Феномен самоідентифікації соціального суб’єкту в дискурсивних просторах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

АВТОРЕФЕРАТ

ФЕНОМЕН САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ СОЦІАЛЬНОГО СУБ'ЄКТУ В ДИСКУРСИВНИХ ПРОСТОРАХ

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара Міністерства освіти і науки України

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор, член-кореспондент Національної Академії педагогічних наук України, заслужений діяч науки і техніки України ГНАТЕНКО Петро Іванович, Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, завідувач кафедри філософії

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор БИЧКО Ігор Валентинович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри історії філософії;

доктор філософських наук, професор ПУНЧЕНКО Олег Петрович, Одеська національна академія зв'язку імені О.С. Попова, завідувач кафедри філософії і українознавства;

доктор філософських наук, професор ШАБАНОВА Юлія Олександрівна, Національний гірничий університет України (м. Дніпропетровськ), завідувач кафедри філософії

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університеті імені Олеся Гончара за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8.

Автореферат розісланий 22 листопада 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор філософських наук, професор В.Б. Окороков

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Нинішній стан розвитку соціальної філософії характеризується трьома основними тенденціями. Перша з яких вбачається в тому, що соціальна філософія все частіше бере на себе роль не тільки акумулятора соціально-гуманітарних знань, але й стає свого роду загально філософською базою для виявлення і всебічного осмислення найбільш кардинальних і гострих питань всього соціально-гуманітарного пізнання. Другою тенденцією розвитку соціальної філософії стало «повернення» до соціальної теорії суб'єкту після постмодерністської ситуації «смерті суб'єкту», але вже на якісно іншій основі. Дану тенденцію цілком прийнятно вважати ствердженням у соціально-гуманітарних науках суб'єктно-орієнтованого підходу, розповсюдження якого багато в чому обумовлюється глибокою кризою об'єктивістських підходів у соціально-гуманітарному пізнанні. Суб'єктно-орієнтований підхід пропонує нові варіанти вирішення проблеми «входження» суб'єкта в соціальні виміри буття, застосовуючи і якісно інші підходи до розгляду суб'єктивності, або блокуючи, або, принаймні, істотно утрудняючи розгляд суб'єкта як середньостатистичного елементу, як додатку або функції соціальної системи, що притаманне розумінню суб'єктивності в класичній соціальній теорії. Це відкриває нові горизонти для вивчення суб'єкта в соціальних вимірах буття. Тому на онтологічному рівні стає можливим завдяки зародженню нового типу суб'єктивності, так званого віртуально-топологічного суб'єкту, що володіє достатньою мірою свободи, гнучкістю, здатного перебувати в багатьох соціальних вимірах одночасно, постійно себе інтерпретувати, конструювати і трансформувати. Даний феномен називається полісуб'єктивністю і актуальним постає вивчення такого типу суб'єктивності, а саме, як конституюється онтологія такого суб'єкту, які чинники стають домінуючими в практиці його соціального існування; як визначаються структури соціальної реальності суб'єкту; чи можливо і якою мірою самоконструювання і самотрансформація соціального суб'єкту. Дослідження окреслених достатньо складних питань ми і звернемося в дисертаційній роботі. Актуальність даної проблеми для сучасної України зумовлена тією обставиною, що серед різноманіття соціальних дискурсів сучасному суб'єкту дуже складно самовизначитися і знайти суто свою ідентичність. Тому нагальною постає потреба дослідження типів і механізмів самоідентифікації як процесу.

З погляду суб'єктно-орієнтованого підходу виникає необхідність в перегляді не тільки онтологічних підстав суб'єктивності, але й самої соціальної теорії. Саме в цьому простежується третя тенденція розвитку сучасної соціальної філософії. Вона багато в чому обґрунтовує радикальну переоцінку передумов і підстав традиційної субстанціалістської соціальної теорії, яка спирається на гіпостазуючі та реіфікаціоністські навички мислення, і, зрештою, стимулює створення нової соціальної теорії - теорії ХХІ століття. Складність дослідження проблеми сучасної полісуб'єктивності обумовлюється насамперед і тим, що вона практично не піддається епістемологічному аналізу в рамках традиційних підходів. При їх використанні неминуче виникає гіпостазування суб'єктивності або ж реіфікація становища суб'єкту в соціальних вимірах буття, що одержує характеристики «актор», «соціальний агент», «індивідуальний агент», «колективний агент» тощо. І в цьому сенсі дослідження полісуб'єктивності як характеристики сучасного соціального суб'єкту вірогідно проводити лише за допомогою міждисциплінарного підходу. Тому, суб'єктно-орієнтований підхід передбачає міждисциплінарний синтез ідей і основних положень багатьох напрямів соціально-гуманітарного знання та є розуміння тієї обставини, що даний підхід досить продуктивний і може дати відповіді на багато питань, які торкаються проблеми «включення» суб'єкту в соціальне. А ці питання практично неможливо задовільно вирішити за допомогою традиційної соціальної теорії і класичної теорії суб'єктивності, не вдаючись при цьому до редукціонізму, еклектики, надмірного спрощення.

Так, найбільш складною і мало розробленою проблемою сучасної соціальної теорії є вивчення характеру взаємозв'язків між суб'єктом і соціумом на мікросоціальних рівнях існування суб'єкту, де і відбувається конституювання суб'єктивності. Ці рівні суб'єктивного існування припускають дослідження найважливішого конститутивного для суб'єкту і соціуму мовного утворення - дискурсу. Зараз цей термін застосовується дуже часто, тому «затерто» його первинний сенс розуміння як особливого мовного утворення. Про дискурс як особливе мовне утворення дуже точно сказав у своїй роботі «Символічний обмін та смерть» Ж. Бодрійяр, що «така мова не має нічого спільного з лінгвістичним розумінням терміну «мовлення», що входить в опозицію «мова/мовлення» і підлеглого мові. Нероздільне (символічне) мовлення саме заперечує розмежування мови/мовлення. Мовлення конкретно-актуальне говорить те, що говорить, а заразом і все останнє. Воно не дотримується правил дискретності знаку, розділення інстанцій, воно говорить одночасно на всіх рівнях». На цих одночасно і мікросоціальних, і дискурсивних рівнях соціального, проблема суб'єкту одночасно є і проблемою його соціальної самоідентифікації. Дані рівні й зумовлюють те розуміння, згідно з яким сучасний суб'єкт не може бути визначений як одновимірна істота, тобто суб'єкт є множинним, або полісуб'єктивним і постійно самовизначається, перевизначається та довизначається. Вирішення проблеми самоідентифікації і самовизначення суб'єкту в соціальних просторах дискурсу припускає те, що в ньому практично має бути сформульоване нове соціально-теоретичне уявлення про «входження» суб'єкту в соціальні виміри, що передбачає перегляд, до всього іншого, і традиційних понять соціалізації, соціальної адаптації, інтеріорізації. У дисертації презентована авторська концепція дискурсивних просторів самоідентифікації соціального суб'єкту, яка є одним із варіантів вирішення проблеми «включеності» суб'єкту в соціальні виміри буття, котра долає суб'єктивізм і трансценденталізм класичної парадигми суб'єктивності і гіпостазування та реіфікаціонізм об'єктивізму традиційної соціальної теорії.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження пов'язане з науково-дослідною програмою кафедри філософії Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара «Філософія науки і духовна культура на межі тисячоліття» (№ 0199V001308).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є вивчення структури і механізму самоідентифікації соціального суб'єкту в дискурсивних просторах.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань:

