Варіанти модернізації філософських вчень

На противагу тенденціям нашого часу Сантаяна таврував демократію як «тиранію безголового народу», «вульгарну й анонімну тиранію», що при водить до знищення культури. Водночас філософ обґрунтовував концепцію аристократичної держави еліти як «ідеальної держави», а призначення держави вбачав у тому, щоб розв'язувати суспільні конфлікти, гарантувати примирення між різними частинами населення.

Значного впливу в американській філософії набув натуралізм, що проявляється в різних формах. Йдеться про еволюційний натуралізм, контекстуальний натуралізм, «науковий матеріалізм» тощо. Оцінка цих форм не може бути однозначна. «Науковий матеріалізм» виводить єдність наукового знання на єдності наукової мови, дотримується позицій «фізикалізму», яку розвивав неопозитивізм.

6. Постмодернізм

Як явище в духовному житті постмодернізм це насамперед культу-ра постіндустріального, інформаційного суспільства. Однак він вийшов поза її межі, охопив різні сфери суспільного життя, утвердився в філософії. Виникнення постмодернізму датують кінцем п'ятдесятих років минулого століття, а його утвердження початком сімдесятих років, що пов'язано з виходом книги Римського клубу «Межі росту» (1972 р.) з пересторогою про небезпеку глобальної екологічної катастрофи. Філософського виміру цій течії надав представник французького постструктуралізму Жан-Франсуа Ліотар (1924-1998 рр.), автор праці «Ситуація постмодерну» (1979 р), який наповнив постмодерн філософським змістом.

Вісімдесяті роки минулого століття засвідчують тріумф модерну: він розповсюджується по всьому світі. Звісно, не обійшлося без впливу новітніх засобів масової інформації. Проте з'явилися опонентів, серед яких називають насамперед німецького філософа Юрґена Габермаса (нар. 1929 р.). На його думку, модерн ще не завершений і має при певному удосконаленні значні ресурси для майбутнього росту.

Серед прихильників постмодернізму виокремлюються два підходи. Якщо одна частина постмодерністів уважає, що як особливий духовний стан постмодернізм виникав наприкінці різних епох, цебто трактує його як поза історичне явище, то інша приписує його лише постіндустріальній епосі.

Щоб зрозуміти постмодерн, доцільно схарактеризувати модерн, початок якого пов'язують із кінцем XVIII століття чи з Великою французькою революцією. Безумовно, до модерну треба підходити як до тенденції часу, а не розглядати його як монопольну течію. Модерн визначає ставлення до минулого, теперішнього і майбутнього на засадах поступу. Йдеться про відмову від застарілого, критичну оцінку наявного і прагнення втілити нові ідеали й цінності.

У духовному значенні модерн утілюється в модернізмі. Першими модерністами в філософській думці можна вважати Ф. Бекона і Р. Декарта, які покладали особливі надії на науку, пов'язували з нею панування людини над природою. Такі перспективи відкривала перша наукова революція. Декартівське «Cogito, ergo sum» втілювало концепцію раціоналізму, на засадах якого творилися ідеали й цінності західної цивілізації. У нових умовах просвітники обґрунтовували ідеї гуманізму, універсальні вселюдські принципи спів життя в новому суспільстві (розум, поступ, свобода, рівність, справедливість тощо), що пориває з минулим і спрямовується в майбутнє, що мають забезпечити освіта й виховання.

Просвітники вірили в силу розуму й забезпечення прогресу в глобальному масштабі. Розв'язання вселюдських проблем мало спиратися на науку як найвище досягнення розуму, бо вона сприяє підкоренню природи, удосконаленню міжлюдських відносин, самопізнанню людини, її самоконтролю за своїми вчинками. Проте вже перші десятиліття після Великої французької революції поставили під сумнів сподівання просвітників. Як наслідок виник романтизм, що протиставив жалюгідній суспільній дійсності героїчне минуле, екзотичне життя в країнах Сходу чи ідеалізоване майбутнє. У цих умовах зародився марксизм з примітизованими планами радикальної перебудови світу, що спирався на спрощене філософське вчення, доведене до крайнощів ідеологами російського більшовизму.

