Лекції з філософії

Перш за все, ми звертаємо увагу на багатозначність поняття "суспільство". Існує концепція, що суспільство - це частина природи, яка відокремилась і тому продовжує жити і розвиватись за законами природи /натуралістична трактовка, теорія соціального дарвінізму - де головне в суспільстві - боротьба видів або класів , виживання сильних /. Друга концепція - феноменологічна - суспільство розглядається як середовище людини з її суперечливими зв'язками і відносинами. Третя концепція - це соціальна форма руху матерії, яка мав спеціальний статус і свої особливості. Основною категорією цього статусу є наявність суспільного буття, що розвивається під егідою людини. Четверта концепція - суспільство - це людство в цілому, це історично визначений спосіб існування і спілкування людей в їх сукупності. Існує ще і теологічне тлумачення, яке трактує суспільство, як результат божественного творіння. Найбільш доцільно поняття суспільства розглядати не як конгломерат сукупності людей та творених ними суспільних діянь, а як цілісну систему історично визначених форм суспільних відносин, що складаються в процесі діяльності людей по приведенню природи і власного життя у відповідність до своїх потреб. Але мало сказати, що суспільство - це система. До цього слід додати, що наявність розумних людей в ньому перетворює систему на живий, вічно рухомий і відновлюваний механізм, який має свій початок, розвиток, занепад і перехід до нового ступеня; тобто розглядати феномен суспільства ми повинні завжди діалектично.

11.2 Матеріалістичний та ідеалістичний підходи до розуміння суспільства

Існують два - матеріалістичний та ідеалістичний - підходи до розуміння суспільства та його історії. Про це чітко говориться в праці Н.Маркса -До критики політекономії. Передмова /твори,т.13 стор.6-7/. Ідеалістичний підхід - вважати першопричиною розвитку суспільства дух, ідею, свідомість /наприклад, вчення що соціальний поступ, як результат розвитку абсолютної ідеї /. Матеріалістичний підхід - це визнавати, що суспільство розвивається в першу чергу на базі матеріальних чинників, зокрема виробництва. К.Маркс розглядає наявність у суспільстві двох факторів - матеріального та ідеального. Матеріальні фактори займають провідне місце, вони виражаються в наявності виробничих відносин, які в своїй сукупності складають економічний базис суспільства. Ідеальні фактори є відбитком матеріальних факторів і складають в своїй сукупності надбудову. Таким чином, К.Маркс ввів в історіографію принцип матеріалістичного розуміння історії /на відміну від ідеалістичного принципу/, суть якого зводиться до того, що не суспільна свідомість визначає суспільне буття, а, навпаки, суспільне буття визначає суспільну свідомість. Цей принцип є виразом розв'язання основного питання філософії в його першій частині /по відношенню до аналізу суспільної реальності в матеріалісти тому підході, і цим принципом ми повинні керуватись в своїй науковій та практичній роботі. З цього принципу зовсім не випливає, що буття повинно "поглинати" всю свідомість, всю духовну культуру. Навпаки, ми повинні виходити з того, що суспільна свідомість, яка має відносно самостійний характер, може і повинна активно впливати на розвиток суспільного буття. Ніякого "економічного детермінізму" не повинно бути, але пріоритет економіки над суспільним знанням /наприклад, політикою/ треба визнавати. Визначимося в суті основних категорій в соціальній філософії. Суспільне буття - це категорія, що виражає всі сторони і види матеріального життя людини /матеріальне виробництво, побут, сім'я, відпочинок тощо /. Суспільна свідомість - це духовне життя людини, це відображення суспільного буття в свідомості людини. Між цими категоріями існує нерозривний зв'язок, в якому повинно передувати буття /тобто економічна сторона /. Який характер має буття /тобто виробничі відносини/, такий характер має і суспільство, його побут, державна система тощо. Щоб вийти з кризи, слід перш за все вдосконалювати економічну систему, здійснювати приватизацію власності, налагоджувати фінансово-кредитну систему тощо.

