Філософсько-антропологічний вимір соціальності: постсучасні конотації

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ Г. С. СКОВОРОДИ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Філософсько-антропологічний вимір соціальності: постсучасні конотації

09.00.04 - філософська антропологія, філософія культури

Кузь Олег Миколайович

Харків - 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному економічному університеті, Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України.

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор

Корабльова Надія Степанівна,

Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, професор кафедри теоретичної та практичної філософії.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Загороднюк Валерій Петрович,

Інститут філософії імені Г. С. Сковороди НАН України, провідний науковий співробітник відділу філософської антропології;

доктор філософських наук, професор

Газнюк Лідія Михайлівна,

Харківська державна академія фізичної культури, завідувач кафедри гуманітарних дисциплін;

доктор філософських наук, доцент

Садоха Олена Володимирівна, Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди, професор кафедри філософії.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлюється об'єктивною проблематизацією соціальності як сутнісної характеристики людини і способу її буття у світі, розвиток якого все більше визначається не традиційними соціальними детермінантами, а невизначеним трансцендентуванням у майбутнє, що і надає йому постсучасного характеру.

Становлення і розвиток постіндустріального суспільства призвів до кардинальних трансформацій традиційних соціальних основ, форм і способів соціального життя людини і механізмів її соціалізації. Причому ці докорінні зміни мають для соціальності подвійні наслідки. З одного боку, зростання міри індивідуалізації у процесі цивілізаційного розвитку в сучасних умовах призводить до поширення патогенних для соціальності форм індивідуалізму, агресивно девіантні та відверто егоцентричні форми якого, розростаючись і легітимуючись на тлі деформації і занепаду традиційних форм соціального буття - сім'ї, спільноти, етносу, нації тощо - становлять загрозу десоціалізації людини. З іншого боку, дедалі більша інституалізація соціальності, ускладнення соціальних практик і їх динамічне оновлення, виникнення й поширення нових засобів і форм комунікації, а також маніпуляції людською свідомістю, утворюють загрозу дегуманізації соціальності: відчуження від людини об'єктивних форм її соціального життя і деградацію суб'єктності людини, підсилення влади над нею зовнішніх соціальних сил - економічних, політичних, духовних. У цій ситуації розгортання теоретичного дискурсу соціального здатне виступити своєрідним проектом конструювання соціальності, адже дискурсивні утворення завдяки своєму символічному потенціалу самі певною мірою перетворюються на дійсність. Отже, практична актуальність теми дисертаційного дослідження невідривно пов'язана із її теоретичним значенням. Останнє, у свою чергу, обумовлене такими наріжними обставинами.

По-перше, соціальність у своїх об'єктивованих і суб'єктивованих формах так чи інакше входить у предмет дослідження майже усіх соціально-гуманітарних дисциплін. Разом з тим, кожна конкретна наука, фіксуючи власний предметний аспект соціальності, схильна або гіпертрофувати, або нівелювати її антропологічний вимір. Показовими в останньому відношенні є соціологія і політологія, які зосередились на вивченні, насамперед, інституціональних механізмів соціуму. На тлі діагнозу «смерті суб'єкта», який наприкінці ХХ ст. став одним із найпоширеніших для соціально-гуманітарного пізнання у цілому, усвідомлення теоретичної неспроможності й практичної небезпеки «десуб'єктивації» соціальності активізує пошук теоретико-методологічного інструментарію, який дозволить повернути соціальності її антропологічний вимір. Це знайшло вираження в актуалізації дискурсу самопізнання і самостворення людини через моделювання соціальної реальності соціогуманітарними дискурсами. Засадничими поняттями в даному теоретичному контексті стали «соціальна реальність» і «суб'єктність». Перше дозволяє реконструювати антропологічний вимір в онтології соціальності, наголошуючи на неможливості суцільної об'єктивації, а друге - артикулювати той вимір людини, який, сутнісно конституюючи її як соціального дієвця, здатен захистити від стратегій панування соціального ладу (А. Турен).

Проте, незважаючи на увесь свій засадничий статус і розповсюдженість, поняття «соціальна реальність» і «суб'єктність» не набули у соціогуманітарному пізнанні належного теоретичного опрацювання, смислової і категоріальної визначеності. Разом із тим, завдання теоретичного прояснення смислової наповненості базових понять не може бути вирішене силами окремих наук унаслідок їх неминучої схильності до фрагментації дійсності відповідно до специфіки власного предмету, тож воно вимагає філософського аналізу. Водночас, філософія не може ігнорувати здобутки конкретних наук і здійснювати свої концептуальні пошуки поза межами міждисциплінарного синтезу. І хоча сам такий синтез є ще далеко не вирішеним теоретичним завданням, дискурсивні передумови для нього вже склалися.