ХІХ і ХХ століття змусили по-новому оцінити раціоналізм західної філософської думки. На практиці ідеали Просвітництва не були утверджені. Зрештою, ще наш мисленик І. Франко зазначав, що розум не став рушієм історичного розвитку. Західні завойовники намагалися вестернізувати населення Африки, Азії, Латинської Америки, Австралії насильницькими методами. Крах раціоналізму засвідчили дві світові війни, підтримка населенням цивілізованих країн тоталітарних режимів. Зазнали краху спроби раціоналізувати перетворення світу за марксистськими рецептами. Техногенна аварія на Чорнобильській АЕС змусила серйозно засумніватися у можливостях раціоналізму. Екологічна криза в глобальному масштабі докорінно змінила ставлення людини до природи. Суспільство загального споживання також зміцнило основи постмодернізму.

Нові течії в молодіжному середовищі ще більше розхитали фундамент раціоналізму. Загроза ядерної катастрофи поставила під знак питання саме існування людства. Тривоги посилилися після появи СНІДу та інших не відомих раніше хвороб. Негативно вплинули на широкі верстви людства процеси секуляризації й розповсюдження атеїзму, особливо войовничого безбожництва в деяких країнах. Як наслідок постмодернізм можна трактувати як глибоке розчарування в ідеалах Просвітництва, зневіри в людському розумі, ідеях гуманізму, історичному поступі. Мрії в світле майбутнє людства виявилися черговою утопією, що позбавлена реального ґрунту.

Постмодернізм як духовний стан проявляється неоднаково в різних сферах людського життя. Суспільство споживання призвело до радикальних змін у соціальній структурі, підпорядкувавши її стратифікації. У міжлюдських відносинах запанував безпринципний конформізм і такий самий компроміс. Попри значне збільшення серед населення частки інтелектуалів їхній престиж значно впав, бо запанувала аморфна «людина маси», на що звернув увагу іспанський мисленик Ортеґа-і-Ґассет. Значною мірою втрачає сенс поняття «народ». На пострадянському просторі політики дедалі частіше користуються терміном «електорат», що позначає сукупність виборців у межах виборчого округу чи цілої країни. Населення поділяють насамперед на бізнесменів., споживачів і клієнтів.

У постмодерному суспільстві статус інтелектуала докорінно змінився, що зумовлено певними особливостями нашого часу. По-перше, в суспільстві домінує так звана масова культура, в якій тон завдають проворні ділки, а не творці. По-друге, широке застосування засобів масової інформації, а точніше дезінформації, спричинилося до різкого падіння ролі театрів, філармоній і на віть кінотеатрів, що знецінило престиж акторів, співаків, музикантів, мистців. На перший план вийшли особи з посереднім рівнем таланту, що намагаються відповідати смакам масової пересічі. По-третє, тепер інтелектули переважно посіли місця в різних установах, Вони не творять, а «роблять» кар'єру. По-четверте, на роль провідників народу почали претедувати бізнесмени з депутатськими мандатами й урядники різного рівня. По-п'яте, телебачення й Інтернет утвердили серед інтелектуалів не творців, а своєрідних ремісників, що працюють на потребу дня (журналістів, блогерів, експерттів, політтехнологів).

Дослідники вважають, що типовою фігурою у постмодерному суспільстві став представник середньої соціальної верстви, який орієнтується на споживацтво, користування благами цивілізації, не обтяжений «інтелігентськими комплексами» і традиційними моральними нормами, бо не хоче знати жодних обмежень, живе одним днем, при формальній релігійності поводиться як атеїст, прагне збагачення, задля якого готовий поступитися будь якими вимогами моралі. Набув розповсюдження тип зомбі, який не спромогний до самостійного мислення, позбавлений оригінальності, діє як запрограмована істота, а вільний час проводить перед телевізором як єдиним джерелом культури.

Як антипод гіппі, рух яких зародився в середині шістдесятих років минулого століття, через двадцять років виникли яппі на позначення молодої багатої людини, що орієнтується на професійну кар'єру, матеріальний успіх і активний світський спосіб життя. Зовнішньо яппі відрізняються діловим стилем одягу, цинізмом, нарцисизмом, прагматизмом і презирством до невдах. Вони не проявляють відкритої агресії, заздрості чи ненависті, а водно час уникають близької дружби, участі в неформальних об'єднаннях. Яппі не заперечують сім'ї як суспільного інституту, але не надають особливої ваги її зміцненню.

