Проблема сакрального в естетичному процесі

Оскільки, за концепцією німецького дослідника Р. Отто, сакральне є misterium tremendum et fascinans (містерія страхітлива й чарівлива), у дисертації розглянуто зв'язок сакрального з відчуттям жаху. Сакральне є амбівалентним за своєю природою: воно одночасно є тим, що жахає, і тим, що зачаровує. Для людини первісного суспільства сакральним було те, відносно чого існували численні релігійні заборони - табу; те, до чого неможливо було торкатися; те, що викликало емоції жаху та відрази. На наступному етапі розвитку естетичної свідомості сакральне пов'язане з піднесеним. Сакральні сили навіювали вже не тільки жах смерті. Вони уявлялися величними, могутніми та всесильними. Тому такий аспект сакрального, як божественна величність (divina majestas), виходить на перший план в епоху цивілізацій Стародавнього Сходу, античності та середньовіччя. У людини античної доби поступово затухає переживання сакрального жаху, але зберігається сприйняття аспекту сакрального як могутньої та великої сили, як космічного, грандіозного, величного. Сакральне як момент актуального досвіду втрачає характеристику суто психічного, тілесного жаху та відрази й сприймається через естетичне почуття піднесеного.

Переживання трагічного - це переживання обмеженості земного існування людини в часі, яке пов'язано з уявленням про вічність та нескінченність світового буття, яким виражає себе феномен сакрального. У дисертації наголошено на думці, що глибокий зв'язок між трагічним та сакральним, який у грецькій трагедії відчутно завдяки фатуму, року, у подальші епохи набуває іншого образно-смислового забарвлення завдяки відкриттю середньовіччям внутрішнього світу людини. Йдеться про трагічні суперечності, вираз яких стає полем взаємодії трагічного й сакрального. Почуття суперечать доводам розуму, закон протистоїть свободі духу. Християнська релігія наголошує на глибині цих протиріч. Саме в особистості Христа, який є Боголюдиною за своєю природою, ці протиріччя виражені найбільш глибоко. Отже, трагедія Христа є найбільшою й найважливішою з усіх трагедій у світі. Вона є архетип усіх наявних трагедій і вона безумовно пов'язана зі сферою сакрального.

Висвітлено безпосереднє відношення феномена сакрального до виникнення трагічного. За концепцією Гегеля, сама сутність трагедії перебуває у конфлікті між моральною силою, що становить «божественне в його мирській реальності», і самими «діючими характерами». Далі естетичний смисл трагедії полягає в катарсисі, який виникає внаслідок «страху й співчуття», породжених художнім змістом трагедії. Отже, і тут ми бачимо сакральне значення трагедії, яке подано через естетичне відчуття катарсису. Саме трагедія високих пристрастей піднімає європейську цивілізацію над її кривавою долею, як піднімала у свій час грецька трагедія дух Еллади над безумством її жорстокої спадщини.

У зв'язку з проблемою сакрального розглянуто специфіку світовідчуття людини ХХ століття. Наголошено, зокрема, що філософсько-естетичне мислення «трагічного» ХХ століття поставило подальше існування традиційних форм культури під сумнів. Воно відхилило релігію як традиційний спосіб захисту людини від безглуздя світу, відобразило проблему відчуження й самотності людини з особливою гостротою. Починаючи з трагічного відчуття «смерті Бога» у Ф. Ніцше, видатні європейські мислителі посткласичної епохи М. де Унамуно, Т. Адорно, Х. Ортега-і-Гасет ставлять проблему трагічного існування людини в сучасному з усією безкомпромісністю. У трагедії ХХ століття сакральне існує вже не тільки в релігійному розумінні. Відчуженість людини від світу, її смертність, втрата сенсу життя є проявами екзистенціальної трагедії сучасності.

Трагізм людського буття полягає і в тому, що прагнення людини до сфери сакрального не збігається з її статусом як істоти смертної. Водночас показано, що трагічне в естетиці і в житті людини багато в чому незбіжні; хоч загалом ясно, що трагізм людського буття зумовлено суперечністю між прагненням сакрального і статусом смертної істоти, що в ХХ столітті вустами Ж. П. Сартра проголошує екзистенціалізм: зусилля людини бути Богом розбито об марноту смертного існування. При спогляданні трагічного в житті не виникає естетичної події і, відповідно, не відбувається естетичного катарсису. Трагедія в житті становить переважно екзистенціальний, а не естетичний досвід. Разом з тим, трагічне в житті, у першу чергу все те, що пов'язане зі скінченністю та смертністю людського існування, тісно пов'язане з сакральною сферою. Отже, сакральне є тим зв'язком, яке пов'язує трагедію в житті з трагедією на сцені. Таким чином, воно є архетипічним для будь-якої трагедії, яка відбувається як у житті, так і в мистецтві.

Категорія трагічного пробуджує почуття, завдяки якому кінцеве за своєю природою людське існування співвідносне з безкінечністю Бога і світу. Трагічне передбачає уявлення про вічність, і, оскільки людська свідомість не може збагнути вічність як таку, образ вічності невід'ємний від сакрального, виникає саме через усвідомлення тимчасовості й скінченності людського буття. У почутті трагічного закладено прагнення людини до безсмертя, прагнення долучитися до сакрального, яке вічне й безкінечне; подолати вузькість просторово-часових меж, які в реальному житті визначають людське існування. Трагічні герої своїм повстанням проти влади долі та своєю бунтівною загибеллю долають жорсткі рамки людського існування й показують при цьому приклад внутрішньої свободи стосовно обставин, які їх оточують. Співпереживання трагічному герою сприяє естетичному катарсису й приносить справжню естетичну насолоду.

