Антична філософія

Як зразок кінічного мудреця в історії світової культури утвердився Діоген Синопський (пом. бл. 323 р. до Р. Х.). Відмовившись від маєтку, він жив відповідно до філософії кініків. Філософ постійно твердив: «Для того, щоб життя було до ладу, треба мати або розум, або зашморг». Поведінка Діогена шокувала атенців. До нашого часу дійшли розповіді, що Діоген серед сонячного дня ходив із запаленою свічкою по місту і кликав людей, а коли зібрав-ся натовп, філософ підніс палку і закричав: «Я кликав людей, а не мерзотників». Цікаво, що цар Александр Македонський сказав: «Якби я не був Александром, я хотів би бути Діогеном». Ще одна розповідь з життя Діогена також стосується Александра, який запитав філософа, що грівся на сонці, чого той хоче попросити в царя, а мудрець відповів: «Не заслонюй мені сонця». На чиєсь твердження, що життя - це зло, Діоген відповів: «Не кожне життя, а лише дурне життя». Платон назвав Діогена «збожеволілим Сократом».

Проте в теорії Діоген не був нігілістом. Йому приписували різні твори (діалоги, послання, трагедії), але жоден з них не зберігся. Філософ негативно ставився до вчень Платона й Зенона, спростовував їх не лише словами, а й діями, утверджуючи так свої погляди. Роль філософії він обмежував морально-практичним впливом. Потрапивши в рабство, філософ створив обґрунтовану систему виховання для дітей рабовласника і показав, що раб може мати владу над своїм господарем. На думку мисленика, філософія переважає всі форми культури, допомагає людині удосконалювати своє життя. Як «громадянин світу» Діоген заперечував державу, а ще не визнавав соціальної нерівності, зокрема знатного походження й сім'ї.

Філософ нехтував музикою, астрономією, геометрією та іншими науками, вважаючи їх непотрібними і некорисними. Протестуючи проти суспільних порядків, Діоген йшов до театру тоді, коли інші виходили, допитливим пояснював: «Саме так я намагаюся діяти упродовж свого життя». Найвище філософ ставив свободу. У глибокій старості він припинив дихати й помер. На його могилі поставили стовп, а на ньому кам'яну собаку.

Серед сократівських шкіл особливе місце посідає школа киренаїків, яку заснував Аристип (бл. 435 - бл. 355 рр. до Р. Х.). Він надавав переваги практиці перед теорією, стверджував, що людина спроможна збагнути лише її відчуття, а пізнати предмет неможливо, бо людина пізнає не речі, а лише власні стани. Метою життя філософ вважав приємності, цебто дотримувався гедонізму. Саму приємність Аристип трактував як єдине благо, хвилинний стан, що швидко минає, позитивний стан на противагу негативному стану як відсутності прикрощів чи страждань, наголошував на її тілесній природі, а різницю між приємностями вбачав у інтенсивності, а не в якості. Проте послідовники Аристипа почали переоцінювати його погляди, долаючи їх од - нобічність, зокрема наголошували на постійній радості, а не на хвилинному стані, визнавали духовні приємності, що розхитувало вихідну тезу гедоністів про приємності як єдине благо. Приблизно через століття доктрину кирена-їків розвивали прихильники Епікура.

Платон. Великий філософ Платон (427 - 347 рр. до Р. Х.) походив з уславленого атенського аристократичного роду. Насправді його ім'я Аристокл, а Платон - прізвисько, що перекладається як плечистий. Після страти Сократа він на двадцять років покинув Атени і подався в мандри, побувавши в Єгипті, Фінікії, Персії, Асирії і Вавилонії. Тричі потрапляв у неволю, але був врятований. З поверненням до Атен філософ відкрив свою школу в гаю, названому на честь героя Академа. Платонівська академія проіснувала аж до 529 р. від Р. Х., цебто 915 років. Помер вісімдесятирічний Платон на святі Аполлона, в день свого народження.

Ранні захоплення Платона найрізноманітніші: поезія, малярство, музика, гімнастика. Як борець він здобував перемоги на Олімпійських та Істмійських іграх. Вирішальний вплив на вибір двадцятирічного юнака мала його зустріч із Сократом, в якого Платон навчався вісім років. Хоч сам не займався політичною діяльністю, він плекав амбітну мрію, щоб «царями стали філософи», бо лише так можна впорядкувати світ на засадах добра, а не багатства. У такій діяльності філософ убачав «справжню політику».

На щастя, творча спадщина Платона збереглася до нашого часу. Дослідники відзначають унікальність його творів. Насамперед треба наголосити на тому, що Платон був не лише мислеником, а й видатним майстром художнього слова, тому його твори мають ще й мистецьку цінність. Філософ використовує метафори, вдається до іронії, не відкидає жарту, спирається на міти. Намагаючись урізноманітнити виклад своїх поглядів, філософ надавав перевагу діалогам, залучаючи до них учених, політиків, фахівців інших сфер. Попри невимушену розмову й неупереджені відхилення як стрижнева лінія простежується утвердження його теорії ідей.

Діалоги Платона переважно поділяють три групи залежно від періоду (ранні, середні, пізні) і тематики (сократичні, конструктивні й діалект- тичні). Діалоги раннього (сократичного) періоду присвячені етичним проблемам, написані ще роки учнівства Платона, спрямовані проти софістів. У них не відчутно майбутньої теорії ідей, поглядів Платона, що відмінні від поглядів Сократа. Діалоги середнього (конструктивного) періоду оцінюються як перехідні, започатковують теорію ідей як систему, відрізняються по - етичністю і містичністю. Нарешті, діалоги пізнього (діалектичного) періоду відтворюють завершення платонівського вчення про ідеї.

Попри враження безсистемності творчість Платона становить обдуману систему, охоплюючи різні частини філософії (онтологію, епістемологію, етику), а також проблеми психології, соціології, космології, космогонії. За своїми поглядами Платон - послідовний об'єктивний ідеаліст, вчення якого спирається на філософську думку Геракліта, Пітагора, Філолая, Парменіда, Емпедокла, Анаксагора і, звісно, Сократа. Платон дійшов висновку про існування світу ідей як незмінного буття на противагу змінюваним речам. Отож, виходить, що існують лише ідеї, а речі, можна сказати тільки стають. Наївних реалістів філософ порівнює з людьми, які від народження перебувають у печері й переконані, що тіні на її стіні, коли в печеру проникає світло, єдина реальність. Насправді реальним є ідеальний світ, що протилежний світу чуттєвому. Це - справжнє буття поза простором, вічний і незмінний ідеальний світ.

