Антична філософія

Від Стагирита стоїки перейняли вчення про співвідношення форми й матерії, але трактували світ як єдине тіло, що живе, нерозчленоване, наділене диханням і божественними властивостями. Водночас вони намагалися поєднати положення про доконечність з ученням про єдність, досконалість і доцільність світу, в якому всі частини залежать від цілісності.

В етиці проявилася протилежність стоїцизму й епікуризму, яка стосувалася трактування свободи і мети людського життя. Епікурійському патосу свободи стоїки протиставили доконечність («долю»), якої не уникнути. Доля веде одних добровільно, а інших - під примусом. Як приклад життя стоїки називали життя мудреця, бо воно узгоджене з природою, підпоряд- ковується розумові, панує над пристрастями. У такому житті втілюється його найвища мета - атараксія (від гр. аґагакєіа - спокій), цебто стан незворушності.

Ставлення стоїків до людини ґрунтувалося на тому, що йдеться про істоту, яка, по-перше, ізольована від інших, а по-друге, суспільна - становить частину світу. Отож, людині властиве прагнення до самозбереження, що можливе в державі й через усвідомлення себе як частини світу, цебто цілісності. Звідси - висновок про вищість інтересів держави над особистими інтересами, непохитність переконання, що треба віддати життя як жертву для держави. Проте стоїки були космополітами, дотримувалися настанови, що «людина - це громадянин світу».

Із твердження стоїків про єдність світу випливає висновок про єдиний світовий процес, а з нього - про причинність, бо передбачається єдине джерело сил. Причинні дії визначають вогонь, повітря і пневма як їхня суміш. Треба брати до уваги обставини, без яких дія не можлива. Проте кожна причинна дія зумовлена певними законами природи, чим визначається поняття фатуму як єдиного причинного зв'язку всіх процесів. Від цього стоїки до-ходять висновку про промисел і «свободу волі в межах доконечності».

Між фатумом і промислом стоїки розміщують природу, що поєднує властивості першого (недостатнє усвідомленні) і другого (доцільність). Такий підхід дає змогу зрозуміти існування в світі зла, хоч тут між стоїками проявляються певні відмінності, бо Клеанф приписує їх фатуму, а Хрисипп не заперечує волі промислу.

Щоб розв'язати суперечність між долею і свободою волі, стоїки розрізняють види руху, який виникає під впливом двох причин: внутрішньої й зовнішньої. Внутрішня причина має вирішальне значення, а зовнішня - виконує роль приводу. Практична свобода людини ґрунтується на свободі теоретичній, що керується розумом - тоді прагнення не зумовлюється остаточно природною доконечністю, а стає розумною волею. Свобода й доконечність збігаються лише в мудреця, якому властивий найвищий ступінь свободи. Свободу як досягнення мас стоїки заперечують.

Стоїцизм виник в умовах, коли найвищою метою людського існування вважали щастя. Зенон наголошував на «узгодженому житті», при якому людські думки, почування і хотіння виступають як несуперечлива єдність. Всесвітнім законом стоїки називають логос. Людина має жити в згоді зі своєю природою, розвиваючи свої задатки. Тільки людина може досягти досконалості. Якщо Епікур наголошував на приємностях й уникненню непри - ємностей, то стоїки ставили на перше місце прагнення до самозбереження, що рівнозначна любові до себе. Проте таке самозбереження треба розуміти ширше, бо воно охоплює збереження не лише людини, а й роду.

При характеристиці людини стоїки виходять із її особливостей як істо - ти. Людина - розумна істота, але вона не перестає бути істотою природною. Визнаючи діяльність розуму найвищою метою, стоїки грунтують на ньому основи етики, зводять його до вчення про чесноти. Вони розрізняють життя, що відповідне природі, і життя, узгоджене з природою. Перше життя відтворює природну сутність людини, воно протилежне розуму, а друге життя - засноване на розумі як його суті й формі.

Головним джерелом людських хиб стоїки вважали афекти (від лат. аЈ[ееіт - настрій, хвилювання, пристрасть), цебто надмірні захоплення, що суперечать логосу. Як відомо, нині під афектами розуміють різні швидкоплинні бурхливі переживання, що можуть проявлятися не лише в люті чи гніві, а й у жаху чи відчаї і навіть у нежданому вибуху радості. Проте не кожна хибна думка може бути афектом, а лише сильне раптове захоплення. Сто-їки розрізняли чотири основні афекти: туга і приємність стосуються тепе-рішнього часу, а пристрасне хотіння і страх - майбутнього.

Стоїки обґрунтували чотири чесноти і протилежні їм хиби, що можна подати парами: розважливість - безрозсудність, поміркованість - розгнузданість, справедливість - кривдність, мужність - боягузтво. Названих хиб людина позбувається лише через удосконалення мудрості й утвердження чеснот. Остаточне звільнення від цих хиб можливе лише тоді, коли людина досягає повної досконалості логоса, повної узгодженості в житті. Насамперед треба притишувати, стримувати афекти аж до їхнього повного подо-лання, доходити до безпристрасності, цебто апатії. Беззастережну цінність має досягнення ідеалу - стоїчного образу мудреця, якому властиві такі риси, як щастя, щедрота, краса й свобода. Нерозумна людина позбавлена цих якостей і чеснот.

Логос як живильна сила дає змогу людині проявляти справжній розум і справжню доброту не лише внутрішньо, а й у зовнішній діяльності. Для мудрої й доброчинної людини розмивається межа між інтересом особистим й інтересом суспільним, що забезпечує збереження не лише її інтересу, а й істинної природи. Логос підводить до думки про те, що до всіх людей треба ставитися як до братів, що мають одного Небесного Отця.

На основі розуму, спільного для всієї природи, твориться єдине для всіх людей природне право. Різниця в праві різних держав спричинена порушеннями саме природного права. На противагу епікуризму з його настановою «проживи непомітно», стоїки виступають за активну громадську діяльність. Космополітизм стоїків органічно поєднується з діяльністю на користь свого народу і своєї держави.