До найбільш значущих варто віднести напрацювання таких соціологів-теоретиків, як З. Бауман, П. Бергер, П. Бурдьє, Е. Ґіденс, Т. Лукман, Н. Луман, А. Турен та ін., а також метатеоретичні дослідження політичного (К. Байме, Ж. Баландьє, Ю. Габермас, О. Гьофе, С. Жижек та ін.). Дотичними до теми дослідження є розробки проблем правової реальності, представлені в роботах українських філософів: Н. А. Бусової, С. І. Максимова, С. В. Пролеєва, О. В. Стовби, О. Ф. Терешкун; семіотичні розвідки Н. М. Дашенкової, М. М. Суботи, А. В. Чантурія, Д. В. Яковлева; екофілософія К. І. Карпенко, М. М. Кисельова; рефлексія постсучасного стану суспільства, представлена в працях Т. С. Воропай, В. В. Гусаченка, І. Д. Денисенко, А. М. Єрмоленка, І. В. Карпенка, В. М. Корабльової, Н. С. Корабльової, М. Д. Култаєвої, О. О. Мамалуя, О. В. Садохи та ін. Варто відзначити філософсько-антропологічні ідеї Т. О. Андрєєвої, Є. І. Андроса, Є. К. Бистрицького, І. В. Бичка, Л. М. Газнюк, Б. А. Головка, В. П. Загороднюка, В. П. Іванова, А. М. Лоя, В. А. Малахова, М. В. Поповича, І. В. Степаненко, В. Г. Табачковського, Г. П. Чміль, що виявилися евристично плідними для розгляду суб'єктності людини в її універсальних і постсучасних проявах.

Зазначені напрацювання вказують на затребуваність такого теоретичного дискурсу соціальності, що долає дисциплінарні межі соціальної філософії і філософської антропології, інтегруючи при цьому їхні здобутки. Соціальна філософія дозволяє розглянути соціальність як сутнісну характеристику людини і способу її буття у світі не як абстракт, властивий окремому індивідові, а в об'єктивованій дійсності усієї сукупності її суспільних відносин, у її конкретно-історичних формах, на чому наполягав ще К. Маркс. Водночас, такий соціально-філософський підхід, не врівноважений філософсько-антропологічною рефлексією, може призвести до того, до чого він і призвів у пізньому марксизмі та його радянській рецепції - надмірного соціологізму та економізму в розумінні соціальності. Конститутивне та інтегративне значення філософсько-антропологічної рефлексії для соціальної гуманітаристики в цілому зумовлене повсюдною присутністю в соціальному та індивідуальному житті людської дії в розмаїтті її проявів. Призначення і спроможність філософської антропології забезпечувати міждисциплінарні синтези як усередині самої філософії, так і за її межами підтверджені антропологічним поворотом, що відбувся наприкінці ХХ ст. Усе вищезазначене і визначає затребуваність дослідження саме філософсько-антропологічного виміру соціальності.

По-друге, постсучасні контексти вносять суттєві корективи у сприйняття соціальності та суб'єктності й вимагають урахування нових реалій і способів теоретизації. Склалася парадоксальна ситуація: з одного боку, соціальна філософія активно тематизує постсучасність, постулюючи десоціалізацію світу (Ж. Бодріяр) і, тим самим, виносить за дужки питання про сутність соціальної реальності; з іншого боку, прикладні соціально-гуманітарні науки (соціологія чи політологія) активно вживають поняття «соціальна реальність», але розглядають його здебільшого ситуативно та операціонально, виносячи постсучасність за межі свого дослідницького інтересу.

Саме постсучасні контексти, динамізм соціальності в сьогоденні висуває на передній план соціальну філософію за умови, що вона буде постійно співвідносити свої теоретичні постулати із соціальною конкретикою і тим типом суб'єктності, який визначає і визначається цією соціальністю. Водночас, у теоретичному дискурсі соціальності затребуваним стає не тільки врахування специфіки постсучасних контекстів виявлення сутності соціальної суб'єктності, а й пошук аргументів на користь універсалізму ідеї сутності суб'єкта незалежно від особливостей конкретної культури і соціальності. Ця ідея суб'єктності як такої є предметом філософської антропології, яка досліджує необхідні умови існування суб'єктних форм соціокультурного життя. Звернення до антропологічних констант дозволяє зберегти вкоріненість людини в трансцендентальному й залучити випадкове, ситуативне і з урахуванням теоретико-методологічної специфіки - дати актуальне цілісне визначення соціальної суб'єктності, яким послуговуватимуться прикладні науки. Постсучасні конотації соціальності інспірують не тільки міждисциплінарні, але й міжпарадигмальні синтези. Сам префікс «пост» вказує на надзвичайний динамізм сучасності, що знаходить прояв у прискореному оновленні й виникненні нових форм соціальності, а, отже, і нових об'єктів пізнання. Існує реальна загроза того, що парадигмальний шлях, навіть плюралістичний, заведе соціогуманітарне знання у глухий кут, тож базові філософські концепти потребують нагального перегляду поза традиціями окремих парадигм і наукових шкіл.

Усі вищеназвані чинники спричиняють необхідність міждисциплінарного дослідження філософсько-антропологічного виміру соціальності, з фокусуванням уваги на соціальній реальності і соціальній суб'єктності в їх взаємозв'язку та з урахуванням постсучасних конотацій, що й зумовлює теоретичну затребуваність даного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане на кафедрі філософії і політології Харківського національного економічного університету у межах теми її науково-дослідної роботи “Суспільство і політика в мультикультурній перспективі”.