Розглянуто питання співвідношення сакрального з категоріями комічного та потворного, які за своїм змістом протилежні сакральному. Ці категорії переважно відображають негативні сторони дійсності, тобто протиставлені сакральному за напрямком. Головна відмінність сакрального від комічного полягає саме в тому, що в основі всякого уявлення про сакральне лежить «дух серйозності». Комічне з'являється в мистецтві саме для того, щоб пародіювати сакральне. Воно «профанує» сакральне для того, щоб людина подолала «священний жах». Не випадковою є позиція релігійної думки, що комічне випливає з тілесних виявів людей. Сама природа комічного закладена в тілесному началі людини й тому пов'язана виключно із земним, «нижнім світом». Саме цим тілесним началом, «прахом земним», окреслено контури тієї безвиході, у якій може опинитися будь-яка релігійність, сакральність, зіткнувшись із комічним началом. Сакральне втрачає свою небесну, духовну основу, як тільки воно піддається осміянню. Тому релігійна свідомість часто сприймає сміх саме як «диявольський сміх», а сам диявол виступає «мавпою Бога», яка завжди пародіює Творця. У такому разі, мистецтво перетворюється на засіб знущання над сакральними цінностями. Існування комічного пов'язане з притаманним мистецтву роздвоєнням реальності. Це роздвоєння існує між символом і явищем, між сакральним і профанним, між релігійним і світським, між розумом і відчуттям, між тілесним і духовним. Щоб послабити це роздвоєння, церква і створює релігійний канон, який максимально визначає ті правила й засоби, які можуть використовуватися для позначення сакральної реальності. Небезпека пародіювання сакрального, його серйозної профанізації безпосередньо пов'язана з самою природою мистецтва як мімезису, наслідуванням і своєрідністю естетичного як чуттєвого за своєю природою.

Подано аналіз зв'язку сакрального з категорією естетичного ідеалу. Останній виявляє подібність до сакрального на рівні свого устрою як структури свідомості: тут всезагальне представлене особливим так, що проглядається крізь його призму, переживається, а не просто латентно присутнє в акті виявлення особливого. Така ситуація нагадує символ Бога як факт свідомості, котрій він даний як людська постать і як світове буття.

У роботі підкреслено важливу роль сакрального в процесі формування естетичного ідеалу. Сакральне відіграє інтеграційну функцію у процесі формування релігійно-художнього канону, у якому зосереджено не тільки релігійний, але й естетичний ідеал. Канон, який містить узагальнення, принципово не заперечує індивідуальність майстрів, навпаки, він об'єднує їх у певну школу. Характеризуючи естетичний ідеал, відзначаємо, що в ньому виражено як свободу людської діяльності, так і потяг людини до сфери сакрального, пов'язаної з вічністю. Ідеал символічно відображає діапазон цієї свободи й орієнтує людину на реальність сакральної сфери. Розглядаючи ідеал як досконалість, недосяжну для звичайних людей, християнська релігійна свідомість пов'язує цю категорію цілковито з Богом, з вічністю, з сакральним. Неможливість досягнення смертною людиною досконалості в земному житті відрізняє звичайних людей від святих, які поставили перед собою мету досягнення ідеалу.

Специфіка естетичного ідеалу полягає в тому, що в ньому реалізовано прагнення вічності; досягнути його неможливо, але саме цей напрямок є найважливішим у творчості митця. Отже, сакральне є тією сферою, якої досягти неможливо, але до неї звертається людина в своїх естетичних почуттях. Раціональний аспект сакрального в естетичному ідеалі полягає також у тому, що завдяки йому формується певна ієрархія естетичних цінностей. Аксіологічний зміст естетичного ідеалу завжди пов'язаний з певним типом сакрального не тільки в релігійній естетиці, але й в естетиці взагалі.

Третій розділ дисертації «Просторово-часові аспекти сакрального в естетичному дискурсі» складається з двох підрозділів. Підрозділ 3.1. цього розділу «Просторові аспекти сакралізованої форми в естетичному процесі» присвячено аналізу уявлень про простір в естетичному процесі. Так, розглянуто дві протилежні концепції відносно простору: 1) православна концепція «духовного простору», яка розгортається на прикладі поглядів представників російської релігійної філософії; 2) західноєвропейська концепція, що відмовляє простору в його сакральному сенсі. Згідно з першою, просторові аспекти сакралізованої форми в естетичному процесі завжди пов'язані з духовним началом, яке має прояв у конструкції храму, у зворотній перспективі в іконопису та ін. У дисертації розглянуто особливості сприйняття простору релігійно орієнтованою естетичною свідомістю в різні історичні періоди. Окрему увагу приділено специфіці священного простору, завдяки якому стає можливим інтерпретувати принципи естетики іконопису. Висвітлено поняття ієрофанії, хронотопу, топокосму. Вони, на нашу думку, є ключовими для розуміння сакрального простору й часу в релігійній естетиці.

У роботі наголошено на відмінностях у зображенні перспективи між православним християнським мистецтвом іконопису та світським мистецтвом, яким, відповідно, притаманна зворотна перспектива та пряма. Зворотна перспектива природна для релігійного мистецтва й для культового дійства. Саме за її сприйняття невидиме, фонове стає головним, важливим, тобто виявляє себе сакральне, яке за своєю природою є невидимим. Завдяки зворотній перспективі свідомість починає вловлювати те, що неможливо чітко й логічно усвідомити.

У дисертації відзначено, що мета іконопису полягала в тому, щоб перетворити дійсність, переорганізувати простір, вивівши його на вищий рівень цілісності, властивий твору мистецтва. Та, водночас, сама сутність витвору, цілісність вищого порядку тут пов'язується не з індивідуальністю художника, але з репрезентацією надособистісного сакрального, що тільки й може стояти за довершеністю витвореної форми.

У роботі обґрунтовано процес повернення живопису на магічні щаблі сакрального через подолання канону й поступовий вихід на перше місце виразових засобів, самоцінність яких, зрештою, дає підстави абстрактному мистецтву претендувати на статус нової символіки. Таке мистецтво призводить до того, що на оточення впливає не стільки смисл, закладений у картині, скільки безпосередня присутність кольорів, ліній і інших виразних засобів. Мистецтво, вільне від канону, починаючи від ренесансного й закінчуючи абстрактним, завжди сполучено з суб'єктивізмом художника.

Підрозділ 3.1. «Часовий аспект сакрального в естетичному процесі» розкриває трансформації темпоральності сакрального в провідних концептах часу. Мистецтво, як і художній і естетичний процес у цілому, пов'язані зі сприйняттям часу. Час було виражено в давньоєгипетських пірамідах, у вавилонських вежах - зіккуратах, в античних скульптурних групах та архітектурних спорудах, у храмах монотеїстичних релігій. Саме час спонукав скульптора та архітектора у своїй творчості схоплювати діалектику руху і спокою. Уявлення про циклічний час примушувало стародавніх греків знову й знову розігрувати діонісійські містерії, у яких вони поверталися до витоків свого існування, затверджуючи його сенс. Багатовимірний і необоротний час впливав на думки мислителів піфагорійської та платонівської шкіл про гармонію буття. Мислителі цих шкіл розглядали час як єдине джерело існування Космосу. У різних культурах було вироблено конкретні історично обумовлені типи відношення до часових характеристик певної реальності. Серед них найбільш «чистими» типами є циклічний та лінійний типи часу. Інші типи поєднували в собі циклічність та лінійність. Серед них слід виділити уявлення про замкнуті часові відрізки, пов'язані з приходом пророка в зороастризмі та ісламі, уявлення про прихід Христа як осеву подію історії у християнстві, есхатологічні уявлення про кінець світу, уявлення про спіралеподібний хід історичного часу в діалектичній філософії тощо. Ці типи уявлень про час знайшли відображення в художньому процесі. Вони й сьогодні живуть у ньому, наповнюючи художній процес новим змістом і сенсом.