Платонівська ідея, або платонівський ейдос, «існує сама по собі». Ідей існує безліч, але не нескінченно. Ідеї становлять певну пераміду, вінцем якої є ідея добра. Як зазначив Аристотель, ідеї Платона - це наслідок дослідження в галузі понять, що мають відтворювати незмінне, істотне в об'єкті, чого не

вдається збагнути чуттєво. Платон розрізняє три варіанти взаємин речей та ідей: подібність, причетність і присутність. Подібність відтворює

прагнення речей до ідей. Водночас Платон зазначав, що речі причетні до ідеї, бо «будь-яка річ виникає через її причетність до особливої сутності. Присутність означає, що ідеї присутні в речах як їхній зразок і прообраз. Проте філософ признається, що сам не зрозумів остаточно таких взаємин. Платон стверджує, що в усіх речах наявна сила світового архітектора, який створив цей світ. Вічним прообразом космосу філософ, «батьком усіх речей», як вважає філософ, є «розум-деміург». Він - причина космосу і його творець, бо до цього скрізь панував невпорядкований рух. Щоб його впорядкувати, треба було вкласти ідеї як доцільні причини. Розум-деміург створив з вогню весь «небесний ряд богів». З цього випливає політеїзм Платона. З розуму й думки «розуму-деміурга виникло небо, а рівно з ним і час як «якась рухома подібність вічності». У самому космосі, як «живій сутності, що наділена душею й розумом», філософ розрізняв розрізняв, окрім них, ще й кулясте тіло з віссю в центрі, на якій тримається Земля, а навколо неї рухається космос. Отже, Платон - еґоцентрист. Світова душа не тільки охоплює космос, а й пронизує його, визначає пізнання.

Платон по-новому тлумачив душу, вважаючи її реальною, але не мате - ріальною, наділив її трьома функціями: біологічною, пізнавальною і релігійною. Нематеріальна душа - незалежна від тіла, гарантія єдності людини, безсмертна. Філософ зазначає, що «душа послуговується тілом для дослідження чогось за допомогою зору, слуху або якогось іншого чуття (адже досліджувати за допомогою тіла - це те саме, що досліджувати за допомогою чуттів), тоді тіло тягне її за собою у світ речей, що постійно міняються, і від зіткнення з ними вона сновигає, тривожиться і втрачає тяму, немов захмеліла». Душа перебуває в тілі, як у в'язниці, тому її істинне життя розпочинається пі - сля смерті. Мисленик пише: «Тіло наповнює нас бажаннями, пристрастями, страхами...з вини тіла ми не маємо вільного часу для філософії». Саме тому Сократ перед стратою радів смерті, бо вона звільняла його душу від тіла.

Кожна створена душа перебуває на своїй зірці. Платон обґрунтовує своє - рідний закон збереження душ, позаяк душі більше не творяться, а як безсмертні переселяються з одного тіла в інше. Польський філософ В. Татаркевич передає висновок Платона: «Злом душі є несправедливість, нестрим-ність, боягузтво, темнота; але досвід учить, що ті зла не доводять душу до смерті; значить, ніщо вже її до смерті довести не може». Проте душі нерівні, бо існує їх ієрархія залежно від причетності до найвищого буття ідей. Відповідно до неї філософ розрізняє три соціальні стани: філософів, воїнів і хліборобів. Філософів Платон ставить вище від царів - у цьому його інтелектуальний аристократизм.

У людському тілі душа забуває про свою за небесну батьківщину. Проте вона не втрачає дару пригадувати те, що було до її переселення на Землю. Платон допускає лише апріорне, цебто переддослідне знання, заперечуючи можливість апостеріорного, або набутого досвідом знання. На його думку, раціональне почуття випереджає чуттєве, бо до переходу на Землю душа могла споглядати поняття, ідеї, загальне, що в чуттєвому світі відтворюється дуже недосконало. Філософ стверджує: «Знайти знання в самому собі - це і значить пригадати». Пригадування (анамнеза) - це мистецтво філософської бесіди й розмірковувань, коли питання розбуджують знання. Інакше кажучи, вроджене знання, набуте тоді, коли розум перебував у попередньому житті, випереджає сприймання чуттєвого світу. Водночас Платон зазначав, що для дослідження речей служить емпіричний метод, а ідей - апріорний. Емпіричного знання фактів філософ не вважав науковим пізнанням. Ідеалом науки Платон визнавав математику, хоч не заперечував її хиб. Вище від математики він ставив діалектику, що шукає істину чистим мисленням. Діалек-тику Платон прирівнює до філософії. Її завдання подвійне: пізнати істину й здійснити переворот у душі, поєднавши моральне і прекрасне. Етика Платона ґрунтувалася на визнанні ієрархії благ з ідеалом блага на вершині й реальними благами на шляху до неї.

Треба зазначити, що Платон розглядає походження держави, але уникає її визначення. Філософ негативно ставиться до демократії, характеризуючи її як «безумство більшості». Водночас він ненавидить тиранію, а також олігархію (владу багатих) і тимократію (владу військових). Цим збоченським формам державного управління філософ протиставляє зразок досконалої держави, що в історико-філософській і філософсько- політичній літературі названа ідеальною державою. Така держава не абсолютизує рівності, поділивши громадян на три стани залежно від частин душі (розумної, шаленої, жаданої). Чеснота розумної частини душі в мудрості, а в суспільстві їй відповідає стан філософів як державних урядників. Шалена частина душі має за чесноту мужність - така душа належить стратегам (воїнам). Нарешті, жадана, або найнижча, частина душі властива хліборобам і ремісникам. У такому поділі Платон вбачає справедливість, наголошуючи, що «займатися своєю справою і не втручатися в чужі - це і є справедливість». Як вважає Платон, такий розподіл суспільних функцій забезпечує мир, бо переконує, що всі громадяни - брати. Далі він намагається розв'язати проблему гармонійності особистих і суспільних інтересів. На перше місце Платон ставить суспільні інтереси, яким не можуть протистояти інтереси якогось стану. В ідеальній державі воїни навіть не мають особистої власності, бо інакше вони не будуть турбуватися про інтереси держави, стануть її ворогами. Дослідники вбачають в «ідеальній державі» Платона прообраз кошарного соціалізму, який почало втілювати більшовицьке керівництво в СРСР.

Платонівська концепція держави суперечила прагненням людини до свободи і щастя, адже беззастережне підпорядкування державі не могло забезпечити їх. Подібний проект держави піддав критиці І.Франко.