Актуальність теми та рівень її розробленості зумовили мету та завдання дисертаційного дослідження. Його мета - здійснити антропо-онтологічну концептуалізацію соціальності, з перспективою окреслення проблемно-тематичного поля, у межах якого можлива інтеграція соціально-гуманітарного знання про соціальність та її постсучасна теоретизація.

Досягнення поставленої мети передбачає постановку і виконання таких дослідницьких завдань:

- визначити предметне поле і методологічні засоби аналізу соціальності як теоретико-методологічної проблеми постсучасності;

- виявити контури проблемного поля, у межах якого можлива дискурсивна комунікація в соціально-гуманітарних дослідженнях соціальності;

- визначити теоретико-методологічні передумови, необхідні для розробки онтологічної моделі соціальності та її абриси;

- здійснити системний і комплексний аналіз суб'єктності як наріжної конститутивної ознаки соціальності;

- дослідити розгортання соціальної суб'єктності в політико-правовій сфері;

- виявити теоретико-методологічні настанови, які дозволяють осмиcлити феномен відчуження як у його антропо-онтологічній укоріненості та визначеності, так і в його сучасних / постсучасних формах прояву.

Об'єкт дослідження - соціальність як сутнісна характеристика людини і способу її буття у світі.

Предметом дослідження є філософсько-антропологічний вимір соціальності та його постсучасні конотації.

Методи дослідження. Вибір методів дослідження зумовлений специфікою його предмета й загальним метатеоретичним і методологічним спрямуванням роботи. Метатеоретична перспектива і міждисциплінарні синтези забезпечені комплементарним застосуванням таких загальних для сучасного соціогуманітарного пізнання методів, як феноменологічний, герменевтичний, дискурс-аналізу, а також комплексним підходом як поєднанням теоретичних здобутків філософії (філософської антропології, соціальної філософії, політичної філософії, філософії права), соціології, психології у дослідженні різних аспектів проблеми соціальності. Засадничими для розробки авторської соціально-антропологічної програми дослідження стали методи антропо-онтологічної редукції та антропологічної інтерпретації, доповнені системним і комплексним аналізом феномену соціальності в його єдності та різноманітті, універсальних і постсучасних проявах. Для розкриття структури соціальної реальності і соціальної суб'єктності визначальними стали методи структурно-функціонального аналізу та моделювання. Застосування соціально-конструктивістського і семіотичного підходів, методології соціальної герменевтики уможливило обґрунтування смислової природи соціальної реальності та соціально-конструктивного потенціалу соціальної суб'єктності. У дисертації використано такі принципи діалектичного методу, як суперечливості розвитку, історизму, єдності історичного і логічного, єдності одиничного, особливого і загального, сходження від абстрактного до конкретного, конкретності істини. Застосування принципу відкритого питання, визначального для сучасної філософської антропології, надало усім теоретичним побудовам автора принципової відкритості для подальших дослідницьких інтенцій та інтерпретацій.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що у своїй сукупності вони задають якісно новий науковий напрям дослідження соціальності як такої та її конкретних форм, що долає вузько дисциплінарні межі соціальної філософії і філософської антропології, реалізуючи їхній інтегративний потенціал у міждисциплінарному синтезі соціально-гуманітарного знання про соціальність на засадах антропо-онтологічного підходу. Запропонована в роботі антропо-онтологічна концептуалізація соціальності по суті дозволила змістовно визначити проблемно-тематичне поле, у межах якого можлива інтеграція соціально-гуманітарного знання про неї та її постсучасна теоретизація. Зазначений концептуальний підхід конкретизується у наступних положеннях:

Уперше:

- послідовно розкрито, обґрунтовано і реалізовано інтегративну роль філософсько-антропологічної рефлексії соціальності для здійснення міждисциплінарних синтезів як у межах самої філософії, так і у межах соціально-гуманітарного пізнання в цілому;

- запропоновано антропо-онтологічну концептуалізацію соціальної реальності як локалізованої у просторі-часі актуальності й потенційності осмисленого людського спів-буття, що в цілому має якість суб'єктності - здатності (готовності) давати адекватну відповідь на зовнішні впливи та внутрішні процеси, що загрожують її цілісності; виходячи з цього, соціальну реальність запропоновано розглядати, по-перше, як інтерпретативну реальність, що вимагає від людини опису, пояснення і розуміння, а по-друге, - як надіндивідуальний суб'єкт «структурного» типу, що постає інструментальною основою діяльності та життєдіяльності індивідних суб'єктів;

- розкрито супідрядність і різноплановість онтологічної структури соціальної реальності, рівні якої - онтологічний, субстанціальний, інституціональний, організаційний, нормативний, ціннісний - є, водночас, і реальними, і аналітичними;

- обґрунтовано і розкрито теоретико-методологічну продуктивність хронотопологічної моделі соціальної реальності, яка, виходячи із розрізнення вимірювання простору-часу і його сприйняття, експлікує багатовимірність і нелінійність просторово-часової континуальності соціальної реальності як органічної смислової цілісності;

- розроблено і послідовно застосовано антропо-онтологічну концепцію полісуб'єктності як наріжної конститутивної ознаки соціальності, що в соціогуманітарному пізнанні дозволяє розкрити смисло-комунікативну природу соціальної реальності й системно-сутнісно розмежувати суб'єктність як онтологічну та суб'єктивність як гносеологічну її характеристики, а також спростувати есхатологічні діагнози «смерті суб'єкта» і «кінця соціального»;

