Право як феномен культурно-цивілізаційного процесу

Значна частина норм Біблії присвячена регулюванню майнових відносин. У формі наказів казуїстичного характеру вони передбачали відшкодування винним утрат від потрави, підпалу, за вбивство чужої тварини чи худоби (Вих., 21:35; 22:5). Особливим чином регулювалися питання продажу землі (Лев., 25:23-34).

Відомо, що Старий Заповіт є Святим Письмом для християн. Зазначимо, що старозавітні норми не отримали подальшого розвитку в християнстві, позаяк останнє поширювалося в імперії, де право безпосередньо користувалося більшою повагою, ніж релігійні норми. Римське право було вельми досконалим, а раннє християнство -- байдужим до правових інститутів. Навіть після прийняття Римською державою християнства біблійне право виступало лише придатком до римського чи іншого світського права і регулювало тільки культові відносини. Водночас слід зауважити, що система римського права своїм безпосереднім джерелом мала не релігію, а мораль.

Мусульманська правова система (шаріат) -- складова релігії ісламу. Головним джерелом мусульманського права і неюридичних норм ісламу є Коран і Сунна (збірник хадисів); іджма -- одностайна думка муджтахідів із питань, не врегульованих Кораном і Сунною, тобто це введення нової норми на основі консенсусу; кіяс -- умовивід за аналогією, тобто конструювання правових норм на основі віршів Корану і хадисів Сунни; фікх -- правова доктрина, себто твори відомих знавців шаріату, вчених-юристів.

Мусульманське право в цілому відзначається глибокою оригінальністю: воно виникло і розвивалося незалежно від інших правових систем. Якщо й трапляється інколи тотожність норм, то це -- проста випадковість. Відзначимо також, що оскільки джерелом мусульманського права є Коран і Сунна, то немає жодної влади, яка б у силі змінити мусульманське право, як і сам Коран. Навіть більше, встановлення світського права також неможливе, оскільки воно не відповідає нормам шаріату. Власне, догми та правила релігійного культу і моралі Корану визначають зміст мусульманського права в юридичному сенсі.

Попервах мусульманське право існувало на рівні релігійної ідеології, його окремі норми залежали від тлумачення священних текстів, що їх подавали ті чи ті факіхи (авторитетні богослови). За рішення подібних питань могли використовуватись незбіжні висновки різних мазхабів -- релігійно-правових напрямків ісламу (зараз їх існує всього п'ять). Навіть у межах одного напрямку є протилежні правила, закріплені різними авторитетними рішеннями тієї чи тієї юридичної проблеми.

У середні віки мусульманські факіхи на основі індивідуальних судових приписів мусульманського права зуміли сформувати його загальні принципи. З-поміж праць такого спрямування особливо відомий трактат Ібн Нуджайма. У XVI--XVIII ст. мусульманське право остаточно сформувалось у цілісну систему.

За змістом усі норми мусульманського права його доктрина поділяє на дві групи: перша охоплює накази, які містять оцінку вчинку людини; у другій зібрано норми, що формулюють правила поведінки в певних ситуаціях, а також установлюють умови та наслідки діянь.

Мусульманська система права, як і інші системи права, має кримінально-правові, цивільно-правові, процесуальні та інші норми. Мусульманські богослови-правознавці надають важливого значення кримшально-правовим нормам. За існуючою класифікацією правопорушень у мусульманському праві існує три групи правопорушень. До першої з них належать найбільш небезпечні злочини, себто такі, що посягають на права Аллаха, всієї громади. До них віднесено: перелюбство, вживання спиртних напоїв, крадіжки, розбій, недоведене звинувачення в перелюбстві, віровідступництво та бунт. За ці злочини встановлено суворі санкції: за крадіжки -- відсічення руки, за перелюбство -- сто ударів прилюдно, за розбій -- смертна кара (за тяжкий розбій додатково карають розп'яттям, четвертуванням) та ін. За вживання спиртних напоїв установлено покарання до 80 ударів (інколи -- страту), за зраду ісламу -- смертну кару.

До другої групи відносять злочини, що мають фіксовану кару (кісас), оскільки вони порушують права окремих осіб. Кісас -- це відплата, себто кара, що відповідає вагою здійсненому протиправному діянню. Основними злочинами цієї групи є вбивство особи та завдання їй тілесних ушкоджень незворотного характеру. За це передбачено страту чи інші форми покарання, що їх визначає потерпіла сторона чи спадкоємець потерпілого (смерть, вибачення злочинця, прийняття від злочинця викупу за кров).

