прийдуть до тієї точки, коли стануть копiями розвинених західних країн, відповiдно формулювання стандартних для всіх країн т. зв. "матриць розвитку" ("дорожнiх карт") щодо механiзмiв унiфiкованої за своїми принципами модернiзацiї, яка реалiзується нинi пiд патронатом "старших" за своїм рангом держав та пiдконтрольних їм мiжнародних iнституцiй; монополiзацiя iдeї суспiльного прогресу, його ототожненнi з суто європейськими цiнностями.

Доведено, що в межах концепції єдиної західної цивілізації сформувалося хибне тлумачення суспільного прогресу як системи універсальних імпульсів, які діють у будь-якому культурному середовищі. Завдяки цьому "перестали існувати" проблеми цивілізаційного вибору. Останнім часом на противагу європоцентризму посилюються різні форми сходоцентризму, арабоцентризму, ісламоцентризму, афроцентризму. Не заперечуючи унікальних досягнень європейської цивілізації, їх світове значення, автор ставить під сумнів коректність принципів європоцентризму, реалізація яких не розширює, а, навпаки, - звужує можливості людства, не нівелює, а посилює глибокі суперечності сучасного світу.

У підрозділі 4.3. "Європейська ідентичність: ідеологія і практика" аналізуються чинники і механізми становления європейської ідентичності в контексті розвитку інтеграційних процесів у ЄС та її вплив на національне самовизначення. Розглянуто наукові дискусії навколо проблеми формування європейської ідентичності, а також проаналізовано впроваджувану ЄС політику ідентичності, мета якої полягає в поступовій модифікації свідомості народів Європи щодо політичної спільноти, формуванні та забезпеченні підтримки інтеграційних процесів із боку громадян країн-членів. Поряд із економічним підґрунтям процес формування європейської iдентичностi супроводжується політико-культурними й соціально-психологiчними чинниками інтеграції. Елементами механізму політики ідентичності є розвиток спільного громадянства, створення наднаціонального символічного простору ЄС, формування загальноєвропейського інформаційно-комунікативного простору та гомогенізація систем освіти країн-членів ЄС.

Аргументовано, що колективна ідентичність "європеєць" ґрунтується на усвідомленні географічного положення та відокремленості території Європи певними (нехай навіть уявними) кордонами, а тому вона є укоріненою в історії субконтиненту, у свідомості європейських народів. Європейська ідентичність покликана зробити національні ідентичності країн-членів більш інклюзивними, легалізувати ЄС як наддержавне утворення в очах його громадян, примусити їх ідентифікувати себе з Європою. Вона втілюється в спільності цінностей, заснованих на толерантності, гуманізмі та братерстві, визнанні фундаментальних прав людини й норм права, зафіксованих у загальних принципах, які завбачують індивідуальну й колективну відповідальність.

Обґрунтовано, що європейська ідентичність як постнаціональна не нівелює національну. Стверджувати, що європейська ідентичність має (матиме) всі ознаки національної ідентичності та замінить собою останні країн-членів ЄС на сучасному етапі немає підстав. По-перше, для зникнення національної ідентичності кожної з країн-членів повинні зникнути її причини, насамперед кордони національних держав (щоб не було образу "іншого", який існує за кордоном). У ЄС зникли тільки економічні кордони, а про зникнення державних (національних та адміністративних) говорити завчасно. По-друге, потрібна цілковита уніфікація соціокультурного європейського простору - виникнення спільної історії, міфів, героїв, традицій тощо, що на сучасному етапі неможливе навіть теоретично.

П'ятий розділ "Україна: пошук національної ідентичності в умовах глобалізаційних викликів" присвячено осмисленню суті, сенсу і перспектив становлення національної ідентичності України в глобалізованому світі, проблемі культурно-цивілізаційного самовизначення українців у контексті євразійської та європейської культурно-світоглядних парадигм.

