Теоретична рефлексія проблематики співвідношення суспільних ідеалів таполітичних інтересів

В межах модерністського напряму реалістські концепції переважно критикувались за їх дескриптивний характер, відсутність термінологічної чіткості та методологічної послідовності. Так, професор політичних наук Вашингтонського університету Дж. Модельскі, намагаючись створити єдину систематизовану теорію зовнішньої політики, відкинув концепцію «національного інтересу» як «науково неспроможну». Розвиваючи свої доволі абстрактні теоретичні побудови він стверджував, що інтереси, які виражає політичний діяч - це інтереси не нації і навіть не держави, а певної «спільноти». Її межі водночас ширше і вужче державних кордонів, оскільки політик з одного боку захищає інтереси не всіх соціальних груп своєї країни, а з іншого - виражає інтереси інших дружніх йому держав, суспільних груп та індивідів. Таким чином політик, що виступає центральним елементом інтелектуальних конструкцій Дж. Модельскі, сам формує свою «спільноту», щоб надалі представляти її інтереси. На його думку політичний діяч може знехтувати тими або іншими інтересами, але не повинен ігнорувати наслідки цього для своєї політики. Виходячи з цього, політик трансформує інтереси своєї «спільноти» (включно з власними потребами) в цілі зовнішньої політики. Узгоджуючи, координуючи і перетворюючи інтереси всіх членів «спільноти», політичний діяч формує загальний інтерес, який аж ніяк не являє собою звичайну суму всіх інтересів окремих членів «спільноти» [54].

Навіть серед реалістів критичні зауваження на адресу концепції «національного інтересу» стали доволі поширеним явищем. Наприклад, відомий французький політолог Р. Арон глузуючи, «ніби достатньо до інтересу притулити прикметник національний, аби він став однозначним», характеризував цей термін як надто розпливчатий, «такий, що не підлягає раціональному визначенню», внаслідок чого його неможливо застосувати в наукових цілях. Р. Арон також підкреслював фальшивість твердження, ніби інтерес нації не змінюється швидко, бо вимоги виживання держави є відносно сталими: «За кілька років союзи розриваються, друзі перетворюються на ворогів, вороги на друзів. В гетерогенній міжнародній системі ідеологічні опоненти не дотримуються однакових концепцій національного інтересу. Посилатись на національний інтерес - це спосіб визначити не якусь політику, а позу, виступати проти ідеології вічного миру, міжнародного права, християнської чи кантівської моралі, проти представників особливих груп, які плутають власні інтереси з інтересами спільноти» [55, с. 41].

Представники різних теоретичних напрямів вказували, що навіть якщо визнати існування об'єктивного «національного інтересу», внаслідок його суб'єктивного сприйняття він все одно означатиме різні речі для різних індивідуумів. Будь-які рішення після їх прийняття можна оголосити «раціональними», підшукавши необхідне обґрунтування, тож людський суб'єктивізм лише надаватиме привабливого вигляду помилковій політиці. Оскільки кожна суспільна група має власні цілі, які нерідко суперечать інтересам інших, за межею досягнення мінімального рівня безпеки - забезпечення виживання та збереження ідентичності певної національної спільноти - дуже важко відшукати спільний «національний інтерес». Як був змушений визнати Б. Рассет: «Насправді у зовнішній політиці немає єдиного національного інтересу для усіх прошарків і елементів населення. Існують деякі інтереси - наприклад, звичайне виживання держави, які поділяються усіма, але особливі цілі будуть займати різне місце у різних суспільних груп» [56, р. 342].

Доволі цікаве вирішення проблема «національного інтересу» дістала в межах вивчення процесу прийняття рішень (decision makingtheory). Представники цього напряму критикували традиційне уявлення про зовнішню політику як результат свідомої і цілеспрямованої діяльності певного актору (колективного або одноособового - держави в цілому, уряду, президента), який є внутрішньо єдиним, згуртованим і раціональним, доводячи ілюзорність заяв про надзвичайну продуманість зовнішньополітичної діяльності. В їх інтерпретації держава або її уряд поставали сукупністю великої кількості «гравців», які концентрують свою увагу не так на міжнародних питаннях, як на численних внутрішньополітичних проблемах. Виходячи з власного розуміння цих проблем і враховуючи свої інтереси, «гравці» шляхом конфліктів та співробітництва приймають рішення. Таким чином те, що зовні виглядає як політичний курс уряду, насправді є стихійним результатом боротьби і компромісу різних політичних сил.

