Філософсько-антропологічний вимір соціальності: постсучасні конотації
Теоретико-методологічні передумови, необхідні для розробки онтологічної моделі соціальності та її абриси. Розгортання соціальної суб’єктності в політико-правовій сфері. Сутність та специфіка феномену відчуження, його антропо-онтологічна визначеність.
| Рубрика | Философия |
| Вид | автореферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 30.07.2015 |
| Размер файла | 68,8 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
У підрозділі 2.6. «Потребова структура соціальної реальності» проаналізовано потреби, інтереси й цінності як основу безпосередніх спонукань, мотивів та ідей, тобто реальних причин діяльності суб'єктів, які творять соціальність. Обґрунтовано, що потреби конституюють онтологічний і субстанціальний рівні, інтереси - інституціональний та організаційний, цінності - нормативний і ціннісний рівні соціальної реальності.
Розкрито затребуваність онтологічної експлікації поняття «потреба» для інтеграції досліджень проблематики потреб як усередині різних дисциплін, так і в міждисциплінарній взаємодії, а також для аналізу соціальності засобами філософії. Індикатором онтологічного статусу потреб, що має бути відображено в їхній онтологічній експлікації, визначено: неусуваність суб'єкта з буття та універсальність, наявність у суб'єктів усіх типів. На субстанціальному рівні потреба соціального суб'єкта - це необхідність ресурсного забезпечення умов і станів, що уможливлюють повноцінне функціонування суб'єкта в системі соціальних зв'язків, які реалізують його сутність. Повноцінне функціонування - це діяльність, яка: 1) дозволяє суб'єктові реалізовувати в соціально-політичному процесі свою суб'єктність; 2) сприяти збереженню і/чи розвиткові як своєї сутності, так і суб'єктів більшого ступеня загальності.
Зв'язка «умови - ресурси - сутність - стан», зафіксована при онтологічній редукції феномена потреби, та смислокомунікативна природа соціальності дозволили з усієї різноманітності сутнісних потреб як квінтесенцію виокремити власне онтологічні, обумовлені зустріччю з Іншим, задоволення яких забезпечує властивість суб'єктності, а саме: у бутті; в об'єктивації суб'єктивної волі; у домінуванні; в ідентичності; в інформаційному обміні; у топосі. В єдності цих потреб - сутність їхньої об'єктивності.
Предметом спеціального розгляду виступила потреба в ідентичності, що в постсучасності стає все більш важливою ланкою в ланцюзі мотивів і зв'язує суб'єктну структуру соціальної реальності. У результаті термін «ідентичність» віднесено до онтологічного рівня, що фіксує самість суб'єкта. Процесуальний аспект цього феномена виражає термін «самоідентифікація», що на субстанціальному рівні фіксує конкретну сутність суб'єкта, яка проявляється в його самосвідомості й самовизначенні. Термін «ідентифікація» віднесено до рівня інституціонального, на якому суб'єкти вбудовують себе в ширші структури. Різні комбінації онтологічних і субстанціальних потреб зумовлюють інституціональні, які є інтересами та усвідомлюються особистістю як такі. Онтологічні потреби зумовлюють неминучість соціальної реальності, субстанціальні - її якісне оформлення, в інтересах розгортається історія в її потенційності. Інтереси, завжди постаючи модусами онтопотреб, можуть не відповідати субстанціальним потребам. Інтереси не мають власного онтологічного підґрунтя і не можуть претендувати на статус категорії, це лише поняття, прийнятне, по-перше, для описування перебігу соціально-політичних процесів і, по-друге, для проектування соціальної реальності
Потребова взаємодія має забезпечуватися онтологічними ресурсами - зовнішніми (енергія та інформація) і внутрішніми (здібності й воля) і, відповідно, умовами - простором й активністю. Розкрито взаємоопосередкованість і кросрівневі трансформації цих умов і ресурсів (зокрема власності, права і свободи) у контексті соціально-політичного процесу.
У третьому розділі «Суб'єктність як наріжна конститутивна ознака соціальності» проаналізовано широку сукупність ідей, пов'язаних у сучасному соціальному знанні з проблемою суб'єкта й суб'єктності. Розкрито важливість такого аналізу для вироблення онтологічної моделі соціальної реальності, що враховуватиме не лише фактичність соціального суб'єкта, але і його онтологічні характеристики, оскільки вони, в кінцевому підсумку, і проявляються в соціальній реальності.
У підрозділі 3.1. «Полісуб'єктна соціальність» встановлено, що утвердження принципу суб'єктності в різних сферах соціального пізнання відбулося за відсутності глибокого, власне філософського опрацювання проблеми суб'єктності й полісуб'єктності. Визначено методологічний потенціал концепції полісуб'єктної соціальності, що лише починає набувати чітких контурів (В. В. Шкода). У цілому вона дозволяє подолати стереотипи і спрощені схеми у соціальному пізнанні. Полісуб'єктна структура соціуму, що формується взаємодією різнотипних суб'єктів, дозволяє в побудові онтологічної моделі соціальної реальності виходити не тільки з антропологічного підходу, а й залучати інші. Вона має і суттєвий світоглядний потенціал, що визначає її практичне значення: дозволяє краще зрозуміти зміни, що відбуваються у постсучасності, визначити умови оновлення існуючих соціальних форм, виявити формування нових історичних суб'єктів.
У підрозділі 3.2. «Суб'єкт між буттям і небуттям» категорію суб'єкта та похідні від неї поняття суб'єктності й суб'єктивності осмислено в онтологічному ключі, з урахуванням того, що категорії виявляють свій онтологічний характер через їх подвійну співвіднесеність з буттям, бути яким - значить бути суб'єктом (Ж. П. Сартр) і небуттям, відносно якого «все, що є, є суб'єктом» (П. Тіліх).
