Лекції з філософії

Система філософського знання разом з предметом, принципами, методами включає в себе закони і категорійний апарат. Всі елементи системи тісно пов'язані між собою і становлять цілісну єдність, яка створюється навколо ядра, вихідної, системотворчої категорії. Відомо, що існує багато різних систем філософії, які в свою основу кладуть відмінні одна від одної категорії: буття або дух, свідомість або матерію, людину чи надлюдину тощо. Буття належить до числа тих системотворчих понять, які покладені в основи філософії багатьма мислителями як минулого, так і сучасного. Відома телевізійна гра "Що? Де? Коли?" повторює сутність питань в тій формі, як вони буди поставлені філософами в древності. Наведений вище ланцюжок питань дозволяв розкрити перший аспект проблеми буття: а/ що існує? - Світ. Всесвіт; б/ Де - існує? - тут і скрізь, всюди; в/ Як довго він існує /Коли/? - Тепер і завжди. Смисл проблеми в існуванні суперечливої єдності неминучого, вічного і минулого, змінного буття окремих речей, станів, людських та інших істот. Внутрішня логіка проблеми буття веде філософів від питання про існування світу "тут" і "тепер" до питання про його існування "скрізь" і "завжди". Звідси випливав другий аспект проблеми буття - питання про єдність світу. Загальна відповідь на це питання сутності буття в даному аспекті повинна бути така: існування всього, що є, було і буде є об'єктивною передумовою єдності світу. Нарешті, третій аспект проблеми буття пов'язаний з тим, що світ в цілому і все, що в ньому існує, є сукупною реальністю, дійсністю, яка має внутрішню логіку свого існування, розвитку і реально представлена нашій свідомості діями окремих індивідів і поколінь людей.

Філософський смисл поняття буття тісно пов'язаний а поняттями небуття. Існування, простору, часу, матерії, становлення, розвитку, якості, кількості, міри та іншими категоріями. Повсякденна мовна практика також робить свій внесок в осмислення проблеми буття. Слова "буття", "є, Існує" в минулому, сучасному і майбутньому існуванні належать до найбільш уживаних слів як російської, так і української, німецької, французької, англійської мов. Слово "є" за Гегелем та Кантом додає характеристики, які дуже важливі для суб'єкта речення, його зв'язку з іменною частиною предиката, а значить, з його допомогою даються нові знання про речі, процеси, стани, ідеї тощо. Наприклад, ми говоримо: "Філософія і форма світогляду". В цьому реченні філософії як одному з історичних типів світогляду з допомогою дієслова "є" надаються більш широкі риси предиката "світогляд". Існує два заперечення доцільності введення в філософію категорії буття: а/ оскільки категорія буття нічого не говорить про конкретні ознаки речей, її слід вилучити з розгляду; б/ оскільки буття визначається через поняття існування, то і в цьому випадку вона теж непотрібна, бо повторює поняття існування. Необґрунтованість таких точок зору очевидна, бо, по-перше, категорія якраз призначена для того, щоб фіксувати всезагальні зв'язки світу, а не конкретні ознаки речей і, по-друге, філософська категорія буття не тільки включає в себе вказівку на існування, тобто наявність будь-чого, але й фіксує більш складний комплексний зміст цього існування.

Таким чином, в категорії буття об'єднуються такі основні ідеї: - світ є, існує як безмежна і неминуща цілісність; - природне і духовне, індивіди і суспільство рівноправно існують, хоч і в різних формах, їх розрізненість фіксується тільки за формою, існування є передумовою єдності світу; - в силу об'єктивної логіки існування і розвитку, світ в наявності різних форм свого існування утворює сукупну об'єктивну реальність, дійсність, яка представляється свідомості і виражається у дії конкретних індивідів та поколінь людей. Дія розуміння сутності буття доцільно виділити наступні якісно відмінні і в той же час взаємозв'язані його форми: - буття речей, тіл, процесів, яке в свою чергу поділяється на буття речей, процесів, станів природи, буття природи як цілого і буття речей і процесів, створених людиною; - буття людини, яке поділяється на буття людини в світі речей та на специфічно людське буття; - буття духовного /ідеального/, яке ділиться на індивідуалізоване духовне і об'єктивоване /позаіндивідуальне/ духовне; - буття соціального, яке поділяється на індивідуальне буття /буття окремої людини в суспільстві і в процесі історії/ і буття суспільства.

