Поза межі національного: соціальне уявне і космополітизм

Викристалізовуючись протягом модерної доби, національне уявне, набуває у ХХ ст. провідного значення для життя національних спільнот. Чинниками, що посприяли його конституюванню як домінантного колективного фрейму, стали розділення між державою і громадянським суспільством; концепція лінійного часу; секуляризація; посилення індивідуалізму; геополітичні зрушення, що полегшили формування національних держав; нові порядки раціональності та розвиток наукового знання; експансія промислового капіталізму; швидке поширення письменності; демократизація тощо. При цьому визначальну роль в цьому процесі відігравали представники інтелектуальних і політичних еліт, які розробляли і пропонували різні ідеологічні доктрини (лібералізм, консерватизм, соціалізм та ін.). Деяку складність в цьому разі представляє випадок націоналізму, що часто густо розглядається як форма політичної ідеології. Проблема полягає у тому, що за своєю природою націоналізм межує з цілим комплексом переконань і уподобань, які важко назвати чітко визначеними політичними доктринами. Дійсно, важко заперечувати наявність націоналістичних партій, що пропагують ідеї національної зверхності та відданості «справі нації». Але національні почуття і прояви патріотизму не завжди набувають форми політичних гасел. Вони, радше, нагадують спільне ментально - емоційне підґрунтя для колективних практик громадян та/або джерело натхнення для дуже відмінних політичних уподобань (Steger 2008: 8-9). Покликане інтегрувати різні соціальні верстви у спільну культурну єдність, національне лежить в основі модерних колективних ідентичностей та уможливлює взаємодію і спільні політичні дії особисто незнайомих людей.

Отже, національне уявне являє собою своєрідне тло для різних політичних ідеологій, виниклих за модерних часів. Тому, як зауважує М. Стигер, «лібералізм, консерватизм, соціалізм, комунізм і нацизм / фашизм - всі вони були «націоналістичними» в сенсі здійснення одного і того ж фундаментального процесу перекладу всеохопного національного уявного в конкретні політичні доктрини, порядки денні та просторові впорядкування. Роблячи це, ідеології нормалізували національні території, розмовляли визнаними національними мовами, зверталися до національних історій, розповідали національні легенди та міфи або прославляли національну «расу». Вони артикулювали національне уявне за вельми розмаїтними критеріями, що, як кажуть, конституювали визначальну сутність спільноти» (Steger 2008: 10). Показовою в цьому зв'язку є роль, що часто-густо приділяли расовому чиннику, адже визнання наявності у нації сутності потребувало вкорінення останньої в певному носії, яким виступала біологія людини. Мабуть не випадковим є те, що піднесення расової теорії у другій половині XIX ст. збіглося у часі з масовим поширенням націоналістичних ідей в країнах Європи.

З огляду на зазначене не є дивним, що поточні глобальні перетворення стали викликом для національного уявного. Після трагічних подій ІІ світової до націоналістичних ідеологій почали ставитися з великою підозрою, а нечуваний розвиток нових технологій і засобів комунікацій зробив кордони прозорими, вже не здатними повністю завадити поширенню іноземних культурних форм. Відчуття відкритості усьому світові, що виникло внаслідок цього процесу, підірвало підвалини національного уявного, проблематизувавши засадничі для нього уявлення про спільноту, національну культурну єдність та однорідність. В політичному житті самих національних спільнот також відбулися кардинальні зрушення, дістаючи вираження у занепаді традиційних політичних ідеологій. Щоправда поза межами Заходу на тлі деколонізації та постсоціалістичних трансформацій відбулося піднесення націоналістичних ідеологічних доктрин, хоча їхні носії зазвичай намагалися якомога більше дистанціюватися від націонал-соціалістичного і фашистського спадків. З іншого боку, на противагу класичним ідеологіям в останні десятиліття ХХ ст. виникають нові ідеологічні форми (фемінізм, інвайроменталізм, постколоніалізм тощо), надзвичайно чутливі до питань, що зазвичай випадали з поля зору національного уявного. Навпаки нові ідеології та громадські рухи надихалися новою формою уявного - глобальним уявним, в рамках якого поступово оприявнювався новий порядок денний вже планетарного масштабу.

Посилення загальносвітових взаємозв'язків свідчить про те, що ми вже живемо у світовому суспільстві, в якому більше не існує повністю замкнених місцевостей, а виникла спільнота соціальних відносин вже не може бути інтегрованою у вигляді національної держави (Bek 2001: 25-26). Науково-технічний прогрес, розвиток мережі транслокальних комунікацій та інформаційних обмінів створили соціоматеріальне середовище, що уможливило принципово нові форми і способи спілкування і взаємодії між людьми. По мірі виникнення і зміцнення наднаціональних інституцій, які поступово перебирають на себе функції і повноваження національних урядів, почали змінюватися погляди на роль і значення національної держави - цієї типової модерної форми політичної організації.