Вчення Платона не мало впливу за життя філософа. Як відомо, проти нього виступив навіть його найславетніший учень Аристотель. Проте наприкінці античної ери воно відродилося під назвою «неоплатонізм».

Аристотель. Ще навчаючись у платонівській академії, Аристотель (384-322 рр. до Р. Х.) побачив уразливі місця вчення свого вчителя й вирішив усунути їх. Як наслідок була створена оригінальна філософська система. У заснованому Аристотелем Лікеї на противагу Академії Платона панував емпіризм. Назва філософської школи зумовлена тим, що вона була поряд з храмом Аполлона Лікейського. Аристотелівську школу ще називали парипатетичною, бо диспути його учасники вели під час ходіння.

Спадщина Аристотеля дуже багата попри те, що не всі його праці збе - реглися. У роки навчання в Академії Аристотель писав діалоги, але з них залишилися лише фрагменти. Наукові праці великого філософа стосуються логіки, метафізики, етики, політики, природознавства. Окрім того, відомі його поетичні твори. Якщо Платон надавав особливої уваги математиці, то Аристотель відводив таку роль природознавству Деякі з його праць пізніше були доповнені послідовниками філософа, чим зумовлена проблема їхньої антентичності.

Аристотель, якого ще за місцем народження називають Стагіритом, обґрунтовував філософські засади на досвіді лікарських шкіл, що чимало спричинилися до його емпіризму. З критикою платонізму він виступив ще у роки свого перебування в Академії. У Лікеї Аристотель досліджував проблеми біології, соціології, історії. а також психології, астрономії, етики. Звісно, його філософська система своєрідна, якщо йдеться про її цілісність, послідовність і викінченість. Дослідники звертають увагу на коливання філософа між поглядами Платона й Демокрита, позаяк він не спромігся розв'язати важливі філософські проблеми, що стосуються раціонального й емпіричного, загального й одиничного, розуму й тіла.

Попри енциклопедизм Аристотеля на першому місці для нього завше були проблеми філософії. Слід зазначити, що за часів Аристотеля завдання філософії зводили до пізнання істини. Широта філософських проблем спонукали мисленика до поділу філософії на окремі частини. Спочатку він виділив логіку, що підготовляє до вивчення філософських проблем, а відтак розділив теоретичну й практичну частини філософії на підставі подвійності способу людського життя як дослідницького й діяльного. Його теоретична філософія охоплює фізику, математику і першу філософію залежно від рівня абстракції. Найзагальніший рівень абстракції властивий першій філософії, що пізніше названа метафізикою, яка досліджує те, що існує поза природою, цебто самосуще буття. Згодом його назвали субстанцією. Аристотель розрізняв у ній два складники: форму, якій надавав поняттєвого змісту, і матерію як все неоформлене і неокреслене. Такий підхід був новий в античній філософії. Попередні мисленики трактували як субстанцію лише матерію, Платон визнавав нею ідеї, а Стагірит обгрунтував, що субстанція - це єдність матерії й форми, що передбачає гілеморфізм ( від гр. Иуїє - мАтерія і шотрИє - форма). Філософ надавав першість формі, яку можна пі-знати, бо матерія - непізнавана. Саме форма передає суть речі, тому потрак-тована як суттєвий складник, існує актуально і потенційно. У Бога й природі форма актуальна, але в першому варіанті вона без матерії, а в другому - в матерії. Потенційно та без матерії форми існують у душі.

Якщо Платон обґрунтовував двоїстість «ідеї - речі», то Аристотель переніс її на саму річ. Окрім форми і матерії, властивості речей визначають також причина і мета. Причина зумовлена формою як силою чи діяльним первнем субстанції. Причина залежить від мети, що перебуває в самій речі. З цього випливає така залежність: форма - причина - мета. Водночас форма - це енергія, що становить суть буття, а матерія - потенція, цебто протилежність енергії чи її доповнення. Таке трактування потенції також було новим у філософській думці. З потенції Аристотель виводив інші поняття: становлення він пояснював як актуалізацію потенції, а дійсність як зактуа-лізоване (закінчене) становлення, або ентелехію. Аристотель вбачав основу явищ у конкретних субстанція, а якісні властивості речей узалежнював від форми.

Оригінально Аристотель пояснював світ, вважаючи його за вічний, єдиний і водночас просторово обмежений. Вічність світу зумовлена вічністю його матерії, єдність світу в тому, що поза ним не може бути іншого світу, просторова обмеженість випливає з того, що кожна стихія має своє місце, але поза світом порожнечі не може бути.

Як наслідок обгрунтування різних причин Аристотель доходить ви - сновку про існування першої причини, яка становить незалежне буття, що нерухоме, незмінне, нескладне, нематеріальне, духовне, єдине, доконечне, досконале. Таке буття філософ ототожнює з розумом, що урухомлює світ, діючи за принципом нерухомого притягання, бо його дією є мислення. Щоб існував світ, доконечний Абсолют. Якщо Платон розпочав від Абсолюту, то Аристотель дійшов до Абсолюту у процесі дослідження фізичного світу. Фактично Абсолют означав чисту форму, що не знає матерії. Інакше кажучи, Стагирит дійшов висновку про доконечність існування Бога. Проте Бога він тлумачив інакше, ніж Платон, бо платонівський деміург створив світ, а аристотелівський Абсолют - лише урухомив вічний світ. Отож, філософ протиставляє недосконалому буттю світу досконале буття Бога.

Засаду про єдність форми й матерії Аристотель переносить у психологію. Філософ наголошує, що душа невід'ємна від тіла, лише становить фор-му людини, або енергію органічного тіла. Однією з функцій душі він вважав свідомість. На думку філософа, треба розрізняти три роди душі: рослинну, тваринну і мисленну. Остання душа властива лише людині, яка обдарована розумом, що є не лише практичним, або вольовим, а й теоретичним, або пі-знавальним. Окрім того, Аристотель розрізняв пасивний розум від активного, бо перший зазнає впливу дії, приймає, а другий - діє подібно до мотору.

Практична філософія охоплює етику й політику, а їм підпорядковані риторика, економіка й поетика. Щоправда, деколи Аристотель ставив поетику окремо як творчу філософію. Етика Аристотеля докорінно відрізнялася від етики Платона, бо перша емпірична, пов'язана з діянням, а друга - дедуктивна, нормативна. Платон орієнтувався на загальний закон, а його учень шукав живого взірця людини, яка прагне евдаймонії (від гр. е^аітопіа - щастя).