9.2 Буття матеріального. Сутність матерії

Все розмаїття форм буття звично зводять до двох популярних його сутностей: буття матеріального і буття ідеального. Виходячи з цього, сутність матеріального буття розкривається через поняття матерії та форм її існування. Категорія матерії є фундаментальним філософськім поняттям, яке розвивалось, уточнювалось протягом всієї історії філософії. Матеріалісти античності ототожнювали її а першоосновою буття всіх речей, останнім неподільним елементом, "дном", за рамками якого нічого не існує. Кінець кінцем в рамках діалектичного та історичного матеріалізму сформувалось таке поняття матерії, яке не ототожнювалось з жодного з фізичних форм і видів, а включало лише дві вимоги - бути об'єктивною реальністю і відображуватись в людській свідомості та відчуттях, існуючи незалежно від них. Зберігаючись у будь-яких змінах і перетвореннях речей, властивість бути об'єктивною реальністю свідчить про нестворюваність і незнищуваність матерії, про її вічне і нескінченне існування. Матерія наділена і рядом інших властивостей: вона конечна і нескінченна, перервна і неперервна, структурна, перебуває у стані руху, існує в просторі і часі. У неї є і така фундаментальна властивість - як можливість відображення, з якої в ході тривалої еволюції на базі суспільної практики виникла свідомість. На даний час відомі декілька видів матерії - речовина, поле, фізичний вакуум. Розрізняють також ряд структурних рівнів її організації: мікросвіт, макросвіт і мегасвіт. Дані структурні рівні диференційовані у відповідності з співрозмірністю з масштабами людини, її світосприйняттям та світовідчуженням. Існують концепції структурування матерії на засадах її складності і системи неживої природи /елементарні частки, молекули, макроскопічні тіла, космічні системи різних рівнів тощо/ і біологічні системи /вся біосфера від мікроорганізмів до людини/, соціально організовані системи /людина, сім'я, різні форми колективності, об'єднання і організації, класи, партії, нації, держава, суспільство, людство в цілому/.

9.3 Основні форми існування матерії

Невід'ємним атрибутом матерії є рух. З точки зору філософії дух - це не просто пересування, переміна місць, а будь-яка зміна предмета взагалі. Кожному структурному рівню матерії, цілісності наявних на даному рівні систем відповідають свої форми руху. Звичайно виділяють дві групи форм руху матерії: 1/ ті форми, які проявляються на всіх відомих просторових масштабах і структурних рівнях матерії /механічний рух атомів: молекул, мікроскопічних і космічних тіл; розповсюдження електромагнітних і гравітаційних хвиль; рух елементарних частинок/; 2/ форми, які проявляються лише на певних структурних рівнях в неорганічній природі, живій природі, суспільстві /галактики, метагалактики, біосфера, ноосфера, техносфера, екологічні системи тощо /. Як правило, нижчі форми руху органічно входять до складу вищих, але кожна більш висока по організації форма руху матерії не зводиться до простої суми нижчих її форм. Рух є внутрішньою необхідністю існування матерії. В даному аспекті говорять про існування двох типів руху матерії. Перший з них пов'язаний з процесом збереження якостей предмета, другий - зі зміною якісного його стану. Ці два типи руху відображають дві внутрішні тенденції в матеріальних процесах - тенденцію до стійкості і тенденцію до мінливості. Завдяки наявності цих протилежних тенденцій відбувається рух, саморозвиток об'єктів реальності. Якісні зміни матеріальних об'єктів поділяються також на два різновиди. Перший з них - це процеси якісних перетворень, що не виходять за межі даного виду матерії, певного рівня її організації. Другий - процеси переходу від одного виду матерії, від одного її структурного рівня до іншого.

