Антична філософія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Антична філософія

Давні греки називали цей переломний період періодом семи мудреців - і так він увійшов у дослідження з проблем історії філософії. Проте нема однозгідності щодо їхніх імен. Дехто з дослідників не вважає їх філософами чи вченими, а лише людьми життєвої мудрості. Як відомо до них зачисляли й нашого скитського краянина Анахарсія (Анахарсиха), про якого писав Діоген Лаертський, автор праці «Про життя вчених і вислови видатних філо - софів». античний філософія космічний світ

Антична філософія, як філософія давніх греків і римлян, тривала аж до VI ст. від Р. Х., цебто проіснувала ціле тисячоліття, заклавши фундамент не лише західної філософії, а й окцидентальної культури. Її історію поділяють на певні періоди, щодо яких нема однозначного підходу. На наш погляд, до - речно погодитися з тими, хто виділяє чотири періоди в античній філософії: 1) досократівський (до V ст. до Р. Х ); 2) просвітництва і філософських систем (У- ст.до Р. Х ); 3) елліністичний (шкіл етичного спрямування) (ІІІ - І до Р. Х.); 4) завершальний (І - VI ст. від Р. Х.).

1. Досократівський період античної філософії

У першому періоді (VII--VI ст. до Р. Х.) античні філософи прагнули створити загальну картину світу, з'ясувати проблеми його першооснови, постійності, зміни, руху й розвитку. Осердям філософування виступає космоцентризм, що тлумачиться як розумна, гармонійна, досконала упорядкованість. При такому підході до Космосу людина трактується як мікрокосм, цебто його органічна частина.

Давні греки вважали, що спочатку існувала передфілософія, що про - являлася в трьох різновидав: гомерівському, гесіодівському й орфічному.

Насамперед ідеї передфілософії в античному релігійно-мітологічному варіанті відтворені в безсмертних поемах «Іліада» й «Одіссея», які традицій - но приписують легендарному співцеві Гомеру. Звісно, треба зважати на те, що до названих поем слід підходити як до художніх творів, в які вкраплені питання світогляду, що дає підстави ставитися до них і як до форм перед - філософії античного часу. Доцільно зауважити, що в «Іліаді» наголошено, начебто світобудова становить єдність трьох частин: Землі як нерухомої площини заокругленої форми, а також рівно віддалених від неї Неба, підтримуваного стовпами, і Підземелля. У поемі зазначається, що все, - не виняток і боги, - пішло від Океану, чим спричинена кровна спорідненість олім - пійських мітологічних істот.

На противагу безсмертним богам, яким властива вічна молодість, люди живуть недовго і повністю залежать від сваволі й пристрастей надприродних істот. Окрім тіла, люди мають дух, що поділяється на три види: псюхе, цебто душу, яка розливається по всьому тілі й покидає його після смерті; тюмос, як афективно-вольову частину; ноос, або розум, який перебуває в діафрагмі (від гр. Ша/гакша - перегородка), що відокремлює грудну порожнину від черевної. Такі три види духовності властиві також богам. На відміну від них тварини не мають розуму. Кінець земного життя людини не означає припинення її існування, а перехід у світ тіней, в якому вона втрачає свідомість.

Якщо «Іліада» й «Одіссея» започатковують світогляд, то в працях Ге- сіода, з яких до нас дійшли «Теогонія», «Праця і дні» та «Щит», систематизуються міти, що були створені раніше. Їхній автор з'ясовує питання світобудови й походження людей. Треба наголосити, що його космогонія не від - різняється від гомерівської, хоч на позначення стану перед впорядкуванням світу він вживає поняття хаосу. Проте у трактуванні мітологічних поглядів Гесіод уже підходить безпосередньо до філософії, яку пов'язує з Логосом, сином Зевса, що позначає розумне слово як початок філософських роздумів. Проте мисленик протиставляє богів приниженим людям, питання про походження яких намагається оминати. Серед богів лише Прометей, двоюрідний брат Зевса, допомагає людям, але він хитрий і обманув господаря Олімпу, тому Гесіод йому не симпатизує попри вчинені добрі справи.

Двом попереднім передфілософіям, гомерівській і гесіодівській, проти - стоїть її орфічний різновид, що сформувався в VI ст. до Р. Х. Його ще характеризують як відлуння свідомості рабів. Засновник цього релігійного вчення легендарний Орфей, як винахідник музики й поезії, протистояв сонячному богові Аполлону, богові аристократії і втіленню міри, та Діонісу, богові демосу, що репрезентував безмірність.

На жаль, орфічна література втрачена ще в давні часи. У питанні про первень світу орфіки розходилися, бо одні називали Ніч, інші - Воду, треті - єдність Землі, Неба і Моря, а четверті - Час. Творення людини Зевсом орфіки трактували як мету космічного розвитку. Людина втілює два первні: тілесний, або титанічний, і духовний, або діонісійський. Рабовласник володіє тілом раба, а не його душею, яку він заперечує в своїм невільнику. Мету люд - ського життя орфіки вбачали в звільненні душі від тіла як в'язниці, хоч допускали метемпсихоз, цебто переселення душі з одного тіла в іншу живу іс- тоту (людину, тварину, комаху чи навіть рослину) аж до виходу з колеса пе - рероджень на «острів раювання» через очищувальні обряди.

Орфізм трактують як парафілософію на засадах монопантеїзму, або монозевсизму, бо лише Зевс охоплює всю світобудову. Такі ідеї Есхіл передав словами: «Зевс - це етер, і небо - Зевс, і Зевс - земля. Зевс - усе на світі».

З космотеогонією орфіків пов'язана міфотворчість Ферекіда. До нас дійшли тільки невеликі уривки з його праці «Гептаміхос» (інша назва - «Пе- ремішка богів»). Ферекід стверджує, що Зевс створив землю, яку подарував своїй нареченій Хтонії (Геї), й океан, а вже повітря (пневма), вогонь і вода - це витвори Хроноса, що символізує час. Мисленик пішов далі від своїх попе - редників у демітологізації світогляду, заявляючи, що «Зевс і Хронос були завжди, а разом з ними і Хтонія», чим підтвердив вічність первнів світу.

Безпосередниками античної філософії давні греки вважали «сімох муд - реців», хоч така назва доволі умовна, бо їх було більше. Їхня мудрість репрезентувала побутову свідомість, що проявлялася насамперед в афоризмах (гномах), прислів'ях і приказках. Вона позначала перехід від мітологічних теогоній до людини. Хоч тодішні елліни недооцінювали значення моралі, їхні мисленики висловлювали слушні думки в царині етики, що стосуються самообмеження і самосвідомості людини і гармонізації людських взаємин, зокрема: «Завше дотримуйся міри!» (Гесіод), «Нічого понад міру!» (Солон), «Говори доречно» (Біант), «Знай свій час» (Піттак), «Нехай твої слова не випереджають розум» (Хілон). Сократові приписується афоризм «Пізнай са - мого себе!».

