Феномен самоідентифікації соціального суб’єкту в дискурсивних просторах

У підрозділі 3.3 «Суб'єкт крізь призму множинності самоідентифікацій» показно, що самоідентифікація суб'єкту постає у вигляді множинного, бесперевно змінного, перетворювального процесу. За допомогою процесу самоідентифікації суб'єкт здатен безперервно змінювати свою ідентифікацію та «підключаючись» до певних режимів функціонування дискурсивних просторів. Дані режими мають певну сталість і здатність відтворюватися. Тому тут переважно треба говорити про ідентифікаційні матриці дискурсивності. Особливістю ідентифікаційних матриць дискурсивних просторів є те, що, володіючи інваріантними режимами функціонування, вони здатні ставити певні, досить стійкі характеристики самоідентифікаційним процесам і визначати їх трансформаційні зміни у часі. Автор розкриває положення, що на різних рівнях функціонування дискурсивних просторів співіснують кілька дискурсивних режимів «виробництва» суб'єктивності, тобто існує певна синхронія функціонування ідентифікаційних матриць. Розуміння суб'єкту через концепт «полісуб'єктивність» передбачає дослідження здатності дискурсивних просторів самоідентифікації до безперервної зміни свого змісту або того, що іменується предикативністю. Одним із ключових моментів онтології суб'єкту є множинність, точніше багатоваріантна спрямованість самоідентифікації, що дозволяє метафорично іменувати її як «тією, що ковзає», яка прагне до постійного «тікання» або «вислизання» від самого суб'єкта. Тому завжди буде існувати свого роду зазор між самоідентифікацією як процесом, що безперервно здійснюється, і дискретно фіксованою (само)ідентичністю як його кінцевим результатом.

Було показано, що феномен полісуб'єктивності ? явище не тільки сучасності, а й минулового, адже взагалі людській натурі властиво змінювати свою суб'єктивність, що виражається в потенційній наявності у суб'єкта певного набору ідентичностей, кожного разу не тільки здатних змінюватися завдяки процесу самоідентифікації, а й змінювати свою векторну спрямованість і зміст. Було також досліджено дискурсивну, «базально» соціальну, перформативну, самоозначувану і ретроверсивну специфіку самоідентифікаційного процесу суб'єкту, та підтверджено висунуте положення, згідно з яким перформативна самоідентифікація розгортається як онтологічна здатність соціального суб'єкту до самовизначення у межах дискурсів. Дискурсивні простори наділені властивостями рухливості та мінливості, умовою їх можливості виступають акти самонайменування суб'єкта, що визначають самоупізнавання і самозасвідчення суб'єкту в іменах, місцях мовця і слухача. Ця обставина передбачає конституювання певного дискурсивного місця, що визначає фіксовану соціальну позицію суб'єкту по відношенню до інших соціальних позицій або місць. Дослідженням виявлено й ту особливість, що дискурсивне місце суб'єкту завжди передбачає на увазі присутність Іншого як умови його існування. І в цьому сенсі полісуб'єктивність можна розглядати як множинність місць дискурсивних просторів здійснення перформативних самоідентифікацій. Тут простий тип перформативної самоідентифікації можна розглядати за принципом «Я?Ти», яку ми маркували як нарцисичну чи «дзеркальну», схема якого «ідеально» представлена у французького соціолінгвіста Е. Бенвеніста, але є і більш складні типи перформативної самоідентифікації за принципом «Я?Ти?Інший», що окреслюють інші схематичні різновиди. Тому моделі перформативної самоідентифікації принципово різняться. В своєї більшості перформативні самоідентифікації в дискурсивних просторах носять складно-опосередкований характер, і включають у свої процеси в тому чи іншому вигляді онтологію «Іншого». Показано, що самоідентифікація суб'єкту носить множинний характер: вона здатна до безперервної зміни своєї векторної спрямованості та численних трансформацій. Розкрито положення, що символічна конструкція «Іншого» ? це самовідтворювана конструкція, що завжди виникає в дискурсивних просторах і вказує не тільки на символічне місце суб'єкту, але й обумовлює його реальну позицію в соціальному просторі.

Розділ 4 «Дискурсивні простори як мікросоціальні просторові утворення» присвячений проблемі самоідентифікації крізь призму соціально-теоретичних побудов на мікросоціальних рівнях.

У підрозділі 4.1 «Самоідентифікація і проблема спостерігача соціальної реальності» розкривається специфіка двох підходів у спостереженні соціальної реальності ? іманентного і трансцендентного. Показано, що успадковуючи традиції перспективізму і монадології Г.В. Лейбніца, іманентний підхід відкриває нові горизонти для соціального спостерігача, який завжди займає місце «всередині» самої реальності як системи відносин, що отримала іменування як релятивістської теорії простору, в якій тільки реальні відносини між суб'єктами здатні конституювати простір як такий. Тут доречніше слід говорити про реляційність, а не про релятивізм, тобто про постійну множинність, мінливість і текучість соціальної реальності, про мінливість соціальних позицій суб'єкту. Дослідження специфіки іманентної позиції спостерігача соціальної реальності у порівнянні з трансцендентною позицією показало, що трансцендентна позиція в дискурсі соціальних наук припускає використання метамови, що призводить до нескінченного розмноження метамовних конструкцій, і що, в кінцевому рахунку, створює ефект квазіконцептуалізації. Метамови як привілейованого лінгвістичного утворення для соціальної теорії не існує; так звана метамова ? це всього лише особливий регіон або особливе місце в «середині» мови-об'єкта. Практика метамовного теоретизування в соціальних науках і наявна чи закамуфльована трансцендентна позиція розгляду соціальної реальності згори, крім і незалежно від мови-об'єкту, «з вікна кабінету», призводить до парадоксу нескінченного регресу вербальних сутностей, і створює перспективу невизначеного розмноження метамов. Метамовні конструкції не враховують того, що будь-яка мова соціальних наук завжди відсилає до мови як до умови власної можливості, абсолютно ігноруючи при цьому позицію «живої» присутності спостерігача соціальної реальності, і замінюючи її «незнаходженням» трансцендентної позиції. У свою чергу, конституювання соціального через дискурси іманентної позиції спостереження дозволяє уникнути парадоксів реіфікації і субстанціоналізаціі соціальної реальності. В іманентному підході неможливо застосовувати в будь-якій формі метамову, адже позиція спостерігача динамічно-плаваюча й вбирає в себе безліч мов суб'єктивних позицій, що займає спостерігач у дискурсивному просторі. До того ж це соціальні позиції спостерігача зсередини, а і не «гола» емпірія польових досліджень соціальних наук. Саме у своїй динамічної позиції, що передбачає постійну зміну кута огляду спостерігача і заняття щоразу іншої соціальної позиції і, разом із тим, невпинний рух до власних соціальних основ, які не передбачають метамовних конструктів, а орієнтовані виключно на «живу» мову суб'єкту, і полягає перевага іманентного методу спостереження перед різними варіантами метамовного трансцендентного теоретизування або емпіричного підходу.