проаналізувати множинний характер сучасного суб'єкту і розкрити зміст поняття «полісуб'єктивність»;

розкрити соціальну «природу» онтологічного виміру суб'єкту як сущого, що самоідентифікується;

виявити специфіку, різновиди і основні характеристики перформативної самоідентифікації суб'єкту;

дослідити самоідентифікацію в особливого роду дискурсивних утвореннях ? дискурсивних просторах; продемонструвати, що суб'єкт неможливий до актів мовного висловлювання та їх знаків;

проаналізувати специфіку та механізм дії перформативної самоідентифікації суб'єкту та виявити інші типи самоідентифікації суб'єкту;

показати множинний ? континуальний, багатовекторний і трансформативний ? характер самоідентифікації суб'єкту;

продемонструвати переваги і специфіку іманентної позиції спостереження соціальної реальності для постнекласичної соціальної теорії порівняно з трансцендентною позицією;

показати, що множинність самоідентифікацій є невід'ємною властивістю дискурсивних просторів;

розкрити значущість онтології «Іншого» для процесу самоідентифікації суб'єкту;

встановити спосіб самозасвідчення соціального суб'єкту в дискурсивних просторах, що задається онтологією «Іншого»;

розкрити епістемологічні принципи концепції дискурсивного простору з позицій соціальної топології та соціального конструктивізму;

виявити топологічні та конструктивістські підстави дискурсивних просторів як соціальних цілісностей;

розкрити соціальні можливості дискурсивних просторів і встановити їх базисні онтологічні характеристики;

встановити онтологічні атрибути дії механізму ідентифікаційних матриць у дискурсивних просторах і полях самоідентифікації суб'єкту.

Об'єктом дослідження є самоідентифікація як онтологічний вимір соціального суб'єкта в структурах соціальної реальності.

Предметом дослідження є перформативний, самоозначуючий, просторовий, ретроактивний, соціальний аспекти ідентифікаційної матриці суб'єктивності дискурсивних просторів.

Методологічні основи дослідження. В дослідженні використовується цілісний підхід до розуміння соціальної реальності, який розкриває шеллінгіанський принцип суб'єкт-об'єктної тотожності, застосований для дослідження самоідентифікації суб'єкту через дискурсивні простори. Застосований підхід до соціальної реальності як численність дискурсивних цілісностей повною мірою відповідає міждисциплінарному підходу та конкретизується при реалізації наступних принципів ? взаємопов'язаності, системності (цілісності), об'єктивності, темпоральності і додатковості. Онтологічний характер дослідження передбачає використання методів філософської герменевтики, структуралізму та постструктуралізму, соціальної топології і соціального конструктивізму, семіології. Особливості розуміння соціальної реальності як дискурсивного простору реляційних соціальних позицій, які визначаються через інші позиції, вимагає застосування спеціального соціально-опосередкованого методу бриколажу, запропонованого К. Леві-Стросом і широко вживаного постмодерністською і постструктуралістською філософією, сучасними - соціальною та психоаналітичною теоріями. Реалізації вищеозначених підходів і принципів сприяє використання загальнонаукових методів: компаративного, класифікації і систематизації, ідеалізації, уявного експерименту, абстрагування тощо. Застосування всіх цих підходів, методів і принципів дозволило виявити онтологічні атрибути механізму дії ідентифікаційних матриць суб'єктивності в дискурсивних просторах.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що на підставі тополого-конструктивістської моделі дискурсивних просторів проведене комплексне міждисциплінарне дослідження процесів самоідентифікації соціального суб'єкту. У рамках розробленої концепції самоідентифікації соціального суб'єкту в дискурсивних просторах отримані наступні науково-теоретичні результати, що конкретизують основні положення концепції:

проаналізовано множинний характер сучасного суб'єкту, тобто досліджено феномен полісуб'єктивності, що свідчить про множинність положень, які суб'єкт займає одночасно в соціальних просторах дискурсу;

розкрито положення, згідно якому ідентифікація суб'єкту зі своїми висловлюваннями є онтологічним виміром соціального суб'єкту як сущого, що самоідентифікується;

виявлено специфіку і характеристики перформативної самоідентифікації - процесуальність, дискурсивність, «базальну» соціальність, самонайменування, просторовість, ретроверсивність, перформативність; встановлено її різновиди, що підрозділяються на пряму самоідентифікацію, зворотну - деідентифікацію і поворотну - реідентифікацію;

досліджено, що самоідентифікація здійснюється в особливого роду дискурсивних утвореннях - дискурсивних просторах; в них сам суб'єкт як суще, що самоідентифікується через власні предикати, неможливий до актів мовного висловлювання та різноманіття їх знаків;

проаналізована специфіка та механізм дії самоідентифікаційного процесу суб'єкту в дискурсивних просторах, що носить перформативний, «базальний» соціальний, самоозначуваний, просторовий і ретроверсивний характер; окрім перформативної, в даних дискурсивних утвореннях виявлені інші різновиди самоідентифікації суб'єкту - наративна і просторово-тілесна;

показано, що у дискурсивних просторах самоідентифікація здатна до континуально-дискретного перетворення своєї векторної спрямованості і чисельних трансформацій;

продемонстровано перевагу і специфіку іманентної позиції спостерігача соціальної реальності порівняно з трансцендентною, що дозволяє уникнути парадоксів реіфікації і гіпостазування, що забезпечується завдяки континууму соціального дискурсу;

показано множинність самоідентифікацій як невід'ємну властивість самих дискурсивних просторів;