11.3 Соціальна антропологія про людину

Поняття людини означає людину взагалі, тобто включає сукупність всіх властивостей та атрибутів людини. Будучи абстракцією це поняття має два реальних втілення - окрема людина та людство в цілому. Кожен з нас, будучи окремою, незалежною від інших людиною, із своїм власним життям, поглядами, цінностями і т.п., є людиною настільки, наскільки в ньому є спільного всім людям. Людство в цілому складається з окремих людей, і кожна окрема є членом людської спільноти. Людина та суспільство є предметом вивчення багатьох наук - анатомії, психології, медицини і т.п., проте вони вивчають людину абстрактно - їх цікавить тільки якийсь окремий аспект життя людини. Людина у всій повноті її прояв піддається осмисленню тільки засобом та методом філософії. Людина в цілому, безвідносно до світу та суспільства є предметом вивчення такої дисципліни як філософська антропологія; соціальне буття людини вивчає соціальна філософія.

Питання "що таке людина?" одне із найдавніших питань, які ставило собі людство. Найчастішою відповіддю на це питання була спроба дати родово - видове визначення, як, наприклад: людина - це політична тварина, людина - це розумна тварина, людина - це тварина, яка виробляє знаряддя праці. Наукові теорії, які таким чином намагались розв'язати проблему сутності людини, модна умовно розділити на 2 напрями: перший - це біологічні теорії, другий - теорії соціологічні.

Перші теорії виходять із розуміння людини як частини природи і пробують дати визначення людині як біологічному видові. Теоретична неспроможність таких теорій проявляється в тому, що практично неможливо виділити якусь біологічну ознаку, яка б чітко відділяла людину від інших живих істот, оскільки і у багатьох тварин існують елементи розумної поведінки, елементи соціальної організації і, навіть, виробництво знарядь праці. Подібні теорії в кінцевому рахунку мають антигуманістичну спрямованість, оскільки вони, так чи інакше, намагаються підмінити моральні принципи біологічними - природного добору, розвитку популяції і т.ін.

Другий вид теорій - теорії соціологічні. Вони намагаються звести сутність людини до її включеності в соціальну структуру суспільства, виходячи із уявлення про те, що людина я частиною суспільства, тобто частиною певної виробничо-цивілізаційної структури. Яскравим прикладом такої теорії є теорія Маркса, який писав, що сутність людини - це сукупність всіх суспільних відносин. Теоретична недостатність подібних теорій в тому, що людина тут зводиться тільки до якихось соціальних, виробничих функцій, з яких практично неможливо вивести різноманітність проявів людського життя. Моральні принципи в таких теоріях підміняються принципом соціальної діяльності, що принижує вартість окремої людської особистості.

Обидва види теорій мають спільну рису - вони намагаються зрозуміти людину як частину чогось - природи чи суспільства, тим самим позбавляючи людину не тільки якихось окремих параметрів, але й випускаючи фундаментальну властивість людини бути цілісною єдністю всіх своїх проявів. Людина не є частиною чогось, вона завжди є цілим. Вперше такий підхід до людини був сформований ще в античності. Він проявляється вже в відомій тезі Протагора про те, що людина є мірою всіх речей. Філософи античності вперше назвали людину мікрокосмом, тобто малим світом, протиставивши її та прирівнявши до макрокосму - великого світу. Між мікрокосмом та макрокосмом існує аналогія, все, що є в світі великому, є і у світі малому, тобто людина є рівновеликою всьому світові за багатством своїх проявів. Підходячи до людини як до цілісності, ми повинні визнати, що вона є цілісністю гетерогенних суперечливих початків, що не можуть бути додані одна до одної.

В історії філософії виділяли різні людські начала. Найзагальнішим із них є: тіло та душа, матеріальне та духовне, розум і воля. Найочевиднішими початками людини є тіло та душа. Тіло - це чуттєве видиме в людині, її фізична основа. Душа - це те, що робить тіло живим, заставляє його рухатись, відчувати задоволення та страждати. Душа - це життя; бездумним в прямому значенні цього слова ми називаємо мертве тіло, в переносному - людину, яка не може, або не хоче, відчувати біль та радість. Життя людини відбувається в двох площинах - матеріальній та духовній. Людина, будучи фізичною істотою, живе згідно із законами матеріального світу, але будучи істотою духовною, не може бути зведеною тільки до цих законів. Людина живе в єдності своїх матеріальних та духовних проявів: її дух обтяжений тілом, а тіло - одухотворене. Саме до такої єдності матеріального та духовного в людині звертається нетрадиційна медицина та східні філософські традиції. Складаючись із матеріального та духовного людина, тим не менш є єдиною. Коли ми говоримо, що людина живе, дихає, мислить, діє, ми маємо на увазі, що існує єдиний діяльний центр людини, єдине людське Я, яке традиційно називається людським духом. Дух є осередком мислення та дії людини, і ми можемо дві духовні потенції людини - розум та волю. Вони є невід'ємними атрибутами поняття людини. Будь-яка дія людини є осмисленою, інакше кажучи, людина спочатку думає, а потім - робить, або, для того, щоб щось зробити, людині потрібно спочатку це обдумати. Думка є необхідною, але не достатньою для людської дії, бо обдумавши щось, людина повинна ще захотіти це зробити.