Виходячи з квазііснування метамови для соціальних наук, можна стверджувати, що соціальний простір ніколи не може бути повністю поміщений в область конструйованих теоретичним дискурсом відносин. Теоретичний дискурс є не тільки мисленням про соціальні відносини і позиції, але й мисленням у соціальних відносинах і позиціях. Дане положення є одним із ключових для дискурсивної концепції соціального простору, оскільки передбачає реляційність і крайню плинність позицій суб'єкту, які не здатне осягнути око трансцендентного спостерігача. В концепції дискурсивних просторів не існує «чистих» соціальних об'єктів, які не містили б в собі елемент означування, тобто завжди передбачаються практики інтерпретації з боку спостерігача, так само як і не існує чистого метадискурсу, протиставленого таким об'єктам. Опозиція між суб'єктом («виробляє» теоретичний дискурс) і об'єктом (до-дискурсивною й а-теоретичною річчю) замінюється уявленням про континуум соціального дискурсу. Повсюдне перебування в іманентній позиції спостерігача дозволило розглянути ще одну істотну проблему: тенденцію метафоризації сучасної соціальної теорії, яка передбачає символічний характер сучасних концептів соціально-філософського пізнання, де нарівні з усталеними й апробованими соціально-філософськими поняттями стає вже достатньо стійкою тенденцією застосування нових концептуальних моделей, орієнтованих на метафоричний характер суб'єктивного мислення, де межа між дискурсом повсякденності та теоретичним дискурсом досить рухома, текуча і мінлива. Як показав аналіз, неможливе в принципі «очищення» мови соціального теоретика від метафоричних конструктів і створення для соціальних наук «ідеальної» наукової мови, адже спостерігач завжди знаходиться всередині соціальної реальності та її оглядає зі своєї позиції, що постійно змінюється. Тут необхідне введення до соціального аналізу інтелігибельних фігур топології, які покликані не стільки продемонструвати всю складність Соціального як Символічного, скільки дати ключ до його розуміння.

У підрозділі 4.2 «Множинність самоідентифікацій як характеристика дискурсивної просторовості» на основі застосування іманентного підходу спостереження соціальної реальності та шеллінгіанівського принципу суб'єкт-об'єктної тотожності, застосовуваного при дослідженні самоідентифікації суб'єкту, опосередкованого характеристиками дискурсивних просторів, показано, що множинність самоідентифікацій є найважливішою складовою дискурсивних просторів. На основі аналізу ряду провідних постмодерністських концепцій, автор продемонстрував, що соціальна реальність є за своєю суттю реальністю дискурсивною, яка диференціюється на безліч локальних та сингулярних порядків, у своїй основі «базально» соціальних і цілісних утворень. При всій своїй зовнішній відокремленості, сингулярності і партикулярності, що позиціонує розриви і збої соціальності, вони, разом із тим, «глибинно» соціальні й впорядковані в певні цілісності. Використовуючи цілісний підхід при структуруванні соціальної реальності, було наочно представлено полісуб'єктивність у вигляді невід'ємної властивості дискурсивних просторів. У дискурсивних просторах встановлюється безперервне взаємопроникнення і взаємовизначеність суб'єкту й соціального в континуумі соціального дискурсу. Дане положення було розкрито на підставі розгляду дискурсивної теорії М. Фуко, де акцент робиться на генезі суб'єктивності на рівні дискурсу та його конституючого елемента ? акту висловлювання, що виявило такі основні принципи функціонування дискурсивних просторів: соціальна просторовість найбільш адекватно обумовлена як конституента дискурсу суб'єкту і навпаки. Конкретизуючи це положення, автор стверджує, що витік і похідне від нього, постійно міняються місцями, вони взаємозалежні, довизначають один одного, тобто є взаємообумовленими складовими при конституюванні суб'єктивності. Тим самим постійне оперування при розгляді дискурсу такими термінами, як «ставлення», «місце розташування», «позиція» і т.п. підтверджує тезу про те, що існує найважливіша область, в якій суб'єкт «виробляється» і «виробляє» себе сам ? це соціальний дискурс, який корелює і корелюється з безліччю соціальних просторів і їх полями.

У дискурсах, як особливого роду просторово-мовленнєвих утвореннях, встановлюється поліморфізм, тобто спонтанно виникають форми суб'єктивності, конституйовані за допомогою дії механізму ідентифікаційних матриць, які «задають» процес самоідентифікації і в яких здійснюється процес суб'єктивації. Дискурси складаються в своєрідні фігури мовлення, тобто являють собою соціально-просторові конфігурації, що, у свою чергу, формують певні сукупності дискурсивних полів. Дискурсивні поля не стільки відображають певні психологічні стани, пізнавальні наміри, етичні позиції суб'єкту, що висловлюється, скільки встановлюють і утримують особливу онтологію силових стосунків, що виявляється в дискурсивних практиках суб'єкту, і де суб'єктивність існує в безлічі місць відразу. Соціальні простори позиціонуються як конгломерат топосів, формують певну топологію, в якій тільки й існує суб'єкт, що свідчить про різноманіття форм суб'єктивності в одному суб'єкті, що виникають у різних дискурсивних просторах, в які останній волею чи неволею включений. У дискурсі соціальна просторовість проявляє себе символічним чином, тому символічне носить всеосяжний і універсальний характер. Конкретизуючи це положення, автор демонструє можливості концепції дискурсивних просторів, яка оперує з дискурсивно-просторовими утвореннями, які не спостерігаються і не можуть бути представленими у традиційній епістемологічній суб'єкт-об'єктній схемі. Конфігурації та диспозиції подібного символічного простору такі, що його елементи не існують окремо, самі по собі, вони не мають певних, спочатку заданих характеристик, а є свого роду анонімними або «порожніми» функціями і взаємовизначаються у відношенні та через ставлення до себе подібними утвореннями за допомогою сукупності численних опосередкувань в «живому» сьогоденні.