У теорії пізнання Аристотель на противагу Платону наголошував на єдності буття, протиставляючи йому знання. Загальне знання - це домен логіки, що вилонилася з метафізики, яка займається одиничним буттям. Ари - стотель ототожнює закони мислення й закони буття. Заперечуючи існування небуття, філософ все-таки допускає його у відносному, обмеженому й конкретному сенсі.

Платонівському світові тіней Аристотель протиставив як реальний чуттєвий світ. Він розрізняє два критерії сутності: 1) пізнання в понятті; 2) «здатність до окремого існування». Проте ці критерії не сумісні. Перший критерій сутності філософ аналізує на основі з'ясування роду, загального і всезагального. Фактично рід і загальне він ототожнює, а вершиною всеза- гального вважає категорії, що поділені на групи, які означають сутність, якість, кількість, відношення, дію і страждання. До них ще додають місце, масу, становище, владання. Всі категорії пов'язані із сутністю, і лише вона може існувати самостійно.

У своєму вченні про буття Аристотель вперше в історії філософії на засадах логіко-теоретичного методу аналізує попередні вчення, але оцінює їх як неповноцінні, своєрідний підхід до його філософської системи як енте-лехії (від гр. епіеїескеіа - здійсненність), що означає завершеність. Філософію Аристотель трактує як системно-раціоналізоване вчення про природу, в якій шукає первень не лише природних, а й психічних і соціальних форм. Як зазначають дослідники, Аристотель приписує попередникам своє розуміння деяких понять.

Незгоду зі своїм вчителем Аристотель висловив такими словами: «Хоч Платон й істина мені дорогі, але священний обов'язок наказує віддати перевагу істині». Традиційно його думку передають коротше: «Ти, Платоне, мені друг, але істина миліша». Проти платонівської теорії ідей Стагірит висунув сім заперечень. Насамперед він зазначав, що логічно ідей має існувати більше ніж речей, бо ж не обійтися без ідей роду, виду тощо. Окрім того, визнаючи ідею сущого, логічно треба допустити ідею знищуваного, що суперечить платонівській теорії. Якщо речі лише тоді мають якесь значення, коли прилучаються до ідей, то виходить, що вони ототожнюються, а це веде до висновку про існування єдиного світу сутностей. Теорія ідей логічно допускає кілька ідей для предмета, який може ототожнюватися також з тим, що мислиться, але не існує. Твердження, що ідеї - це сутність речей, та вони не можуть існувати поза речами, інакше - ідеї не виступають сутностями речей. Не пояснити й того, як нерухомі ідеї можуть бути джерелом руху реальних тіл. Нарешті, теорія ідей не спроможна пояснити причину чуттєвих речей.

У підході до пізнання істини філософ наголошує на тому, що вона при - ховується, а світ пізнається не лише в чуттєвому сприйнятті. Аристотель прагне єдності чуттєвого й раціонального пізнання, хоч і не може його досягти. Філософ розрізняє рівні пізнання: пізнання розпочинається з чуттє-вого сприйняття (перший рівень), далі йде досвід (другий рівень), відтак - наближення до знання чи техніки (третій рівень), нарешті - рівень наук, серед яких найвище стоїть філософія (четвертий рівень). Знання, як вважає філософ, існує до пізнання. Переваги він надає активному розуму, який виник у Бога раніше від розуму пасивного, а в людини потенційне знання стає ак- тивним, цебто переходить до ентелехії. Спираючись на дуалізм буття і знання, філософ виокремлює з метафізики логіку, що переймається загальним знанням. Головними темами логіки Аристотель називає поняття й судження, перше з яких має підставою визначення, а друге - досвід. Проте філософ визнавав логіку не окремою наукою, а як знаряддя наук, цебто метод викладання набутого знання.

У філософії Аристотеля до пізнання істини ведуть два шляхи: логічний (від загального до часткового) і психологічний (від часткового до загального). Перший шлях відповідає природі речей, а другий - людському інтелектові. У цьому відмінність Аристотеля від Платона, який обґрунтовував шлях інтелекту від загальних понять, що надані людині від народження, до дедукції. На думку Аристотеля, основою науки є чуттєве сприйняття світу, а раціональне не зводиться до його узагальнення, бо воно потенційно закладене в розумній частині душі. Саму науку він зводить до з'ясування причин явищ.

Серед наук філософ розрізняє три види: теоретичні, практичні і творчі. У «Метафізиці» він зазначає: «Кожне мислення спрямоване або на діяльність, або на творчість, або має теоретичний характер». Щоправда, при тако-му поділі виникає питання про відмінності між теорією, діяльністю і творчістю. Слід зауважити, що мислення, яке стосується творчості й діяльності, не може вважатися науковим. У свою чергу наука орієнтована на пізнання доконечного. Як відомо, Аристотель характеризує практику звужено, тому практичну діяльність обмежує лише етикою і політикою. Наука виникла з появою дозвілля, а поштовхом до народження філософії він вважав здивування, що закінчується відкриттям причин.

Аристотель досліджував проблеми держави. Він зазначав, що держава складається з громадян як політичних істот і становить форму їхнього співжиття в умовах політичного ладу на основу розподілу державної влади на законодавчу, адміністративну і судову. Крім держави, є ще дві форми співжиття - сім'я і поселення. Форми державного правління філософ поділяє на пра-вильні (монархія, аристократія і політія), а протиставляє їм неправильні (тиранія, олігархія, демократія). За критерій правильності визнана можливість служити загальному добру, а не задовольняти інтереси однієї особи (при тиранії), меншості (при олігархії), більшості (при демократії). Філософ не заперечує рабства, але вважає, що в ідеальній державі рабовласниками мають бути греки як сильні світу цього, а рабами - варвари. Раб, зазначає Аристотель, за своєю природою, належить не собі, а іншому. Ототожнюючи раба й варвара, філософ йде далі: він заявляє, що з рабами не воюють, а на них полюють - і це справедливо.

Вчення Аристотеля спричинило особливий вплив на розвиток філософської думки і науки, зокрема й на навчання в Києво-Могилянській ака-демії. Спираючись на нього, святий Тома з Аквіна обґрунтував існування Бога, створив власну філософську систему, що в оновленому стані відома в наш час як неотомізм.

3. Філософські школи етичного спрямування елліністичного періоду

Завоювання Александра Великого вивели грецьку культуру поза межі Еллади, де вона зустрілася з чужими культурами. Від цього часу йдеться про елліністичну культуру, що розпочалася в ІІІ ст. до Р. Х. Філософію цього періоду розвивали не лише етнічні греки, а й представники народів, яких називали варварами. Окрім того, як філософські центри після занепаду Атен утверджувалися Рим і Александрія.

