Квазі-трансцендентальна універсальність у філософському дискурсі Жака Дериди

Важливо звернути увагу на те, що обидва зазначені моменти, які характеризують квазі-трансцендентальну універсальність, пов'язані з таким чинником останньої, як ідея межі. Межа зумовлює можливість залучення відмінних елементів до спільності через відношення, поза необхідністю їх поєднання (в формі підпорядкування, підведення під спільний знаменник тощо). Інший, не менш важливий для деконструкційного трансценденталізму, модус універсальності межі пов'язаний з універсальністю розрізнення: всюди, де вбачалася простота й неподільність, може бути виявлене внутрішнє розмежування, змушуючи помислити простий елемент як структуру, а самототожність - як самовідношення. Якщо в першому випадку універсальність межі виявляє «спільний корінь» дистинкцій Котрий - важливо наголосити - ніколи не належить до того ж порядку, що й елементи розріз

нення. Він характеризує радше його архі-можливість (тобто в тому числі й неможливість). (залишаючись універсальністю в більш звичному сенсі), то в другому вона означає універсальність розмежування: свого роду горизонт потенційних розрізнень. Обидва модуси універсальності межі лежать в основі деконструкції бінарно-опозиційного дискурсу, яка, у свою чергу, є однією з фундаментальних складових квазі-трансцендентального підходу.

Критичне переосмислення засад бінаризму - один із найвагоміших факторів конституювання (квазі)трансцендентального універсалізму. Адже специфіка останнього, як зазначалося, полягає у залученні іншості (в радикальному і взірцевому випадку - суперечності Передумовами деконструкційної трансформації опозиційного мислення є геґелівська діалектика

й сосюрівський структуралізм. У той час як по відношенню до першої деконструкція постає опонентом (differance «жодним чином не є діалектичною суперечністю»: «differance вписує суперечність» [Derrida 1972b: 12]), друга входить до деридианської думки через критичну рецепцію. Певні моменти структуралістського підходу до проблеми опозиції інспірують деконструкційний спосіб тлумачення й окремих бінарно-опозиційних структур,і бінаризму як дискурсивного принципу взагалі. Строго кажучи, запроваджене Сосюром поняття бінарної опозиції вже само по собі деконструює засадничу лінію «логоцентристського» мислення, що керується настановою на «єдине» і для якої, відповідно, базовим модусом тлумачення опозиції постає суперечність (що тягне вибір Одного і пріоритет тотожності на противагу утриманню дистинкції). Структуралістська радикалізація опозиції («усе є опозицією» [Saussure 1995: 168]) передбачає в тому числі радикальний перегляд типу стосунку між її елементами. Сосюрівський зсув полягає в інтерпретації опозицій як пар відмінностей, що принципово функціонують саме в комплементарний спосіб, на противагу відношенню суперечності, і не підлягають підведенню під одне або редукції (вибору) одного елемента на користь іншого, а утворюють структуру. Утім, Дерида вбачає в сосюрівському проєкті відлуння метафізичної настанови. Адже порядок організації бінарних структур передбачає певну ієрархію (явну чи приховану), що ставить один елемент в залежне положення щодо іншого, преференційного. Таким чином, замість емансипації відмінності й відношення бінарна опозиція тільки оприявнює загальний метафізичний («логоцентристський») тренд. Утім, сосюрівська концепція посідає позицію «середньої ланки» між «деконструкційним» і «деконструйованим». Адже, «викриваючи» наскрізну бінарність логоцентристського мислення, структуралізм не лише відкриває шлях філософіям відмінності, але й наперед засвідчує їхню несуперечливість щодо традиції, якій вони намагаються себе протиставити. Такого роду амбівалентне ставлення до деконструйованої традиції є успадкованим і експліцитно вираженим у текстах Дериди: на зміну суперечності приходить відношення доповнення.) до системи чи структури, що претендує на універсальність. Відтак опозиція має розглядатись як свого роду цілісність - поза вибором одного з її елементів як актуального-наявногоістинного-цінного тощо, що стає можливим за умови певного зсуву мисленнєвої настанови. А саме, постаючи необхідним елементом (квазі) трансцендентального мислення, опозиція разом із тим вже не функціонує як така, у своєму звичайному статусі та значенні. Уточнімо, що йдеться про відсутність конкретного й емпіричного вибору, що аж ніяк не знімає питання про рішення на квазі-трансцендентальному рівні: навпаки, Дерида підкреслює обов'язковість неможливого (не-можливого) рішення, попри гетерогенність цього досвіду - досвіду нерозв'язності - порядкові правила й вираховності [Derrida 1994: 53].

Окремо потрібно зазначити, що найрадикальнішим кроком деконструкції опозиційності є виявлення (або конституювання) на противагу іманентному іншому радикально - «універсально» іншого, відмінного такою мірою, що навіть утворення опозиції з ним є неможливим [Derrida 1993: 18].

У «трансцендентальному універсалізмі» відображається загальна характерна риса трансцендентального підходу, що стосується стратегії обходження з дистинкціями як об'єктами трансцендентальної критики (зокрема, деконструкції). Йдеться про певний парадоксальний синтез двох підходів: утворення нових дистинкцій вищого рівня (яскравий приклад - запровадження пари «трансцендентальне-емпіричне» замість протиставлення «раціональне-емпіричне») й утворення «середньої ланки» Я послуговуюсь тут метафорою, якою Кант характеризує позицію третьої «Критики» по відно

шенню до перших двох і яка, на мою думку, характеризує один із особливих і визначальних аспектів трансцендентального універсалізму., що деконструює вихідну дистинкцію й водночас виявляється умовою її можливості (стосовно пари «раціональне-емпіричне» - «трансцендентальне», щодо пари «трансцендентальне-емпіричне» - «квазітрансцендентальне») Слід зазначити, що такий «синтез» тягне можливість для концепту, що, як «середня ланка», деконст

руює ту чи іншу опозицію, вступати в нове опозиційне відношення з одним із елементів попередньої опозиції. Це дозволяє уникнути моменту підведення відмінностей під одне. Відомими прикладами з кантівського дискурсу тут є перетворення «деконструйованої» концептом трансцендентального опозиції «раціональне-емпіричне» на опозицію «трансцендентальне-емпіричне»; або конституювання опозиції «виображення-розсуд», що означає певний зсув щодо первинної опозиційної пари концептів чуттєвості й розсуду, «середньою ланкою» між якими первинно постає виображення.. По суті, радикалізацією цього другого підходу є друга фаза деконструкції, що пов'язана з виникненням інтервалу між попередньо «перегорнутою» ієрархією елементів опозиційного відношення й виникненням нового «концепту», не пов'язаного з попереднім - деконструйованим - дискурсивним порядком [Derrida 1972d: 57].

