Право як феномен культурно-цивілізаційного процесу

Размещено на http://www.allbest.ru/

міністерство внутрішніх справ УКРАЇНИ

ЗАПОРІЗЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ ІНСТИТУТ ДніпропетровськОГО державнОГО університетУ внутрішніх справ

Кафедра філософії і політології

лекція

з дисципліни ФІЛОСОФІЯ ПРАВА

Право як феномен культурно-цивілізаційного процесу

ЗАПОРІЖЖЯ- 2010

План

1. Цивілізація як конкретно-історичне буття культури

2. Генезис уявлень про право і законність у процесі становлення цивілізаційних основ суспільства

3. Право, правова держава, громадянське суспільство як досягнення цивілізації

4. Право і релігія, держава і церква

4.1 Релігія і право як форми духу

4.2 Релігійні витоки держави і права

4.3 Релігійні норми і право

4.4 Церква в системі державно-правових режимів

4.5 Правовий режим церкви в Україні

Ключові поняття

Цивілізація, культура, громадянське суспільство, правова держава, гуманізм права, влада, референдум, парламентська демократія, релігійне право, релігійні норми.

Література

1. Зотов В.М. Вступ до релігієзнавства”. - Запоріжжя, Нова-Прес, 2007.

2. Зотов В.М., Клімачова А.В., Таран В.О. Словник культорологічних термінів.- “Видавництво учбової літератури”, Київ. - 300 с.

3. Зотов В.М., Мурзін В.Ю. Історія релігій та правові аспекти сучасної релігійної ситуації в Україні. - Донецьк, 2009.

4. Общая теория права и государства /Под ред.. В.В.Лазарева. - М., 1996.

5. Релігієзнавчий словник. - К., 1996.

6. Таран В.О. Ідеологія перехідного суспільства. - Запоріжжя. - 2002.

7. Таран В.О., Зотов В.М., Рєзанова Н.О. Соціальна філософія: Навчальний посібник. - К.: Центр учбової літератури, 2009. - 272 с.

8. Шкода В.В. Вступ до правової філософії. - Харків: "Фоліо", 1997.

9. Філософія права. /О.О. Бандура та інш. - К.:Юрінком Інтер, 2000.

10. Філософія права. /О.Г.Данільян та інш.- К.:Юрінком Інтер, 2002.

11. Юридический энциклопедический словарь. - М., 1984.

Мета лекції

показати генезис уявлень про право і законність у процесі становлення цивілізаційних основ суспільства; показати феномени права, правової держави, громадянського суспільства як досягнення цивілізації; розкрити взаємозв'язки права і релігії, держави і церкви; показати місце церкви в системі державно-правових режимів; розкрити правовий статус церкви в Україні.

Вступ

Проблема цивілізації, її сутності, рушійних сил, перспектив розвитку, критеріїв прогресу набуває особливого значення в переломні історичні періоди, коли формується її новий історичний тип.

Поняття цивілізації має глибокий філософсько-історичний зміст і може бути осягнуте й пояснене лише в системі понять, які відображають історичний процес, функціонування усталених соціальних структур, наступність історичного розвитку та якісну визначеність його історичних стадій.

1. Цивілізація як конкретно-історичне буття культури

Поняття "цивілізація" почало вживатися в середині XVIII ст. Воно походить від лат. громадянський. У контексті з такими поняттями, як суспільне благо, суспільний договір, освіта, культура воно набуло нового змісту, що характеризує суспільний стан, протилежний природному світові, та являє собою основу суспільного прогресу. Керуючись розумом, індивіди за допомогою суспільного договору вступають у громадянський стан для забезпечення та захисту своїх інтересів, до яких просвітителі відносять: життя, безпеку, свободу, власність. Але суспільний стан вимагає відчуження природних суверенних прав індивідів на користь суспільного цілого -- громадянського суспільства.

Об'єднання в громадянське суспільство, тобто цивілізацію, дає роду людському недосяжні переваги, порівняно з іншими живими істотами, -- індустрію, освіту, культуру, здатність забезпечити процвітання, щастя і прогрес. Якщо ж досі людство не досягло досконалого стану, то лише тому, що індивіди недостатньо освічені, а законодавці -- зажерливі та жорстокі.

У науці поняття "цивілізація" тлумачиться багатозначно. Слід сказати, що для такої багатозначності існують серйозні підстави. Виправданим є також зіставлення цивілізації з культурою. Деякі автори ототожнюють цивілізацію та культуру, інші, навпаки, протиставляють їх.

Цивілізація являє собою етап у розвиткові культури. Вона виникає на історичному етапі переходу від привласнювальної до продукуючої економіки. Культура пронизує всі сфери життя, всі сфери людської діяльності -- як матеріальної, так і духовної.

Культура -- це якісна характеристика суспільного життя, специфічний спосіб розвитку життєдіяльності людини, що знаходить вираз у результатах діяльності, в системі соціальних норм та інститутів. Вона регулює відносини між людьми, між суспільством і природою, формує конкретно-історичний тип особи. Культура -- це міра розвитку особи, цивілізація -- міра розвитку суспільства. Ці дві міри існують тільки в діалектичній єдності.

Проблема співвідношення суспільства та особи, цивілізації та культури в давніх-давен привертала увагу мислителів. Іще Арістотель писав, що людина поза суспільством -- або бог, або звір. Людина стає людиною тільки в конкретній системі суспільних відносин, у певному соціальному контексті.

З перших кроків розроблення концепції цивілізації позначилися два протилежні підходи. Один із них починається з творів Фергюсона й Мірабо, Вольтера і Гердера. Цивілізація для цих мислителів -- породження розуму, запорука справедливості та благодаті.

Шотландський історик і філософ А. Фергюсон (1723-- 1816) вперше використав поняття "цивілізація" для позначення певної стадії всесвітньо-історичного процесу.

Фергюсон дійшов висновку, що від середини XVIII ст., всупереч логіці розуму, громадянський союз в особі держави закріпив економічну нерівність і політичне насильство.

Народи Європи, які першими досягли цивілізації, впали у варварство набагато гірше від того, яке вони називають цим іменем. Цивілізація з умов благодаті перетворилася на лихо народів, на кайдани тиранії та рабства. Цивілізація нищить культуру, яка є "квітами мистецтва та наук", змушує людей любити своє рабство.