Розглянуто основні етапи становлення концепції «суб'єкта». Виявлено, що вихідне значення суб'єкта як буттєвої основи сущого через гносеологічний ухил у філософії XVII - XX ст. залишалося неартикульованим. Проаналізовано дві основні тенденції вивчення суб'єкта в сучасній соціальній філософії: 1) «зсув» суб'єктності в бік буття, етапами якого є формування граматичного суб'єкта (Б. С. Шалютін) або забезпечення континуальності соціального життя (Ю. Ф. Георгієв); 2) «зсув» суб'єктності в бік небуття, який має власні лінії осмислення. По-перше, у термінах нігітології для позначення тотальної кризи людського буття (В. О. Кутирєв). Тут феномен «смерті суб'єкта» виявляється в соціально-політичних зрізах буття соціуму, що набуває рис постсоціальності і де масово відтворюються ситуації, які породжують безвілля й безсуб'єктність, тому остання стає характерною ознакою сучасності (Ф. І. Гіренок). По-друге, у термінах філософії постмодернізму, що ґрунтується на розмиванні визначеності суб'єкт-об'єктної опозиції в межах сучасного типу філософствування й декларуванні «кінця соціального» та «смерті суб'єкта» (парадигми структурного психоаналізу, «занепаду великих нарацій» і деконструктивізму). «Смерть суб'єкта» була інспірована поширенням децентруючої семіотичної практики із її ключовим поняттям «генотекст» (Ю. Кристєва). Обґрунтовано, що, по суті, постмодернізм фіксує лише множинність смислів, властивих іманентно як самому об'єкту, так і тому культурному контексту, в який він може занурюватися. Тому доцільно не констатувати смерть суб'єкта, а визнати за соціальною реальністю в цілому властивості суб'єктності, інтерпретувати її як надіндивідуальний суб'єкт, проте не «тілесного», а «структурного» штибу. Аргументом на користь доведення необґрунтованості онтологічної дискредитації суб'єкта, що поширилася Заходом у різній мірі на весь корпус суспільствознавчих наук, став і розгляд таких феноменів, як тероризм, екстремізм і агресія, в яких виявляються онтологічні характеристики суб'єкта, причому амбівалентні (О. Дугін, Н. Мелетьєва, І. Семенов). Оскільки у соціальній реальності суб'єкт прагне вийти за межі, утвердитися у своїй тотальності, то він має бути названий власним іменем, щоб його суб'єктність не була утаємниченою для соціуму, в якому він маніфестує себе, як, втім, і суб'єктність самого соціуму, завдяки якій соціум розширює й раціоналізує своє домінування. Зроблено висновок, що при аналізі процесів суб'єктивації та суб'єктифікації, що постійно тривають у соціумі, з поля зору можуть щезати ті чи інші типи соціальних суб'єктів, що й породжує такі оцінки, як «кінець соціальності», «смерть суб'єкта» та «безсуб'єктність». Окремий, тимчасовий перехід у небуття граматичного, гносеологічного чи соціально-політичного суб'єктів осмислюється як загальна тенденція смерті суб'єкта онтологічного, у той час як реальне життя не викликає жодного сумніву в його бутті.
У підрозділі 3.3. «Соціологічні інтерпретації суб'єкта» проаналізовано дискусію, що точиться у теоретичній соціології щодо суб'єкта діяльності. Експліцитно вона маркується дихотомічним протистоянням парадигм мікро- чи макросоціологічного аналізу / дії чи структури / суб'єктивізму чи об'єктивізму / номіналізму чи реалізму. Перше позиціонування властиве американській соціологічній традиції, у той час як європейська живилась протистоянням соціальної дії та соціальної структури (суб'єктивізму/об'єктивізму або номіналізму/реалізму). Мультипарадигмальність сучасної соціології є результатом відтворення певної структури соціальності. Попри розбіжності у трактуванні предмета соціології, у разі різнорівневості моделей дослідження їх результати постають як взаємодоповнюючі. Але співпадіння явищ та процесів, що досліджуються, призводить до взаємовиключних висновків. Складається методологічна ситуація взаємовиключного взаємодоповнення.
При аналізі дихотомій, вирішення яких визначає принципові розбіжності між парадигмами у соціології, основну увагу приділено дилемі «дія - структура», в якій проблема суб'єкта та суб'єктності фіксується найбільш виразно та зі «зняттям» якої пов'язується можливий «кінець» мультипарадигмальності. Встановлено, що і «соціологія соціальної дії», і «соціологія соціальної структури» при теоретичній реконструкції соціальної реальності містять чітку філософсько-антропологічну перспективу, підкреслюючи фундаментальні (хоча й різні) антропологічні характеристики, що визначають соціальність людини.
З'ясовано, що інтегративні парадигми не ліквідують дуалізму у вирішенні дилем «структура/дія», «факти/смисли», а примножують кількість альтернативних підходів і сприяють закріпленню в соціології ситуації мультипарадигмальності. Існуючі соціологічні інтерпретації суб'єкта - як ті, де суб'єкт є фрагментованою істотою (К. Леві-Строс, Р. Барт, М. Фуко), так і ті, що теоретично фіксують реальні умови існування суб'єкта епохи модерну (Ю. Габермас, А. Турен) - не залишають у цілому традиційне поле репрезентації суб'єкт-об'єктної опозиції, живлячи теоретичні суперечки навколо висхідних рівнів аналізу суспільства та людини.
Обґрунтовано, що саме поняття «суб'єкт», а не інші змістовно близькі й функціонально синонімічні поняття («актор», «агент», «діюча людина»), обіймає факт самоконституювання, самоствердження, «волюнтаризму». Відносна самодетермінація соціальних систем дозволяє кожну з них розглядати як метасуб'єкт щодо її структурних елементів.
У підрозділі 3.4. «Онтологічні модальності соціальної суб'єктності» розглянуто проблему типології та класифікації соціальних суб'єктів, що є необхідною передумовою для розробки інтегральної соціально-філософської концепції соціального суб'єкта. Аналіз найбільш типових класифікацій суб'єктів, наявних у соціальній філософії, політології, психології, філософії історії засвідчив відсутність систематичного пропрацювання проблематики, що центрується поняттям «суб'єкт». Розглянуто причини і наслідки такої ситуації.
На підставі узагальнення наведено (у вигляді схеми) типологію соціальних суб'єктів, що відображує онтологічні модальності соціальної суб'єктності, які віднаходяться в бутті будь-якого соціуму, цільова єдність яких надає йому абсолютної суб'єктності: індивідуальні суб'єкти (особистість) - надіндивідуальні суб'єкти: сукупні (групові та масові спільноти) й структурні (соціальні організації і соціальні інституції). Суб'єктність як онтологічна характеристика соціуму проявляє себе через буття не лише особи, але й надособових екзистенціальних феноменів. Це дозволяє при розгляді суб'єктності соціальної реальності відмовитись від екзистенціальних і гносеологічних антиномій на користь опозиційності індивідної та надіндивідуальної модальностей.
Екзистенціальні феномени також представлені у вигляді схеми: індивідні модальності (особистість, світогляд, віра-довіра, мовлення, символ, власність, здатності, гроші, можливість, свобода) і надіндивідуальні модальності (конформність, ідеологія, віра-вплив, мова, знак, відчуження, робоча сила, капітал, необхідність, доля). Включення до запропонованої типології структурних об'єктів зумовлено тим, що власне ці суб'єкти конституюють у соціумі соціальний лад. Таке включення дозволяє уникнути підміни понять «інститут» і «організація», які часто вживаються як однопорядкові самому «порядку», та виокремити два основні способи впорядкування соціального життя - інституціональний та організаційний, що конституюють і відповідні рівні буття соціальної реальності й втілюються в бутті відповідних типів суб'єктів. Розрізнено два типи інституцій - інститути-утворення та інститути-установлення. Розкрито механізми формування інституціонального і організаційного порядку у соціальній реальності у їх взаємообумовленості і розбіжностях, а також соціально-політичні наслідки, що виникають при цьому. Уявлення про онтологічні модальності суб'єктності сприятиме більш адекватному аналізові соціальної реальності, розгортанню її потенційності в соціальній дійсності.