Важливою і невід'ємною формою існування матерії є простір і час. Категорія простору виражає властивості об'єктів бути протяжними, займати фіксоване місце серед інших, межувати з іншими об'єктами в структурній організації матеріального світу. Поняття простору має смисл тоді, коли воно пов'язано з існуючою матерією, яка є диференційована, структуролізована. Якби світ не мав своєї складної структури, не розчленовувався на окремі предмети, а ці предмети не членувались би на ще більш дрібні елементи, пов'язані між собою, то тоді поняття простору не мало б сенсу. Як зазначалось, об'єкти матеріального світу постійно перебувають у русі і розвитку. Вони являють собою процеси, які розгортаються по певних етапах. В них можна виявити деякі якісні етапи, певні стадії, які змінюють одна одну. Зміна цих стадій має характеризуватися певною повторюваністю. Такі особливості процесів характеризуються поняттям тривалості. Порівняння різних тривалостей виступає основою для кількісних вимірів, таких як швидкість, ритм, темп та ін. Абстрагування цих характеристик від самих процесів дає нам уявлення про таку форму існування матерії як час. Простір є тривимірним, він має довжину, ширину і висоту; час - є одномірним, бо він характеризується тривалістю. В фізиці ці виміри в певних випадках поєднуються, створюючи характеристику чотирьох вимірного простору - часу. В математиці є поняття помірного простору, в якому багатовимірність має умовний характер і використовується для структурного виразу властивостей розглядуваних об'єктів. Поняття багатовимірності використовується і в суспільних науках, коли мова йде про оцінку сутності людини, структуру суспільства, рівень його розвитку тощо.

9.4 Проблема єдності світу

Практикою, наукою в тому числі і філософією доведено, що простір, час, рух і матерія нерозривно поєднані і взаємозв'язані. Але існує й метафізична точка зору на простір, час і матерію. Ньютон, наприклад, вважав, що коли з світу послідовно вилучати всі матеріальні тіла, то все, що залишиться, й буде простір і час. Тобто він виступав за існування абсолютно "чистого" простору і часу, розглядаючи їх як звичайний склад, де розміщуються матеріальні тіла. Насправді ж, якщо вдалося б вилучити зі світу всі матеріальні тіла, то не залишилось би нічого, а для нього не потрібно ні простору, ні часу. На це звернув увагу А.Ейнштейн, що створив загальну і часткову теорію відносності, в якій довів органічний зв'язок геометрії простору і часу з характером поля тяжіння /взаємним розташуванням мас, що тяжіють одна до одної, а також внутрішній зв'язок самого простору і часу, зміни їхньої метрики в залежності від швидкості руху системи. В цьому полягає один з аспектів доказу єдності матеріального світу. Інший аспект єдності світу перевіряється через призму вирішення основного питання філософії, мова йде про те, на якому принципі ми будуємо філософсько - світоглядну систему - на основі принципу монізму чи дуалізму і плюралізму.

9.5 Свідомість як відображення буття

"Свідомість - це найкраща, притаманна тільки людям і зв'язана з мовою функція мозку, яка полягає в узагальненому і цілеспрямованому відображенні дійсності, в попередній уявній побудові дій і передбаченні їх результатів, в розумному регулюванні і самоконтролі поведінки людини". Вона не тільки відображає, а й творить світ на основі практичної діяльності. Вивчають багато наук: філософія, соціологія, психологія, мовознавство, педагогіка, фізіологія вищої нервової діяльності, семіотика, кібернетика, інформатика. Протягом віків точаться суперечки відносно її сутності. Богослови розглядають свідомість як крихітну іскру божественного розуму. Ідеалісти вважають свідомість первинною щодо матерії, вона, на їхню думку, незалежна від матерії, навпаки, остання є продукт першої. Матеріалістична філософія і психологія вважають свідомість функцією мозку і відбиттям зовнішнього світу. Незважаючи на розбіжність думок, всі філософи згодні, що свідомість - це реальність, і вона відіграє величезну роль в житті людини та суспільства в цілому. Головними ознаками свідомості є відображення світу, відношення цілепокладання, управління.