Руссо протиставляв поняття "цивілізація" та "культура". На його думку, дух, як і тіло, має свої потреби.

Потреби тіла, що складають підвалини суспільства, забезпечуються з допомогою законодавства, устрою держави, системи безпеки.

Потреби духу в самовдосконаленні покликана задовольнити культура з допомогою мистецтва та наук.

У філософії Гегеля поняттю "цивілізація" не приділено особливої уваги. Важливим моментом гегелівської філософії історії була ідея об'єктивної закономірності історичного процесу. Цю ідею сформулювали задовго до Гегеля. її розвивали італійський філософ-гуманіст Дж. Віко, французькі просвітителі ПІ. Монтеск'є та М.-Ж.-А. Кондорсе. Одначе в їхніх працях об'єктивність історичної закономірності вводилася за аналогією з законами природи як її вищий прояв або таємний задум. На відміну від них Гегель підкреслював специфіку історичної закономірності. Якщо природі притаманне вічне циклічне повторення форм, то розвиток людської історії можна розглядати тільки в зв'язку з виникненням нового, досконалішого. Водночас у філософії історії Гегеля явно простежується ідея наперед визначеності, закінченості історичного процесу.

Раціоналістичну концепцію цивілізації як прогресу громадянського суспільства розвивали французькі історики XIX ст. О. Тьєрі, Ф. Гізо, Ф. Міньє. Для істориків періоду Реставрації цивілізація -- незаперечний факт, доступний для спостереження та описання.

Цивілізацію як вершину і підсумок історичного розвитку вони аналізували у зв'язку з інститутами громадянського суспільства: державою, законодавством, податковою системою, комерцією, класовими і становими відносинами. Удосконалення суспільних інститутів -- магістральна лінія суспільного прогресу, хоч історики розуміли, що громадянське суспільство не є його основою. Вони розглядали трирівневу структуру суспільного життя: громадянське суспільство; відносини як внутрішні пружини, які підштовхують розвиток громадянського суспільства; культуру як рух та боротьбу ідей.

Якщо для французьких істориків сучасна їм цивілізація була об'єктом апологетики, то соціалісти-утопісти А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є, Р. Оуен піддали її нищівній критиці.

Цивілізація, за Фур'є, являє собою завершальну стадію розвитку людства на шляху до соціальності.

Асоціація -- це вільний союз індивідів на основі спільного колективного виробництва, розподілу життєвих благ і духовних цінностей з метою загального щастя.

Фур'є протиставляв асоціацію, як соціальну структуру майбутнього гармонійного суспільства, цивілізації, заснованій на примусі й насильстві. Всесвітня асоціація -- ось наше майбутнє, вважав Сен-Сімон. Кожному за його здібностями і справами -- таким має бути нове право, яке заступить право завоювання. Людина не буде експлуатувати людину, але людина, яка вступила в товариство з іншою людиною, експлуатуватиме світ.

Вільна асоціація індивідів не приходить сама по собі, а вимагає справжнього мистецтва суспільного будівництва. Вільна колективна діяльність передбачає наукову організацію та дисципліну на основі планового начала і постійного суспільного контролю.

Новий суспільний лад матиме досить складну багаторівневу, багатофункціональну організацію. На відміну від просвітителів, вони розглядали рівність людей не як вихідний (початковий) етап їхнього природного стану, а як мету і результат суспільного розвитку. Люди є різними за своїми пристрастями, здібностями, потребами. При цьому утопісти вважали, що їхні сучасники напевно не відмовляться від приватної власності. Одначе внаслідок розумної та справедливої організації суспільства ця пристрасть, поставлена під суспільний контроль, може бути спрямована на суспільне благо. А ще вони сподівалися, що завдяки досягнутому достаткові, суспільному вихованню дітей та колективістським відносинам усередині асоціації відбудеться зміна звичок індивідів, відкриття і розвиток їхніх талантів.

Принцип асоціації поширювався не тільки на об'єднання індивідів, а й на об'єднання первинних соціальних спільностей у світовому масштабі. Ця єдність має знайти свій вираз у єдності основ господарського ладу та прямого податкового обкладання, в організації промислових армій та їхньої взаємодопомоги під час вирішення глобальних проблем, запровадження спільних грошей, спільної мови, шрифту і т. ін.

У другій половині XIX ст. ідея розвитку цивілізації як прогресивного в цілому процесу поступилася місцем ідеї еволюції, навіть відмові від характеристики будь-якої спрямованості історичного процесу. Започаткував нову орієнтацію англійський філософ-позитивіст Г. Спенсер. Він рішуче виступив проти колективізму, вважаючи його абсурдним і шкідливим для індивідів суспільства.

Відштовхуючись від біологічних моделей позитивного знання, зокрема від теорії походження Ч. Дарвіна, Спенсер стверджував, що суспільний розвиток також здійснюється відповідно до загальних законів еволюції, маючи на увазі не вдосконалення різних аспектів життя, а лише рух суспільства та його структур від одноманітності до багатоманітності. Ці закони можуть бути і часто бувають зупинені або розладнані, але не можуть бути поліпшені штучно, позаяк цей процес стихійний.

Вирізнялися оригінальністю погляди на цивілізацію американського дослідника Л. Моргана. Поширивши ідею розвитку на первісне суспільство, він показав передумови виникнення цивілізації. З-поміж факторів, які забезпечують повторюваність і закономірність розвитку територіально переділених первісних суспільств, він вирізнив чотири визначальні: винаходи й відкриття; розвиток ідеї управління; еволюцію сім'ї та шлюбу; зміну форм власності. На цій основі виникла цивілізація як природничо-історичний результат розвитку первісного суспільства, з яким вона пов'язана генетично, але від якого принципово відрізняється рівнем розвитку і соціальною структурою.

Досвід людства, писав Морган, створив два плани суспільного ладу. Перший являє собою суспільну організацію, засновану на родах і племенах; другий, пізніший, -- організацію політичну, засновану на спільності території. Морган уважав, що час від приходу цивілізації -- це мізерна частка часу, прожита людством.