Дослідження феномена суб'єктності продовжено через аналіз його онтологічної (підрозділ 3.5. «Онтологічна сутність соціальної суб'єктності») та процесуальної експлікації (підрозділи 3.6. «Формування суб'єктності» і 3.7. «Реалізація суб'єктності»). У результаті узагальнено основні відмінності суб'єктності від суб'єктивності, а саме: 1) суб'єктність є як типовою, надіндивідуальною, так і індивідуальною характеристикою людини, а суб'єктивність - індивідуальна й унікальна; 2) суб'єктність синтезує об'єктивне і суб'єктивне, а суб'єктивність опозиціонує об'єктивному; 3) суб'єктність характеризує онтологічну та функціональну визначеність людини, суб'єктивність - функціональна та гносеологічна її характеристика; 4) суб'єктність є континуальною характеристикою суб'єкта, суб'єктивність - дискретна; 5) суб'єктність конституюється у зв'язках із зовнішнім світом, а суб'єктивність - внутрішнім світом індивіда; 6) суб'єктність намагається реалізуватись, знайти визнання у публічній сфері (це - рольова визначеність), а суб'єктивність - у приватній; 7) основними джерелами суб'єктності є раціональність і право, а суб'єктивності - свобода волі, ірраціоналістичне свавілля (як своя воля); 8) оцінювати й вимірювати суб'єктність можна через якісно-кількісні показники, суб'єктивність - це якісна характеристика індивіда; 9) суб'єктність утверджує себе в системі комунікацій, суспільних відносин, уособлює комунікативні ознаки соціальності, суб'єктивність, об'єктивуючись, втрачає свою автентичність або ж руйнує існуючу систему відносин; 10) суб'єктність потребує ресурсного забезпечення, власності як соціального простору об'єктивації, суб'єктивність намагається цього уникати, щоб не бути заангажованою соціумом, зберегти свою унікальність і свободу; 11) за певних умов суб'єктність прагне елімінувати суб'єктивність.
У четвертому розділі «Розгортання соціальної суб'єктності в політико-правовій сфері» здійснено антропо-онтологічне переосмислення взаємозв'язку соціального і політичного, що дозволило «перевизначити» проблему «політичного», провести розрізнення політичного і політики як практичної діяльності, дати визначення політики, сполучене з наявним політичним полем, як актуальним, так і потенційним.
Аналіз сучасного стану розробки проблеми «політичного», здійснений у підрозділі 4.1. «Дискурс-аналіз «політичного» в сучасній філософії: дефінітивні парадокси», показав, що наявні спроби дати універсальну дефініцію політики й політичного не можна вважати успішними, оскільки політика аналізується у традиційному полі, структурованому поняттями «влада» і «держава». Для демаркації меж поля політики необхідно уточнити онтологічні засади політики як соціального явища, побачити політику в структурі соціальної реальності, для чого необхідно осягнути співвідношення соціального й політичного. Особливе методологічне значення для вирішення поставленого завдання має антропологічний підхід, бо потребує вивчення обумовленості політики природою людини як родової істоти, бачить її як форму, спосіб колективного існування людини.
У підрозділі 4.2. «Політична реальність як екзистенція соціальної суб'єктності» розвинуто підхід, що розглядає політичну реальність через її онтологічні основи (Т. Х. Керімов, В. Б. Куліков, Е. Фромм, Ж. Фрьонд, К. Шмітт). Обґрунтовано, що всюдисущість політики та її невиводимість з буття влади та держави дозволяють вбачати її основу в соціальності як такій і пов'язувати її з відносинами не лише інституціональними, владними, але й персоніфікованими, вольовими. Запропоновано дефініцію політики як суті соціальної взаємодії: це процес розширення можливостей ресурсного забезпечення умов, необхідних соціальному суб'єктові для збереження своєї цілісності й для досягнення поставлених цілей у системі соціальних відносин. Політичну реальність правомірно розглядати як екзистенцію соціальної суб'єктності. Звідси сутність політичного процесу - це реалізація соціальної суб'єктності, а з урахуванням полісуб'єктності соціуму - це становлення соціальності, яке завжди має просторово-часову розмірність. Обґрунтовано цілісність, самість суб'єкта в політичній реальності. За політикою стоїть не сублімація владних потенцій суб'єкта, а його онтологічна властивість - бути суб'єктом потреб. Аналіз співвідношення соціального й політичного довів, що політична реальність постає динамічним зрізом соціальності, тому вона є процесуальною, а політичні феномени отримують і підтверджують своє буття через багатократні взаємодії, що дозволяють накопичувати й типізувати інтерсуб'єктивні форми досвіду, конструювати моделі соціальних взаємодій. Це конструювання і є процесуальною, технологічною стороною політики, а сукупність цих моделей утворює соціальний устрій суспільства, який впорядковує та організує соціальні взаємодії. Соціальні процеси за своєю сутністю завжди політичні, а політичні процеси завжди соціальні, що відображено в понятті «соціально-політичний процес».
У підрозділі 4.3. «Кореляції соціального і політичного у світлі антропологічного підходу» розкрито теоретико-методологічне значення антропологічного підходу до розуміння політичного. Такий підхід дає можливість: визнати, що сенсом і метою політичних відносин, носієм і топосом політики в усьому її різноманітті є конкретна людина (В. Б. Куліков), яка через свою конкретну політичну діяльність формує і суспільство, і себе; довести, що відсутній «особливий тип політичної людини», «специфічний суб'єкт політичної дії», оскільки людина як родова істота є політичною (Аристотель); розкрити у конституюванні політичного світу діалектику діяльності індивідуального та соціального суб'єкта як такого, діалектику особистих і суспільних інтересів; обґрунтувати вкоріненість політики в соціальності; осмислити політику як форму, спосіб колективного людського існування (Ж. Фрьонд); виявити динамізм, властивий фундаментальним соціальним відносинам, що складаються з комплементарності й антагонізму, які зумовлюють первинну внутрішню напругу, що живить соціальні конфлікти (П. Ансар, Ж. Баландьє); розвести у предметному полі політичної філософії феномени політичного й політики як практичної діяльності; врахувати багаторівневість і різноманітність форм політики.
У підрозділі 4.4. «Інституціоналізація соціальної реальності засобами політичного» розглянуто чинники політичної інституалізації соціальної реальності - потреби, інтереси, цінності - та наслідки цього процесу, що є необхідною передумовою його концептуалізації. Обґрунтовано, що амбівалентність соціальних феноменів у процесуальності їх буття й обумовлена цим фактом реверсивність соціальної реальності змушують враховувати насамперед екзистенціальні потреби як детермінанти політичного процесу, а поняття «особиста вигода» й «суспільні справи» застосовувати як комплементарні: для індивіда стає особисто вигідним мати систему соціального ладу. При розширенні аксіологічного підходу до аналізу соціальних явищ слід враховувати реверсію потреб і цінностей, тобто, з одного боку, послідовний процес перетворення цінностей на інтереси, а інтересів - на потреби, а з іншого - те, що в «синтезі потреб і цінностей потреби виявляються більш потужною силою» (А. Г. Здравомислов). Ця реверсія дозволяє осягнути значну роль ідеології в соціально-політичному розвиткові, її вплив на процеси соціальної детермінації в цілому.