Третя група об'єднує решту правопорушень -- тазір, за які не встановлено адекватної міри покарання. Ці правопорушення посягають на права всіх, а також на інші приватні інтереси. Це, скажімо, невиконання окремих релігійних приписів, завдання матеріальних збитків окремим особам (шахрайство, обважування і т. ін.).

Значна частина мусульманського права являє собою сукупність норм, що регламентують цивільно-правові відносини. Відповідно до існуючої класифікації їх розділяють на: норми, як: регламентують розділ спільного майна, користування водою, зобов'язання з догляду за річками, порядок розпорядження майном після смерті господаря тощо; норми, які регулюють шлюбно-сімейні відносини, становище жінки в сім'ї та суспільстві, порядок узяття шлюбу, його види, порядок розірвання шлюбу (види розлучень) та ін.

Роль мусульманського права не залишилася незмінною. Так, в Османській імперії в XVI ст. та Могольській імперії в XVII ст. використання його положень у юридичній практиці відзначалось особливою широтою та послідовністю. Згодом мусульманські держави почали відокремлювати норми, які визначають основи віровчення та порядок здійснення релігійних культів, од світських правил поведінки. Останні, маючи опосередкований зв'язок із релігійною ідеологією, все ж таки набували характеру правових норм, оскільки мали підтримку (примус) держави. Але й зараз у багатьох країнах ісламської орієнтації релігійні норми апелюють не тільки до внутрішнього сенсу релігійної свідомості, а й до примусу.

Індуська система права широко представлена у священних текстах Шруті, що включає Рігведу (чотири Веди), Веданти й Упанішади. Найбільш відомі трактати -- це закони Ману, Яйнавалка та закони Нарада.

Індуїзм містив систему правил, що ретельно регламентували все суспільне життя, приписували певний спосіб життя. "Поведінка давнього індійця тисячоліттями регулювалася релігійно-моральними настановами, що їх із розвитком класових відносин поступово витісняли норми права, а в більшості випадків зросталися з ними"¹. Важливим етапом у формальному закріпленні правових норм стало створення дхармашастр, у яких тісно спліталися норми моралі, звичаєвого права і релігії. Скажімо, релігійні правила виражалися в них так: "Те є добрим, що розумні люди з двічі народжених каст хвалять, а те, що вони гудять, є гріх".

У загальному вигляді індуське право визначає зверхність звичаю над законами. Рівночасно в інших правових системах звичай не є джерелом права. Тому індуське право є звичаєвим правом, у якому домінують звичаї індуїзму.

Різноманітні норми в індуському праві застосовують до індивіда чи окремої особи залежно від того, до якої касти вони належать -- брахманів, кшатрій, вайш або шудра. Поза законом донедавна залишалися парії (недоторкливі).

Судові прецеденти і законодавча доктрина не визначаються індуїзмом за джерелом права. Суддям рекомендують вирішувати справи на основі совісті й справедливості, якщо нема визначеної правової норми з якогось питання.

Подальший розвиток і зміни індуського права випали на часи проголошення незалежності Індії. Зараз воно в багатьох галузях правових відносин (цивільних, шлюбно сімейних) застосовується тільки стосовно до індусів.

4.4 Церква в системі державно-правових режимів

Від початку існування держави і церкви як соціальних інститутів між ними встановлювалися різноманітні взаємовідносини. Режим цих відносин регламентувався спеціальними конституційно-правовими нормами. Згідно з релігієзнавчою теорією існують такі види чи стани правового статусу церков в системі як демократичних, так і антидемократичних державно-правових режимів:

* держави з офіційно узаконеною і фактично панівною або державною церквою. Такі державні режими інколи називають теократичними;

* держави з конституційно визнаною традиційною релігією (конфесією) в суспільстві, яка посідає пріоритетне становище з-поміж інших віросповідань;

* держави з конституційно узаконеним відокремленням церкви (релігійних організацій) від держави і школи від церкви.

Перший вид правового статусу церкви в державі характеризується тим, що вона є складовою державного апарату. Церкві як органові держави надано певні повноваження державно-владного характеру. Вона виконує державно-політичні та адміністративно-правові функції в державі (юридичні повноваження у кримінально-правових, цивільних справах тощо). Політичний союз держави і церкви надавав останній узаконене право брати участь у політичному житті країни (представництво духовенства в державних органах, політичні церковні союзи і партії тощо), встановлював обов'язкові релігійні церемонії під час проведення державних заходів (коронація монархів, релігійна клятва, присяга тощо). У соціально-економічній сфері союз держави і церкви базується на спільних економічних інтересах, внаслідок чого церква на основі закону отримує від держави субсидії з капіталовкладень, землю у власність, звільнення від податків. У сфері виховання та освіти встановлюється безперечне монопольне право церкви, релігійної ідеології.