Трансцендентальний спосіб роботи з бінарними опозиціями, започаткований Кантовою «деконструкцією» протиставлення раціонального й емпіричного за допомогою самого поняття «трансцендентальне», зазнає своєрідної радикалізації як у трансцендентальній феноменології Гусерля, так і в квазі-трансценденталізмі Дериди. За влучним формулюванням Вахтанга Кебуладзе, феноменологія постає проти метафізичного подвоєння світу [Кебуладзе 2011: 229]. Одним із найбільш значущих виявів такого її спрямування є феноменологічне перевершення метафізичних опозицій не через, наприклад, зняття чи вибір із пари протилежностей преференційного елемента, але шляхом зсуву в тлумаченні бінарних структур від протиставлення-суперечості до корелятивності. Насамперед це стосується такої фундаментальної пари понять як «суб'єкт-об'єкт» і дістає повноти вираження в ідеї ноезо-ноематичної кореляції. Крім того, як продовження Кантового трансценденталізму, феноменологія як метод «відображає зусилля до розв'язання опозиції між емпіризмом...та раціоналізмом» [Landgrebe 2019]. У кожному з означених випадків перегляд опозиційної структури є рухом у напрямку універсальності.

Що ж до квазі-трансцендентального запитування про умови можливості будь-якої опозиції (як загального принципу і як окремого екземпляру), то засадами й водночас результатами його застосування - окрім differance як універсального «принципу принципів» деридианського квазі-трансценденталізму - є насамперед такі фігури деконструкійного мислення як нерозв'язність Однією з іпостасей нерозв'язності є фігура апорії, дослідженню якої в ракурсі проблеми транс

цендентального універсалізму я присвятила окрему статтю [Ільїна 2019]. і слід. Деконструкція як певна методологічно-мисленнєва стратегія, що спрямована найпершим чином на бінарно-опозиційні комплекси Щодо «загальної стратегії деконструкції» Дерида робить два застереження: уникати як простої

нейтралізації опозицій, так і перебування в закритому полі цих опозицій, у такий спосіб їх підтверджуючи [Derrida 1972d: 56-57]., функціонує на базі таких універсальних фігур («інфраструктур», послуговуючись термінологічним словником Ґаше), конституюючи й оприявнюючи їх у конкретних - сингулярних контекстах. При цьому слід підкреслити, що деконструкція й зумовлення можливості виявляються єдиним актом, а умови можливості й умови неможливості-єдиним концептом.

Можливість/неможливість, або не-можлива можливість, котра являє собою радикалізацію та гіперболізацію засад класичної трансцендентальної настанови (настанови, що ґрунтується на питанні про умови можливості), є по суті найважливішою квазі-трансцендентальною структурою, що певним чином підсумовує (універсалізує) окремі прийоми та приклади деконструкції опозиційних пар. Так чи інакше, всі інфраструктури деконструкційного дискурсу - зокрема зазначені тут як чинники деконструкції бінарно-опозиційного мислення - «підпорядковуються» цій архі-структурі, ставлять питання про неї і пропонують стратегії пошуку відповідей.

Differance - що не належить ані голосу, ані письму - належить порядку мислення, що опирається фундаментальній філософській опозиції між чуттєвим і інтелігібельним, оскільки сам же цю опозицію і привносить [Derrida 1972a: 5]. Заснована на принципі differance система «більше не припускає опозиції активності й пасивності, так само як причини й наслідку» [ibid.: 17] (Квазі)трансцендентальна універсальність принципу differance не в останню чергу передбачається його пов'язаністю з концептом судження: «По суті, будь-який дискурс про differance, про нерозв'язність тощо можна розглядати також як резервний пристрій по відношенню до судження у всіх його формах» [Derrida 1985: 95]. Окрім загально філософської значимості, ідея й поняття судження має фундаментальний статус у рамках трансцендентального дискурсу. Поперше, проблема судження є центральною як для кантівської критики, так і для гусерлівської феноменології. По-друге, завдяки приналежності водночас логічному й етико-правовому порядкам, судження постає одним із факторів перекривання теоретичної та практичної царин, а отже виявляється підгрунтям певного виміру універсальності. у так би мовити «класичному» модусі їхнього функціонування й розуміння, оскільки власне differance постає їхньою умовою (не)можливості, рівною мірою як і «робить можливою опозицію присутності й відсутності» [Derrida 1967b: 206]. Отже, квазі-трансценденгальна природа differance полягає в його функції умови можливості для найфундаментальніших елементів (начал) філософського дискурсу: базових опозиційних конструктів, котрі мають розглядатися як мінімальні структурні одиниці філософського мислення - поза можливістю їхнього редукування до одного з пари понять, що конституюють ту чи іншу опозицію.

Роль принципу нерозв'язності в конституюванні квазі-трансцендентального універсалізму

Концепт нерозв'язності Дерида використовує за аналогією до терміну Ґеделя, для якого (згідно з поясненням Дериди) по відношенню до певної системи аксіом нерозв'язна пропозиція є ні істинною - ні хибною, не висновується з неї - ні суперечить їй [Derrida 1972b: 248-249]. У «Позиціях» Дерида визначає нерозв'язності як «єдності симулякру, «хибні» властивості - вербальні, номінальні чи семантичні - які більше не дозволяють себе включити до філософської опозиції (бінарної), і які однак перебувають у ній, опираються їй, дезорганізують її, ніколи однак не конституюючи третій терм, ніколи не призводячи до рішення у формі спекулятивної діалектики» [Derrida 1972d: 58]. Як зазначає Девід Бейтс, «Нерозв'язність була тим, що передувало й відтак уможливлювало продукування будь-якого з певних значень... Деконструкція не поривала зі значенням, але натомість розкривала структуру нерозв'язності, що уможливлювало генерування вельми окремих [particular], часто протилежних, значень» [Bates 2005: 4]. Таким чином, нерозв'язність характеризується певною універсальністю та трансцендентальністю по відношенню до «емпіричних» партикулярних значень, які вона продукує.