Встановлено, що детермінація соціально-політичного процесу потребами та інтересами соціальних суб'єктів прямо пропорційна ступеню їхнього усвідомлення. Виявлено, що процес політичної інституціоналізації у сучасній теоретичній інтерпретації постає як взаємодія (конфлікт) громадянського суспільства й держави, що утверджують свою суб'єктність через формування й підтримування легітимного соціального ладу. Тому політичну інституціоналізацію соціальної реальності, тобто реальність політичну в надсуб'єктній площині, можна подати як розвиток соціально-політичних форм і способів організації життя соціуму, що має наріжну мету - встановлення соціального ладу, який забезпечує стабільність мережі соціальних взаємодій (інституцій). Соціальні інституції конституюють соціальний лад як есенцію політичної реальності.
У підрозділі 4.5. «Правова реальність як квінтесенція соціальної суб'єктності» на противагу етатистському підходові до права запропоновано підхід, що вбачає онтологію права в бутті соціуму, який у своєму історичному розвитку набуває форми політично організованої спільноти - держави, де політична влада покликана оформляти право в законах, що дозволяє їй отримувати з боку суспільства легітимоване право на насилля в ім'я їх дотримання. Панування права в суспільстві, яке набуває статусу правової держави, свідчить про наявність у ньому соціального ладу, заснованого на визнанні невідчужуваних прав особистості, які виражають онтологічні параметри її суб'єктності й конституюють правосуб'єктність особистості в єдності її правоздатності й дієздатності. Це зумовлює розгляд прав людини як необхідних умов існування не лише правового, але й політичного простору, що підкреслює їх онтологічну єдність. Застосування антропо-онтологічного підходу, де інтелектуальну напругу створює бінарна опозиція «антропологічне - соціальне», дозволило розкрити онтологічну сутність правової реальності та проаналізувати кореляції і взаємоперетікання соціальної, політичної та правової реальностей як різних аспектів, структурних проявів людського побутування. На цих підставах перевизначено головну функцію політичної системи як інтегративного утворення - це інституціоналізація влади шляхом виявлення потреб й узгодження інтересів легітимних соціальних суб'єктів. Встановлення зв'язку буття права з соціальним ладом дозволяє розглянути феномен права як топологічниий і темпоральний і, водночас як такий, що віднаходить себе «до» держави, у будь-якому акті соціального дозволу, за яким стоїть специфічна соціальна діяльність індивіда. Останнє дозволяє зафіксувати пріоритет суспільства над владою, права - над законом, інституціонального порядку - над організаційними структурами тощо. Онтологічною основою права постає не правотворча діяльність владних інститутів і сформований ними суспільний лад, а суб'єктні властивості, онтологічні характеристики соціальних суб'єктів, які й породжують феномен права як інтегративний тип соціального ладу.
Правова реальність як система легітимного соціального ладу знаходить своє буття в межах наявного буття держави, яка у сучасній теоретичній інтерпретації постає правовою державою, що знімає конфлікт громадянського суспільства і публічної влади.
У підрозділі 4.6 «Анропо-онтологічний вимір суб'єктності держави» державу розглянуто як ключовий надіндивідуальний суб'єкт, що визначає буття людини. Обґрунтовано неправомірність і небезпечність ототожнення держави виключно з системою публічної влади. Онтологічно державу розглянуто як особливий статус політичної спільноти, який вона здобуває в інституціонально та організаційно впорядкованій політичній реальності: держава - це соціум у стані «стійкої рівноваги».
Запропонований підхід дозволяє при аналізі буття держави окрім типів соціального ладу виокремити фундаментальний якісний аспект - реалізацію державою в процесі функціонування й розвитку своєї суб'єктної сутності. Лише та політична спільнота може претендувати на статус держави, яка має необхідні ресурси й умови (соціальні основи інституціоналізації) для задоволення онтопотреб наявних суб'єктів у сутнісному вираженні.
Розроблено модель ресурсного забезпечення політичного конституювання суб'єктності держави в соціальній реальності. На підставі онтологічної експлікації права й держави зроблено висновок, що теоретична модель правової держави (що є основою соціального реформування) має відображувати онтологічні, буттєві структури соціуму, які сприяють як збереженню, так і розвиткові соціально-політичних форм і способів організації його життя за умови комплементарності позитивного і природного права.
Обґрунтовано, що інституціоналізація влади в правовій державі має бути спрямована на легітимацію дифузії влади, що розуміється як створення й підтримання легальних структур владарювання, в яких об'єктивуються суб'єктні бажання всіх легальних учасників соціально-політичного процесу. На даному етапі історичного розвитку цей принцип має поєднуватися з регіоналізацією та муніципалізацією влади. Проаналізовано труднощі у проведенні цього принципу в Україні. Розкрито значення для забезпечення дифузії влади таких соціальних інститутів владарювання, як ЗМІ й громадська думка. Зроблено висновок, що дифузія влади у правовій державі приводить до зміцнення її політичної суб'єктності.
Розділ п'ятий «Онтологія відчуження: витоки й (пост)сучасні конотації» присвячений аналізові феномена відчуження з метою виявлення тих теоретико-методологічних настанов, які дозволяють осмислити даний феномен як у його антропо-онтологічній вкоріненості та визначеності, так і в його сучасних / постсучасних формах прояву, що є необхідною передумовою для знаходження чинників подолання відчуження, якщо таке подолання взагалі можливе.
У підрозділі 5.1. «Проблема відчуження в історії філософської думки» здійснено реконструкцію дискурсу відчуження в історико-філософський думці з античності до марксового аналізу відчуження в його загальній формі. Розкрито світоглядне і методологічне значення теоретичних узагальнень К. Маркса для подальшого розгортання досліджень феномену відчуження. Проаналізовано теоретичні зрушення, що відбулися у розробці даної проблематики у філософії ХХ ст., як немарксистській, так і неомарксистській, зокрема радянській. Якщо перші переважно обстоювали нездоланність відчуження й намагалися осмислити способи існування людини у світі за таких трагічних умов, то останні, у межах офіційної версії радянського марксизму, обґрунтовуючи принципову можливість його подолання, по суті, теоретично виправдовували відповідну ідеологію і практику комуністичного будівництва. Трагічні наслідки таких світоглядних інтенцій, що найбільш виразно проявилися у радянському суспільстві, стали предметом осмислення у підрозділі 5.2. «Соціоцентрична релігійність як специфічна форма відчуження». Тут сформульовано й перевірено таку дослідницьку гіпотезу: декларований атеїзм як ідеологічна доктрина радянського суспільства є формою агресивної релігійності соціоцентричного типу, що, з одного боку, є специфічною формою відчуження сутності людини, а з іншого - потужним засобом його ілюзорного подолання.