Невід'ємним атрибутом людини є свобода волі, тобто людина в будь-якій ситуації, в кінцевому рахунку може діяти або не діяти. Навіть для того, щоб щось осмислити, людині потрібне вольове зусилля. Акт мислення є таким же вольовим актом, як і будь який людський вчинок. Аналіз цих початків показує, що, підійшовши до людини, як до цілісності, ми можемо продуктивно осмислити як буття окремої людини у всіх його проявах, так і історію людства в цілому. Проте, чи достатньо розуміння сутності людини, щоб осмислити буття окремої людини? Якщо ми знаємо, як функціонує людський організм, чи достатньо цього, щоб заставити функціонувати власний організм так чи інакше? Якщо ми розуміємо смисл життя та походження людства взагалі, чи достатньо цього для того, щоб зрозуміти сенс власного життя? Замислившись над цими запитаннями, ми можемо дійти до того висновку, у якого постає філософія європейського екзистенціалізму, що із сутності людини зовсім не витікає існування окремої людини. Скоріше - навпаки - існування окремої людини є первинним по відношенню до людської сутності - тобто, кожен із нас, навіть будучи знайомим з усім досвідом людства, змушений щоразу самостійно, на свій страх і ризик, відповідати на питання, які ставить перед ним його життя. Інакше кажучи, людина, народившись, уже існуючи, є нічим, їй належить "з нуля" створювати себе як людину. Такий висновок філософії підтверджується і біологічною наукою - на відміну від інших істот, поведінка людини не задається на біологічному, генетичному рівні: виростаючи поза межами людського суспільства, дитина не може стати людиною, в той же час, як домашні тварини, що виростають в умовах людської сім'ї, цілком відповідають природі свого біологічного виду.

Таким чином, людська природа не задається людській істоті від народження. Від народження людській істоті дана лише свобода стати чи не стати людиною. Свобода волі людини має два виміри - негативний та позитивний. Негативний вимір свободи полягає в тому, що людина завжди може сказати "ні" будь-кому з будь-якої причини і навіть невмотивовано. Дитина може сказати "ні" будь якій спробі її цивілізації і вирости істотою асоціальною в тому чи іншому відношенні. Які б не були причини такого заперечення, ці причини є вторинні по відношенню до свободи волі людини. Будучи істотою вільною, людина не зобов'язана бути розумною, і може сказати "ні" тільки тому, що має на це право. Позитивний вимір свободи волі передбачає осмисленість її дій. Осмислюючи себе, своє положення в світі та суспільстві, людина може не тільки відмовитись від чогось, вона може направляти свої дії на досягнення якоїсь позитивної якості, на створення чогось. Атрибутом свободи людини є відповідальність - людина завжди відповідає за свої вчинки, навіть відмова від чогось є вчинком. Поняття свободи та відповідальності у різних вимірах передбачають 2 різні характеристики людини - її здатність бути особою та особистістю.

Особа - це термін, запозичений із юриспруденції, особистість - із етики. І особа, і особистість людини передбачають свободу волі. Відмінність між ними через ту відповідальність, яку вони передбачають. Особа - це людина, наділена негативною свободою; для неї характерний принцип юридичної відповідальності, згідно з яким людина відповідає за свої вчинки незалежно від знання чи незнання закону, якого вони стосуються. Особистість наділена позитивною свободою, оскільки на неї розповсюджується принцип моральної відповідальності, згідно з яким людина не відповідає за ті вчинки, які вона не усвідомлює. Тобто, тільки знаючи, що таке добро і зло, людина здатна на добрі та погані вчинки. Поняття особи та особистості не слід змішувати із поняттям індивіду та індивідуальності. Особа - це є член суспільства, особистість є рівновеликою суспільству, в той час як індивід - частина сукупності індивідів, а індивідуальність - це те, що відрізняє окремого індивіда від інших. Індивідуальність не робить людину унікальною, оскільки ґрунтується на загальних властивостях людей - наприклад, зовнішність людини є індивідуальною, але особливості будови її тіла, кольору очей, волосся лише підкреслюють те, що вона має всі атрибути, необхідні для людини.