Так, М. Хелперін не погоджувався ні з традиціоналістами, що розглядали зовнішню політику як раціональну реакцію на об'єктивну розстановку сил, ні з модерністами, які зводили її до розуміння відповідними політичними силами національних інтересів і цілей. Він розглядав зовнішню політику як «результат внутрішніх політичних процесів кожної держави... іншими словами, результат складних маневрів різних конфліктуючих угруповань всередині державного апарату», коли кожний уряд являє собою «комплекс індивідуумів, більшість яких пов'язана ще з своїми відомствами. Свідомість цих людей обмежена тими уявленнями, що панують в цих установах, ... тож вони мають дуже відмінні інтереси, по різному відносяться до пріоритетів і їх хвилюють різні проблеми» [57, р. 20]. На його думку, такі ключові поняття як національна безпека або національний інтерес завжди витлумачувалися у залежності від конкретних цілей зацікавлених відомств, впливових груп і окремих лідерів, оскільки учасники процесу прийняття рішень завжди були схильні ототожнювати свої особисті інтереси з державними, розглядаючи усі проблеми з точки зору зміцнення впливу і добробуту тієї організації, до якої вони належать, а також сприяння власній політичній кар'єрі [57, р. 312].

Як результат торгу та конкуренції між окремими підрозділами всередині бюрократичної системи, а не свідомий вибір уряду розглядали процес формування зовнішньої політики Г. Аллісон [58] та Г. Кіссинджер [59]. В їх роботах практична зовнішня політика, на відміну від задуманої, поставала результатом стихійних непідконтрольних великих і дрібних конфліктів між політичними угрупованнями, впливовими лідерами та різними бюрократичними організаціями. Вони також особливо підкреслювали, що процес взаємного пристосування не обов'язково веде до раціональної і цілеспрямованої політики, до того ж компромісна політика може виявитись не вигідною нікому.

Своєрідним підсумком дискусії в західній політичній науці з приводу концепції «національного інтересу» стала робота авторитетного американського політолога Дж. Розенау. Вказуючи на крайній суб'єктивізм і розпливчастість визначень конкретних національних інтересів, він з деяким жалем констатував, що ця концепція незважаючи на всі положення, які наводяться на її підтримку, так і не стала тим аналітичним інструментом, яким колись обіцяла бути. Перераховуючи причини її провалу він писав: «Одна з них - невизначена природа нації і проблема встановлення, чиї інтереси вона представляє. Інша - невловимість критеріїв для встановлення існування інтересів і відслідковування їх присутності в самостійних проявах політики. Ускладнюючим фактором є відсутність встановленої процедури для акумуляції інтересів, як тільки їх ідентифікують» [60, р. 243-244].

На думку Дж. Розенау концепт «національного інтересу» лише здається корисним, створюючи ілюзію розуміння предмету дослідження, тож подальший розвиток теорії міжнародних відносин буде пов'язаний з відходом від «грандіозних понять» - таких як національний характер, національний інтерес, націоналізм тощо, переходом до чітко визначеної конкретизації термінів, категорій, концепцій [60, р. 248]. Таким чином, підбиваючи результати історико-теоретичної еволюції концепції «національного інтересу», можна відзначити, що як за своїм походженням, так і за своїм змістом вона належить, швидше, до світу політики, а не політології. Тому хоча цей термін і досі широко використовується в політичній риториці, як і раніше виступаючи в якості дороговказного маяку зовнішньої політики, сучасна політична наука розглядає концепт «національного інтересу» швидше як блукаючі вогні.

Підсумовуючи дослідження теоретичної рефлексії проблематики співвідношення суспільних ідеалів та політичних інтересів слід зазначити, що уявлення про суспільні ідеали та політичні інтереси завжди були детерміновані історично, формуючись під безпосереднім впливом найважливіших подій на міжнародній арені та основних тенденцій внутрішньополітичного розвитку. Таким чином, можна говорити не лише про взаємозалежність суспільно- політичних процесів і знань про них, коли теоретичні уявлення про соціум є своєрідним відображенням його стану і структури, а з іншого боку - суспільні відносини постають об'єктивованим знанням про них (тобто емпіричним втіленням ідей і концепцій), але й про синхронізовану динаміку еволюції суспільної теорії та історичної практики, коли наукові уявлення розвивалися відповідно до реальних суспільних змін, створюючи дві паралельні динаміки - інтелектуальну і фактичну.

Список використаних джерел та літератури

1. Фукидид. История. - М.: Ладомир; ООО «Фирма «Издательство АСТ», 1999. - 730 с.

2. Книга правителя области Шан (Шан Цзюнь Шу). - М.: Ладомир, 1993. - 392 с.