Об'єктивістський позитивізм у тлумаченні цивілізації поступився романтичній критиці цивілізації. У романтиків цивілізація остаточно відривається від культури і протиставляється як щось зовнішнє, бездуховне, мертве.

Апостолом цього напряму став Ф. Ніцше. Будучи непослідовним у своїх поглядах, Ніцше то подейкував про загибель культури, то в дусі соціал-дарвінізму підносив до рівня культу силу, яка підкоряє, змушує служити собі культуру.

Досить цікаву концепцію цивілізації запропонував А. Тойнбі. Він спробував віднайти сенс усієї попередньої історії. В пошуках цього сенсу Тойнбі звернувся до теологічної ідеї двосвітності людського існування. За авансценою драми людства приховано діють задум і воля божественного режисера, який залишив виконавцям можливість розгадати його задум і в цих межах проявити самодіяльність, адже кожна людина, крім своєї належності до "граду земного", тобто до історії, належить і "граду небесному", тобто вселенському братству. Ця задача вирішується, на думку Тойнбі, за допомогою механізму "виклик -- відповідь". Першими самостійними відповідями людства на божественний виклик стали вихід людства з природного стану і зародження цивілізації. Проте не кожне примітивне суспільство було здатне відповісти на божественний виклик і далеко не кожна відповідь була продуктивною. Тому, поряд із великими цивілізаціями, в історії були й недорозвинені, або закостенілі. Відмінність великих цивілізацій від нереалізованих полягає в тому, що їхня відповідь була не просто задовільною, а породжувала новий виклик. Це, за Тойнбі, забезпечує в цілому прогресивне розгортання історичного процесу, що, своєю чергою, було закладене божественним провидінням.

Одначе, якщо в попередні епохи розвиток цивілізації мав локальний характер і загибель окремих цивілізацій у разі їх недієздатності (неспроможності) дати правильну відповідь нічого не міняла в загальній долі світової цивілізації, оскільки десь поряд вдала відповідь іншої, спроможної на це, цивілізації відновлювала розірвану єдність, то в сучасну епоху, відзначав Тойнбі, напруження сягнуло апогею. Сенс і доля історії залежать від альтернативного вирішення, кинутого їй виклику: або переможе Зло, і тоді ядерним апокаліпсисом завершиться історія людства, або переможе Добро, і людство вступить у фазу позачасового існування, що його Тойнбі ототожнював із Вселенською Церквою. Отож, поставивши справді актуальну проблему, повз яку зараз не може пройти жоден чесний вчений, Тойнбі перевів її вирішення у трансцендентальну сферу.

Орієнтація на глобальні проблеми сучасної цивілізації знайшла найбільш яскравий вираз у науковій та популяризаторській роботі Римського клубу, учасники якого дійшли висновку, що глобальна криза, в якій опинилася сучасна світова цивілізація, має яскраво виражені причини і може бути подолана соціальною реконструкцією та культурною переорієнтацією на основі своєрідного суспільного договору.

Виходячи з генезису поняття "цивілізація", її можна визначити як власне соціальну організацію суспільного життя, що характеризується загальним зв'язком індивідів або елементарних соціальних утворень із метою відтворення суспільного багатства, яке забезпечує її існування та розвиток.

Аналіз літератури з проблеми цивілізації показує, що поняття "цивілізація" вживається в широкому та вузькому значеннях.

Цивілізація в широкому значенні -- це історичний етап у розвитку людства, що розпочався після епохи варварства. Він характеризується переходом людства від збиральної технології -- присвоєння готових продуктів природи до продукуючої суспільної технології. Зокрема, Ф. Енгельс звернув увагу на те, що цивілізація є тим етапом суспільного розвитку, на якому поділ праці та пов'язаний з ним обмін між окремими "індивідами приводить до розквіту товарного виробника, результатом якого є переворот у попередньому суспільстві. Саме цим переворотом зумовлено виникнення міст, писемності, держави, права, які вказують на якісну відмінність епохи варварства від епохи цивілізації. Тому цивілізація не є чимось закінченим, завершеним, повністю оформленим. Навпаки, це початок становлення, формування людської цивілізації як людства в цілому та багатоманіття цивілізацій у вузькому значенні цього терміна для позначення якісної специфіки, своєрідності тієї чи тієї країни, групи країн, окремого народу на конкретно-історичному етапі розвитку.

Тобто цивілізація, як стан розвитку людства, виникає на певному рівні розвитку людської культури. Оскільки культура -- явище конкретно-історичне, то такий самий характер мають ці цивілізації, які формуються на основі певних культур. Тому зміст терміна "цивілізація" у вузькому значенні можна розглядати як конкретно-історичне буття культури в певних географічних, геологічних, гідро-географічних, кліматичних, етнічних умовах. Саме такий підхід дає можливість об'єктивно аналізувати, скажімо, стародавню єгипетську цивілізацію, її особливості в період середньовіччя, нового часу або сьогодення, чи будь-яку іншу; він дає розуміння матеріальних і духовних передумов усього багатоманіття цивілізацій, їх єдності та відмінності. Себто такий підхід відкриває можливість дати типологію цивілізацій як у горизонтальному плані в якийсь історичний момент часу (просторове багатоманіття), так і у вертикальному плані -- адже народи в своєму розвитку переходять від одного рівня цивілізації й цивілізованості до іншого.

Досліджуючи проблеми цивілізації, необхідно звернути увагу на внутрішнє і зовнішнє історичне середовище. Перше являє собою інтегральну якісну визначеність усіх внутрішніх факторів (економіка, політика, духовність) та особливості їхньої взаємодії.

Зовнішнє середовище -- це сукупність соціальних і природних факторів, які діють ззовні на внутрішні процеси і надають цивілізації конкретно-історичну специфіку. Зовнішні фактори впливають на напрямок розвитку цивілізації, тривалість її існування, особливості культури.

Зовнішнє історичне середовище включає взаємовідносини між цивілізаціями, взаємовплив народів, що стоять на різних етапах розвитку. Досліджуючи ці взаємовідносини, К. Маркс дійшов висновку, що високорозвинена цивілізація асимілює менш розвинену незалежно від часу їх виникнення і тривалості існування².