Неодмінною умовою окреслених процесів стало формування світового ринку, що після розпаду соціалістичного табору набув глобального поширення. Цінності споживання поступово відтіснили старі ідеологічні доктрини, переформатовуючи соціальне уявне за новим зразком. Тепер в центрі уваги опинилися питання переважно економічного ґатунку (економічне зростання, глобальні потоки товарів, трудова міграція, глобальні ланцюги творення вартості тощо). Втім, не варто редукувати глобальне уявне до суто економічних питань, оскільки як і будь-яке соціальне уявне воно є багатошаровим і багатовимірним утворенням, являючи собою загальний фрейм для порушення і обговорення загальнозначущих питань. Глобальне уявне, просякнуте потоками образів, метафор, зображень, символів тощо, створює відчуття із «стислого» світу, пропонуючи спільні орієнтири для людей з різних куточків світу. Воно позначається як на макроструктурах (над) національних об'єднань, так і на суб'єктивних поглядах і уподобаннях, сприяючи творенню нових ідентичностей, часто-густо альтернативних локальним чи національним. Як зауважує М. Стигер, в цьому процесі наявні і розрив з минулим, і певна наступність. Зокрема, виникнення світового ринку неможливо уявити без впливу лібералізму з його настановами про вільні торгівлю та ринок, хоча сьогодні ці ідеологеми працюють у глобальній мережі обмінів між національними акторами, субнаціональними агенціями, наднаціональними інституціями, мережами неурядових організацій та транснаціональними корпораціями (Steger 2008: 11-12).

Становлення глобального уявного пов'язане з усвідомленням того, що ми всі живемо у глобальному світі. Проте це аж ніяк не означає, що умови нашого життя однакові, а глобалізація перетворила світ на уніфікований та однорідний спільний життєвий простір. Звісно, не можна заперечувати, що виникнення і планетарне поширення комунікативної мережі пересування товарів, людей та інформації привнесло певну одноманітність як умову власного функціювання - глобальна мережа затребує певні спільні стандарти і регламенти. Але ступінь цієї одноманітності внаслідок такої уніфікації, вочевидь, не є всеохопним і «наскрізним». У світі ще зберігаються і навіть з'являються нові регіони й анклави, що слабо заторкуються глобальними потоками. Більше того, самий процес глобалізації не є однозначно гомогенизуючим процесом навіть з політичної точки зору, адже розмаїття внутрішнього устрою різних національних держав та відносин, що вони підтримують з іншими державами, є доволі значним. Глобалізація сьогодні, радше, виявляється процесом ре-стратифікації планетарного порядку, внаслідок чого колись домінантні регіони втрачають свій глобальний вплив, поступаючись іншим.

Становлення глобального порядку є доволі складним процесом, що варто розглядати з різних перспектив. Так у перспективі виникнення і поширення глобальної політичної культури воно дістає вираження у глобальній інституціалізації політичних структур, пов'язаних з формуванням міжнародних органів регулювання (ООН, МВФ, СОТ та ін.). На думку Й. Фрідмана, усвідомлення глобального грунтоване на процесах приписування значень глобального характеру, що слід відрізняти від локальних процесів приписування (націоналізми, локальні етнічності, регіоналізми). Інакше кажучи, глобалізація передбачає наявність глобальної арени - продукту «визначеного комплексу динамічних властивостей, зокрема формування структур «центр-периферія», їхньої експансії, скорочення, фрагментації та відновлення в ході циклічних пертрубацій гегемонії. Саме цей комплекс динамічних властивостей ми позначаємо терміном «глобальна система» або «глобальний процес» (Friedman 1994: 199). Глобалізація є продуктом глобальної системи, що включає утворення глобальних інституційних форм, хоча це не є обов'язковим з огляду на історичний досвід великих імперій, колоніалізму, світової торгівлі тощо. Визначальною ознакою глобальної системи є з'єднання між центральними секторами, з їхніми

розширеннями/ скороченнями, та периферіями, з їхніми появами/ зникненнями. Ці з'єднання є тривалим історичним процесом, що трансформує умови існування локальностей, продукуючи простори творення інституцій та репрезентацій - способи класифікацій світу національними державами, (нео) колоніальні режими, соціальні рухи тощо. Глобальні інституційні структури привносять у це розмаїття інституцій/ репрезентацій певний порядок (Friedman 1994: 200).

Розрізнення Фрідманом глобальної системи і глобальних інституцій вказує на два підходи щодо інтерпретації процесу приписування значень. У випадку глобальної системи, яка існувала задовго до появи глобальних інституцій, варто казати про слабку глобалізацію. В цьому випадку приписування значень передбачає існування тільки глобального поля референцій та доступу поза межами локальностей (громад, держав, регіонів). Механізми приписування значень розташовуються на локальному рівні, але співвідносяться із спільним полем референцій. У випадку ж сильної глобалізації самі механізми приписування значень глобалізуються, тобто на глобальній арені створюються спільні значення, що мають однаково розумітися в усьому світі. Сильна глобалізація вимагає не просто глобального поширення образів і значень, що асимілюються локальностями у власний спосіб, а й «гомогенізації локальних контекстів таким чином, що суб'єкти, які перебувають у різних позиціях системи, схильні приписувати однакове значення однаковим глобалізованим об'єктам, образам, репрезентаціям тощо» (Friedman 1994: 204). Приписування значення на локальному рівні переважно здійснюється в рамках національного уявного, тією мірою, якою національна держава є домінантною формою облаштування цією локальності. Натомість глобальне уявне продукує(ться) значення(ми) на рівні глобальних інституцій, які, звісно, також десь локалізовані, але попри це покликані поєднувати і, так би мовити, «переплавлювати» все розмаїття локальних візій у спільну глобальну. В цьому сенсі глобальна візія покликана долати всі партикулярні бачення і оцінки світових процесів та знаходити «спільний знаменник» для вирішення питань планетарного ґатунку.