Важливий аспект універсальності, зумовленої структурою нерозв'язності, пов'язаний з тим, що остання не обмежується простою осциляцією між відмінними можливостями. Натомість ідеться про фундаментальну взамопов'язаність полюсів у ситуації нерозв'язності. Ця глибинна взаємодія не є одновимірною й відтак залишає свободу інтерпретаторам деридианської концепції. Наприклад, у той час як Клер Ґорман підкреслює момент взаємопроникнення, коли «два елементи бінарної опозиції просотуються один в інший» [Gorman 2015: 4], Урс Штеєлі наголошує на тому, що нерозв'язність привносить невизначеність на кожну зі сторін, будучи «відношенням, що впливає на обидва полюси» й утворюючи таким чином «нерозв'язність всередині кожного з полюсів» [Stдheli 2003: 5]. Сам Дерида в тексті «Сила закону» пояснює, що нерозв'язність не зводиться до осциляції між двома рішеннями, оскільки вона є досвідом того, що має «віддати себе неможливому рішенню» [Derrida 1994: 53] Виникає аналогія з тематизацією деконструкції як такої, що не зводиться до «фази» перегортання опо

зиції, але натомість тягне інтервал: маркер зсуву до іншого порядку мислення. У випадку нерозв'язності таким «іншим» порядком постає квазі-трансцендентальний простір не-можливого.. Таким чином артикулюється важливе питання трансцендентального універсалізму про стосунок партикулярного чи сингулярного (рішення) й універсального (нерозв'язність; можливісність, граничним випадком якої є не-можливість): питання, яке саме по собі виявляється нерозв'язним.

Ідея і принцип нерозв'язності репрезентується в деридианському дискурсі або 1) у формі одного концепту (чи концепто-метафори), що має радикально відмінні (суперечливі) значення, котрі однак є одне без одного неможливими й навіть виявляються взаємозумовлюваними (гімен, дар, слід, ітеративність тощо); або 2) як відношення між двома протилежними концептами, котрі, замість утворити суперечність, перебувають у стані взаємозумовлення і взаємоуможливлювання (перекладність / неперекладність, умови можливості / умови неможливості) в обох випадках нерозв'язність підпорядковується квазі-трансцендентальному питанню про умови (не)можливості Причому однією з пар таких квазі-суперечливих концептів, що, утворюючи нерозв'язність, під

лягають не-можливому взаємозумовленню, виявляється саме пара «умови можливості / умови неможливості». Таким чином виявляється вельми характерний для деконструкційного стилю думки зокрема і для трансцендентального дискурсу взагалі принцип автореферентності..

Ґаше називає нерозв'язності «первинними синтезами» й зазначає, що вони «конституюють медіум... як між бінарним філософськими опозиціями, так і між філософією та її Іншим» [Gaschй 1997: 241]. Крім того, дослідник наголошує на такому суттєвому аспекті нерозв'язності, як «призупинка» розв'язної опозиції між істиною й хибою [ibid.]. У такий спосіб оприявнюються щонайменше два пов'язані з нерозв'язністю моменти універсальності. 1) Охопленість проблемою нерозв'язності домену філософії взагалі (за визначенням універсального) і гіпер-універсальної царини, в яку, крім філософії (як у певному сенсі універсальності par exellence: у плані як настанови, так і горизонту властивих сюжетів) входить також і її Інше. (Причому таке входження зумовлене саме актуалізацією принципу нерозв'язності). 2) Апелювання до такої універсальної філософської проблеми, як розрізнення істини й хиби та конституювання цілісності (універсальності, або - у даному випадку - гіпер-універсальності), що цьому розрізненню передує (посутньо, а не в історико-філософському часі), або щонайменше чинить спротив.

Цей другий момент почасти знаходить своє пояснення в наступному аспекті зумовленої деконструкційною нерозв'язністю універсальності, що пов'язаний зі вкоріненістю останньої в царині синтаксису Згідно з гусерлівським підходом, гіперболічним розвитком інтенцій якого є деконструкційна філософія

(принаймні у багатьох її фундаментальних аспектах), власне дистинкція «істина-хиба» стає актуальною на останньому - третьому «рівні» формальної логіки: «логіки істини», у той час як на першому - синтаксичному (морфологічному, граматичному) рівні вона залишається іррелевантною [Husserl 1969: 49]..

Універсальність і (як) синтаксичність

Деридианська нерозв'язність, як вона тематизується в тексті «Дисемінація», пов'язана не із семантичною нескінченністю концепту, але із такого роду праксисом, який Дерида визначає (в синонімічний спосіб) як формальний або синтаксичний Поєднання синтаксису і праксису загалом відповідає тренду трансцендентальної філософії щодо

перекривання порядків теорії і практики. і специфіка якого полягає в (де)композиційній функції [Derrida 1972b: 249]. Важливо відзначити, що провідна роль тут належить оператору «між» (entre) в його амбівалентності: як водночас змішання й інтервалу [ibid.: 250]. Квазі-концепт «між» репрезентує засадничий для (квазі)трансцендентального мислення принцип межі.

Ідея синтаксису привносить щонайменше два важливі аспекти стосовно питання трансцендентальної універсальності. По-перше, синтаксичний зсув тією чи іншою мірою є характерним для трансцендентального дискурсу в цілому. У контексті (квазі)трансцендентального виміру можна простежити зв'язок такої синтаксизації із трендом чистої можливості, до якої апелює трансцендентальне мислення на противагу емпіричній фактичності (у випадку ж деридианського квазі-трансценденталізму - ще й на противагу логоцентристському presence, завжди навантаженому певною щойністю, субстанційністю, «сюжетністю»). По-друге, концепт синтаксису тут постає «метафорою» Іншого: іншого виміру, або навіть іншого типу мислення, зсув до якого передбачається деконструкцією семантичного порядку. Таким чином, «синтаксис» виявляється носієм ідеї чистої іншості або відмінності. У такий спосіб синтаксичний зсув виявляється чинником універсалізації.

Отже, метафора синтаксису є одним із утілень ідеї «універсальної» відмінності: як зовнішньої (по відношенню до царин семантики та прагматики), так і внутрішньої (власне принцип синтаксису полягає у взаємовідношенні відмінностей). Оскільки ж, як зазначалося вище, ідеї відношення й відмінності є засадничими факторами конституювання трансцендентального універсалізму, важливо розглянути потенціал концепту синтаксису в цьому річищі. Виявляється, що, окрім зумовленого чистотою (порожністю) аспекту універсальності, ідея синтаксису передбачає два таких важливих фактори конституювання універсального як відношення-відмінність і перевершення-надлишок.