Дискурсивні простори мають глибинну матеріальну основу, тобто на онтологічному рівні в них «упакована» матеріальність, що виявляється у процесах функціонування дискурсів. Мовленнєві практики є не стільки ідеальними утвореннями, засобами вираження думок і психологічних станів суб'єкту і т.п., в першу чергу дискурс матеріальний, але особливим, специфічним чином, який непорівнянний ні з якою іншою матеріальністю. Основа будь-яких соціальних змін і структурації починається з мікрорівнів соціального ? вони поза уявою, поза спостереженням, але їх здійснення має свої видимі наслідки вже на рівні макросоціумів, в соціальних просторах інтерсуб'єктивності соціальних відносин, що формують соціальні мегапростори. У зв'язку з цим розгляд макрорівня соціуму повинен починатись з аналізу множинності мікросоціумів дискурсивних просторів у іманентній позиції спостереження як невід'ємного фактору породження, фіксації та інтерпретації самої соціальної реальності у певній соціальній позиції.

У підрозділі 4.3 «Концептуалізація «Іншого» та дискурсивні простори самоідентифікації» розкривається значущість онтології «Іншого» для вивчення самоідентифікації суб'єкту в дискурсивних просторах як одночасно найважливішою основи конституювання соціальної реальності і як фундаментальної конститутивної структури для соціального суб'єкту на мікрорівнях соціального. Було виявлено, що дискурсивні соціальні простори конституюються онтологією Іншого, що зорієнтувало автора на детальне вивчення онтологій «Іншого» та упорядкування їх класифікації. Було розглянуто та класифіковано наступні концепцептуалізаціі Іншого: Інший як Ближній, в ідеалі Бог або Абсолют; діалогічна концепція Іншого «Я ? Ти»; Інший як структура чи закон; Інший як дискурсивна ідентичність; Інший як множинність ідентичностей або полісуб'єктивність, що безперервно конституюється актами висловлювань на мікросоціальних рівнях. Як показав проведений аналіз, найкращим для розробки концепції дискурсивних просторів самоідентифікації є останній із представлених варіантів концептуалізації Іншого: соціальна реальність, представлена дискурсивними просторами самоідентифікації, завжди визначається онтологічним за своєю суттю дискурсом Іншого як основою конституювання ідентифікаційної матриці, у рамках даних просторів суб'єкт займає певні положення, структуровані в диспозиції і фіксовані у вигляді складеної конфігурації положень і місць. Тут представлена ідентичність не як єдина форма, а як безліч постійно поновлюваних перформансів або перформативних актів інсценування та виконання самоідентифікаційних актів в мікросоціумах. Показано, що перформативність ідентифікації може ввести до практики перформансу суб'єкту нове джерело дії, нового «агента» життя, здатного виходити за межі власної ідентичності і «ковзаючого» від однієї ідентичності до іншої в межах актів самоідентифікації. Осягнення себе через віднайдення безлічі ідентичностей встановлюється в дискурсі, де зустрічаються суб'єкт та Інший. Розкрито, що дане положення відкриває перспективи для множинності способів конституювання ідентичності як контекстообумовлених утворень, «вироблених» самим суб'єктом через акти самоідентифікації.

Даний рівень здійснення дискурсу можна розглядати як мікрорівень соціального ? той рівень, на якому нібито сумнівна природа репрезентації «ілюзорного» Іншого (Інших), як правило, не сприймається як серйозна соціальна проблема. Тому, зазвичай, категорією Іншого нехтують як другорядним чинником дослідження соціального. Разом із тим, здійснюване перетворення індивіда у соціального суб'єкта як процедура суб'єктивації або дискурсивної самоідентифікації припускає, що множинна ідентичність не страждає роздвоєнням, або роздвоєністю. Швидше, це подвоєння (потроєння і т.п.) ідентифікаційного потенціалу особистості, утримування суб'єктом установки на існування з Іншими у мультисуб'єктному просторі. Дискурсивна самоідентифікація, а разом із нею і процеси суб'єктивації, що відбуваються на мікрорівні соціального, як правило, «вислизають» з поля соціально-філософських розвідок. Подібні дослідження спочатку не враховують суб'єкта, «пов'язаного» досвідом «конструювання» взаємин з Іншим або Іншими, що призводить до втрати глибинного сенсу соціального існування суб'єкту. Дослідження продемонструвало, що в сучасному соціальному світі максимально збільшується кількість мікросоціумів за рахунок віртуальних чи уявних соціальних утворень, але в усіх випадках умовами існування даних мікросоціумів є дискурси, конституйовані образами Іншого. Тому кожен із мікросоціумів, до яких включено суб'єкт через дискурси, наділений своєю самоідентифікаційною матрицею, де завжди домінує «свій» Інший, що «керує» актами самоідентифікації суб'єкту. І в цьому зв'язку цілком природно напрошується варіант модифікації розгляду Іншого у дискурсивному просторі виключно через процеси самоідентифікації, в яких символічна фігура Іншого має статус основи структурування ідентифікаційної матриці суб'єкта. Розгляд Іншого в подібному ракурсі підтверджує висунуте ключове положення, згідно з яким сучасний суб'єкт повинен розглядатися в онтологічному аспекті з позицій полісуб'єктивності. Якщо розглядати суб'єкт із даних позицій, то можна надалі розширювати застосування такого підходу, який робить акцент на соціальних полях «існування» потворного Іншого.