Розкрито механізми ілюзорної компенсації відчуження, що застосовувалися соціоцентристською релігією радянського типу: добровільне самовідчуження задля великої мети, підсилене насильницьким відчуженням від людини її тілесного і духовного підґрунтя; відчуження людини від її соціальної сутності і перетворення її на «гвинтик» соціальної машини; «образ ворога», що підтримувався усталеністю ідеології «червоно-білого» бачення світу та доповнювався утвердженням на офіційному рівні ідеології «героїки». Узагальнено чинники (відповідне визначення мети, перешкоди, підґрунтя, святості), за допомогою яких нова релігія сформувала й досить ефективно підтримувала у світосприйнятті радянського народу відчуття відсутності відчужених форм життя усередині країни. Вона вміла компенсувати реальне відчуження людини, хоча й у перетвореній формі: дана компенсація була ілюзорною і супроводжувалася жорстким розподілом світу за принципом «Свій - Чужий», що породжувало специфічний фанатизм, який тільки підсилював ворожість і відчуженість «зовнішнього світу», а не долав їх.
У підрозділі 5.3. «Постсучасна соціальність як шлях подолання відчуження» феномен відчуження розглянуто як наслідок панування перетворювального, трансформативного світоставлення, властивого євро-атлантичній цивілізації. Встановлено, що постсучасність до відчуження людини від своєї природної сутності, яке закономірно відбувається у процесі розвитку цивілізації, додає відчуження людини від її соціальної сутності. Історія людства - історія емансипації: звільнення людини спочатку від влади природних і космічних сил, потім - від влади соціуму, тепер - від соціуму всередині себе, і нарешті - від вироку власної тілесності (С. Жижек).
Проаналізовано основні складові відчуження людини від її соціальної сутності у постсучасності. Вихідною є радикальна самотність, як розплата за радикальну індивідуалізацію. Вона тягне за собою радикальну байдужість. У сукупності це виражається у знеціненні соціальних інституцій, насамперед держави і родини, й призводить у суспільстві масового споживання до радикальної конcьюмеризації людини, її ставлення до себе, до інших, до світу в цілому. Ще одна складова - радикальна криза ідентичності. Вона породжує нескінченно перформативне «Я», налаштоване на процес постійної зміни масок із повною зневагою до їхньої конфігурації. Ключовим персонажем постсучасності є гультяй (flaneur), позбавлений укоріненості та схильний «бачити в оточуючих «поверхні» - так, щоб те, «що він бачить», вичерпувало те, «чим вони є» (З. Бауман). Як наслідок - «бути» поступилося місцем «видаватися», поверхня замінила глибину. Усі ці процеси посилюються віртуалізацією культури. З'являється homo virtualis - Людина Віртуальна (У. Бек), яка є наслідком відчуження людини від власної тілесності. Подібне «розречевлення» людської сутності свідчить про нову топологію розколу: межа прокладається вже не між індивідом і зовнішнім світом, а всередині особистості. Перетин вищезазначених тенденцій проблематизується як віртуалізація повсякденності. Виробництво вражень, що висувається на перший план, поширюється і на виробництво соціального об'єкта - людини. Суттєва ознака постсоціальності полягає в проліферації ролей - нескінченному множенні множинності соціальних репертуарів. Деонтологізація світу призвела до деантропологізації суспільства, драматургія відкидає людину як сутнісну істоту, залишаючи тільки персонажі й образи. За таких умов затребуваною стає екологія людини: від перетворювального пафосу людської діяльності необхідно рятувати не лише довкілля, але й людську сутність як таку. Відновлюючи редуковану людську сутність, доцільно повернути людині всю повноту буття - космічного, соціального, родового. І саме соціальна реальність у контексті постсучасності постає ефективним механізмом подолання відчуження.
У «Висновках» сформульовано основні теоретичні підсумки дисертаційного дослідження, зроблено теоретичні узагальнення та запропоновано низку рекомендацій теоретико-методологічного характеру щодо перспектив подальших міждисциплінарних досліджень соціальності, в яких філософська антропологія може, водночас, виступити і суттєвим інтегративним чинником, і здобути необхідні імплікації й мотивації для своїх власних теоретичних розробок.
Зазначено, що розкриття філософсько-антропологічного виміру соціальності з урахуванням постсучасних конотацій є однією із можливих теоретичних відповідей на той виклик людині та її буттю в світі, який зумовлений її невизначеним трансцендуванням у майбутнє, для опису можливого образу якого все частіше застосовуються есхатологічні характеристики. У дисертації розроблено і репрезентовано якісно новий науковий напрям дослідження соціальності як такої та її конкретних форм, що долає вузько дисциплінарні межі соціальної філософії і філософської антропології, реалізуючи їхній інтегративний потенціал у міждисциплінарному синтезі соціально-гуманітарного знання про соціальність на засадах антропо-онтологічного підходу. Запропонована в роботі антропо-онтологічна концептуалізація соціальності дозволила змістовно визначити проблемно-тематичне поле, у межах якого можлива інтеграція соціально-гуманітарного знання про неї та її постсучасна теоретизація.
Викладено основні результати дослідження, отримані в процесі виконання поставлених у дисертації завдань. Зокрема зазначено, що предметне поле і методологічні засоби аналізу соціальності як теоретико-методологічної проблеми постсучасності визначено, виходячи із специфіки власне філософсько-антропологічної рефлексії, яка спрямовує свою увагу на граничні підстави людського способу буття в світі з метою розпізнання ситуації людини в її універсально-буттєвих і конкретно-історичних характеристиках. Звідси її закономірна увага до соціальності та теоретична потреба осмислити її з позицій антропо-онтологічного підходу. У свою чергу, такий підхід залучає до контурів предметного поля дослідження соціальну реальність як антропологічний образ світу і соціальну суб'єктність як принцип його конституювання й організації та, водночас, спосіб трансцендентування людини за межі наявного буття, що надає світові та його теоретичним експлікаціям принципової відкритості.
Результати дисертаційного дослідження засвідчили евристичність виходу за дисциплінарні межі філософської антропології в теоретичну площину міждисциплінарних стосунків, насамперед із соціологією та політичними науками, які безпосередньо експлікують ситуацію людини із наголосом на її сучасній / постсучасній специфіці. Саме перебування в цій царині дозволило у процесі дослідження знаходити мотивації для філософсько-антропологічної рефлексії соціальності й реалізовувати її інтегративний потенціал.
У процесі дослідження уточнено евристичні можливості й межі таких загальних для соціогуманітаристики підходів і методів, як антропологічний, діяльнісний, феноменологічний, семіотичний, структурно-функціональний, а також абриси і теоретико-методологічні можливості застосування антропо-онтологічного і хронотопологічного підходів, методу дискурс-аналізу, способу кросрівневої класифікації і теоретичного моделювання в соціально-антропологічному пізнанні. Таке уточнення має дуже важливе значення у методологічній ситуації взаємовиключного взаємодоповнення, що склалася в соціально-гуманітарних науках, оскільки дозволяє більш чітко визначити ті інтервали абстракцій, у яких різні підходи і методи зберігають свою пізнавальну спроможність.