Унікальність людини не в тих деталях, якими вона відрізняється від інших, а в самому її існуванні. Існування і особистість окремої людини і є явище унікальне і є найвищою цінністю для неї самою і для суспільства. Унікальність - в тому, щоб бути таким, як всі, але своїм, неповторним чином. Існування окремої людини є первісним, по відношенню до людської сутності. Людина може міняти себе, свою сутність, проте їй не підвладне власне існування. Людина приречена бути, вона вкинута у світ незалежно від власної волі. Людина приречена на свободу і на відповідальність, приречена на свій страх і ризик зважувати і вирішувати правильність чи не правильність своїх вчинків. Людина обмежена в своєму існуванні, вона народжується незалежно від власної волі і не може вирішувати питання власного життя чи смерті. Їй підвладна тільки тривалість життя та термін смерті. Проте фундаментальною характеристикою людини є здатність до самотрансцеденції - виходу за власні межі, як в мисленні, так і в дії. Людина здатна жити та віддавати своє життя заради того, що не зводиться до її власного існування. Людина здатна до пізнання інших істин, вона здатна для створення матеріальних цінностей, які безпосередньо не витікають із її існування; людина здатна долати межі свого існування через віру, надію, любов.

11.4 Закони суспільства, їхній характер і особливості

Важливим є питання про характер і зміст законів суспільного розвитку. Виходячи з того, що суспільне життя має дуже складний, динамічний і необоротний характер, деякі філософи /особливо ідеалістичного напряму/ взагалі заперечують існування об'єктивних законів історичного розвитку і тим самим відмовляються від раціонального керування суспільними процесами і передбачення їхніх перспектив. Більшість філософів вважають все-таки, що закони існують, що історичні процеси пізнавані, але трактують їх пізнаваність через ідеалістичну аргументацію /наприклад, як у Гегеля - пізнаваність історії через пізнання абсолютної ідеї /. Діалектико-матеріалістичне розуміння законів суспільства полягає у тому, що ці закони існують, вони мають об'єктивний характер, але разом з тим вони суттєво відрізняються від законів природи. Закони природи, як правило, діють вічно і є незмінними. Закони суспільства, суб'єктом розвитку якого є людина, носять історичний характер /тобто змінюються/ і мають суб'єктивний відтінок, бо здійснюються не тільки через об'єктивні умови, але й суб'єктивні фактори, створювані суб'єктом. Тобто, дія людини через закон не відповідає адекватному результату дії /в цьому великий парадокс, який треба кожного разу вирішувати /. Тому суспільні закони діють в двох напрямах: вони є і фіксаторами наявних відносин і разом з тим регуляторами історичного процесу /наприклад, закон вартості /.

11.5 Соціально-філософський зміст категорії "суспільне виробництво"

Як показав К.Маркс, основним фактором існування і розвитку суспільства є суспільне виробництво. Воно являє собою трудову діяльність людей, спрямовану на створення споживчих вартостей, необхідних для існування та розвитку людства. Людина виступає в цьому процесі як суб'єкт, мета та засіб /фактор/ виробництва. Суспільне виробництво як таке поділяється на матеріальне та духовне. Матеріальне виробництво має на меті перетворити предмети природи на предмети задоволення людських потреб. Духовне виробництво покликано створювати духовні цінності, які покращують матеріальне виробництво, збагачують людей знаннями та досвідом, змінюють потенціал робочої сили. Спосіб виробництва - це спосіб створення матеріальних благ /засобів виробництва і засобів існування/, необхідних для життя та розвитку суспільства. Спосіб виробництва включає продуктивні сили та виробничі відносини. Продуктивні сили виражають відношення виробництва до природи і складаються із знарядь і засобів виробництва та людей, які його обслуговують, а також знань досвіду та науки, які вони використовують. Виробничі відносини - це відносини, що виникають у процесі виробництва. Вони носять об'єктивний характер, залежать від характеру відношення до знарядь праці, виробленої продукції, до власності. Якщо ж власність відчужена, то відношення набувають антагоністичного характеру. Якщо ж власність, засоби виробництва перебувають в руках виробника, то виробничі відносини набувають неантагоністичного характеру. Для гармонійного функціонування виробництва існує і повинен спрацьовувати основний соціологічний закон: закон відповідності виробничих відносин характеру та рівню розвитку продуктивних сил. Якщо таке співвідношення порушується, то в суспільстві виникають аномалії, які вирішуються соціальними революціями або соціально-економічними реформами.