Світоглядно людина постмодерного суспільства проявляє ідеологічну невизначеність і розмитість. Вона не має якогось стабільного ядра, доволі еклектично поєднує елементи різних ідеологій, що вважаються несумісними чи навіть протилежними. Заперечення суспільної ролі науки спричинилося до розвінчування її престижу і авторитету прихильниками постмодернізму. Суспільна невизначеність людини сприяла утвердженню постмодерного неофаталізму. Звідси ставлення до життя як своєрідної лотереї, відмова від життєвих цілей, суспільне розчарування. Якщо в попередні епохи особливого значення надавали етиці, то тепер на перший план вийшов культ чуттєвих і фізичних задоволень, що засвідчує суспільну деґрадацію.

Вплив масової культури постмодернізму залежить від реклами і моди. Завдяки рекламі навіть пересічні представники такої культури можуть стати кумирами серед певних груп населення. З цього випливає ефемерність і нестійкість художніх смаків, що насправді стають антихудожніми.

У постмодерному суспільстві запанувала театральність, що охопила різні сфери суспільного життя від політики до релігії. Значною мірою саме по літичне життя зводиться до шумних передвиборчих кампаній, до яких залучаються продажні представники мистецтва. Ставлення позитивістів до релі гії, в основному, позитивне, хоч така позитивність більше зовнішня і повер хова, без глибинної, внутрішньої віри. Інколи спостерігаються спроби повернути попередні дохристиянські вірування або еклектично поєднати з християнством східні вірування чи підтримати неорелігії.

Переважно негативно ставляться постмодерністи до науки за її претезію на монополію істини, раціональні методи пізнання на противагу інтуїцію та уявленню. Прагнення науки до пізнання загального начебто призводить до неадекватності наукового знання.

Виступаючи з позицій релятивізму, постмодерністська філософія ви ступає проти раціоналізму й логоцентризму. Дослідники називають її антигеґеліянством, бо вона спрямована насамперед проти Геґеля, якому проти ставляють вчення Ф. Ніцше і М. Гайдеґґера. Автор філософської поеми «Так говорив Заратустра» імпонує постмодерністам радикальною критикою попередньої західної філософії, а також асистемність викладу вчення (фрагментами, афоризмами, художніми образами тощо), адже він не лише відмовився від основних понять європейської філософії, а й порушив питання про пере оцінку цінностей, про віру в силу розуму, засумнівався в існуванні буття й істини, звівши їх до інтерпретації. Так була конкретизована постмодерна філософія, ідея якої висловлена раніше. Ще далі пішов Гайдеґґер з його критикою розуму. Як вважає мисленик, розум виродився в розсудок, що служить техніці, а технізоване суспільство заперечує гуманізм, створює ґрунт для варварства.

Підтвердженням таких висновків Гайдеґґера є праця «Постмодерна культура: суспільно-культурні наслідки технічного розвитку» (1987 р.) американського філософа німецького походження Петера Козловського (1952-- 1912 рр.). Він заперечує технократичне трактування, що ознаками сучасної науково-технічної цивілізації є наука і техніка і навіть «людина та суспільство розглядаються розглядаються «техноморфно», на зразок техніки». Мисленик виходить з того, що на противагу природі «техніка є полем діяльності людського духу», «її мета не властива їй внутрішньо, а ставиться людиною», а «культура розв'язує питання щодо вибору мети, для досягнення якої винаходиться та розвивається техніка», а що «ґрунтується на знанні».

Різницю між технікою й культурою Козловський передає так: «Техніка сприяє появі того, що донедавна було прихованим, культура це вияв турботи про те, що вже виникло». Проте абстрактне мистецтво наближається до техніки, бо «хоче творити, конструювати, вивільняти щось нове». Аналізуючи співвідношення культури й техніки у широкому розумінні, філософ зазначає, що культура охоплює не лише організацію життя суспільства, а й самотлумачення його і також техніку. Культура проявляється в формах суб'єктивного, об'єктивного й абсолютного духу.