Стоїки чимало спричинилися до розвитку логіки. Предметом логіки во-ни називали словесні знаки, якими визнавали не лише слова, а й звуки, склади і навіть речення. За частину логіки вони визнавали діалектику, перед якою ставили завдання обґрунтувати ознаки, що розрізняють істинне від хибного. Істинність уявлень залежить від способу їхнього виведення з чуттєвих уявлень і властивостей цих уявлень.

Визнаючи уявлення за вихідний пункт логіки, стоїки зазначали, що воно ще не може вважатися науковим знанням, а лише його джерелом, бо на-укове знання вимагає логічного доведення. Теорії доведення вони приділяли особливу увагу, обґрунтовували істинність суджень й умовиводів. Після Ари - стотеля стоїки найбільше доклалися до розвитку логіки.

Новий крок стоїків порівняно з Аристотелем стосується онтології. На противагу дуалізму Стагірита вони намагалися обґрунтувати моністичну онтологію. Стоїки стверджували, що субстанція - це завжди оформлене живе тіло, а його сила і форма належать до сфери доступності розуму.

На римському грунті витворилася Середня Стоя. Одні дослідники вважають її еклектизмом, а інші називають стоїчним платонізмом. Її найвидатніші представники Панецій і Посідоній.

Панецій (бл. 185 - бл.110 рр. до Р. Х.) народився на Родосі, але підтримував зв'язки з деякими римськими діячами. З ним пов'язують еллінізацію стоїцизму, наближення його до вчень Платона й Аристотеля та їхніх учнів. Філософ дотримувався погляду, що після смерті людина надалі живе в своїх нащадках і людському роді, бо не вмирає світовий розум. Не заперечуючи проти стоїчного визнання долі, Панецій доповнює моральні принципи поняттям приємності. Проте засади стоїцизму він залишає непорушними. Зберігається в дещо зміненому вигляді логос. У етиці знаходить місце для користі. Філософ обґрунтовує вчення про виховання природних афектів і розвиток їх до рівня теоретичних і практичних чеснот. У теорії про державу намагається поєднати демократію, монархію й аристократію. Панецій виступає за державну релігію зі світовим логосом як єдиним божеством.

У Посідонія (бл. 135--51 рр. до Р. Х.) стоїцизм змикається з неоплатонізмом. Хоч його праці втрачені, внесок Посідонія в філософію вагомий, що засвідчують пізніші посилання на нього. Як вчений він цікавився питаннями етики, психології, історії, риторики, фізичної географії. Попри таку енциклопедичність на його поглядах помітний вплив містики. У промислі філософ вбачає не лише закон природи, а й волю в людині. Людина трактована як єдність душі й тіла, а дух - це Бог як гість людини. Після смерті людська душа переходить в надмісячний світ, щоб очиститись для переходу у вищі сфери. Філософ обґрунтовував доречність складання гороскопів.

Дослідження філософії історії мисленик спирав на вчення про прогрес у суспільному розвитку людства. Проте він глорифікує минулий «золотий вік», який характеризує як вік філософії, коли люди жили біля божественного вогню, не знали злочинів, але з прогресом розпочався занепад моралі й життя без законів стало неможливим. Історію людства філософ узалежнює також від клімату, ґрунту, історичного середовища, розвитку ремесел, наук і мистецтва.

Аналіз стоїчної школи не залишає сумніву про її самобутність навіть порівняно зі вченнями Платона й Аристотеля.

Виникнення римської філософії. Римська філософія належить до античної, хоч вона вторинна порівняно з давньогрецькою, але виникла як її продовження. Їй передувало передфілософський соціоантропоморфічний світогляд, художньо-мітологічний за своєю суттю. У І ст. до Р. Х. у Римі розповсюджуються філософські течії елліністичного періоду (скептицизм, епікуризм, стоїцизм). На римському ґрунті грецькі вчення нерідко виступають у еклектичному поєднанні.

Над органічним поєднанням римської і грецької культур працював великий римський оратор і філософ Марк Туллій Цицерон (106-43 рр. до Р. Х.). Він називав себе не тільки філософом у теорії, а й у житті, що відтворювало практицизм римлян. Цицерон започаткував творення латинської філософської термінології, намагався надати філософії приваби, особливу увагу звертав на моральну функцію філософії. У філософії, як признавався мисленик, він знаходив розраду, що рятувала від «душевної скорботи як наслідок важкого удару долі».

Як філософа Цицерона турбувала проблема життя і смерті. Страх перед смертю має подолати філософія, яка «навчає жити», бо «зі смертю люди не гинуть як і їхні думки». Отож, він погоджується з настановою скептиків: «Все заперечувати і ні про що не висловлювати певного погляду». Такий метод, зазначав Цицерон, «походить від Сократа». Щоправда, про скептиків філософ висловлюється також іронічно. Як вважає Цицерон, доцільно скликати консиліум філософів, щоб з'ясувати проблеми, які не мають однозначного тлумачення. Сам мисленик виступає як еклектик, що засвідчує його трактат «Про природу богів», у якому розглядаються погляди скептиків, епікурійців і стоїків. Переосмисливши стоїчне трактування фатуму, мисленик протиставив йому свободу волі людини як борця за своє щастя. Ідеалом державного правління Цицерон вважав поєднання елементів демократії, аристократії та монархії, що проявлявся в римській республіці.

Хоч Цицерон не був оригінальним мислеником, він зумів створити філософську систему, узагальнивши досягнення філософів елліністичного періоду.

4. Антична філософія завершального періоду

Попри далеко не прості умови в Римській імперії, зокрема падіння мо - рального рівня, нерідко нагінку на філософів, філософська думка нуртувала. Серед освічених людей набував популярності стоїцизм.