Після смерті Александра його завоювання поділили македонські полко - водці та їхні нащадки. Так виникло царство Птоломеїв (322 р. до Р. Х.), цар - ство Селевкідів (312 р. до Р. Х.), царство Антигонідів (283 р. до Р. Х.). Тривала криза античного суспільства спричинилася до виникнення нових філософських течій, серед яких виділяють кептицизм, епікуризм і стоїцизм. Вони спиралися на здобутки еллінської філософії, але не могли не зважати на зміни в суспільному житті, коли запанувала військово-аграрна аристократія, а властивості давньогрецького поліса злютувалися з особливостями давньосхідних монархій. Зазнає змін навіть предмет філософії. Хоч вона й надалі залишається теоретичним світоглядом, акценти переносяться на етичні проблеми, але без соціального забарвлення. На перший план виходить питання свободи в умовах тодішніх тоталітарних режимів.

Скептицизм. Спочатку можна говорити про ренесанс еллінізму, а далі - про декаданс, що проявився в поширенні скептицизму, який розхитував віру в сили філософської думки і сприяв антифілософському містицизму. Скептицизм пов'язується з агностицизмом, що не перешкодило безпрецедентному розвитку науки в нових центрах культури. Він ґрунтувався на основі попередніх філософських ідей, що зафіксували суперечність чуттєвих вражень і понять, між мінливістю в почуттях і постійністю буття в розумі.

Давалися взнаки погляди софістів й аргументи проти них Платона. Попри таку спадковість античний скептицизм як філософське вчення оригінальний за змістом і трактуванням завдань.

Засновником скептицизму визнано Піррона з Еліди (бл. 365 - бл. 275 рр. до Р. Х.). Філософ вивчав не лише античну філософію, а й ознайомився з індійськими софістами, співцями гімнів і практикою тамтешніх магів. Діоген Лаертський писав про погляди Піррона:м «Він нічого не називав ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим, ні несправедливим і, відверто кажучи, вважав, що істинно ніщо не існує, а людські вчинки зумовлені лише законом і звичаєм, бо ніщо не є більшою мірою одним, ніж іншим».

У житті філософ нехтував будь-якою небезпекою і нічого не боявся, сформував етичний ідеал людини «атараксії»(від гр. аїагахіа - відсутність хвилювань, незворушність). Піррон брав участь в азійському поході Александра Великого. Спочатку він займався лише живописом, в якому проявив-ся як художник пересічного рівня хисту. Полюбляв блукати, розмовляти із собою, бути байдужим до довкілля. Відтак Піррон усамітнився. На батьківщині користувався пошаною, тому його краяни визнали філософа своїм верховним жерцем, а всіх філософів звільнили від податків.

Учнів Піррона називали пірронівцями, а ще апоретиками, скептиками, ефектиками і зететиками. Такі назва пояснювали тим, що як зететики вони шукають істину, але як скептики не знаходять її, як ефектики сумніваються в усьому, а як апоретики відчувають утруднення навіть у догматичних питаннях. Своєю метою скептики вважали спростування догм усіх філософських шкіл, а самі уникали догматичних висловлювань, не допускали будь-яких визначень, вважали, що на кожне слово є слово протилежне. Отож, цим зумовлене незнаття істини.

Наголошуючи на труднощах узгодити видиме й гадане, скептики зводили їх до десяти способів, про що пише Діоген Лаертський. По-перше, різні істоти неоднаково сприймають насолоду й біль, тлумачать користь і шкоду. Приміром, для людини віха смертельна, а для перепілки - поживна.

По-дру-ге, кожна людина схильна до певного заняття (лікування, хліборобства, торгівля), що йдуть їй на користь, а інші - на шкоду. По-третє, одну й ту саму форму різні люди бачать не однаково, бо одна людина орієнтується на колір, інша - на смак, а ще інша - на нюх. По-четверте, різні люди мають своє тлумачення здоров'я, хвороби, радості, молодості тощо, а звідси - неоднакове бачення того самого. По-п 'яте, наявність неоднакових понять, звичаїв і переконань породжує сумніви щодо тлумачення прекрасного і потворного, істинного й хибного, добра і зла. По-шосте, все сприймається в з'єднанні і взаємодії, а не в чистому вигляді. Як наслідок той самий камінь, що тяжкий на повітрі, легкий у воді. По-сьоме, треба зважати, що залежно від відстані предмети уявляються різними: сприймається інакше не тільки форма, а й колір, а й вага. По-восьме, залежно від кількості та якості по- різному впливають на людину тепло, холод, швидкість, колір. Якщо незначна кількість вина зміцнює тіло, то її збільшення призводить до розслаблення. По-дев'-яте, ставлення до певних явищ залежить від їхньої постійності, звичності чи незвичності, винятковості. Не однаково сприймають землетрус у краях спокійних і в зоні відповідного ризику. По-десяте, треба брати до уваги співзалежність понять, що непізнавано само по собі, адже легке порівнюється з важким, велике з малим тощо. Щоправда, послідовники Агриппи додавали до них ще п'ять: від суперечності, від прямування до нескінченності, від відносності (зв'язку), від припущення, від взаємної доведеності.

З позицій скептицизму Піррон підходив до трактування щастя. Філософ ставив три питання, на які треба відповісти: 1) який склад речі? 2) як ста - витися до них? 3) яка користь із такого ставлення? На перше питання всі фі - лософи відповідали по-своєму, суперечили один одному. Звідси - висновок, що не можна сказати нічого достеменного ні про світ, ні про речі, з яких він складається. Отож, ні про що не варто стверджувати чогось достеменного. На тій підставі треба стриматися від відповіді на друге питання. Проте Піррон намагається уникнути агностицизму, адже наявні чуттєві сприйняття чи враження. Не слід видавати власні враження за істину. Нарешті, відповідь на третє питання: утримавшись від суджень про істинну природу речі, треба проявити непохитність (стриманість), бо саме в цьому полягає доступне щастя.

Питанням сумніву зумовлене питання діяльності. До нас дійшли пря-мо протилежні версії. Одна з них твердить, що Піррон утримувався від суджень лише в філософії, а в житті діяв інакше. На противагу їй інша версія наголошує на відповідності його життєвої позиції філософським поглядам. Зрештою, треба зважити, що сама назва цієї філософської течії походить від грецького слова 8керґіко8, що перекладається як «бути в нерішучості» або «зважувати». З цього випливає сам сенс філософської течії, яка аж ніяк не означає беззастережного заперечення самої можливості пізнання, а тільки утримання від остаточних висловлювань і беззастережного вибору одного із протилежних суджень. Інтерес до скептицизму зумовлений переосмисленням предмету філософії на проблеми життя і навіть виживання в нових умовах. Саме тому Піррон порушив питання про щастя.