Усвідомлення сучасної культури залежить від визначення епохи, яку одні характеризують як модерну, а іншу як постмодерну. Як епоха Модерн чи Новий час втілює різні проекти, зокрема реформацію, контрреформацію, бароко, просвітництво, німецький ідеалізм і марксизм. Порівняно з ним «поняття постмодерну містить у собі момент визволення, позаяк воно спроможне вивести за межі одержимості модерну, за межі світової громадянської війни між Сходом і Заходом з приводу істинної інтерпретації геґелівською філософією історії». У цьому контексті Козловський зазначає, що постмодерн виводить поза усталену тріадну систему (Античність, Середньовіччя, Новий час), цебто йдеться про четверту епоху, як «час, що залишає людину напризволяще, коли дійсно настає занепад», бо «настає нігілізм». Постмодерн має примирити раціоналізм та ірраціоналізм на основі комунікативної компетенції та аналітичного розуму. «Постмодерн це філософський есенціалізм (від лат. essentia суть), позаяк він вбачає тертя суперечності модерну, те скрутне становище, в яке потрапляють мистецтво, наука і релігія, якщо вони ізольовані одне від одного, а також констатує ту обставину, що це не останнє слово в їхньому розвитку, а лише його хибний шлях, який може бути подоланим завдяки новій інтеграції цих царин духовного в життєвому світі». Як зазначає Козловський, постмодерний есенціалізм спирається на антропологічну метафізику, орієнтується на пізнання світу через пізнання людини, що визнається основною моделлю для цілої дійсності й аналогією для мислення. Коли йдеться про особливості культури, то мати на увазі, що постмодерна культура антропоморфна порівняно з техноморфною, бо спрямовується на самопізнання людини і водночас на критику сайєнтизму, функціоналізму й утопізму.

Постмодерн означає відмову від беззастережного визнання парадигми універсального механізму й еволюціонізму, теорії тотальності, що змінює роль науки у визначенні структури світу. Як наслідок посилюється вплив суб'єкта, його єдність з об'єктом, невідокремленість духа й природи, визнається плюралізм парадигм. Мисленик називає таке становище постсайєнтизмом, бо воно спростувало концепцію трьох стадій Конта. Наперекір їй сучасність відновила права метафізики й релігії, знову звертається до міту. Козловський застерігає, що «коли у межах суспільства, як півної цілісності, не існує загальної і соціально вагомої «духовної релігійності» та духовності, то культура цього суспільства має поверховий і нетворчий характер».

Якщо культура сприяє тлумаченню чи само тлумаченню суспільства і людської суб'єктивності, постмодерн можна характеризувати як «епоху перевідкриття суб'єктивного світу людини» на противагу «всеоб'єктивуючих теорій «Я» епохи модерну». У трактуванні Козловського суб'єктивність людини не тільки охоплює її відносини із суспільством і світом, а й проявляється в релігії та філософії, її сутність втілюється в єдності й унікальності. Для людської душі не достатньо зовнішнього світу, бо вона не може обійтись без утопічного бачення світу. Водночас суб'єктивність сприйняття світу не заперечує його об'єктивності, що має зворотний вплив на внутрішній світ.

П. Козловський зазначає, що питання про волю людського життя становить основне питання філософської культури, бо «культура має допомогти людині прийняти те чи інше рішення, не обмежуючи при цьому її свободи». Отож, «свобода це передусім особистий вибір, рішення, пов'язане із суб'єктивним світом особистостей». Культура сприяє збереженню ідентичності людини в умовах «величезної диференціації людського «Я» постмодерного суспільства.

Мисленик аналізує ідентичність в суперечності з автономією в трикутнику «життя автономія ідентичність», що пов'язане з новими соціальними рухами. Життя не може бути автономним, позаяк «воно органічно пов'язане з іншим життям», а ідентичність передбачає «просту постійність незмінного життя», водночас «автономія наполягає на дотриманні своїх власних закономірностей». Щоб конституювати особистість, потрібна інтеграція, бо автономія суперечлива. Козловський пише: «Автономія як творення власного закону без врахування соціального і культурного контекстів це соліпсизм, самообмеженість». Отож, доконечне «втілення загальної ідеї в окремій людині.

Як зазначає Козловський, науково-технічна цивілізація звужує час особистості, бо техніка орієнтується лише на ефективність сьогодення і не переймається минулим. Таке становище зумовлює сучасну суспільну думку й культуру: вони пов'язані не з поняттям життя і незворотного зростання, а з поняттями циркуляції й акумуляції для задоволення актуальних потреб. Причина в тому, пояснює Козловський, що особистість орієнтується на принцип зворотності законів природи, а «вічна постійність закону природи суперечить історичному характерові життя». Такий принцип зворотності не сумісний із сучасною технікою, що спрямована на вічність, а її наслідки мають незворотний характер. У цьому завдання сучасної культури з її турботою про кожен день.