У підрозділі 5.1. "Державна самоідентифікація українців в умовах глобалізації" визначено, що Україна, здобувши незалежність, постала перед необхідністю одночасного вирішення щонайменше трьох взаємопов'язаних завдань: формування новітньої політичної нації, утвердження української державності та становлення демократичних інституцій. Обґрунтовано, що процес конструювання модерної національної ідентичності українців органічно пов'язаний з існуванням української держави, ефективністю її функціонування. Державність означає, що та чи інша етнічна спільнота відбулася як політична нація, що вона вийшла з до- й позаісторичного етнографічного інфантилізму, і має свій проект світотворення, уяву про цілі, цінності й ідеали. З іншого боку, без національної ідентичності не може бути національної держави, адже ідентичність конституює націю та державу на суб'єктивному рівні.

Доведено, що успішне творення української політичної нації, її самоутвердження на новому витку світової цивілізації залежить від того, наскільки українська державницька ідея увійде у свідомість громадян України, яке місце посяде в системі їхніх цінностей. Завдання формування української нації набуде завершення лише з виникненням такого феномену колективної й індивідуальної свідомості як національна ідентичність.

Феномен націєтворення і становлення української нації з її національною ідентичністю проявляється у політичній консолідації суспільства, в усвідомленні спільної форми співжиття (національний суверенітет), у демократичності влади й координації зусиль (диференціація прав і гарантія відповідальності), символічному поєднанні навколо спільних уявлень про минуле, майбутнє й мету нації (історична пам'ять, національна ідея). Творення української політичної нації має враховувати особливості історичного шляху й нинішні етнічні реалії України і будуватися не стільки на апеляції до етнічності (насамперед до мови й культури), як на зверненні до громадянсько-політичних джерел ідентичності. Водночас становлення української нації (як і будь-якої іншої) за своїм визначенням передбачає визнання української культурної домінанти.

Звернуто увагу на те, що криза національної ідентичності українців пов'язана зі слабкістю національної державності, посткомуністичними трансформаціями, вестернізацією культурно-інформаційного простору, що ускладнене нестабільністю українського суспільства, дезорганізацією системи цінностей, відсутністю загальновизнаних лідерів нації, а також глобалізаційними процесами. Лише інститут дієздатної держави - соціальної, правової, - що працює за стандартами європейської демократії, може зупинити ентропію національного буття і спрямувати вивільнену енергію українців на конструктивну творчу її самореалізацію, забезпечити формування національної ідентичності.

У підрозділі 5.2. "Українська культура як основа національного буття в глобалізованому світі" виокремлено та проаналізовано соціокультурні чинники утвердження української ідентичності в контексті глобального світопорядку. За необхідності включення до світової спільноти, урахування інтеграційних процесів в економіці й виробництві найважливішим засобом збереження національної самоідентифікації є розвиток культури, в сфері якої проходить головна магістраль національної ідентифікації, не заперечуючи значення й державного чинника, національної політики тощо.

Аналізуючи дискурс української культурної тожсамості, автор виступає проти сприйняття культури лише в контексті минулого. Перед українською культурою постає надзвичайної складності завдання - прилучитися до глобалізованого "Ми" й зберегти відчуття власного "Я". Перебуваючи на перехресті кількох цивілізаційних конгломератів, Україна неминуче опинилися в зоні перетину їхніх інтересів, стала об'єктом активного політичного, економічного, інформаційного й культурного впливу з боку провідних держав, які зацікавлені в розширенні ареалів свого впливу. Констатовано, що структури глобальної культури виникли без активної участі українців, а наша присутність у глобальному культурно-цивілізаційному просторі незначна.

Стратегія збереження національної ідентичності за умов космополітичних тенденцій глобальної культури має виходити з модернізації духовних цінностей. Однак, етнографічні традиції та цінності української культури значною мірою відстають від динамічного, урбаністичного сьогодення, що породжує дилему: або модернізація суспільства й культури, або розмивання національної ідентичності. Стверджено, що національна культура як важливий чинник формування української національної ідентичності потребує підвищення свого соціального й державного статусу. Українське суспільство за підтримки держави шляхом модернізації культурного життя має розвивати й продукувати власні цінності, символи та смисли, творити єдиний соціокультурний, гуманітарний простір нації, у якому українці могли б осмислювати себе, свою країну й навколишній світ.