Після Піррона не залишилося жодних писань: свої погляди філософ викладав усно. Про зміст пірронізму доводиться судити на підставі праць пі - зніших мислеників, хоч ознайомлення з ними породжує серйозні сумніви. Учень засновника скептицизму Тимон (320--230 рр. до Р. Х.) відомий як автор не лише філософських праць, а й поетичних і драматичних творів. Відомо, що він пародіював «Ілліаду» й «Одіссею». Серед філософів Тимон ви - знавав лише Піррона, а всіх інших звинувачував у «марнослів'ї», щоб догодити дурній юрбі. Сократа, Платона й Антистена він називав «базіками», а філософію Аристотеля таврував як «бучно порожню» і «нудотну» мудрість. Стоїк Зенон прирівняний до жадібної старої баби, що в догматичному диму намагається зловити істину в образі риби. Ксенофана звинувачує в дог - матизмі. На противагу цим філософам Піррон скромний і немарнославний, він відкинув марні питання і не шукав фіктивних доказів. Подібно до Піррона Тимон розрізняв незалежне існування речі й спосіб її чуттєвого сприйняття, наголошував на його достовірності.

Піррон і Тимон репрезентують первісний пірронізм, серцевину якого становить етика. Дослідники наголошують на його впливі на стоїцизм і епікуризм. Другий період, що названий академічним пірронізмом, репрезентують філософи Аркесілай (315 - 241 рр. до Р. Х.) і Карнеад (бл. 214 - бл. 129 рр. до Р. Х.). Аркесілая характеризують як світлолюбця й безкорисли-вого лицаря, що любив красу, мистецтво й поезію. Скептик Карнеад спричинився найбільше до утвердження скептицизму, хоч нічого не писав. Про його вчення відомо із записів учня Клітомаха. Карнеад уславився як борець проти догматизму.

Відтак настав період занепаду скептицизму, але згодом його відроджують як молодший піронізм філософи Енесидем (прибл. 1 ст. до Р. Х.) й Агриппа (роки життя невідомі), чільні представники третього періоду скептик - цизму. Відомості про Енесидема дуже суперечливі. Його головною працею називається «Вісім книг пірронових промов», а ще дослідники згадують його праці «Про мудрість», «Про дослідження», «Пірронівські нариси». Філософ спирався на вчення загадкового Геракліта, ймовірного його вчителя, який працював лікарем-емпіриком, про протилежність між тим, що існує, і тим, що здається. Окрім того, Енесидем начебто погоджувався з Гераклітом у питаннях, що стосуються природи душі, істини, сутності тіл, поділу часу, видів руху, а ще тотожності і відмінностей цілого й частини, визнавав повітря за пер - винну стихію душі. Проте деякі дослідники розглядають таке твердження як гіпотетичне.

При дослідженні поняття причини Енесидем доходить висновку, який не тільки допускає існування причини, а й заперечує його. Причина існує, що підтверджує рух, і водночас не існує, бо її неможливо мислити. У пояс-ненні причини філософ виступає як попередник відомого шотландського мисленика Д. Г'юма. Отож, філософ має утримуватися від висновку про існування причини чи її неіснування. Енесидему приписують вже згадані десять аргументів щодо реального, які ще називають «тропами». Нічого достеменного не відомо ні про життя, ні про діяльність Агриппи, про погляди якого пише Діоген Лаертський. Як вже зазначалося, послідовники Агриппи додали ще п'ять «троп» до десяти Енесидемових.

Скептики утримуються від беззастережних висновків, від відповідей на догматичні питання, хоч їхні дослідники неоднаково оцінюють кінцеву мету: одні - наголошують на безпристрасності, інші - на м'якості.

Епікуризм. Засновником другої течії в елліністичній філософії був уродженець острова Самоса Епікур (341-270 рр. до Р. Х.), який вісімнадцятирічним юнаком переїхав до Атен. Спочатку він був учнем атомістів і скептика Піррона, але в 306 році до Р. Х. заснував власну школу, якою керував до кінця свого життя. Ворогів йому вистачало, хоч насправді філософ попри просте життя, був шляхетною людиною й у житті дотримувався високих мо-ральних вимог, чого не можна сказати про його ставлення до античних філософів, починаючи від Платона, якого називав золотокованим мудрецем, а його учнів - Діонісійовими блюдолизами. Не оминув своїми звинувачен-нями Аристотеля, Протагора, Геракліта, Демокріта та інших. Скептик Пір -рон був для нього невігласом і неуком.

Діоген Лаертський називає 40 творів Епікура, а всього мисленик написав 300 книг. Крім філософії, він досліджував проблеми різних наук, зокрема природознавства, фізики, метерології. Система Епікура характерризу- ється цілісністю й завершеністю. Його учні найбільше спричинилися до вдо - сконалення теорії пізнання.

Епікур творив у період, коли на перше місце вийшли проблеми люди - ни, її турботи про спокій, безжурне життя, що не знає страждань. Мисленик писав: «Марні слова того філософа, що не лікують якихось страждань людини». Філософія має виліковувати недуги душі так само, як медицина хворо-би тіла». В одному зі своїх листів Епікур повчав: «Хай ніхто в молодості не відкладає заняття філософією, а в старості не втомлюється займатися філософією». Вивчення природи, на його думку, спричинено тим, що людину лякають небесні явища й смерть. Сам філософ ставився до смерті стримано. Він заявляв: «Смерть - найстрашніше зло, але воно не стосується нас, позаяк смерті нема, коли ми існуємо, а коли смерть настала, тоді ми не існуємо».