Сенека й римський стоїцизм. Найвидатнішим давньоримським стоїком визнаний Люцій Анней Сенека (бл. 4 р. до Р. Х. - 65 р. від Р. Х.), діяльність якого пов'язана з пізнім стоїцизмом. Сенека - не лише філософ, а й драматург. Як філософ він прославився творами на моральні теми. Широко відомі його «Моральні листи до Люцилія», в яких він обґрунтовує ідею духовного вдосконалення, життя з природою, стійкості перед випробами долі. «Листи» наголошують на тих чеснотах, яких дотримувалися християни. Як допускають дослідники, філософ міг листуватися з апостолом Павлом. Суть поглядів Сенеки передають такі його слова: «Філософія - це не таке собі, для людної площі вигадане штукарство; не у словах - у ділі її вияв. Та й не з тим до неї звертаються, аби приємно провести день, аби не нудьгувати на дозвіллі. Ні! Філософія ліпить, вивершує нашу душу, впорядковує життя, керує нашими діями, вказує, чим треба займатися, що - відкинути; сидить за кермом і дбає, щоб не пливли наосліп ті, хто шукає дороги серед непевних хвиль».

Сенека був виховником майбутнього імператора Нерона і написав для нього трактат «Про милосердя». Проте ставши імператором, Нерон не проявляв милосердя і через якийсь час усунув філософа зі свого найближчого оточення. Виїхавши до свого маєтку, Сенека зайнявся філософською й літературною діяльністю. Слід зазначити, що його світогляд був протилежний способу життя філософа, який пробував оправдатися: «Всі філософи проповідують не те, як вони живуть, а те, як треба жити». Як філософ Сенека працював тоді, коли не займався іншими справами. Найбільше він написав за останні три роки. Однак чимало його праць втрачено. Найбільше він полюбляв форму листів, що не давало змоги викласти системно погляди. Філософ сформулював гасло: «Хай наші слова дарують не задоволення, а користь». Треба зазначити, що сам філософ не завжди дотримувався такої настанови, надаючи перевагу красномовству, хоч воно могло шкодити змісту.

Ставлення Сенеки до своїх попередників залежало від того, наскільки вони надавали перевагу практичним моральним поглядам. Мисленик при - знавався в любові до поглядів Пітагора. Вислови Г еракліта спонукали його до роздумів. У поглядах Парменіда і Зенона Елейського він побачив чимало зайвого. З особливою повагою Сенека ставиться до Платона, а до Аристотеля - стримано. Найбільше його захоплюють стоїки Зенон, Клеанф, Хрисипп, Панетій, але на перше місце серед філософів він ставить Посідонія. Проте і в них він знаходить «грецьку глупоту». Як приклад згадує такий умовивід Зенона: «Зло не може бути славним, смерть буває славною, отож, смерть - не зло». Вище від філософських вчень Сенека ставить особисте життя мисле- ника, а як приклад згадує Сократа. Себе він називав не рабом попередників, а однодумцем.

Проте філософія Сенеки не обмежується лише проблемами моралі. Філософ виходить з того, що все походить з теплого дихання, або вогню, що він називає пневмою. Вогонь перебуває на небі, а на землі він перетворюється в камінь. Людська душа походить від вищого вогню і повертається до нього. Філософ ототожнює Бога з промислом, долею і природою, що дає підстави характеризувати філософський світогляд Сенеки як пантеїзм. Людина усвідомлює вічні закони природи, завдяки чому набуває свобідної волі. Мисленик твердить, що людська душа самототожна людському духові. Вихідним для епістемологічних поглядів Сенеки можна вважати тезу: «Істина відкрита для всіх - нею ніхто не заволодів». Водночас філософ розрізняє пам'ять і знання. Під пам'яттю він розуміє збереження повідомлень від інших, а знання - це особиста праця без наслідування якогось зразка. У цьому, як наголошують дослідники, проявляється римський практицизм порівняно з грецькою споглядальністю й бездіяльністю. Римляни дотримувалися погляду, що людина спроможна змінити ставлення до речей навіть тоді, коли вона не зможе вплинути на якусь річ.

З подібних тверджень доходимо висновку, що Сенека ототожнює філософію з мудрістю, але не зі знанням. Для мисленика мудрість - це настанови для життя в земному світі, що протиставляє Сенеку християнському твердженню про протилежність мудрості світу земного й потойбічного. Якщо мудрість удосконалює людину, то знання збагачує його досягненнями науки. На думку Сенеки, філософія має споглядальну й прикладну частини, з яких лише друга частина спонукає до дії. Отож, людина має обмежити себе в знаннях, бо знання лише забиває голову марницею, позаяк не досліджує добра і зла, яким займається філософія. Філософія обґрунтовує шлях, як подолати доконечність. Мисленик повчає сина: «Цей шлях вказує вкаже тобі філософія. До неї вдайся, якщо хочеш бути здоровим, безпечним, щасливим, а най-головніше - вільним. Жодним іншим способом цього тобі не домогтися. Глупота - річ гнітюча, мерзенна, гидка, рабська, що слугує багатьом найшаленішим пристрастям. А від них, тих жорстоких напасниць, котрі повелі-вають то по черзі, то всі нараз, вирятує тебе мудрість; вона - єдина свобода». Свобода, твердить Сенека, означає звільнення від тіла. Як відомо, філософ сам вкоротив собі віку, наклавши на себе руки.

Мету філософії Сенека вбачав у тому, щоб допомогти людині сформувати сильний характер, спроможний протистояти випробам долі, загартувати душу, керувати вчинками й утримуватися від певних дій. На таких підста-вах філософ розрізняв три групи людей: перша група ще не опанувала му-дрості, але підійшла до неї впритиск; друга група позбулася найбільших напастей і пристрастей, але не забезпечилася від них надійно; третя група охоплює тих людей, що позбулися лише частини найтяжчих блудів. Як зазначають дослідники, підходи Сенеки до відмінностей між знанням і мудрістю набули особливого значення в наш час, коли досягнення науки не завжди ви-користовуються на користь людини.