У роботі зазначено, що відмова релігій авраамічного монотеїзму від концепції циклічного часу з його нескінченним «вічним поверненням» веде до розуміння естетичною свідомістю неповторності кожної миті життя. На проблему зв'язку сакрального з часом в естетичному процесі звертали увагу багато мислителів різних епох. Ця проблема знайшла свій глибокий аналіз перш за все в теоретичних концепціях музичного процесу. Це пов'язано з тим, що лише одному виду мистецтва - музиці - було призначено створити цілісну картину часу, який пронизує історичні й культурні періоди, змінюється, але не зникає. Тому в дисертації часові аспекти сакрального проаналізовано саме на прикладі музики, зокрема григоріанського хоралу, поліфонії, музики Ренесансу та романтизму. Музика для середньовічної свідомості є передусім звукова «матриця» сакрального, виявлена у її символізмі, числовій природі, у самій здатності супроводжувати богослужіння, тоді як образотворчі мистецтва відділені від божественного начала через свою можливість прямо передавати предметний світ у всій його об'ємності.

Четвертий розділ дисертації має назву «Медіатори сакрального в естетичному процесі». У підрозділі 4.1. «Елементи сакрального в естетиці мови» підкреслено, що естетичний аспект проблеми сакрального в мовній реальності є найважливішим для розуміння онтології сакрального. Мова, як і мистецтво, - це саме те місце, завдяки якому сакральне набуває свого естетичного буття. Тому й розуміння місця та ролі сакрального в естетичному процесі взагалі неможливе без аналізу мовної реальності. За словами М. Ґайдеґґера, мова - це «дім буття», у якому збережено його істину.

У різних релігіях передбачено існування особливої «мови», у якій слово нерозривно злите з мовчанням; мови, яка виражає всю подвійність нашого буття: життя та смерть, раціональне та ірраціональне; сакральне та естетичне. Це сакральна мова - мова універсальних символів і змістів. Релігія й мистецтво використовують таку мову з метою адекватного вираження надчуттєвого, трансцендентального. Сакральне значення слова пов'язане з його нумінозністю. Якщо ми даємо тій чи тій речі ім'я, воно в деякому сенсі стає відірваним від речі й живе своїм життям, має своє буття. У цьому сенсі можна говорити про онтологію слова. Слово є конструктивним вираженням цієї онтології, і, в той же час, воно має велике естетичне значення.

Проблема слова як сакрального, Слова як Логосу пов'язана з онтологією естетичного процесу. Слово є конструктивним вираженням онтології, і в той же час воно має велику естетичну значущість. З точки зору релігійної естетики, Божественне Слово-Логос виступає не тільки як сакральне, але й як естетичне, оскільки за монотеїстичними релігійними традиціями Бог творить світ завдяки слову за законами розуму, добра та краси. У слові священної книги відбувається зустріч сакрального та естетичного. Саме те, що істинне, з релігійної точки зору, і є сакральним. З естетичної точки зору, воно є прекрасним. У слові, спрямованому до Бога, у слові молитви, у проповіді, у сповідальному слові виникає глибокий зв'язок між сакральним та естетичним. Слово, з яким людина звертається до Бога, виступає не тільки як прояв сакрального, але як виразна форма, яка має глибокий естетичний сенс. Таке слово має глибокий зв'язок з естетичною сферою буття й може сприйматись як прекрасне чи піднесене. Отже, досліджуючи взаємозв'язок сакрального та естетичного в мовній реальності, вважаємо за доцільне розглянути різні вербальні форми релігійного обряду, зокрема сповідь, молитву, клятву, заклинання та ін. Через сповідь, молитву, покаяння відбувається просвітлення душі. Сповідь, згідно з православ'ям, говорить як сказаним, так і несказаним. У дисертації слову приділено окрему увагу як засобові естетизації буття через вербально-ментальне упорядкування внутрішнього світу людини. Сповідальне слово та молитва за естетичним принципом долають хаос свідомості, приводять у порядок структуру, лад і гармонію душевного стану людини.

У роботі розглянуто основні форми мовних ритуалів, а також різні форми вираження сакрального в мові. До таких форм, на нашу думку, належать: «мова тварин», «благородне мовчання», усне слово, писемне слово, богослужбова мова, «новоязи» тоталітарних суспільств.

У сакральному сенсі мова існує як вислів, сказання, але вона водночас існує і як «невимовлене», «невисловлене», «потаємне». У різних релігіях, як національно-державних, так і світових, теж є недовіра до слів, що не мають онтологічного вкорінення в сакральному.

У дисертації виявлено сакральний потенціал слова усного й писемного. Усне слово домінувало над словом писемним у багатьох культурах. На відміну від слова писемного, пов'язаного з міфом, усне слово було пов'язане з ритуалом. Підкреслюємо, що переважання писемного слова над усним у багатьох європейських народів розпочинається з переходу від язичництва до монотеїстичної релігії. Зображення слова у вигляді графічного знаку, ієрогліфа або літери притаманно людині з часів глибокої давнини. Цей символізм поряд з іншими сенсами має і глибокий естетичний характер. Звідси й велика естетична цінність каліграфії у Стародавньому Китаї, Японії та ісламській культурі, де каліграфія стала одним з найголовніших жанрів мистецтва. Уявлення про сакральний характер Тори, Біблії, Корану, сприйняття книг як сакральних об'єктів сприяло чудовому оформленню рукописних книг, причому не тільки релігійних за своїм змістом. Книга стала сакральним символом.

Богослужбова мова - це мова піднесена, одухотворена за своїм стилем. Молитва та церковне богослужіння піднімають людину над землею й усім земним. Тому переклад іншою мовою сакрального тексту не дає можливості його адекватного сприйняття з релігійної точки зору.