На відміну від класичних часів Модерну, коли національна держава нарощувала свою потугу і дедалі більше «проникала» в повсякденне життя людей завдяки залученню їх до участі в уніфікованих «дисциплінарних просторах» (школа, лікарня, армія, промислове підприємство, в'язниця) сьогодні спостерігається помітне зменшення впливу держави на суспільні процеси, супроводжувані дерегуляцією трудових відносин та послабленням функцій держави з перерозподілу суспільних благ на користь малозабезпечених верств. Політика соціально-економічного вирівнювання, що колись була неодмінною ознакою національних урядів, сьогодні дедалі більше сприймається як невиправдане втручання в економічні процеси. Проблема полягає у тому, що разом з відмовою від даної політики зникає принципово важливий для налагодження солідарних відносин в суспільстві інструмент, який дозволяв підтримувати на належному рівні співучасть громадян у суспільно - політичному житті.

Майнові розшарування і нерівність, що посилюються протягом останніх десятиліть в розвинених демократичних країнах, безпосереднім чином позначаються на доступі до суспільних благ, політичних переконаннях і культурних уподобаннях громадян - нерівність породжує відмінності у повсякденних практиках і взаємодіях, продукує просторову сегрегацію і розриви колишніх соціальних зв'язків. Це не може не впливати на соціальне уявне, що потрапляє під вплив альтернативних бачень світу з різних перспектив. Примноження засобів комунікації і джерел інформації та, як наслідок, втрата державою контролю над інформаційними обмінами створює умови для виходу за межі національного уявного і більшої відкритості світові. Але лише за певних умов. Адже за умов дестабілізації колись усталених соціальних світів і зростання соціальної напруги часто-густо дістає вираження інший процес - соціальне закриття локальних груп та замикання мереж довіри у вузькому колі родичів, співплемінників, «місцевих» тощо. Інакше кажучи, в залежності від обставин можливі щонайменше дві альтернативні реакції на кризу національної держави:

(1) пошук шляхів виходу з-під обмежень локальності у напрямку глобальних комунікацій, інтеграції до транснаціональних мереж, міграції тощо;

(2) зайняття «захистної» позиції, дистанціювання від зовнішніх впливів та солідаризація у вужчих за національні (субнаціональних) межах зі своїми однодумцями у протистоянні чужинцям.

Звісно, ці дві реакції є граничними точками, так би мовити, полюсами континууму, між якими розташовується більшість можливих реакцій. Загалом серед останніх домінують не завжди послідовні змішані, селективні підходи, ґрунтовані на вибіркових інтеграції та відторгненні. Кожна локальність являє собою специфічну констеляцію чинників і обставин. Внаслідок цього урізноманітнення соціального «ландшафту» проблематизуються відчуття спільного і розмиваються колишні ціннісно-смислові засади, фреймовані національним уявним.

Показовою виявляється доля двох визначальних для національного уявного центральних чи базових значень - мови і походження. Зростання соціокультурного розмаїття та міжнародна міграція також проблематизують їх значущість для національного буття, що, втім, породжує також дуже різні реакції. Залучення до світових інформаційних потоків зазвичай затребує винайдення спільної мови спілкування (сьогодні такою мовою здебільшого виступає англійська) і сприяє налагодженню транслокальних зв'язків і солідарності, хоча і часто-густо негативним чином позначається на розвитку місцевих культурних індустрій, змушених підлаштовуватися під нові вимоги. Проте мовна компетенція людини дозволяє при необхідності опановувати кілька мов, що, безперечно, звужує вжиток рідної, але все ж таки уможливлює її співіснування з іншими мовами. Більше того локалізація транслокальних культурних зразків, породжуючи гібридні форми, може створити умови для успішного виживання місцевої культури та посилити її конкурентноспроможність.

Натомість, ситуація з походженням дещо інша, оскільки воно не може бути зміненим як мовні та культурні компетенції. Походження засвідчує «безпосередні» спорідненість і зв'язок. Особливо відчутно це за умов, коли відмінності у походженні позначаються на фізичних характеристиках. Тому в просторі великих міст саме фізичні, а не мовні відмінності передусім кидаються у вічі, стаючи підставою для сегрегації. В країнах, де присутні великі мігрантські спільноти з ярко вираженими расовими ознаками, зростає напруження між представниками різних рас. США як найбільша мігрантська країна в цьому разі є яскравим прикладом. Заворушення й акції громадської непокори на расовому грунті трапляються в цій країні регулярно. Попри всі зусилля з асиміляції та інтеграції мігрантів сьогодні структурний расизм, дискримінація та сегрегація залишаються дуже значними.