Дерида безпосередньо пов'язує ідею синтаксису із функцією межі, що концептуально (точніше, термінологічно) виражається - нагадаю - за допомогою прислівника «між» (entre) Пригадаємо в цьому контексті кантівську метафору «середньої ланки», що позначає певний -

властиво трансцендентальний - тип універсальності.. Слідуючи гусерлівській традиції (і згадуючи експліцитно його «Логічні дослідження»), Дерида визначає «між» як синкатегорему [Derrida 1972b: 250]. Їй належить провідна в конституюванні нерозв'язності. На прикладі концепту гімену як зразкового випадку оприявнення ідеї нерозв'язності Слово hymen має два суперечливі значення: дівоча пліва та шлюб. Дерида формулює важливу тезу, сенсом якої є те, що нерозв'язний концепт чи термін має бути визначений через «між», але не навпаки [ibid.]. У свою чергу, функція оператора «між» визначається синтаксисом, який забезпечує йому таке розташування, що нерозв'язність (Дерида визначає її як «тривожне очікування») зумовлюється не змістом слів, а власне розміщенням [ibid.].

Пов'язання синтаксизму з настановою на гіперболічні відношення й відмінність стосується, зокрема, проблеми контексту, котра, у свою чергу, стосується вже також і семантичного порядку. Отже, зміст не протиставляється розташуванню, а радше зумовлюється ним. Як зазначає Майкл Люїс, «Значення нерозв'язності зумовлене виключно її контекстом, її синтаксичним розміщенням... Кожний означник набуває свого значення... з диференційованої позиції по відношенню до інших слів навколо нього, його “інтерпретативного контексту”« [Lewis 2008: 108-109]. Наведена цитата оприявнює сосюрівські імплікації деридианської концепції синтаксису, а через неї - й ідеї нерозв'язності.

Власне, контекст таким чином постає пограничною сферою між синтаксисом і семантикою. Можна сказати, що чиста формальність синтаксису виражає себе через контекст. І саме завдяки контексту синтаксис виявляється спроможним впливати на семантичний вимір. Ключовим поняттям, що виражає синтаксичний вимір контексту, є розміщення, або розташування.

І функція «між», і принцип контексту виявляються суттєвими чинниками трансцендентальної (а надто квазі-трансцендентальної) універсальності як вона тематизується в рамках даного дослідження: а саме, як така, що визначається ідеєю іншості та, відповідно, принципами відношення й відмінності.

Також ідея синтаксису пов'язується з вельми суттєвою для деконструкційного мислення мережею принципів «перевершення», «надлишковості», «додатку» або «доповнення» /заміщення Смисловий контекст вживання деридианських термінів-нерозв'язностей «excиs» і «supplement» визна

чає критерії вибору їхнього тлумачення між варіантами, відповідно, перевершення чи надлишку (для «excиs») і доповнення чи заміщення (для «supplement»). Оскільки остаточний вибір майже завжди виявляється неможливим, ці терміни можна розглядати як інстанціації принципу нерозв'язності.. Так, у тексті «Біла міфологія» Дерида, описуючи два способи самодеструкції метафори, визначає другий із них - інший, не-філософський спосіб як такий, що проходить «крізь доповнення-заміщення [supplement] синтаксичного спротиву У тому сенсі, що такий спротив і є фігурою чи фактором доповнення: хоча зумовлена перекладом

неоднозначність зумовлює додаткову («доповнювальну») можливість прочитання цієї фрази як «доповнення щодо синтаксичного спротиву»., через все те, що... розладжує [dйjoue] опозицію семантичного й синтаксичного, й особливо - філософську ієрархію, що підпорядковує останнє першому» [Derrida 1972c: 323]. Дана цитата оприявнює пов'язаність ідеї доповнення із принципом нерозв'язності: одним зі шляхів «підривання опозиції» саме і є її трансформація у відношення доповнення. А продовження цитованого фрагменту має безпосередній стосунок до теми квазі-трансцендентальної універсальності - універсальності, що охоплює царини як філософії, так і її іншого: «Ця само-деструкція все ще має форму генералізації, але тепер це вже більше не питання розширення та підтвердження філософеми, але радше її безмежного розгортання й виривання з неї меж її власності [propriйtй]» [ibid.].

У «Дисемінації» Дерида говорить про «нередуковане перевершення синтаксичним семантичного» [Derrida 1972b: 274], або «надлишок синтаксису по відношенню до сенсу» [ibid.: 284]. Як зазначає Ґаше, «На відміну від граматичної опозиції синтаксису й семантики, форми і змісту тощо, деридианське використання [концепту] «синтаксису» спрямоване на нівелювання цих опозицій. Синтаксис розуміється Деридою як такий, що непереборно перевищує семантику та, як наслідок, виводить із рівноваги цю традиційну граматичну й філософську дистинкцію.» [Gaschй 1987: 11-12]. Ґаше задається питанням, як ми маємо розуміти таке перевершення? В який спосіб це відбувається? Згідно з інтерпретацією дослідника, ідеться про певну емансипацію «формальних властивостей мови», які більше не є просто функцією змісту, але натомість самі виявляються розташованими згідно із власним синтаксисом [ibid.: 12] Ґаше тут говорить навіть про «синтаксис синтаксису»: фігуру, що безпосередньо пов'язана з таким

чинником деконструкційної універсальності як гіпер-формалізм, про який мова піде нижче.. Важливо уточнити, що перевершення не полягає в простій перестановці полюсів, у зміні ієрархічного порядку (відповідно до першої фази деконструкції), коли синтаксис здобув би гору над семантикою. Сам синтаксис, будучи чинником нерозв'язності, постає при цьому як концепт-нерозв'язність по відношенню до опозиції синтаксис-семантика, яку він деконструює Згадаємо, що в аналогічний спосіб концепт «трансцендентальне» чинить із опозицією «трансце

ндентальне / емпіричне»..

Квазі-трансцендентальна універсальність сліду

У той час як принцип нерозв'язності пов'язаний з одним зі значень французького дієслова diffйrer (лат. diffиre), семантична амбівалентність якого стала фундаментом для конституювання терміну difference - зі значенням «не бути тотожним, бути іншим» [Derrida 1972a: 8], друге значення цього дієслова, «відтермінування» [ibid.], артикулюється за допомогою концепту сліду.

Концепт (квазі-концепт) сліду є суттєвим деконструкційним фактором у роботі з опозиційними структурами. У властиво (квазі)трансцендентальний спосіб, він постає у двох функціях: і як свого роду інструмент утворення нерозв'язностей, і як взірцевий приклад нерозв'язності.

У першій з означених функцій слід не є вторинним ефектом чи дією, що постфактум чинить вторгнення до вже наявної опозиції, деконструюючи її. Він є її підґрунтям і умовою можливості. Ідеться про «первинний слід» (архі-слід), котрий, як пояснює Ґаше, «позначає мінімальну структуру, необхідну для існування будь-якої відмінності (чи опозиції)... тобто для будь-якого відношення до алтерності (alterity)» [Gaschй 1997: 187]. Мінімальну, оскільки, на противагу віднаходженню зовнішньої відмінності, ідеться про внутрішній спосіб утворення опозиції - внаслідок оприявнення самонетотожності таабо відсутності її «позитивного» елемента (об'єкта, принципу, начала тощо) Хотілося би звернути увагу на аналогію, що виникає між функціонуванням сліду і принципом

гіперболічності, що базується на ідеї самоперевершення..