У сучасному світі відбувається технізація мови, яка винищує первинний сакральний сенс мови як «сказання». Прикладом найбільш жорстокої технізації мови є «фігури мови», притаманні тоталітарним режимам. Доведено: «сакральна» мова тоталітарного суспільства в обраній ним самим обмеженості виражає тільки одну сторону людської сутності. Тому, на відміну від сакральної мови світових релігій, вона разюче бідна, прагне до абревіатур, до спрощення правил граматики. У всіх «новоязах» ХХ століття відбувається процес десакралізації та деестетизації мови.

У підрозділі 4.2. «Символіко-естетичне існування феномена сакрального» розглянуто співвідношення символічного і смислового вимірів і перспективи побудови нового символічного простору. Зазначено, що сакральне в естетиці існує вже в силу існування самого символу, тобто завжди, хай навіть стихійно, з'являється там, де є ціле і є ієрархія, а відтак, і принцип. Мистецтво існує як символічна сфера. Через символіку й відбувається у мистецтві маніфестація сакрального. Завдяки цьому сакральне як даність безпосереднього акту переживання, тобто як екзистенціальне за своєю природою, трансформується у символічну завершеність.

У силу потаємності сакрального воно представлене в естетично-чуттєвій сфері за посередництвом символу. Символічні форми мистецтва, як світського, так і релігійного, - це унікальні форми осягання людиною абсолютних цінностей, глибинних зв'язків буття, що стоїть за емпіричною реальністю.

Десакралізація релігійного символу розпочинається з його деканонізації, коли символ може інтерпретуватися досить вільно без огляду на канон. Така тенденція починає виявлятися з епохи Ренесансу. Вона має найяскравіший вияв у бароко, романтизмі, символізмі. Така десакралізація символу відбувається внаслідок позбавлення його релігійної енергетики й сенсу і трансмутації сакрального в естетичне, у саму можливість існування символу як феномена мистецтва, до нової цілісності - художньої, а не такої, де художнє лише акомпанує канонічній формі. З релігійної точки зору, такий символ обмежено його нижчим планом у структурі всесвіту й водночас надмірно деталізованою інтерпретацією, що веде до появи довільних описів.

У підрозділі 4.3. дисертації «Сакральне в естетиці міфу» підкреслено, що найважливішим медіатором формування духовного світу людини є міф. Він перебуває в тісному взаємозв'язку з іншими медіаторами: міфу властивий «символізм», міф може бути виражений за допомогою слова або якогось іншого знаку.

У роботі доведено, що міф має самостійну онтологію естетичного. Зв'язок естетичного й сакрального як його буттєвої основи у міфі є безпосереднім. Саме єдність ментальних, діяльних, чуттєвих актів і виявів у міфі робить презентацію сакрального перформативною, коли певні події скоріше «витанцьовуються» ніж оповідуються власне маніфестацією сакрального. Перебування в міфологічному полі має певну подібність до катарсису, тому що, співпереживаючи герою в його життєдіяльності, людина, що переживає міф, проходить духовне очищення й досягає піднесеного, вона нібито спілкується з богами. У міфі існують словесна, речова й дійсна частини, які глибоко пов'язані між собою.

Розгорнуто типологію міфу за його історичними різновидами та сюжетикою. Згідно з сюжетом, усі міфи можна звести до чотирьох різновидів: міфи творення; героїчні міфи; есхатологічні міфи про кінець світу; календарні міфи про періодичне відновлення природи. Кожен з цих видів особливим чином жорстко пов'язаний з тим чи тим сакральним сюжетом. Міф відмінний від казки, епосу, роману, які, на відміну від міфу, відкривають шлях для вільного співпереживання.

У роботі підкреслено, що міф існує як певна ідеологема, оскільки включає елемент сакрального. Положення про те, що міф є певною ідеологемою, стосується не тільки давніх язичницьких міфів, міфів монотеїстичних релігій, але й міфів ХХ століття, під впливом яких завжди перебували різні політичні ідеології, зокрема тоталітарні. Разом з тим, необхідно відзначити наявність протилежності змістів у архаїчному міфі й у модерністському романі-міфі. У романі-міфі ХХ століття за допомогою іронічно перетворених міфологічних архетипічних мотивів виражено не стільки пробудження індивідуального служіння з колективного несвідомого, скільки трагедія відчуженості й самотності сучасного індивіда.

Головними конструктивними елементами міфу завжди виступають естетичне й сакральне, які тісно зв'язані одне з одним. Міф в естетичній сфері існує як особлива онтологічна реальність, що завдяки сакральній основі набуває значення своєрідної ідеологеми. Завдяки вербальному та пластичному характеру міф завжди пов'язаний зі світом почуттів, переживань, а значить, з екзистенціальною сферою буття.

П'ятий розділ дисертації має назву «Генеза та специфіка десакралізації естетичного процесу». Він містить два підрозділи. Перший з них «Передумови десакралізації естетичної свідомості в сучасній постмодерністській світоглядній парадигмі» присвячено формуванню постмодерністського світогляду після проголошеної Ф. Ніцше «смерті Бога». Цей світогляд характеризує, з одного боку, радикальне збіднення символічного виміру, втрату символу як метафізичної категорії та його спрощення до знаку, з другого, домінування суто естетичних цінностей над усіма іншими.

У роботі підкреслено, що цінність сакрального було піддано у ХХ столітті докорінному серйозному руйнуванню. Постмодернізм відмовився від традиційних сакральних цінностей. В естетиці ця відмова означає відмову від будь-якої нормативності, від стилю, від обґрунтованих принципів. Сучасна постмодерністська естетика - це «естетика симулякра». Вона має еклектичний характер. У ній втілено суто технократичний підхід до мистецтва.

Десакралізація сучасної естетики вносить елементи дисгармонії у національний і загальнолюдський естетичний простір. Виникає ситуація, коли онтологічно необхідну єдність, цілісність світу розпорошено на спрощену одноманітність наявного. Тим самим збіднено естетичну реальність, звужено її горизонти. Унаслідок десакралізації сучасної естетики порушено гармонію і міру буття, виникають антиестетичні явища, створено умови для загальної деестетизації. Потворне, низьке посідає поважне місце в системі естетичних категорій постмодерністської естетики, руйнуючи систему категорій взагалі, витісняючи з неї найважливішу з категорій - категорію прекрасного. Винищення сакрального з естетики та заміна його псевдосакральними цінностями сприяє духовній та історичній катастрофі людства.

З відходом від вищих цінностей інші цінності все більше дрібніють і починають провалюватися в безодню абсурду. Замість знехтуваних моделей сакрального, що зжили себе, людина починає шукати нові, першою з яких може бути названо Ніщо.