- концептуально оформлено смислову демаркацію понять «суспільство» і «соціальність». Перше позначає інституціонально структурований соціум, самодостатній у своїй цілісності, умовою збереження якої є його відносна закритість, де інституціональність, як один з рівнів соціальності, характеризує сам спосіб спільного буття людей, організованих у ціле, наявність у них колективних настанов, цінностей, норм і виражає ступінь розвиненості суспільства, представлену в ньому суб'єктність. Друге позначає специфічний, принципово динамічний і наділений смислом спосіб комунікації суб'єктів, що породжує по мірі свого розвитку та ускладнення як інтегративні властивості цих суб'єктів, так і опосередковані цими властивостями форми самої комунікації, виступаючи способом їхньої легітимації;

- систематизовано сукупність характеристик, властивих соціальним та інституціональним феноменам як ідеально типовим структурним елементам соціальної реальності, а саме: 1) процесуальність; 2) невизначеність; 3) внутрішня складність; 4) відкритість і багаторівневість; 5) суперечливість; 6) динамізм; 7) інертність; 8) рефлексивність; 9) онтологічна суб'єктність.

- на підставі антропо-онтологічної редукції потреб соціального суб'єкта виявлено ланцюг: умови - ресурси - сутність - стан, і з урахуванням смисло-комунікативної природи соціальності, її полісуб'єктності запропоновано кросрівневу класифікацію онтопотреб, що експлікує і їх складну структуру, і їх трансформації при переході з одного рівня на інший (власно онтологічний - субстанціальний - інституціональний - ресурсний);

- уточнено понятійний статус терміна «постсучасність», у якому зафіксовано сенс межовості людського буття, його все більшу детермінованість майбутнім і плюралістичну потенційність, що дозволило реалізувати евристичний потенціал цього поняття у міждисциплінарних синтезах при пізнанні соціальності;

- розвинуто на антропо-онтологічних засадах поняття політичного через сполучення політики як діяльності з наявним політичним полем, як актуальним, так і потенційним: політика - це причинно обумовлена, ситуативна, мінлива за формою та орієнтацією діяльність, що змінює повсякденність і дозволяє людині адаптуватися до мінливих у часі й просторі умов; своєю діяльністю людина творить політичну реальність, в якій отримує буття соціальна суб'єктність;

- отримало подальший розвиток розуміння сутності держави, яка у своєму антропо-онтологічному вимірі не тотожна системі політичної влади, а є політичною спільнотою у стані «стійкої рівноваги»; держава реалізує свою суб'єктну сутність у процесі функціонування і розвитку й, виробляючи адекватні часові механізми виявлення об'єктивних (онтоправомірних) потреб та узгодження інтересів усіх учасників соціально-політичного процесу (власних потреб та інтересів у тому числі), набуває характеру правової держави, яка імплементує до своїх засад ідею прав людини. Інституалізація влади у правовій державі має бути спрямована на легітимацію дифузії влади;

- уточнено (на підставі емпіричної експлікації і теоретичного узагальнення) механізми ілюзорної компенсації відчуження людини, що застосовуються в соціоцентристських релігіях: сакралізація особливо цінних соціальних об'єктів, підтримка фанатичної віри в їх сакральність, самовідчуження людини задля високої мети, жорсткий поділ світу за принципом «Свій - Чужий», системна експлуатація образу ворога, ідеології «героїки»;

- поглиблено розуміння специфіки відчуження людини в контексті постсучасності, різні інтерпретаційні версії якого центровано навколо системного відчуження людини від її соціальної сутності, що має парадоксальні наслідки: соціальна реальність перетворюється з механізму відчуження на засіб його подолання, що створює проблемне поле екології людини.

Практичне значення одержаних результатів полягає у перевагах антропо-онтологічного підходу для виявлення і теоретичної експлікації природи соціальності як такої, розкриття граничних підстав соціального буття і соціальної суб'єктності, більш глибокого розуміння специфіки постсучасної соціальності, що необхідно для більш ефективної і продуктивної інтеграції соціогуманітарного знання про неї. Здійснена системно-концептуальна тематизація філософсько-антропологічного виміру соціальності з урахуванням постсучасних конотацій має проективні щодо конструювання людиновимірної соціальної реальності та суб'єктності можливості.

Матеріали дисертації можуть бути використані у подальших філософських і міждисциплінарних дослідженнях соціальності та її конкретних форм; у розробці методології її пізнання, як соціально-гуманітарного в цілому, так і власне філософського; у розробці стратегій і програм соціально-політичного і політико-правового розвитку суспільства й особистості, що є особливо актуальним для українського соціуму. Їх можна також використовувати в навчальних закладах при підготовці підручників, навчальних посібників, методичних матеріалів, лекційних курсів і спецкурсів з філософії, філософської антропології, соціальної філософії, політичної філософії, філософії права, а також соціології, політології, психології, педагогіки та інших гуманітарних дисциплін.

