Наука і релігія у парадигмальному вимірі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

09.00.09 - Філософія науки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

Тема:

Наука і релігія у парадигмальному вимірі

Шашкова Людмила Олексіївна

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії гуманітарних наук філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант - доктор філософських наук, професор, академік НАН України Губерський Леонід Васильович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри філософії гуманітарних наук.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор Кисельов Микола Миколайович, Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України, провідний науковий співробітник відділу філософських проблем природознавства та екології;

доктор філософських наук, професор Онопрієнко Валентин Іванович, Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України, завідувач відділом методології та соціології науки;

доктор філософських наук, професор Рижкова Світлана Анатоліївна, Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, завідувач кафедри соціології.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01061, м. Київ, вул. Володимирська, 58, ауд. 12.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Л.І.Сидоренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. В ситуації межі ХХ-ХХІ сторіччя відбуваються фундаментальні зміни у засадах природознавства, у взаєминах природничих і гуманітарних наук, що піднімає низку актуальних питань: чи можливо сьогодні, зважаючи на такі фундаментальні зрушення говорити про науку в тому самому сенсі, що й раніше? Якщо змінюється розуміння науки, то в якому напрямку, як трансформуються відношення науки з культурою в цілому та з іншими формами усвідомлення світу, зокрема, з релігією? Актуалізація та стрімкий розвиток міждисциплінарного напрямку досліджень наприкінці минулого сторіччя дозволяють прогнозувати подальші зміни в інтелектуальній традиції ХХІ сторіччя на шляху до сучасної синкретичності та нового синтезу історичного, технологічного, духовного знання. У такому вимірі постає питання: як створити простір для консолідованих зусиль учених, філософів, богословів у пошуках такої мови і таких способів постановки проблем, які долали епістемологічні, методологічні, аксіологічні особливості окремих галузей дослідження та намагалися дати відповіді на глибинні питання людського існування? У ХХ сторіччі дослідники значно більше уваги приділяти розгляду відносин між наукою та філософією або культурою в цілому, ніж питанням відношення науки і релігії. Історично діалог науки і релігії завжди відбувався за участю і посередництвом філософії й ця традиція активно продовжується. Філософська рефлексія відношення цих сфер культури дає можливість уникнути як надмірного спрощення в розумінні протиріч між ними, так і перебільшення значення кожної в культурно-історичному розвитку людства. Доцільність такого висновку підтверджується наявністю в багатьох сучасних наукових інтерпретаціях передчасних висновків щодо підтвердження або спростування наукою тих чи тих релігійних догматів, а іноді навіть пророцтв. Те саме стосується й значної кількості богословських праць, в яких автори спираються на авторитет науки та використовують наукові досягнення задля власного витлумачення. В дисертаційному дослідженні акцентується увага на тому, що спростування священних текстів за допомогою наукової аргументації, так само, як і засудження науки з позиції релігії, в сучасному контексті однаково неприйнятні.

Наука і релігія є елементами конструювання культурної реальності, в межах якої вони співіснують. І якщо на перший погляд, достатньо поверховий, науковий і релігійний типи свідомості здаються протилежними, то при більш глибокому аналізі стає зрозумілим, що у розгляді фундаментальних проблем вони доповнюють і зумовлюють один одного. Історія людства знає періоди, в які домінуюче положення займали релігія чи наука, і як це суттєво вплинуло на розвиток світової культури. Обидві пояснювали таке положення наявністю начебто особливого привілейованого доступу до знання, який здійснюється або за допомогою деякого досконалого наукового методу, або через деяке утаємничене джерело одкровення, істинність якого не можна піддати сумніву. Хоча історія взаємовідносин науки і релігії мала драматичні, а часто й трагічні сторінки та події, проте гіпотеза їх взаємного виключення не отримала культурного виправдання. Реальна історія відносин науки і релігії значно багатша і дає підстави визнавати багатоманітність форм, беручи до уваги і незалежність, і діалог, який розгортається на межі ХХ-ХХІ сторіччя. Тому набирає актуальності осмислення не лише історичних підстав та філософсько-методологічних засад цих процесів, але і реконструкція ціннісних орієнтацій, які існували в межах культурних практик кожної історичної епохи, у контексті яких проходило формування відносин науки і релігії, з метою очищення від нашарувань і викривлень кон'юнктурного характеру та подолання стереотипів.

Концепція постнекласичної наукової раціональності характеризується співвіднесеністю з ціннісно-смисловими настановами дослідника, враховує співвідношення когнітивного та ціннісного аспектів. Соціальна позиція вченого та наукового співтовариства, відповідальність стають важливими ціннісними орієнтаціями, які не в останню чергу залежать від особистісної мотивації вченого. В такому аспекті набуває актуальності проблема співвідношення „істин природи та істин одкровення”, яка в історичному вимірі трансформується в проблему культурної самовизначеності та особистісного вибору вченого. Тому у дисертаційній роботі до аналітичного розгляду залучені праці вчених, філософів і теологів минулого й сучасності, які стосуються проблематики дослідження, з метою обґрунтування концепції діалогу науки і релігії не лише у ретроспективі, але й у новій історичній перспективі. Розвиток сучасної науки зовсім не однозначний процес, роль науки в культурі суттєво ускладнюється: з рушійної сили соціального прогресу наука перетворюється й на джерело цивілізаційних ризиків і загроз. Діалог потрібний не тільки для з'ясування світоглядних опозицій та їх причин, але й для розробки спільної стратегії подолання викликів часу. Продуктивний обмін думками, його конструктивний характер, творча дискусія між філософами, вченими, богословами можливі у питаннях, які стосуються людини, її місця в світі, призначення, перспектив людського буття. Саме в такому аспекті розглядаються проблеми, які виникають не лише у порівнянні наукової та релігійної картин світу, а пов'язані з пошуком нових форм взаємодії раціональності й духовності.