Для вказаного режиму є характерним тісний зв'язок правової системи з панівною релігією. Імперативи права та імперативи релігії в такому разі не тільки не суперечать одне одному, а навпаки, підтримують і закріплюють один одного. Право закріплює панівний статус релігії, остання освячує існуючий порядок. Часто ядро правових імперативів генетично тяжіє до імперативів релігійних і тоді порушення закону є водночас гріхом і злочином у релігійному значенні. Інколи релігійні імперативи набувають статусу правових, і тоді відхилення від релігійних норм караються законом. Саме в таких суспільствах існують релігійні злочини.

Відомо, що такий правовий статус церкви в системі державно-правових режимів довго існував за доби середньовіччя. Прикладом цього може бути також статус Руської православної церкви в Російській імперії, де релігія визначала характер суспільних і державних відносин, норми приватного життя. Але й у сучасних державно-правових режимах існують офіційні державні церкви, про що наголошено відповідно в конституціях цих країн. Наприклад, § 4 Конституції Данії декларує: "Євангелічна лютеранська церква є національною датською церквою та утримується державою". В Англії парламентові надано право затверджувати чи ухвалювати рішення церковних соборів, молитовники, церковні обряди, призначати церковних ієрархів. Представники англійської церкви є членами палати лордів Англії. Система судочинства в Англії передбачає право апеляції на рішення церковних судів у суди світські, а також нагляд із боку державних судів над судами церковними. В Ізраїлі Міністерство у справах релігій затверджує процедуру виборів вищого духовенства, президент держави призначає релігійних суддів. Особливу увагу слід звернути на статус державної церкви в країнах ісламської орієнтації (наприклад, Марокко, Туніс, Мавританія, ОАЕ, Саудівська Аравія, Алжир, Ірак, Іран та ін.). Мусульманські церкви, зберігаючи всі правові інститути, властиві державній релігії, посідають особливе становище в системі державно-правових режимів цих країн. Власне церква в цих країнах регулює всі аспекти державного і суспільного життя, а мусульманське право -- шаріат є основою діяльності державно-правових інститутів, судової системи, цивільних відносин тощо.

Другий варіант правового статусу церкви в державі вирізняється конституційно-правовим визнанням у суспільстві однієї традиційно існуючої релігії (конфесії) з-поміж інших. Рівночасно визнається, зокрема, відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави і школи від церкви. Відповідними правовими актами регламентується як панівне становище офіційної конфесії, так і роль інших конфесій. Найчастіше цей вид правового статусу церков у суспільстві обумовлений тим, що офіційно визнана традиційна релігія має великий вплив на більшу частину населення, історично пов'язана з формуванням національної держави, безпосередньо вплетена в етнічну культуру і т. ін.

Так, у ч. 1 ст. З Конституції Греції наголошено: "Панівною в Греції релігією є релігія східно-православної церкви Христової". У ст. 2 Конституції Норвегії визначено, що "євангелічно-лютеранська релігія є офіційною релігією держави". Частина 2 ст. 13 Конституції Болгарії встановлює, що "традиційна релігія в Республіці Болгарія -- східно-православне віросповідання", хоч і наголошує на відокремленні релігійних організацій від держави. Конституція ГрузЯ підтверджує, що "держава визнає виняткову роль Грузинської православної церкви в історії Грузії та водночас визнає незалежність церкви від держави" (ст. 9). Формально в Італії не було державної церкви, але конституція держави передбачала до 1984 р. існування конкордату держави з Ватиканом, за яким римо-католицька релігія визначалась як єдина державна релігія в Італії, що забезпечувало привілейоване становище католицькому віросповіданню порівняно з іншими. Лише після перегляду Латеранських договорів, зокрема конкордату від 1929 р., було скасовано переваги католицизму перед іншими конфесіями, ліквідовано обов'язкове викладення лише однієї релігії в державних навчальних закладах і т. ін. Некатолицьким віросповіданням надано право також створювати свої організації за своїм статутом.