Вважаючи предметним змістом філософії природу, мораль і розум, мисленик поділяє її на три частини: етику, логіку і фізику. В ученні про природу Сенека фактично дотримується погляду досократиків про чотири первні (воду, вогонь, повітря і землю), що перебувають у всьому і взаємно перетворюються. Водночас мисленик наголошує на загальному русі не лише на Землі, а й у небесній сфері.

Попри суперечливе трактування душі й тіла Сенека відверто протиставляє їх. Філософ висловлює думку про безсмертя людської душі, вражаючи коротке земне життя за «пролог до кращого і довгого життя». Природний страх людини за своє життя він пробує спростувати, переконуючи співрозмовника: «Жити - справа не така вже важлива: живуть і твої раби, і тварини; важливіше померти чесно, мудро і хоробро». Окрім того «померти - це один з покладених життям обов'язків». Як і всі стоїки мисленик допускає добровільне припинення життя, якщо тіло не спроможне служити душі, і водночас осуджує слабодухість і боягузтво. Водночас Сенека на противагу Аристотелю визнає, що раби - це також люди. Порівнюючи раба зі своїм паном, філософ зазначає, що всі люди є рабами гріха.

Щастя людини, вважає Сенека, залежить від неї самої, бо «кожен нещасливий так, як уявляє себе нещасливим». Як зазначають дослідники, філософ проповідує етику пасивного героїзму, що передбачає оборону перед випро-бами долі. Отож, він схвалює витримку, підготованість до непередбачених випадковостей, шляхетність і мужність людини, яка має здоровий розум і енергійний дух.

У людському суспільстві Сенека ставить на перше місце спілкування. На його погляд, будь-яка жорстокість - це наслідок людської немічності. Філософія гармонізує людину внутрішньо і в міжлюдських взаєминах, цебто навчає мистецтва дружби із самим собою та іншими людьми. У такому контексті філософ підходить до проблем часу, який люди марнують насамперед через власну недбалість, на негідні справи. А ще частину часу від людини відбирають насильно чи викрадають іншим способом.

Дослідники наголошують, що Сенека був космополітом, в чому нагадував кініка Діогена Синопського. Своєю батьківщиною філософ називав весь світ. Водночас його світогляд наближався до християнського, хоча і не знав істинної віри. На нього впливало листування з апостолом Павлом. Щоправда, відомі листи визнаються підробкою. Схвально ставилися до Сенеки гуманісти, яким імпонувало його вчення етики та обґрунтований ідеал людини.

Ще один римський стоїк Епіктет (бл. 50 - бл. 135 рр. від Р. Х.) має підстави вважатися феноменом в античній філософії, адже він народився рабом і став відомий за прізвиськом, що в перекладі означає «набутий». Визволений з рабства, Епіктет відкрив свою філософсько-виховну школу в Ни- кополісі, але так і не розбагатів, надаючи перевагу способу життя кініка. На його могилі написано, що він - друг безсмертних, хоч був рабом, бідним і слабим тілом. Як філософ Епіктет надавав переваги усному слову й переконанню власним прикладом, а не писаннями. Про вчення філософа відомо із записів його учня, хоч вони збереглися не повністю.

Філософ дотримувався погляду, що встановленого порядку не змінити, тому треба намагатися змінювати своє ставлення до речей, стати внутрішньо вільним. Виходить, що рабство має не соціальний, а моральний характер. У цьому Епіктет подібний до Сенеки, хоч той був рабовласником. Він повчав, що «кожен, хто вільним бути хоче, не має ні бажати, ні цуратися того, що від інших залежить». Епіктет наголошував, що філософ має розуміти залежність користі й шкоди лише від себе. Як повчає Епіктет, правила мудрості не вар - то обмірковувати з невігласами, а ліпше показувати їх своїми прикладами. Про науки мисленик не згадує, що переконує про його рівень знань. Щоправ-да, він зазначає, що логіка має служити фізиці й етиці. Для нього не має значення питання про первні світобудови, бо треба розуміти суть добра й зла. Суть людини він убачає в її розумі як частині розуму світового.

Як розумній істоті людині властива свобода думки і свобода волі, яких не можливо відчужити навіть тоді, коли позбавлять не тільки майна, сім'ї, честі, а й тіла. У цьому проявляється пасивний героїзм, який ще рані-ше обґрунтовував Сенека.

Позицій стоїцизму дотримувався імператор Антонін Марк Аврелій (121 - 180 рр.). Його погляди відтворені в своєрідному щоденнику «До самого себе». Суперечливість мисленика проявляється в тому, що він намагається поєднати усвідомлення доконечності й проповідь активної діяльності. Для нього час нагадував стрімкий потік, а життя - коротку мить з пережитим минулим і невідомим майбутнім. Навіть тривалу славу філософ називав марною. Він зазначав, що «люди одружуються, виховують дітей, хворіють, вми-рають, воюють, святкують, мандрують, обробляють землю, лестять, погорджують, підозрівають, плекають лихі наміри, бажають смерті інших, нарікають на життя, кохають, збирають скарби, домагаються почесних посад і трону. А що стало з їхнім життям? Воно згинуло».

Висновки мисленика не лише негативні. Він повчає, що в житті треба цінувати «справедливість, істину, мудрість, мужність». До таких цінностей філософ відносить також справедливу діяльність, яку ставить на один рівень з розумом. Треба орієнтуватися на далекосяжну мету, підпорядковувати їй свої прагнення. На противагу іншим філософам мисленик обґрунтовує троїстість людини, що складається з таких частин: минущого тіла як тягаря, душі як «прояву життєвої сили» і гегемонікону, цебто розуму як керівної сили. Людина не має права поганити свого генія, що ототожнюється з розумом, не опускатися до негідного людського і громадянського рівня.