Контури проблемного поля, у межах якого можлива дискурсивна комунікація у соціально-гуманітарних дослідженнях соціальності, у цілому визначаються розбіжністю між людиною, постсучасними формами її буття як предметом дослідження і традиційними методами його пізнання як у філософії (філософській антропології, соціальній філософії, політичній філософії, філософії права), так і соціології, політології, соціально-гуманітарному пізнанні в цілому. Осереддя цього проблемного поля становить фрагментаризація знання про людину та її соціальне життя, що визначає затребуваність міждисциплінарних і міжпарадигмальних синтезів у дослідженні соціальності як у межах самої філософії, так і у межах соціально-гуманітарного пізнання в цілому. Необхідною передумовою таких синтезів виступає метатеоретичне осмислення антропо-онтологічного виміру соціальності в усій його багатовимірності, включаючи як «трансцендентальну», так і конкретно-історичну, зокрема постсучасну фактичність.
Не менш затребуваною для налагодження дискурсивної комунікації в соціально-гуманітарних дослідженнях соціальності є також розробка системи категорій і понять, здатних описувати й пояснювати як соціальність в цілому, так і нові форми соціального буття людини. Інтеграція соціально-гуманітарних наукових галузей передбачає: по-перше, вироблення загальновизнаного тлумачення об'єкта соціально-гуманітарного знання - соціальної реальності як такої, що має ґрунтуватися на цілісному розумінні її онтологічної структури. Це уможливлює розв'язання проблеми методологічної супідрядності наук при дослідженні певної предметної області й подолання перманентної кризи об'єктно-предметних структур соціально-гуманітарного знання. По-друге, урахування спеціальними науками змін об'єкта дослідження - тієї соціальної реальності, що обумовлена їхніми предметними полями. Розв'язання цих методологічних проблем є необхідною передумовою і для «екології буття».
У ході дослідження уточнено, із урахуванням кореляційних зв'язків, смислове навантаження і функціональні можливості таких наскрізних для філософсько-антропологічного і соціального пізнання понять, як: соціальність - соціальна реальність - суб'єктність - постсучасність; суспільне буття - соціальне буття - соціальна матерія; реальність - дійсність - можливість - ймовірність - плюральна потенційність; соціальне - суспільне; соціальний простір - соціальний час; соціальні інститути - соціальні організації; потреби - інтереси - цінності; суб'єктність - суб'єкт - суб'єктивність; полісуб'єктна соціальність - соціальний суб'єкт - індивідуальний суб'єкт - надіндивідуальний суб'єкт; соціальна взаємодія - соціальна комунікація; політика - право - держава - правова держава; позитивне право - природне право; подолання відчуження - ілюзорна компенсація відчуження людини.
Акцентовано евристичну продуктивність і теоретико-методологічне значення для соціально-гуманітарного пізнання соціальності в цілому та її постсучасної специфіки таких результатів дослідження: антропоморфна мультиплікативна онтологічна модель соціальної реальності; її антропо-онтологічна концептуалізація, що фіксує її інтегративну онтологічну характеристику - суб'єктність і смисло-комунікативну природу; антропо-онтологічна концепція полісуб'єктності як наріжної конститутивної ознаки соціальності; антропо-онтологічний підхід у дослідженні розгортання суб'єктності в політико-правовій сфері; осмислення антропо-онтологічної вкоріненості та визначеності відчуження і його постсучасних форм прояву.
Узагальнено, що залучення до соціальної реальності, як інтерпретативної реальності, ідеї екології людини здатне перетворити соціальну реальність у контексті постсучасності на ефективний механізм подолання відчуження. Цей висновок має стати необхідним світоглядним чинником, що скеровує у постсучасності діяльність соціальних суб'єктів усіх рівнів і типів із конструювання соціальної реальності, задаючи їхній перетворювальній активності й життєздійсненню людиновимірний і людиновідповідний діапазон можливостей розуміння і дії.
СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ
Монографія:
Кузь О. М. Репрезентації суб'єктності в постсучасності: [моногр.] / О. М. Кузь. - Х. : ФОП Лібуркіна Л. М.; ІНЖЕК, 2010. - 312 с.
Статті у наукових фахових виданнях:
1. Кузь О. Н. Культурный плюрализм и образовательная система / О. Н. Кузь // Вестник Харьковского государственного университета. Сер. Философия. Философские перипетии. - № 409'98. - Х. : ХГУ, 1998. - С. 204-208.
2. Кузь О. Н. Кризис современной высшей школы: глобальные проблемы, национальные особенности / О. Н. Кузь // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Сер. Філософські науки. Теорія культури та філософія науки. - № 465. - Х., 2000. - С. 49-58.
3. Кузь О. М. Евристичні можливості формаційного та цивілізаційного підходів у сучасній соціальній теорії / О. М. Кузь // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Сер. Філософські науки. Теорія культури та філософія науки. - № 499/2001. - Вип. № 31. - Х., 2001. - С. 199-206.
4. Кузь О. М. Зміна традиційної освітньої парадигми: пошуки філософії та соціології освіти / О. М. Кузь // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна Сер. Філософські науки. Теорія культури та філософія науки. - № 552-1/2002. - Х., 2002. - С. 45-58.
5. Кузь О. Н. Глобальные проблемы ХХI века: кризис образования, философия образования, философское образование / О. Н. Кузь, В. А. Стрижко // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Сер. Теорія культури та філософія науки. - № 562/2002. - Х., 2002. - С. 59-63.
6. Кузь О. М. Дискурс мультикультуралізму і освіта / О. М. Кузь // Науковий вісник. Сер. Філософія / Харк. держ. пед. ун-т ім. Г. С. Сковороди. - Х. : ОВС, 2002. - Вип. 13. - С. 32-36.
7. Кузь О. М. Україна як мультикультурне суспільство / О. М. Кузь // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Сер. Теорія культури та філософія науки. - № 587/2003. - Харків-Дрогобич : КОЛО, 2003. - С. 62-65.
8. Кузь О. М. Співіснування держави та релігії: від традиції до постісторії / О. М. Кузь, Н. Д. Пальм // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Сер. Теорія культури та філософія науки. - № 714/2006. - Х., 2006. - С. 257- 261.
9. Кузь О. М. Дифузія влади як необхідний чинник становлення суб'єктності Української держави / О. М. Кузь // Актуальні проблеми державного управління : зб. наук. праць Харківського регіонального ін-ту Нац. акад. управління при Президентові України. - Х. : Магістр, 2007. - № 2 (32). - С. 167-176.
10. Кузь О. М. Правова реальність як квінтесенція соціальної суб'єктності / О. М. Кузь // Наукові записки Харківського університету Повітряних Сил. Соціальна філософія, психологія. - Х. : ХУПС, 2007. - Вип. 3(29). - С. 82-88.
11. Кузь О. М. Суб'єктність держави в соціально-філософській перспективі / О. М. Кузь // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Сер. Теорія культури і філософія науки. - № 791'2007. - Х. : ХНУ, 2007. - Вип. 33. - С. 94-98.
12. Кузь О. М. Соціальна і політична реальність: соціально-філософські кореляції / О. М. Кузь // Теорія і практика управління соціальними системами. - Х. : НТУ "ХПІ", 2007. - № 4. - С. 19-25.
13. Кузь О. М. Дихотомія соціального та інституціонального у становленні соціальності / О. М. Кузь // Вісник Донецького університету. Серія Б. Гуманітарні науки. - № 1-2. - Донецьк : ДНУ, 2007. - С. 159-166.