Сакральне в естетичному процесі покликано повернути людству втрачену внутрішню гармонію. Уявлення про сакральне, незалежно від того, чи спрямовані вони в минуле або в майбутнє, у тому або тому ступені відкидають поточний порядок. Якщо ми проаналізуємо світогляд, який заперечує сакральність як таку, то з необхідністю доходимо висновку про те, що такий світогляд також базується на якихось більш-менш стійких твердженнях, які приймаються без достатнього доказу як основа для конструювання світогляду. Навіть повністю атеїстичний світогляд не може обходитися без того, щоб постулювати ті чи ті стійкі «істини», проголошені фундаментальними й незаперечними, тобто «сакральними» в соціоцентричному сенсі. У різних ідеологіях не тільки здійснено процеси передачі й запозичення сакрального, але може формуватися уявлення про альтернативне сакральне, яке має витіснити зі сфери сакрального попередні релігійні уявлення про нього, наповнивши тим самим сферу сакрального іншим змістом. Отже, уявлення про сакральне повністю не відійшли в історичне минуле. Вони існують навіть в естетиці постмодерну. Людина періодично звертається до трансцендентного, а певні значущі елементи її буття так само підлягають процесу сакралізації, змінюючи вже десакралізовані форми на інші. Навіть в естетиці, яка має суто атеїстичне та матеріалістичне спрямування, існує якийсь елемент сакрального, який збуджує людину до естетичного відчуття прекрасного, деякою мірою подібного до відчуття сакрального. Проте в постмодерністській естетиці прекрасне перестає бути головною категорією, і тоді сакральне може пов'язуватися навіть із потворним.

«Нова духовна ситуація», властива свідомості постмодерну, виходить з того, що в тому самому дискурсі існують різні, а часто й протилежні за своєю спрямованістю ідеї. Вони здатні співіснувати разом у рамках тільки такого простору культури, що може максимально інтегрувати в собі найрізноманітніші за своїм характером, змістом і спрямованістю ідеї, які можуть у цьому просторі співіснувати.

У підрозділі 5.2. «Постмодерністська світоглядна парадигма та десакралізація сучасної естетики» зазначено, що постмодерн є закономірним етапом у розвитку естетики та культури взагалі. Він відкидає колишні, засновані на певній ієрархії системи естетичних і етичних цінностей і стверджує рівноцінність усіх художніх стилів. Постмодернізм виходить з відсутності існування скільки-небудь обґрунтованих ідей, так чи інакше вкорінених у сфері сакрального й здатних бути покладеними в основу подальшої діяльності людства.

Постмодерністська свідомість передбачає, що історичні форми сакрального, пов'язані з релігією, відкинуті, за словами Ф. Ніцше, «смертю Бога», до сьогоднішнього дня зжили себе, і прагне розбудови нового символічного простору з новим розумінням місця людини в світі. Постмодерн претендує на універсалізм. Саме завдяки постмодерністській філософії руйнуються рамки локальних культур, а їхнє надбання стає надбанням усього людства.

У дисертації зазначено, що ситуації, подібні до ситуації постмодерну, траплялись і раніше в історії культури в перехідні епохи, наприклад, в епохи еллінізму, кризи античного світу та становлення християнства, в епоху маньєризму та Ренесансу. Ми звертаємо увагу на те, що в сучасній посткультурі поступово визрівають нові сакральні цінності, які стануть у майбутньому реальною альтернативою тотальному релятивізму постмодерну. Своєрідним проявом «неосакралізації» є сприйняття мистецтва як сучасної релігії. Сакральна основа, хоч вона й не пов'язана з конкретною релігією, завжди буде сприяти зростанню творчого потенціалу художника, подальшому існуванню та розвитку мистецтва. Сакральне завжди існує там, де є напруження духу, тому завдання художників, композиторів, письменників, усіх творчих діячів мистецтва полягає у збереженні й примноженні потенціалу сакрального в рамках кожної конкретної культури.

Заключну частину дисертації складають висновки, що містять основні результати дослідження проблеми сакрального в естетичному процесі та міркування щодо теоретичних перспектив її розгляду.

Так, встановлено, що сакральне в естетичному процесі включає емоційний, раціональний та інтуїтивний елементи. Тобто, по-перше, сакральне не є позарозумовим попри його апеляцію до надчуттєвої та незбагненної інстанції буття. І по-друге, ментальні його фактори доступні аналізу й узагальненню по типу структур свідомості, у нашому випадку естетичної свідомості. Можливість виявлення раціональних елементів у природі сакрального існує завдяки використанню методів наукового аналізу. Зазначено, що протягом тривалого часу у вітчизняній філософсько-естетичній науці домінувала думка, за якою сакральне розглядалося як суто ірраціональне начало, як феномен релігійної свідомості і як його структурна основа та системоутворююча складова. Звідси питання: якою мірою сакральне відкрите для наукового пізнання. У дисертації показано, що саме на терені естетичної теорії є можливим і закономірним процес дискурсивної розробки цього феномена. Виявлено, що саме естетичний аспект проблеми сакрального несе в собі раціональні складові, незважаючи на чуттєвість естетичного.

У дослідженні провадиться теоретична позиція, яка принципово відмінна від розгляду сакрального як псевдореальності. Ми дистанціюємося від атеїстичних установок і наголошуємо на їхньому тимчасовому характері в історії культури. Сам атеїстичний світогляд виникав у певний період історії в межах відповідної культури як свого роду реакція на стійкі релігійно-естетичні установки на сакральне, які вже багато століть існували в цій культурі.

Вважаємо, що слід відрізняти специфіку сакрального в релігійно-міфологічному розумінні від «сакрального» як ходової метафори стосовно сучасної ідеології й культури. Вплив феномена сакрального на естетичний процес може бути як прямим, так і опосередкованим. Зв'язок феномена сакрального з естетичним процесом може набувати як прямого, так і зворотного характеру.

Поняття сакрального ширше за змістом, ніж суто релігійне. Сакральне та релігійне відмінні за своїми засадами та формою. Сакральне базується на архетипових основах, тоді як релігійне пов'язано з певною ідеологемою. У дисертації доведено, що в семантичних особливостях понять «сакральне», «священне», «святе» виявлено історичний характер уявлень про цей феномен у культурі людства.