У другій функції - як приклад нерозв'язності, слід функціонує за принципом автореферентності. Загалом являючи собою умову можливості само-опозиційності для будьякого Х, слід відтворює цей принцип у власній природі. Слід - це водночас слід і його стирання Що нагадує універсальну модель квазі-трансцендентального мислення, згідно з якою трансцен

дентальне - це трансцендентальне й емпіричне, взяті разом.. Варто зазначити, що ця непростота спрацьовує щонайменше у двох напрямах. Так, з одного боку (і це більш очевидний спосіб інтерпретації означеної структури), слід 1) підлягає стиранню (і власне конституюється як стирання), з боку так би мовити «позитивного елемента» - оригіналу, який характеризується предикатами присутності й повноти; 2) піддає цей «позитивний елемент» стиранню (що відповідає описаному вище механізму конституювання опозицій на засадах сліду). У такому разі ми розглядаємо слід у системі координат «філософії присутності». Але, з іншого боку (це суттєвіший для деконструкційного мислення аспект), слід - точніше, архі-слід - функціонує в першу чергу як самостирання, гіперболізуючи й автономізуючи власну природу у зв'язку з вивільненням з-під влади як оригіналу, так і його антиподу. «Конститутивна для сліду можливість стирання [erasure] виявляє себе в чиненому слідом стиранні [effacement] того, що могло б утримувати слід у присутності», - зазначає Ґаше, уточнюючи, що «Слідування і стирання не перебувають просто в стосунку екстеріорності; те, що глибинно конституює слід є саме відношення до Іншості Цей пасаж увиразнює зміну акценту, що характеризує деконструкційний концепт сліду на від

міну від метафізичного: у той час як останній своїм існуванням завдячує присутності й тотожності, стосунком до яких він є посутньо визначеним, архі-слід характеризується за допомогою відношення й відмінності: стосунку до Іншості., яким є позначеними й відтак стертими самоідентичність і самоприсутність сліду» [Gaschй 1997: 189]. Згідно з визначенням самого Дериди, рух сліду імплікує водночас свій знак і його стирання згідно з таким відношенням між тим самим і іншим, що не підпорядковується спекулятивній діалектиці [Derrida 1972b: 11].

Розрізняючи слід як метафізичний концепт (включений до «традиційноіі» діади присутності та сліду [Gaschй 1997: 186]) й архі-слід (як «можливість взаємодії між тим самим і іншим», можливість «того, що традиційно розуміють як відмінність» [ibid.: 187], Ґаше називає архі-слід «ім'ям для універсальності» тієї відмінності, яка пов'язана із засадничою можливістю вписування до ідентичного референції на інше, що у свою чергу зумовлює й уможливлює утворення опозиції [ibid.: 188] (окремим випадком якої є власне опозиція сліду і присутності). Такий архі-слід підлягає стиранню не просто з боку самої лише присутності (як це було би властиво сліду в рамках метафізичного дискурсу), а з боку діади «присутність-слід» (більш загально - «те ж саме-Інше») [ibid.: 187] Утім, як зрозуміло з попереднього, стирання - умова можливості «буття» сліду, тож метафізич

ний дискурс не являє собою заперечення, але, навпаки, слугує конституюванню дискурсу деконструкційного, котрий виявляє й описує принцип, форму (форми) і приклади логоцентристського стирання, основними «мішенями» якого однак стало залишаються «врятовані» деконструкцією фактори відмінності й відношення.. Отже, архі-слід являє собою гіпер-універсальну структуру, «первиннішу» й загальнішу за метафізичну опозицію, що протиставляє слід присутності і втілює універсальність так би мовити ординарну.

Важливою складовою проблеми функціонування бінарно-опозиційних структур (яка і сама по собі відзначається універсальністю в рамках західно-європейської культури мислення) є питання про їхні засади - умови можливості. У свою чергу, це питання також стосується теми універсального: залежно від дослідницького ракурсу, у ньому може йтися або про засадничий принцип конституювання опозицій, або про спільний корінь альтернатив, що утворюють певну (ту чи іншу) опозицію. Концепти нерозв'язності, сліду й differance претендують не лише на перший, але й на другий з означених модусів запитування про підгрунтя бінарно-опозиційного мислення. Інтенція віднаходження спільного кореня, здавалося б, не надто відповідає деконструкційній думці, але de facto саме це питання є важливим рушієм появи квазі-трансцендентального мотиву в деридианській філософії. Дерида навіть застосовує метафору «спільного кореня» (що в контексті квазі-трансцендентальної проблематики вочевидь має кантівські конотації) по відношенню до концептуальних ситуацій, які або безпосередньо стосуються ефекту розрізняння (differance), або характеризують стан справ, що зумовлює розрізняння Наприклад, у «Г олосі і феномені» йдеться про концепт життя як спільний корінь трансценден

тального й емпіричного [Derrida 1967d: 10]; у «Числі так» про «спільний корінь альтернативних сенсів слова “так”»: [Derrida 1987: 642]; у «Cogito й історії безуму» зазначається про те, що «розум і безум у класичну епоху мали спільний корінь» [Derrida 1967a: 62]. У праці «Генеза і структура» й феноменологія» Дерида пише про «вихідну єдність, спільний корінь активності й пасивності», який водночас виявляється спільним коренем структури й генези і який для Гусерля є «самою можливістю сенсу» [Derrida 1967c: 235]..

Більш за те, під дану метафору підпадають квазі-трансцендентальні концепти сліду й differance, котрі, як зазначалося, є вагомими чинниками в деконструкційній роботі з опозиційними диадами. Так, у «Голосі і феномені» Дерида називає спільним коренем ретенції й репрезентації можливість повторення у своїй найзагальнішш формі - а саме, конституювання сліду в найуніверсальнішому сенсі [Derrida 1967d: 75]. А в «Позиціях» знаходимо думку про те, що «рух differance...є спільним коренем усіх опозиційних концептів, що маркують нашу мову, таких як. чуттєве / інтилігібільне, інтуїція / сигніфікація, природа / культура тощо» [Derrida 1972d: 17].