Свідомість як відображення, відтворює насамперед форми людської діяльності і через них форми природного буття. Специфіка свідомості як відношення полягає в її націленості на буття, на пізнання, освоєння того, що лежить поза свідомістю, на розкриття його сутності. Водночас об'єктом розгляду свідомості може бути вона сама й її носії, тобто свідомість пов'язана з самосвідомістю. Вихідним пунктом людського ставлення до світу є перетворення його відповідно до людських потреб, що набирав форми цілепокладання - створення ідеальної моделі бажаного майбутнього, визначення мети і засобів, розробки програми діяльності. Свідомість не зводиться повністю до мислення, поняття, пізнання і знання, вона охоплює як раціональне, так і чуттєве відображення дійсності, як пізнавальне, так і емоційно-оціночне ставлення людини до світу. Всі ці компоненти слід розглядати як елементи цілісного процесу предметно-матеріального, теоретичного та духовно-практичного способів освоєння світу.

Отже, основними елементами свідомості, які перебувають в діалектичному взаємозв'язку, є: усвідомлення явищ, знання, самосвідомість, емоції, воля. Розвиток свідомості - це насамперед збагачення її новими знаннями про навколишній світ і про саму людину. Пізнання речей має різний рівень, глибину проникнення в об'єкт і ступінь ясності розуміння. Звідси повсякденне, наукове, філософське, естетичне і релігійне усвідомлення світу, а також чуттєвий і раціональний рівні свідомості. Генетичною передумовою виникнення свідомості є загальна властивість всіх наявних предметів і явищ, як природних, так і соціальних, властивість відображення. Відображення є здатність матеріальних об'єктів, процесів, явищ відтворювати пов'язані з ними об'єкти зовнішнього світу. Будь-яка дія залишає в предметі "слід", відповідний відбиток, простий чи складний. Кожній формі руху матерії відповідає форма відображення. Умовно можна виділити відображення в неживій природі, живій природі, на соціальному рівні, котрі становлять якісно різні його форми. На неорганічному рівні основою відображення є збереження матерії. На біологічному рівні сутність відображення полягає в обміні речовин, без якого не можуть існувати та розвиватися живі істоти. На цьому рівні відображення носить випереджувальний, вибірковий характер. Одна і та ж тварина по-різному реагує на зовнішні подразники залежно від того, сита вона чи голодна. Людина на відміну від тварин не змінює свою анатомо-фізіологічну організацію у відповідності зі зміною зовнішнього середовища, а змінює це середовище відповідно до своїх потреб. Так, як відомо, з похолоданням на Землі багато тварин змінили свою біологічну структуру. Людина ж, пристосовуючись до більш прохолодного клімату, почала одягати шкури тварин, робити житло тощо. А це можливе лише на основі матеріально-практичної діяльності, наявності мислення, свідомості.

Отже, специфіка соціальної форми відображення в свідомості полягає у активному перетворенні світу на основі праці, творчості. У переході на вищі рівні відображення значну роль відігравала поява інформаційного відображення. Останнє пов'язане з використанням наслідків зовнішньої дії для орієнтирів у навколишньому середовищі. Інформаційне відображення з'являється завдяки виникненні таких матеріальних структур, які не пасивно відображають зовнішні дії, а активно будують свої відносини з дійсністю, використовуючи ті фактори, які сприяють самозбереженню і розвитку. Значення інформаційного відображення особливо зростає в суспільстві /наприклад, економічної інформації /. Яскравим проявом цього є поява нової науки - інформатики. Необхідно розрізняти поняття "психіка" і "свідомість". Психіка в розвинутій формі виникає з появою нервової системи. Вона притаманна як тваринам, так і людині. Психіка людини складається з двох компонентів: усвідомлене /мислення, відчуття, увага, пам'ять, воля/ та неусвідомлене /емоції, навички, автоматичні дії, інстинкти, інтуїція /. Вони перебувають у діалектичній взаємодії, причому провідну інтелектуальну роль відіграє свідомість. Слід розрізняти два види неусвідомлених дій. До першого виду належать дії, які ніколи не усвідомлювалися, а до другого - дії, які раніше усвідомлювалися, потім автоматизувалися і стали здійснюватися вже стихійно. Отже, вчинки людини не завжди усвідомлені. Неусвідомлене може проявиться в людині в формі різноманітної ілюзорної сфери сновидінь, владних інстинктів та ін.