11.6 Поняття суспільно-економічної формації та її структура

Для історико-філософського вивчення процесу розвитку суспільства К.Маркса була введена така важлива категорія, як суспільно-економічна формація /СЕФ/. Вона виражає тип суспільства, що характеризується своїм способом виробництва і відповідними йому виробничими відносинами. Суспільству відомі такі типи формацій: первіснообщинний і рабовласницький лад, феодалізм, капіталізм, комунізм /перша стадія - соціалізм/, пост індустріальні країни і посткомуністичний лад /головним чином для країн СНД/. Основними структурними елементами СЕФ є базис та надбудова, а також надбазові та надбудовні елементи - нація, мова, культура, побут, сім'я та ін. Базисом називається сукупність усіх виробничих відносин, що складаються в суспільстві. Можна дотримуватися і іншого визначення: базис є сукупність наявних у суспільстві економічних укладів. Надбудова - це відображення базисних відносин в ідеалізованій формі. Вона існує для захисту базису і складається з 3-х елементів: 1) сукупності ідей, теорій; 2) наявності відповідних інститутів та організацій, які культивують ці ідеї, теорії /центральним серед них є держава/; З) наявності ідеологічної спрямованості - забезпечення функціонування панівного ладу. Між базисом та надбудовою існує діалектичний зв'язок, в якому провідне місце посідає базис. Для правильного розуміння життєдіяльності суспільства велике значення має його соціальна структура. Це сукупність соціальних спільностей, класів, націй, соціальних груп, прошарків тощо. Кожна з цих спільностей має свої об'єктивні та суб'єктивні фактори утворення та функціонування.

Головним елементом соціальної структури є класи. Це найбільш масові і безпосередньо пов'язані з процесом виробництва групи людей, що розрізняються між собою: 1) за своїм місцем в історично означеній системі виробництва; 2) за відношенням до засобів виробництва /основний критерій/; 3) за роллю в суспільній організації, а також методами і формами розподілу національного продукту /визначення за В.І.Леніним/. Класи виникли на тому етапі розвитку суспільства, коли у виробництва з'явився додатковий продукт і можливість його відчуження. Поява антагоністичних класів породила класову боротьбу, яка призводила до соціальних революцій. В зарубіжній філософії замість теорії класів і класової боротьби розробляються теорія стратифікації, тобто розподілу суспільства на окремі соціальні групи /страти/ і теорія формування середнього класу на основі демократичної приватизації власності, яка повинна забезпечувати єдність та гармонію суспільних сил і відвернути необхідність революції.

Важливим елементом соціальної структури є також нація. Нація - це сукупність людей, яка історично склалася на основі певного етносу, має свою територію, мову, побут, традиції і звичаї, психічний склад і пов'язана сталими економічними зв'язками. Нація є основою державності. Боротьба за суверенітет, за встановлення своєї державності призводить до національно - визвольної боротьби. Існують дві тенденції у вирішенні національного питання - тенденція консолідації /об'єднання/ націй і тенденція національного визначення. На даному етапі перемагає друга тенденція. Негативними сторонами в національному русі є політика націоналізму та політика шовінізму.

11.7 Рушійні сили та суб'єкти історичного процесу

Важливим для соціальної філософії є визначення рушійних сил та суб'єктів історичного процесу. Основними рушійними силами соціального розвитку слід вважати потреби, інтереси, цінності. Вони можуть бути індивідуальними і суспільними, матеріальними і духовними. Суб'єктами творення і розвитку суспільства виступають також маси і особи. Дійсним творцем історії є народ, народні маси. Вони породжують сторичних осіб, які мають вирішальний вплив /як позитивний, так і негативний/ на хід історії.