У всіх списках «семи мудреців» на першому місці Талес з Мілету (640/625 - 547 до Р. Х.), що визнається першим європейським філософом. Серед його афоризмів називають такі: «Найбільший простір, бо все охоп-лює»; «Найшвидший розум, бо все оббігає»; «Найсильніша доконечність, бо над усім панує»; «Наймудріший час, бо все відслоняє» тощо. Талес вважа-ється засновником першої античної філософської школи в місті Мілеті.

Як зазначають дослідники, античні мисленики опановували здобутки мудрості в Єгипті, а також у Вавилонії. Проте вони прагнули раціоналізу-вати картину світу на субстанційній основі світобудови. Вогнищем давньо-грецької філософії визнана Йонія на західному побережжі Малої Азії. Серед йонійців називають легендарного Гомера й «батька історії» Геродота. Хоч йонійську філософію можна характеризувати як протофілософію, заслуга її мислеників у тому, що вони прагнули знайти субстанцію, цебто первень світу, чим започаткували прагнення до системності, демітологізуючи світогляд. Засновник філософської школи в іонійському Мілеті Талес був не лише філософом, а й математиком, фізиком, астрономом, політичним діячем. До нашого часу дійшли лише назви його праць «Про первні», «Про сонцеворот», «Про рівнодення», «Морська астрологія». До речі, він обґрун- тував, що тривалість року становить 365 днів.

Вперше Талеса як філософа схарактеризував Аристотель, зазначивши, що іонієць вважав першопочатком всього воду. Божественна і «розумна» Во - да - це переосмислення Океану, на якому плаває Земля. Діоген Лаертський писав про першого філософа античності: «Початком усього він вважав воду, а світ трактував як душевно окрилений і повен божеств». На місце Зевса Талес поставив Логос, сина Зевса, що заперечував свого батька. Першою проб - лемою філософії мисленик трактував початок світу.

Заслуга Талеса не в розв'язанні питань, а в порушенні їх, що спонука-ло до пошуків вже наступників. Його учнем був Анаксимандр, з яким спів - працювали Анаксимен і Геракліт. Проте Анаксимандр (бл. 610-646/640 рр. до Р. Х.) виступав як самостійний мисленик, про що засвідчують цитати з його творів у працях Аристотеля й інших філософів. Як і вчитель, він замислювався над розв'язанням питання про першоелемент світу, назвав його «апейроном», що може трактуватися як нескінченне, безмежне, невизначене, неоформлене. Анаксимандра визначали найсвітлішим розумом серед давніх філософів. Апейрон вічний, самодостатній, перебуває в постійному русі, йо -го не можна знищити. Він - «єдина причина народження й загибелі», суб- станційний і генетичний початок Космосу. Наприкінці світу він поглине все, що існує. Такий кінець філософ пов'язує з порушенням міри. Обертаючись, апейрон виділяє парні комбінації головних властивостей землі (суха і холод - на), води (волога і холодна), повітря (вологе і гаряче), вогню (сухий і гаря - чий), а в центрі згущується найтяжче, цебто земля, а її оточують три сфери (водяна, повітряна й вогненна). Відомо, що праця Анаксимандра мала назву «Про природу», а ще він написав праці «Карта Землі» і «Глобус». Мисленик твердив, що живі істоти зародилися в морі, а потім деякі з них вийшли на су - шу. Так само у воді народилася людина. У теорії пізнання Анаксимандр почав використовувати дедукцію.

З наймолодшим представником Мілетської філософської школи Анаксименом (бл. 588-525 до Р. Х.) пов'язують початок становлення філософської термінології. Проте в питанні про першопочаток світу мисленик ступив крок назад порівняно з абстрактним мисленням свого вчителя, від - давши пальму першості повітрю (апейросу), звівши апейрон до його властивості. Виникнення всього він узалежнив від розрідження і згущення повітря: при розрідженні воно стає вогнем, а потім ефіром; при згущенні - мо-же стати вітром, водою, землею і навіть каменем. Мисленик твердив: «Якщо наша душа, що є повітрям, тримає вкупі нас, так увесь світ огортає дух... і повітря». Навіть боги походять з повітря. Отак Анаксимен завершував творення єдиної картини світу.

Серед мислеників античного світу особливе місце належить Геракліту (бл. 544--480 рр. до Р. Х.), що походив з ефеського аристократичного роду, але не прагнув до політичної діяльності. З його творів до нашого часу дійшли тільки фрагменти, деякі з них не можуть бути визнані за справжні. Його на - лежала праця «Про природу», що мала три частини: «Про Всесвіт», «Про державу», «Про божество», хоч дехто з дослідників стверджує, начебто Ге- ракліт не мав закінчених праць, бо обмежувався лише записом окремих думок. Як мисленик. Він вдавався до метафоричного стилю, який сучасники назвали «темним».

Подібно до представників Мілетської філософської школи Геракліт шукав першооснови всього сущого. Такою субстанцією мисленик визнавав вогонь, що спроможний перетворитися у воду, повітря, землю, а відтак знову обернутися вогнем, що залежить від напряму перетворень. Властивість при - роди Геракліт побачив у мінливості, а образом її вважав ріку, в яку не вдасться вступити двічі. Природа зазнає постійного народження і постійної смерті. На таких засадах мисленик розробляв теорію становлення, яку назвав «варіабілізмом». Ще її називають гераклітизмом.

Обґрунтувавши відносність усього на світі, Геракліт доходить релятивізму, бо основу усіх речей і явищ у природі становлять протилежності, а про сталість не може бути мови. Образом мінливості філософ вважав «вічно жи - вий» вогонь, що «в міру запалюється і гасне в міру». У світі править розум, який він називав логосом, хоч у давньогрецькій мові це слово багатозначне. Геракліт стверджує, що «логос присутній скрізь» і дає змогу долати наслідки дисгармонії в світі. Отож, висновок про мінливість і розумність світу - це основні заслуги філософа.

Треба визнати пріоритети філософа в теорії пізнання й етиці. У царині епістемології Г еракліт ставився критично до чуттєвого пізнання, назвавши очі й вуха поганими свідками, бо вони мають «душі варварів». За мету пізнання він вважає логос, що дає змогу збагнути мудрість. Геракліт зазначає: «Ознака мудрості - погодитися, вислухавши не мене, а логос, що все єдине». Лише логос дає змогу проникнути в тайни природи, бо «єдина мудрість - збагнути Знання, що править усім через усе».