Культуру ми розглядаємо як сукупність матеріальних і духовних цінностей, як штучний світ (не природний, хоча і природні явища суспільство наділяє соціальними функціями), створений людством, який забезпечує спадкоємність поколінь, є різноманітними формами діяльності людей та сприяє становленню людськості в людині та суспільстві в цілому.

Зокрема, він звернув увагу на те, що завойовники -- араби, монголи, попри їхні воєнні перемоги, були асимільовані більш розвиненими цивілізаціями -- індійською та російською.

Цивілізація під впливом суперечностей, що в ній виникають, має висхідну та низхідну лінію історичного розвитку. Ці тенденції притаманні цивілізації в широкому та вузькому значеннях цього терміна.

Стан цивілізації, її існування багато в чому залежать від таких факторів, як зростання населення та рівень розвитку продуктивних сил, необхідних для забезпечення життєвих потреб населення. Якщо, скажімо, в античних цивілізаціях через недостатній розвиток продуктивних сил надлишок населення в містах-державах (полісах) міг становити загрозу їх існуванню, то в цивілізаціях нового часу такою загрозою стає надлишок продуктивного населення, яке не може використати свої можливості для зростання виробництва. Найбільш стійкими є ті цивілізації, в яких підтримується рівновага між ростом народонаселення і рівнем розвитку продуктивних сил.

Історичний процес демонструє, що .розвиток цивілізацій від окремих локальних цивілізацій спрямований до утворення всесвітньої цивілізації. Цей процес реалізується через виникнення і вирішення глобальних проблем сучасності.

Висновки з питання 1

1. На відміну від держави цивілізація не має чітко окреслених кордонів. Сфера її впливу, сконцентрованого в центрі (ядро цивілізації), розсіюється з віддаленням ядра і межує зі сферою впливу іншої цивілізації, вступаючи з нею в дифузну взаємодію чи конфронтацію.

2. Цивілізація характеризує єдність історичного процесу. Насамперед із часу виникнення цивілізації починається власне історичний розвиток суспільства, позаяк вона здійснюється в процесі свідомої діяльності людей. Зрештою, люди починають усвідомлювати свою історію зі становленням цивілізації. Не випадково розвиток цивілізації пов'язаний з виникненням фонетичного алфавіту, тобто загальної форми письма, яке з'явилось і набуло розвитку через необхідність організації, обліку, фіксації результатів і перспектив людських дій.

Цивілізація характеризує загальний для всіх народів шлях соціального прогресу. Поняття "цивілізація" завжди наповнене конкретно-історичним змістом і відображає розвиток суспільства від перших осередків цивілізації в океані дикості й варварства, через регіональні цивілізації, кожна з яких являла цілісний світ (європейський, арабський, індійський), до світової цивілізації.

3. Одначе розвиток світової цивілізації відбувається нерівномірно й суперечливо, бо в світі одночасно існують суспільства, що знаходяться на різних стадіях розвитку цивілізації. Проте суспільний прогрес не зупиняється, тому що суспільства, які досягли вищого рівня розвитку, впливають на менш розвинені, прискорюючи темпи їхнього розвитку.

2. Генезис уявлень про право і законність у процесі становлення цивілізаційних основ суспільства

Однією з найважливіших умов функціонування права є визнання автономності суб'єкта як першооснови права. Автономія суб'єкта існує за таких соціальних умов, коли людина може бути господарем сама собі, завдяки добровільно вибраним принципам. У реальному житті автономія особи виявляє себе як ініціативність, відповідальність, підприємливість, здатність до самоконтролю і т. ін. То як можуть впливати на формування автономного суб'єкта, наділеного цими особистісними якостями, особливого типу норми -- правові?

Зрозуміла річ, що навіть за несприятливих соціально-політичних умов (деспотичного насильства) у людини залишається певна можливість автономії. Але коли ця автономія вимагає величезних зусиль, навіть героїзму окремих сильних особистостей, то більшість людей у такому суспільстві -- зацькована, душевно надламана.

Законодавче визнання за кожною людиною її моральної та інтелектуальної незалежності, здатності самостійно вирішувати є і передумовою, і результатом функціонування права, правові норми за своєю сутністю антиавторитарні. Вони забороняють поводитися з людьми як із "гвинтиками" соціально-політичного механізму, як із безмовними об'єктами адміністративного керування.

Правова норма забороняє посягання на свободу особи не тільки з корисливою метою, а й з "благими намірами" "інтересів народу", "суспільно-історичної потреби" та іншими лицемірно-демагогічними гаслами.

Право дуже тісно пов'язане з мораллю, тому серед правових норм не повинно бути таких, які підштовхували б особистість до антиморальних дій. Протидіючи найбільш забезпеченим формам зла, право стоїть на сторожі добровільно вибраного добра, проти спроб насильницького "ощасливлювання" і "вдосконалення" людей. Право -- принципова антитеза патерналізму.

У громадській думці ще й досі існує традиційне (побутове, донаукове) та юридичне (наукове) розуміння права. Перше асоціюється з кримінальною відповідальністю, друге -- радше з Декларацією прав людини і громадянина.

Традиційне розуміння права склалося в докапіталістичних суспільствах, а теоретичний вираз його -- в епоху формування держав (станово-централізованих абсолютних монархій у європейській історії).

У політичних трактатах XVII -- першої половини XVIII ст. право визначалося як сукупність установлених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил. Ніякої різниці між правом і законом не було, а сам закон ототожнювався з указом государя (монарха).

Якщо зважити на те, що то був період феодальних міжусобиць, міжрелігійних протиріч XVI і коаліційних війн XVII ст., стане цілком зрозумілим, чому це указне (етатистське) розуміння права користувалося певною довірою. Адже населення було зацікавлене в мирі та порядку, в припиненні місцевого самочинства, бунтів, грабежів та інших форм насильства. Апологети необмеженої монархії (Ж. Боден, Т. Гоббс, Ж. Боссюе) вважали, що кожна розумна людина просто передає свої права і свободи необмеженому монархові, щоб отримати натомість елементарний захист життя та благополуччя.

Повне втілення права (на традиційному, побутовому рівні його розуміння) вбачалось у зведенні (кодексі) про покарання, причому що це покарання суворіше, то воно справедливіше. Традиційний рівень розуміння права ще не ставив під сумнів той факт, що в цьому зведенні (кодексі) поряд із кримінальними статтями, в повному розумінні слова, були статті, спрямовані проти "непристойності", "псевдовіри", "неповаги", "нешанобливості", "зажерливості", "пияцтва", "недбайливості", "нерозсудливості" і тому под. Кодекс права був одночасно і керівництвом для моральної поліції.