Майбутнє Україні в контексті глобалізаційних процесів буде стимулюватися й визначатися, насамперед, такими чинниками, як: а) збереження її культурного архетипу й статусу в єдності із формуванням нової національно-політичної ідентичності й ментальності; б) всебічна підтримка культури, науки, освіти; в) творення високих зразків сучасної української високої (елітарної) культури; г) повноцінна інтеграція національної культури до світового культурного простору; ґ) здатність та готовність України при розв'язанні своїх локальних, національних проблем, адекватно відповідати на виклики глобалізації.

Визначено, що важливою складовою націєтворення, формування громадянськості й патріотизму, національної ідентичності є розвиток вітчизняної системи освіти. Виокремлено і такий необхідний елемент формування національної ідентичності як ідеологія. Через свої функції ідеологія впливає на процеси ідентифікації індивідів у соціумі, визначення магістральних орієнтирів розвитку сукупної соціальної практики. Формування національної ідентичності органічно пов'язане і з національною ідеєю. Підтримуючи національну ідею, суспільство насамперед утверджує своє бажання конституюватися як нація, що розв'язує свої проблеми в межах власної державності, у національній перспективі, взаємодіє зі світовою спільнотою з урахуванням національних інтересів.

У підрозділі 5.3. "Мова й національне самовизначення" йдеться про те, що глобалізація світу та прозорість соціокультурних кордонів накладають відбиток і на мовну ідентичність українського суспільства. У світі, котрий піддається культурній гомогенізації посередництвом неоліберальної ідеології та сили глобальних медіа, мова як найважливіша ознака ідентичності стає засобом захисту національного буття, імпульсом до творчого самовираження не тільки в національній культурі, а й у світовій цивілізації. Якщо нівелюється роль мови як чинника ідентифікації, відбувається етнічна асиміляція, народ перестає психологічно усвідомлювати свою ідентичність, культурну самобутність та окремішність.

Аналіз мовної ситуації в Україні засвідчує невідповідність етнічної належності з мовною самоідентифікацією, що постає як серйозна етнополітична проблема. Аргументовано, що державні заходи з мовної політики мають базуватися насамперед на реаліях мовної ситуації з урахуванням регіональних та зовнішніх чинників і містити консолідуючі моменти, які засвідчували б спільну самоідентифікацію. Ґрунтуючись на європейському досвіді, положеннях Європейської хартії регіональних або міноритарних мов, мовна політика України має будуватися на таких засадах: а) визнання української мови єдиною державною мовою має здобути підтримку як основи формування національного культурного продукту, вітчизняного ринку інформаційної продукції; б) утвердження української мови має відбуватися не за рахунок законодавчого обмеження російської та інших мов; в) навчання російської мови на додачу до української має здобути підтримку як одна з можливих конкурентних переваг українців на ринках праці СНД, засіб доступу до російської культури й досягнень світової цивілізації, розширення українського культурного контексту й спадщини. Російська мова має бути не стільки способом ідентифікації її носіїв як росіян, скільки одним із засобів соціальної комунікації; г) англійська мова має здобути підтримку в освіті як найпоширеніша у світовому інформаційному просторі, засіб доступу до міжнародного культурного простору, ринків праці; ґ) мови національних меншин мають розвиватися як засіб підвищення культурної розмаїтості, реалізації прав меншин; д) інші іноземні мови повинні розвиватися залежно від регіональних економічних, соціальних і культурних зв'язків, а також забезпечувати ефективність та конкурентноспроможність місцевого населення (польська, болгарська, угорська та інші мови).

Зазначено, що сучасна мовна політика не може адекватно забезпечити підтримку інтеграції України у світовий інформаційний простір, а відсутність послідовності в її проведенні робить мови заручником політичної кон'юктури. Стратегічним напрямом для розвитку культурної сфери повинно стати формування цілісного мовно-культурного простору, який має ґрунтуватися на утвердженні української мови в усіх сферах суспільного життя, на забезпеченні присутності національного культурного продукту в належних обсягах на вітчизняному і світовому ринках.