Зрештою, питання про засади веде нас до найуніверсальнішого для філософії (принаймні для європейської метафізики) питання про початок, яке, відповідно, виявляється тією ж мірою універсальним об'єктом деконструкційної - а певною мірою вже й трансцендентальної - критики Завжди питати про умови можливості навіть на позір граничного начала: цей посил Дерида ус

падковує від трансцендентально-феноменологічної традиції, застосовуючи його в гіперболічний спосіб у рамках квазі-трансцендентального мислення.. Й одним із найважливіших чинників деконструкційного запитування про першоджерело виявляється концепт сліду. Власне, саме на грунті цього запитування відбувається тематизація поняття архі-сліду. «Слід не є тільки зникненням начала, він означає., що начало навіть не зникло, що воно ніколи не було конституйоване окрім як.через не-начало, слід, який стає також началом начала. Отже, щоб вирвати концепт сліду з класичної схеми, яка робить його похідним від присутності. і яка робить із нього емпіричний знак [marque], необхідно говорити про первинний слід, або архіслід Таке протиставлення емпіричному сліду надає підстави розглядати архі-слід як (квазі)трансцен-

дентальний концепт.. Однак...якщо все починається зі сліду, то найпершим чином не існує первинного сліду» [Derrida 1967b: 90]. Таким чином, оскільки архі-слід «полює» на первинність, на начало, й оскільки таким чином він опиняється в статусі квазі-начала (гіпер-начала), то він сам у першу чергу підлягає стиранню: слідом за началом-присутністю, стирання якого покладено в основу його (сліду) природи. Щодо сліду як «спільного кореню» ретенції й репрезентації в «Голосі і феномені» Дерида говорить (з певною критичною пересторогою в стосунку легітимності деконструкційного використання такої мови поза тим, щоб одразу ж їй суперечити чи її викреслювати), що «слід у найуніверсальнішому сенсі» є «первиннішим» за саму феноменологічну первинність» [Derrida 1967d: 75].

Серед (квазі-)трансцендентальних параметрів концепту сліду потрібно вказати також його позицію «між», якої він дотримується по відношенню до чистої присутності - щодо якої він є стиранням, і чистої відсутності - щодо якої він, навпаки, виявляється маркером і носієм певних сенсів. Утім, ця позиція не ототожнює слід із простим відношенням між присутністю і відсутністю: апелюючи до цитованого вище пасажу Дериди про архі-слід і його стосунки з ідеєю начала, можемо припустити, що в такому разі (в разі редукції до зазначеного відношення) статус сліду був би частково обмежений порядком емпіричного. Натомість позиція «між» як атрибут архі-сліду передбачає для останнього (квазі)трансцендентальний статус умови можливості щодо самої опозиції «присутність-відсутність» Як зазначає Девід Уайт, завдяки «нередукованому надлишку» власне «слід робить можливою

цю опозицію» [White 2017: 283]..

Висновки

Головні підсумки цього дослідження можна узагальнити в таких тезах.

1. Властива деконструкційному дискурсові критика універсалізму defacto не спростовує універсалістські прагнення філософії загалом, але стосується насамперед «логоцентристського» тлумачення універсальності, яке підлягає критичному перегляду вже в рамках трансцендентального мислення, гіперболічною версією якого постає деридианська філософія.

2. Універсальність, конституйована на засадах трансцендентального (зокрема й особливо - квазі-трансцендетального) мислення, ґрунтується на принципах відношення й відмінності, на противагу традиційному універсалізму метафізичної (логоцентристської) настанови, що керується принципами тотальності, підпорядкування (присвоєння), простоти та єдиного.

3. Якщо «догматичний» універсалізм у некритичний спосіб залишав за межами універсального його інше - партикулярне або синґулярне, що підважувало сам статус конституйованої в такий спосіб універсальності, універсалізм трансцендентального типу залучає інше до царини універсального. Започаткований кантівською критикою, такий підхід до проблеми універсальності радикалізується в гусерлівському й гіперболізується в деридианському трансцендентально-феноменологічному проєкті.

4. У рамках трансцендентального дискурсу простежується тенденція до врівноваження статусу і значущості універсального й партикулярного (синґулярного), відношення між якими уможливлює конституювання гіпер-універсальності. У Кантовій філософії ця тенденція імплікується зорієнтованістю на досвід і запитуванням про можливість синтетичного апріорі, яскраво втілюючись, зокрема, у концепції «вільної гри ментальних спроможностей». У феноменології Гусерля вона відображається в перекриванні сутності й факту, у постулюванні «ейдетичних сингулярностей», у принципі категоріальної інтуїції' й методі ейдетичної варіації тощо.

5. Деридианська філософія гіперболізує трансценденталістську тенденцію до емансипації синґулярного (партикулярного) і конституювання гіпер-універсального на засадах відношення-відмінності між універсальним і сингулярним. Серед прикладів, що унаочнюють цей аспект квазі-трансцендентальної гіперболічності, можна окремо відзначити: парадокс винаходу, котрий, за означенням будучи індивідуальним і сингулярним, при цьому має універсальне значення, зумовлене фактором іншості в різних її іпостасях; проблему нескінченної справедливості, що, претендуючи на універсальність, стосується синґулярності; проблему абсолютної (гіперболічної) гостинності, що ґрунтується на гіпер-універсальному законі, який у своїй «універсальній синґулярності» й «безумовності» визначає умови можливості/неможливості прийняття Іншого.

6. Універсалістські імплікації виявляються властивими двом засадничим позиціям, на яких ґрунтується ідея квазі-трансцендентального: 1) квазі-трансцендентальне втілює й артикулює позицію межі між трансцендентальним і емпіричним; 2) квазі-трансцендентальне «архі» -запитування стосується умов можливості, котрі водночас виявляються умовами неможливості: у результаті утворюються такі універсальні (і при цьому апоретичні) структури, як «не-можливість», «неможлива можливість» і «можливість неможливого».

7. Одним із засадничих методологічних чинників, що зумовлюють конституювання квазі-трансцендентальної універсальності (гіпер-універсальності), є критичне переосмислення засад бінаризму. Квазі-трансцендентальне запитування щодо умов (не)можливості як конкретної опозиції, так і опозиційності взагалі, здійснюється за допомогою деконструкційних принципів differance, нерозв'язності (апорії) і сліду. Differance визначає умови можливості/неможливості для опозицій, що складають фундамент філософського дискурсу (активність-пасивність, присутність-відсутність тощо). Принцип нерозв'язності, застосовуючись до відмінних (опозиційних) концептів або суперечливих значень одного концепту, деконструює опозицію шляхом контамінації й перекривання, взаємних зумовлення й уможливлення її елементів, що сприяє утворенню специфічної універсальності (на противагу альтернативності, що передбачає необхідність розв'язання у формі підпорядкування або зняття). Квазі-концепт сліду конституюється в контексті універсального філософського запитування про початок. Деконструюючи універсальність першоджерела, архі-слід уможливлює й репрезентує порядок гіпер-універсальності, що перевершує альтернативу «первинне-вторинне» й пов'язану з нею опозицію «присутність-відсутність». У стосунку до принципу нерозв'язності слід постає як його водночас засіб реалізації (архі-слід є умовою можливості будь якої відмінності) і взірцевий приклад (слід посутньо є власним само-стиранням).