Серед постмодерністських філософів слід назвати Жака Дерриду (1930--2004 рр.), Жана Франсуа Ліотара (1924 1998 рр.), Мішеля Поля Фуко (1926-1984 рр.), Джанні Ваттімо (нар.1936 р.). Французький філософ Деррида поставив завдання деконструювати метафізику, що означає переосмислення різних стереотипів, усталених принципів, категорій і цінностей. Йдеться про постструктуралістський варіант постмодернізму, що майже не піддається аналізу. По-перше, його праці на грані філософії й художньої літератури, риторики й лінгвістики, теорії й фантазії. По-друге, в них переплітаються найрізноманітніші тексти, від лінґвістичних до психоаналітичних, що ускладнює класифікацію. Деррида характеризує їх як «бастарди», «незаконнонароджені», «позашлюбні».

Як головний термін у працях Дерриди визнається деконструкція, що означає спонтанний, безперервний і нескінченний процес, що протидіє його осмисленню й підведенню підсумків. Проте сам цей термін він визначає негативно, цебто вказує насамперед на відсутні ознаки. Щоправда, в останніх роботах мисленик розглядає деконструкцію через термін інвенція (від лат. ітєпґіо винахід, вигадка). Нинішню філософію він критикує за догматизм, сприйняття лише однієї сторони дихотомії, насамперед свідомості і позв'язаних з нею понять суб'єкт, суб'єктивність, людина, чим недооцінює їх антиподи. Окрім того, філософи трактують ці поняття тенденційно. У змісті свідомості ігнороване несвідоме, наголошено на логоцентризмі. Те саме стосується й інших понять, які мисленик намагається релятивізувати на тій підставі, що вони нерозв'язані, а їхній зміст розгортається через перехід до протилежності. Аналіз понять у працях Дерриди дослідники прирівнюють до нескінченного ходіння по лабіринту, що не веде до мети. Так він намагається спростувати претензії свідомості, розуму і логіки.

Особливу роль у філософському вченні Дерриди відіграє гіпотеза про існування «архіписьма», що передує мисленню й усній мові, але приховано присутнє в них. Воно нагадує процес, який постійно розгортається. Як означення душі, голосу, «письмо» узалежнюється від логоцентризму, а також фоноцентризму, що підтверджує поняття знак. Природу знака він виводить не із сутності, а з відбитку, що позначає ставлення до іншого, виявляє можливість у «бутті-присутності». Знак має пріоритет над річчю чи явищем, але позначене знаком ніколи не присутнє в ньому, бо слово і думка, слово і зміст не можуть бути тотожними.

Критика попередньої філософії пронизує вчення Ліотара, зокрема проблеми прогресу, гуманізму, історії. Сам мисленик не вважав себе постмодерністом. Водночас він зазначав, що модерн зазнав краху через нездійсненність ідеалу визволення людини й людства, бо лише змінилися форми несвободи. Після Освенціму твердити про ідеали гуманізму не доводиться. Таке саме стосується трактування прогресу. Спочатку його прирівнювали до розвитку, а тепер доцільно говорити про постійне ускладнення, з чим мисленик пов'язує постмодернізм.

Ставлення Ліотара до різних сфер суспільного життя не однозначне. Йо го трактування соціально-політичного розвитку наближається до антимодерну. Як продукти модерну філософ трактує науку, техніку й технологію, хоч і зауважує, що наука не спроможна об'єднати суспільство. Серед суспільних цінностей він виокремлює справедливість, хоч не встановляє для неї критеріїв, заперечує універсалізацію й абсолютизацію якогось з підходів. У галузі естетики й мистецтва Ліотар схиляється до модернізму, звинувачуючи постмодернізм у «повторенні», еклектизмі, сваволі й цинізмі. Водночас він не сприймає реалізму. Як виняток серед форм постмодерну мисленик допускає анамнез (від лат. anamnesis спомин), що зводиться до пригадування, передумування, розуміння. Його основний зміст у висновку про утопічність гуманізму, визволення, поступу тощо.

Мету філософії Ліотар вбачає в збереженні мислення, що невід'ємне від чистої саморефлексії. Філософ не має турбуватися про публіку, бо єдиною його проблемою є чиста думка.