Філософ намагається поєднати свободу людини з промислом богів, посилається на слова Епіктета: «Нема насильства, що могло б позбавити нас свободи вибору». Однак від закликає до покори, а не до боротьби зі злом. Правильний життєвий шлях, на його думку, зводиться до збереження «внутрішнього генія», який має стояти «вище від насолод і страждань», не допускати необдуманості, обману, лицемірства, жити у злагоді з природою.

Пітагорійський платонізм. У І ст. до Р. Х. відроджуються дві античні філософські течії минулого, пов'язані з іменами Пітагора й Платона. Неопітагоризм, або постпітаризм, представляли римлянин Фігул і юдей Алек-сандр Полігістор, а середній платонізм - Антіох Аскалонський і Євдор Александрійський. Водночас дослідники зазначають конвергенцію цих вчень.

Публій Нігідій Фігул (бл. 98 р. до Р. Х. - 45 р. до Р. Х.) писав дуже ускладнено і затуманено, що не сприяло розповсюдженню його праць. З його творів збереглося лише 12 фрагментів у працях інших авторів. Люцій Корнелій Александр Полігістор (бл.100 р. до Р. Х. - бл. 40 р. до Р. Х.) - отримав прізвисько полігістор (від гр. polys - багато і historia - дослідження) за свою працьовитість, що підтверджує кількість написаних книг. Проте з його праць збереглися оише окремі цитати і парафрази у книгах інших авторів. Він створив оригінальну концепцію математичного ідеалізму, на якому ґрунтується фізичний світ.

Неоплатонік Антіох Аскалонський (бл. 130/120 р. до Р. Х. - 68 р. до Р. Х.) наголошував на двох початках - істинному і пасивному, силі й матерії, а вже від них походять тіла та якості, що поділяються на первинні й прості та вторинні й складні. Серед першопричин виділяв активні (вогонь і повітря) й пасивні (вода і земля). Етер як п'ятий елемент творить розумні душі й небесні зорі. Філософ наголошував, що істина пізнається спочатку відчуттями, хоч джерелом їх є розум. Своєрідно трактував джерела моральності. Природа дарує лише «насіння» знань для морального життя, а людина як єдність душевної й тілесної природи має самовдосконалюватися. Філософ розрізняв у людині духовні блага (розум, пам'ять, мудрість, стриманість, мужність, справедливість тощо), що дають людині щастя. А особливе щастя походить від єдності їх з тілесними благами (здоров'ям, красою, багатством тощо). Євдор Александрійський (І ст. до Р. Х.) був учнем Антіоха. Хоч його твори не збереглися, але відомо, що головну увагу він приділяв етиці, завдання якої вбачив у вшляхетненні людини. Окрім того, Євдор коментував платонівського «Тимея» в дусі пітагоризму. Ставлення до Євдора неодно-значне: одні дослідники вважають його постпітагорійцем, а інші - переднеоплатоніком.

Ще з 14 років почав вивчати філософію Аполлоній Тіанський (1 ст. від Р. Х.), який під впливом пітагоризму не лише став вегетаріанцем і одягався в льняний одяг, а й упродовж 5 років зберігав мовчання. Після цього мандрував: в Індії зустрівся з тамтешніми мудрецями, відвідав Іспанію, Грецію, Єгипет. За свій спосіб життя був посаджений в тюрму. Пізніший період життя філософа невідомий.

Розпочавшись у 1 ст. до Р. Х., середній платонізм досягає в ІІ ст. від Р. Х. Серед платоніков цього періоду називають, зокрема, Аттика, Максима Тирського, Гая Пергамського, Альбіна. Аттик очищав платонізм від аристотелізму, вчив про безсмертя душі, вважав, що для щастя людини достатньо чеснот. Максим Тирський трактував Бога як батька і творця Вселенної, невидимий, незбагненний, неописаний, найдосконаліший розум, вічне джерело краси, а між Богом і людиною перебувають нижчі божества й демони. Середній платонік Гай Пергамський не тільки звільняв тодішній платонізм від аристотелізму, а й від стоїцизму. Альбін зі Смірни називав як початки речовину, ідею і незбагненний розум. Незбагненний розум - причина розуму діяльного, нижче від якого перебуває розум як «сила» космічної душі, а під ним зорі і нарешті - Земля, де керують демони.

До платоніків цього періоду належить Плутарх Херонейський (бл. 46 - бл. 127 рр.), учень Максима Тиорського, автор «Порівняльних життєписів», в яких висловлені цікаві думки на філософські теми, зокрема моралі. Йому належить також твір «Бенкет семи мудреців», серед яких перебуває уродженець наших земель скит Анахарсій (Анахарсис). Насамперед учасники бенкету з'ясовують питання про мудрого правителя, який задумується над безсмертям. Щоб з держави викорінити зло, має злютуватися сильна влада, мудрість і справедливість. Як переднеоплатонік Плутарх використовував при інтерпретації платонізму елементи аристотелізму й стоїцизму, ставив розум («нус») вище від душі, а істинне буття виводив поза час і простір. Окрім того, він ремітологізував філософію, поєднуючи античну філософію з єгипетськими і грецькими мітологічними уявленнями.