Проте, людина - це насамперед свідома істота. Світом свідомості в неї пронизані не тільки мислення, а й відчуття. В розумінні свідомості можливі дві крайності: повний відрив її від матерії і ототожнення з останньою. Матеріалістична філософія розглядає свідомість як результат розвитку матерії. Вона є властивістю високорозвиненої матерії - людського мозку. Процес мислення супроводжується певними біохімічними, певними фізіологічними та іншими змінами в мозку, але не вони становлять його зміст. Ця проблема знаходить свою конкретизацію в поняттях матеріального та ідеального. Матеріальне є філософське поняття про буття, яке вказує на його об'єктивно-реальне, тобто незалежне від свідомості, існування. Ідеальне - філософська категорія для позначення нематеріальної, суб'єктивно-духовної природи, образного відображення дійсності в людській свідомості. Ідеальне характеризує принципову відмінність між відображенням і відображуваним, образом і об'єктом. Ця відмінність полягає в тому, що суб'єктивні образи, відтворюючи властивості реальних об'єктів, самі цих властивостей не мають, оскільки позбавлені всілякої тілесності, матеріальності. Ідеальне являє собою суб'єктивно-психічну реальність та існує лише в актах свідомості. Воно є вторинне, похідне від матеріального, як суб'єктивний образ об'єктивного світу. Свідомість відображає безпосередньо не саму дійсність, а дійсність, перетворену людьми, тобто їхнє буття, матеріально-практичну діяльність. Цей процес характеризується як опредметненням /розкриттям сутності предметів і їх можливостей з допомогою свідомості/, так і упредметненням /перетворенням ідей, цілей в реальні предмети, явища /. В процесі своєї реалізації суспільні потреби людини, перш ніж привести до матеріального результату, повинні усвідомитися, перетворитися на ідеальне і лише згодом, у процесі практичної реалізації, знову перейти з ідеальної форми існування в матеріальну. Незважаючи на те, що свідомість є суб'єктивна реальність, позбавлена всілякої тілесності, можливості сприйняття з допомогою органів відчуттів, її можна вивчати завдяки її органічному зв'язку з матеріальними процесами.

Свідомість виявляється через мову як її матеріального носія, втілення норм свідомості, проявляється через практичні дії та їх наслідки. Біологічні передумови виникнення свідомості з можливості перетворилися на дійсність завдяки включенню в антропогенез соціальних факторів, головні з яких - праця, колективний спосіб життя та членороздільна мова. Вище було показано вирішальну роль у цьому праці практичної діяльності. Але не менше значення мала й поява мови. Нова така ж давня, як і свідомість; мова є практична, реальна і для інших людей і лише тим самим реальна також і для кожного з нас, дійсна свідомість. Сутність мови виявляється в її двоєдиній функції: служити засобом спілкування і знаряддям мислення. Мова - це саме процес спілкування, обміну думками, відчуттями, побажаннями, ціле покладаннями і т.п. З допомогою мови думки, емоції окремих людей перетворюються з їх особистого надбання в суспільне, в духовне багатство всього суспільства. Завдяки мові продукти свідомості і форми свідомості є загальнозначущими явищами, їх можна засвоювати від попередніх поколінь і передавати наступним. Таким чином свідомість об'єктивується у формах матеріальної і духовної культури людства. Будучи суспільною за своїм походженням і сутністю, свідомість реалізується через свідомість окремих індивідів. Набуваючи завдяки мові відносної незалежності від практики, свідомість випереджає практичну дію, формує ту саму ідеальну мету, яка визначає спосіб і характер самої практичної дії.