У підрозділі 4.4 «Дискурсивне самозасвідчення суб'єкту в світлі онтології Іншого» встановлено спосіб самозасвідчення соціального суб'єкта в дискурсивних просторах, які задаються онтологією «Іншого» як множинність актів самоідентифікації, що поглиблює уявлення про значущість символічного «Іншого» на мікросоціальному рівні. Спираючись на роботи К. Леві-Строса, М. Фуко, Л. Альтюссера, Дж. Батлер, Р. Барта, Ж. Лакана, Ж.-Ф. Ліотара, С. Жижека, М. Пеше, К. Фукса та ін., автор аналізує становлення індивіда суб'єктом за допомогою самоідентифікації. Як показало дослідження процесу самоідентифікації в подібному аспекті, суб'єкт є залежним від мови, яку він може вибрати лише до певної міри, де дискурс як мова конституює індивіда як суб'єкта. Соціальні дискурси, здійснювані у дискурсивних просторах, визначають умови та межі самоупізнавання і, в кінцевому рахунку, самозасвідчення суб'єкту через певний анклав знаків і їх значень, у яких індивід розпізнає «слід» свого існування в якості соціального суб'єкту. Самоупізнавання суб'єкту опосередковано інтерпеляцією, що повідомляє і намагається привласнити суб'єкту те чи інше «ім'я». Символічний Інший, представлений у вигляді персоніфікованого соціального суб'єкта, як адресант інтерпеляції «мітить» індивіда тим чи іншим ім'ям, створюючи передумову для його самоідентифікації як суб'єкту. Але кожного разу при спробі об'єктивації процесу самоідентифікації неминуче виникає питання про присвоєння суб'єктом імені як свого власного. При спробі розгляду суб'єкту як результату «прямого» повідомлення індивіду його імені або означуванню Іншим, не з'ясованим залишається питання про механізм самоупізнавання і самозасвідчення, тобто як суб'єкт дізнається, що це саме його справжнє ім'я та посвідчить себе сам. Самоідентифікація не повинна розглядатися як прямий «ефект» іменування через альтюссерівський оклик або інтерпеляцію. Самоідентифікація можлива тільки за умови проблематизації суб'єктом свого власного існування, яке визначається автором по-спінозістськи чи по-шеллінгіанськи ? як стійке або радикальне бажання буття, становлення суб'єктом, як незнищенне бажання індивіда бути або відбутися в якості соціального суб'єкту, що перетворює означування соціального дискурсу в самоозначування. Таку проблематизацію власного існування або бажання соціального буття, спрямоване на пошук суб'єктом своєї соціальної позиції цілком виправдано вважати його самоздійсненням в місцях дискурсивного простору.

Тоді соціальна реальність представляється онтологічним дискурсом Іншого, що є умовою самоідентифікаційного процесу й основою ідентифікаційної матриці суб'єктивності. Тут Інший виступає в якості «акустичного дзеркала», що містить детермінуючі, але разом із тим і відносно вільні, незаповнені або «порожні» просторово-топологічні функції, виконання яких позиціонує суб'єкта як онтологічну інстанцію соціальної реальності. Тому процес самоідентифікації суб'єкту, якщо використовувати можливості символічного конструювання, у певному сенсі можна розглядати через метафору дзеркальності, що дозволяє представити процес означування суб'єкта як відображення в дискурсі Іншого. Соціальні дискурси є свого роду акустичним дзеркалом, де дискурс Іншого здійснюється символічно-опосередкованим чином і представлений як набір «імен» існуючої соціальної реальності. Дзеркальна поверхня носить надлишковий характер, що дозволяє задати ім'я і місце суб'єкта у вигляді порожнього чи незаповненого знака. У межах дзеркально-метафоричного уявлення соціальної реальності самоідентифікація мислиться як детермінація вільної або «плаваючої» дискурсивної функції, що виражається в занятті суб'єктом певного місця позиції в дискурсивному просторі. Суб'єкт виявляє себе через дискурсивні співвіднесення з безліччю позицій соціального простору або з безліччю «імен» соціального дискурсу. Показано, що соціальна позиція визначається як місце-імені, в яке «входить» суб'єкт у дискурсах самоідентифікації. Автором була продемонстрована можливість аналізу існування суб'єкта в поняттях самоідентифікації, але тільки при обов'язковому співвіднесенні з соціальними позиціями й місцями в дискурсивному просторі, що задає символічно-опосередкованим чином безліч зв'язків і відносин між позиціями і місцями соціального дискурсу. Аналіз показав, що завжди необхідно враховувати можливу «втрату» суб'єктом онтологічного виміру буття, коли відбувається підміна глибинних смислів семантики множинною знаковістю семіотики. І тоді процес перформативної самоідентифікації соціального суб'єкту набуває характеру квазісамоідентифікаціі, де можливі лише його симуляції та симулякри у бодрійярівському сенсі. Були визначені принципи дослідницького підходу до дискурсивного простору. Вони наступні: символічна присутність Іншого як основи конституювання ідентифікаційної матриці суб'єктивності, диспозиційність та досить вільна у переміщенні суб'єкту в межах того чи іншого дискурсивного простору. Ці положення дозволяють розглядати соціальну реальність як дискурсивно-просторову цілісність багатьох локальних соціальних позицій суб'єкта.

У розділі 5 «Соціальний суб'єкт у дискурсивних просторах самоідентифікації» розкриваються епістемологічні принципи концепції дискурсивних просторів, останні розглядаються як утворювані соціальні цілісності; встановлюються базисні онтологічні характеристики й атрибути дії механізму ідентифікаційних матриць у дискурсивних просторах самоідентифікації суб'єкту.

У підрозділі 5.1 «Епістемологія дискурсивних просторів з позицій соціальної топології і соціального конструктивізму» автором виявляються епістемологічні підстави концепції дискурсивних просторів з позицій соціальної топології і соціального конструктивізму. Ключовою ідеєю, що дозволила застосувати до вивчення дискурсивного простору принципи соціальної топології, стала ідея Ж. Дельоза, який розглядає дискурс як особливого роду просторове утворення, що характеризується непротяжністю, передіснуванням, «чистою» просторовістю або чистим spatium'ом, що дозволяє встановлювати просторовість «як порядок сусідства, де поняття сусідства має, перш за все, порядковий сенс, а не значення протяжності» ( Дельоз Ж. За якими критеріями впізнають структуралізм?). Відзначимо, що Ж. Дельоз висловлює тут ту фундаментальну ідею, яка повною мірою може розглядатися як принцип конституювання дискурсивного простору, що має принципово інші якісні характеристики, а саме: відносини порядку і спільності, а не кількісні, метричні параметри простору фізичного або геометричного. Це особливий простір, в якому, дискурсивне одночасно і перформативне, і суб'єктивне, і символічне, і соціальне. Розширюючи дане розуміння, можна констатувати, що топологія визначає в історії наукового мислення реальний «епістемологічний розрив» ? радикальний перегляд об'єктів і методів пізнання, біля витоків якого стояли Е. Кассірер і Г. Башляр. Автор, досліджуючи екстраполяцію природничої топології на соціальну, представлену насамперед у роботах П. Бурдьє та ін., виділяє чотири складові цього «епістемологічного розриву». Кожен із них, будучи розглянутим з епістемологічних позицій, позначає локальний розрив із субстанціоналізмом. Так, це концепти «якості» і «відношення» як антитеза «кількості» і «субстанції»; концепт «порядку» як антитеза «протяжності» і «тривалості»; концепт «інтелігібельності» як антитеза безпосередній даності сприйняття (наочності, візуальності, очевидності і т.ін.); концепт «символічне» як антитеза уявному, представленому, інтуїтивному, емпатованого.