Стан наукової розробленості проблеми. Гуманітарне знання у ХХ ст. розвивалось в руслі зміни епістемологічного статусу філософського дискурсу, в якому актуалізована проблема сутності гуманітарного знання. Утвердженню ідеї науковості гуманітарного пізнання сприяв розвиток герменевтичного й аксіологічного підходів у другій половині ХІХ ст. (В. Віндельбанд, Г. Ріккерт), зокрема, в історії (Й. Гердер), мовознавстві (В. Гумбольдт), філософії права (К. Савіньї), теорії культури (Ф. Шляйєрмахер), психології (В. Дільтей), що призвело до легітимації гуманітарних наук. Розроблена в ХХ ст. нова методологія гуманітарного пізнання в якості головного пріоритету і самоцінності розглядала людину, водночас вбачаючи в ній смислоформуюче начало, приділяла підвищену увагу смислу подій, що відбуваються, проблемам міжлюдської комунікації (Г. Гадамер, Ю. Габермас та ін.). Для сучасної епістемології та філософії науки загалом характерна тенденція посилення позицій гуманітарного мислення і підходу, яка ґрунтується на засадах розуміння культурно-історичної парадигми науки. Під впливом розвитку гуманітарної сфери змінюється уявлення про знання, пізнання і науку в цілому, постають нові проблеми філософії науки. Погляд на науку в цілому і на природознавство очима сучасного гуманітарія відкриває в низці проблем такі, що раніше не були виявлені, зокрема, проблему людиномірності наукового знання, обговорення якої спрямовує до проведення міждисциплінарного діалогу. Сучасні тенденції розвитку гуманітарного пізнання, аналіз об'єднавчого потенціалу науки, зміни методологічних засад активно досліджуються в працях П. Гайденко, Л. Губерського, І. Добронравової, І. Касавіна, М. Кисельова, А. Конверського, С. Кримського, Л. Лекторського, М. Мамардашвілі, М. Марчука, Л. Мікешиної, В. Онопрієнка, М. Поповича, В. Поруса, В. Розіна, С. Рижкової, В. Рижка, Л. Сидоренко, В. Стьопіна, В. Чуйка, В. Ярошовця, які стали теоретико-методологічною основою дисертаційного дослідження.

Розгляд науки в межах культурно-історичної парадигми спирається на історико-наукові засади як в гуманітарній, так і в природничо-науковій сферах, тобто для сучасної філософії та методології науки історія науки з багатоманітністю її процесів і векторів розвитку постає об'єктом дослідження. Для проведення історико-наукової розвідки в означеному вимірі важливе значення мали дослідження в межах соціальної історії науки. Серед них праці Д. Бернала, В. Вернадського, Р. Мертона, Б. Рассела, Д. Сартона, Н. Уайтхеда, Р. Холла та ін., в яких розглядається вплив соціокультурних змін на зміни в науці, взаємовідношення науки як соціального інституту з іншими соціальними інститутами тощо (макроаналітична стратегія). Використання ситуативних досліджень (мікроаналітична стратегія), спрямованих на вивчення окремих випадків, аналіз неповторних, унікальних подій історії науки (case studies), і представлених працями А. Ігнатьєва, Г. Коллінза, Д. Маккензі, М. Малкея, Л. Маркової, А. Паннекука, А. Піккерінга, Т. Пінча, Ф. Тернера та ін., дозволило проаналізувати особливості виникнення конфлікту науки і релігії та з'ясувати ті метаморфози цієї ситуації, які зумовлювали кожний з наступних історичних періодів.

Класичний, некласичний та постнекласичний етапи розвитку сучасної науки дають приклад взаємного розвитку історії та філософії науки, а метатеоретичні побудови та перспективи останньої мають у своїй основі конкретно-науковий доробок видатних учених і філософів свого часу. В дослідженні сфокусована увага на працях М. Кузанського, М. Коперніка, Дж. Бруно, Г. Галілея, Ф. Бекона, Р. Декарта, І. Ньютона, Р. Бойля, Г. Лейбніца. Особливості становлення класичної науки висвітлені в працях з філософії науки та теоретичної історії науки, серед яких роботи В. Вернадського, В. Візгіна, П. Гайденко, І. Касавіна, О. Койре, М. Косарєвої, Т. Лешкевич, Б. Рассела, А. Уайтхеда та ін., на які ми спиралися, досліджуючи вплив християнства на розвиток класичної науки.

Огляд наукових та філософських праць періоду некласичної науки доводить, що обговорення та аналіз науковцями гуманітарних проблем був важливим результатом зміни суб'єкт-об'єктного відношення в науковому пізнанні. Позиції матеріалізму та позитивізму як філософських засад науки піддали критиці, а такі відомі вчені, як Н. Бор, Н. Вінер, В. Гейзенберг, А. Ейнштейн, В. Паулі, М. Планк, А. Пуанкаре, Е. Шредінгер та інші, звернулися до вивчення ідей ідеалістичного, релігійного, або навіть містичного спрямування. Усвідомлення того, що поняття істини значно ширше та багатогранніше за адекватну відповідність дійсності, спонукало вчених взяти до уваги, що пошуки істини та її досягнення мають відношення не тільки до теоретичного та експериментального знання, але й до інтуїції, творчості, релігійного досвіду, культури загалом у всіх її проявах, тобто торкаються різних боків життя людини.

Дослідження в межах історичної парадигми філософії науки О. Койре, Т. Куна, І. Лакатоса, П. Фейєрабенда, С. Тулміна, Дж. Холтона розглянуто в аспекті раціональної реконструкції історичних систем наукового знання, концепції наукових революцій, науково-дослідницьких програм, тематичного аналізу науки, методологічного плюралізму та культурного релятивізму. Дослідження в межах постнекласичної науки, започаткованої працями І. Пригожина, С. Хакена, С. Хокінга, Ф. Капри, та представлені в межах методологічних концепцій сучасних філософів науки Л. Лаудана, Х. Патнема, Р. Рорті та ін., розглянуто в аспекті формування методологічних засад, зміни типів наукової раціональності, ціннісного виміру науки, її взаємодії з іншими пізнавальними традиціями і формами мислення в культурному контексті. Осмислення науки в постнекласичному контексті представлено роботами І. Добронравової, І. Касавіна, В. Кізіми, М. Кисельова, С. Кримського, Л. Киященко, С. Курдюмова, В. Лекторського, В. Лук'янця, Л. Сидоренко, В. Поповича, В. Рижка, В. Стьопіна, І. Цехмістро та ін.