Апробація результатів дисертації. Основні ідеї та теоретичні результати дисертаційного дослідження доповідалися на міжнародних наукових і науково-теоретичних конференціях: «Сучасна україністика: наукові парадигми мови, історії, філософії» (Харків, 2008, 2010); «Людина, культура, техніка в новому тисячолітті» (Харків, 2008); «Суспільство і політичні інститути в умовах трансформації та реформ» (Харків, 2008); «Філософія гуманітарного знання: після Вільгельма Дільтея» (Чернівці, 2009); «Дні науки філософського факультету - 2010» (Київ, 2010); «Влада та суспільство під впливом закону «циркуляції еліт» (Харків, 2010); I Конгресі Соціологічної асоціації України (Харків, 2009); V міжнародному семінарі «Освіта у багатокультурному суспільстві: традиції та інновації (Севастополь, 2006); всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Політична культура суспільства: джерела, впливи, стереотипи» (Харків, 2008); міжвузівській науковій конференції «Проблеми розвитку суспільства: системний підхід» (Харків, 2006); Харківських політологічних читаннях (1997, 1998, 1999, 2000, 2001, 2004).

Матеріали дисертації використано в розробці нормативних і спеціальних курсів з філософії, політології, соціології, що викладаються здобувачем для студентів Харківського національного економічного університету.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження викладені в науковій монографії «Репрезентації суб'єктності в постсучасності» (обсяг 23, 4 ум. друк. арк.), у 24 статтях, опублікованих у спеціалізованих фахових виданнях, визначених ВАК України, у 22 інших наукових статтях і тезах до наукових конференцій, загальний обсяг яких становить понад 16 ум. друк. арк.

Особистий внесок здобувача. У фаховій статті № 5 особисто дисертантові належить 50% опублікованого матеріалу в частині, що стосується аналізу системних та соціокультурних чинників кризи системи вищої освіти. У фаховій статті № 8 особисто дисертантові належить 60% опублікованого матеріалу в частині, що стосується виокремлення концептуальних засад співіснування держави та релігії у модерному та постмодерному вимірах. У інших публікаціях: у статті № 10 особисто дисертантові належить 50% опублікованого матеріалу, ним виокремлено мотиваційне підґрунтя участі особистості у політичних процесах. Дисертаційне дослідження є результатом самостійної дослідницької роботи автора. У тексті дисертації використано підготовлені ним матеріали публікацій.

Структура дисертації складається зі вступу, п'яти розділів, кожний із яких містить підрозділи, загальних висновків та списку використаних джерел із 494 найменуваннями. Повний обсяг роботи - 437 сторінок, із яких 394 основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У «Вступі» обґрунтовано актуальність теми з урахуванням ступеня опрацювання проблеми, визначено мету, завдання, об'єкт, предмет, методи дослідження, розкрито наукову новизну отриманих результатів, їх практичне значення, наведено дані про апробацію результатів дослідження, його структуру та обсяг.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження» вирішено два перших завдання даної дисертаційної роботи. У підрозділі 1.1. «Теоретико-методологічні передумови і перспективи філософсько-антропологічної рефлексії соціальності» окреслено загальні контури антропо-онтологічного підходу, застосованого в дисертаційному дослідженні, та визначено основні проблемні лінії його розгортання. Розкрито причини актуалізації вивчення теоретичних передумов і перспектив філософсько-антропологічної рефлексії соціальності, які вбачаються в невирішеності проблем подолання розбіжності між людиною, постсучасними формами її буття, як предметом дослідження, і традиційними методами його пізнання, а також у невизначеності пізнавального статусу самої філософсько-антропологічної рефлексії як у царині філософії, так і в її міждисциплінарних взаємодіях із соціально-гуманітарними науками.

Розкрито специфіку філософсько-антропологічної рефлексії, яка й визначає в кінцевому підсумку дисциплінарний статус філософської антропології. По-перше, така рефлексія намагається «висвітлити» «трансцендентальну фактичність людського буття» (А. М. Лой), розкрити граничні підстави людського способу буття в світі, що і визначають власне людське в людині. По-друге, вона не може бути самодостатньою, оскільки без інтеграції позитивного наукового знання про людину і форми її життєдіяльності, неминуче залишиться в царині метафізичних спекуляцій і не буде здатною відповісти на ключове для філософської антропології питання «Хто є людина?» (Г. Плеснер), розв'язати питання «Що є людина в бутті?», «Що є буття людини?». Таким чином, філософсько-антропологічна рефлексія виходить в онтологічну площину, де «знаходить» соціальність як сутнісну конститутивну ознаку людини. Але при цьому, щоб уникнути надмірного соціологізму, має бути збережений особливий антропо-онтологічний погляд і застосовано поняття, яке найбільш адекватно виражає антропологічну ідею світу. Обґрунтовано, що «соціальна реальність» є саме таким поняттям.