У плані розробки концепції дискурсивних просторів самоідентифікації суб'єкту виникла необхідність у розширенні та доповненні положень соціальної топології положеннями соціального конструктивізму, перш за все конструктивізму К. Гергена і його послідовників, що зорієнтувало автора розглянути наступні епістемологічні підстави соціального конструктивізму, що виконують функції методологічних принципів-регулятивів: конвенціональність дискурсу як антитеза «дзеркальності» ментальної мови, перформативність, точніше перформанс дискурсу як антитеза мовної констативності, контекстообумовленість і творіння значень дискурсу як антитеза мовної апріорності і «жорсткої» фіксованості, локальність і ситуативність дискурсивного виконання як антитеза глобальності і незмінності лінгвістичних структур. Результатом використання даних положень, стало уточнення положень соціальної топології, зокрема, в розумінні соціальних відносин: якщо соціальна топологія одночасно висловлює їх через плюралізації соціальних порядків, розкриваючись через безліч топосів «соціальних позицій», при цьому конституюючи їх як інваріанти соціальних властивостей, зазвичай пред'явлених у формі сукупності властивостей суб'єктів, то соціальний конструктивізм переглядає поняття соціальних відносин, визначаючи їх як «мінливу фіксованість», а поняття «інтелігібельність» розширює до дискурсивної інтелігібельності, говорячи також про багатоконтекстуальність та полісемію символічного виміру дискурсу, що припускають безліч інтерпретацій соціальної реальності, їх остаточну незавершеність, невпинну і нескінченну конкуренцію і діалог дискурсів. Усі висловлювання дискурсу запрошують до нескінченної знакової, конвенційної і перформативної гри, яка передбачає багатство смислів і значень, всякий дискурс отримує автентичні значення в момент свого співвіднесення з іншими дискурсами, що передбачає розширене розуміння концепту «символічне». Тому соціально-конструктивістські епістемологічні принципи ? конвенціональність, перформанс, контекстообумовленість і творіння дискурсу, його локальність і ситуативність ? доповнюють виділені автором раніше епістемологічні принципи соціальної топології, виражені в концептах «якості» і «відношення», «порядка», «інтелігібельності» і «символічного» у плані демонстрації епістемологічних підстав концепції дискурсивних просторів самоідентифікації.

У підрозділі 5.2 «Дискурсивні простори як соціальні цілісності» виявлено топологічні та конструктивістські підстави дискурсивних просторів як соціальних цілісностей, «усередині» яких відбувається самоідентифікація суб'єкту. Проведений аналіз показав, що існує кілька способів співвіднесення суб'єкту дискурсу з соціальною реальністю як цілісністю. Найбільш актуальними є два способи топологізаціі соціальної реальності. Перший асоціюється з парадигмою класичного структуралізму, де соціальне ціле ототожнюється з мовою як з готовою системою значень і кодом комунікації. Соціальна мовна діяльність суб'єкту, за задумом структурної лінгвістики і структуралізму в цілому, не може бути повністю ототожнена з мовою як такою, одночасно вміщуючи в собі індивідуальну компоненту ? мовлення. Структурна лінгвістика конституює дві дихотомії: мова /мовлення і код/повідомлення як ізоморфні; між мовою-кодом та мовленням-повідомленням встановлюється ієрархія ? індивідуальний аспект мовної діяльності, мовлення-повідомлення розглядається як ведений. Проблематичність даного підходу полягає в тому, що соціальність тут розуміється як універсальний предикат мовного суб'єкту, а дискурс як індивідуальна діяльність суб'єкту і розглядається як другорядний, побічний та малозначний компонент. Виникає проблема співвідношення між «двома» суб'єктами ? соціальним та індивідуальним, яка не може вирішитися з огляду на те, що суб'єкти тут визначаються як сутності різної «природи». У розумовій перспективі, запропонованій структуралізмом, відносини між мовленням та мовою перевертаються: мова виявляється необхідною умовою виробництва і розуміння будь-якого мовлення, а не навпаки. А результатом квазірішення даної проблеми є положення, згідно з яким всі соціальні суб'єкти, що говорять на одній мові, розглядаються як індивідуальні виразники мови, яких не відрізнити один від одного. Це дозволяє зробити висновок, що в межах вищезазначеного підходу відсутня можливість розгляду варіативності дискурсивних процесів в якості саме соціальної варіативності. Можна стверджувати, що поняття суб'єкту, що створює свою мову (тобто концепт індивідуальної мови), опиняється в рамках структуралізму зайвим, якщо взагалі не абсурдним. Як показав автор, спосіб топологізаціі соціальної реальності, запропонований у класичному структуралізмі, є обмеженим. Структуралістський конструкт гомогенної мови-коду, відірваної від мовлення, ігнорує варіативність дискурсивних процесів. Дискурсивні практики виявляються «викинутими» за межі розгляду, а разом із ними в певному сенсі за межі розгляду виявляється викинутим соціальний суб'єкт говоріння, який самоідентифікується всередині дискурсів, а свого роду єдиним «соціальним суб'єктом» постає віртуальна універсальна структура, яка існує незалежно від її актуалізацій суб'єктом.