розкрито, що процес самоідентифікації в дискурсивних просторах як «місцях» її здійснення конституїрується онтологією Іншого, що припускає включення іншості як невід'ємного компоненту в будь-який різновид самоідентифікації і запропонована класифікація онтологій Іншого, яка дозволила диференціювати основні концепцептуалізації| Іншого: Інший як Ближній, в ідеалі Бог, або Абсолют; діалогічна концепція Іншого - «Я-Ти»; Інший як символічна структура або закон; Інший як дискурсивна ідентичність; Інший як множинний процес самоідентифікації;

встановлено спосіб самозасвідчення суб'єкту в дискурсивних просторах із використанням онтології «Іншого» як множинності самоідентифікації. Показано, що самозасвідченність можлива тільки за умови проблематизації суб'єктом свого власного існування, яке визначається як нестримне бажання стати або відбутися соціальним суб'єктом. Самоідентифікація визначається детермінацією суб'єкту вільною дискурсивно-просторовою функцією, що обов'язково виражається в прийнятті суб'єктом певної соціальної позиції;

розкрито епістемологічна підстава концепції дискурсивних просторів: -соціально-топологічну основу склали наступні базисні концепти: «якість» і «відношення», «порядок», «інтелігібельність», «символічне», а також концепти соціального конструктивізму, що виконують функцію розширення полісемантичних можливостей дискурсу: «конвенціональність», «перформанс», «контекстообумовленість» і «творіння», «локальність» (ситуативність);

проведено компаративний аналіз підходів до дослідження топологізації соціальної реальності як цілісності; як базисний, виявлено підхід, в якому соціальне ціле визначається через рухому конфігурацію дискурсивних просторів, що конституюється полями «інтердискурсу», що дає можливість розглядати соціального суб'єкта як сходження безлічі різних дискурсивних подій, що безпосередньо визначає реляційність самої соціальної позиції, в якій відбувається самоідентифікація суб'єкту;

розкрито соціальні можливості дискурсу і встановлено вісім онтологічних характеристик дискурсивного простору самоідентифікації: континуальність, антиномічна закритість/відкритість, зв'язність, особливого роду просторовість або «чистий» spatium, силова (змістовна) підоснова, позиційність, диспозиційність і субординація (ієрархічність);

встановлено основні онтологічні атрибути дії механізму ідентифікаційних матриць суб'єктивності, що функціонують в дискурсивних полях: топосність, перформативність, іншість, інтердискурсивність, ретроактивність, «дрейф» топосів, атопосність; у процесі дослідження було встановлено, що ідентифікаційні матриці суб'єктивності виникають лише на мікрорівнях соціального.

Теоретичне і практичне значення дисертації. Положення і висновки дисертації дають можливість:

поглибити дослідження перформативної ідентифікації в умовах «кризи ідентичностей» у сучасному процесі глобалізації;

забезпечити підстави для вивчення інших різновидів самоідентифікації суб'єкта і їх взаємозв'язку і взаємообумовленості;

дослідити негативні типи самоідентифікації як різновидів деідентифікації і реідентифікації суб'єкта в дискурсивних просторах;

перевизначити і концептуалізувати зміст понять «соціалізація», «соціальна адаптація», «інтеріоризація», розширивши і доповнивши їх отриманим знанням самоідентифікаційних процесів;

продовжити вивчення ідентифікаційних матриць суб'єктивності з урахуванням різних типів самоідентифікації, що сприятиме створенню двоєдиної суб'єктно-соціальної конструктивістсько-топологічної теорії.

Матеріали дослідження можуть стати основою для підготовки навчальних посібників із теорії суб'єкту в філософії, застосування суб'єктно-орієнтованого підходу в соціальній філософії, впровадження соціально-топологічного і соціально-конструктивістського підходів в сучасне соціальне пізнання. Дані підходи також можуть бути використані під час розробки навчальних курсів із соціальної філософії, філософської антропології, сучасної соціальної теорії, філософії мови, сучасного теоретичного психоаналізу.

Апробація результатів дослідження. Основні ідеї та теоретичні положення були викладені в доповідях на Міжнародних, Всеукраїнських і регіональних конференціях: Філософські читання «Доля філософії в постнекласичний період» (18 листопада 2005 р., м. Дніпропетровськ); Всеукраїнська наукова конференція «Психоаналіз і суспільство» (15-16 квітня 2006 р., м. Дніпропетровськ); IV Всеукраїнські філософсько-богословські читання «Православ'я у світовій культурі» (15-16 листопада 2006 р., м. Дніпропетровськ); Регіональна науково-практична конференція «Роль кафедр соціально-гуманітарних дисциплін у формуванні морально-етичної культури студентів (15 грудня 2006 р., м. Дніпропетровськ); Міжнародна науково-теоретична конференція «Філософія освіти і сучасність» (19-20 квітня 2007 р., м. Дніпропетровськ); Всеукраїнська науково-практична конференція «Роль гуманітарної освіти у формуванні професійно-технічної еліти» (18-19 жовтня 2007 р., м. Дніпропетровськ); Міжнародна наукова конференція «Філософія гуманітарного знання: соціокультурні виміри» (26-27 жовтня 2007 р., м. Чернівці); V Всеукраїнські філософсько-богословські читання «Православ'я у світовій культурі» (13-14 листопада 2007 р., м. Дніпропетровськ); Всеукраїнська науково-практична конференція «Сучасне світорозуміння» (15-16 листопада 2007 р., м. Дніпропетровськ); Міжнародна науково-теоретична конференція «Філософія освіти у контексті історико-філософського знання» (15-16 травня 2008 р., м. Дніпропетровськ); Міжнародна наукова конференція «Філософія гуманітарного знання: раціональність і духовність» (2-3 жовтня 2008 р., м. Чернівці); Міжнародна наукова конференція «Філософія гуманітарного знання: після Вільгельма Дільтея» (16-17 жовтня 2009 р., м. Чернівці).

Публікації. Основні положення дисертації викладені в монографії (25,35 др. арк.) та 34 статтях, опублікованих у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура та обсяг дисертації. Структура дослідження зумовлена його метою та логікою. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів (16 підрозділів), висновків, списку використаної літератури (621 позиція) і приміток. Повний обсяг дисертації - 491 сторінка. Основний зміст дослідження викладений на 410 сторінках.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми і ступінь її розробленості, визначено мету і завдання, об'єкт і предмет роботи, розкрито методологічну основу дослідження, сформульовано положення наукової новизни, встановлено теоретичне та практичне значення отриманих результатів. самоідентифікація соціальний простір трансцендентний

Розділ 1 «Огляд літератури та методологія дисертаційного дослідження» присвячений розгляду ступеня розробленості проблеми, обґрунтуванню вибору теми, об'єкта і предмета дослідження, визначенню методологічної основи роботи.