Людина одержує інформацію не тільки за допомогою звичайної мови, а й штучних мов. різних знакових систем /мова математики, кібернетики, система символів, азбука Морзе і т.п./. Знак - це матеріальний предмет, який виконує в спілкуванні роль представника чогось і використовується для одержання, збереження, перетворення та передачі інформації. Знакові системи виникли і розвиваються як матеріальна форма, в якій реалізується свідомість, мислення, інформаційні процеси в суспільстві, а в наш час і в техніці /особливо в комп'ютерній техніці/. Вихідною знаковою системою є звичайна, природна мова. Будучи відбиттям суспільного буття людей, свідомість носить активний, творчий характер. Творчість - це продуктивна людська діяльність, здатна породжувати якісно нові матеріальні і духовні цінності суспільного значення. Головна цінність відображуваної діяльності людської свідомості полягає у творчому її функціонуванні, коли розпредметнення результатів попередньої діяльності супроводжується внесенням у них нового змісту, що істотно змінює попередній зміст. Зв'язок з реальним світом здійснює не сама по собі свідомість, а реальні люди, які практично перетворюють світ. Свідомість через практику здійснює зворотний вплив на дійсність, що її породила. Активність характерна не тільки індивідуальній, але й суспільній свідомості, насамперед прогресивним ідеям, які, оволодівши масами, стають "матеріальною силою.

9.6 Закони розвитку буття

Поняття діалектики в історії філософії використовувалось у різних значеннях. Сократ розглядав діалектику як мистецтво виявлення істини шляхом зіткнення протилежних думок, спосіб ведення бесіди /звідси і назва - від грецьк. - веду бесіду, полеміку /. За Гегелем діалектика - це своєрідний і єдино правильний метод пізнання. Виникла діалектика в Старогрецькій культурі із самого почату набула високого інтелектуального рейтингу, бо мистецтво полеміки, доказу, переконання вимагає від співрозмовників великої майстерності, підготовки. Античні діалектики / Зенон, Геракліт / вважали, що світ безперервно рухається, змінюється, але вони не розуміли суті розвитку як виникнення нового необоротного. У філософів різних часів і епох - від античних до класиків німецької філософії було дуже багато справедливих здогадок про діалектику. Але діалектика в її концептуальній формі виникла в культурі пізніше. У вигляді стрункої теоретичної системи вона вперше була представлена у вченні Гегеля, хоча і в суб'єктивно - ідеалістичній формі. Саме як система діалектика являє собою єдність принципів, законів і категорій. Крім цього слід розрізняти два види діалектики - об'єктивну, яка існує і діє в самих речах, і суб'єктивну, яка існує в людському мисленні, як відображення об'єктивної діалектики. Тому діалектика виконує дві основні функції - світоглядну /все змінюється і рухається/ та методологічну, тобто вчить, як ми повинні підходити до пізнання світу /розглядати все з точки зору руху, зміни, стрибків - на відміну від метафізики, яка розглядав все сталим, незмінним. Інертним/.

Принципи діалектики - вихідні, об'єктивні за змістом ідеї, які відображають найзагальніші закономірності предмета теорії і водночас виконують методологічну функцію в її побудові. До основних принципів діалектики належать: - принцип розвитку, - принцип об'єктивності; - принцип детермінації; - принцип відображення; - принцип взаємозв'язку.

Філософія вивчає універсальні зв'язки. Вони становлять предмет діалектики, а формою їх пізнання, фіксації виступають категорії діалектики. В категоріях фіксується знання, риси, відношення, які властиві всьому буттю. Категорії діалектики формуються на відповідних етапах історичного розвитку суспільства. В категоріях діалектики тісно зв'язане об'єктивне знання про відповідну форму зв'язку явищ з формою думки, завдяки якій осягається і обмірковується цей зв'язок.

Серед різноманітних зв'язків реального світу філософське пізнання виділило різні типи їх існування . І. Універсальні зв'язки буття, до яких належать такі: категорії діалектики: І.Одиничне і загальне та проміжноособливе. 2. Явище і сутність. 3. Діалектичні закономірності як форма зв'язку. ІІ. Структурні зв'язки буття: І.Частина і ціле принцип цілісності. 2. Форма і зміст. 3. Система елемент структура .Принцип системності. ІІІ. Зв'язки детермінації: І.Причинні зв'язки. 2. Необхідність і випадковість. 3. Можливість і дійсність. 4. Концепція детермінізму і її протилежність - індетермінізм.