Етичні погляди Геракліта також ґрунтуються на протилежностях. Фі - лософ наголошує на нерівності людей, що зумовлено їхніми інтересами і не - відповідністю життя вимогам логосу. Шляхетні люди мріють про вічну славу, що вище від смертних речей. Щастя людини він вбачає в її прагненні «говорити правду і діяти відповідно до природи». Проте більшість людей підпо - рядковуються своїм бажанням, надає перевагу соломі перед золотом, тому люди нагадують ослів. Вищу моральність мудреця філософ протиставляє пересічній моральності юрби. Такий мудрець вартніший «десяти тисяч» інших людей, що недотримуються вимог логосу. Геракліт зіставляє нормативно-оціночні категорії етики. На його думку, зло має позитивне значення тому, що навчає цінувати добро. Те саме стосується взаємин радості й суму, тепла й холоду, голоду й ситості.

Гераклітівський «вогнелогос» охоплює не лише світобудову, а й люд - ську душу як єдність протилежностей, бо вона поєднує вологе й гаряче, Най - краща душа «суха», бо в ній переважає вогонь, а не волога. Філософ вчив: «Гордовитість гасити доконечніше, ніж пожежу».

Значення Геракліта в історії філософії в тому, що він обґрунтував значення логосу як закону світобудови. Його концепцію варіабілізму викори- стовував для пояснення становлення реального світу Платон. Софісти розвивали його ідеї релятивізму й підходи до етики, а стоїки - концепцію логосу, зокрема «вогнелогосу» і космічного розуму. Не варто недооцінювати ідей мисленика в теорії пізнання. Зрештою, вплив на філософську думку мало також спростування поглядів Геракліта. Окрім того, з нього, як натурфіло- софа, можемо позначати початок експериментальної науки.

Життя Геракліта відповідало його філософії, яку ще називають прото- філософією. Він задовольнявся найменшим, відмовився від запрошення перського царя Дарія переселитися до Персії, де йому обіцяно створити спри - ятливі умови жмиття. У тому Геракліт нагадує Сократа, Діогена Синопського, а також нашого мандрівного мисленика Григорія Сковороду. Прожив Геракліт шістдесят років. Як пише Діоген Лаертський, філософові набридло людське спілкування, тому він поселився в горах, обмеживши своє харчування споживанням злаків і трави. Як наслідок Геракліт захворів водянкою. Повернувшись до міста, він звертався до лікарів із загадковим запитанням, чи спроможні вони обернути повінь у посуху. Відповіді не отримав, тому діяв на свій ризик: закопався в коров'ячий гнів, сподіваючись, що так зможе випаруватися «дурна волога», але такий спосіб не дав полегшення.

Майже в той самий час, коли філософував Геракліт, зародилася елей- ська школа, що стояла на протилежних позиціях, протиставивши ідеї мін - ливості сталість світу. Елейці мали на меті обґрунтувати субстанцію, за яку вони визнавали буття, а також з'ясовували питання про ставлення до нього мислення.

Попередником елейців визнається Ксенофан з йонійського полісу Колофону (бл. 565-473 рр. до Р. Х.). Його вважають учнем Анаксимандра, хоч висловлюються й інші думки. Коли рідне місто Ксенофана було захоплене персами, йому довелося зазнати примх долі мандрівного поета, доки він не поселився в Елеї, заснувавши філософську школу.

За основу всього на світі Ксенофан називав землю, що засвідчує його зв'язок з йонійською філософською традицією, яка шукала першопочатку в одній з природних стихій. Водночас він дійшов висновку, що спочатку земля була покрита морем, а з часом її частина піднеслася над водою і стала су - шею. Саме життя створене при співучасті землі і води, з яких складається навіть душа. Мабуть, висновок про єдність світу зумовив його концепцію єдиного всемогутнього божества, яке «без зусиль силою ума обертає світ». Як не подібне до людей таке божество не має людських властивостей, тому воно не може бути ні обмеженим, ні необмеженим, а також ні рухомим, ні нерухомим. У цьому дослідники вбачають зародок пізнішого пантеїзму.

У теорії пізнання Ксенофан заперечує чуттєве пізнання. Проте філософ не переоцінює ролі розуму, що також може спричинитися до обману. Такий висновок випливає з того, що Ксенофан трактує істину як процес, плід люд - ських пошуків.

Ідея єдиного божества підштовхнула Парменіда (бл. 540-470 рр. до Р. Х.) до створення філософського вчення, що стало основою філософії елейців. У своєму діалозі «Парменід» Платон розповів про зустріч філософа з юним Сократом. Про погляди Парменіда дає уявлення його філософська поема «Про природу», що складається з прологу і двох частин. Якщо пролог дійшов до нашого часу повністю, то з першої частини «Шлях істини» збереглося дев'ять десятих тексту, а з другої «Шлях думки» - лише десята частина від написаного.

У пролозі поеми відтворено художньо-мітологічний світогляд. Богиня правди і справедливості закликає Парменіда проявити сміливість духа і звернутися до розуму, щоб розв'язати непросте завдання, яке стоїть перед ним, бо навіть боги на чолі зі своїм зверхником Логосом прагнуть служити філо - софії. Перменіду доведеться з'ясувати ставлення буття й небуття, а також буття і мислення: розв'язати їх під силу лише розуму, хоч його перестерігають пастки і западини. Причина в тому, що існує не тільки буття, а й небуття, які тотожні й нетотожні. Якщо перша западина зумовлена існував - ням небуття, то друга - підходить до закону заперечення суперечності, бо в голові не можна вмістити дві тези (про одночасне існування буття й небуття), одна з яких заперечує іншу. Головний закон мислення вимагає ви -знання того, що існує лише буття, а небуття не існує, бо його «неможливо ні пізнати, ні висловити». Далі формулюється висновок: «Мислення й буття одне й те саме». Інакше кажучи, вони - тотожні не лише як процес, а й так само як результат.

Ототожнення мислення й буття логічно веде до заперечення існування небуття, бо його неможливо мислити. Як зазначають дослідники, Парменід не розрізняє предмета мислення й мислення про предмет. Погодитися з таким підходом нема підстав, адже людина може мислити й про те, що не існує. Пригадаймо, скільки написано про русалок, мавок, лісовиків, велетів, рах- манів, закляті скарби тощо. Заперечення небуття логічно означає незмінність, нерухомість і єдність буття, бо для нього не існує ні минулого, ні майбутнього, а лише теперішнє. Таким чином, порівняно з релятивізмом Ге - ракліта антидіалектика Парменід зумовлювала протилежну крайність.