Ззовні релігійної свідомості сакральне збіднено, зведено до фантома. Зсередини - не є осяжним. Стає проблемою сама дискурсивна установка його досліду, і цю проблему ми вирішуємо через розширення уявлень про сакральне, котрі існували раніше, до його розуміння як фундаментальної структури естетизації буття, що «відповідає» за сприймання світу як цілісності. Сакральне - це стрижень естетичної свідомості, який (у світському мистецтві та нерелігійних формах діяльності - стихійно) націлює її на осягання єдності світу, переживання, на гармонізацію самої себе.

З періоду античності, коли було сформовано ідеал калокагатії, до кінця християнського середньовіччя сфери сакрального та естетичного майже збігались. Сфера сакрального, як і сфера мистецтва, мала глибоко символічний характер. Головна різниця у сприйнятті сакрального між античністю та середньовіччям полягала в тому, щу саме в кожну з цих епох стояло на передньому плані - сакральне чи естетичне. У космоцентричному світогляді античності на передньому плані перебувало естетичне, саме слово «космос» походило від «косме» (краса). У теоцентричному світогляді середньовіччя на першому місці стояло сакральне, яке ототожнювалося з Богом - Абсолютом. Отже, проблема сакрального за часів античності та середньовіччя розглядається саме як онтологічна проблема. Онтологічний потенціал естетичного значно підвищувала присутність елементів сакрального в естетичному процесі античності та середньовіччя. Суттєве розділення сакрального та естетичного починається з епохи Ренесансу й найбільш яскраво виявляє себе в сучасній посткультурі.

З погляду релігійної християнської свідомості, сакральне (святе) відноситься до сфер метафізики, моралі та аксіології, які, з релігійної точки зору, вищі за естетичну. У монотеїстичних релігіях сфера сакрального завжди пов'язана з Богом. Сакральне в той же час є основою моралі, яка онтологічно вкорінена у сферу сакрального й не може бути виведена з емпіричного досвіду. Інша справа - мистецтво, яке покликане відбивати наявну реальність шляхом мімезису, наслідувати її. Отже, кожен художник, який створює твір мистецтва, за християнською естетикою, - наслідувач Бога. Його особистість у моральному відношенні мала велике значення для сакрального мистецтва іконопису. Але в світському мистецтві Ренесансу та наступних епох мораль особистості художника втрачає попереднє значення.

У дисертації доведено, що сакральне за своїми емоційними характеристиками амбівалентне. Воно викликає жах і заворожує одночасно. Таким чином, сакральне викликає глибокі естетичні почуття, що свідчить про те, що воно відноситься не тільки до суто релігійної сфери, але й до естетичної. Така амбівалентність сакрального пов'язує його як з естетичними почуттями, так і з категоріями прекрасного, піднесеного, жахливого та ін. У дисертації показано, що й мистецтво, яке досліджує естетика, так само, як і сакральна сфера, амбівалентне. Витвори мистецтва також жахають і заворожують, але, скоріше, як відображення в дзеркалі сакральної реальності, що дана художній свідомості людини в символах й алегоріях.

У процесі дослідження було уточнено зв'язок сакрального з такими категоріями естетики, як прекрасне, піднесене, трагічне, комічне, естетичний ідеал. Розкриття співвідношення категорії «сакральне» з іншими категоріями естетики дало можливість дослідити сутність феномена сакрального в естетиці. Ми наполягаємо на висновку про те, що категорія сакрального має глибоке значення не тільки для релігійної естетики, але й для естетики в цілому. У секуляризованій естетиці модерну сакральне переважно існує в його соціогенотеїстичному типі. Воно існує навіть в естетиці постмодерну, де відбувається спроба радикальної десакралізації естетичного процесу.

Сакральне розглянуто як важлива категорія не тільки естетики, але й гуманітарного знання в цілому. Доведено, що сакральне має апріорний характер і закладено в самій чуттєвості людини, воно є межовою основою екзистенції і в контексті різних світоглядів може виступати і як категорія, і як екзистенціал, і як концепт. Сакральне - це стала інтенція, тому не слід зв'язувати сакральне виключно з релігійною психологією, хоч воно може виявлятися й через психологічні стани.

У дисертації проаналізовано також особливості впливу сакрального на мистецтво. Показано, що мистецтво не може вважатися сакральним тільки на тій підставі, що його теми породжені духовною істиною, тоді як його формальна мова не свідчить про подібне джерело. У цьому випадку можна говорити про наявність лише деяких елементів сакрального у творах мистецтва. Не існує сакрального мистецтва, незалежного від того чи того аспекту метафізики. За своєю природою метафізика безмежна, а значить нескінченність властива й сакральному мистецтву. Водночас у рамках мистецтва нескінченне формально може бути виражене тільки через кінцеве, тобто через певну сукупність форм. У дисертації підкреслено, що сакральне мистецтво та сакральне в мистецтві не збігаються одне з одним.

Доведено, що необхідність сакрального мистецтва, у якому зміст і форма відповідали одне одному, виникла лише після того, як християнство затвердилося як державна релігія на всій території греко-римського світу.

Наголошуючи на великому впливі сакрального на естетичний процес, підкреслюємо й суттєву різницю між ними. Отже, естетичне начало - це так чи інакше гра, а релігійне й моральне - це саме життя. Оскільки сакральне начало в християнстві є Бог, то в епоху Ренесансу відбувається «смерть Бога» в моралі й воскресіння його в естетиці. Суто естетичне ставлення до сфери сакрального перетворює сакральне зі світла істини на відбите світло. Ця духовна ситуація відтворюється протягом історії, але на різних духовних рівнях.

Сакральне може виступати в естетичному процесі як гранична й абсолютна цінність, тобто воно має аксіологічний характер. Сакральне існує як свого роду точка відліку в системі координат естетичного процесу. Сакральне та естетичне відносяться одне до одного, як вертикаль та горизонталь.

У дисертації доведено, що медіаторами сакрального в естетичному процесі є символ, слово, міф. Сакральне виступає як символічне. Усяке мистецтво теж символічне. Символ існує як своєрідний міст між сакральним та естетичним і являє собою знаряддя духу, тобто відноситься до сфери сакрального. Згідно з уявленнями релігійної естетики, символ пов'язаний зі сферою трансцендентного, і в ньому присутня сакральність.

Сакральне реалізує себе у слові як естетичне, а естетичне як сакральне. У слові, спрямованому до Бога, у слові молитви, у сповідальному слові та слові інших мовних ритуалів зникає межа між сакральним та естетичним, що й відображено в багатьох культурних традиціях, які сприймають поета як пророка.