Як вважав Епікур, філософію складають три частини: етика, фізика і «каноніка», яку ототожнював із теорією пізнання. Етика - це вчення про мету і сенс життя, а мета життя - це досягнення щастя, що означає зазнавати приємності й не зазнавати страждань. Щастя тлумачиться в гедоністсько- му (від гр. Нє^пє - задоволення) значенні. Філософ ототожнює щастя з відсутністю страждань, що вже само по собі є приємністю, бо людина прагне, щоб її тіло було здорове, а душа спокійна. Водночас вважаючи саме життя благом, Епікур утверджує культ життя. Такий підхід дає підстави для того, щоб спростувати твердження, що Епікур визначає приємності лише запереченням страждання, адже він наголошує й на позитивному стані насолоди. Філософ роз'яснює: «Коли йдеться про те, що приємності - це кінцева мета, то ми розуміємо не приємності блудників і не приємності від чуттєвих насолод, як думає дехто, хто не знає чи не погоджується або неправильно розуміє, бо ми розуміємо звільнення від тілесних страждань і душевних тривог». Отож, йдеться про два види приємностей: приємності спокою, або відсутність тілесних страждань, і приємності руху, що властиві не лише тілу, а й душі. Проте для істинної приємності доконечна розважливість, яку філософ ставить навіть вище від філософії, заявляючи: «Від розважливості походять усі інші чесноти: вона навчає, що не можна жити приємно, не живучи розумно, морально і справедливо, і, навпаки, не можна жити розумно, морально і справедливо, не живучи приємно».

Класифікуючи приємності, філософ виходить з того, що бажання бувають природні й химерні. У свою чергу природні бажання поділяються на доконечно природні й недоконечно природні. Інколи, зазначає філософ, доводиться уникати приємностей і надавати перевагу стражданням. Йдеться про приємність, наслідком якої може бути велика неприємність. Окрім того, після страждання приємність залишається упродовж тривалого часу. Як вважає Епікур, страждання душі, або духовні, тяжчі від страждань тіла, або фізичних: страждання тіла зумовлені лише теперішнім, а страждання душі пов'язані з минулим, теперішнім і майбутнім. Філософ доходить висновку про різні джерела приємностей, бо одні - виникають при відсутності потреб, а інші - при задоволенні їх. При відсутності потреб людина вільна від страждань, а незадоволення потреб пов'язане зі стражданнями. Звідси висновок Епікура: «Найбільше приємностей має той, хто має найменше потреб». «Негативна» приємність - це не тільки справжня мета життя: вона ви-ща від позитивної приємності як засобу, що притлумлює страждання.

Філософ повчав: «Живи непомітно». При індивідуалізмі свого тлумачення етики Епікур надавав особливого значення дружбі, що не порушує спокою, відповідає вимогам справедливості. Він наголошував: «Справедливість, що походить із природи, є угодою про корисне, націлена на те, щоб не шкодити комусь і не терпіти шкоди». Справедливість спільна для всіх людей, корисна у відносинах між ними й для країни. Епікур наголошував на культі дружби й потребі шляхетного життя, навчав шанувати закони, дотримуватися добрих звичаїв, не засмучувати ближнього, не шкодити тілу й не втрачати засобів для життя. Для розуміння епікурівського змісту приємностей треба зважати на такий висновок мисленика: «Не учти і святкові походи, насолоди любові й насолоди піднебіння при заставлених столах роблять життя солодшим, а тверезий розум, який... відкидає хибні гадки, що завдають душі найбільше неспокою». Отож, шлях до щастя, крім чеснот, ще вказує розум. Розум дає змогу, по-перше, вибирати приємності, а по-друге, спрямовувати думки, щоб вони уможливлювали щастя.

Щоб подолати почуття страху, який панує над людиною, особливо страх перед смертю, Епікур вдається до вивчення природи і творення від - повідної теорії, яка називається фізикою. Звісно, його висновки могли ґрунтуватися на вченні Демокрита, що створив причинову систему на противагу платонівській, аристотелівській і стоїчній концепціям. Ця система ґрунтувалася на механістичному підході до руху атомів.

На принципах атомістичної фізики ґрунтувалася епікурійська картина світу. Філософ висловив думку про безмежність Вселенної і про безліч світів у ній. Усі тіла Вселенної розпадаються, але з різною швидкістю. Не може бути винятком людська душа, яка також розпадається.

Намагання пояснити на механістичних засадах психічні явища було не просто. Епікур уявляв душу як своєрідну матерію, подібну до тепла, що роз- ливається по всьому тілу. Душа гине разом із тілом, бо «смерть є кінцем чуттєвого відчування», цебто смерть припиняє всі страждання людини. У людському житті дошкулює не так страждання, як страх перед ним. Епікур не вірив у «золотий вік» людства, бо людина була найнещасніша саме в природному стані. Відтак людина успокоїлася перед природою і щодо інших людей, що покликана завершити філософія. Звісно, Епікур мав на увазі саме свою філософію. Людина буде щаслива, коли пізнає, що щастя в ній самій, а не в зовнішніх умовах. Такий підхід спричинився до того, що дослідники на - зивають його школу своєрідною сектою.

Якщо для щастя потрібний розум, то від нього невіддільна належна культура думки. Критерії істини й правила її пізнання досліджує каноніка (від гр.капоп - правило), яку ототожнюють з теорією пізнання. Філософ розрізняє сприйняття, загальне уявлення й почуття. При аналізі поняття Епікур розрізняє устійнені образи, відтворені в певному порядку, від образів, що ізольовані в повітрі й нагадують павутину. Якщо перші образи проникають в органи чуття, то другі - пронизують пори людського тіла. При їхньому переплетенні в людини виникають уявлення певних речей, від яких походять по-няття. Проте Епікур не трактує їх як вроджені ні логічно, бо вони виникають як спогади. При очевидності сприйняття й загальні уявлення завжди істинні. Не виняток навіть фантастичні уявлення, бо й вони ґрунтуються на дійсності. Згідно з канонікою чуттєві сприйняття і загальні уявлення водночас вважаються критеріями знання. Уявлення, пов'язане з іншою дійсністю, має наслідком замилення, тобто воно хибне. Епікур згадує кентавра як поєднання образів людини й коня.

Безпосереднє враження непомильне, але один і той самий предмет мо - же спричинити різні враження. Суть у тому, що людина пізнає не самі пред- мети, а їхні подоби, які відірвані від предмета, а перехід від подоби до пред - мети здійснюється опосередковано, через судження. Звідси - небезпека помилки, бо подоби змінюються до сприйняття органами чуттів, при сполуці з подобами інших предметів створюються нові сполуки, а ще, окрім того, будова органів чуття не дає змоги сприйняти всіх подоб.

Спираючись на чуттєві враження, Епікур займався також й генезою пізнання. Йдеться про сенсуалізм у генетично-психологічному сенсі, з чим пов'язана «епікурійська індукція», коли з первісних уявлень виникають «типові уявлення», а з них поняття, судження і припущення. Сенсуалізм спри-чинив також індуктивну логіку епікурійців, яку вони пояснювали як висовування за подібністю.