Такий кодекс права регламентував вчинки підданих і давав можливість установлювати попередню цензуру над їхньою поведінкою.

Уважалося, що державні постанови й розпорядження цілковито охоплювали громадянське життя, тому будь-яку нову ініціативу, приватну чи корпоративну свободу належало спеціально санкціонувати як привілей. Таке етатистське обмеження свавілля називалося правом узагалі, а гарантовані свободи -- "особливими правами" або "пожалуваними вільностями" (дворянськими, купецькими, муніципальними і т. д.). У практиці управління й нагляду панував принцип: "Усе, що не дозволено, заборонено". Це вело до заборонного розуміння правової норми, інквізиційного тлумачення завдань правосуддя.

У другій половині XVIII ст. стався своєрідний "коперниківський переворот" у розумінні сутності права. Прологом до нього була боротьба за віротерпимість (за державні гарантії релігійної свободи совісті), яка розпочалася ще в епоху Реформації. А теоретичні, узагальнені, чітко виражені нові правові уявлення сформувались у період Просвітництва.

З допомогою наочних прикладів і переконливих інтелектуальних експериментів просвітителі показали, що в державі, де право є лише піднесеною до рівня закону волею правителя, життя, власність і свобода підданих гарантується не краще, ніж в умовах повного беззаконня.

За таких умов кількість злочинів, що їх одні індивіди вчиняли проти інших, значно поступалася кількості тих, що їх організовувала сама абсолютистська влада. При цьому головним провідником такої кримінальної практики була судово-каральна система необмеженої монархії, себто той інститут, який мав би попереджувати злочини! Згідно з державним замовленням, на засуджених злочинців (колодників, галерних гребців тощо) фабрикувалися звинувачувальні вироки. Тільки повна залежність судівського клану від монарха, нероздільність судової та урядової влади породжувала судові процеси, які, за спостереженнями Вольтера, були вбивством, здійснюваним привілейованими вбивцями -- імператорськими суддями.

Така держава в особі монарха, користуючись послугами величезної кількості нишпорок і вивідувачів, породжувала страх, корупцію, пронирливість, підкуп.

Необмежені кримінальні репресії абсолютистської держави, її судочинної системи не стільки придушували злочинну волю, скільки пригнічували волю більшості населення. У постійному страху перед судовими розправами люди уникали відкритого волевиявлення, проявлення ініціативи та ризику, ставали потайливими, анемічними. "Вищою мудрістю" підданого вважалася така поведінка, за якої державні посадові особи не помічали його і не знали про його існування.

Стан загальної зацькованості є сприятливим середовищем для формування найбільш небезпечного -- обережного, передбачливого злочинця. З іншого боку, цей стан блокує формування яскравих, рішучих, енергійних натур. Ось як характеризував таку ситуацію Ч. Беккаріа: "У більшості людей відсутня мужність, однаково необхідна як для великих злочинів, так і для великих подвигів".

Критичний аналіз просвітителями кризових і застійних процесів, що супроводжували ріст абсолютистського насильства, дав можливість подолати традиційне, етатичне розуміння права і розвинути нове, юридичне його тлумачення.

Просвітителі показали, що широкі каральні репресії на основі "моральних" мотивів обов'язково приводять до того, що злочин, розгляданий крізь призму моралі, стає лише приводом для систематичної, корисливої тероризації населення, яка розбещує суспільство згори донизу. Завдання оздоровлення суспільства може бути вирішене лише з допомогою розумного обмеження карального насильства.

Передовсім, необхідно чітко розмежувати злочин і провину. По-друге, покаранню підлягає лише виявлена й доведена злочинна дія, а не "небезпечний напрям мислення", який начебто робить імовірність злочину надзвичайно високою. Превентивні покарання слід категорично заборонити. Просвітителі послідовно обстоювали принцип: "Ліпше десятки не відімщених лиходійств, аніж покарання хоч би одного невинного". Судово-каральна практика повинна бути незалежною від уряду. Хоч якою великою є потреба в "наведенні порядку", у зміцненні дисципліни чи національної єдності, судова влада не може порушувати принципу справедливого покарання як розмірної відплати за доведену протиправну дію.

Прогресивні мислителі XVIII ст. вважали, що ніяка, навіть найскладніша, ситуація не може бути виправданням хибних звинувачувальних вироків. Вони відродили девіз римських юристів: "Нехай загине світ, але переможе справедливість".

Прагнення до розумної мінімізації каральних репресій знаходить свій інтегральний вираз у понятті невід'ємних прав людини. Просвітницька філософія права від Локка до Канта виходила з того, що всяким державним заборонам має передувати дозволяння. Сутність його полягає в тому, що кожен член суспільства вважається інтелектуально і морально досконалою істотою, яка не потребує поводиря у визначенні того, що для нього бажане, цінне і вигідне.

Держава повинна категорично заборонити будь-кому (в тому числі й сама собі) поводитися з людиною як із дитиною та проникати у сферу самостійних практичних суджень. Громадянам має бути дозволено без жодних обмежень думати так, як вони думають, вільно розпоряджатися своїми силами та майном. До переліку дозволеного входять знамениті природні права (свободи совісті, слова, преси, зборів, власності, пересування, вільного використання власної робочої сили тощо), під прапором яких розвивається весь антифеодальний рух.

Але найголовніше у праворозумінні -- це ідея про необхідність вольового обмеження примусної сили держави. Намагання завадити перевищенню влади, утвердити першість правового закону стосовно волі государя, піднесеної до рівня закону, складає основну тенденцію політико-юридичних теорій нового часу.

Подібних поглядів дотримувався француз Монтеск'є, який наполягав на поділі влади на законодавчу, урядову та судову гілки. Ці проблеми хвилювали в Англії Д. Юма. Останній писав: "Жоден вчинок не може вважатися злочином, окрім тих, що їх закон чітко визначив як такі; жоден злочин не може ставитися людині в провину без пред'явлення суддями юридичних доказів його вчинення¹.