8. Функціонування нерозв'язності як чинника квазі-трансцендентальної універсальності в суттєвий спосіб пов'язане із інтенсифікацією значущості синтаксичної царини, її пріоритетністю над семантичною. Притаманний деконструкійному синтаксизму потенціал універсальності пов'язаний з такими аспектами синтаксису, як фундаментальне значення синкатегореми «між», що втілює суттєву для конституювання (квазі)трансцендентального універсалізму ідею межі; метафоричне втілення ідеї універсальної відмінності (розрізняння) як визначальної складової (квазі)трансцендентального дискурсу універсальності; акцентування чистої (трансцендентальної) можливості - на противагу емпірикосемантичній конкретизації; засадничість принципу відношення-відмінності й функції перевершення-надлишку.

У наступній статті, що продовжуватиме дослідження трансцендентального універсалізму на засадах філософії деконструкції, я розглядатиму (1) принцип синтезу, (2) ідею ультра-трансцендентального, (3) проблему гіперболізації формальної царини й (4) питання про екстеріорність. Оскільки зазначені теми мають непересічну значущість у контексті проблеми (квазі)трансцендентальної універсальності, вони дадуть змогу описати різноманітні істотні виміри й іпостасі останньої.

Список літератури

1. Автономова, Н. (2012). К вопросу о релятивизме и универсализме применительно к концепции Жака Деррида. In В. А. Лекторский (Ред.), Релятивизм, плюрализм, критицизм: эпистемологический анализ (сс. 135-162). Москва: ИФ РАН.

2. Гусерль, Е. (2009). Досвід і судження. Дослідження генеалогії логіки. (В. Кебуладзе, Пер.). Київ: ППС-2002.

3. Ільїна, А. (2019). Дерида як об'єкт історії філософії: концепт апорії в ракурсі проблеми універсальності. Sententiae, 35(1), 6-26.

4. Кебуладзе, В. (2011). Феноменологія досвіду. Київ: Дух і Літера.

5. Пролеєв, С. (2010). Негативна онтологія "пост-": пошук нового культурного універсалізму. Ао& / Докса, 15, 193-204.

6. Adair, S. (2018). The Aesthetic Use of the Logical Functions in Kant's Third Critique. Berlin: De Gruyter. https: //doi.org/10.1515/9783110576078

7. Avtonomova, N. (2012). To the question of relativism and universalism in relation to Jacques Derrida's conception. In V. A. Lectorsky (Ed.), Relativism, pluralism, criticism: epistemological analysis (pp. 135-162). Moscow: IF RAS. [In Russian].

8. Bates, D. (2005). Crisis Between the Wars: Derrida and the Origins of Undecidability.

9. Representations, 90(1), 1-27. https: //doi.org/10.1525/rep.2005.90.1.1 Benhabib. S. (2007). Another Universalism: On the Unity and Diversity of Human Rights.

10. Proceedings and Addresses of the American Philosophical Association, 81(2), 7-32. Bielik-Robson, A. (2019). Marrano Universalism. Benjamin, Derrida and Buck-Morss on the Condition of Universal Exile. Telos, 186, 25-44. https: //doi.org/10.3817/0319186025 Bremer, M. (2007). Transcendental Logic's New Clothes. In J. Y. Beziau, A. Costa-Leite (Eds.), Perspectives on Universal Logic (pp. 101-110). Milano: Polimetrica.

11. Colebrook, C. (2016). The Play of the World: The End, the Great Outdoors, the Outside, Alterity and the Real. Derrida Today, 9(1), 21-35. https: //doi.org/10.3366/drt.2016.0117 Cunningham, D. (2015). Logics of Generalization: Derrida,Grammatology and Transdisciplinarity.

12. Theory, Culture & Society, 32(5-6), 79-107. https: //doi.org/10.1177/0263276415592037 Derrida, J. (1967a). Cogito et histoire de la folie. In J. Derrida, L'йcriture et la diffйrence (pp. 5198). Paris: Seuil.

13. Derrida, J. (1967b). De la grammatologie. Paris: Minuit.

14. Derrida, J. (1967c). «Genиse et structure» et la phenomenology. In J. Derrida, L'йcriture et la difference (pp. 229-252). Paris: Seuil.

15. Derrida, J. (1967d). La Voix et le Phйnomиne. Paris: PUF.

16. Derrida, J. (1972a). La differance. In J. Derrida, Marges de la philosophie (pp. 1-30). Paris: Minuit. Derrida, J. (1972b). La Dissйmination. Paris: Seuil.

17. Derrida, J. (1972c). La mythologie blanche. In J. Derrida, Marges de la philosophie (pp. 247-324). Paris: Minuit.

18. Derrida, J. (1972d). Positions. Paris: Minuit.

19. Derrida, J. (1978). La vйritй en peinture. Paris: Flammarion.

20. Derrida, J. (1985). Prйjugйs. Devant la loi. In J. Derrida, V. Descombes et al., La facultй de juger (pp. 87-139). Paris: Minuit.

21. Derrida, J. (1987). Nombre de oui. In J. Derrida, Psychй: Inventions de l'autre (pp. 639-651). Paris: Galilйe. Derrida, J. (1987-1998a). Avant-propos. In J. Derrida, Psychй: Inventions de l'autre (Vol. 1, pp. 910). Paris: Galilйe.

22. Derrida, J. (1987-1998b). Psychй: Invention de l'autre. In J. Derrida, Psychй: Inventions de l'autre (Vol. 1, pp. 11-61). Paris: Galilйe.

23. Derrida, J. (1990). Du droit а la philosophie. Paris: Galilйe.

24. Derrida, J. (1993). Aporias. (Th. Dutoit, Trans.). Stanford: Stanford UP.

25. Derrida, J. (1994). Force de loi: le «fondement mystique de l'autoritй». Paris: Galilйe.

26. Derrida, J. (1996). Le monolinguisme de l'autre, ou La prothиse d'origine. Paris: Galilйe.

27. Derrida, J. (2001). On Cosmopolitanism and Forgiveness. (M. Dooley, & M. Hughes, Trans.). London: Routledge.

28. Derrida, J. (2007). Abraham, the Other. In B. Bergo, J. Cohen, & R. Zagury-Orly (Eds.), Judeities.

29. Questions for Jacques Derrida (pp. 1-35). New York: Fordham UP.

30. Derrida, J., & Caputo, D. (1997). Deconstruction in an Nutshell: a Conversation with Jacques Derrida. New York: Fordham UP.