З філософії Епікура виникають його погляди на походження мови. Він стверджує, що спочатку кожен народ давав назви речам відповідно до своїх відчуттів і вражень. Згодом кожен народ на основі загальної згоди називав по - своєму називав речі так, щоб уникнути двозначності й досягти стислості.

Епікур посідає особливе місце в історії філософії. Порівняно зі своїми попередниками він визначив інакше завдання філософії, обґрунтував доконченість етики, що ґрунтується на істинному знанні про світ, як підсумок вчення про людину. Філософ створив вчення про критерії, назвавши його канонікою як складовою частиною філософії, що охоплює також фізику й етику. В осерді філософії Епікура -- поняття свободи. Як наслідок його вчення про мораль було етикою свободи, що протилежна вченню стоїків, які наголошували на ролі доконечності в житті людини. Передумови свободи філософ вбачав у самій природі фізичного світу. Важливе значення має вчення Епікура про справедливість, що ґрунтується на праві, в основі якого лежить загальна користь.

У Давньому Римі найяскравішим представником епікуризму був Тит Лукрецій Кар (бл. 99/95 - 55 рр. до Р. Х.), про життя якого відомо дуже мало. Як твердили пізніші дослідники, Лукрецій наклав на себе руки в 44 ро - ки. Йому приписують кілька книг, але вони не відомі. Зате його філософ-ська поема «Про природу речей» («De rerum natura») - це не лише систематизований, а й аргументований виклад епікуризму. При підході до поеми дослідники звертають увагу на традиційність і оригінальність. З традиційного погляду твір нагадує філософсько-дидактичний епос. Оригінальність поеми в тому, що її автор не лише справжній філософ, а й своєрідний талановитий поет. Лукрецій писав: «Навчаю я великого знання, намагаючись дух людини витягти з тісних тенет забобонів». Він переконаний в істинності свого «великого вчення».

Основна увага філософа приділена обґрунтуванню цілісної картини сві - ту, в якому забезпечене спокійне існування людини. Усі речі складаються з первнів, які прийнято називати атомами, хоч Лукрецій не любить того слова. Атоми дрібні й кругловаті, рухаються в порожняві, Лише завдяки цьому рухові існує час. Душа людини також складена з атомів. Завдяки їм людина може відчувати. Від душі невіддільний розум (дух), який розміщується в тілі. Розум - головна цінність людини, її істинна сила.

Людина сприймає світ чуттєво, а усвідомлює його розумом, бо знає об - меженість чуттєвого сприйняття. Пізнання можливе тому, що з поверхні речі випромінюються її «тонкі подоби», «образи-тіні», або копії речі. Від їхнього проникнення через очі чи «пори» душі людина отримує певні враження й душевні стани.

Лукрецій дотримується погляду про смертність людської душі, що не підвладна надприродним силам. Атоми душі зчеплені лише доти, доки зв'язані атоми тіла. Услід за Епікуром Лукрецій твердить, що життя і смерть лю-дини не зустрічаються: звідси - недоречність страху перед смертю.

Як послідовник Епікура Лукрецій переконаний, що лише Епікур знає істину, бо він своїм талантом не тільки вивищився над людьми, а й затьмарив їх, подібно до Сонця, перед яким меркнуть зорі. Великих античних філософів Сократа, Платона, Аристотеля автор поеми не згадує. Таке саме його ставлення до софістів, скептиків, стоїків. Лукрецій наголошує на недоліках вчень Геракліта, Емпедокла, Анаксагора. На противагу своїм попередникам Лукрецій висловив думку про нескінченність світу. Водночас він застерігає, що світ наближається до загину.

Треба наголосити, що Лукрецій опинився в скрутному становищі. По-перше, філософ писав не чисто філософський твір, а філософську поему, що зумовлювало її стиль. По-друге, латиномовна філософська термінологія ще не була розроблена, бо найбільше до цього спричинився згодом Цицерон. Як наслідок автор поеми знайшов нестандартний вихід: він намагався перетворити філософські абстракції в поетичні образи.

Самостійність Лукреція як мисленика проявилася в його суспільно - політичних поглядах. Якщо Епікур надавав перевагу позиції віддаленого спостерігача, то його послідовник не міг бути байдужим, миритися з моральним занепадом римської знаті.

Стоїцизм. Стоїчна школа має тривалу історії. Її виникнення пов'язу-ють з кінізмом. Серед послідовників цієї течії називають нашого краянина з Ольвії Біона Бористеніта. Засновником школи був фінікієць Зенон з Китія (бл. 336 - 264 рр. до Р. Х.). В Атенах він пропагував свої філософські погляди в портику, що давньогрецькою мовою називається <Шоа» і ще перекладається як «галерея», «зала», «накрита колонада». Отак його послідовників почали називати стоїками. Зенон помер у похилому віці, зупинивши дихання. Слід зазначити, що це був перший випадок самогубства серед античних філософів, проти чого стоїки не заперечували. Йому приписують чимало праць з різних галузей науки, але від них збереглися переважно назви, а в ліпшому разі - фрагменти.

Спадкоємцем Зенона був Клеанф (бл. 330 -- 232 рр. до Р. Х.). Його вважають автором «Славня Зевсу», який дійшов до наших днів. Окрім того, Клеанфу приписують ще 60 творів, що збереглися фрагментарно. Мисленик дотримувався художньо-філософського світогляду, трактуючи Вселенну як велику живу істоту з Богом як душею і Сонцем як серцем. Відомий як перебі-єць, бо захоплювався кулачками. Клеанф прославився як працелюб: вночі працював як водонос і пекар, а вдень навчався за плату в Зенона. Помер, заморившись голодом.

Завершив становлення давньогрецького стоїцизму Хрисипп (бл. 281/277--208/205 рр. до Р. Х.), що, як твердить Діоген Лаертський, «вирізнявся великим хистом і різнобічною дотепністю». Про себе він казав: «Якби я робив, як усі, то не був би філософом». Мабуть, найбільше характеризує його як стоїка таке прислів'я: «Якби не було Хрисиппа, то не було б і Стої». Відомо, що йому належить 705 творів, в основному, з проблем логіки й етики. Ще до заняття філософією Хрисипп бігав на довгі дистанції.

Давньогрецькі стоїки обґрунтовували структуру філософії. Зенон з Ки-тія поділяв її на фізику, етику й логіку. Аналогічних поглядів дотримувався й Хрисипп. Відмінності між ними полягали тільки в наданні переваг різним частинам. Клеанф виділив більше частин: діалектику, риторику, етику, політику, фізику й теологію. До речі, саме Зенон запровадив у філософію саму назву логіка.