Безперечно, конституційно-правове виголошення офіційного в державі традиційного віросповідання залучало лише одну конфесію до вирішення соціально-політичних питань, до освітянської діяльності в навчальних закладах, до відповідної роботи в армії, серед співробітників правоохоронних органів, у пенітенціарних закладах тощо. Нехтуючи інтереси віруючих громадян інших конфесій, офіційна церква перебирала монопольну інтегративну соціальну функцію та функції соціального контролю (орієнтуваннянаселення у його діях і вчинках на загальноприйняті соціально-національні цінності).

Третій варіант правового статусу церкви в державі характеризується відокремленням у цілому церкви (релігійних організацій) від держави. Правовий режим відокремлення церкви від держави передбачає:

* відсутність контролю і примусу з боку церкви щодо громадян держави;

* невтручання держави у внутрішньоцерковні справи, канонічну діяльність, самоуправління;

* церква не виконує жодних державних функцій, соціально-політичних, адміністративно-правових (оборони країни, захисту правопорядку, законності, охорони прав і свобод громадян тощо), не фінансується державою;

* невтручання церкви в суверенне право держави, тобто верховенство, самостійність, повноту, неподільність влади в межах території країни, незалежність, рівноправність влади у зовнішніх відносинах. Таке невтручання церкви в суверенітет держави виявляється у відсутності будь-яких правових форм союзу церкви й держави, представництва релігійних організацій в органах держави (крім консультативно-допоміжного), права законодавчої ініціативи релігійних організацій (норми релігійних канонів не є джерелом права в законодавстві держави) тощо. Релігійні організації не втручаються в систему правосуддя, не здійснюють його функцій (обумовлено світським характером судочинства, відсутністю релігійних судів, рівністю громадян перед законом і судом незалежно від ставлення до релігії), не здійснюють правового регулювання шлюбно-сімейних відносин, реєстрації актів громадянського стану;

* відсутність державно-правового контролю, примусу, іншого втручання у сферу ставлення громадян до релігії та рівноправність громадян у всіх галузях господарського, державного, соціально-політичного життя, незалежно від їхнього ставлення до релігії (незалежно від віросповідання);

* правову регламентацію діяльності релігійних організацій у державі та контроль за дотриманням ними встановлених державою законів;

* охорону законної діяльності релігійних організацій та захист прав віруючих.

Власне, в цих основних нормах визначається зміст і сутність режиму відокремлення церкви від держави як відповідної правової форми взаємовідносин держави і церкви, державних органів і релігійних організацій. Зауважимо, що ця правова форма взаємовідносин держави і церкви, коли церква відокремлена від держави, обумовлена низкою соціально-історичних, політичних, культурно-ідеологічних, правових чинників і тому в кожній країні має свої особливості вияву (наприклад, США, Франція, Україна та інші постсоціалістичні країни).

4.5 Правовий режим церкви в Україні

На сучасному етапі розбудови суверенної та незалежної української державності правовий характер взаємовідносин церкви й держави визначається Декларацією про державний суверенітет України, Конституцією України та Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації". Правовою формою цих відносин є режим відокремлення від церкви. "Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави", -- наголошує ст. 35 Конституції України.

Основні особливості ставлення держави до церкви (релігійних організацій) та законодавчі положення, які характеризують правовий зміст відокремлення церкви від держави в Україні, є такими:

1. Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, тобто держава не втручається і не забороняє діяльності конфесійних організацій, якщо останні не порушують чинного законодавства, не посягають на життя, здоров'я, гідність особи, права інших громадян та організацій тощо.

Здійснюючи цю вимогу, державні органи в Україні не втручаються:

* в усю віросповідну чи канонічну діяльність, зокрема у зміст віровчень, обрядів, церемоній культу та інших форм задоволення релігійних потреб громадян. Церковні документи, що визначають віросповідну діяльність і вирішують інші внутрішні питання релігійної організації, навіть не підлягають реєстрації в державних органах;

* у канонічну структуру управління церквою, її ієрархією;

* у внутрішнє самоуправління церкви;

* в підлеглість у канонічних та організаційних питаннях релігійним центрам (управлінням), взаємовідносини вищих і нижчих релігійних органів, їхні стосунки з віруючими;

* у витрати доходів і пожертвувань від культової діяльності й задоволення релігійних потреб віруючих;

* у навчально-виховну роботу духовних навчальних закладів.

Канонічна і релігійна діяльність церкви не належить до безпосередньої сфери дії норм права, якщо вона не суперечить вимогам закону. Водночас релігійні організації не виключено з установленого Українською державою правопорядку. Будучи суверенною, маючи певні права стосовно до інших організацій та осіб, держава регламентує окремі види діяльності релігійних організацій в країні, встановлює відповідний контроль за дотриманням останніми чинного в цій сфері законодавства.