3. Беседы и суждения Конфуция. - СПб.: ООО «Издательство “Кристалл” », 2001. - 1120 с.

4. Артхашастра или Наука о политике. - М.: Ладомир, Наука, 1993. - 794 с.

5. Оппенхейм А. Древняя Месопотамия. Портрет погибшей цивилизации. - М.: Наука, Главная редакция восточной литературы, 1990. - 319 с.

6. Аристотель. Политика. - М.: АСТ: АСТ МОСКВА: ХРАНИТЕЛЬ, 2006. - 393 с.

7. Ксенофонт. Киропедия. - М.: Наука, 1977. - 336 с.

8. Исократ. Речи. Письма. - М.: Ладомир, 2013. - 1074 с.

9. Полибий. Всеобщая история в сорока книгах. В 3 -х томах. - СПб: Наука, Ювента - 1994. - Т. І. - 496 с.

10. Себайн Дж., Торсон Т. Історія політичної думки / Джордж Г. Себайн, Томас Л. Торсон ; пер. з англ. - К.: Основи, 1997. - 838 с.

11. Цицерон. Диалоги. О государстве. О законах. - М.: Наука, 1966. - 224 с.

12. Дигесты Юстиниана / Перевод с латинского; отв. ред. Л.Л. Кофанов. - М.: «Статут», 2002. - 584 с.

13. Библия. Книги священного писания Ветхого и Нового Завета. - М.: Российское библейское общество 2001. - 925 с. + 292 с.

14. Августин Блаженный. О Граде Божьем // Блаженный Августин. Творения: в 4 -х т. - СПб.: Алетейа, К.: УЦИММ-Пресс, 1998. - Т. 3. - 594 с.

15. Макиавелли Н. Сочинения. - СПб.: Кристалл, 1998. - 656 с.

16. Гоббс Т. Сочинения: в 2-х т. - М.: Мысль, 1989. - Т. 2. - 732 с.

17. Спиноза Б. Избранные произведения: в 2-х т. - М.: Госполитиздат, 1957. - Т. 2. - 728 с.

18. Bodin J. The Six Books of Commonwealth. - Cambridge: Cambridge University Press, 1962. - 512 р.

19. Ришельё А. Политическое завещание, или принципы управления государством. - М.: Ладомир, 2008. - 496 с.

20. Лабрюйер Ж. Характеры, или нравы нынешнего. - М.: АСТ: Транзиткнига, 2005. - 412 с.

21. Мор Т. Утопия. Эпиграммы. История Ричарда Ш. - М.: Ладомир; Наука, 1998. - 464 с.

22. Кампанелла Т. Город Солнца. - М.: Издательство Академии наук СССР, 1954. - 228 с.

23. Киссинджер Г. Дипломатия. - М.: Ладомир, 1997. - 850 с.

24. Маркс К. К критике политической экономии // Маркс K., Энгельс Ф. Сочинения. В 50-ти томах. - М.: Изд-во политической литературы, 1959. - Т. 13. - С. 1-167.

25. Маркс К. Нищета философии. Ответ на «Философию нищеты» г -на Прудона // Маркс K., Энгельс Ф. Сочинения. В 50-ти томах. - М.: Изд-во политической литературы, 1955. - Т. 4. - С. 65-185.

26. Маркс К. Капитал. Предисловие к первому изданию // Маркс K., Энгельс Ф. Сочинения. В 50-ти томах. - М.: Изд-во политической литературы, 1960. - Т. 23. - С. 5-11.

27. Грамши А. Искусство и политика. В 2-х т. - М.: Искусство, 1991. - Т. 1. - 432 с.

28. Вебер М. Избранные произведения. - М.: Прогресс, 1990. - 808 с.

29. Письма Ф. Энгельса к разным лицам. Письмо к Йозефу Блоху 21(22) сентября 1890 года // Маркс K., Энгельс Ф. Сочинения. В 50-ти томах. - М.: Изд-во политической литературы, 1960. - Т. 37. - С. 393-397.

30. Альтюссер Л. За Маркса. - М.: Праксис, 2006. - 392 с.

31. Маркс K., Энгельс Ф. Немецкая идеология. Критика новейшей немецкой философии в лице её представителей Фейербаха, Б. Бауэра и Штирнера и немецкого социализма в лице его различных пророков // Маркс K., Энгельс Ф. Сочинения. В 50-ти томах. - М.: Изд-во политической литературы, 1955. - Т. 3. - С. 7-544.

32. Маркс К. Восемнадцатое брюмера Луи Бонапарта // Маркс K., Энгельс Ф. Сочинения. В 50- ти томах. - М.: Изд-во политической литературы, 1957. - Т. 8. - С. 115-217.