Аналіз парадигмальних вимірів відношення науки і релігії, історичних типів взаємодії, обґрунтування підстав їх конструктивного діалогу в контексті культури є предметом дискусій філософів, учених і богословів, що характеризують початок ХХІ сторіччя і мають подальшу перспективу. Філософська позиція в дискусії представлена працями М. Бахтіна, М. Бердяєва, М. Вебера, В. Візгіна, П. Гайденко, Г. Гівішвілі, А. Грюнбаума, С. Девятової, І. Дмітрієва, І. Касавіна, Ф. Капри, Л. Лаудана, Л. Маркової, Х. Патнема, В. Стьопіна, К. Хюбнера, Н. Уайтхеда, П. Фейєрабенда, С. Фуллера та ін. Позицію науковців в межах проблеми найбільш ґрунтовно представляють праці С. Вайнберга, В. Вернадського, Н. Вінера, В. Гейзенберга, А. Гриба, П. Девіса, А. Ейнштейна, М. Планка, Б. Рассела, С. Хокінга, Е. Шредінгера та ін. Осмислення богословами багатьох аспектів взаємовідношення науки і релігії знайшло своє відображення в працях І. Барбура, Д. Брука, С. Влошека, А. Кураєва, О. Меня, Ю. Мольтмана, А. Пікока, Д. Полкінхорна, Тейяра де Шардена, М. Хеллера, Б. Хобринка та ін. Віддаючи належне науковій значущості робіт авторів існуючих підходів, усе ж можемо стверджувати, що поза їх увагою залишаються питання, які стосуються передовсім реконструкції ціннісних орієнтацій, які існували в межах культурних практик кожної історичної епохи, їхнього впливу на формування відносин науки і релігії, а також спеціального філософського аналізу особливостей таких відносин на етапі класичної, некласичної та постнекласичної науки. Отже, незважаючи на те, що підвищується дослідницький інтерес до проблеми культурно-історичної зумовленості відносин науки і релігії та зростає кількість публікацій з цієї тематики, існує потреба аналізу евристичних можливостей традиційних та новітніх концепцій, виявлення потенціалу діалогічності та полілогічності у перспективі етосу постнекласичної науки.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснено в межах комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Наукові проблеми сталого державного розвитку України”, науково-дослідної теми філософського факультету НДР №06БФ041-01 „Філософія і політологія в структурі сучасного соціогуманітарного знання”.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є теоретична та історична реконструкція підстав, філософсько-методологічних засад, ціннісних орієнтацій та культурних контекстів відношення науки і релігії на етапі класичної, некласичної та постнекласичної науки.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення низки дослідницьких завдань:

- визначити і охарактеризувати методологічні підстави, що уможливлюють розгляд науки і релігії як феноменів культури у взаємовпливі;

- довести, що релігія і, зокрема, християнство, мали значний вплив на розбудову теоретичних засад сучасної науки;

- виявити витоки конфлікту науки і релігії на етапі формування класичної науки;

- проаналізувати домінантні моделі конфлікту, незалежності та діалогу у відношеннях науки й релігії на етапі класичної, некласичної і постнекласичної науки;

- розкрити сутність співвідношення когнітивного та ціннісного аспектів науки в культурно-історичному контексті;

- дослідити і визначити основні тенденції взаємовідношення науки і релігії в перспективі постнекласичної науки.

Об'єктом дослідження є наука і релігія як феномени культури.

Предметом дослідження є історичні типи, способи співставлення та основні моделі взаємовідношення науки і релігії в культурно-історичному контексті.

Методологічну основу дисертаційного дослідження складають культурно-історичний, герменевтичний, соціологічний, ситуативний, компаративний підходи до аналізу взаємин науки і релігії в контексті культури. Теоретичну основу складають дослідження з філософії науки, теоретичної історії науки та історії конкретних галузей науки, історії культури, соціології науки, праці з богословських питань. Дослідження здійснено в міждисциплінарному проблемному полі філософії та методології науки, соціальної історії науки і проблематики сучасних досліджень напрямку „наука і богослов'я”. Основною методологічною настановою роботи є осмислення взаємовідношення науки і релігії як феноменів культури у парадигмальному вимірі класичної, некласичної та постнекласичної науки.

Філософська рефлексія відношення науки і релігії здійснена в історико-науковому вимірі, в межах якого реконструйовано основні етапи розвитку взаємин науки і релігії, визначено їх особливості та історичні типи, які зумовлені комплексом соціокультурних, когнітивних, методологічних чинників. Методи соціальної історії науки з урахуванням настанов макроаналітичної та мікроаналітичної стратегії, інтерналізму та екстерналізму дозволили охарактеризувати теоретичні орієнтири та соціокультурні засади науки кожної історичної епохи у взаємовпливі.

Методологічні напрацювання в межах історичного напрямку філософії науки, а також постнекласичні дослідження теоретичних і методологічних засад науки лягли в основу розуміння сучасної науки як сукупності парадигм, які в історичному сенсі рівнозначні. На такій підставі застосований ситуативний підхід, в якому головний акцент робиться на моменті співіснування теорій і парадигм. Також сфокусована увага на використанні синергетичного підходу, в межах якого парадигми сприймаються як події, структуровані певним чином у деяку цілісність як наукову.

Герменевтичний метод застосований для виявлення сенсів, інтенцій, мотивацій, перспектив розвитку взаємовідношення науки і релігії, зокрема в плані перегляду постнекласичною наукою свого ціннісного статусу. Компаративний підхід дозволив представити виокремлення історичних типів відношення науки і релігії в межах наукових і богословських концепцій з метою виявлення можливих кореляцій та з позиції оцінки позитивних перспектив діалогу науки і релігії.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що репрезентована робота є одним з перших в українській філософській думці досліджень, в якому на засадах філософії науки розроблена концепція історичних типів відношення науки і релігії як феноменів культури європейського суспільства. Основний зміст даної концепції полягає у визначенні в якості домінуючих історичних типів відношення науки і релігії у парадигмальному вимірі класичної науки відношення конфлікту, некласичної науки - незалежності, постнекласичної науки - діалогу. Філософська рефлексія науки в культурному контексті виявляє потенціал діалогічності як особливості методологічної культури постнекласичного наукового мислення.