З відокремленням церкви від держави остання наділяє свої органи такими владними повноваженнями щодо релігійних організацій:

* правом визначати умови й порядок утворення та існування релігійних організацій, реєструвати й вести їх облік;

* правом установлювати порядок взаємовідносин релігійних організацій, їхніх управлінь і центрів з державними органами, а також регламентувати утворення й діяльність релігійних управлінь і центрів щодо відповідальності їх перед державою. "Не регламентовані законом відносини держави з релігійними управліннями і центрами, в тому числі й тими, що знаходяться за межами України, -- наголошує ст. 9 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", -- регулюються відповідно до домовленостей між ними і державними органами;

* правом регламентувати межу організаційно-господарської та іншої позакультової діяльності, а також установлювати правила здійснення релігійних обрядів і церемоній, добродійної та культурно-освітньої діяльності, міжнародних зв'язків і контактів релігійних організацій та віруючих;

* право встановлювати відповідний контроль з боку державних органів за дотриманням конституційно-правових норм і законів з питань свободи совісті. Та обставина, що церква відокремлена від держави, не має значення для правомірного втручання державних органів (наприклад, правоохоронних) у діяльність церкви, бо правовий режим цього відокремлення передбачає відповідальність усіх громадян, органів та об'єднань, партій і релігійних організацій за порушення чинного законодавства про свободу совісті.

2. Дотримуючись установленого в Україні правового режиму відокремлення церкви від держави, релігійні організації не втручаються у сферу держави та її органів, не виконують державних функцій. "Релігійні організації не беруть участі в діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів" (ст. 5 згаданого вище Закону). Відсутні будь-які правові форми союзу церкви й держави в різноманітних сферах суспільного життя. Церковні постанови не мають юридичної сили відносно держави і не повинні суперечити її законам.

Будучи суб'єктом правових відносин, релігійні організації не мають права втручатись у правотворчу, правозастосовну і правоохоронну діяльність державних органів, у механізм правового регулювання суспільних відносин, а також у систему правосуддя. Особливість релігійних організацій як суб'єкта правових відносин виявляється в тому, що їхня правосуб'єктність обмежується чітко визначеними правовідносинами, вступ у які є необхідним і неминучим для здійснення функціональних обов'язків. Останні в структурі державно-правового порядку визначаються законодавством про свободу совісті та релігійні організації. Помилковою є думка, що діяльність релігійних організацій має бути скерована виключно на задоволення релігійних потреб віруючих. Відокремлення церкви від держави, суспільно-релігійна діяльність конфесій в Україні базується на принципах свободи совісті й віросповідання, які гарантують релігійним організаціям, окрім зазначеної діяльності, широкі повноваження.

3. Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Установлення будь-яких переваг чи обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається. Це виявляється в тому, що:

* держава під час вирішення політико-правових завдань не надає перевагу якійсь окремій конфесії;

* держава не визнає поділу церков на панівні, терпимі чи гнані, чим відкриває можливість громадянам вільно вибирати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором;

* скасовується монополія однієї конфесії в державно-правових і соціально-політичних відносинах;

* рівність віросповідань і релігійних організацій перед законом обумовлює заборону примусу щодо сповідання однієї встановленої релігії, а також поділ віруючих за ознакою належності до офіційного віросповідання. Водночас правовий режим рівності релігійних організацій та конфесій перед законом не поширюється на релігійні утворення, які не дотримуються законодавства про свободу совісті, не зареєстровані відповідно до чинного законодавства, діяльність яких припинена в судовому порядку згідно зі ст. 16 згаданого вище Закону.

Рівність конфесій перед законом чинна лише в державно-правових відносинах. Зовсім іншого змісту набуває питання про рівність релігій у суспільно-політичній сфері. У суспільстві релігійні конфесії не завжди мають рівнозначне визнання з боку громадян. Це обумовлено тим, що формування конкретного суспільства історично зв'язано з певною конфесією, яка впливала на соціальні процеси, державотворення тощо. Прикладом цього може бути Україна, історична доля якої близько пов'язана з православною церквою. Остання активно впливала на формування українського етносу й державності, консолідацію населення в національно-визвольній боротьбі. Тому її діяльність у суспільстві привертає більшу увагу широких верств населення, політиків і громадських діячів, ніж існування конфесій (приміром, нетрадиційних культів).