У підрозділі 5.4. "Світове українство: актуальні проблеми та механізм збереження національної ідентичності" розглянуто стратегії та моделі співпраці України й світового українства, проблеми збереження національної ідентичності українців у сучасному зарубіжжі, новітні тенденції в ровитку української діаспори. Зазначено, що процеси глобалізації актуалізували значущість діаспорних громад у націєтворчих процесах багатьох країн, спонукаючи до аналізу не тільки їх походження, а й тієї ролі, яку діаспора відіграє у світовому соціумі. Феномен української діаспори є евристичним імперативом транскордонного та міжкультурного діалогу України зі світом.

У підрозділі виокремлено й проаналізовано такі проблемні аспекти існування української діаспори, які мають як теоретичне, так і практичне значення для збереження національної ідентичності українців у сучасному зарубіжжі: а) внутрішня структура діаспори та її організації; б) усвідомлений супротив асиміляції як шлях, що демаркує межі між діаспорою та оточенням; в) діаспора як самостійний культуротворчий проект, завдання якого - онтологізація як середовища її існування, так і світу загалом; г) специфіка процесів, унаслідок яких, з одного боку, еволюціонує діаспора як суспільно-культурне явище, а з другого - результати її функціонування в політичній, суспільній, культурно-мовній площинах; ґ) синкретизм діаспори, оскільки культурні феномени діаспора створює та відтворює не лише відповідно до традиційних етнокультурних кліше, а й шляхом трансформації останніх та адаптації їх до соціально-культурного середовища країни проживання.

Наголошено, хоча культурнi потреби різних хвиль діаспори є дуже відмінними, але спiльною їх рисою є домінування етнографiчних елементiв культурної тяглостi й значна iнтегрованiсть у життя корiнних eтносів. Ідентифікація діаспори та її окремих суб'єктів відбувається саме на підґрунті функціонування українських етнонаціональних субкультурних комплексів у взаємодії з культурою країн їх перебування. Зусилля українських мігрантів головним чином спрямовані на збереження етнічних коренів, етнічної ідентичності, культури, звичаїв та мови, що надало підтримці власної ідентичності консервуючого характеру.

Визнаючи позитивну динаміку у відносинах української держави та закордонних українців, дисертант загалом констатує наявність кризи у стосунках діаспори з Україною: геокультурної, концепційної, структурно-інституційної, стратегічної і світоглядно-філософської. Державна політика України щодо своїх діаспор за кордоном є недосконалою, на сьогодні вона постає як малоефективний набір патерналістсько-репатриаційної концепції, а відтак, потребує перегляду. Співпраця з діаспорою повинна розглядатися як державний стратегічний напрямок.

У підрозділі 5.6. "Культурно-цивілізаційна самоідентифікація українців у глобалізованому світі" зазначено, що у суспільно-політичній і філософській думці України завжди гострим було питання щодо орієнтирів та пріоритетів українського розвитку. У розв'язанні цієї проблеми суттєвими складовими є історичний, культурологічний, аксіоматичний, лінгвістичний, економічний, геополітичний, релігійний, етнічний, ментальний та інші аспекти самоідентифікаційної генеалогії українців.

Після розпаду СРСР і набуття незалежності Україна опинилася в ситуації вибору напрямку цивілізаційного розвитку, пов'язаного з необхідністю усвідомлення свого місця у світовому історичному процесі. Встановлено, що конструювання національної ідентичності в Україні не лише подібне до дискурсивних практик розвинених країн, а й містить у собі низку ознак постколоніального дискурсу та відбувається під впливом двох конкуруючих наднаціональних ідентичностей: європейської і (пан)російської. Україна, перебуваючи географічно у центрі Європи, у метаісторичному сенсі опинилася на культурно-цивілізаційному розломі по лінії Схід - Захід. Міфологеми східно-західної полюсності як історично ретроспективні смисли продовжують зумовлювати суперечності й парадокси сучасної української культурно-цивілізаційної ідентичності.