Наукова новизна отриманих результатів конкретизується в наступних положеннях:

- досліджено обмеженість аргументації принципової відмінності між природничими і гуманітарними науками, виявлено та охарактеризовано тенденцію підсилення гуманітарних характеристик природничо-наукової діяльності і трансформації методології гуманітарної сфери науки до загальнонаукового рівня, що складає методологічні засади дослідження характеру впливу на науку інших феноменів культури, зокрема, релігії;

- на підставі аналізу соціальної історії науки доведено, що формування концептуальних засад новоєвропейської науки та перегляд головних принципів і понять, а саме - зняття принципового розділення між небесним і земним світами, природним і штучним, заперечення телеологічних і визнання механічних причин, визначав вплив магіко-герметичної традиції, яка у передпарадигмальний класичній науці період представляла синтез наукового й релігійного;

- аргументовано, що ситуацію межі становлення класичної науки характеризувала тенденція диференціації культурних форм, а нова наукова традиція формувалася в конкурентній боротьбі за культурне лідерство науки, релігії та філософії. Визначено, що одним із її перших результатів став варіант поступового витіснення з наукового дискурсу релігійної аргументації. Показано, що тенденція розбігання культурних світів з розвитком науки поступово посилюється;

- визначено, що домінуючими історичними типами відношення науки і релігії у парадигмальному вимірі класичної науки є конфлікт, некласичної науки - незалежність, а постнекласичної науки - діалог. Доведено, що гіпотеза взаємного виключення науки і релігії не отримала культурного виправдання, а їх протиставлення чи ствердження незалежності є неадекватним сучасності. Обґрунтовано необхідність дослідження діалогу науки в культурно-історичному контексті з метою подолання стереотипів, що історично склалися;

- на підставі розгляду науки в культурному контексті як знання і як традиції у дослідженні проведено аналіз співвідношення когнітивного та ціннісного вимірів наукового пізнання і доведено, що в його основі лежить проблема співвідношення істин природи та істин одкровення, як основна проблема, що виникає на етапі формування класичної науки і транслюється в наступні зі збереженням двовимірності можливостей розв'язання - на рівні особистості та на соціальному рівні. На рівні особистості співвідношення істин природи та істин одкровення трансформується в проблему культурного самовизначення ученого та його вибору, а на інституційному рівні - боротьби за владу та сфери впливу;

- обґрунтовано, що зміни, які відбулися в науці некласичного періоду зумовили перегляд основних установок класичної епістемології, зокрема поняття суб'єкта пізнання, а філософія науки некласичного та постнекласичного періодів актуалізувала проблему включення суб'єктних рис у наукове знання та витлумачення суб'єктності знання як його історії в контексті соціуму і культури. Філософська рефлексія науки в культурному контексті дозволила виявила науку як багатосуб'єктну у вимірі різних історичних епох, різних культур, різних типів мислення, що підсилює процес легітимізації гуманітарної визначеності наукового пізнання;

- визначено, що особливістю постнекласичного наукового дискурсу в аспекті зміни типів наукової раціональності є розширення поняття науки, урахування його конвенційності, відносності, багатовимірності, введення у коло досліджень нових характеристик наукового знання, які визначаються інтуїцією, релігійним досвідом, творчістю. Показано, що прирощення новим знанням в науці відбувається за умови його вступу до процесу діалогу, результатом якого є знаходження наукою актуальних смислів у раніше набутому знанні та встановлення меж функціонування нового. На таких підставах обґрунтовується ідея діалогу науки і релігії як адекватної форми їх взаємин у культурному контексті сучасності, що зміщує акценти у розвитку науки в бік рівноваги раціонального і ціннісного;

- встановлено, що уникнути перебільшення потенціалу конфліктності чи надмірного спрощення в розумінні протиріч при обговоренні спільних для науки і релігії фундаментальних проблем картини світу дозволяє діалогічна позиція як ученого, так і богослова, яка в сучасному контексті водночас утримує в собі обидва крайні стани. Аналіз ціннісних орієнтацій науки засобами постнекласичної раціональності та розгляд комунікативного аспекту як основи та умови наукового ставлення до природи в межах етосу сучасної науки дозволив виявити існування динамічної напруги між ідеями панування над природою та ідеями діалогу з природою, що виявляє проблему розуміння сучасної синкретичності знання;

- проаналізовано евристичні можливості традиційних та новітніх концепцій науковців і богословів, в яких розглядається проблема відносин науки і релігії, на підставі чого виявлено і окреслено можливі перспективи не лише діалогічності, а й полілогічності (за рахунок включення до наукового дискурсу інших культурних учасників) як виміру нового синтезу історичного, технологічного і духовного знання в межах постнекласичної науки.

Теоретичне і практичне значення дисертаційного дослідження, проблематика якого співзвучна запитам постнекласичної науки, визначено отриманими результатами, що дають змогу оцінити евристичні можливості діалогічної парадигми при застосування методологічних підходів гуманітарного пізнання у природничо-наукових дослідженнях, сприяють розгляду проблеми взаємовпливів науки та інших форм культури. А також визначається можливістю застосування при розв'язанні актуальних проблем зміни фундаментальних засад науки, проблем міждисциплінарної і трансцисциплінарної організації наукового знання, трансформації відношення науки з культурою в цілому та з іншими формами усвідомлення світу, пошуку нових форм та методів пізнання. Матеріали дослідження можуть бути використані в навчальному процесі у викладанні курсів філософії, філософії та методології науки, теорії наукового пізнання, історії науки і техніки, науки і релігії, релігієзнавства, проблемно-орієнтованих курсів.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійною аналітичною роботою. Висновки і положення наукової новизни розроблені на основі результатів дослідження.