У підрозділі 1.1 «Огляд літератури за темою роботи» визначаються основні напрями філософської та теоретичної думки щодо проблематики даного дослідження. Тема дисертації має міждисциплінарний характер, що обумовлює необхідність задіяння робіт різної наукової проблематики та різних галузей соціально-гуманітарного знання. Основні джерела з теми цього дисертаційного дослідження можна розділити на шість блоків. До них належать роботи з питань: 1) соціально-філософських концепцій суб'єкту, які торкаються проблеми ідентичності та ідентифікації; 2) дослідження процесів «входження» суб'єкту в соціальні виміри буття, в тому числі у контексті вивчення самоідентифікаційних процесів розгляду соціалізації, соціальної адаптації та інтеріоризації суб'єкту; 3) постмодерністських, постструктуралістських та сучасних психоаналітичних теорій і концепцій суб'єктивації індивіда; 4) концептуалізації та класифікації онтологій «Іншого»; 5) соціальної топології та соціального конструктивізму; 6) філософії мови, герменевтики, семіотики та структуралізму, автоматичного аналізу дискурсу та дискурс-аналізу, де досліджується соціальна обумовленість дискурсу.

Перший блок робіт - це філософські концепції та теорії суб'єкту. У контексті представленого дослідження акцент зроблено на тих розвідках, в яких категорія «суб'єкт» отримала понятійне визначення і розглядається крізь призму здатності суб'єкту до (само)ідентифікації. Таке розуміння суб'єкту ґрунтовано у першу чергу класичними і посткласичними філософськими роботами Г.В.Ф. Гегеля, Е. Гуссерля, Р. Декарта, І. Канта, Г.В. Лейбніца, Б. Паскаля, Б. Спінози, І.Г. Фіхте, М. Гайдеггера, Ф.В.Й. Шеллінга. З широкого спектру сучасних філософських праць, в яких досліджується проблема визначення суб'єкту і які торкаються в тій або іншій мірі проблеми ідентичності та ідентифікації суб'єкту, слід зазначити роботи Дж. Агамбена, Л. Альтюссера, А. Бадью, Е. Балібара, М. Бланшо, А. Бичко, І. Бичка, Б. Маркова, К. Вульфа, Х.-Г. Гадамера, Х.-У. Гумбрехта, Ф. Джейміссона, Н. Касторіадіса, Н. Лумана, М. Мамардашвілі, Ж.-Л. Нансі, М. Поповича, О. Пунченка, А. Рено, С. Комарова, С. Кримського, А. Погоняйло, А. Табачковського, В. Фурса, Ю. Хабермаса, Ю. Шабанової та ін. У даних роботах проблема ідентичності та ідентифікації розглядається в контексті концептуалізації суб'єктивності, аналізу її філософських підстав і виявлення «антропологічних констант» при конституюванні суб'єкту Нового часу. Найважливішим напрямом досліджень виступають роботи, що безпосередньо відбивається проблема ставлення ідентичності до процесу самоідентифікації. Це питання вивчається в роботах А. Аппадураі, З. Баумана, Р. Брубейкера і Ф. Купера, Б. Вальденфельса, Е. Гоффмана, Р. Джейкінса, А. Істхоупа, В. Коннолі, Е. Лаклау і Ш. Муфф, А. Мелуччі, Дж.Г. Міда, Дж. Поттера і М. Уезерел, Н. Феркло, С. Хандінгтона та ін. Окремим блоком виділимо праці, написані з зазначеної проблематики на пострадянському просторі. Найбільш значущі з цих робіт були представлені дослідженнями українських вчених П. Гнатенка і В. Павленка, О. Осетрової, Н. Шульги, їхніх російських колег І. Антонової, Л. Іоніна, В. Малахова, О. Туркіної, білоруських дослідників Ю. Бедаш, Г. Міненкова та ін.

Другий блок робіт представлений напрямом дослідницької літератури, що має безпосереднє відношення до дослідження проблеми «входження» суб'єкту в соціальні простори буття. З найвідоміших робіт даної проблематики відзначимо роботи М. Вебера, Г. Зіммеля, Т. Парсонса, П. Сорокіна, Ф. Тенніса, А. Щюця, Н. Еліаса. Із сучасних філософів та соціальних теоретиків, що активно розробляють проблематику суб'єкту в контексті соціального виміру буття, слід виділити дослідження Л. Альтюссера, Б. Андерсона, С. Баньковської, З. Баумана, Д. Ваттімо, Ф. Дарендорфа, Ф. Джейміссона, Х. Йоаса, Е. Кастельса, К. Касторіадіса, А. Лефевра, Д. Ло, В. Нікітіної, А. Турена, Д. Хапаєвої, О. Філіппова, Д. Уррі та ін.

Третій блок робіт складають постмодерністські, постструктуралістські та сучасні психоаналітичні теорії та концепції суб'єкту. Для даного дисертаціонного дослідження особливе місце при вивченні проблеми суб'єктивності мають праці М. Фуко та Ж. Лакана. Ці роботи мають істотний вплив на розвиток всієї сучасної соціально-гуманітарної думки, перш за все, на сучасну західну філософію та сучасний теоретичний психоаналіз. У контексті дослідження проблеми самоідентифікації ми зверталися до розгляду теорії дискурсу, дискурсивних практик та дискурсивних формацій, а також теорії суб'єктивації та «знання-влади» М. Фуко та теорії трьох регістрів суб'єктивності, теорії символічної ідентифікації та теорії Великого Іншого і маленького іншого Ж. Лакана, розглянутих в широкому соціальному контексті. З постмодерністських та постструктуралістських робіт із проблеми суб'єктивності аналізувалися роботи Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі, Ж. Бодрійяра, Ж. Дерріда, Ю. Крістевої, Ж.-Ф. Ліотара та інших. У світлі вивчення проблеми самоідентифікації соціального суб'єкту розглядалися дослідження з сучасного теоретичного психоаналізу, що спирається на праці З. Фройда «раннього» періоду творчості та дослідження з ідентичності та ідентифікації Е. Еріксона, С. Жижека і Р. Салецл, які орієнтувалися на застосування символічних конструкцій мови в соціальних вимірах суб'єкту. У дисертаційній роботі використовуються й деякі інші роботи сучасного теоретичного психоаналізу, що безпосередньо торкаються проблематики цього дослідження і де концептуалізація суб'єктивності ув'язана з соціальними реаліями буття. Було розглянуто праці М. Долар, Л. Драгунської, С. Зимовця, М. Калиної, О. Краснухіної, В. Мазіна, І. Паркера, О. Улибіної, А. Юран та ін. Логіка соціально-філософського дослідження передбачила аналіз тих теорій, в яких процес самоідентифікації суб'єкту задається в якості соціально-опосередкованого процесу. Було проаналізовано теорію інтерпеляції Л. Альтюссера, теорію суб'єкції Дж. Батлер, теорію мовної ідентифікації Е. Бенвеніста, теорію суб'єктивації М. Фуко, теорію номадичеської суб'єктивності Ж. Дельоза-Ф. Гваттарі та ін. При проведенні дослідження довелося звернутися до коментуючих джерел - робіт А. Дьякова, І. Ільїна, Д. Мейсі, С. Табачникової та ін.