4. З відокремленням релігійних організацій від держави остання перебрала обов'язок захищати їхні права та законні інтереси, сприяти встановленню відносин взаємної релігійної та світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та іншими релігійними організаціями. Держава бере до відома й поважає традиції та внутрішні постанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству. Конкретно це виявляється у своєчасному та об'єктивному розгляді їхніх клопотань, винесенні щодо них обгрунтованих рішень, задоволення їхніх майнових та організаційних вимог тощо.

5. Режим відокремлення церкви від держави не забороняє соціально культурної та ідеологічної діяльності релігійних організацій у суспільстві, співробітництва останніх із державними та громадянськими організаціями з питань культурно-виховної, добродійної роботи тощо. "Релігійні організації, -- наголошує названий вище Закон, -- мають право брати участь у громадському житті, а також використовувати нарівні з громадськими об'єднаннями засоби масової організації. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами" (ст. 5). Отже, правовий статус відокремлення церкви від держави не виключає участі останньої в соціально-культурній сфері, а священнослужителям не забороняє брати участь у державно-політичних відносинах. Водночас залишаються невизначеними роль і місце церкви як інституту в державно-політичному процесі. Як інтегральний чинник у державі, особливо за розбудови національної державності, церква та релігійні організації беруть активну участь у політиці держави (наприклад, зовнішній), зокрема впливають на внутрішньополітичну стабілізацію суспільства. Відповідно до цього кожна держава повинна мати певну концепцію політики стосовно до церкви, надавати моральну та організаційно-політичну підтримку національним церквам.

6. Принцип відокремлення церкви від держави покладено в основу державно-правових інститутів України, зокрема в основу інституту права на свободу совісті. Тому релігійні організації зобов'язані додержуватися вимог чинного законодавства і правопорядку. Жодна релігійна організація в Україні не може діяти, якщо вона не дотримується або порушує режим відокремлення церви від держави. Відповідно до ст. 16 згадуваного Закону в разі порушення цього режиму релігійною організацією, що є юридичною особою, її діяльність припиняється в судовому порядку.

Висновки з питання 4

Канонічна і релігійна діяльність церкви не належить до безпосередньої сфери дії норм права, якщо вона не суперечить вимогам закону. Водночас релігійні організації не виключено з установленого Українською державою правопорядку. Будучи суверенною, маючи певні права стосовно до інших організацій та осіб, держава регламентує окремі види діяльності релігійних організацій в країні, встановлює відповідний контроль за дотриманням останніми чинного в цій сфері законодавства.

Висновки з теми

Основні особливості ставлення держави до церкви (релігійних організацій) та законодавчі положення, які характеризують правовий зміст відокремлення церкви від держави в Україні, є такими:

1. Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, тобто держава не втручається і не забороняє діяльності конфесійних організацій, якщо останні не порушують чинного законодавства, не посягають на життя, здоров'я, гідність особи, права інших громадян та організацій тощо.

2. Дотримуючись установленого в Україні правового режиму відокремлення церкви від держави, релігійні організації не втручаються у сферу держави та її органів, не виконують державних функцій.

3. Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Установлення будь-яких переваг чи обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається.

4. З відокремленням релігійних організацій від держави остання перебрала обов'язок захищати їхні права та законні інтереси, сприяти встановленню відносин взаємної релігійної та світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та іншими релігійними організаціями.

5. Режим відокремлення церкви від держави не забороняє соціально культурної та ідеологічної діяльності релігійних організацій у суспільстві, співробітництва останніх із державними та громадянськими організаціями з питань культурно-виховної, добродійної роботи тощо. "Релігійні організації, -- наголошує названий вище Закон, -- мають право брати участь у громадському житті, а також використовувати нарівні з громадськими об'єднаннями засоби масової організації. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами" (ст. 5).

6. Принцип відокремлення церкви від держави покладено в основу державно-правових інститутів України, зокрема в основу інституту права на свободу совісті. Тому релігійні організації зобов'язані додержуватися вимог чинного законодавства і правопорядку.

Контрольні запитання

¦ Чи є суперечність між розумінням поняття "цивілізація" в широкому та вузькому значенні?

¦ Чи тотожні поняття "право" і "закон"?

¦ Які характеристики громадянського суспільства вказують на те, що воно є дійсно досягненням цивілізації?

¦ Чи могли б Ви знайти аргументи, які вказували на релігійні корені права?

¦ Чому цивілізацію слід розглядати як конкретно-історичне буття культури?

Размещено на Allbest.ru