Доведено, що буттєвість українського народу на кордонах європейського та євразійського культурно-цивілізаційних ареалів актуалізувала не стільки "розколотість" українського народу, скільки "розколотість" (існування у ньому різночасових і несумісних в одній перспективі змістів) його культурно-цивілізаційної ідентичності. Аналізуючи історичний пошук Україною вибору між Європою та Росією, встановлено, що на рівні ідеологічних конструкцій та установок вибір найчастіше здійснювався на користь Європи, а в політичній практиці через певні історичні обставини Україна постійно виявлялася у фарватері Росії. Сьогодні також на творення новітньої національної ідентичності українців впливають такі наднаціональні утворення, як ЄС і СНД, у межах яких формуються відповідно європейська і пан(російська) наднаціональні ідентичності. Будучи аналогічними за механізмами конструювання, вони протилежні за цілями. Якщо маркери європейської ідентичності співіснують паралельно з ідентифікаторами національної, суттєво не впливаючи і не змінюючи її сутність, то ідентитети російської спроможні нівелювати, а то й замінити маркери української ідентичності, деконструюювати підстави її існування як окремої і самодостатньої. Показано, що в останні роки Росія під виглядом гуманітарної політики здійснює потужний вплив на Україну за трьома напрямками: інформаційно-пропагандистським, мовно-культурним та історіософським.

Аргументовано, що без формування власної національно-цивілізаційної ідентичності українське суспільство не буде належним чином інтегрованим і стійким, спроможним відповідати на виклики сучасного світу, не зможе здійснювати ефективну економічну, соціальну й політичну модернізацію. Тому необхідною є розробка української стратегії глобалізації. В умовах зародження партнерства / зіткнення цивілізаційних блоків (США - Європейський Союз - Росія) Україна як порубіжна країна з гетерогенністю самої української спільноти повинна вибудовувати відносини стратегічного партнерства з вищезазначеними цивілізаційними блоками на засадах рівнонаближеності або рівновіддаленості, використовувати наявний транзитивний ресурс для збереження своєї культурно-цивілізаційної ідентичності. Поряд з цим зазначається, що залучення України до європейських цінностей має відбуватися в межах парадигми міжцивілізаційного діалогу. Стверджується, що сьогодні Україні, щоб підтвердити свою колективну "індивідуальність", належить активізувати енергію цивілізаціійної творчості, пов'язаної не з пошуками етнічно-національних, релігійно-етичних розмежувань, а з набуттям нових міжетнічних і міжконфесійних синтезів. Українська держава повинна мати свій вектор розвитку, який би ґрунтувався на екзистенційній глибині українського народу, його культурі, традиціях і відповідав національним інтересам.

Висновки

У дисертаційній роботі вперше здійснено комплексний соціально-філософський аналіз смислів і характеру національного буття людини і соціуму в умовах глобалізованого світу, досліджено вплив глобалізації на трансформацію національної ідентичності та ідентифікаційні дискурси, виявлено тенденції та закономірності звернення народів до власних національних цінностей як альтернативи уніфікації світу. Основні теоретичні підсумки та узагальнення роботи наступні.

На основі звернення до філософських витоків проблеми ідентичності визначено, що ідентичність є складним соціальним феноменом, котрий містить у собі соціальні, психологічні, культурологічні, релігійні, етнічні та інші аспекти. На різних етапах розвитку філософської думки поняття "ідентичності" набувало нових змістів, що зумовлено ускладненням соціальності й поглибленням філософських і наукових підходів до осмислення феномена людини та її взаємодії зі світом. Дискурс ідентичності містить у собі як елементи ототожнення, так і демаркації етнічних, культурних, релігійних, національних та інших категорій. Індивіди володіють множинною ідентичністю (родовою, родинною, класовою, культурною, релігійною, територіальною, національною та ін.), окремі аспекти яких як взаємодоповнюють, так можуть і суперечити один одному.

Національна ідентичність як співвіднесеність соціального суб'єкта з нацією, її символами, цінностями, культурою, історією, територією, державними та правовими інституціями, політичними й економічними інтересами розкривається через такі опорні смисли, як національні почуття, національна свідомість, національний характер, ментальність, національні образи світу, національна ідея, які зумовлюють її субстанціоналізацію. Національна ідентичність є процесом становлення основних компонентів національного буття, імперативом історичного розвитку націй-держав, забезпечення національних інтересів.