Існує два хибні підходи до природи історичного процесу - фаталізм та волюнтаризм. Фаталізм - це філософські погляди, які стверджують, що історичний процес є фатальним, необхідним, а народні маси та історичні особи не мають впливу на його розвиток. Волюнтаризм - це філософське вчення, яке заперечує або ігнорує об'єктивні закони розвитку і вважає, що управління суспільним процесом можна досягти силою за допомогою дії історичних осіб. Така філософія веде до тоталітаризму, фашизму та культу особи.

Рушійною силою суспільства є соціальна революція. Її роль полягає в докорінній зміні усталених суспільних відносин і створенні нової суспільно-економічної формації шляхом класової боротьби. Існують такі типи революцій: буржуазна та соціалістична, які розрізняються за своїм характером і рушійними силами. Рушійними силами революції, як правило, є народні маси, прогресивні класи та виразники їхніх інтересів - партії. Соціальні революції можуть здійснюватися як шляхом насильства, так і мирним шляхом за допомогою докорінних реформ. Для кожної революції повинні існувати об'єктивні та суб'єктивні передумови, революційна ситуація, від якої залежить форма революції - мирна чи немирна. В сучасних умовах найбільш типовою є мирна форма революції, яка вирішує корінні соціальні питання /зміну влади/ економічних відносин політичними та економічними методами за допомогою реформ.

Важливим і постійним джерелом та рушійною силою суспільного розвитку, економічною основою кожної соціальної революції є протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами. Це протиріччя спонукає суспільство до дотримання загальною соціального закону - закону відповідності виробничих відносин характеру і рівневі розвитку продуктивних сил, тобто до рівноваги між ними.

Рушійною силою розвитку суспільства є також політична система, найбільш яскраво виражена у формі держави. Політична система - це система політичних партій, організацій, інститутів, рухів та відносин між ними. Політична система органічно входить до надбудови суспільства та обслуговує економічний базис. Важливим компонентом надбудови є держава. Це основна форма управління суспільством політичними засобами. Вона виникла після появи класів і необхідності встановлення злагоди між ними. Існує два погляди на сутність держави: марксистський, який вважає, що держава має класовий характер і є органом насильства, та загальнолюдський, за яким держава - це орган управління і досягнення блага. Другий погляд посідає нині провідне місце. Тип держави завжди відповідає суспільно-економічній формації - рабовласницька, феодальна, капіталістична, соціалістична, постсоціалістична. Держава, спираючись на владу, органи управління, армію, карні органи, розвідку, бюрократичний апарат тощо виконує дві функції - внутрішню і зовнішню. Основними Формами правління є монархія, конституційна монархія, республіка, парламентсько-президентська, або президентсько-парламентська, влада. В країнах СНД та Україні йде боротьба за створення незалежних демократичних правових держав з існуванням парламенту /законодавчої/, президента /виконавчої/ та судової влади /за наявності багатопартійної системи/.

11.8 Суспільний прогрес, його критерії, типи та напрями розвитку

12.1 Методології та стилі мислення

На кожному етапі розвитку наукових досліджень діє система усталених принципів мислення /парадигм/ та певний стиль мислення, який треба враховувати. Для часів дії класичного періоду в стилі мислення були характерні наочність, механістичний підхід, метафізичне поняття істини /істина як вічна, і виступає вона у двох формах - "так" або "ні"/, раціоналізм - віра в пізнання істини за допомогою розуму, голий детермінізм, ігнорування випадковостей і т.ін.

У сучасний період у стилі мислення допускається діалектичний підхід, сумісність перервного й неперервного, визнається принцип доповнюваності, багатозначність логічних термінів, альтернативний вибір тощо. Для сучасного стиля мислення характерна подальша математизація наукового пізнання, зростання евристичної ролі принципів симетрії, принципів інваріантності /незмінності в групі перетворень/, комп'ютеризації простоти /що найбільш просто, то й найбільш економно/, посилення аналізу дискретних станів об'єктів, ієрархії рівнів їхньої будови, застосування методів моделювання, конструктивно-технологічних та системно-структурних підходів, перехід від вивчення наявної форми речей до відкриття можливих станів їх, від механістичного однолінійного розуміння причинно-наслідкових відношень до ймовірнісно-гіпотетичного опису дійсності /за законами нелінійної механіки/, від однофакторних до багатофакторних функціональних зв'язків.