На підставі рецепції ідей І. Г. Фіхте, К. Маркса, Е. Гуссерля, В. П. Іванова обґрунтовано, що в онтологічному полі філософсько-антропологічної рефлексії соціальності з необхідністю з'являється суб'єкт, але не в картезіанському сенсі, як щось атомарне і монологічне, а як суб'єктність, «схоплена» в її універсальній дієвості. Суб'єктність, осягнута таким чином, - це свого роду інтерсуб'єктивна явленість суб'єкта. Саме суб'єктність як універсальна дієвість є принципом конституювання буттєвого сенсу «об'єктивного світу», принципом його організації і, водночас, способом самотрасцендування людини за межі наявного буття, що надає світу людини принципової відкритості. Визнання такої відкритості, що все більше скеровує всі сучасні пізнавально-методологічні стратегії, є невід'ємною складовою нашої антропо-онтологічної програми.

Сама специфіка філософсько-антропологічної рефлексії продукує пізнавальну увагу до соціальності, розкриває її інтегруючий потенціал як для самого філософсько-антропологічного знання, так і для соціально-гуманітарного знання в цілому. Проаналізовано досвід реалізації інтегративних можливостей філософсько-антропологічної рефлексії соціальності у філософській антропології, постмодерній філософії (яка, за визнанням її теоретиків, еволюціонує вбік відмови від есхатологічних ідей (М. Фуко, Ж. Дерріда) і набуття все більшої антропоморфності (П. Козловський, Ю. Кристєва)), соціології (зокрема, на прикладі інтегративних теоретичних інтенцій М. Шелера, Г. Плеснера, А. Гелена). Розкрито значення реалізації інтегративного потенціалу філософсько-антропологічної рефлексії соціальності з точки зору зворотних впливів з боку практично-філософських дисциплін на саму філософську антропологію. Мотивації для філософсько-антропологічної рефлексії соціальності слід знаходити і реалізовувати в теоретичній площині міждисциплінарних стосунків, насамперед, із соціологією та політичними науками, які безпосередньо експлікують ситуацію людини із наголосом на її сучасній/постсучасній специфіці. При здійсненні міждисциплінарних синтезів визначальною має бути орієнтація не на поглинання конкретно-наукового знання, а на налагодження «мостів взаєморозуміння» (О. Марквард). Слід також ураховувати, що постсучасні конотації соціальності заявляють про себе в ускладненій діалектиці теоретичного, практичного і прагматичного розуму. Вони визначають і нові способи та тематичні лінії розгортання філософсько-антропологічної рефлексії соціальності, зокрема, спрямовуючи її на осмислення політико-правових аспектів останньої та проблематики відчуження у зв'язку з «екологією людини».

У підрозділі 1.2. «Соціальність як теоретико-методологічна проблема постсучасності» проаналізовано смислові значення поняття «соціальність» у класичному і посткласичному суспільствознавстві. Встановлено, що вадами «класичних» смислових інтерпретацій є, по-перше, фрагментарне розуміння соціального, яке осягається ситуативно (предметно, статично чи процесуально), поза зв'язком з опосередкованим значенням, по-друге, - застосування понять «соціальне» й «суспільне» як синонімів. Це ускладнює як визначення специфіки власне людської соціальності, так і з'ясування специфіки конкретного суспільства, його екзистенції.

Визначено евристичність поняття «постсучасне», яке дозволяє виявити і зафіксувати специфіку буття сучасної людини в сучасному світі з огляду їх можливих перспектив (І. В. Степаненко) і артикулювати якісну новизну соціокультурного континууму, в якому розгортається буття сучасної людини. Це буття є буттям на межі, з новою просторово-часовою структурою і детермінацією із майбутнього, що надає постсучасній соціальності плюральної потенційності. Зазначені тенденції зумовлені саме людською діяльністю, яка також продукує і «межовість» постсучасності, тож антропоморфність стає невід'ємною властивістю постсучасного теоретичного дискурсу.

Проаналізовано методологічні проблеми постсучасного суспільство-знавства, які центруються навколо відсутності інтегративного знання про соціум, а також розробленої системи категорій і понять, здатної описувати й пояснювати як соціальність у цілому, так і нові форми соціального буття людини. Визначено теоретико-методологічні передумови і перспективи інтеграції соціально-гуманітарних наукових галузей. На підставі розкриття головних джерел плюралізму в соціологічній теорії обґрунтовано затребуваність теоретизації онтологічного виміру соціальності для подолання фрагментації соціологічного знання. Встановлено, що постсучасні конотації сприяють «поверненню суб'єктності» в царину соціально-філософського пізнання, і вже суб'єктність постає тим чинником, що зумовлює соціальну реальність як онтологічну цілісність і визначає характер, динаміку і спрямованість змін суспільства. Інтеграція філософсько-антропологічної рефлексії соціальності до соціальної філософії надає їй ключової ролі у межах соціального знання і підсилює її методологічний потенціал для вирішення вище окреслених методологічних проблем. Обґрунтовано необхідність підняти й методологічний статус соціології відносно решти соціогуманітарних наук, зокрема й філософії. Зроблено висновок, що міждисциплінарний синтез філософського і соціологічного пізнання за допомогою інтегративних можливостей філософсько-антропологічної рефлексії соціальності сприятиме подоланню гносеологічних перешкод з метою створення інтегративного знання про соціальну реальність і обґрунтування граничних підстав буття суб'єктності.