Німецький філософ-гуманіст В. Гумбольдт написав працю "Ідеї до досвіду", що визначала межі діяльності держави. Епіграфом він узяв вислів француза В. Мірабо про те, що найвища мудрість влади полягає не в політико-адміністративному мистецтві, а насамперед у тому, щоби всіляко придушувати в собі нестримні бажання правити, які є найбільш згубною хворобою сучасних держав.

Право, на думку Гумбольдта, -- це законодавче самообмеження держави, близьке за сутністю до самообмеження особистості в умовах її моральної автономії та спрямоване на те, щоб дати простір природній багатоманітності неповторних людських індивідуальностей.

Право ще не є право, з погляду ідеалу права, поки сама держава не стала правовою державою, тобто політичною владою, яка безумовно визнає верховенство закону. Закон же приймається тільки виборними представниками народу на основі вільного та всебічного обговорення, а діяльність урядових органів обмежується законом.

Ось такі основні постулати висували та обстоювали прогресивні теорії права в епоху кризи та занепаду феодального абсолютизму.

Термін "правова держава" з'явився в німецькій політико-юридичній літературі в першій третині XIX ст. Ідеологи зростаючого капіталізму щиро вірили у всесилля політико-юридичних норм та інститутів. Справедливе законодавство здавалося їм не тільки необхідною, а й достатньою умовою для здійснення соціальної справедливості.

Невід'ємним особистим свободам надавався статус природних прав, що належать людині як природній істоті. Необхідність конституційного обмеження влади обумовлювалася посиланням на первісний суспільний договір, нібито укладений за стародавніх часів у момент установлення держави. Це, звісно, були ілюзії, споглядальні побудови. Рівночасно принципи конституціоналізму, рівності перед законом, верховенства закону, поділу влади тощо стали великим загальнодемократичним завоюванням, надбанням людської цивілізації.

У визначеннях права, вміщених в енциклопедіях, словниках, популярних юридичних виданнях, відсутнє поняття свободи. На першому плані фігурують такі положення (вирази), як "регулювання", "управління", "регламентація" тощо.

Дати стисле визначення права, яке охопило б усі його функції та підвиди (тобто право кримінальне, процесуальне, майнове, цивільне, трудове, арбітражне, екологічне і т. д.), -- завдання дуже складне. Але під кутом зору філософії права можна зробити спробу визначити його сутність.

Право -- це система встановлених чи санкціонованих державою загальнообов'язкових норм, які забезпечують спільне громадянсько-політичне співіснування людей на основі особистої свободи, ідеалів рівності й справедливості за мінімуму карального насильства. Право не є правом без законодавчих обмежень, що їх суспільство накладає на можливі репресивні дії самого державного механізму. Обмеження ці фіксуються в конституції як безпосередній вираз волі народу. Якраз конституція, оскільки вона визначає взаємні обов'язки держави та громадян, є втіленням законності, на відміну від поліцейських, вказівних, адміністративно-бюрократичних настанов. Конституція -- фундамент і серцевина всієї правової системи.

Суттєвим розділом конституції як основного закону держави є такі права людини, як свобода совісті, слова, власності, особистої недоторканності тощо. Це -- чисте втілення права, тобто безумовного суспільного дозволу найпростіших і водночас найважливіших умов громадсько-політичного буття.

Права і свободи, які визначають юридичний статус особистості, мають найсуттєвіше значення для оцінки розвиненості й демократичності правової системи. А долучення до них таких соціальних прав, як право на працю, відпочинок, освіту, безплатну медичну допомогу тощо є одним із найважливіших показників прогресу певної цивілізації.

Усякі законодавчі акти держави, продиктовані економічною, соціальною чи політичною діяльністю, можуть бути правомірними лише тоді, коли вони не суперечать конституції та не порушують закріпленого в ній юридичного статусу особистості. Цього статусу особливо важливо Дотримуватися стосовно до кримінального закону.

Співвіднесеність кримінального кодексу з конституцією ставить каральну репресію в межі певної відповідальності за виявлений і грунтовно доведений злочин та не дозволяє їй бути знаряддям тотальної тероризації суспільства.

Діалектика функціонування права полягає в тому, що воно, з одного боку, безсиле, декларативне без державної підтримки, а з іншого -- лімітує та спрямовує цю підтримку права державою і в такий спосіб перетворює себе в засіб захисту конституційних свобод.

Правова перевага закону полягає ще й в тому, що формально йому юридично байдуже до внутрішнього світу громадянина, до його внутрішніх бажань, помислів, настроїв, незважаючи на те, що вони могли мати в собі злочинні наміри. Правовий закон не дозволяє робити висновки на основі напряму думок людей, відтак домислювати (передбачати) можливі злочинні дії та певним чином на це реагувати.

Байдужість правового закону до ще не втілених суб'єктивних схильностей не є виразом юридичної байдужості чи бездушності. Навпаки, в цій байдужості знаходить вираз юридичний гуманізм, безумовна попередня довіра до кожного члена суспільства. Це забезпечується сукупністю процесуальних вимог, які стоять на сторожі того, щоб з людьми не поводились як із потенційними злочинцями. Такими є презумпція невинності, чітко застережені правила поліцейського втручання, затримання та обшуку, таємниця слідства, гласність судового розгляду, право підсудного на захист тощо.

Своєрідний попередній моральний нагляд за внутрішнім світом громадянина здійснюється в так званих малих групах, стосунки в яких будуються на основі професійного визнання, дружби, сусідства, родинних зв'язків. У цих умовах застосовуються не поліцейські санкції, а моральні.

Розробленість і чіткість процесуальних гарантій можна назвати мірою цивілізованості всієї правової системи. Антидемократична деформація правової системи знаходить вираз насамперед у грубих спрощеннях процесуального кодексу, які дають можливість стирати відмінність між дійсним і можливим злочином, розглядати намір як дію, а схильність -- як намір.

У визначеннях права, вміщених в енциклопедіях, словниках, популярних юридичних виданнях, відсутнє поняття свободи. На першому плані фігурують такі положення (вирази), як "регулювання", "управління", "регламентація" тощо.