Апробація результатів дисертації. Окремі положення дисертаційної роботи оприлюднені у доповідях на наукових міжнародних та регіональних конференціях: Міжнародна науково-практична конференція „Філософія та історія філософії” (Київ, 2004); Міжнародна конференція „Философия природы и практическая философия” (Київ, 2004); Міжнародна наукова конференція „Наука. Идеология. Религия” (Санкт-Петербург, 2005); Міжнародна науково-практична конференція „Творчість та освіта у вимірах ХХІ століття” (Київ, 2005); Міжнародний симпозіум „Молодые ученые и преемственность поколений в науке” (Київ, 2005); Всеукраїнська науково-практична конференція „Духовна культура як домінанта українського життєтворення” (Київ, 2005); Х Всеросійська науково-теоретична конференція „История и философия науки: взаимосвязи - парадигмы и дискурсы” (Санкт-Петербург, 2006); Міжнародна наукова конференція „Философские вопросы естественных, технических и гуманитарных наук” (Магнітогорськ, 2006); Науково-практична конференція „На шляху до синтезу філософії, релігії і науки” (Львів, 2007); Міжнародна наукова конференція „Філософія гуманітарного знання: соціокультурні виміри” (Чернівці, 2007); Міжнародна науково-практична конференція „Проблеми викладання логіки та дисциплін логічного циклу” (Київ, 2008); Х Всеросійська наукова конференція „Современная логика: проблемы теории, истории и применения в науке” (Санкт-Петербург, 2008); Міжнародна наукова конференція „Філософія гуманітарного знання: раціональність і духовність” (Чернівці, 2008) та ін.

Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження опубліковані у монографії „Діалог науки і релігії в культурно-історичному контексті”. - К.: Грамота, 2008. - 328 с.; у розділі „Гуманітарне знання в сучасному філософському просторі” монографії „Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть” (співав. Губерський Л.В., Бойченко І.В., Зелінський М.Ю., Приятельчук А.О.). - К., 2007. - С.56-90; у 28 статтях у фахових виданнях, зареєстрованих ВАК України, а також в інших публікаціях.

Структура дисертації обумовлена метою і завданнями дослідження, реалізація останніх визначила логіку роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, загальних висновків та списку використаних джерел, що містить 436 найменувань. Основний текст дисертації викладений на 429 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтована актуальність дослідження, ступінь наукової розробленості проблеми, визначено об'єкт, предмет, мету і завдання дослідження, його теоретико-методологічні засади, розкрито наукову новизну, теоретичну і практичну значимість отриманих результатів, відомості про їх апробацію та оприлюднення.

У першому розділі дисертаційного дослідження „Філософська рефлексія відношення науки і релігії в історико-науковому вимірі” доводиться, що для сучасної епістемології та філософії науки характерна тенденція посилення позицій гуманітарного мислення і підходу, яка ґрунтується на засадах розуміння культурно-історичної парадигми науки. Перший підрозділ присвячено розгляду „Концептуальних підстав та методологічних засад дослідження відношення науки і релігії”. Зазначається, що проблеми співвідношення природничо-наукового і гуманітарного пізнання, сутності й особливостей гуманітарного знання, новітніх досягнень у сфері гуманітарних методологій активно досліджуються філософами й методологами науки, серед яких П. Гайденко, Л. Губерський, І. Добронравова, І. Касавін, М. Кисельов, Л. Лекторський, М. Марчук, Л. Мікешина, В. Онопрієнко, В. Розін, С. Рижкова, Л. Сидоренко, В. Стьопін, В. Ярошовець та ін. У підрозділі показано, що завдяки напрацюванням у межах історичного напрямку філософії науки, а також постнекласичним дослідженням теоретичних і методологічних засад науки останніх десятиліть значно підвищився дослідницький інтерес процесу трансформації історико-наукових реконструкцій. По-перше, сучасна наука розуміється як сукупність парадигм, які в історичному сенсі рівнозначні, на такій підставі в історії науки використовується ситуативний підхід, в якому головний акцент робиться на моменті співіснування теорій і парадигм. По-друге, активно розвивається синергетичний підхід, в межах якого парадигми сприймаються як події, структуровані певним чином в деяку цілісність як наукову. По-третє, посилення позицій гуманітарного мислення і підходу вимагає розгляду науки в межах культурно-історичної парадигми.

З форм духовної культури найбільший вплив на науку мали філософія і релігія, причому зв'язок „наука-релігія” в історії світової культури опосередкований зв'язком „наука-філософія”. Наголошується, що саме розгляд науки і релігії в культурному контексті дає можливості їх співставлення та з'ясування спільного і відмінного. Доводиться, що історичні особливості відносин науки і релігії характеризуються розвитком від безпосередньої єдності до опосередкованого єднання пізнання. Для того, щоб відображати повніше свої пізнавальні прагнення, людині знадобилися дві мови - релігійних догматів і наукових теорій. Проте, ці форми пізнання завжди знаходилися у взаємодії: як такі, що доповнювали одне одного, і реально єдині в індивідуальній свідомості у споконвічній синкретичній цілісності пізнавального потенціалу, збереженої у безпосередній нерозрізненості індивідуального внутрішнього творчого прагнення.

Висувається та аргументується положення про наявність тенденції підсилення гуманітарних характеристик сучасної природничо-наукової діяльності та розгляду методології гуманітарної сфери науки в якості загальнонаукової, що підсилює методологічні підстави дослідження взаємин науки і релігії в культурному контексті. Зазначається, що до аналізу наявності чи відсутності об'єднавчих тенденцій в науці спонукає урахування появи нових напрямів та методів досліджень в обох сферах, значна частина яких є міждисциплінарними, спрямованими на вивчення комплексних проблем. У підрозділі узагальнюються основні положення проти інтеграції природничих і гуманітарних наук, аналізується достатність концептуальних підстав інтеграції та наводиться аргументація щодо їх адекватності в сучасному науковому дискурсі. Визначається, що найбільше дискусійними залишаються положення розрізнення природничої та гуманітарної сфери за предметом і методом; визнання герменевтичного методу як специфічно гуманітарного; розуміння функції передбачення в науках; розуміння ролі та значення теоретичного узагальнення.