У підрозділі 1.3. «Моделювання соціальної реальності соціально-гуманітарними дискурсами» проаналізовано основні теоретичні моделі соціальної реальності, що функціонують у сфері соціальних досліджень і завдяки яким розгортаються і концептуалізуються їхні дослідницькі стратегії. На підставі рецепції типологій Р. Будона, П. Ансара, Ф. Коркюфа, А. В. Чантурія, А. Г. Здравомислова простежено парадигмальне переформатування соціальних досліджень від моделей процесуальних (формаційної К. Маркса, об'єктивістської, інституціональної Е. Дюркгейма і суб'єктивістської, розуміючої М. Вебера) до структурних, а згодом до спроб їх поєднати (генетичний структуралізм П. Бурдьє, динамічна соціологія Ж. Баландьє і А. Турена, функціоналістський і стратегічний підхід М. Крозьє та методологічний індивідуалізм Р. Будона). Встановлено, що, незважаючи на прагнення подолати дихотомію «структури - процеси», яке виявляється у русі або «від соціальних структур до взаємодії» (Н. Еліас, П. Бурдьє, Е. Гіденс), або від інтеракцій до соціальних структур (П. Бергер, Т. Лукман, А. Сікурел, М. Каллен, Б. Латур, Л. Ельстер), проблема синтезу існуючих методологічних підходів до дослідження соціальної реальності у межах соціологічної теорії залишається дуже актуальною. Вона також ускладнюється радикальністю інтеракціоністського погляду на соціальну реальність як символічний простір, що ставить під сумнів можливість її надіндивідуальних моделей, тим більше однієї онтологічної метамоделі.

Виходячи з того, що в епістемічній ситуації, яка припускає протиставлення різних версій, що не зводяться до єдиної, неможливо обійтися без онтологічних припущень (Н. Гудмен), подальшу увагу зосереджено на аналізі натуралістичної, ідеалістичної, діяльнісної та феноменологічної парадигм. Проведений аналіз показав, що жодна з них не елімінує із соціальної реальності ані предметності, ані людини, хоча й оцінює їх значення по-різному. Виявлено тенденцію зростання їх антропоморфності і підвищення уваги до смислових аспектів соціальної реальності. Така тенденція розгортається у річищі загальної переорієнтації науки на ідеальне, яка розпочалася з інформаційною революцією, що призвела до виникнення безпредметного, знакового характеру віртуальних реальностей, а також до застосування таких характеристик соціальної реальності, як трансбуття, небуття й ніщо (В. О. Кутирєв). Означені тенденції, з одного боку, зумовили «онтологічний поворот» у соціогуманітарному знанні, а з іншого, - уможливили введення до онтологічного контексту ментальних, ірраціональних утворень, що відкрило нові теоретико-методологічні перспективи для розробки онтологічних моделей соціальної реальності.

З'ясовано, що розмаїття моделей соціальної реальності в соціальній теорії є, з одного боку, відображенням її багатоаспектності, а з іншого, - свідчить про відсутність єдиного підґрунтя для усунення їхньої надлишковості та взаємного заперечення. Кожна модель має власний евристичний потенціал для дослідження соціальної реальності. Але жодна з них не може бути прийнята без застережень і не може бути повною мірою комплементарною щодо інших, оскільки вони виходять з різних підстав соціального буття. онтологічний відчуження соціальність

Розділ другий «Онтологія соціальності» присвячено розробці антропоморфної онтологічної моделі соціальної реальності як мультиплікативної - такої, що містить: атрибутивну модель, яка фіксує невіддільні елементи та якості соціальності; хронотопологічну модель, що розкриває структури соціального часу і соціального простору в їх взаємозв'язку; інструменталістську модель, яка відображає ті ресурси, за допомогою яких створюється, відтворюється й розвивається соціальна реальність.

У підрозділі 2.1. «Соціальна реальність як теоретичний конструкт «нової» онтології соціальності» на підставі прояснення сенсу понять «соціальне» та «реальність», «суспільне буття», «соціальне буття», «соціальна матерія» визначено специфіку «нової» онтології соціальності, яка передбачає не просто відмову від антропоцентричного трактування соціальності (що корелює з інтелектуально-теоретичною позицією П. Ж. Прудона, Ф. Тьоніса, А. Кемпінські, М. М. Ковалевського та інших), а визначає сутнісні ознаки людської соціальності як видового різновиду соціальності взагалі. Таку ознаку (спираючись на доробки Р. Барта, М. М. Бахтіна, Е. Касірера, К. Леві-Строса, Ю. М. Лотмана, Дж. Р. Сьорля та ін.) ми вбачаємо у продукуванні смислів, створенні соціокультурних текстів, комплекс яких утворює соціальну реальність. На підставі рецепції концепції «антропоонтології» В. П. Іванова обґрунтовано, що осягнення соціальної реальності як знаково-символічної з необхідністю залучає до онтологічної теоретичної площини людину як такого суб'єкта, смислопокладаюча і смислотворча діяльність якого виступає універсальним пунктом опосередкування всіх зв'язків світопорядку, що надає «новій» онтології антропоморфного характеру і дозволяє: аргументувати онтологічне поєднання всіх явищ людського існування, осягнути соціальне буття як певний смисловий порядок, інтерпретувати сенс поняття «соціальна матерія» як «доцільна матерія», затвердити буттєву креативність смислів, їх здатність проектувати існування речей.