Дати стисле визначення права, яке охопило б усі його функції та підвиди (тобто право кримінальне, процесуальне, майнове, цивільне, трудове, арбітражне, екологічне і т. д.), -- завдання дуже складне. Але під кутом зору філософії права можна зробити спробу визначити його сутність.

Право -- це система встановлених чи санкціонованих державою загальнообов'язкових норм, які забезпечують спільне громадянсько-політичне співіснування людей на основі особистої свободи, ідеалів рівності й справедливості за мінімуму карального насильства. Право не є правом без законодавчих обмежень, що їх суспільство накладає на можливі репресивні дії самого державного механізму. Обмеження ці фіксуються в конституції як безпосередній вираз волі народу. Якраз конституція, оскільки вона визначає взаємні обов'язки держави та громадян, є втіленням законності, на відміну від поліцейських, вказівних, адміністративно-бюрократичних настанов. Конституція -- фундамент і серцевина всієї правової системи.

Суттєвим розділом конституції як основного закону держави є такі права людини, як свобода совісті, слова, власності, особистої недоторканності тощо. Це -- чисте втілення права, тобто безумовного суспільного дозволу найпростіших і водночас найважливіших умов громадсько-політичного буття.

Права і свободи, які визначають юридичний статус особистості, мають найсуттєвіше значення для оцінки розвиненості й демократичності правової системи. А долучення до них таких соціальних прав, як право на працю, відпочинок, освіту, безплатну медичну допомогу тощо є одним із найважливіших показників прогресу певної цивілізації.

Усякі законодавчі акти держави, продиктовані економічною, соціальною чи політичною діяльністю, можуть бути правомірними лише тоді, коли вони не суперечать конституції та не порушують закріпленого в ній юридичного статусу особистості. Цього статусу особливо важливо Дотримуватися стосовно до кримінального закону.

Співвіднесеність кримінального кодексу з конституцією ставить каральну репресію в межі певної відповідальності за виявлений і грунтовно доведений злочин та не дозволяє їй бути знаряддям тотальної тероризації суспільства.

Діалектика функціонування права полягає в тому, що воно, з одного боку, безсиле, декларативне без державної підтримки, а з іншого -- лімітує та спрямовує цю підтримку права державою і в такий спосіб перетворює себе в засіб захисту конституційних свобод.

Правова перевага закону полягає ще й в тому, що формально йому юридично байдуже до внутрішнього світу громадянина, до його внутрішніх бажань, помислів, настроїв, незважаючи на те, що вони могли мати в собі злочинні наміри. Правовий закон не дозволяє робити висновки на основі напряму думок людей, відтак домислювати (передбачати) можливі злочинні дії та певним чином на це реагувати.

Байдужість правового закону до ще не втілених суб'єктивних схильностей не є виразом юридичної байдужості чи бездушності. Навпаки, в цій байдужості знаходить вираз юридичний гуманізм, безумовна попередня довіра до кожного члена суспільства. Це забезпечується сукупністю процесуальних вимог, які стоять на сторожі того, щоб з людьми не поводились як із потенційними злочинцями. Такими є презумпція невинності, чітко застережені правила поліцейського втручання, затримання та обшуку, таємниця слідства, гласність судового розгляду, право підсудного на захист тощо.

Своєрідний попередній моральний нагляд за внутрішнім світом громадянина здійснюється в так званих малих групах, стосунки в яких будуються на основі професійного визнання, дружби, сусідства, родинних зв'язків. У цих умовах застосовуються не поліцейські санкції, а моральні.

Розробленість і чіткість процесуальних гарантій можна назвати мірою цивілізованості всієї правової системи. Антидемократична деформація правової системи знаходить вираз насамперед у грубих спрощеннях процесуального кодексу, які дають можливість стирати відмінність між дійсним і можливим злочином, розглядати намір як дію, а схильність -- як намір.

Гуманізм права -- це довіра до одного з головних вимірів особистості -- до її волі, як здатності до самоконтролю і самодисципліни. Право допускає, що люди не є абсолютно досконалими, що вони можуть мати антисоціальні схильності. Водночас право забороняє робити упереджені висновки про те, що той чи той індивід не здатний протистояти своїм схильностям. Тому ніхто не має права¹ прогнозувати злочин того чи того індивіда і на цій основі попередньо, до скоєння злочину, піддавати його карі. Тобто правовий гуманізм виходить із визнання свободи волі.

Усякий, в тому числі й кримінальний, закон захищає індивіда. Кара на основі рішення суду, навіть дуже сувора, набагато краща від розправи.

Пояснюючи сенс кримінально-правової норми, німецький філософ І.-Г. Фіхте пропонував уявити таку ситуацію. Злочинець залишається начебто по той бік закону. Він отримує можливість робити все, що йому заманеться. Водночас усі інші люди вільні щодо злочинця: кожен може використати злочинця на свій копил, тобто вчинити наругу, зробити рабом або й просто вбити. Фіхте наголошував на тому, що, потрапивши в таку ситуацію, злочинець сам попросить для себе кару на основі кримінального кодексу.

Гегель увів в обіг формулу: "Покарання -- це право злочинця" (тобто нести покарання -- це право злочинця). Адже покарання має свою міру у винуватості злочинця, а тому може розглядатись як такий вплив на нього суспільства, котрий улагоджує його стосунки з суспільством і самим собою. Покарання повинно бути невідворотним для того, хто скоїв злочин, водночас на міру його не повинні впливати міркування користі, яку суспільство могло б мати від експлуатації злочинця.

Гуманізм права полягає в довірі до людини. Право виходить із того, що кожний член суспільства сам здатний судити, що є для нього вигідним, а що ні, що корисним, а що шкідливим, тобто визнає автономію особистості.

Людині повинна бути надана можливість діяти на свій страх і ризик, для спроб й помилок, для падінь і нового становлення. Суспільство робить певні допуски в поведінці людини і не застосовує до неї державного примусу доти, доки громадянин не порушить закону.

Свобода від чужого утилітарного захисту стимулює ініціативу людей, сприяє розвиткові основних вимірів особистості: незалежності, певної непокірливості, стійкості.

Тобто державі забороняється втручатись у такі дії підданих, які торкаються їхнього особистого життя. Диктувати індивідові, як йому бути розсудливим, забороняється і приватним особам.