Розглядається європейська традиція філософського осмислення гуманітарного пізнання, його сутності, специфіки, методів. Підсумовується, що розроблена в ХХ ст. методологія гуманітарного пізнання в якості головного пріоритету і самоцінності розглядала людину, водночас вбачаючи в ній смислоформуюче начало, приділяла підвищену увагу смислу подій, що відбуваються, проблемам історичної, міжкультурної, міжлюдської комунікації, зрозуміти які можливо лише за допомогою спілкування, діалогу, який репрезентує особливість методологічної культури гуманітарного мислення. Наголошується, що зустрічний рух природознавства ХХ сторіччя привів до нового розуміння суб'єкта пізнання, завдяки чому філософія науки зробила актуальною проблему „входження” суб'єктних рис у наукове знання, зокрема суб'єктність знання почала розумітися як його історія в контексті соціуму і культури. Філософська рефлексія науки дає підстави для обговорення і дослідження історичних типів взаємин науки і релігії, які представлені в дослідженні як моделі „конфлікту”, „незалежності” та „діалогу”. Наголошується, що визначення типології взаємин науки і релігії характеризує передовсім богословські дослідження, в той час як в наукових дослідженнях цьому питанню не приділяється необхідної уваги.

Другий підрозділ першого розділу „Ґенеза наукового знання в контексті міфологічно-релігійних уявлень” продовжує методологічне спрямування попереднього підрозділу зверненням до аналізу процесу формування соціальної історії науки як напрямку міждисциплінарних досліджень та її методологічних стратегій (А. Огурцов, В. Онопрієнко). Визначається, що в сучасній соціальній історії науки основними стратегіями є макроаналітична та мікроаналітична. В межах першої стратегії розглядається і досліджується взаємовідношення соціальних структур і наукового знання, вплив соціальних змін на зміни в науковому знанні, на взаємовідношення науки як соціального інституту з іншими соціальними інститутами (Д. Бернал, Р. Мертон, Д. Сартон, Р. Холл та ін.), також дослідження техніки і науки, техніки і суспільства, техніки і культури тощо (напрям філософії техніки в Германії). В межах другої стратегії чітко окреслено завдання відійти від глобальних соціологічних схем і обмежитися осмисленням конкретно-історичних ситуацій зростання наукового знання в певній культурі. Вивчення окремих випадків наукових відкриттів, полеміки між ученими, висунення гіпотез і побудови теорій в певному соціокультурному контексті є галуззю дослідження мікроаналітичного підходу в соціальній історії науки (А. Ігнат'єв, Г. Коллінз, Д. Маккензі, Л. Маркова, А. Паннекук, А. Піккерінг, Ф. Тернер, С. Шейпін та ін.). Основна орієнтація соціальної історії науки останніх десятиліть - вивчення окремих випадків, мікроаналіз неповторних, унікальних подій історії науки - case studies (М. Малкей, Т. Пінч та ін.). Тим самим центральним поняттям мікроаналітичної стратегії соціальної історії науки виявляється поняття події, а весь історичний процес розглядається як безліч унікальних подій, коли швидке наукове відкриття, висунення гіпотези або побудова теорії відбуваються в неповторному, вельми специфічному соціокультурному контексті тієї або іншої країни, того або іншого періоду. Дослідження події в історії науки включає когнітивні, психологічні, логічні, комунікативні, соціокультурні чинники, тому одне з найважливіших досягнень соціальної історії науки є звернення до набагато більшого числа джерел.

У підрозділі розглядається проблема генези наукового знання, рух від співпадіння переднаукового знання з міфологічним фоном та контекстом практики до формування власне наукового знання. Звертається увага, що в межах проблеми генези наукового знання, незважаючи на її досить широке обговорення, зберігається спеціальна увага до питання про початок європейської науки, представлена в сучасних дослідженнях з історії та філософії науки (В. Візгін, П. Гайденко, І. Касавін, Ю. Шичалін). Наука як раціональне знання формувалася на ґрунті міфологічно-релігійних уявлень, але водночас її розвиток проходив у історичному протистоянні до них (Г. Гайденко, О. Лосєв, Є. Режабек, К. Хюбнер). Для міфологічної свідомості характерне сприйняття природи, яке дає зразок органічної єдності людини зі світом її існування. Саме в міфологічній, а згодом у релігійній свідомості знаходимо приклади гармонізації світосприйняття людини, в якому гармонія світу зовнішнього підсилює гармонію світу внутрішнього, а система етичних норм і ритуалів регулює взаємини людини з природою, обмежує її втручання в природні процеси, забезпечує збереження природи і тим самим своє виживання.

Раціональне пізнання світу спирається на ідею існування природи за власними законами, а розробка наукою раціональних засобів пізнання збагачує соціокультурний досвід людства. Цінності науки наповнили раціональним змістом світоглядні засади всієї культури й водночас раціональність є цінністю культури лише в тому сенсі, коли виступає засобом духовного самовдосконалення людини. Саме в античності домінувало переконання в тому, що розум і знання сприяють успішному розпізнаванню людиною справжніх моральних цінностей (Сократ, Платон). У подальшому культурно-історичному розвитку смисложиттєвий і ціннісний виміри людської діяльності відійшли до сфери впливу релігії. Саме тому історичне представлення та реконструкція відношень науки й релігії є необхідною умовою для перевірки тих стереотипів і упереджень, які зводяться головним чином до тверджень про розведення сфер впливу науки й релігії, а саме - раціонального й ціннісного. У підрозділі на матеріалі історії науки розглядається переднауковий етап формування наукових знань і розвиток наукової традиції в контексті давньогрецької культури. Визначаються особливості виникнення та формування перших наукових програм, принципів пізнання природи в межах математики (школа Піфагора, Платона) та фізики (Демокрит, Арістотель). Грецька математика V-ІV ст. до н.е. досягла великих успіхів: усвідомила свій предмет і метод дослідження, а саме - метод математичної дедукції, який і донині залишається головним методом математичних дисциплін. Праці математиків епохи еллінізму стали блискучим продовженням справи попередників на шляху становлення теоретичної математики і досягнення логічної систематизації математичних знань (Евклід, Архімед, Аполоній). Окрім цього вже в ІІІ ст. до н.е. використання математики поширилося на інші науки - астрономію, механіку, гідростатику, географію (Евдокс, Клавдій Птоломей, Герон, Філон, Дікеарх, Ератосфен). Зазначається, що в школі Арістотеля бере свій початок історія науки як специфічна галузь наукового знання. Арістотель першим дав у своїх працях прекрасний зразок проведення історико-наукового дослідження: виклав точки зору своїх попередників з усіх тих питань, які він досліджував (про природу, про живий організм, про душу, про філософію як першу науку, про форми думки тощо). Історико-науковий підхід представлений також у працях представників перипатетичної школи.