Представник постструктурно-постмодерністського напряму Фуко обґрунтовував основи дослідження історії й культури, спираючись на вчення Ніцше. Філософ обґрунтував оригінальну концепцію європейської науки й культури навколо центрального поняття епістеми (від гр. ерШете знання), яке трактує як «фундаментальний код культури», що визначає для певного часу форми мислення, знання й науки. Він аналізує проблеми автора, авторської функції, ролі суб'єкта в різних типах мовлення, знання і науки. Замість універсального підходу до людини, Фуко пропонує підхід конкретно -історичний і історично-локальний. Так само конкретно-історично він підходить до аналізу поняття влади, серед осередків якої називає сім'ю, школу, робітню. Мисленик запроваджує в науковий обіг поняття «влада-знання», що знецінює роль людини й гуманізму, доходить до панкратизму, цебто всевладдя. Саме знання він трактує як сукупність форм інформативності у межах дискурсивного (від лат. йтсигзт міркування) аналізу. Наука це визначена форма верифікованого й систематизованого знання. Фуко намагався конструювати вселюдське знання, для чого обґрунтовував нові методи дослідження.

На противагу іншим постмодерністам італійський філософ Ваттімо не вживав терміну постмодернізм, пропонував замінити його поняттям пізня сучасність. Його герменевтичний варіант постмодернізму ґрунтувався на вченнях Ніцше, Гайдеґґера і Ґадамера. Заперечуючи доречність понять попередньої філософії, він звертав на увагу на трактування буття, що розчиняється в мові, бо саме лише вона може бути пізнана як справжнє буття. Істину, на думку мисленика, треба трактувати з досвіду мистецтва. Ваттімо виділяє такі властивості філософського мислення: задоволення при переживанні минулого; контамінації (від лат. сопїатіпаїіо змішування) при змішуванні різних досвідів; осягнення технологічної орієнтації в світі на противагу прагненням дійти до життєвих основ. Мисленик зазначає, що пост модерне пізнання реальності не зводиться до її об'єктивності, звертає увагу на медіатизацію суспільного життя, з чим пов'язаний його плюралізм, на естетизацію історії й художнього осмислення життя.

Постмодерне суспільство, в якому панують комунікації, вже не має почуття об'єктивності, а її різні інтерпретації засвідчують свободу людини, що не орієнтується на певну модель. Ваттімо наголошує на перевагах гуманітарних наук і «прекрасного», що розширяють життєві світи, бо охоплюють і створене засобами мистецтва. Окрім того, філософ порушує проблему демаскації метафізики, цебто виходу за її межі.

Відтворюючи розчарування в раціоналізмі, постмодерна філософія спи рається на принципи плюралізму й релятивізму, наближає філософію до науки й літератури, відмовляється від категорії буття, заперечує колишній ан тропоцентризм і гуманізм, скептично ставиться до ролі суб'єкта й попереднього трактування істини й знання. Як наслідок вона не лише невизначена й суперечлива, а й парадоксальна.

Висновки

1. Суперечливий і динамічний розвиток духовного життя ХХ століття зумовив перегляд традиційних уявлень, ідеалів і цінностей, що відтворилися в філософській думці.

2. Як потужні філософські течії утверджуються неокантіанство й неогеґеліянство, що пристосовували до нових умов системи німецьких мисле ників Канта і Г еґеля.

3. У межах неокантіанства й неогеґеліянства виникали школи, що змикалися з філософськими течіями, які здобули вплив у європейській філософській думці.

4. У католицьких країнах Західної й Центральної Європи та Латинської Америки набуває розповсюдження неотомізм. Новим явищем у європейській філософській і релігійній думці був тейярдизм. Три основні напрями виділилися в новітньому протестантизмі (фундаменталістський, модерніст ський і неоортодоксальний).

5. Прихильники діалектичного й історичного матеріалізму, заснованого Марксом і Енґельсом, не були одностайні: поряд з ортодоксальною доктри ною Леніна і його прихильників виділилася критицистська течія, що згодом проявилася в політичній концепції євро комунізму.

6. Неореалізм як течія в європейській філософській думці протиставив тенденціям нашого часу нові підходи до проблем науки і світового розвитку.

7. Як нове явище в духовному житті наприкінці ХХ століття треба схарактеризувати постмодернізм, що відтворює пошуки філософської думки в умовах постіндустріального, інформаційного суспільства.

Размещено на Allbest.ru