Дещо відмінною є ситуація в європейських країнах, які, втім, також потерпають від нелегальної міграції та послаблення інтегративних потужностей національних урядів. Певною мірою це пов'язано з реалізацією проекту Європейського союзу, органи якого поступово перебирають на себе частину повноваженнь національних урядів. Європейська інтеграція значно послабила національні уряди, налаштовуючи місцеві еліти проти цього проекту. Складні взаємини між Брюселем та урядами багатьох держав ЄС (Польща, Угорщина, Греція та ін.), Брекзіт та напружені відносини із США створюють додаткові лінії напруги в Європі. На цьому тлі міграційна криза осені 2015 р., спричинена збройними конфліктами у Передній Азії та Північній Африці, стала справжнім випробуванням для європейського континенту. Наслідком цієї кризи став підйом хвилі націоналізму і ксенофобії в країнах, що безпосередньо зіштовхнулися з потоками біженців. З огляду на те, що посилення ультраправих в Європі спостерігалося вже впродовж останніх десятиліть, нинішня нормалізація цих політичних сил завдяки потраплянню у національні парламенти і надалі сприятиме підживленню антиімігрантських настроїв серед населення.

Отже, глобальні трансформації та становлення глобальної системи не є безпроблемними лінійними процесами. Посилення протирічь і суперечностей між національними урядами і наднаціональними установами неоднозначно позначається на настроях і уподобаннях громадян. Складається дуже непроста ситуація, коли поступова втрата національними урядами можливостей впливати на внутрішні процеси, викликає негативну реакцію в суспільстві, проте відновити цей вплив в сучасних умовах майже неможливо. Подальше посилення глобальних взаємозалежностей начебто створює сприятливі умови для формування глобального порядку денного, проте реалізація останнього потребуватиме дедалі більшого перерозподілу владних повноважень на користь наднаціональних установ і як наслідок послаблення національних урядів.

Ідеологія глобальної доби?

Доба глобалізації стала часом дестабілізації національних держав та пов'язаних з ними реалій. Виникнення нового глобального фрейму сприйняття, оцінювання і розуміння світових процесів кардинальним чином трансформувало національне уявне, проблематизуючи його центральне становище в суспільному житті. Для національних урядів, що поступово втрачають важелі впливу на економічні й соціокультурні процеси, ця доба характеризується зростанням конкуренції із суб- і наднаціональними утвореннями, які перебирають на себе державні функції і повноваження.

Окреслюючи перспективи подальшого розвитку національної держави в цих умовах, варто брати до уваги провідний принцип організації суспільств сучасності - зорієнтоване на прибуток, опосередковане ринком нагромадження. Б. Джессоп виокремлює чотири макротренди, що і надалі обмежуватимуть розвиток провідних капіталістичних держав:

* Посилення глобальних, регіональних і локальних екологічних криз через

пріоритет нагромадження капіталу, суперництво між національними державами, конфлікти Півночі та Півдня, війни за ресурси, кліматичні біженці тощо.

• Посилення протирічь, кризових тенденцій і антагонізмів у світовій економіці разом з поляризацією доходів, надлишком населення й економічною нестабільністю домінованих соціальних верств.

• Подальший економічний і політичний занепад США як глобального гегемона призведе до розширення апаратів безпеки, спробам втручання в справи інших країн та посиленню поліцейського контролю всередині країн. Додатковим чинником стануть спроби Китаю зміцнити свої позиції у світі.

• Посилення міжнародних, транснаціональних і наднаціональних владних механізмів і режимів урядування, що діятимуть в інтересах транснаціонального капіталу і маргіналізуватимуть громадянське суспільство.

Отже, не варто очікувати кінця національних держав як форми територіальної організації влади. Радше спостерігатиметься трансформація держави у бік (пере) підпорядкування її складним формам мета-урядування, організованого у тіні національних держав. Цей процес супроводжуватиметься ерозією традиційних демократичних інституцій і практик та вираженою тенденцією до авторитарного етатизму, (пара) мілітаризацією й посиленням держави-наглядача (`super-vision' state):

Сильніший наголос на питаннях національної безпеки і превентивний поліцейський контроль, пов'язаний з так званою війною проти терору вдома та за кордоном посилили наступ на права людини та громадянські свободи. В передових капіталістичних державах відбуватиметься перехід від національних держав загального добробуту до більш постнаціональних режимів соціального забезпечення, спонукаючих до пошуку будь-якої роботи (workfare) та посилення поточних тенденцій до утвердження стійких держав жорсткої економії. Стабільні держави напівпериферії можуть розвинути тенденцію до встановлення режимів соціального забезпечення і оплати праці, що схожим чином стимулюватимуть пошук роботи, у відповідь на розширення споживання «середнього класу» та як компенсацію за зростаючу прекарність підпорядкованих класів, включаючи переміщене сільське населення. (Jessop 2016: 244-246)

Коротко кажучи, вірогідна трансформація національних держав відбуватиметься у бік скорочення їхнього соціального навантаження й зосередженості на питаннях забезпечення безпеки і контролю. У цій перспективі соціальне уявне також переживатиме кардинальні зміни, що діставатиме вираження у перетворені фрейму соціально-політичних практик і взаємодій.