14. Кузь О. М. Політична реальність як екзистенція соціальної суб'єктності / О. М. Кузь // Філософські перипетії. Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Сер. Філософія. - № 792'2008. - Х. : ХНУ, 2008. - С. 157-164.
15. Кузь О. М. Онтологічні модальності соціальної суб'єктності / О. М. Кузь // Практична філософія. - 2008. - № 1 (27). - С. 55-60.
16. Кузь О. М. Формування та реалізація соціальної суб'єктності: демаркаційні межі суб'єктності й суб'єктивності / О. М. Кузь // Практична філософія. - 2008. - № 2 (28). - С. 145-151.
17. Кузь О. М. Соціоцентрична релігійність як специфічна форма відчуження / О. М. Кузь // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Сер. Теорія культури і філософія науки. - № 803'2008. - Х. : ХНУ, 2008. - Вип. 34. - С. 84-93.
18. Кузь О. М. Політична інституціоналізація соціальної реальності / О. М. Кузь // Вісник Національного технічного університету “Харківський політехнічний інститут” : зб. наук. праць. Тематичний випуск: Філософія. - № 11. - Х. : НТУ “ХПІ”, 2008. - С. 24-30.
19. Кузь О. М. Соціальна реальність як текст / О. М. Кузь // Наука. Релігія. Суспільство. - 2008. - № 2. - С. 260-264.
20. Кузь О. М. Соціальна реальність як теоретико-методологічна проблема постсучасності / О. М. Кузь // POST OFFICE. Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Сер. Теорія культури та філософія науки. - № . 813. - Х. : ХНУ, 2008. - С. 231-239.
21. Кузь О. М. Онтологічна сутність соціальної суб'єктності / О. М. Кузь // Філософські перипетії. Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Сер. Філософія. - № 830. - Х. : ХНУ, 2008. - С. 134-141.
22. Кузь О. М. Дискурс-аналіз «політичного» в соціальній філософії: дефінітивні парадокси / О. М. Кузь // Практична філософія. - 2009. - № 2 (32). - С.74-79.
23. Кузь О. М. Освітній простір мультикультуралізму / О. М. Кузь // Вища школа. - 2010. - № 12. - С. 104-108.
24. Кузь О. М. Антропологія соціальної суб'єктності // Вісник Національної юридичної академії України ім. Я. Мудрого. Серія : Філософія, філософія права, політологія, соціологія / редкол. : А. П. Гетьман та ін. - Х. : Право, 2011. - Вип. 7. - С. 61-69.
Інші публікації за темою дисертаційного дослідження:
1. Кузь О. Н. Образование как фактор политики в поликультурном обществе / О. Н. Кузь // Глобализация политики в контексте современной политической культуры : опыт и перспективы Восточной Европы : матер. междунар. науч.-практ. конф. - Х. : ХГПУ им. Г. Сковороды, 1996. - С. 31-33.
2. Кузь О. М. Мова та влада / О. М. Кузь // Президентская власть в демократической республике : Восьмые Харьковские политологические чтения : матер. докл. и сообщ. / Нац. юридич. акад. України им. Я. Мудрого - Х. : РИО ХГИ “НУА”, 1999. - С. 79-80.
3. Кузь О. Н. Образовательные парадигмы в многокультурных обществах / О. Н. Кузь // Вчені записки Харківського гуманітарного інституту "Народна українська академія" / Гол. ред. В. І. Астахова. - Т. 6. - Х. : Око, 2000. - С. 51-57.
4. Кузь О. Н. Демократия как метафора / О. Н. Кузь // Формування суспільної політики: теоретичний, практичний та правовий аспекти : Десяті Харківські політологічні читання : зб. наук. ст. / Нац. юридич. акад. України ім. Я. Мудрого. - Х. : РВВ НЮАУ, 2000. - С. 12-15.
5. Кузь О. Н. Мультикультурная дилемма для «плебисцитарной нации» / О. Н. Кузь // Конфлікти в суспільствах, що трансформуються : зб. наук. ст. (за матеріалами XI Харківських політологічних читань) / упор. А. П. Гетьман, О. В. Ставицька. - Х. : Право, 2001. - С. 130-132.
6. Кузь О. Н. Этнизация общества и политики / О. Н. Кузь // Українська державність: становлення, досвід, проблеми : зб. наук. ст. (за матеріалами ХІІ Харківських політологічних читань). - Х. : Право, 2001. - С. 15-17.
7. Кузь О. М. Глобальний світ і право на збереження культурної незалежності / О. М. Кузь // Вісник ХНУ ім. В. Н. Каразіна. Сер. Питання політології. - Другі політологічні читання “Глобалізація світу та вибір моделі розвитку сучасної України”. - 592 / 2003. - Харків, 2003. - С. 354-363.
8. Кузь О. М. Проблема етнічної ідентичності у світі постмодерну / О. М. Кузь // Соціально-політичні та соціально-правові проблеми сучасності : зб. наук. тез / за матер. ХV Харків. політологіч. читань. - Х. : НЮАУ, 2004. - С. 119-121.
9. Кузь О. М. Економічна соціологія П. Бурдьє / О. М. Кузь // Управління розвитком : спецвипуск за матеріалами Міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 75-річчю заснування ХНЕУ: зб. наук. ст. - Х. : ХНЕУ, 2005. - № 3. - С. 179-180.
10. Кузь О. М. Психологічні чинники формування політичної поведінки особистості / О. М. Кузь, О. М. Сахань // Управління розвитком : спецвипуск за матеріалами Всеукраїнської наукової конференції «Проблема особистості в сучасній науці: результати та перспективи дослідження» (25 травня 2005 р.) : зб. наук. ст. - 2005. - № 2 - Х. : ХНЕУ, 2005. - С. 214-218.
11. Кузь О. Н. Мультикультурализм и его импликация в систему образования / О. Н. Кузь // Образование, общество, культура : монография / Нар. укр. акад. ; под общ. ред. В. Ф. Сухиной. - Х. : Изд-во НУА, 2006. - С. 123-139.
12. Кузь О. М. Ксенофобія і лібералізм у мультикультурному віддзеркаленні / О. М. Кузь // Образование в многокультурном обществе: традиции и инновации : матер. V международного семинара 22 - 24 мая 2006 г., г. Севастополь / под ред. Т. А. Сенюшкиной. - Симферополь : Таврия, 2006. - С. 146-148.
13. Кузь О. М. Мультикультурний світ у просторі освіти / О. М. Кузь // Проблеми розвитку суспільства: системний підхід : матер. міжвузівськ. наук. конференції (м. Харків, 12-13 квіт. 2006 р.) / За заг. ред. М. І. Панова, В. О. Лозового. - Х. : Нац. юрид. акад. України, 2006. - С. 134-138.
14. Кузь О. М. Політична суб'єктність: реверсивність цінностей, інтересів та потреб / О. М. Кузь // Політична культура суспільства: джерела, впливи, стереотипи : зб. ст. і тез за матеріалами Всеукраїнської науково-теоретичної конференції - ХХ Харківські політологічні читання. - Х. : НЮАУ ім. Я. Мудрого, 2008. - С. 189-192.