Як альтернативу даному підходу автором був запропонований синтетичний міждисциплінарний підхід, що включає в себе елементи соціальної топології, теорії дискурсивних формацій М. Фуко, конструктивістської дискурсивної теорії, автоматичного аналізу дискурсу. Він передбачає принципово інший спосіб топологізаціі соціальної реальності через розподіл і перерозподіл суб'єктивних позицій, що по-іншому підходить до вирішення проблеми соціальної цілісності. Цей підхід передбачає відмову від ототожнення універсального та соціального, яке перешкоджає концептуалізації варіативності як соціальної варіативності та призводить до редукції різноманіття дискурсу до індивідуальної компоненти мовної діяльності. Використовуючи концептуальне обгрунтування такої позиції Л. Ельмсльова, в якій мова в соціальній варіативності задається через різноманіття областей застосування, що завжди локальні, а не універсальні, автор приходить до положення, що дискурс, виступаючи особливого роду мовленнєвим утворенням, не є простою сумою елементів, вибудуваних у відповідності з універсальною логікою мови. При такому розгляді місце абсолютної логіки мови займають системи правил численних дискурсивних подій і практик або, висловлюючись концептуальною мовою «пізнього» Л. Вітгенштейна, «мовних ігор», які задають певний модус існування мови, що дозволяє характеризувати кожне дискурсивне поле через іманентні йому дискурсивні правила. Так з'являється можливість говорити про автономію полів дискурсивного простору (наукове поле, поле бізнесу, поле політики, поле освіти і т.п.), кожне з яких характеризується специфічними «правилами гри» у полі, специфічними «силами», у точці перетину яких знаходиться соціальний суб'єкт. У будь-якому випадку аналіз дискурсу повинен виявляти специфічні «сили», що перетинають суб'єкта у момент говоріння «в даний час». Дискурс як соціальна подія має на увазі співбуття дискурсів і, як такий, він неминуче відсилає до іншого дискурсу або дискурсу Іншого. Відповідно мовленнєвий процес не має початку: в жодному пункті він не протистоїть коду, але завжди спирається на якесь «вже-сказане» або «вже-почуте», тобто те, що мається на увазі під інтердискурсом. У цьому сенсі інтердискурс тотожний соціальному цілому, розглянутому як дискурсивне ціле. Окремо взятий дискурс виявляється своєрідним «вузлом» на стику безлічі взаємодіючих дискурсивних практик. Мова тут йде про позиційну визначеність кожного дискурсу в рамках інтердискурсивних конфігурацій. Такий комбінований підхід дозволяє визначити соціальне ціле як рухливу конфігурацію дискурсивних просторів, конституйовану полями «інтердискурсу», що дає можливість розглядати соціального суб'єкта як сингулярну точку «напруги» або сходження безлічі різних дискурсивних подій. Соціальна варіативність виявляється як при переході від одного інтердискурсивного поля до іншого, так і при переході з однієї позиції інтердискурсивного поля (як точки перетину дискурсивних подій) до іншої позиції того ж дискурсивного поля. У кожному випадку має місце зміна соціальної якості, що виражається в зміні умов існування суб'єкту дискурсу, тобто умов конструювання/розуміння мовного висловлювання, що безпосередньо змінює і саму соціальну позицію, і, в кінцевому підсумку, множинним чином розглядає самоідентифікацію суб'єкту.

У підрозділі 5.3 «Онтологічні характеристики полів дискурсивних просторів» встановлюються базисні онтологічні характеристики дискурсивних просторів самоідентифікації суб'єкту. Виявлення даних характеристик дозволить вивчити механізм дії ідентифікаційних матриць суб'єктивності, який опосередкованим чином через атрибути дискурсу представить внутрішню динаміку самоідентифікаційних процесів. Використовуючи соціально-топологічний та соціально-конструктивістський підходи і виходячи з тополого-конструктивістської «природи» дискурсу, встановлюється і розкривається зміст онтологічних характеристик. Аналіз робіт, виконаних у межах соціальної топології і соціального конструктивізму, дозволяє виділити вісім базисних характеристик-показників дискурсивного простору, які задають соціальну реальність суб'єкту, де підосновою є початкова цілісність і організованість соціальної реальності. Даними характеристиками-показниками є: континуальність, антиномічна закритість/відкритість, зв'язність, дискурсивна просторовість («чистий» spatium), силова підоснова, позиційність, диспозиційність і субординація (ієрархічність). Вони дозволяють зрозуміти основний принцип функціювання будь-яких дискурсивних просторів, в яких безперервно відбуваються процеси самоідентифікації суб'єкту.

Розгляд базисних характеристик дискурсивних просторів самоідентифікації грунтується на тому методологічному припущенні, що дискурс можна визначити як свого роду матеріальну основу практик соціального конструювання реальності. Дискурсивний простір розуміється як сукупність соціальних практик, в межах якого конструюється увесь спектр значень і смислів соціальної реальності, в тому числі і макросоціальні утворення, що здаються тільки на перший погляд недискурсивними. Вони сконструйовані за допомогою дискурсивних просторових утворень, що формуються у відносно стійкі дискурсивні системи, але виявити «слід» дискурсу в подібного роду макросоціальних просторах буває часом вельми складно, бо він «упакований» у цілий ряд опосередкувань, що вислизають від соціально-філософського аналізу. Конструйований дискурсом соціальний простір розглядається крізь призму тотожності соціального існування суб'єкту і дискурсивності, що дозволяє розглядати даний простір як «простір говоріння» і виявити його утворювання через специфічні дискурсивні індекси, що відсилають до соціальних позицій діючих в певному місці суб'єктів.

Тому соціальна позиція суб'єкту (обумовлена перш за все такими характеристиками-показниками, як силова підоснова, позиційність, диспозиційність, субординація та ієрархічність) задається тут як тотожна специфічному топосу говоріння, тобто сукупністю умов і правил функціонування дискурсивних практик в тому чи іншому полі дискурсивного простору. Визначення соціального існування як існування-в-позиції в даному контексті означає, що ніхто з суб'єктів, що існують у соціальній реальності, не може говорити все, «що завгодно» і «як завгодно», якщо, звичайно, не брати крайніх чи екстремальних випадків. Соціально-топологічний підхід уточнює і розширює наші уявлення про дискурсивні простори: незважаючи на певну статичність соціальних позицій у дискурсі, останній є досить динамічним різновидом соціальної практики, що дозволяє йому безперервно конструювати, деконструювати і реконструювати соціальну реальність, самого суб'єкта і його множинну ідентичність; суб'єкт використовує дискурс для здійснення соціальної дії і взаємодії, і, нарешті, дискурсивне простір ? це не тільки область того, що свідомо говориться в певній позиції, але також і область того, що випадково промовляється, витісняється, не повністю договорюється і т.п. Уявлення про дискурсивний простір доповнюється такими конструктивістськими характеристиками, як конвенціональність, перформанс, контекстообумовленість, локальність, ситуативність, що дозволяє досліджувати механізм дії ідентифікаційних матриць суб'єктивності, що визначає самоідентифікацію суб'єкту в дискурсах і розглядати дискурсивні простори як своєрідну соціальну машинерію для генерації смислових значень, що створюють суб'єкту необмежені можливості для самоідентифікації, які представляють потенційно нові можливості існування, спрямовані в майбутнє інші способи буття, його несвідомого прагнення до культивування полісуб'єктивності.