У другій частині філософської поеми Парменід викладає «думки смер - тних». Проте збережений фрагмент дає змогу дійти висновку лише про два природні первні - вогонь і землю, що символізують світло і пітьму. Філософ обґрунтовує роль Ероса як сили, що єднає вже згадані протилежності, а також чоловічий і жіночий первні. Щоправда, таку фізичну картину світу Парменід трактує як неістинну. Останнє трактування не має одностайної оцінки серед дослідників.

Про життя найвідомішого учня Парменіда Зенона Елейського (бл. 490430 рр. до Р. Х.) можна судити лише на підставі відомостей, що дійшли до нас від Діогена Лаертського. У його книзі читаємо про Зенона: «Людиною він був дуже шляхетною як у філософії, так і в державних справах; книги його, як кажуть, сповнені великого розуму». Зенон загинув у боротьбі з тирані-єю, доказавши, як пише Плутарх, «що великому мужу соромно бути боягу-зом». Від його праць збереглися лише декілька фрагментів. Діоген Лаертський писав: «Погляди його такі: світи існують, пустоти ж не існують; природа усього сущого походить з теплого, холодного, сухого і вологого, що пе- ретворюються одне в одне; люди ж походять із землі, а душі їх - це суміш повищих первнів, жоден з яких не переважає».

Аристотель називав Зенона винахідником діалектики, хоч йдеться про діалектику суб'єктивну, мистецтво доказувати і переконувати, що високо ці - нувалося за античних часів. Відштовхуючись від протилежного, Зенон ста-вив суперника перед доконечністю заперечити свою тезу. Методом від про - тилежного філософ доводив тезу про єдність буття, бо «той, хто стверджує множинність [сущого], змушений суперечити самому собі».

Аргументи проти руху Зенон оформив як апорії, що дійшли до нас завдяки викладу в «Фізиці» Аристотеля. Відомо, що таких апорій філософ сформулював 45, але збереглася лише п'ята частина. Ось приклад апорії під назвою «Стріла». Зенон стверджує, що спущена з лука стріла перебуває в спокою, бо кожної миті стоїть у певному пункті. Звідси - висновок, що чуттєве сприйняття зраджує, тому не може бути аргументом на користь го- лінного обґрунтування руху, а шлях до істини можна довести лише раціо - нально. Критикуючи апорії, Аристотель наголошував: «Зенон бере хибний засновок, начебто неможливо в обмежений час знайти необмежене». Ста-гірит зазначав на доконечності розрізняти порушену проблему й історично недосконалу форму її розв'язання. Інакше кажучи, Зенон заперечував істинність фізичного світу, бо таким є лише надчуттєвий світ. Проте порушені ним проблеми ставлять у скрутне становище й нинішніх дослідників.

Ще один представник егейської школи Меліс Самоський( бл.485 - бл. 425 рр. до Р. Х.) відвідував також заняття Геракліта, відомий як державний і військовий діяч. Від його праці «Про природу» залишилися лише фрагменти. В історії філософії йому не приділяли уваги, бо Аристотель ставився до ньо -го упереджено. Зрештою, Меліс не був фаховим філософом. Попри таке ставлення до Меліса історик філософії Діоген Лаертський передав його погляди: «Вселенна безмежна, незмінна, нерухома, єдина, подібна до себе самої і повна. Руху нема, лише здається, що він є. Навіть про богів, як він казав, ви - словлюватися не личить, бо пізнати їх неможливо». Меліс трактував буття як єдине, вічне, нескінченне, незмінне, без відчуття болю і страждання. Від Парменіда він відрізнявся визнанням нескінченності й досконалості буття.

У середині VI ст. до Р. Х. розпочинається історія пітагорійської шко-ли філософії, що намагалася поєднати релігійну й математичну орієнтації. Її заснував Пітагор (бл. 570 - 497 рр. до Р. Х.) з аристократичного роду не- грецького походження. Як вважається, народився на острові Самосі. Після нього не залишилося писаних праць, хоч розповсюджувалися твори, що оці - нені як апокрифічні. Математичну освіту здобув у Єгипті й Вавилонії, ста - вився до математики як до мудрості, що дає змогу збагнути світ. Дехто ствер - джує, що Пітагор міг навчатися і в Індії. Попри його популярність треба зазначити, що Платон згадує його тільки один раз, а його учень Аристотель - двічі.

Відомості про Пітагорійську спілку стосуються пізнішого часу, тому деякі дослідники трактують її як пізнішу вигадку. Спілку характеризують як науково-філософське й етико-політичне товариство, хоч політичне спрямування її невідоме. Звісно, приписувати товариству реакційний характер, як чинили за радянського режиму, безпідставно. Вчення пітагорійців пізніше виклав Філолай (бл. 470 р. - бл. 385 рр. до Р. Х.). Пітагорійці дотримували-ся способу життя, дотримувалися ієрархії цінностей. Найвище вони ставили красу й поштивість, відтак - зиск і користь, а найнижче - приємне. Особливо цінували науку. До спілки приймали вільних людей після випроб. Вони мали спільне майно. Члени товариства визнавали чіткий режим дня, турбувалися про здоров'я, розумовий розвиток, майбутнє покоління. До космосу підло- дили як до упорядкованої цілісності. У центрі пітагорійської етики стояло належне, що передбачало насамперед приборкання власних пристрастей, па - нування культу дружби, пошанівок старших і Пітагора.

Дослідники розрізняють ранній, середній і пізній пітагоризм. У ранньому періоді ставлення до Пітагора занадто суперечливе. З цього періоду дізнаємося про трактування числа як основи всього сущого й наймудрішого над речами, а душі - як гармонії. До речі, Пітагор вірив у переселення душ, що засвідчує його ознайомлення з індійською філософією, а від орфіків він перейняв метемпсихоз. Суперечливість особи піфагорійці пояснювали тим, що вона перебуває на грані магії й мітології, з одного боку, а філософії й на - уки, - з іншого. Нарешті, Пітагор належав до перших егоцентристів, вважав що всі планети рухаються навколо землі. Йому приписують першість у вживанні слова «філософ».