31. Derrida, J., & Dufourmantelle, A. (1997). De l'hospitalite. Paris: Calmann-Levy.

32. Drummond, J. J. (1990). Husserlian intentionality and non-foundational realism: noema and object.

33. Dordrecht: Kluwer. https: //doi.org/10.1007/978-94-009-1974-7 Duc Thao, Trвn. (1986). Phenomenology and Dialectical Materialism. (R. S. Cohen, Trans.).

34. Dordrecht: Reidel PC. https: //doi.org/10.1007/978-94-009-5191-4 Dufourmantelle, A. (2012). L'Hospitalitй, une Valeur Universelle? Insistance, 2(8), 5762. https: //doi.org/10.3917/insi.008.0057

35. Funke, G. (1981). A Transcendental-Phenomenological Investigation Concerning Universal Idealism, Intentional Analysis and the Genesis Of Habitus. In W. McKenna, R. M. Harlan, & L. E. Winters (Eds.), Apriori and world. European Contributions to Husserlian Phenomenology (pp. 71-113). The Hague, Boston, & London: Nijhoff. https: //doi.org/10.1007/978-94-009-8201-7 4 Gardner, S. (2015). Introduction. In S. Gardner, & M. Grist, The Transcendental Turn (pp. 1-19). New York: Oxford UP. https: //doi.org/10.1093/acprof: oso/9780198724872.003.0001

36. Gaschй, R. (1987). Infrastructures and systematicy. In J. Sallis (Ed.), Deconstruction and Philosophy: The Texts of Jacques Derrida (pp. 3-20). Chicago: University of Chicago Press. Gaschй, R. (1997). The Tain of the Mirror: Derrida and the Philosophy of Reflection. Cambridge: Harvard UP.

37. Gaschй, R. (1999). Of Minimal Things: Studies on the Notion of Relation. Stanford: Stanford UP. Gorman, C. (2015). The Undecidable: Jacques Derrida and Paul Howard. Newcastle upon Tyne: Cambridge Scholars Publishing.

38. Hubble, R. L. (2003). Structures of Representation: Metaphor and Mimesis in Jacques Derrida's Glas. London: University of London.

39. Husserl, E. (1956). Erste Philosopie. Haag: Nijhoff.

40. Husserl, E. (1969). Formal and Transcendental Logic. (D. Cairns, Trans.). The Hague: Nijhoff. https: //doi.org/10.1007/978-94-017-4900-8

41. Husserl, E. (1970). The Crisis of European Sciences and Transcendental Phenomenology. (D. Carr, Trans.). Evanston: Northwestern UP.

42. Husserl, E. (2003). Introduction to Transcendental Phenomenology. (C. Welch, Trans.). Sackville, N.B.: Atcost Press.

43. Husserl, E. (2009). Experience and judgment. Research of genealogy of logic. (V. Kebuladze, Trans.). Kyiv: PPS-2002. [In Ukrainian].

44. Ilyina, A. (2019). Derrida as an object of the history of philosophy: the concept of aporia in terms of the universality problem. Sententiae, 5.5(1), 6-26. [In Ukrainian]. https: //doi.org/10.22240/sent38.01.006 Kant, I. (2000). Critique of the Power of Judgment. (P. Guyer, Trans.). New York: Cambridge UP. https: //doi.org/10.1017/CBO9780511804656

45. Katz, A. (2018). The Defiance of the Transcendental by Phantasy and Imagination in Husserl and Kant. Horizon, 7(1), 57-78. https: //doi.org/10.21638/2226-5260-2018-7-1-57-78 Kebuladze, V. (2011). Phenomenology of experience. Kyiv: Duh i Litera. [In Ukrainian].

46. Klein, T. (1974). Husserl's Kantian Meditations. The Southwestern Journal of Philosophy, 5(3), 6982. https: //doi.org/10.5840/swiphil19745337

47. Lafont, C. (2015). Transcendental versus Hermeneutic Phenomenology in Being and Time. In S. Gardner, & M. Grist (Eds.), The Transcendental Turn (pp. 278-293). New York: Oxford UP. https: //doi.org/10.1093/acprof: oso/9780198724872.003.0014 Landgrebe, L. M. (2019). Edmund Husserl. Retrieved from Encyclopжdia Britannica website https: //www.britannica.com/biographv/Edmund-Husserl Lawlor, L. (2002). Derrida and Husserl: The Basic Problem of Phenomenology. Bloomington: Indiana UP. Lewis, M. (2008). Derrida and Lacan: Another Writing. Edinburgh: Edinburgh UP. https: //doi.org/10.3366/edinburgh/9780748636037.001.0001 Mohanty, J. N. (1959). Individual Fact and Essence in Edmund Husserl's Philosophy. Philosophy and Phenomenological Research, 20(2), 222-230. https: //doi.org/10.2307/2104358 Morris, D. (2005). Bergsonian Intuition, Husserlian Variation, Peirceian Abduction: Toward a Relation Between Method, Sense and Nature. The Southern Journal of Philosophy, 43, 267298. https: //doi.org/10.1111/i.2041-6962.2005.tb01954.x Saussure, F. de. (1995). Cours de linguistique generale. Paris: Payot et Rivages.

48. Seron, D. (2002). Landgrebe et Fink sur l'universalitй de la philosophie phйnomйnologique. Les Йtudes philosophiques, 3(62), 281-292. https: //doi.org/10.3917/leph.023.0281 Skempton, S. (2012). Universality and the Deconstruction of Identity. Diacritica, 26(2), 277-289. Sokolowski, R. (1974). Husserlian meditations: how words present things. Evanston: Northwestern UP. Sowa, R. (2010). The Universal as “What is in Common”: Comments on the Proton-Pseudo s in Husserl's Doctrine of the Intuition of Essence. In C. Ierna, & H. Jacobs (Eds.), Philosophy, Phenomenology, Sciences: essays in Commemoration of Edmund Husserl (pp. 525-557). Dordrecht: Springer. https: //doi.org/10.1007/978-94-007-0071-0 21 Stдheli, U. (2003). Undecidability and the Political. MPP Working Paper No. 21/2003, Copenhagen Business School. Retrieved from CBS website https: //openarchive.cbs.dk/bitstream/handle/10398/6420/wp21-2003us.pdf?sequence=1