Проблема відношення сакрального та міфу має також велике значення стосовно розкриття місця й ролі сакрального в естетичному процесі. Міф існує як певна ідеологема, оскільки включає елемент сакрального; міф має не тільки вербальне, але й образно-пластичне вираження, а тому він завжди пов'язаний з естетичним. Таким чином, головними конструюючими елементами міфу виступають як естетичне, так і сакральне.

Сакральне збігається з естетичним у точці екзистенціального, оскільки і сакральне, і естетичне переживає людина. Сакральне та естетичне протистоять хаосу почуттів.

Сакральне в естетичному процесі має як раціональні, так і ірраціональні аспекти. Раціональні аспекти сакрального пов'язані з ідеєю, канонічною формою, естетичним ідеалом. Простір та час як раціональні аспекти сакралізованої форми у мистецтві набувають важливого значення. З символічними простором та часом пов'язано ідею ієротопії, яка передбачає побудову сакральних просторів як особливий вид художньої творчості. В ієротопії сакральне збігається з естетичним.

У роботі зазначено, що в XX столітті людство здійснило значну модифікацію ідеї сакрального, доповнило її новим змістом, перемістивши акценти на суто мирські витвори, на соціальні явища, на мистецтво та художній процес взагалі, але не знищило повністю царини релігійно-сакрального. Останнє продовжує бентежити людину переважно в критичні та святково піднесені моменти її життя, хоча й поступається масштабами впливу на спільноту іншим історичним епохам.

Ми доходимо висновку, що повна десакралізація естетичної свідомості неможлива, хоч постмодернізм десакралізує і деестетизує мистецтво. У постмодерністському знаку немає того, що позначено, а тому немає чітко вираженої онтології. У постмодернізмі виражено тенденцію щодо десакралізації, деонтологізації та деаксіологізації, але повна десакралізація, деонтологізація та деаксіологізація в постмодернізмі теж не можуть відбутися, оскільки місце традиційних форм сакрального посідають його перетворені форми: святе місце пустим не буває.

Сакральне існує там, де є напруження духу, тому завдання художників, композиторів, письменників і всіх творчих діячів мистецтва полягає у збереженні й примноженні потенціалу сакрального в рамках кожної конкретної культури. Сакральне стає тим джерелом, завдяки якому можливе подолання сучасних кризових тенденцій у культурі й встановлення постійного діалогу між різними культурними традиціями.

У цілому здійснений аналіз обґрунтовує необхідність використання категорії «сакральне» в естетиці. Сакральне можна розглядати як феномен, що суттєво впливає на естетичний процес, і саме в такому сенсі сакральне можна розглядати і як естетичну категорію. Не належачи повністю до естетики, сакральне постає своєрідним зв'язком для всієї системи естетичних категорій. Здійснене дослідження статусу сакрального як важливого чинника формування й розвитку естетичного процесу дозволяє нам визначити цю проблему як один з найважливіших напрямків гуманітарного знання в цілому.

Підводячи підсумок, ми наголошуємо на невичерпаності аналізу сакрального в естетичному процесі цією дисертаційною роботою, проте в ній позначено вузлові поняття зазначеної проблеми, які становлять перспективу для подальшого розвитку сучасної естетичної думки.

Список опублікованих автором праць за темою дисертації

Монографія:

1. Шелюто В. М. Естезис сакрального / Володимир Михайлович Шелюто. - Луганськ : Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2007. - 276 с. - 16,0 др.арк.

Статті у фахових виданнях, зареєстрованих у ВАК України

1. Шелюто В. М. Проблема сакрального и язык / В. М. Шелюто // Луганськ : Філософські дослідження. - 2001. - № 2. - С. 48 - 59. - 0,5 др. арк.

2. Шелюто В. М. Сакральне значення міфу / В. М. Шелюто // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури : зб. наук. праць. - К. : КНУ, 2002. - Вип. 8. - С. 107 - 115. - 0,5 др. арк.

3. Шелюто В. М. Сакральное значение символа / В. М. Шелюто // Філософські дослідження. - Луганськ : Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2002. - № 3. - С. 21 - 29. - 0,5 др. арк.

4. Шелюто В. М. Проблема людини в системі сакральних цінностей / В. М. Шелюто // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності : зб. наук. праць. - К. : Вид. Центр КНЛУ, 2002. - Вип. 9. - С. 19 - 27. - 0,5 др. арк.

5. Шелюто В. М. Типологія уявлень про сакральне у релігіях світу / В. М. Шелюто // Наукові записки. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія : зб. наук. праць Нац. пед. ун-ту ім. М.П. Драгоманова. - К., 2002. - Вип. 11. - С. 57 - 65. - 0,5 др. арк.

6. Шелюто В. М. Закон и благодать в системе этических ценностей христианства / В. М. Шелюто // Філософські дослідження. - Луганськ : Вид-во СНУ ім. В.Даля, 2003. - № 4. - С. 90 - 97. - 0,5 др. арк.

7. Шелюто В. М. Сакральне та його вплив на процес становлення естетичної свідомості / В. М. Шелюто // Науковий часопис НПУ ім. М.П.Драгоманова. Серія №7. - 2004. - № 2. - С. 105 - 115. - 0,5 др. арк.

8. Шелюто В. М. Сакральное как эстетическая категория / В. М. Шелюто // Вісник Національного Технічного університету України «Київський політехнічний інститут». Філософія. Психологія. Педагогіка : зб. наук. праць. - К. : ІВЦ «Політехніка», 2005. - № 1. - С. 60 - 69. - 0,5 др. арк.

9. Шелюто В. М. Временный аспект сакрального в эстетическом процессе / В. М. Шелюто // Науковий часопис НПУ Н.П.Драгоманова. Серія № 7 ; зб. наук. праць. - К. : НПУ ім. Н.П. Драгоманова. - 2005. - № 7. - С. 160 - 167. - 0,5 др. арк.

10. Шелюто В. М. Взаємодія категорій сакрального і трагічного в античній та християнській естетиці / В.М. Шелюто // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури : зб. наук. праць. - К. : Міленіум, 2005. - Вип. 14. - С. 11 - 25. - 0,5 др. арк.

11. Шелюто В. М. Етико-естетичні аспекти праці й творчості як сакральної цінності християнства / В. М. Шелюто //Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності : зб. наук. праць / відп. ред. : М.М. Бровко, О.Г. Шутов. - К. : Віпол, 2005. - Вип. 15. - С. 198 - 205. - 0,5 др. арк.

12. Шелюто В. М. Проблемы сакрального в философско-эстетической мысли Германии конца 19 - начале 20 вв. / В. М. Шелюто // Філософські дослідження : зб. наук. праць Східноукр. нац. ун-ту. - Луганськ, 2005. - Вип. 6. - С. 233 - 244. - 0,5 др. арк.