У третьому підрозділі першого розділу „Наукове пізнання в Середні віки: пояснення з точки зору мети” розглядається як науково-теоретичний інтерес періоду класичної античності та еллінізму в Середні віки поступився місцем релігійно-моральним пошукам. Античний та середньовічний проект природи суттєво різняться. Середньовічне розуміння природи сформувалося у відповідності до християнського догмату про створення світу Богом „з нічого”. Якщо для людини античності природа є дійсність, то для людини середньовіччя - лише символ божества. Світ уявлявся логічно струнким цілим, реалізацією задуму творця, який створив природу для людини. Саме задум творця і його реалізація були предметом наукового пізнання. Тому віра в Бога вважалася необхідною передумовою пізнання природи, а фізика розглядалася лише як допоміжна наука релігійної метафізики. Догмат про творення, віра в диво та впевненість у тому, що природа не є самодостатньою, а людина має бути її хазяїном і керувати природними стихіями, внутрішньо пов'язані. Таке ставлення до природи визначило розвиток природознавства на багато століть уперед, коли навіть похитнулися догмати християнства. Середньовічна картина світу характерною рисою мала поділення світу на природний і надприродний з повним пануванням другого над першим. У ментальності середньовічної людини небесні й земні явища за способом свого існування були нерівноправні. Природний світ міг розглядатися лише як створене буття, а нескінченний Творець і людина, як творець скінчений, за своїми можливостями були несумірні. Християнська релігія стимулювала увагу до внутрішнього світу людини. Гостре усвідомлення та переживання гріховності людини в християнстві визначало як найпершу задачу спасіння душі. Центром космічної драми була спокутувальна дія Бога, здійснена задля спасіння людства, тому потрібні були серйозні зрушення в світогляді щоб послабити відчуття гріховності людини, а потім подолати існуюче провалля між нею і Творцем.

Звертається увага на те, що головне ускладнення для середньовічного мислителя представляла проблема співвідношення віри та розуму або релігійної свідомості та раціонального мислення. Розв'язання питання про пріоритет раціонального акту розуміння або акту затвердження віри коливалося між протилежними „вірую, щоб розуміти” та „розумію, щоб вірити”. Концепція „подвійної істини” почасти знімала протистояння „природного розуму” та християнської віри. Цінність мало те знання, яке допомагає вірі, підтримує її, втім, значення раціонального знання повністю не принижувалося, власне теологія будувалася як науково організоване логічно несуперечливе знання. Наукове пізнання мало покладатися на світло одкровення, отримання нового знання стало процесом, спрямованим на доповнення істин одкровення.

До періоду пізнього середньовіччя (XII-XIV) належить формування інтересу до досвідного знання в Західній Європі. Завдяки працям університетських професорів Р. Бекона, В. Оккама, М. Отрекура, Ж. Буридана, М. Орема та інших в галузі фізики, математики, астрономії почали звертати увагу на нові наукові проблеми, на обґрунтування принципів розрізнення наук (математичних і дослідних), на виявлення специфічних принципів наукового пізнання в цілому й кожної його галузі зокрема. Щоправда, такий поворот у ставленні до наукового знання відбувся дещо пізніше - у XIV-XV сторіччі та пояснюється цілою низкою соціальних і культурно-історичних змін.

Аргументовано, що хоча наука про природу в Середні віки не мала самостійного значення, основи нового природознавства, які сформувалися в класичний період розвитку науки, визрівали саме в межах середньовічної університетської вченості. Проте зазначається, що лише за допомогою цього чинника не можна пояснити повною мірою того світоглядного та методологічного оновлення науки в розумінні природи, яке дав новоєвропейський проект.

У другому розділі „Модель конфлікту науки і релігії в межах парадигми класичної науки” аналізуються основні чинники, що привели до формування ситуації конфлікту в науці XVI-XVII століття. Перший підрозділ „Формування досвідно-експериментального орієнтиру науки в культурних практиках епохи Відродження” присвячений розгляду періоду пізнього середньовіччя та Відродження в історії науки (ХІV-ХVІ ст.), який визначають як передісторію становлення новоєвропейської науки, або як „передпарадигмальний” досвід науки (І. Касавін). Для цієї епохи характерна загальна культурна атмосфера, яку недостатньо брали до уваги, але яка суттєва для розуміння тих інтелектуальних зрушень, які відбулися наприкінці ХVІ-ХVІІ століття, і які називають науковою революцією. Аналіз передумов формування нової науки став предметом дослідження багатьох праць з теоретичної історії науки, серед яких праці В. Вернадського, В. Візгіна, П. Гайденко, І. Касавіна, О. Койре, М. Косарєвої, Т. Лешкевич, А. Уайтхеда, Б. Рассела та ін., а також дослідження з історії математики, фізики, біології, хімії, медицини тощо.