Пітагорійська спілка розпадалася в середині V ст. до Р. Х., але піта- горизм як вчення сягає свого злету в працях Філолая та інших мислеників середнього періоду. Щоправда, від його праць залишилися лише фрагмент - ти. Окрім того, побутує думка, що Філолай записував лише думки свого вчи - теля та інших пітагорійців, цебто його мають за несамостійного мисленика. Весь світ він намагається схарактеризувати за допомогою чисел: 4 передає суть стереометричної фігури, 7 - розум, здоров'я і світло, 8 - не лише друж-бу й любов, а й мудрість і винахідливість тощо. Особливого значення ми-сленик надавав гармонії, вважаючи її «єдністю різнорідного й згодою незгодного». Він стверджував: «Нічого оманливого не приймає в себе природа при умові гармонії і числа... Де нема числа й міри - там хаос і химери». Філолай заперечує ідею нерухомості Землі як центру світобудови, бо таким начебто є Гестія, цебто домашнє вогнище, дім Зевса, а не Сонце, яке лише відзеркалює Центральний вогонь. Антиподом Землі мисленик називає Антихтон як десяте небесне тіло, що служить загорожею Землі від Центрального вогню. Таке твердження дає підстави вважати Філолея першим серед античних вчених передгеліоцентристом. На противагу вченню Геракліта про вогнелогос Філолай висунув вчення про гармонію як зовнішню силу щодо межі й безмежності. Окрім Філолая середній пітагоризм репрезентують не лише філософи, а й учені в галузі математики, ботаніки, космології і навіть скульптор.

Пізній пітагоризм припадає на першу половину IV ст. до Р. Х. Його найвідомішим представником визнають Архита Таренського (бл. 440--360 рр. до Р. Х.), що був учнем Філолая й Емпедокла та другом Платона, врятував його від страти. Архита характеризують як всебічно досконалу і справедливу людину. Він був не лише філософом, а й ученим, політичним і вій - ськовим діячем та музикантом, дотримуючись при цьому пітагорійської системи цінностей. До нас дійшло лише кілька фрагментів з його праці, присвяченій математиці. Як пітагорієць Архит трактує суть чисел, пояснює чи - сло як первень, аналізує взаємини речей і чисел.

Пітагорійці того періоду дотримувалися погляду про протилежності як початок речей, склали таблицю пар протилежностей, що засвідчують Ари - стотель, Порфирій і Плутарх. З їхнього вчення про світ випливало, що без - межне - це пневма, в якій повітря змішане з вогнем. Пітагорійська картина світу мала два варіанти: геоцентричний і негеоцентричний. Хоч Аристотель наголошував на перевагах негеоцентричної космології, все-таки зазначає її надуманість, особливо Антихтона, про який уже йшлося. В цілому Стагірит ставився до пітагоризму критично, характеризував погляди пітагорійців як поверхові.

Західногрецький мисленик Емпедокл (бл. 490--430 рр. до Р. Х.) посідає особливе місце в античній філософії. Він прославився не лише як філософ, а й як оратор, ритор, поет, лікар і ще інженер. Упродовж певного часу він відвідував заняття пітагорійців як «пітагорик», цебто його не визнавали членом спілки, але незабаром був відлучений, бо недотримався вимоги бе - регти таємниці. Як філософ Емпедокл намагався примирити Парменіда й Геракліта. Він визнавав первнями світобудови («вічними коренями») всі чо - тири традиційні стихії (землю, воду, повітря й вогонь), які символізував і ототожнював з певними богами. Відмінності речей зумовлені співвідно- шенням цих «коренів». Світові процеси філософ пояснював боротьбою антагоністичних первнів - любові і ненависті. Якщо любов спричиняє єдність і добро, то ненависть, навпаки, - роз'єднаність і зло. Боротьба цих двох сил зумовлює чотири фази космічного циклу, що повторюються. Філософ під - мінює поняття «народження» і «смерть» словами «змішування» і «поділ», що передає висловом: «Нема жодного народження, як і нема згубної смерті: є лише змішування одного з поділом того, що змішалося. Це й називають не - розумно народженням темні люди».

Дотримуючись вчення орфіків і пітагорійців про переселення душ, Ем- педокл розповідає про свої «перевтілення» в минулому житті. Носієм ми - слення він вважає кров, у якій рівномірно змішані чотири «вічні корені». На досконале знання про світ спроможний лише розум. Зрештою, людина пізнає тільки незначну частину того, що хвилює її серце, а людське поколін-ня подібне до струменя диму. Переймаючись питаннями походження життя, філософ займався розв'язанням проблеми співвідношенням частини і цілого, оскільки вважав, що спочатку виникли окремі живі органи. Приміром, він писав, що спочатку виникло багато голів без карку і шиї, блукали голі руки без пліч, а самотні очі без лобів. Відтак ці роз'єднані члени зійшлися завдяки силі любові - і почали виникати живі істоти, з яких вижили тільки пристосовані. Емпедокл дійшов висновку, що людина не спроможна сприйняти швидкості світла, бо вона дуже велика.

Початок атенської філософії її дослідники пов'язують з Анаксагором (бл. 500-428 рр. до Р. Х.), якого називають першим фаховим філософом («приятелем мудрості»). Мисленик належав до гуртка правителя Перікла, але згодом змушений був повернутися до Йонії через звинувачення в безбожності. Щоб займатися філософією, він відмовився від земельних володінь і високого державного становища. Своєю справжньою батьківщиною філософ вважав Сонце, Місяць і Небо, які йому призначено спостерігати.

Анаксагор заперечує твердження елійців про виникнення чогось з не - буття, але й не погоджується з їхнім твердженням про незмінність, що не до - пускає множинності буття. До речі, філософ заперечує саме існування небуття чи порожняви. Він відрізняється від попередників у тлумаченні первнів світобудови, вважаючи, що їх існує безліч: це - найдрібнісінькі, невидимі, понадчуттєві «насінинки усіх речей» (вогню, води, золота, крові тощо), кожна з яких має певну якість, вічну й незмінну. Аристотель назвав ці «насінин - ки» гомеомеріями. Ці «насінинки» поділяються на ще менші, але не зникають. Звідси - теза Анаксагора: «Все в усьому». Інакше кажучи, кожна річ зберігає насінинки всіх речей, а якісні зміни залежать від зміни їхнього співвідношення.

Водночас філософ вважає гомеомерії пасивними. Зрушити їх може ли- ше активний первень Нус. Саме Нус перетворив первісний хаос у впорядко- ваний космос. Як світовий розум Нус забезпечує не тільки рух світу, а й пізнання його. Нус - досконале знання величезної сили, що визначає минуле, теперішнє й майбутнє.

Космогонія Анаксагора ґрунтується на тому, що первісний хаос під впливом Нусу розпочинає обертатися. Як наслідок у середині світобудови з усього важкого, густого, темного й вологого твориться плоска Земля, від якої відокремлюється етер, що складається з всього легкого, теплого, сухого і світлого. Зорі і Сонце - це начебто розпечені камені чи залізо, а Місяць не відрізняється від Землі і на ньому існує життя. Земне життя походить від насінинок живих істот, що падають з Неба, тому про походження живого з неживого не може бути мови.