33. Маркс K. К критике гегелевской философии права // Маркс K., Энгельс Ф. Сочинения. В 50-ти томах. - М.: Изд-во политической литературы, 1955. - Т. 1. - С. 414-429.

34. Каутский К. Происхождение христианства. - М.: Политиздат, - 1990. - 463 с.

35. Маркс K. Передовица в № 179 «KOLNISCHE ZEITUNG» // Маркс K., Энгельс Ф. Сочинения. В 50-ти томах. - М.: Изд-во политической литературы, 1955. - Т. 1. - С. 93-113.

36. де Токвіль А. Давній порядок і революція. - К.: Юніверс, 2000. - 224 с.

37. Маркс K., Энгельс Ф. Святое семейство, или критика критической критики. Против Бруно Бауэра и компании // Маркс K., Энгельс Ф. Сочинения. В 50-ти томах. - М.: Изд-во политической литературы, 1955. - Т. 2. - С. 3-230.

38. Лукач Г. История и классовое сознание. Исследование по марксистской диалектике. - М.: «Логос-Альтера», 2003. - 416 с.

39. Грамши А. Избранные произведения. В 3-х т. - М.: Издательство иностранной литературы, 1959. - Т. 3. - 566 с.

40. Маркс K. Тезисы о Фейербахе // Маркс K., Энгельс Ф. Сочинения. В 50-ти томах. - М.: Изд-во политической литературы, 1955. - Т. 3. - С. 1-4.

41. Маркс K. Письма из «DEUTSCH-FRANZOSISCHE JAHRBUCHER» // Маркс K., Энгельс Ф. Сочинения. В 50-ти томах. - М.: Изд-во политической литературы, 1955. - Т. 1. - С. 371-381.

42. Маркс K. Коммунизм и аугсбургская «ALLGEMEINE ZEITUNG»// Маркс K., Энгельс Ф. Сочинения. В 50-ти томах. - М.: Изд-во политической литературы, 1955. - Т. 1. - С. 114-118.

43. Маркс K. Заметки о новейшей прусской инструкции // Маркс K., Энгельс Ф. Сочинения. В 50-ти томах. - М.: Изд-во политической литературы, 1955. - Т. 1. - С. 3-27.

44. Мангейм К. Диагноз нашего времени. - М.: Юрист,1994. - 700 с.

45. Мертон Р. Социальная теория и социальная структура. - М.: АСТ: АСТ МОСКВА: ХРАНИТЕЛЬ, 2006. - 873 с.

46. Ницше Ф. Сочинения. В 2-х томах. - М.: Мысль. 1990. - Т. 1. - 830 с.

47. Лебон Г. Психология социализма. - Спб: Макет, 1995. - 541 с.

48. Morgenthau H.J. Politics among nations. The struggle for power and peace. - New York: Alfred- A-Knopf, 1978. - 560 p.

49. Cook T. Foreign Policy - The Realism of Idealism // The American Political Science Review. - 1952. - June. - Vol. 46. - № 2. - Р. 343-356.

50. Tannenbaum F. The American Tradition in Foreign Relations // Foreign Affairs. - 1951. - October. - Vol. 30. - № 1. - Р. 31-50.

51. Spanier J. The Truman-McArthur Controversy and the Korean War. - Cambridge: Cambridge University Press. 1959. - 311 р.

52. Rostow W. The Diffusion of Power. An Essay in Recent History. - N.Y.: Macmillan, 1972. - 739 р.

53. Morgenthau H. A New Foreign Policy for the United States. - N.Y.: Frederick A. Praeger, 1968. - 252 р.

54. Modelski G. A Theory of Foreign Policy. - N.Y.: Frederick A. Praeger, 1962. - 152 р.

55. Арон Р. Мир і війна між націями. - К.: Юніверс, 2000. - 686 с.

56. Russet B. Economic Theories of International Politics. - Chicago: Markham Publishing Company, 1968. - 542 р.

57. Halperin М. Bureaucratic Politics and Foreign Policy. - Washington, D.C.: Brookings Institution Press, 2006. - 400 р.

58. Allison G. Essence of Decision: Explaining the Cuban Missile Crisis. - Boston: Little, Brown and Company, 1971. - 338 p.

59. Kissinger H. The Necessity for Choice: Prospects of American Foreign Policy. - London: Chatto & Windus, New York: Harper, 1961. - 370 p.

60. Rosenau J. The Scientific Study of Foreign Policy. - N.Y. : Free Press, 1971. - 472 p.

Размещено на Allbest.ru