Додатковим чинником, сприятливим для реалізації окресленого сценарію, стала пандемія COVID-19, що дедалі більше проблематизувала роль національних держав, системи соціального забезпечення яких у переважній більшості випадків виявилися неспроможними забезпечити належні рівень безпеки й умови існування своїх громадян. Карантинні заходи стали випробуванням не лише для системи охорони здоров'я, а й для інших соціальних систем (економічної, освітньої, політичної), створивши перешкоди для узвичаєного способу життя мільйонів людей. Водночас нездатність національних урядів впоратися з наслідками пандемії оприявнило ключову проблему більшості розвинених держав - неготовність національних систем охороні здоров'я до подібних епідемологічних викликів. Нинішня пандемія не була першою і напевне не буде останньою, якщо взяти до уваги неминучість збереження, а в перспективі й зміцнення загальнопланетарної мережі пересування товарів і людей. З огляду не те, що епідемологічна безпека в цих умовах потребуватиме співробітництва на планетарному рівні, дедалі наочнішою стає потреба у розбудові наднаціональних інституцій, покликаних організовувати і координувати протидію таким пошестям.

Не менш показовою в цьому контексті виглядає і проблема з трудовою міграцією, що також порушує низку соціальних і політичних проблем. Поява і численне зростання в розвинених країнах трудових мігрантів спонукає до перегляду й удосконалення національного законодавства в багатьох сферах з метою впорядкування правового статусу і забезпечення належних умов існування мігрантів. На тлі глобального поширення дискурсу про права людини набуває неабиякого значення питання забезпечення цих прав. Деякі дослідники вказують на необхідність переходу до постнаціонального громадянства, наближення до якого відбувалося в країнах Європи після ІІ світової, але майже припинилося в останні десятиліття. Так Ясемін Сойсал пропонує звернутися до поглядів Т.Г. Маршала, який «стверджував, що права є засобом включення, яке може бути гарантованим лише за умови їх заснування в ефективних членських інституціях - іншими словами, саме у соціальних та інституційних механізмах, в яких визнається індивідуальність людей та існує сама можливість права» (SoysaL 2012: 16). Відзначаючи, що права існують у кількох «регістрах» - як нормативні прагнення, як доктрини та як механізми й інституції впровадження, - Сойсал вказує на існування можливостей для подальшого розширення цих прав та їхніх форм реалізації (SoysaL 2012: 17). Виникає перспектива впровадження постнаціонального громадянства, права якого мають гарантуватися вже і поза межами окремих національних держав.

І конституювання глобального уявного, й ініціативи з постнаціонального громадянства створюють умови для своєрідного ренесансу космополітичного світогляду, що попри свою давню вкоріненість в європейській культурі довгий час залишався на периферії уваги громадськості і дослідників. Глобалізаційні процеси докорінно змінили ситуацію, що знайшло відображення у численних публікаціях, присвячених космополітизму, починаючи з 90-х рр. Сьогодні вже навіть важко осягнути всю кількість публікацій, дотичних цій проблематиці. Значний внесок у дослідження та окреслення перспектив розвитку космополітичної думки зробили М. Абулафія, К.А. Аппіа, Г. Бгабга, У. Бек, С. Бенхабіб, М. Нуссбаум, Д. Гелд та ін.

У книзі «Космополітична візія» (2004 р.) Бек розрізняє філософський,

вкорінений в європейській традиції з часів кініків і стоїків, та аналітико-емпіричний космополітизм, відзначаючи, що на відміну від попередніх часів, коли космополітизм здебільшого осягався розумом, сьогодні він пронизує наш життєвий досвід, хоча у свідомості домінантними залишаються поняття, пов'язані з нашою національною належністю (Bek 2008: 26). Це створює викривлене сприйняття реальності у мільйонів людей, перешкоджаючи розв'язанню криз взаємозалежності. Бек викоремлює три типи криз такого ґатунку на планетарному рівні:

По-перше, екологічні кризи взаємозалежності, що мають власну глобальну динаміку; по-друге, економічні кризи взаємозалежності, які на ранній стадії мають ізольований характер і спочатку можуть проявлятися на національному рівні; по-третє, загрози, що походять від терористичних криз взаємозалежності. (Bek 2008: 32)

Розв'язання цих проблем потребує транснаціональної взаємодії та винайдення спільного бачення на глобальному рівні. Звідси, власне і походить необхідність космополітичної перспективи, покликаної подолати обмеження, за висловом Бека, методологічного націоналізму.

Обмеження національного підходу Бек пов'язує з його ключовими принципами. Передусім йдеться про «контейнерну модель» суспільства, згідно з якою національна держава формує національне суспільство, створює адміністративний апарат, кордони, гарантує громадянські права тощо. Суспільства виявляються територіально замкненими кордонами держави, внаслідок чого суспільні та державні межі збігаються, а соціальні відносини і досвід, що не узгоджуються з національною територією, залишаються поза увагою. Пов'язаність суспільства з державними кордонами також дістає вираження у протиставленні національногого і міжнародного. До того ж прихильники методологічного націоналізму часто-густо поширюють на глобальне суспільство висновки, ґрунтовані на досвіді окремих національних держав, оскільки останні постають для них базовими одиницями аналізу. Хибним Бек визнає і обмеження культури територіальним рамками, що заважає адекватно розуміти транслокальні форми життя і відносини, репрезентуючи їх як похідні та вторинні. Традиціоналізм національного світогляду також дістає вираження у політичному закріпленні культурного поділу, що перешкоджає розумінню культурних контактів і взаємообмінів. З настанням глобалізації методологічний націоналізм дедалі більше демонструє свою неспроможність схопити сутність планетарних змін. Він виключає космополітичну перспективу, тоді як остання спроможна включити національну дійсність, перетлумачуючи її в планетарному ключі (Bek 2008: 39-46). Тому на противагу методологічному націоналізму У. Бек розробляє власну версію методологічного космополітизму, покликаного змінити засадничі правила суспільних наук.