Людина відрізняється від інших істот тим, що має душу, яку Анаксагор ототожнює з розумом. Пізнання можливе завдяки протилежностям. Холодне, приміром, можна пізнати лише тому, що йому протистоїть тепло. Проте від - чуття не дають змоги зрозуміти істини, бо її можна пізнати лише розумом («розумовим баченням»). На думку Анаксагора, знання веде до свободи, в якій полягає мета пізнання.

Як самовідданий мисленик увійшов у історію філософської думки Демокрит (бл. 460--370 рр. до Р. Х.), якого вважають послідовником атомі- ста Левкіпа, хоч ще в античній філософії були спроби заперечити його реальність. Демокрита можна назвати першим енциклопедистом у світовій на - уці. Окрім різних проблем філософії (епістемології, логіки, етики), вчений працював у галузі природознавства й точних наук, займався медициною, філологією, антропологією, історією культури тощо. Як вважають дослід-ники вчений написав близько 70 праць з проблем етики, природознавства, математики, музики, техніки, військової справи, але вони втрачені. Можливо, праці вченого були знищені противниками його поглядів. Наукові дослідження він ставив вище від державної діяльності. Щоб мати можливість роз - думувати над різними проблемами, Демокрит усамітнювався ночами в гро - бівцях.

Сам Демокрит признається, що близько восьми літ він провів на чу-жині (Вавилонії, Індії, Ефіопії), де сумлінно вивчав різні науки. На батьківщині він спілкувався із Сократом, зустрічався з Анаксагором, але той не хотів прийняти Демокрита як учня, бо той насміхався з Нуса.

На думку Демокрита, все складається з атомів (буття) й порожняви (небуття). Атом - це вічна, незмінна, неподільна, міцно збита, непротяжна, самостійна частинка речовини, що не сприймається чуттєво. Вони бувають різної форми (кулясті, кутоваті, гачкасті, випусклі, увігнуті тощо) і перебувають у різних поєднаннях, рухаючись у порожняві. Вважаючи рух за вічну властивість вічних атомів, філософ не пояснює його причини. Водночас їм не властиві кольори, запахи, шуми тощо. Як вторинні властивості, вони зумов - лені суб'єктивно. Атоми не перетворюються, а виникнення, зміна чи знищення речей залежить від порядку складання чи поділу незмінних атомів. Ще Левкіп сформулював головний закон світобудови: «Жодна річ не виникає марно, але всі силою причинного зв'язку і доконечності». Все спричинене доконечністю. Випадковість - наслідок суб'єктивних пояснень, коли не дошукуються причин. Не заперечуючи фаталізму щодо людини, атомісти вважали за безпідставне застосовувати що його до природи і світобудови в широкому розумінні.

Прихильники Демокрита заперечували вчення Анаксагора про світовий розум Нус. Вони твердили про існування багатьох світів, але в центрі ко - смосу ставили Землю, що складається з міцно збитих атомів, а на поверхні менших, легших і круглястих. Навколо Землі рухаються зірки, а Небо тво-рять вогонь, повітря і світила, що рухаються під натиском вітрових вихорів.

Як твердив Демокрит, життя на Землі - це наслідок розвитку самої планети під впливом сонячного тепла і місячної вологи. Коли змінилися умови на

Землі, живі істоти не можуть виникати. Доконечна умова життя - це дихання, що зумовлене постійним обміном атомів душі з довкіллям. Цим ато-місти пояснювали смерть: «Дихання й видихання мають у собі життя і смерть. А смерть - це вихід з тіла відповідних атомів, витиснених силою довкілля».

Епістемологія Демокрита ґрунтується на протиставленні двох видів іс- нування: в дійсності існують лише атоми і порожнява, а в «спільному пере - конанні» існують різні якості (кольорові, смакові та ін.), що не існують у дій - сності. Відповідно до двох видів існування розрізняються два види пізнання: істинне, або законнонароджене,і темне, або незаконнонароджене. Перше пізнання - це пізнання достовірне завдяки мисленню, а друге, що не придатне до пізнання істини, - чуттєве пізнання. Цим двом видам відповідають два роди пізнання: раціональний (теоретичний) та емпіричний.

Про етичні погляди Демокрита можна судити лише на підставі збере - жених фрагментів з його праць. Мисленик не виступає проти рабства, вважає, що рабами треба користуватися так, як людина користується своїми ча- стинами тіла. Про людей треба судити на основі їхніх справ, а не слів. Ви - ховання треба спрямовувати на утвердження чеснот і розуміння совісті як регулятора людських вчинків, звернувши особливу увагу на переконання, а не примус. Саме тому ліпше бути бідною людиною, а не багачем, бо бідні люди щасливіші, позаяк вони уникають злих інтриг, заздрості й ненависті. Філософ дає настанову: «Проживи непомітно».

2. Демокрит - прихильник демократії й ворог монархії

Порівнюючи пра-во й мораль, філософ переконаний, що право призначене для натовпу, бо йо-го приписи штучні. Звідси - висновок, що «мудрець не має підпорядковувавтися закону, а жити вільно». Філософ трактував мудреця як громадянина світу, для якого відкрита вся Земля, бо «весь світ - це батьківщина для високого духа». Період просвітництва й філософських систем

Софісти появилися в Давній Греції в другій половині V ст. до Р. Х., коли антична демократія висунула в системі освіти на перше місце логіку і філософію, доконечні для переконання в системі управління й судах. У створених ними школах ораторського мистецтва вчили, як переконувати слухачів у істинності своїх положень, видавати обман за правду, а поверховість за знання. На негативне ставлення до софістів впливало те, що вони вимагали високої плати за навчання. Попри таке ставлення софісти чимало доклалися до розвитку теорії риторики й логіки, привернули увагу до проблем людини, суспільства, мимоволі сприяли відкриттю законів логіки. Софіст Протагор сформулював висновок, що повторюється в скороченому латиномовному вигляді: «Homo mensura omnim rerum», а повністю звучить так: «Людина - міра всіх речей: як тих, що існують, так і тих, що не існують».

Як філософи софісти переконували у відносності всіх людських по-нять. У розвитку софістики виділяють дві групи. Старші софісти заперечу-вали об'єктивну істину, спроможність людського мислення зрозуміти дійсний світ, у якому все відносне, що дає підстави вважати їх релятивістами. Вони часто змінювали свої твердження, підмінюючи тезу антитезою. Отож, виходить, що істина суб'єктивна, цебто залежить від суб'єкта, а це вело до етичного релятивізму, який переростав у виправдання аморалізму. З їхніх численних праць збереглося дуже мало.