До четвертого блоку робіт належить література з концептуалізації Іншого - у цьому контексті розглядалися напрацювання з діалогізму М. Бахтіна та його лінгвістичного гуртка, дослідження Р. Брайдотті, М. Бубера, Ю. Крістевої, Е. Левінаса, Р. Лейнга, І. Нойманна, А. Пятигорського, В. Подороги, П. Рікьора, Ф. Розенцвейга, Ж.-П. Сартра, С. Франка, А. Усманової, А. Шипілова, Ф. Ебнера, а також ряд колективних монографій та збірників, присвячених всебічному вивченню проблематики Іншого.

П'ятий блок робіт складає дослідницька література, в якій реалізується топологічний і конструктивістський підходи до опису соціальної реальності, представленої в дослідженні на мікрорівні соціального ? дискурсивними просторами. Епістемологічні підстави дискурсивних просторів розглядаються крізь призму соціальної топології, що спирається на фундаментальні ідеї Г. Башляра та Е. Кассірера. Соціальна топологія представлена роботами К. Левіна та П. Бурдьє. Крім досліджень самого П. Бурдьє, були використані роботи соціальних топологів Ж. Бувресса, Р. Ленуара, Л. Пенто, П. Шампаня. Із цієї області досліджень застосовувалися також праці А. Бікбова, Ю. Бедаш, Ю. Качанова, І. Наливайко, В. Окорокова, В. Панфілова, В. Пронякіна, Н. Шматко. Ідеї соціального конструктивізму були задіяні завдяки застосуванню метатеоретичних положень конструктивізму, представлених у працях Б. Латура, У. Матурани і Ф. Варели, Е. фон Глазерсфельда, П. Бергера і Т. Лукмана, К. Гергена (К. Джерджена), Ф. Коркюфа, М. Малкея, К. Манхейма, І. Паркера, Дж. Поттера і М. Уезерел та інших.

Шостий блок робіт включає в себе дослідження в області філософії мови, соціолінгвістики, герменевтики, семіотики та структуралізму, автоматичного аналізу дискурсу та дискурс-аналізу, в яких вивчається соціальна обумовленість дискурсу. Онтологічний аналіз мови і діалогічних структур, прийнятий у філософії мови, герменевтиці, семіотиці та структуралізмі, допоміг виробити уявлення про маніфестацію соціальних полів у дискурсі суб'єкту, що дозволило чіткіше та продуманіше сформулювати основні положення та принципи концепції дискурсивних просторів самоідентифікації. Це роботи П. Анрі, Н. Арутюнової, Р. Барта, Л. Вінтгенштейна, Ж. Гійому і Д. Мальдідьє, Л. Ельмслева, К. Леві-Строса, М. Макарова, Дж. Остіна, Ж. Отьє-Ревю, В. Руднєва, Р. Рорті, П. Серіо, Дж. Серла, Ю. Степанова, Ф. де Соссюра, М. Пеше, Е. Пульчинеллі Орланді, Ц. Тодорова, Н. Трубецького, Б. Успенського, С. Шевцова, У. Еко, Р. Якобсона та інших.

Принциповим моментом обгрунтування вибору теми даного міждисциплінарного дослідження стала відповідь на питання: чому процес самоідентифікації був обраний нами в якості основи для вивчення проблеми сучасної суб'єктивності і як він співвідноситься з аналітичним поняттям «ідентичність». Було проаналізовано чотири методологічних підходи до аналізу ідентичності ? субстанціалізм, примордіалізм, соціальний конструктивізм і соціальна топологія. Огляд джерел виявив недостатню розробленість проблеми самоідентифікації соціального суб'єкту в контексті структур соціальної реальності та вимагав додаткового обґрунтування вибору теми самоідентифікації соціального суб'єкту, актуалізувавши питання про доцільність застосування поняття «ідентичність» для дослідження процесів самоідентифікації. Аналіз джерел показав, що ідентичність як концепт вже не релевантний до свого вихідного смислу і потребує суттєвого перегляду і перевизначення. Радикальною позицією в даному питанні є взагалі відмова від його застосування при вивченні самоідентифікації як від «розмитого» полісемантичного поняття, в яке «уміщується» маса смислових значень; воно схильне до гіпостазу, ідеологізації, фальсифікації і т.п. Для дослідження процесуальності самоідентифікації цілком виправдано скористатися можливостями концептуалізації самого процесу самоідентифікації, наділеного атрибутами множинності, реляційності, ситуаційності, диспозиційності, епізодичності і т.п., що цілком у дусі динамізму поліваріантної та процесуальної соціальної реальності нинішньої постмодерністської епохи. Тому, в якості субституту до поняття «ідентичність», у дисертаційному дослідженні автор вибрав самоідентифікацію як практико-аналітичний, «робочий» концепт, що вимагало для аналізу розробки додаткових концептуальних структур.

У підрозділі 1.2 «Методологічні основи дослідження» визначається методологічна основа роботи та розкривається зміст методів, що використовуються. Дослідження проводиться в рамках розробленої автором концепції дискурсивних просторів самоідентифікації соціального суб'єкту, тому воно має методологічно-теоретичну спрямованість, де питання методологічного плану мають першорядне значення і розглядаються протягом всієї роботи. Так, однією з найважливіших методологічних засад дослідження самоідентифікації суб'єкту в соціальних вимірах є шеллінгіанський принцип суб'єкт-об'єктної тотожності, що передбачає вивчення суб'єктивності в контексті соціальних структур та навпаки. Ця тотожність передбачає істотний вплив суб'єктивних структур на формування просторів соціальної реальності, так само, як і «вміщення» або згортання соціальної реальності в структури суб'єктивності. Другою методологічною основою дослідження є методичний підхід до соціальної реальності як цілісності. Відносно до вивчення дискурсивних просторів самоідентифікації суб'єкту даний підхід передбачає в якості необхідної умови своєї реалізації розуміння даних соціальних просторів як цілісності, він поширюється на всі види соціальних утворень, включаючи партикулярні та сингулярні їх різновиди. Дані методологічні основи доповнюються використанням методологічних принципів міждисциплінарного підходу ? зв'язку, системності (цілісності), темпоральності, об'єктивності та додатковості.