Емпіричним підґрунтям для реалізації цього амбітного завдання Бека виступає так званий побутовий або тривіальний космополітизм, тісно пов'язаний зі споживанням товарів і послуг. Проникнення здобутків інших культур з різних куточків світу вже давно стало неодмінною ознакою повсякденного життя переважної більшості країн світу. Глобалізація транслокальних обмінів та подорожей кардинальним чином трансформувало образ людства, демонструючи глобальні взаємопов'язаність та взаємозалежність. Власне на цьому і ґрунтується усвідомлення того, що ми живемо у глобальній реальності, а наші уявлення про навколишній світ дедалі більше формуються глобальними інформаційними потоками повідомлень і образів. Для сучасного космополітизму це є важливою відмінністю, адже на відміну від своїх традиційних версій сьогодні космополітичний досвід поширений серед мільйонів людей.

Щоправда, космополітичний досвід є необхідною, але водночас недостатньою умовою для виникнення космополітизму як певної системи переконань. Досвід, радше, формує тло або репертуар наших уявлень, образів і практик, що ми актуалізуємо під впливом різних причин. Він є саме тим глобальним уявним, що може породжувати дуже різні, іноді протилежні реакції на глобальні події. Так правий популізм і прагнення протидіяти «вторгненню» небажаних мігрантів також обумовлені глобальними комунікаціями і досвідом зустрічі з представниками інших культур. В такий спосіб популістські рухи намагаються, за висловом Бека, «вивернути космополітизацію навиворіт, щоб відновити національні пріоритети і категорії завдяки їх космополітичній легітимації» (Bek 2008: 112). Тому самого досвіду виявляється явно недостатньо - виникає потреба у перегляді базових значень соціального уявного, припнутого сьогодні до національного ґрунту. Методологічний космополітизм, на думку У. Бека, власне, повинен сприяти руху в цьому напрямку. Принциповою особливістю нового підходу як дослідницької програми є методологічна вимога аналізувати досвід космополітизації з різних перспектив, що має дозволити схопити і деталізувати провідні дослідницькі категорії - локальне, національне, транснаціональне, глобальне (Bek 2008: 123). Врахування багатьох перспектив уможливлює залучення різних точок зору на одні й ті самі процеси, виявлення потенційних конфліктних ситуацій та, відповідно, запобігання чи пом'якшення можливих протистоянь.

Отже, методологічний космополітизм Ульріха Бека пропонує перегляд усталених протягом останніх століть поглядів на соціальні процеси та способів дослідження останніх. Безперечно, ми живемо в глобальному світі і дослідницькі підходи, засновані на національному фреймі, сьогодні виглядають дещо застарілими. В цьому разі методологічна вимога враховувати різні перспективи є значущою і плідною. Проте спроби Бека оновити теоретико-методологічний інструментарій соціальних наук ще не дають відповіді на питання як здійснити перехід від лише усвідомлення того, що ми живемо в глобалізованому світі, до дій, здатних подолати вузькі партикулярні рамки. Усвідомлення наявності різних перспектив і навіть врахування різних перспектив можуть продукувати різні політики. При цьому пріоритети і перспективи ранжуватимуться в залежності від політичних уподобань актора, який може схилятися і до суто націоналістичних заходів. Не всі локальності однаково позитивно сприймають глобалізацію і не для всіх локальностей глобальні взаємозалежності приносять позитивні плоди. Як демонструють ціннісні заміри групи Р. Інґлгарта зниження екзистенційної безпеки і незахищеність можуть спровокувати «тиху революцію» навпаки - культурний відкат і піднесення правих популістських партій, приклади чого ми сьогодні спостерігаємо в різних демократичних країнах (IngLhart 2018: 244). Тому перехід від усвідомлення глобальності зі всіма її суперечностями до розбудови більш безпечного світу потребує не лише емпірико - аналітичних розвідок з позицій методологічного космополітизму, а й розробку відповідної програми дій.

Втім, інтерпретація Беком космополітизму в емпірико-аналітичному ключи є лише однією зі способів розуміння цього феномену. Загалом нараховують, принаймні, чотири підходи до тлумачення космополітизму, що так чи так привносить певні складності у використання цього терміну. Так Крейг Калхун розрізняє радикально універсалістський підхід до космополітизму Марти Нуссбаум, демократичний космополітизм Девіда Гелда, соціопсихологічні інтерпретації космополітизму мегаполісів Річардом Сеннетом та культурний космополітизм Гомі Бгабги (Calhoun 2003: 538-540). Попри наявність спільних рис - прихильники усіх перелічених версій космополітизму погоджуються з тим, що ми живемо у глобальному світі взаємозалежностей і взаємозв'язків - кожний підхід робить наголос на окремих аспектах, що відображає відмінності в уподобаннях його прибічників.