У підрозділі 2.2. «Соціальна реальність як текст у концепціях постмодерну» проаналізовано дослідження соціальної реальності з позицій семіотичного підходу, який репрезентує соціальну реальність як знаково-символічну, реальність людських смислів. Евристичним тут є протиставлення символу та симулякру як відповідно конструктора й деструктора соціальної реальності. Символ як єдність онтологічної та гносеологічної складових оформлює смисл реальності для людини, надає їй буттєвої значущості й, тим самим, протидіє симуляції та симулякрам, повертаючи реальності повсякдення онтологічний смисл.

Розкрито значення мови як семіотичної маніфестації у формі знакових ланцюгів для конституювання соціальної реальності. Обґрунтовано, що у багатовимірності мовної картини та реальності все більшу роль починає відігравати політичний вимір, який, як квінтесенція соціальної суб'єктності, складає принципову відмінність соціальності від її інших вітальних форм. У свою чергу, це актуалізує терапевтичну функцію філософії, яка постає для неї політичним (ідеологічним) завданням - вивільняти мислення від поневолення існуючим універсумом дискурсу й поведінки.

На підставі рецепції ідей представників тартуської школи структуралізму та постструктуралізму Ж. Дельоза і Р. Барта, використовуючи поняття «гіпертекст», встановлено, що, з одного боку, можна досліджувати «текст як соціальну реальність» - тобто віднаходити в ньому всі елементи соціальності, а з іншого, - «соціальну реальність як текст», яка завжди фокусується у своєму смисловому змісті в різних знакових системах, що набувають певної цілісності й можуть ставати гіпертекстом у смисловому розумінні, перетворюючи й саму соціальну реальність на гіпертекст, який є лише засобом мовної гри. Визначено межі герменевтичного методу для розуміння специфіки антропологічної соціальності, що встановлюються предметністю цього методу. Зроблено висновок, що онтологія соціальності не вичерпується людським буттям. Квінтесенція людської соціальності проявляється у створенні культурних текстів у процесі комунікації, що дозволяє розглядати соціальну реальність у цілому як гіпертекст з ідеологічними конотаціями.

У прідрозділі 2.3. «Становлення соціальності через історичні практики соціалізації» обґрунтовано неправомірність ототожнення соціального й суспільного, що властиве більшості соціогуманітарних досліджень. Соціальний та інституціональний (суспільний) зрізи соціальної реальності, взаємопроникаючи, втілюють діалектику динаміки та статики соціуму й конституюються в цій реальності як соціальні й суспільні феномени, що мають своє специфічне буття.

На підставі розкриття психічних і потребових механізмів виникнення соціальності у процесі взаємодії суб'єкта зі світом поза та безвідносно наявних інституціональних структур, зроблено висновок, що соціальне на субстанціальному рівні, де субстратом є індивід, завжди постає результатом зустрічі зі світом, що відбувається у смисловій комунікації. Розкрито різноякісність тих аспектів соціального буття, що виражаються поняттями «комунікація», «взаємодія», «відношення» та «зв'язок», і доведено неправомірність розповсюдженого бачення соціальної комунікації як однорідної й безвідносної до буття конкретних суб'єктів.

Проаналізовано головні критерії суспільства як видового вираження соціальності: самозабезпеченість, закритість, самодостатність, інституціональ-ну структурованість. Це дозволило визначити суспільство як інституціонально структурований соціум, самодостатній у своїй цілісності. Зазначені властивості в конкретній ситуації не просто визначають амбівалентний статус соціальних і суспільних феноменів, а надають соціальній реальності альтернативності. На відміну від Ж. Бодріяра, який проголосив кінець соціального, доводиться теза, що суспільства майбутнього в повній мірі можна буде назвати соціальними, адже соціальне суспільство - це суспільство, де легітимна соціальність не вступає у протиріччя з його легальними структурами. У такому суспільстві підсилюється необхідність використання продуктивної сили соціально-гуманітарного знання. Соціальність тут може бути осягнута як специфічний, наділений смислом спосіб комунікації суб'єктів, що породжує по мірі свого розвитку та ускладнення як інтегративні властивості цих суб'єктів, так і опосередковані цими властивостями форми самої комунікації.

У підрозділі 2.4. «Структурування соціальної реальності як дійсності життєвого світу» здійснено смислову демаркацію понять «соціальна реальність», «соціальне буття» та «соціальна дійсність», що фіксують межі об'єктного поля соціогуманітарного знання та охоплюють його просторово-часовий континуум. Обґрунтовано доцільність доповнення традиційного сенсу поняття «реальність» новим, що продукується «філософією можливого» і доповнює онтологію та гносеологію потенціологією (посибілізм М. Н. Епштейна), а саме - потенційністю, яка не конституює ні буття, ні дійсність, але завдяки своєму розкриттю надає їм реальності. У соціальній реальності потенційність є змістовно багатою, що конституює поняття ймовірності як кількісної міри можливості. Узагальнено, що здатність будь-якого сущого змінюватися, бути й не бути зумовлює можливість і дійсність як модальні характеристики реальності, що охоплює собою і буття, і дійсність.