Засновником школи софістів дослідники визнають Протагора (бл. 480 - 410 рр. до Р. Х.), з яким пов'язують виникнення софізмів, цебто трактуван-ня як правильних положень, що насправді неправильні. Жодна з праць філософа, - а їх було більше десяти, - не збереглася. Як релятивіст Протагор обґрунтовував вчення про відносність знання про світ, в якому все змінюється, але водночас змінюється і суб'єкт. Він дотримувався погляду про взаємозв'язок між речами, а також про наявність протилежності в кожній речі.

Висновок про мінливість логічно вів до гносеологічного висновку про можливість двох протилежних тверджень про кожну річ, а це означає, що «все істинне». Такий погляд він передав висловами: «Про кожну справу існує два протилежні судження», «Завдання мудреця в тому, щоб посилити слабкішу думку». Однак людина як вільна істота має вибирати між протилежними думками, відкинувши одну з них. Як зазначав Платон, хиба Протагора в тому, що він видавав суб'єктивне відчуття за істину, а вона залежить від знання й аналізу, щоб дійти певного висновку. В етиці Протагор обґрун-товував відносність добра і зла, тому треба виходити з користі, що не заперечувало обману в міжлюдських взаєминах. Філософ зазначав, що людина не народжується з чеснотами, але їх можна набути, З такої позиції він підходив до покарання злочинців.

До старших софістів належали також Горгій, Гіппій і Продик. Горгій (бл. 480 - 380 рр. до Р. Х.) намагався довести такі тези: ніщо не існує; якщо допустити існування, то треба визнати його невпізнаність; проте навіть ви - знання пізнання не гарантує можливості його висловлення. Так обґрунтовується відносність істини, думка відривається від мислення, а мислення від буття. Про Гіппія (бл. V ст. до Р.Хр.) відомо з двох діалогів Платона, в яких він схарактеризований негативно. Лише можна судити, що йому властивий абсолютний релятивізм. Протиставляючи людську природу закону, Гіппій скептично ставиться до законів, бо вони заважають людській свободі. Анало - гічна характеристика софіста Продика (бл. 465 - бл. 395 рр. до Р. Х.), що Платон вклав у вуста Сократа. Як вчений він займався проблемами мови, а також етики. У філософських поглядах Продик дотримувався релятивіст-ських позицій. Так само мало знаємо про Антифонта (V ст. до Р. Х.). Дослід-ники зазначали оригінальність його етичних поглядів. Філософ наголошує на антагонізмі законів держави і природи, бо перші свавільні, а другі - доконечні. Закони держави не виникають з природи, а мають джерелом договір людей, що дає підстави вважати Антифонта засновником договірної теорії походження держави. Виступаючи проти рабства, як протилежного людській природі, Антифонт дав волю рабам і взяв за дружину колишню рабинею, за що його позбавили громадянських прав.

Молодші софісти займалися питаннями етики й соціальної філософії. Алкидам (бл. IV ст. до Р. Х.), учень Горгія, дотримувався тези: «Бог створив усіх вільними, природа нікого не створила рабом». Філософ стверджував про рівність від природи еллінів і рабів наголошував на протиприродності раб - ства. Іншого софіста Трасимаха (бл. 459--бл. 400 рр. до Р. Х.) турбували питання справедливості. Критій (бл. 460-403 рр. до Р. Х.) наголошував на ролі виховання, яке ставив вище від людської природи, а засобами вдосконалення людини вважав державу й релігію. Деякі дослідники вважають софіста Кал- ликла (бл. V ст. до Р. Х.) літературним образом Критія. Калликл відстоював право сильного як природне право, творив образ надлюдини, який напри-кінці ХІХ ст. обґрунтував Ф. Ніцше.

Погляди софістів мали вплив на Сократа, який спочатку навчався в школі Анаксагора, а відтак у Продика, а також на Платона й Аристотеля, що вивели філософську думку на класичний рівень.

Сократ і сократівські школи. а противагу релятивізмові софістів Сократ (469 - 399 рр. до Р.Х.) обґрунтовував засади пізнання й діяння. Як ми - сленик він узгоджував своє життя з філософськими поглядами. Захищав інте - реси своєї батьківщини зі зброєю в руках, проявляв мужність і відвагу. Так само мужньо філософ поводився і в мирні дні, бо не хотів підтакувати прим - хам натовпу. Сенс свого життя філософ вбачав у тому, щоб навчати атенян розуму, а він забезпечить їм чесноти. Сократ шукав співрозмовників, щоб змусити їх задуматися над проблемами життя.

Попри популярність Сократа на нього дивилися як дивака, що турбу - ється про непотрібні питання, а не про себе й свою родину, висміювали його і навіть вважали за дурисвіта. Інші атеняни ставилися до Сократа з підозрою, бо мисленик проявляє шкідливе вільнодумство й підриває традиції. Філософа звинуватили в безбожності й розбещуванні молоді. Засуджений на кару смерті, він відкинув пропозицію втекти з в'язниці, бо прагнув підтвердити свою законослухняність. Мисленик випив отруту, що вкарбувалося в пам'ять майбутніх поколінь, бо, як писав його учень Ксенофонт, «ще жодна людина не дивилася в очі смерті з більшою гідністю».

Життя Сократа створило образ ідеального філософа, який не хотів лукавити й беззастережно дотримувалася принципів свого вчення. Після Со - крата не залишилося жодного писаного рядка. На цій підставі дехто ви - словлює думку, що великий мисленик не знав письма. Проте тут треба зва - жити філософську настанову Сократа: він дотримувався погляду, що запи - сана думка костеніє, перетворюється в догму, тому на перше місце ставив завдання навчити учнів правильного мислення. Звідси - проблема справжності його поглядів, які відомі нам з праць Платона, найвідомішого учня Сократа.

На думку Сократа, завдання філософії не в безпристрасному спогля-данні природи, а в тому, щоб людині дати знання, як вона має жити. Знання - це поняття про предмет, що передбачає його визначення. Без поняття нема знання. Свого вчення мисленик навчав у формі діалогу, що передбачав питання слухачам, потім - їхні відповіді, а відтак - заперечення Сократа і нарешті - уточнення порушеного питання й висновок мисленика. Дослід - ники зазначають певні суперечності в обґрунтуванні сократівського метода Ксенофонтом і Платоном, закидаючи першому тенденційність, а другому - приписування вчителеві своїх поглядів.