Висновки з питання 2

Право -- це система встановлених чи санкціонованих державою загальнообов'язкових норм, які забезпечують спільне громадянсько-політичне співіснування людей на основі особистої свободи, ідеалів рівності й справедливості за мінімуму карального насильства. Право не є правом без законодавчих обмежень, що їх суспільство накладає на можливі репресивні дії самого державного механізму. Обмеження ці фіксуються в конституції як безпосередній вираз волі народу. Якраз конституція, оскільки вона визначає взаємні обов'язки держави та громадян, є втіленням законності, на відміну від поліцейських, вказівних, адміністративно-бюрократичних настанов. Конституція -- фундамент і серцевина всієї правової системи.

3. Право, правова держава, громадянське суспільство як досягнення цивілізації

Із переходом людства від варварства до цивілізації його постійно супроводжує право. У чому полягає цінність права для цивілізації, чи завжди воно являло таку цінність, які перспективи розвитку цивілізації та права, є воно гарантом свободи людини чи засобом спонукання слідувати чиїйсь волі? Ці та інші питання завжди були актуальними у філософії історії, в теорії держави і права.

Ще й досі в юридичній літературі побутують погляди на право як на вираз волі панівного класу у правових нормах, головним завданням яких є збереження вигідних йому суспільних порядків і відносин¹. Тобто право за такого підходу служить інструментом перетворень, що їх здійснює політична влада. Нещодавно на теренах колишнього СРСР політична влада накладала табу на альтернативні концепції правового регулювання, за якого головним призначенням права є не нав'язування громадянам порядків, що подобаються тим, котрі стоять при владі, а забезпечення нормального життя громадянського суспільства, попередження або, принаймні, пом'якшення конфліктів, захист прав людини; правова організація діяльності самого апарату влади в суворих рамках закону.

Підхід до права як до державного виразу волі панівного класу призводить до свавілля, зловживань як у конституюванні норм права, так і в їх використанні. Одержавлене право вельми придалося для казарменої організації суспільного життя, панування бюрократії, зневажливого ставлення до свободи і прав людини, нехтування презумпцією невинності тощо.

Зрозуміла річ, що таке бачення місця і ролі права неприйнятне, причому не тільки через те, що воно не може гарантувати людського ставлення до людини, надійного захисту її від будь-якого зловживання владою. Не менш важливо й те, що ефективне, повнокровне функціонування всіх аспектів життя можливе лише в умовах свободи, несумісної з тотальним контролем над народом.

Підхід до права як до державного виразу волі панівного класу є яскравим проявом юридичного позитивізму, прибічники якого тлумачать право як своєрідний "агрегат" правил, установлених державною владою. Тоді виходить, що всі норми, санкціоновані державою, є правом. Правом визнається навіть відверте свавілля, якщо воно санкціоноване державою у формі закону, постанови, рескрипту. Праву при цьому надається вузьке техніко-інструментальне значення, воно виступає лише як офіційне знаряддя покарання; засіб здійснення управління, регламентації, контролю. Таке суб'єктивно-вольове оперування обов'язково призводить до деградації, девальвації виражених у нормах права цінностей і регулятивних можливостей. Такий підхід до права був характерним для колишнього СРСР, що яскраво виявилось у доповіді А. Вишинського на першій всесоюзній нараді працівників права 1938 р. Таку оцінку права визначив гіпертрофований класовий підхід, характерний для всього післяреволюційного розвитку СРСР, аж до його розпаду.

Однією з найцінніших рис права є проголошення ним правової рівності формально незалежних осіб; право виступає мірою свободи й відповідальності, єдиним мірилом свободи й відповідальності, хоча в реальному житті соціально-класові умови часто деформують застосування цієї міри залежно від соціального статусу того чи того суб'єкта права. Саме звідси випливає проблема взаємозв'язку права і влади. Пошук принципів вирішення цієї проблеми привів до ідеї правової держави.

Уже в стародавні часи йшли пошуки співзвучної взаємодії права та влади. Символічним виразом подібних пошуків стала богиня правосуддя з зав'язаними очима, з мечем і терезами, як утілення єдності сили та права.

Значний внесок у розвиток ідей правової держави зробив Дж. Локк. Він виступав за таку державу, де панує закон, що відповідає природному праву та визнає невідчужуваність прав і свобод індивіда, а також здійснено поділ вдади. Локк обгрунтував правовий принцип індивідуальної свободи: свобода людей, які знаходяться під владою уряду, полягає в тому, щоб мати постійне правило для життя, обов'язкове для всіх у цьому суспільстві, встановлене в ньому законодавчою владою; це -- свобода слідувати своєму власному бажанню в усіх випадках, коли цього не забороняє закон, і не бути залежним від постійно невизначеної, невідомої свавільності іншої людини. Мова тут іде про такий тип юридичної регламентації, як загальнодозволений, що знайшов вираз у характерній для сучасності формулі: "Дозволено все, крім того, що окремо заборонено законом".

Одним із найважливіших факторів становлення теорії правової держави був принцип поділу влади, сформульований Локком, Монтеск'є, Кантом, згідно з яким державна влада поділяється на три гілки: законодавчу, виконавчу, судову.

Кожна з них повинна бути відносно самостійною та врівноважувати одна одну. Наприклад, Кант уважав, що метою держави є забезпечення панування права, вимогам якого воно само повинно підкорятися. Громадянський стан повинен бути правовим і спиратися на такі апріорні принципи:

* свобода кожного члена суспільства як людини;

* рівність його як підданого з кожним іншим;

* самостійність кожного члена суспільства як громадянина.

Отож, уже Кант розглядав правову державу як правову форму організації та діяльності публічно-політичної влади, її стосунки з індивідами як суб'єктами права.

Більшість юристів і філософи права з-поміж характерних рис правової держави називають:

* верховенство правового закону;

* реальність прав і свобод індивідів;

* організацію та функціонування суверенної державної влади.

Сутність права завжди суперечлива, позаяк юридичними засобами вирішуються класові та загальнолюдські проблеми. Оскільки держава конституює право, видаючи закони та інші нормативні акти, і лише вона робить закони обов'язковими для громадян, держава використовує право як інструмент утілення своєї влади. Водночас право несе і повинно нести членам суспільства деяку міру соціальної свободи.

...