13. Шелюто В. М. Естетичні й релігійно-філософські основи творчості Х.Л. Борхеса : сакральне, гностицизм і постмодерн / В. М. Шелюто // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. - К., 2006. - № 1. - С. 16 - 22. - 0,5 др. арк.

14. Шелюто В. М. Сакральный аспект религиозного и эстетического идеала / В. М. Шелюто // Філософські дослідження : зб. наук. праць Східноукр. нац. ун-ту. - Луганськ, 2006. - Вип. 7. - С. 214 - 223. - 0,5 др. арк.

15. Шелюто В.М. Вплив постмодерністського світогляду на процес десакралізації естетики / В. М. Шелюто // Мультиверсум. Філософський альманах : зб. наук. праць / гол. ред. В. В. Лях. - К. : Український центр духовної культури, 2006. - Вип. 59. - С. 190 - 202. - 0,5 др. арк.

16. Шелюто В.М. Просторові аспекти сакралізованої форми в естетичному процесі / В. М. Шелюто // Наука. Релігія. Суспільство. - Донецьк : ІПШІ МОНУ і НАНУ «Наука і освіта», 2007. - Вип. 2. - С. 176 - 182. - 0,5 др. арк.

17. Шелюто В.М. Природа и типология сакрального / В. М. Шелюто // Вісник Дніпропетр. ун-ту : Філософія. Соціологія. Політологія. - Дніпропетровськ : ДНУ, 2007. - Вип. 16. - С. 252 - 259. - 0,5 др. арк.

18. Шелюто В.М. Удвоение реальности и проблема трикстера в сакральном искусстве / В. М. Шелюто // Гілея. Наук. вісник : Історія. Політологія. Філософія : зб. наук. праць. - К., 2008. - Вип. 12. - С. 228 - 235. - 0,5 др. арк.

19. Шелюто В. М. Сакральний сенс сповідального слова та молитви в аспекті естетики та культури / В. М. Шелюто // Вісник Держ. акад. керівних кадрів культури і мистецтв. - К., 2008. - № 2. - С. 27 - 32. - 0,5 др. арк.

20. Шелюто В.М. Символізм та теургія в християнській естетиці / В. М. Шелюто // Гілея. Наук. вісник : Історія. Політологія. Філософія : зб. наук. праць. - К., 2008. - Вип. 17. - С.300 - 307. - 0,5 др. арк.

21. Шелюто В.М. Проблема сакрального и красоты в эстетике Средневековья / В. М. Шелюто // Гілея. Наук. вісник : Історія. Політологія. Філософія : зб. наук. праць. - К., 2009. - Вип. 25. - С. 231 - 240. - 0,5 др. арк.

22. Шелюто В. М. Сакральное и красота в античной эстетике / В. М. Шелюто // Філософські дослідження : зб. наук. праць Східноукр. нац. ун-ту. - Луганськ, 2009. - Вип. 10. - С. 205 - 214. - 0,5 др. арк.

23. Шелюто В. М. Теургическое творчество в представлениях русских символистов «серебряного века» / В. М. Шелюто // Філософські дослідження: зб. наук. праць Східноукр. нац. ун-ту. - Луганськ, 2010. - Вип. 11. - С. 204 - 217. - 0,5 др. арк.

24. Шелюто В.М. Сакральний аспект храму в християнській естетиці / В. М. Шелюто // Гілея. Наук. вісник : Історія. Політологія. Філософія : зб. наук. праць. - К., 2010. - Вип. 36. - С. 211 - 219. - 0,5 др. арк.

Матеріали конференцій

1. Шелюто В. М. Хронотоп западноевропейской культуры раннего средневековья / В. М. Шелюто // Мат-ли ІІ Міжнар. наук.-практ. конф. «Динаміка наукових досліджень 2003». - Том 1. Філософія. - Дніпропетровськ : Наука і освіта, 2003. - С. 55 - 57. - 0,2 др. арк.

2. Шелюто В. М. Вплив уявлень про сакральне на формування естетичних поглядів середньовіччя / В. М. Шелюто // Історична наука : спадщина і сучасність. - Луганськ : Вид-во Східноукр. нац. ун-ту ім. В. Даля, 2003. - С. 62 - 64. - 0,2 др. арк.

3. Шелюто В. М. Код сакрального в історії та культурі / В. М. Шелюто // Актуальні проблеми вітчизняного та світового розвитку в історичному контексті : мат-ли V регіон. наук. конф. (10 - 11 листопада 2004 р.). - Луганськ : Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2004. - С. 116 - 118. - 0,2 др. арк.

4. Шелюто В. М. Представления о сакральном в словаре В. Даля и их воздействие на русскую духовную культуру / В. М. Шелюто // Владимир Даль в социокультурном пространстве ХХІ столетия. Восьмые Международные Далевские чтения. Доклады и сообщения. - Луганск, 2004. - С. 250 - 256. - 0,5 др. арк.

5. Шелюто В. М. Связь проблемы сакрального с процессом воспитания личности средствами искусства / В. М. Шелюто // Развитие образовательных процессов и становление гражданина в контексте европейской интеграции : междунар. науч.-практ. конф. - Луганск : Янтар, 2004. - С. 432 - 441. - 0,5 др. арк.

6. Шелюто В. М. Язык как источник представлений о сакральном в словаре В. И. Даля / В. М. Шелюто // Наследие В.И. Даля в контексте общечеловеческих национальных ценностей. Девятые Международные Далевские чтения. Доклады и сообщения. - Луганск : Изд-во ВНУ им. Даля, 2005. - С. 79 - 85. - 0,5 др. арк.

7. Шелюто В. М. Проблема взаимоотношения категорий сакрального и незавершенного в искусстве / В. М. Шелюто // Философия и будущее цивилизации : тезисы докладов и выступлений 4 Российского философского конгресса (Москва, 24 - 28 мая 2005 г.) : В 5 т. - Т. 4. - М. : Современные тетради, 2005. - С. 233 - 234. - 0,2 др. арк.

8. Шелюто В. М. Эстетический аспект проблемы сакрального в русской и украинской религиозной философии / В. М. Шелюто // Полифоническая культура Украины : мат-лы регион. науч.-практ. конф. ; отв. ред. Ю.П. Фесенко. - Луганськ : Янтар, 2005. - Вып. 1. - С. 191 - 201. - 0,5 др. арк.