Серед інших переднеоплатоніків називають Апулея, Модерата, Никомаха, Нуменія. Апулей (бл. 124--бл. 180 рр.) написав філософські трактати «Про божество Сократа», «Про Платона» і «Про світ». Мисленик виділив три роди божеств: найвищий трансцендентний Бог, божества-небожителі і демони. До останніх божеств він відніс, зокрема, внутрішній голос Сократа. Модерат Кадиський (2-га пол. І ст.) як войовничий пітагорієць почав зви-нувати в плагіаті Платона, бо той начебто щось «запозичив» у Пітагора. Його вчення про першоєдність, другоєдність і третьоєдність випередила неоплатонівську тріаду Плотіна «Єдине-розум- душа». Никомах Гераський (1-ша пол. ІІ ст.) вважається водночас постпітагорійцем і переднеоплатоніком. На його погляд, все походить від Єдиного (монасу), що є не лише розумом, а й богом-деміургом. Переднеоплатонік Нуменій (2-га пол. ІІ ст.) розрізняв три види божеств: нерухомий і самодостатній бог як перший - джерело всіх чисел; другий бог - самосуперечливий і двоїстий, чуттєвий і подібний до логосу, творець і деміург; третій бог - обожнена космічна душа. Кожне з цих божеств позначається відповідно однією з початкових чисел їхнього натурального ряду (1, 2, 3). Природа вже не належить до божеств і позначається числом 4. У душі людини як двоїстої істоти розрізняються дві частини: нижча частина пов'язана з природно-космічним, матеріальним, а вища - причетна до істинно вічного, дотикається першого божества, розкошує в душевно -му спокою і повній безтурботності. Звідси - висновок про процес наближення постпозитивізму й середнього платонізму як паралельних потоків, що ставилися до філософії як засобу звільнення душі від тіла, що мав наслідком вихід із себе і злиття з найвищим першопочатком через медитацію (містичне самозаглиблення), доходить до екстазу. Як наслідок виник неоплатонізм.

Римські кініки. Життя кініка Діона Хрисоста (бл. 40--бл. 120 рр.) сповнене драматизму і суперечливості. Він відомий насамперед як визначний оратор, за що названий Хрисостом, цебто Златоустом. Кініком він став після того, коли за часів імператора Доміціана його вигнали з Риму й розпочалося чотирнадцятирічне мандрівне життя. Мисленик почав хвалити бід-ність, бо вона гарантує безпеку від грабіжників, розбійників і здирників. Його ідеалом життя стає Діоген Синопський, якому присвячено низку промов.

Діон заздрить звірам і птицям, що не знають печалі, бо не турбуються про власність. На противагу їм власник - не вільний, а раб своєї власності (землі, худоби, домів, кораблів, грошей тощо). Як противник рабства Діон характеризував його як згубне не лише для рабів, а й рабовласників. Раби воліють більше хворіти, ніж працювати. Особливо негативно впливає рабство на дітей вільних громадян, що вони проявляють лінивство й пиху, не зви - кають до самостійності, втрачають мужність. Ще гірші в житті тирани, які негативно реагують на щирість співрозмовника і підозріло ставляться до підлабузництва.

Життя людей Діоген спостерігає зі своєї «бочки». Його дивують людські причуди, бо ніхто не йде до нього, щоб лікувати душу. Ще більше обу-рює підступність людей. Діоген кепкує з панівного культу атлетизму, висмірює переможців на Олімпійських, Істмійських, а також інших іграх, бо такі перемоги не додають розуму. Сам Діоген дає приклад інших перемог, долаючи різні життєві випроби (холодом, спрагою, голодом, штурханами тощо). Виходить, що лише Діоген - єдиний вільний і щасливий серед людей. У цьому, на думку Діона, ідеал людини, бо Діоген має підстави вважатися справжнім царем для слуг і рабів, хоч він цурався суспільної діяльності, не воював, не підтримував бунтів, не звертався до судів.

Щоправда, після повернення за дозволом імператора до Риму Діон відійшов від кініків. У чотирьох промовах «Про царську владу» мисленик ідеалізує мудрого правителя, що не гребує працею для суспільства, шанує закон, дотримується справедливості.

Ще один римський мисленик Лукіан ( бл. 120/125 - бл. 180/190 рр.) поєднував кінізм зі скептицизмом. Як сатирик він глумився з філософів у творі «Про вибір філософів»: платоніків - за «пиху і честолюбство», перипатиків - за «пожадливість і жадобу суперечок», епікурійців - за «запопадливість до задоволень», стоїків - за загребущість і заїдливість. Кпини з філософів пронизують інші писання Лукіана, який звинувачує їх в прагненні до популярності, а не в любові до мудрості. Александрові Македонському він приписує характеристику Аристотеля як блазня і комедіанта. В Аїді, підземному царстві мертвих, найкраще лише кінікам, а Сократу не пощастило і він відразу заплакав. Лукіан пише сатиру на вчених і риторів, не обходить своєю ува-гою первісних християн, бо не сприймав вчення Христа.

Скептицизм. Філософ-скептик Секст Емпірик (2-га пол. ІІ ст. - поч. ІІІ ст.), як зазначає Діоген Лаертський, написав десять «Скептичних книг» та інші знамениті твори. Саме він дав лікареві-емпірику прізвисько, яким він увійшов як філософ-скептик в історію світової філософії. Проте одно значного висновку бути не може, бо інші дослідники зачислили Секста до школи лікарів - «методиків», що змагалася зі школою лікарів-емпіриків. Третій погляд ґрунтується на тому, що залежно від конкретних проблем його можна віднести до обох шкіл. Звісно, до характеристики філософа-скептика така проблема має другорядне значення.

У працях Секста Емпірика, зокрема в шести книгах «Проти вчених», п'яти книгах «Проти догматичних філософів» і трьох книгах «Пірронові положення», обґрунтовані концепції давньогрецьких скептиків, що дає підста-ви вважати його праці енциклопедією античного скептицизму. Окрім того, мисленик цитує твори філософів, яких піддає критиці. На цій підставі твори Секста Емпірика можна трактувати як важливіше джерело про філософські вчення античного періоду, позаяк значна частина праць тодішніх мислеників не дійшла до пізніших часів. Обґрунтовуючи скептицизм як оригінальне філософське вчення, Сект пов 'язував його філософські висновки з досягненнями медичної науки. Водночас він використовував як факти також матеріали з фізіології, фізики, зоології і навіть метеорології та інших наук. На користь такого підходу говорить те, що на його приклади посилалися майбутні філософи, зокрема Р. Декарт.