Онтологічний характер дисертаційного дослідження передбачає використання герменевтичного методу. Онтологічний аналіз мови і мовлення та розгляд мови та дискурсу як соціальних цілісностей, сприяло утвердженню положення про маніфестацію та артикуляцію соціальних просторів у дискурсивних структурах суб'єкту, що вимагало застосування структуралістського і поструктуралістського методів. В якості спеціального структуралістського методу був обраний метод бриколажу (від фр. вricoler ? рикошетувати, робити зигзаги, йти обхідним шляхом), соціально-опосередкований метод, запропонований К. Леві-Стросом і широко застосовуваний постмодерністською, постструктуралістською філософією, соціальною та психоаналітичною теоріями. У розкритті теми дослідження було використано здобутки семіотики. Даний метод був суттєво переглянутий і розширений розробками, зробившими акцент на семантичній складовій семіології. Спосіб розуміння соціальної реальності як дискурсивного простору реляційних соціальних позицій, які визначаються через інші позиції, вимагав використання методу соціальної топології, доповнений метатеорією соціального конструктивізму.

Реалізація базового методологічного підходу до соціальної реальності як цілісності і шеллінгіанського методологічного принципу суб'єкт-об'єктної тотожності реалізується через використання загальнонаукових методів, перш за все, порівняльно-компаративістського, класифікації та систематизації, ідеалізації, уявного експерименту, абстрагування, аналізу та синтезу.

Розділ 2 «Суб'єктивність як сучасна соціально-філософська проблема» присвячений розкриттю таких аспектів дисертації: вивченню феномена множинної суб'єктивності, його специфіки, уточненню змісту поняття «полісуб'єктивність», розгляду різних моделей суб'єктивності; дослідженню онтологічного виміру суб'єкту, який само ідентифікується як суще, і визначенню його характерних рис; виявленню специфіки та основних характеристик самого процесу самоідентифікації, аналізу різновидів перформативної самоідентифікації.

У підрозділі 2.1 «Множинний характер суб'єктивності сучасного суб'єкту: феномен полісуб'єктивності» розглядаються основні характеристики суб'єктивності класичного чи метафізичного суб'єкту, робиться критичний аналіз впливу даних характеристик на формування наукової раціональності Нового часу, які потягли за собою створення цілої низки наукових визначень суб'єкту, таких як: антропологічна категорія (суб'єкт як людина, як Homo sapiens), гносеологічна (суб'єкт, який пізнає), соціологічна (суб'єкт як соціальний агент або «актор»), політологічна (суб'єкт як громадянин), психологічна (суб'єкт як особистість чи індивідуальність), юридична (суб'єкт як підданий) і т.п. «Суб'єкт» нерідко використовується як субститут таких понять, як «індивід», «самість», або «Его». Разом із тим неприйнятним є той підхід у дослідженні суб'єктивності, який «розчиняє» суб'єкт в соціальних вимірах, робить його всього лише функцією, середньостатистичним елементом соціальної системи. Для подолання подібного роду однобічності при трактуванні суб'єктивності було необхідно розглядати суб'єкт одночасно і в контексті соціальних вимірів або з урахуванням самоактивних просторів соціального, і як активного діяча, вільного «і від трансцендентних принципів, і від коммунітарних правил» (А. Турен).

Для поглиблення дослідження даного положення були проаналізовані існуючі семантико-змістовні визначення терміну і відповідно моделі суб'єкту. Були виділені три з них: онтологічна (був суб'єкт як такий за часів модерну і зник), міфологічна (суб'єкта не було взагалі ? це всього лише ілюзія чи міраж, що підтримувався філософським дискурсом модерну), та проективна (віртуальна) або футуристична модель. Аналіз показав, що проективна (віртуальна) або футуристична модель суб'єкту, з одного боку, передбачає обов'язкове вивчення онтологічного виміру суб'єкту як первинного по відношенню до будь-яких похідних від нього понятійних змістів і характеристик суб'єкта. А з іншого, встановив, що суб'єкта вже неможливо розглядати окремо, взятого самого по собі, поза його «вбудованості» в багаторівневість соціальної реальності. Суб'єкт «заангажований» у численні соціальні утворення, в яких безперервно генерується і регенерується суб'єктивність. Така модель дозволяє перенести акцент у дослідженні суб'єктивності з різного роду раціоналізованих епістемологічних конструкцій на вивчення онтологічного аспекту суб'єктивності, що передбачає в якості його неодмінної умови децентрування і полісуб'єктивність. Під полісуб'єктивністю розуміється невід'ємний атрибут онтології суб'єктивності, що свідчить про безліч положень і місць, які суб'єкт займає або здатний займати в соціальних вимірах буття одночасно. Дані соціальні виміри пронизують один одного, створюючи ефект онтологічної множинності суб'єкту. У кінцевому підсумку тільки такий підхід гарантує одночасне «повернення суб'єкту» як у дослідне поле соціальної теорії, так і створює передумови для розробки постнекласичної теорії суб'єкту.