Універсалістський космополітизм Марти Нуссбаум, вкорінений у філософії стоїків, найбільш послідовно робить наголос на етиці, апелюючи передусім до індивідуальних обов'язків - кожний індивід має відчувати моральний обов'язок перед всім людством. Поступку партикуляристичним почуттям Нуссбаум допускає у випадку з батьківською опікою, адже це уможливлює розбудову найкращих заходів з догляду за дітьми. «Хоча вона бачить в цьому основу для кращого світу, - зауважує К. Калхун, - в якому права людини поважатимуться, а цілі розвитку будуть досягнуті, її приклади, як правило, більше підкреслюють особисте життя та людей, які звільняються від обмежень соціальних норм. У найкращому випадку це передбачає само-перевірку, в якій точка зору іншого допомагає нам зрозуміти несутнісний характер того, що інакше ми могли вважати універсальними та необхідними. Але на її думку, «Інший» є виразно універсальним, а не втіленням відмінних культури та належності» (Calhoun 2003: 538). В цьому разі на перший план висуваються саме етичні вимоги і обов'язки, а політичному виміру надається значно менша увага.

Демократичний космополітизм Девіда Гелда є більш поміркованим у своїх вимогах. Він робить наголос, радше, на правах, ніж обов'язках. Тому неодмінною умовою космополітизму для нього є демократичний устрій держав, адже люди мають право брати участь керуванні об'єднаннями, до яких вони входять. Цей різновид космополітизму передбачає право на громадянство у кількох спільнотах та ширших регіональних і глобальних мережах. Гелд на відміну від Нуссбаум не припускає існування дополітичного морального підґрунтя, на якому має будуватися політика. Він вважає космополітизм альтернативним способом встановлення прийнятних форм демократичного урядування на глобальному рівні. Проте, як зауважує Калхун, «це все ще теорія того, що є правильним, а не того, як люди можуть досягти цього права, або того, як вони стають тим, ким вони є у своїх різноманітних групах» (Calhoun 2003: 539).

Перші два підходи значно відрізняються від двох наступних тим, що вони переважно виражають нормативні аспекти космополітизму. Третій та четвертий підходи більшу увагу приділяють емпіричним реаліям, зближаючись з емпірико - аналітичними розвідками Бека. Так соціопсихологічна інтерпретація космополітизму зосереджується на умовах життя у глобальних мегаполісах, що значною мірою формують космополітичний досвід. Космополітизм у цьому разі передбачає визнання різноманітності не просто у сенсі терпимості заради мирного співіснування, а й як спільний простір. Сеннет не просуває таких послідовних універсалістських вимог, що є властивими космополітизму Нуссбаум. Не менш показовим є культурологічне застосування терміну «космополітизм», що покликане не сформувати якийсь спільний погляд на загальнолюдські норми, а сприяти співіснуванню та взаємовпливу різних культурних традицій та норм. Гомі Бгабга наголошує на гібридності сучасних культурних форм, на творчому поєднанні безлічі відмінних поглядів у творенні світового розмаїття. Тому не може існувати єдиного космополітизму, а лише - множина космополітизмів. Вихідним пунктом для третього і четвертого підходу є досвід розмаїття, хоча кожен з них підходить до нього по своєму: третій більш споглядально робить наголос на відкритості до відмінностей, четвертий - на приналежності до певної традиції та на активному змішуванні різних традицій у космополітичному середовищі (Calhoun 2003: 540). Можливо для уникнення двозначностей третій і четвертий підходи варто було б означувати не як «космополітизм», а як «космополітичність», тобто як вказівку на специфічний життєвий досвід, а не ідеологічні переконання.

Отже, серед прибічників космополітизму не існує спільного погляду на визначальні особливості цієї доктрини за винятком майже загальновизнаного розуміння того, що всі ми живемо у глобальному світі, в якому існує тісний взаємозв'язок між всіма регіонами. Більше того не всі автори пропонують якусь розгорнуту програму дій, що мала б встановити єдиний космополітичний порядок у світі. Разом з тим така особливість вжитку дозволяє поєднати під однією назвою іноді дуже відмінні погляди, що часто-густо породжує вельми продуктивні дискусії.

Доволі розповсюдженим зауваженням на адресу космополітизму є твердження, що такі переконання поширені зазвичай серед представників високоосвічених елітних верст переважно західноєвропейського та північноамериканського походження, які вже за своїм соціокультурним і економічним статусом спроможні користуватися всіма благами «світового громадянства» - вільне пересування та життя у будь-якій точці світу, належний доступ до благ тощо. Глобалізація створила надзвичайно сприятливі умови життя у світі для представників цієї верстви, чого не скажеш про переважну більшість домінованих соціальних груп.

За браком можливостей представники домінованих верств більшу увагу приділяють підтримці відносин солідарності зі своїм безпосереднім життєвим оточенням, формуючи замкнені мережі довіри, взаємопідтримки і протестної мобілізації. Тому прихильність до місцевої спільноти в цьому разі виявляється умовою виживання. Звідси походить напруження між космополітичними та патріотичними настановами, що неодноразово ставало предметом дискусій. Зокрема, дуже показовою виявилася дискусія, розпочата статею М. Нуссбаум «Патріотизм і космополітизм», в обговоренні якої, згодом надрукованому у збірці «За любов до Батьківщини?» (1996), взяли участь К.А. Аппіа, Дж. Батлер, І. Валерстайн, М. Волцер, Г. Патнем, А. Сен, Ч. Тейлор та ін. Переважна більшість учасників обговорення, за винятком Амартії Сена, доволі критично поставилися до сильних універсалістських аргументів Нуссбаум на користь космополітизму, що засвідчило про відсутність одностайності щодо цього питання серед північноамериканських інтелектуалів.