У підрозділі 5.4 «Дискурс та ідентифікаційні матриці суб'єктивності» досліджуються онтологічні атрибути дії механізму ідентифікаційних матриць полів дискурсивних просторів самоідентифікації суб'єкту. Вони характеризуються як свого роду полілог безлічі дискурсів. Спираючись на роботи М. Фуко, французької школи автоматичного аналізу дискурсу М. Пеше, конструктивістську концепцію дискурсу К. Гергена та його послідовників, автор встановлює основні онтологічні атрибути механізму дії ідентифікаційних матриць суб'єктивності ? топосність, перформативність, іншість, інтердискурсивність, ретроактивність, міграційні або «дрейф» - топоси, атопосність. Вивчення атрибутів-характеристик механізму дії ідентифікаційних матриць суб'єктивності дозволило більш повно уявити функціонування дискурсу в процесі самоідентифікації суб'єкту. Дискурсивне поле як підпростір дискурсивного простору репрезентується через зв'язність певної множини дискурсів соціальних суб'єктів і правил переходу від одного дискурсу до іншого. Топос говоріння соціального суб'єкту ототожнюється з сингулярною точкою перетину або напруги різних дискурсивних подій. Відповідно соціальне ставлення розглядається як інтердискурсивне, тобто як конститутивне відсилання одного дискурсу (дискурсу суб'єкту) до іншого дискурсу (дискурсу Іншого), тому дискурс суб'єкту як соціальна подія має на увазі спільне буття (спів-буття) дискурсів. Цим можна пояснити феномен полісуб'єктивності та процесуальний характер перформативної самоідентифікації.

Процес конструювання дискурсу соціальним суб'єктом розглядається автором як орієнтація мовного суб'єкту на безліч інших дискурсів у певному полі дискурсивних просторів, які задають кожного разу різну ідентифікаційну матрицю для суб'єкту. Дана орієнтація може бути описана як безперервний діалог чи навіть полілог різноманіття дискурсів, що розгортається в «точці» чи соціальному топосі суб'єкту. При цьому орієнтація суб'єкту на інші дискурси може бути розглянута в двох аспектах: як утримання «вже-сказаного» («топосність», «преконструкт», «архів») та передбачення «ще-не сказаного» («ретроактивний ефект», міграція або «дрейф» топосів, «атопосність»). Структура силового (смислового) поля, всередині якого існує соціальний суб'єкт дискурсу, розглядається в першу чергу через інтердискурс, конкретизований через концепти «преконструкт» і «інтрадискурс». Концепт «інтердискурсу» позначає зв'язне ціле («онтологічна характеристика зв'язності»), специфічну єдність чи групу дискурсивних подій, які мають між собою певну кількість взаємозв'язків, що піддаються опису. По відношенню до існування окремо взятого дискурсу, що входить до конкретної групи, зв'язки, що сполучають його з іншими елементами даної групи, є конститутивними, тобто встановлюють цілу групу ризоматичних відносин. Дискурс завжди співвіднесений із тими «силовими» взаємодіями, в межах яких він створюється і розуміється (тут характеристика силової підоснови дискурсу доповнюється онтологічними характеристиками позиційності, диспозиційності, ієрархічності (субординації)).

Соціальний суб'єкт у момент говоріння виявляється сингулярним місцем сходження різних дискурсивних подій. Розуміння інтердискурсу як конститутивного поля існування дискурсу суб'єкту передбачає, що зміст того, що не промовляється, завжди укладений у межах соціальних умов його «виробництва», тобто в певному реляційному стані соціального поля. Таке уявлення примушує переглянути традиційну модель комунікації, де суб'єкт та Інший розглядаються окремо, а дискурс задається як асоціативний зв'язок між ними. В «інтердискурсивній» моделі комунікації Інший, як місце іншого дискурсу, повинен розумітися не як зовнішній об'єкт висловлювання суб'єкту, а як іманентна інстанція, що безперервно залучена до процесу конструювання висловлювання (онтологічні характеристики континуальності, антиномічної закритості/відкритості, зв'язності, дискурсивної просторовості). Процес породження сенсу припускає з боку суб'єкту початкову спрямованість на Іншого. Суб'єкт, що говорить, завжди включається в процес «виробництва» свого дискурсу через «образи» дискурсів інших. Дискурс суб'єкту ніколи не є прямим втіленням семіотичного «комунікативного наміру», що залишається абсолютно самототожним упродовж всього мовленнєвого ланцюга від адресанта до адресата. Він існує, висловлюючись термінологією метафоричного конструювання реальності, як потік, що постійно перевизначається, резонуючи у дискурсивному просторі напруги між «вже сказаним» та «ще не сказаним». Топос присутності інтердискурсу в інтрадискурсі розглядається у подвійному аспекті ? як згущення і як зміщення (заміщення). Для згущення має місце реальна присутність дискурсу Іншого (іншості) в дискурсі суб'єкту. Між безліччю дискурсів встановлюються відносини сусідства в межах одного анклаву значень, репрезентованого метафорою ризоми. Для зміщення (заміщення) присутність інтердискурсу в інтрадискурсі є віртуальною: інший дискурс локалізується в «розривах» дискурсу. Тут інший дискурс або дискурс Іншого виступає тим, що не промовляється, але вербально мається на увазі, існує на рівні всього різноманіття фонових дискурсів, тобто ймовірнісних висловлювань суб'єкту.

У процесі дослідження було показано, що ідентифікаційні матриці суб'єктивності діють тільки на мікросоціальному, точніше мікроскопічному рівні соціального. Дана обставина багато в чому зумовлює опис атрибутів механізму їх дії тільки через множинне опосередкування ? їх характеристики «засікаються» у дискурсивних полях за непрямими проявами. Виявлені в процесі аналізу атрибути дії ідентифікаційних матриць суб'єктивності остаточно підтвердили вихідну тезу дослідження: суб'єкт множинний чи полісуб'єктивний в силу того незаперечного факту, що суб'єктивність кожен раз встановлюється або перевстановлюється в залежності від тих дискурсивних просторів самоідентифікації та їх полів, в яких суб'єкт перебуває.