У підрозділі 2.2 «Самоідентифікація як онтологічний вимір соціального суб'єкту» досліджуються термінологічний та семантико-смисловий аспекти поняття «суб'єкт», часом наділеного абсолютно протилежними значеннями ? від імені, що піддалося підпорядкуванню або навіть примусу (subjection), до вільного агента ? дійової особи як підстави соціальних практик суб'єкта. Аналізується поняття «суб'єкт» у Аристотеля, П. Абеляра, Р. Декарта, І. Канта, М. Гайдеггера, А. Рено та ін. Для визначення змісту поняття «суб'єкт» використовуються дослідження М. Гайдеггера та проаналізовано питання, чому і коли новочасне ego осмислюється в якості суб'єкту, і які діють відносини, що зв'язують ego з формально-апофатичним subjectum'oм античності та середньовіччя. Як показав аналіз історико-філософських джерел, суб'єкт позиціонується як особлива онтологічна інстанція, спосіб існування якої полягає в континуальних процесах самоідентифікації за допомогою пропозиційних висловлювань. У Р. Декарта і І. Канта чітко проглядається витік сучасної полісуб'єктивності при акценті на онтологічному вимірі суб'єкту. Це визначається за допомогою низки постійних присвоєнь образів суб'єктом самому собі, які визначаються суто соціальним характером. Згідно з чим суб'єкт позиціонує себе як онтологічна інстанція, спосіб існування якої полягає в його ідентифікації з уявленнями про самого себе. Ця самоідентифікаційна здатність притаманна суб'єкту через соціальне опосередкування мовленнєвих висловлювань. При розгляді робіт М. Гайдеггера, Дж. Агамбена, К. Свась'яна та ін. з'ясувалося, що суб'єкт через мовленнєві висловлювання здатний «ухопити» умови свого існування, свою онтологію і змінювати її в певному напрямку, постійно конструюючи і переконструйовуючи власну ідентичність. Принципового значення набуває дана спроможність суб'єкту конструюватися, що розуміється як самоідентифікація, і безпосередньо пов'язана з актами найменування, оскільки прийняття або неприйняття ідентичності означає і прийняття або неприйняття актом висловлювання імені, даного суб'єкту самому собі або іншими. Проведений аналіз дозволив повністю підтвердити тезу про те, що первинним є його онтологічна визначеність. Суб'єкт є існуюче, віднесене до власного буття, тобто існуюче, спосіб буття якого полягає в самоідентифікації: у суб'єкта завжди наявна спроможна до актуалізації невичерпна здібність привласнювати й асимілювати різного роду вербалізовані уявлення про самого себе, що є показником незнищенної потреби до самоідентифікації.

Будь-яка спроба відокремленого розгляду суб'єктивності та самоідентифікації, тобто їх «жорстке» розведення, обертається об'єктивацією і гіпостазом суб'єкту, тобто його зведенням або до формально-апофатичного subjectum'y або редукцією суб'єкту до антропологічних, психологічних або деяких інших визначень суб'єктивності, що істотно перешкоджають вивченню онтологічних характеристик суб'єкту. Подібні підходи, в кінцевому рахунку, дають неадекватну картину як самої суб'єктивності, так і реальних соціальних процесів, до яких включено суб'єкт. Тому будь-яке осмислення суб'єкту як поняття має враховувати зв'язок між визначеннями суб'єкту і процесами його самоідентифікації.

У підрозділі 2.3 «Специфіка та основні характеристики процесу самоідентифікації» досліджується специфіка та основні характеристики самоідентифікації, її відмінність від інших видів ідентифікацій і встановлюються основні різновиди онтологічної або перформативної самоідентифікації.

Найважливішим питанням вивчення проблеми самоідентифікації стало встановлення характеристик і специфіки процесу самоідентифікації суб'єкту, прояснення її принципової відмінності від звичайної ідентифікації. Будь-яка ідентифікація (в тому числі й самоідентифікація), що розглядається як процес, являє собою акт встановлення ідентичності між двома або більшою кількістю інстанцій; вона передбачає існування як мінімум трьох інстанцій: тієї, яка встановлює ідентичність; тієї, чия ідентичність встановлюється, і тієї, на предмет ідентичності з якої розглядається друга інстанція ? ще заздалегідь не визначена, що встановлюється у процесі зіставлення. Дані інстанції можуть бути позначені як сам ідентифікатор, те, що ідентифікуються, і те, за допомогою чого ідентифікується, відповідно. Оскільки на момент початку процедури ідентифікації ідентичність між тим, що ідентифікуються, і тим, за допомогою чого ідентифікується, ще не встановлена (у іншому випадку необхідність у самій ідентифікації відпадає), то те, що ідентифікується, постає перед ідентифікатором як безпосереднє «щось» або «хтось», що підлягає встановленню тільки через процедуру ідентифікації. Сам ідентифікатор на момент початку ідентифікації не знає, чи можна ототожнити те, що ідентифікується, і те, за допомогою чого проводять ідентифікацію, чи відповідає ідентифікований суб'єкт чи об'єкт тому, що мається на увазі, чи ні. Відповідно, те, що чи кого ідентифікують, завжди функціонує в процесі ідентифікації в якості того чи іншого імені або мовленнєвого означення. Проблема ідентифікації зводиться до можливості вживання по відношенню до того, що чи хто ідентифікується, тобто того, що чи кого ще належить означити або назвати тим чи іншим ім'ям, ідентифікація обов'язково передбачає як умови своєї можливості акт іменування. Ідентифікатор завжди вже має у своєму розпорядженні якесь ім'я або певну кількість імен ? його завдання полягає в тому, щоб співвіднести ідентифіковане з тим або іншим ім'ям через вислів «Це є А», який передбачає «Це називається А». Ідентифікатор постає як той, що проголошує соціальне як представник мовної спільноти, в рамках якої здійснюється акт висловлювання «Це називається А». Тому будь-яка ідентифікація можлива тільки у мовленні й лише за допомогою мовлення. Тут важливо зазначити: як ідентифікація, так і самоідентифікація, хоча й характеризуються як процеси, здійснюються з часу суб'єкта, яким є час, що триває.

В самоідентифікації ідентифікатор сам себе співвідносить з тим або іншим означуваним всередині мовлення, тобто дискурсивним чином знаходить для себе ідентифіковане: суб'єкт встановлює себе в акті самоідентифікації за допомогою висловлювань дискурсу. Дане поєднання ідентифікатора і того, за допомогою чого проведено ідентифікацію, конституює відмінність між самоідентифікацією і всіма іншими «зовнішніми» видами ідентифікації, що свідчить про те, що суб'єкт як сутність не існує поза здібності самоідентифікації. У межах конструкції висловлювання «Це є Я», інстанція «Це», що стоїть «перед» «Я», і що є суб'єктом у формальному сенсі, парадоксальним чином існує як «ефект» наступного за ним «Я», тобто вона складається в післядії через акт самонайменування. Тому дискурсивне самонайменування суб'єкту завжди випереджає, передує всякому усвідомленню, всякому рефлексивному визначенню суб'єктом свого «Я» в уявній дії. Але це означає, що онтологічна інстанція суб'єкту встановлюється заднім числом, через процедуру самонайменування, суб'єкт починає існувати як сутність тільки через мовленнєве самозасвідчення ? самоідентифікація завжди відбувається з самонайменуванням і передбачачає парадоксальну темпоралізацію: суб'єкт завжди виявляє і осмислює себе як «вже колишнього» чи такого, хто «вже відбувся». Даний дискурсивний акт конституює онтологічний вимір суб'єктивності, в якому самонайменування взаємопов'язане з позначенням суб'єктом свого місця як найменування, де всі його висловлювання про себе носять перформативний характер дій, що виявляє такі конституючі характеристики перформативної самоідентифікації, як процесуальність, «базальну» соціальність, дискурсивну просторовість. Встановлено похідні різновиди перформативної самоідентифікації, що включають три «ідеальних» типи: пряму самоідентифікацію, зворотну ? деідентифікацію, поворотну ? реідентифікацію. Було визначено, що перформативна самоідентифікація носить достатньо складний і неоднозначний характер.