Усі філософські вчення Секст Емпірик поділив на три групи: догм-тичні, академічні й скептичні. За основу такого поділу мисленик бере ставлення до істини. Представники догматичної філософії переконані, що вони вже «осягнули істину». На противагу їм репрезентанти академічної філософії заперечують навіть можливість «збагнути» її. На підставі вчення спектицизму про загальну плинність і мінливість світу філософ спирається на ізостенію (від гр. isos - рівний, однаковий і sthenos - вага, сила), цебто рівнозначність протилежних висловлювань. Філософ протиставляв скептицизм усім іншим течіям, відокремлював його навіть від вчень, що найближче стояли до нього.

Секст обґрунтовував відмінності скептицизму від вчення Геракліта про протилежності. Попри певне наближення до їхнього вчення поглядів Демокрита скептики наголошували на незгодах з його твердженнями. Обом філософам Секст приписує догматизм. Далі він порівнює погляди скептиків з поглядами кіренаїків, Протогора, а також Нової Академії. Скептики, наголошує Секст, можуть судити про річ лише по тому, як вона здається, а це означає протиставлення явища (безпосереднього чуттєвого сприйняття) та мисленного образу (як витвору інтелектуальної рефлексії). Висновок філософа полягає в тому, що ніхто «не наважиться стверджувати, ніби щось відбувається в тому, чого він не сприймає». Живучи в суспільстві, скептик не творить догм про добро і зло та їхню природу, хоч сам він альтруїст, а його любов до людей не сумісна з «гординею та нерозважливістю догматиків», бо він незворушливий щодо певних висновків про речі.

Неоплатонізм. Як вже зазначалося, неоплатонізм, що появився як остання велична філософська система античної епохи, сформувався в ІІІ столітті, цебто перед занепадом Римської імперії. Звісно, не треба забувати, що ідеї неоплатонізму з'явилися набагато раніше у вченнях різних філософів, які вже були названі. Однак засновником цього епохального вчення прийнято називати Плотина.

Народившись у Єгипті, двадцятивосьмилітній Плотин (бл. 203 - 269/270 рр.) зацікавився філософією і почав навчатися в александрійських філософів, а на сороковому році опинився в Римі, де заснував свою школу. Побудувати Платонополіс йому перешкодили імперські радники. Після десяти років усного навчання на прохання імператора почав записувати свої лекції, текстів яких ніколи не перечитував: на заваді був слабкий зір. Їх розділя-ють на три частини: першу частину становить 21 лекція, другу - 24 записи, третю - 9 текстів. Найцінніша за змістом - друга частина, бо першу - оцінюють як підготовчу, а третя - засвідчує занепад інтелектуального рівня.

Учень Плотина Порфирій розділив 54 тексти тематично на шість еннеад, цебто дев'яток, від чого походить назва праці «Еннади». Отож, тематику «Еннад» визначає такий порядок: 1) естетика й етика, 2) фізика, або натурфілософія, 3)космологія, 4) психологія, 5) ноологія, а ще точніше - про вчення про зв'язок душі, розуму і Єдиного, 6) генологія, або вчення про Єдине.

Як наголошують дослідники, Плотин зводив свою роль лише до інтерпретації вчення Платона, не претендуючи на оригінальність. Проте філософ не охопив усіх проблем, які досліджував Платон. У «Еннадах» навіть не згадане платонівське вчення про суспільство, випущені математичні питання. Під впливом попередника Плотин обґрунтував насамперед вчення про Єдине, а також про благо, суперечності душі й тіла, ерос. Звісно, Плотина особ-ливо цікавили вчення про ідеї, що обгрунтовується в різних діалогах, про Бога як деміурга і про космічну душу, а платонівська упередженість до чуттєвого світу й життя доведена до логічного завершення.

Плотинський неоплатонізм характеризується як завершений моністиний ідеалізм, який доходить до надідеалізму. Філософ зазначає, що ієрархію сущого вивершує Єдине, що надбуттєве і над розумне, а пізнається лише в стані екстазу. У філософії Плотина розрізняються два типи людини: пересічна людина, для якої речі цінніші за ідеї, і велична людина, якій властиві такі риси, як піднесеність, справедливість, мужність і гідність. Душа величної людини, як прихисток істини, не залежить від тіла, в якому вона перебуває. Саме на душу така людина спрямовує свою діяльність, абстрагуючись від зовнішнього світу.

Філософ не заперечує існування чуттєвого тілесного світу, але ставиться до нього негативно. Навіть красу цього світу трактує як слабку тінь істинної краси надприродної, в якій злютована гармонія й форма, а джерело її - в об'єктивному світовому розумі. Душа проявляє байдужість до краси. Для Пло - тина світ знає чотири початки: природу, світову душу, світовий розум і Єдине. Водночас мисленик творить вертикаль: найвище Єдине, під ним сві-товий розум, далі - світова душа, відтак - природа, а найнижче - матерія як антипод Єдиного.

Для Плотина Єдине - це Бог, без якого не може бути краси, любові, життя й суспільства. Єдине безмежне, вічне, воно поза часом, без нього нема існування, хоч саме воно не існує. Окрім того, Єдине не впізнане, а ще не відчуває ні в чому потреби і ні до чого не прагне. Філософ признається, що сам не розуміє Єдиного, хоч згадує в усіх своїх еннадах. Проте Плотин характеризує Єдине не лише через відсутність певних властивостей. Він порівнює його із Сонцем, що дарує світло й тепло, ототожнює з Добром і Світлом. У цьому проявляється суперечність попереднім розмірковуванням філософа. Така сама суперечність пов'язана з еманацією (від лат. emanation-- витікання, розповсюдження, випромінення). Плотин трактує генезу світу як об'єктивний процес, зумовлений еманацією.