У висновках представлені основні науково-теоретичні результати дисертаційної роботи та окреслені перспективи подальших досліджень.

1. Проведене дослідження феномену полісуб'єктивності, уточнення змісту концепту «полісуб'єктивність» дозволили вважати множинну суб'єктивність невід'ємною характеристикою сучасного суб'єкту.

2. Проективна (віртуальна) або футуристична, модель суб'єкту передбачає вивчення онтологічного виміру суб'єкту як первинного по відношенню до будь-яких похідних від нього понятійних змістів суб'єктивності.

3. Онтологічний вимір суб'єкту не існує поза здатністю до самоідентифікації; дана самоідентифікаційна спроможність надається суб'єкту соціально-опосередкованим чином. Першопочатковою соціальною «природою» онтологічного виміру суб'єкту, який самоідентифікується як суще є його уявлення про самого себе, що забезпечують процесуальний характер самоідентифікації. Суб'єкт завжди наділений здатністю привласнювати й асимілювати різного роду уявлення про самого себе, що є показником незнищенної потреби до самоідентифікації.

4. Важливими складовими онтологічної самоідентифікації, які дозволили виявити загальний принцип функціонування її механізму в процесі мовних висловлювань є прийняття суб'єктом певної соціальної позиції, такої як присвоєння певного місця-положення або місця-наймення, внаслідок чого процес самоідентифікації завжди структурує певний дискурсивний соціальний простір. У процесі самоідентифікації завжди відбувається процедура самонайменування, фундована ретроверсивним ефектом й виникає темпоральна ситуація післядії, і де всі висловлювання суб'єкта про себе носять перформативний характер дій, що виявляє такі конституюючі характеристики перформативної самоідентифікації, як процесуальність, «базальну» соціальність, дискурсивну просторовість.

5. Специфіка самоідентифікації дозволила виявити, що в момент проведення її процедури окрім наявності того, хто ідентифікує, та того, що чи хто ідентифікується, тобто того, з чим або з ким ідентифікує суб'єкт шукане, відбувається суміщення ідентифікатора й ідентифікованого в одній іпостасі. У той час сам суб'єкт виступає відразу в двох вимірах: тієї інстанції, яка підлягає ідентифікації як ідентифіковане, і самого ідентифікатора, який проводить дану процедуру ідентифікації. Поєднання ідентифікатора й того, кого ідентифікують, фіксує принципову відмінність самоідентифікації від усіх інших видів ідентифікації. Самоідентифікацію не можливо здійснити поза межами самих «живих» мовленнєвих актів самонайменування.

6. Різновидами перформативної самоідентифікації є три «ідеальних» її типи: пряма самоідентифікація, зворотна ? деідентифікація, поворотна ? реідентифікація. У процесі дослідження було виявлено, що пряма, зворотна, й поворотна самоідентифікації передбачають простий її тип, що конституюється за принципом «Я» ? «Ти», але крім простого типу існують й більш складні типи перформативної самоідентифікації, деідентифікаціі та реідентифікації, що конструюються за принципом «Я» ? «Ти» ? «Інший».

7. Окрім перформативної самоідентифікації існують принципово інші її різновиди: наративна та просторово-тілесна.

8. Предикатами суб'єкту, завдяки яким відбувається його само ідентифікація, виступають не безсловесні умоглядні або інтуїтивні уявлення, як в класичній теорії суб'єктивності, а артикульовані у мовленні дискурси. Це передбачає, що власні предикати не існують для суб'єкта поза межами мовлення, і що сам суб'єкт як суще, що самоідентифікується через власні предикати, неможливий до актів мовлення.

9. Самоідентифікація розгортається у дискурсивних просторах як онтологічна здатність соціального суб'єкту до самовизначення. Дискурси розглядаються як процес, умовою їх існування виступають акти самонайменування суб'єкта, які задають процесуальність самовпізнавання і самозасвідчення суб'єкта в іменах та місцях мовця та слухача, що визначає фіксовану соціальну позицію суб'єкта по відношенню до інших соціальних позицій (місць); самоідентифікація суб'єкта носить множинний характер, здатна до безперервної зміни своєї векторної спрямованості та багатьох трансформацій.

10. Специфіка іманентної позиції спостерігача соціальної реальності в порівнянні з трансцендентною позицією відрізняється тим, що конституювання соціальності через дискурси іманентної позиції спостереження дозволяє уникнути парадоксів реіфікації і субстанціоналізаціі соціальної реальності. Дискурсивний простір завжди виявляється і на боці соціальної реальності як об'єкта, і на боці суб'єкта дискурсу. В іманентній позиції кожний дискурс про соціальну реальність позначений певним місцем всередині самої соціальної реальності. Соціальна теорія та її «об'єкт» виявляються співіснуючими в єдиному плані іманенції, тому опозиція між суб'єктом і об'єктом, що характерно для трансцендентної позиції спостереження, знімається завдяки континууму соціального дискурсу.

11. Іманентна позиція спостереження як важлива складова феномену полісуб'єктивності дозволила проаналізувати стійку тенденцію до метафоризації сучасної соціальної теорії. Перевага подібної позиції в тому, що вона, обгрунтовуючи дослідницьку стратегію метафоричного конструювання соціальної реальності, визначає межу спостерігач/дослідник ? соціальна реальність досить гнучкою і пластичною. Це гранично проблематизує позицію спостерігача як суб'єкта в дискурсивному просторі та змушує дослідника до радикальної рефлексії з приводу свого власного місця в ньому і пов'язаних із ним процесами сприйняття та усвідомлення меж і можливостей теоретизування соціальної реальності.

12. Полісуб'єктивність в дискурсивних просторах виражається в наступних показниках: соціальна просторовість найбільш адекватно визначена як константа дискурсу суб'єкту і навпаки; у дискурсах як особливого роду просторово-мовленнєвих утвореннях встановлюється поліморфізм суб'єктивності та спонтанно виникають нові форми суб'єктивності, що встановлюються за допомогою дії механізму ідентифікаційних матриць; у дискурсах соціальна просторовість визначається пансимволізмом, тобто символічне носить всеосяжний і універсальний характер; дискурсивні простори мають глибинну матеріальну основу, тобто на онтологічному рівні в них закладена матеріальність.