Сократ не мав сумніву, що він посланий атенській спільноті, аби не дати їй дрімати, повернути до великих справ. Себе він порівнював з ґедзем, що дошкуляє худобі на пасовищі. В осерді сократівських роздумів - людина, яку він вважає моральною істотою. Звідси - трактування його філософії як етичного антропологізму. Суть його філософування відтворює пере-хід від відомого афоризму «Я знаю, що нічого не знаю» до настанови «Пізнай самого себе!». У трактуванні Сократа самопізнання має певний зміст, бо треба пізнати себе не лише як моральну й соціальну особу, а як людину, цебто біологічну істоту.

Свій метод мисленик називав маєвтикою, уподібнюючи його до мистецтва повитухи, цебто фаху його матері. Аналогію мисленик знаходив у тому, що повитуха полегшує народження дитини, а він, філософ, дає змогу знайти шлях до істини. Метод Сократа відносять до суб 'єктивної діалектики. Він передбачає насамперед перевтілення мисленика в простака і невігласа, щоб співрозмовник насмілився повчати, бо не міг зрозуміти, з ким має справу. Філософ йде в наступ, поставивши заздалегідь підготовані запитання, що ставить співрозмовника в скрутне становище. Коли співрозмовник розгуб- люється, Сократ починає іронізувати, крушачи його самовпевненість, що полегшує пошук істини, щодо якої не може бути двох думок. Поняттєве знан - ня, якого прагне мисленик, досягається за допомогою індукції. Проте для Сократа на першому місці сам процес пошуку: в сократівських діалогах Пла- тона розмова може перерватися на найцікавішому місці.

Етика Сократа характеризується тим, що філософ раціоналізував теорію моралі, звівши моральність до знання. Його підставою було те, що він абсо - лютизував різницю між добром і злом. Така позиція спричинилася до крити - ки сократівської етики. По-перше, знання про різницю між добром і злом ще не означає його застосування в діяльності, бо зухвалець може ігнорувати знання, нестримана особа забувати про моральні заборони, боягуз лякатися, розгубившись у нестандартній ситуації. По-друге, треба навчитися застосовувати набуті знання в конкретних умовах, що не так просто. Нарешті, по- третє, чесноти мають стати привичкою, що вимагає певних моральних якостей.

Спираючись на філософські набутки минулого, Сократ фактично здійснив революційний переворот у трактуванні предмета філософії. Якщо до нього за предмет філософії вважали зовнішню до людини природу, тепер Сократ поставив на перше місце пізнання самої людини, насамперед своєї душі. Польський дослідник історії філософії В. Татаркевич зазначає: «Сократизм - то крайній моралізм, поєднаний з крайнім інтелектуалізмом: чеснота - то для нього мета людини, а знання генеральний засіб. Знання він розглядає як поняттєве, а спосіб творити поняття вбачає в індукції. Хто має знання і, що з цього випливає, чесноту, той має найбільше добро і той, отже, щасливий; та-ким чином, нерозривність щастя, розуму й чесноти була набутком сокра-тизму».

На історію філософії Сократ вплинув своїм вченням і своїм життям, особливо мужнім ставленням до несправедливого вироку. Противники філо - софа програли, гадаючи, що, засудивши його на смерть, припинять його вплив на античну філософську думку. Сократ вплинув на двох великих мислеників - Платона (безпосередньо) й Аристотеля (опосередковано). Окрім того, виникли цілі сократівські (сократичні) школи: а) мегарська; б) елідо- еритрейська; в) кінікська; г) киренська.

Засновником мегарської школи був Евклід (бл. 365 - 300 рр. до Р. Х.), який навчався не лише в Сократа, а й у елейців. Мегарська школа упродовж тривалого часу. Мегарики зазнали впливу софістів, а в етиці - кініків. Вони вважали, що існує лише загальне, ототожнювали Розум, Добро, Бога. Евкліду приписують шість діалогів. Мегарик Евбулід (IV ст. до Р. Х.) прославився софізмами, в яких заперечував істинність одиничного. Відомі, зокрема, його софізми: «Брехун», «Рогатий», «Лисий», «Купа», «Захований».У софізмі «Брехун» порушувалося питання, чи можна визнати правдивим твердження, коли брехун називає сам себе брехуном. Софізм «Рогатий» ґрунтується на засновку, що людина має все, чого не втратила; якщо вона не втрачала рогів, то вона рогата. Проблема переходу кількісних змін у якісні порушується в софізмі «Лисий». Ґ. Геґель побачив у деяких зі згаданих софізмів зародки діалектики. Учень Евбуліда Діодор Крон (др. пол. IV ст. до Р. Х.), придворний філософ Птоломеїв, переймався проблемою можливого й дійсного, запе - речував патріотизм і вважав себе космополітом. Мисленик твердив, що для мудреця не існує жодних перепон, передбачених правом, звичаями чи релігією.

Елідо-еритрейська школа заснована Федоном (др. пол. IV ст.-- пер. пол. ІІІ ст. до Р. Х.), який походив з Еліди. Йому присвячений один з діалогів

Платона. У діалозі порушуються проблеми смерті: в цьому контексті філосо - фія трактується як готування до смерті, водночас осуджується самогубство. Федон розповідає про останній день земного життя Сократа, різні докази безсмертя людської душі (фізичний, психологічний, онтологічний, логічний), а також відповідні етичні висновки. Учень Федона Менедем (345/344 - 261/260 рр. до Р. Х.) переніс школу в Еритрею. Попри хист красномовства названих її представників ця школа дотримувалася засадничих ідей мегариків і не збагатила їхнього вчення оригінальними ідеями.

Особливий вплив мали дві школи, що дотримувалися крайніх поглядів - кініків і киренаїків, ґрунтовані на протогоршському релятивізмі.

Школа кініків заснована Антистеном (бл. 450 - бл. 360 рр. до Р. Х.), який поряд з Платоном належав до найвидатніших учнів Сократа. Походження назви школи не з'ясоване. Одні дослідники виводять її від імені гім - назія Антистена «Кіносарг» (стоокий пес), а інші - безпосередньо від терміна «собака», бо кініки жили так, наче собаки, обмеживши свої потреби.

Як твердить Діоген Лаертський, Антистену належить більше шістде-сяти праць у галузях філології, риторики, логіки, епістемології, етики, полі -тики. Жоден з його творів не дійшов до нашого часу. Філософ запропонував визначення поняття, без якого, як твердив Сократ, не може бути знання. Ви - хідне теоретичне положення Антистена зводиться до визнання лише конкретних речей, а саме пізнання обмежував сприйняттям. У етиці філософ наголошував, що лише чеснота - не тільки єдине добро, а й мета життя. Без чесноти не може бути щастя. Кініки відкидали життєві блага і визнавали тільки «природне» життя, осуджували нерівність, виступали за права жінок і рабів, називали себе громадянами світу, цебто космополітами.