Від Єдиного походить Нус, цебто Розум, в існуванні якого нема сумніву, адже він мислить і пізнає сам себе. Водночас плотинівський Розум, що існує поза часом, має дві сторони, одна з яких повернена до Єдиного, а інша - в протилежному напрямі, причому перший - один, а протилежний - множинний. Порівняно з Платоном засновник неоплатонізму вважає, що в

Розумі є не лише ідея загального, а й ідея конкретного. Від світла Єдиного твориться не лише позачасовий Розум, а й залежна від останнього Душа, що має також дві сторони: Верхня Душа звернена до Розуму, а Нижня Душа контактує з чуттєвим світом. Душа споглядає ідеї, що перебувають у Розумі, але випромінюються з неї, бо кожна ідея має сім'янистий логос. Як джерело руху Душа існує в часі.

Майже аналогічно Плотин підходить до природи, яку трактує як затемнену частину Світової Душі. Водночас філософ зазначає, що краща сторона природи становить нижчу частину Світової Душі, або нижчу душу. Гірша сторона природи - це породження матерії, хоч, як відомо, такого терміну в грецькій мові не було, тому її ще називають матеріалом. Щоправда, інші дослідники ототожнюють матерію й небуття. Пояснення матерії доволі суперечливе: з одного боку, Плотин стверджує, що вона існує вічно, а з іншого, виводить її від Єдиного як наслідок пригаслого світла. Водночас філософ протиставляє матерію Єдиному, трактує її як Зло, цебто відсутність Добра. Пізнати матерію можна за допомогою силогізма. Плотин переконує, що не тільки Єдине еманується в множинність, а й множинність повертається до нього як до Добра. Найбільше таке прагнення проявляється в лю-дині як двомірній істоті, бо одна частина людської душі - це частина Світової Душі, а інша, нижча, - пожадлива, що стає загрозливою й агресивною.

Важливе значення в філософії Плотина має поняття екстазу (від гр. екзїазт - нестяма, несамовитість) на позначення стану, коли душа перебуває поза тілом, з'єднується з Єдиним, розчиняється в ньому. У цьому - справж-нє життя, цебто життя з Богом як протилежність життю «тут і тепер». Бе- зумовно, тут йдеться про містику (від гр. шу8їіко8 - таємничий), що виходить поза межі філософії, злютовується з релігією. Такий підхід спричинився до того, що філософію Плотина деякі дослідники не вважають за справжню.

Як вже зазначалося, твори Плотина упорядкував його учень Порфирій (232/233 - після 301 рр.). Окрім цього, він написав 77 самостійних праць, зокрема коментарі до творів Плотина, Платона й Аристотеля. Філософ не зрозумів християнської релігії. Мету філософії він вбачав у спасінні душі, на що спрямоване поступове сходження від нижчого існування до існування величного. Порфирій поділив чесноти на чотири рівні, що ведуть до доскона - лості. На найнижчому рівні стоять політичні, або метріопатичні (від гр. тєґгіораґєіа - витримка) чесноти, що передбачають підпорядкування розумові душевних афектів. Над ними вивищуються катартичні (від гр. каїНаг8І8 - очищення), або очисні, чесноти, коли афекти відсутні. Третій рівень можна назвати розумовими чеснотами, бо вони звернені до розуму. На четвертому рівні мають запанувати чесноти, що Порфирій називає парадейгматичними ( від гр. paradeihmatkos - показовий, зразковий), цебто в душі перемагає розум.

На противагу Сенеці Порфирій вважав, що життя філософа не має протистояти його вченню, в якому присутній істинний Бог. Якщо в душі нема Бога, то її наповнюють демони.

На світову філософську думку особливо вплинув «Вступ» («П'ять звучань») Порфирія, що було перекладено на різні мови (латинську, арамейську, арабську, вірменську). Філософ аргументував, що можен предмет як представник певного виду має рід, видову відмінність, стійкі ознаки й ознаки випадкові чи перехідні. У «Дереві Порфирія» обґрунтовується дихотомічний поділ: субстанція поділяється на тілесну й безтілесну, тілесна - на органічну й неживу, органічна - на тварин і рослин, тварини - на розумні й нерозумні істоти, а до розумних істот належать люди, що поділяються лише на індивіди. Як і його вчитель Порфирій надавав переваги перед розумом екстазу, впливу якого зазнав сам.

Третій представник неоплатонізму Ямбліх (бл. 280 - бл. 330 рр.) орієнтувався на демітологізацію філософії. Учень Порфирія, він ускладнив філософську систему Плотина: з надбуттєвим Єдиним виділив Єдине як початок буття і пізнання; заперечував перехід від Єдиного до Розуму, а його в свою чергу поділив на мислимий і немислимий. Окрім того, кожен вид Розуму, як і Душу, поділив на тріади. Якісну відмінність душ людей порівняно з твари-нами бачив у тому, що люди можуть розумом збагнути природу. Містик Ямбліх вірив у можливість впливати на божества. Звісно, в умовах утвердження християнства такі погляди не мали майбутнього.

Висновки

1. Антична філософія, що поділяється на грецьку й римську, виникла в умовах зародження світського й раціонального підходів до осягнення світу та потуг упорядкувати його картину.

2. В античній філософії доцільно виділити чотири періоди: досократівський; просвітництва і філософських систем; елліністичний (шкіл етичного спрямування); завершальний.

3. У першому періоді філософія виникає як натурфілософія, що переймається питаннями про першооснови світу, його рухомість і розвиток чи нерухомість і незмінність.

4. Засади пізнання й діяння заклав як мисленик Сократ, а розвинули великі філософи Платон і Аристотель, філософські системи яких мали особливий вплив на розвиток світової філософської думки.

5. Елліністичний період розвитку філософії зумовлений завоюваннями Александра Великого й розповсюдженням еллінської культури у завойованих країнах.

6. Криза античного суспільства спричинилася до виникнення різних основних філософських течій, що вплинули на філософську думку в Римській імперії.

Перед занепадом Римської імперії виник неоплатонізм як остання велична філософська система напередодні епохи Середньовіччя, коли філософія зазнає впливу християнської релігі.

Размещено на Allbest.ru