До основних діалектичних законів належать: 1/ закон взаємного переходу кількісних і якісних змін; 2/ закон єдності і боротьби протилежностей; 3/ закон заперечення заперечення. Розглянемо кожен закон окремо.

Вивчення закону взаємного переходу кількісних і якісних змін необхідно починати з визначення таких понять як якість, кількість, міра. Якість - це внутрішня визначеність предметів і явищ. Якість взагалі є тотожна з буттям визначеність. Дещо, завдяки своїй якості, є те, чим воно є і, втрачаючи свою якість, воно перестав бути тим, що воно є /Гегель/. Якості об'єктивні. Якість виявляє себе через властивість. Різниця між ними відносна. Кількість - це зовнішня визначеність буття, яка вже не є тотожною з буттям. Чистою кількісною визначеністю є число, яке практично не пов'язане з якістю. Незважаючи на це кількість і якість між собою взаємопов'язані, гармонійно поєднані. Єдність кількості і якості виражається в категорії міри. Міра показує межу, в якій предмети залишаються якісно визначені. Перехід від одного якісного стану до іншого відбувається завдяки певним кількісним змінам. До певної міри кількісні зміни не ведуть до виникнення нової якості. Іде поступове, безперервне збільшення цінності. Безперервне накопичення кількості зупиняється, коли міра вичерпує себе і виникає нова якість. Перехід від кількісних змін до нових якісних відбувається завдяки стрибкам. Стрибки розрізняють за: - характером; - масштабністю; - змістом; - формою їхнього прояву та ін. Характер стрибка обумовлюється специфікою розвитку предмета. За масштабом стрибки можуть бути довгими і короткими, охоплювати цілі епохи і незначні історичні відрізки. За змістом - це перехід в середині предмета, перехід одного якісного стану предмета до іншого. За формою прояву стрибки можуть бути швидкими /типу вибуху/ та повільними. Основний зміст цього закону полягає в тому, що перехід від однієї якості предмета до іншої здійснюється не стихійно, а закономірно в межах своєї міри. Визначивши таку міру, можна передбачити характер стрибка, його тип і відповідно зреагувати на нього.

Закон єдності і боротьби протилежностей - є одним з основних законів діалектики, який визначає внутрішнє джерело руху і розвитку в природі, суспільстві та пізнанні. Причини руху і розвитку криються у внутрішніх суперечностях, притаманних процесам і явищам об'єктивної дійсності - боротьбі протилежностей. Кожний предмет, явище, процес є суперечливою єдністю протилежностей, які взаємно переходять одна в одну, перебувають у стані єдності й боротьби. Єдність, збіг протилежностей означте, що вони взаємопороджують і взаємозумовлюють одна одну, одна без одної не існують. Боротьба протилежностей означає, що протилежності не лише взаємозумовлюють, а й взаємовиключають одна одну, і, взаємодіючи, стикується між собою, вступають у взаємну боротьбу, яка може набирати різних форм. Боротьба протилежностей веде зрештою до розв'язання суперечності, яка є переходом до нового якісного стану. Нові явища, що виникають, набувають нових притаманних їм суперечностей, які і є рушійною силою їхнього розвитку. Боротьба протилежностей приводить до розвитку, під яким ми розуміємо зміни» що пов'язані з оновленням системи, її внутрішніми структурними і функціональними змінами, перетворення їх в дещо інше, нове, в напрямі ускладнення. Для розвитку характерна інтегративність /накопичення нових ознак на основі синтезу старих /. Саме розвиток є нескінченним і парадоксальним. Вище присутнє в нижчому у вигляді можливості /в хімізмі є можливість виникнення живого, в живому - людини /. Можливість не є небуття, це потенційне буття. В світі ніщо не виникає в силу тільки можливості, все виникає в силу об'єктивної необхідності. В суспільстві перехід від нижчих форм існування до вищих називається прогресом. Прогрес має місце там, де підвищується рівень організації системи, її цілісності, пристосованості до середовища, функціональна і структурна ефективність, генетична пластичність з високим рівнем наступного розвитку.