Розділ 3 «Самоідентифікація суб'єкту у світлі феномену соціального» розкриває положення, що предикатами суб'єкта, завдяки яким відбувається його самоідентифікація, є не безсловесні умоглядні уявлення, а артикульовані мовою дискурси; виявлено інші різновиди самоідентифікації; встановлено, що самоідентифікація суб'єкта носить множинний, перетворювальний характер.

У підрозділі 3.1 «Дискурсивний характер самоідентифікації» досліджується одне з наріжних положень класичної парадигми суб'єктивності ? безпередумовність існування власного «Я», згідно з яким подання суб'єкта осмислюється як абсолютно внутрішнє, що зберігається після редукції всіх зовнішніх моментів, ? мовленнєвого, емоційно-психологічного та будь-якого іншого супутнього чи привхідного моменту, і таким чином суб'єкту нібито немає необхідності виходити за власні інтелігибельні кордони. Найбільш повно це положення представлено в роботах Г.В.Ф. Гегеля і Е. Гуссерля. На основі ретельного вивчення текстів Е. Бенвеніста, Ф. де Соссюра, Ж. Дерріда, К. Леві-Строса, П. Рікьора, Дж. Остіна, Ц. Тодорова, Ж. Лакана, С. Жижека, Б. Успенського та ін. автор критично переосмислює безмовний, «передвиразний», «передмовленнєвий» шар досвіду «самотнього мовлення» суб'єкту (Е. Гуссерль), приходячи до висновку, що предикатами суб'єкту, завдяки яким відбувається його самоідентифікація, і, в кінцевому рахунку, самовизначення, є не безсловесні, умоглядні уявлення, а артикульовані мовою дискурси. Це передбачає, що власні предикати не існують для суб'єкту поза знаків мови і що сам суб'єкт як існуюче, яке самоідентифікується через власні предикати, неможливий до мовлення і його знаків. Присутність суб'єкту для самого себе, таким чином, виявляється немислимою в інтуїтивній, безмовній або допредикативній свідомості. Автор показує, що буття суб'єкту спочатку є несубстанціональним, тобто апріорно позбавленим будь-якого «позитивного» змісту і передбачає як неодмінну умову суб'єктивації генерування певної онтології суб'єкту, яка задається саме соціальними дискурсивними процесами самоідентифікації. Проведений аналіз підтвердив положення, що сама онтологія суб'єкту не існує в готовому чи апріорному вигляді, а постійно відтворюється в мовленнєвих висловлюваннях або в тих дискурсивних утвореннях, які визначаються як дискурсивні простори самоідентифікації суб'єкту.

У підрозділі 3.2 «Перформативність і самоідентифікація» детально досліджується специфіка і механізм дії перформативної самоідентифікації, виявляються інші типи самоідентифікації. Спираючись на роботи Дж. Остіна, Б. Успенського, Ж. Лакана, Дж. Батлер, С. Жижека, Р. Салецл, М. Фуко, П. Рікьора та ін., автор досліджує специфіку перформативних знаків у порівнянні з інформативними й формативними знаками, які відіграють особливу роль для актів самонайменування суб'єкту і які завжди задають певні соціальні поля для самоупізнавання і самозасвідчення суб'єкту в іменах мовця і слухача. У кінцевому підсумку висувається й обґрунтовується ідея про розширені характеристики перформативності як суб'єктивної дії або перформансу, для чого використовуються дослідження соціальних антропологів, філософів і соціологів К. Вульфа, Х. Йоаса, Х.-У. Гумбрехта, А. Філіппова, Ю. Бедаш, С. Азаренко та ін., що дозволяє при вивченні перформативної самоідентифікації виявити і розглянути й інші її типи ? наративну і просторово-тілесну.

Перформативна самоідентифікація завжди гомогенна розширеному розумінню перформативності як здійснюваної та уявної дії, що має характеристики інсценування і виконання. Особливу роль у них виконують акти дискурсивного висловлення як особливого роду перформативні утворення, які мають завдяки модусу говоріння властивості матеріального втілення слів у дії. Перформативну самоідентифікацію можна порівнювати з наративною та просторово-тілесною самоідентифікацією. Завдяки такому аналізу можна охарактеризувати перформативну самоідентифікацію як онтологічну здатність суб'єкту, яка безперервно розгортається, до самонайменування і перейменування в межах висловлювань-дій. У дискурсі завжди присутня самовідтворювана символічна структура «Іншого», яка конституюює місце суб'єкту як «Я». Структура «Іншого» є одночасно й соціальним, й дискурсивним, й символічним утворенням, що вказує на певне місце чи становище суб'єкту на даний час, яке, тим не менш, потенційно передбачає й інші його положення чи позиції в межах дискурсу. Самонайменування є фундуючою основою самоідентифікації, що розглядається нами як перформативна дія, в яку і вписані мовленнєві акти дискурсу, що мають завжди ретроверсивний ефект і задають суб'єктивну темпоральність. Акти самонайменування беруть участь у структуруванні та переструктуруванні полів дискурсивного простору суб'єкту, що унеможливлює існування єдиного гомогенного суб'єкту, красномовно вказуючи на ефект полісуб'єктивності, визначаємий чисельними процесами дискурсивної самоідентифікації. Автором було продемонстровано, що розгляд соціального суб'єкту через різного роду процеси самоідентифікації (перформативної, наративної і просторово-тілесної), фактично констатує несумісність сучасної теорії суб'єкту як полісуб'єктивності і з класичною теорією суб'єктивності, і з теорією соціалізації суб'єкта, прийнятої в багатьох соціально-гуманітарних науках. Дослідження перформативної самоідентифікації виявило актуальність вивчення онтологічного процесу перетворення індивіда в суб'єкта через перформативні процедури самоупізнавання, які інтегровані в єдиний «механізм» самозасвідчення.