15. Кузь О. М. Дифузія влади як структурування політичного простору / О. М. Кузь // Сучасна україністика: наукові парадигми мови, історії, філософії : зб. наук. робіт за матеріалами міжнародної наукової конференції. - Ч. 6 / за заг. ред. О. С. Черемської, О. М. Кузя. - Х. : ХНЕУ, 2008. - С. 40-47.
16. Кузь О. М. Соціальний лад як теоретична проблема філософії права / О. М. Кузь // Людина, культура, техніка в новому тисячолітті : матеріали ІХ Міжнародної науково-практичної конференції (22 - 23 квітня 2008 р., Національний аерокосмічний університет ім. М. Є. Жуковського “ХАІ”). - Х. : ВЦ “ХАІ”, 2008. - С. 45-46.
...Подобные документы
Специфіка аналізу білінгвізму як особливого соціального явища у різних аспектах, зокрема у межах соціальної філософії. Застосування процедури системного розгляду в трьох взаємопов’язаних аспектах - структурному, функціональному, динамічному аспектах.
статья [23,2 K], добавлен 06.09.2017Чинники формування принципів відношення до феномену техніки. Історичний розвиток теоретичної рефлексії з приводу техніки. Аналіз теоретико-методологічних засад у філософському осмисленні феномена техніки на прикладі Гайдеґґера, Каппа та П. Енгельмейера.
дипломная работа [126,6 K], добавлен 10.06.2014Суть і характер феномену творчості. Систематизація філософських підходів до його розуміння. Обґрунтування факторів формування креативності особи. Види творчої діяльності (наукова, технічна, художня, філософська, соціальна). Ознаки таланту та геніальності.
реферат [46,6 K], добавлен 12.08.2013Антропологічна тенденція, що намітилася в мілетській філософії, етапи та особливості її розвитку і переосмислення у Геракліта. Держава і право у вченні Геракліта, специфіка інтерпретації даних питань. Проблеми полісу, законів. Сутність вільної людини.
контрольная работа [21,4 K], добавлен 05.01.2011Сутність і передумови виникнення культури Ренесансу в Європі наприкінці XIV-XVI ст. Аналіз проблеми відносин між культурними аспектами Ренесансу і Реформації. Передумови виникнення італійського гуманізму, його основні представники. Платонізм ренесансу.
реферат [29,8 K], добавлен 10.08.2010Теоретичне обґрунтування щастя людини й гармонійного розвитку у творчості Г.С. Сковороди - філософа світового рівня. Ідея феномену мудрості у контексті здобуття істини у спадщині мислителя. Методики дослідження соціальної спрямованості особистості.
курсовая работа [86,1 K], добавлен 13.05.2014Оцінка вчення німецького просвітителя Д. Віко на тлі розвитку політико-правової практики і історичної думки Італії кінця XVIII – початку XIX ст. Моменти автобіографії та праці мислителя-філософа. Визначення типу праворозуміння, викладеного в його трудах.
реферат [25,6 K], добавлен 04.08.2011Розгляд станів і громадянського суспільства у філософській концепції Г.В.Ф. Гегеля, роль та значення даного процесу в визначенні статусу цих соціальних інститутів у державі. Напрямки вивчення правових, філософських, політичних і соціальних аспектів.
статья [25,9 K], добавлен 30.07.2013Соціально-політична характеристика державного устрою Франції. Ознайомлення із філософською діяльністю Вольтера. Розгляд впливу вчення про "освічений абсолютизм" на розвиток сфер адміністрації, фінансів, суду, розумового життя, церкви і селянського побуту.
реферат [29,9 K], добавлен 05.08.2010Специфіка трансформації соціальної пам’яті в умовах інформаційного суспільства. Філософська трансформація понять "пам’ять" і "соціальна пам’ять". Соціальна пам’ять як єдність історичної та колективної пам’яті, її інновації в інформаційному суспільстві.
автореферат [30,0 K], добавлен 11.04.2009Вчення філософів, які висвітлюють феномен влади в контексті осмислення людської сутності. Влада як фундаментальний вимір буття, її значення, роль у формуванні та здійсненні сутності й існування людини. Характеристика влади як феномену екзистенції.
автореферат [29,0 K], добавлен 11.04.2009Відчужена праця за Марксом. Сучасна трактовка. Проблема ізольованості (відчуженості) людини в роботі Фромма "Утеча від свободи". Усунення відчуження - процес, зворотний відчуженню. Праця - засіб саморозвитку людини.
реферат [37,0 K], добавлен 24.04.2003Особливості вчення св. Томи Аквінського про живі тіла, специфіка і роль відображення в ньому актуальних для сьогодення проблем екології та біоетики. Напрямки взаємодії етики та метафізики в даній сфері. Сутність і основні проблеми "зеленого" томізму.
статья [34,6 K], добавлен 24.11.2017Принципи передачі влади в імперії та інструментарій її сакралізації. Безперервність традицій владної моделі Риму. Теоретичні розробки християнських філософів. Система спадкування влади за кровною спорідненістю. Створення в імперії складного церемоніалу.
реферат [33,3 K], добавлен 10.08.2017Філософія глобалістики, основні етапи та напрямки її становлення, виникнення Римського клубу, його головні ідеї. Головні проекти, соціально-філософські передумови будування моделі глобального розвитку. Соціоприродні процеси в житті на нашій планеті.
реферат [40,7 K], добавлен 20.07.2010Основні сучасні концепції філософсько-економічної галузі соціальних досліджень, їх напрямки. Неолібералізм, концепція постіндустріального суспільства, філософія глобальних проблем та комунікативна парадигма філософування. Філософсько-економічні категорії.
реферат [17,3 K], добавлен 09.09.2009Історичні типи філософії права. Філософсько-правові вчення у Західній Європі у XV–XVIII ст. Філософсько-правові думки в період Відродження та Реформації: Н. Макіавеллі, М. Лютер, Ж. Боден. Ідеї Нового Часу та епохи Просвітництва: Г. Гроцій, Т. Гоббс.
контрольная работа [28,4 K], добавлен 20.05.2014Загальний огляд філософсько-теологічного вчення святого Томи Аквінського: метафізика, природа, картина світу, проблеми пізнання, етико-соціальна доктрина. Неотомізм як напрям релігійної філософії XX століття. Інтегральний гуманізм Жака Марітена.
реферат [42,1 K], добавлен 20.10.2012Антропологічний підхід у вивченні релігії Е. Тайлора: сутність примітивної релігії є анімізм. Проблеми примітивної релігії по Д. Фрезеру: магія і її співвідношення з релігією й наукою, тотемізм і соціальні аспекти ранніх вірувань, культ родючості.
реферат [23,8 K], добавлен 24.02.2010Виникнення перших форм філософського мислення. Проблеми буття і людини у філософії давнього світу, зародження ідей права. Особливості античної правової культури. Космоцентричне обґрунтування права. Особливості філософсько-правової думки Середньовіччя.
реферат [35,9 K], добавлен 20.01.2011