Стверджується, що формування класичного експериментального природознавства відбувалося в контексті співіснування раціонального знання середньовічної ученості та практики позанаукового руху Відродження. Культурно-історичне зрушення в ставленні людини до природи, яке дало Відродження, в трактуванні знання сприяло утворенню нового духу пошуків, інтересу до природознавства, зокрема, ствердженню цінності новини, нового знання та подачі його в діалогічній формі. У матеріалі підрозділу показано, що саме епоха Відродження завдяки своїм загально світоглядним настановам переступає нездоланну межу між „природним” і „штучним” („фюзіс” і „техне”), але не на філософсько-теоретичному рівні, а шляхом подолання поділу на теоретика-вченого та практика-інженера. Інженер і художник стають творцями в тому розумінні, що не просто створюють життєві зручності, а подібно до творця божественного, творять саме буття (П. Гайденко, І. Касавін). Вони наслідують творчість творця, тобто у природних речах, прагнуть побачити закон їх побудови. Наголошується, що особливістю формування нового світогляду в ситуації пізнього середньовіччя й Відродження було поєднання середньовічної ученості і практичного досвіду (В. Вернадський). Таке положення підкріплюється та аргументується матеріалами реальної історії науки. Такий стан справ був характерним для математики, астрономії, фізики, хімії, медицини, географії, інтерес до яких в західноєвропейському суспільстві спочатку мав практичне спрямування.

Суттєвим наслідком появи книгодрукування стала десакралізація Святого Письма в тому розумінні, що Біблія стала загальнодоступною, її можна було вивчати самостійно, без коментарю священика, і це було достатнім для особистого спілкування людини з Богом. Згодом такий самий погляд поширився на природу, яку треба було не споглядати, а досліджувати самостійно. Під впливом Великих географічних відкриттів суттєво змінилося поняття природи і уявлення про способи спілкування з нею, визнання її багатоманітності та невичерпності (В. Вернадський, І. Касавін). В результаті природа постала не як упорядкований замкнений Космос, а як не передбачувана, ніким не знана стихія, у боротьбі з якою можна визначити межі можливостей людини. У XV столітті починає руйнуватися біблійна натурфілософія, багатоманітні виміри світу, властиві релігійній свідомості, переводилися до горизонтальної площини, якою стала поверхня природи-океану, власне океан перетворився на символ невпорядкованого людиною природного середовища. Новий світ вимагав від людини здатності самовизначатися у просторі природи, який має свою спеціальну систему координат і множину різних орієнтирів, а дослідник має вирішувати задачу прокладання нових шляхів. Така по суті натуралістична установка не потребувала більше алегорично-символічного витлумачення природи, вимагала спеціальних карт та інструментів для розв'язання задач, що в свою чергу значно стимулювало емпіричне дослідження.

Позитивну роль у формуванні наукової революції та класичної науки відіграли медики, алхіміки, лікарі, вчення яких представляли синтез ідей науки, герметизму та магії. Герметичне вчення сприяло укріпленню віри в те, що завдяки новим науковим і технологічним знанням людина зможе оволодіти стихійними силами природи і стати її володарем. У такому ж сенсі магія поширювала віру в могутність людини: як знання особливого характеру, магія сприяла спрямуванню плину подій у потрібному для людини напрямку. У такий спосіб магія, її знання та дії надавали впевненості в тому, що людина з відповідною підготовкою здатна управляти й змінювати дійсність на свій розсуд. Аналіз такого складного синтезу ідей дозволяє прояснити важливі моменти співіснування теологічних і наукових ідей. Становленню наукової анатомії, фізіології, медицини, хімії сприяв внесок, зроблений „натуральними магами” Андреасом Везалієм, Парацельсом, Андреасом Лібавієм, Агріппою Неттесхаймським, який проаналізовано у матеріалі підрозділу. Культурно-історична реконструкція відношень науки й релігії дозволяє не тільки показати, але і зрозуміти ту неоднозначну роль, яку відіграла магічна філософія, або ж натуральна магія Відродження, у справі формування нової науки.

У другому підрозділі „Витоки конфлікту науки і релігії: історичні версії та соціокультурні засади” доводиться, що наука XVI-XVII ст. відходить від опису явищ природи на мові буденного досвіду і висуває вимогу вивчення явищ природи у „чистому вигляді”, тобто за допомогою спеціально розроблених процедур експериментального дослідження, а значить - шляхом активного втручання у справи природи. Проте не сам експеримент означав початок нової епохи в природознавстві, а особливості експерименту, не знайомі минулому та пов'язані з механічним характером тої картини світу, що формувалась і перевірялась за допомогою експерименту. М. Копернік заклав нові наукові традиції та визначив інший напрямок досліджень, який привів і астрономію, і науку в цілому до революційних змін. Він виявив гносеологічну суть помилки Птоломея: приймати видимість за дійсність, не розрізняти того, що існує реально, і того, що лише вбачається. Треба було стати на бік припущення про нерухомість Землі лише як видимість, зовнішню оболонку, за якою утаємничені глибинні зв'язки природи. Відкриття М.Коперніка довели, що рух Сонця зовсім не є таким, як він уявляється, і не все те, що очевидне, є достовірним. Тому у відповідності до нової світоглядної настанови реальність дається в чуттєвому досвіді, але її глибинні механізми можливо пізнати лише шляхом математизації пізнання. Власні висновки для нового космологічного вчення зробили Дж. Бруно, Й. Кеплер, Т. Браге, Г. Галілей та інші вчені.

Виникнення нового теоретичного природознавства з опорою на експеримент ґрунтувалося на новій системі ціннісних орієнтацій, в якій робився особливий акцент на пізнанні природи людиною як мислячим і діючим творцем. Традиційне християнське вчення про створення світу Богом отримує особливе витлумачення. По відношенню до божественного розуму, який створив світ, природа розглядається як штучне. Діяльність людини витлумачується як своєрідна подібність у малих масштабах актам творення. І основою цієї діяльності вбачається наслідування природі, розпізнавання в ній розумного начала та слідування осмисленій гармонії природи в людських мистецтвах. Цінності природного і штучного урівнювалися, а розумна зміна природи в процесі людської діяльності виступала як те, що узгоджується з її природною будовою. конфлікт релігія класичний постнекласичний наука