Стиль мислення певної епохи виражається не тільки через вище зазначені методи, формули, алгоритми, але й через таке поняття, як парадигма /від грецького слова, що означає - приклад, взірець для слово змінювання, за допомогою якого можна отримувати новий вислів /. Цей термін активно використав американський історик і філософ Томас Кун, який написав книгу "Структура наукових революцій" /М., 1975/. В ній він розглядає науку на певному етапі як вираз наперед усталеної парадигми, а революція в науці розглядається як розпад діючої парадигми і перехід до іншої. Першими парадигмами в історії філософії були: "Світ - це єдине", "Світ - це множинне", "Людина - є міра усіх речей" /Перменід/. На новому етапі - "Знання - сила" /Ф.Бекон/, "Існувати - значить мислити" /Р,Декарт/, "Існувати - значить бунтувати" /А.Камю/ та ін. Деякі з них перейшли в діючі гасла, стали девізом для сучасників, афоризмами. Наприклад, такий афоризм приписується Ф.Достоєвському "Красота переборе світ" /відносно зла /. Тому ми можемо стверджувати, що парадигми віку мають велике моральне й мобілізуюче значення в творчій діяльності і можна порівняти з поняттям національного менталітету, зокрема з менталітетом української нації. У радянський період діяли свої види парадигм типу: "Партія - наш рульовий", "Комунізм - наше найближче світле майбутнє", "Економіка мусить бути економною" тощо. Зараз ми будуємо самостійну, незалежну, демократично-правову державу Україну на базі ринкових відносин, тому основною парадигмою в діяльності повинно стати створення надійних і постійно діючих ринково -економічних відносин на базі різноманіття й рівноправності усіх форм власності, свободи виробника, його творчої ініціативи, на базі взаємного парт перства, справедливості і взаємовигоди, на соціальної базі "середнього класу".

12.2 Рівні методологій

Методологія не є суцільною наукою і має прошарковий характер. Найбільш загальний характер має філософська методологія. Її альтернативні підходи - метафізика й діалектика. Там, де справа йде про сталість, повторність процесів, де є факти переліку механічного утворення, там використовується метафізика, а в ній - формальна логіка, яка чітко дає відповідь на питання - "так" чи "ні". Такими методами користуються обчислювальна математика, бухгалтерський облік, статистичні методи тощо. Де є рух, динаміка, стрибки й переходи, наприклад у явищах кризового стану, інфляції, гіперінфляції, маргіналізації, ризику, там використовуються методи із застосуванням методів діалектичної логіки. Другий ешелон методології - це загальнонаукова методологія, яка включає у себе й елементи діалектики, й елементи метафізики, тобто формальної логіки. Ця методологія об'єднує такі методи, як інтуїція та дедукція, аналіз і синтез, зв'язок логічного з історичним тощо. Розробка проблем методології науки обумовлена необхідністю вдосконалення наукою своєї власної природи /на відміну від філософської/, розробки принципів і методів, що лежать в основі пізнання дійсності та відтворення її в мисленні в абстрактних формах. У зв'язку з розширенням теорії вимикає потреба створювати спеціальну "надбудову" - метатеорію. Для конкретних економічних наук такою метатеорією є політекономія або, як її зараз називають, "теорія макроекономіки". В теорії інформатики поряд з існуванням різних спеціальних мов існує теорія метамови. Для різних видів бух обліку існує загальна теорія бух обліку, яка методологічною основою має розробку балансової системи обліку, і т.д. У третьому ешелоні методології знаходиться методологія конкретного предмета, наприклад, у бух обліку, в статистиці, в математиці і т.д. Так, у математиці досить широко використовується метод індукції, аксіоматичний метод, метод формалізації тощо. У соціальній статистиці - метод групування, метод індексації. Усі ці види методологій тісно пов'язані між собою і їх немає рації роз'єднувати, тим більше протиставляти. Пріоритетною повинна бути загальнофілософська методологія, яка тісно пов'язана із світоглядними принципами.