Прибічники космополітичного підходу зазвичай наголошують, що сучасні національні кордони, які підважують наше відчуття співпричетності з усім людством, є результатом випадкових і довільних з моральної точки зору причин і обставин. Тому вони не повинні стояти на заваді налагодженню відносин взаємодопомоги і співпраці. До цих моральних аргументів сьогодні додається суто практичний - сучасні національні держави вже неспроможні поодинці розв'язувати як власні, так і глобальні проблеми, тому виникає потреба у космополітичній політичній організації, покликаної об'єднати зусилля всіх держав (Yack 2012: 256). Слід відзначити, що навіть радикальні космополіти не заперечують важливість різних форм належності (національної, етнічної, релігійної тощо), адже самий процес соціалізації індивідів є можливим лише за умов активної і афективно насиченої взаємодії із своїм безпосереднім життєвим оточенням. Радше разом з давніми стоїками сучасні космополіти розглядають людину як істоту, оточену низкою концентричних кіл: перше включає саму людину, друге включає її найближчих родичів, наступні кола - далеких родичів, сусідів, співвітчизників тощо. Останнє коло - це людство. Не заперечуючи необхідності співпрацювати з найближчими колами, космополітизм вбачає морально необхідним розширення спільноти солідарності до останнього кола (Nussbaum 2002: 9). Критики космополітизму, в свою чергу, наголошують на тому, що гармонійні відносини зі своїм безпосереднім оточенням є не просто необхідною умовою для соціалізації, а й сприяють налагодженню дружніх стосунків, взаємопідтримки і моральних обов'язків всередині «природних» спільнот. Ба більше, належність до людського роду, на їхню думку має свідчити не стільки на користь космополітичної спільноти, скільки про те, що для всіх людей природно належати та відчувати солідарність до окремих спільнот, а не до всього людства. Так Майкл Волцер, схвально оцінюючи образ концентричних кіл, зауважує, що він «свідчить, наскільки дивно стверджувати, що моя фундаментальна відданість стосується або повинна поширюватися до найвіддаленішого кола. Моя прихильність, як і стосунки, починаються в центрі. Отже, нам потрібно описати посередницькі кола, за допомогою яких досягають зовнішнього кола, визнаючи цінність інших кіл, але також проходячи через них» (Walzer 2002: 125).

Втім, подальший розвиток космополітичної візії привніс певні уточнення щодо окреслених питань. У своїй нещодавній книзі «Космополітична традиція. Благородний, але недосконалий ідеал» Марта Нуссбаум визнає наявність низки проблем, що стоять на заваді реалізації космополітичних прагнень. Вона пропонує нарис матеріалістичного глобального політичного лібералізму, заснованого на ідеях підходу людських здатностей (human capability) (Nussbaum 2019: 209). Це передбачає більш реалістичне розуміння людських слабкостей і обмежень:

Тоді нам потрібно здійснити проект, який стоїки не тільки проігнорували, але й, мабуть, відкинули б: систематичне вивчення прихильності немовлят, оскільки вони розгортаються у постійній взаємодії з культурними нормами та уявленнями. Своєрідний антропологічний психоаналіз, якщо бажаєте. Якщо ми цього не зробимо, наші благородні пропозиції, швидше за все, виявляться безрезультатними, оскільки вони не будуть адресовані реальним людям. (Nussbaum 2019: 212-213)

З іншого боку, на відміну від своїх попередників (стоїкі, Г. Гроцій, А. Сміт), які критично ставилися до релігійного світогляду та церковних інституцій, актуальнішим для Нуссбаум виявляється більш поміркований плюралістичний підхід, адже сьогодні спостерігається свого роду повернення до релігії, хоча часто-густо і не до традиційних її форм. Визнання світоглядного плюралізму актуалізує ідею поваги до різних форм життя, властиву політичному лібералізму. Це вимагає захисту свободи релігійних переконань, пильну увагу до діяльності церковних ієрархій, навіть якщо вони напряму не порушують свобод інших людей, формулювання засадничих політичних принципів нейтральною мовою без застосування понять окремої релігійної традиції (Nussbaum 2019: 215-216).

Вельми показовими з огляду на поточні дискусії виглядають і уточнення М. Нуссбаум щодо міжнародного права. Тут ключовою постає позиція Г. Гроція, який зауважував, що міжнародна сфера завжди моральна, але не завжди має форму закону. Міжнародне право відіграє корисну роль, проте не варто відмовлятися від національного суверенітету на його користь, адже воно набагато менш підзвітне громадянам окремих країн:

Космічне місто - це не держава чи правовий порядок, а моральна сфера, нехай і така, яка часом повинна використовувати закон для досягнення своїх цілей. Міжнародні агенції та міжнародні документи, посутньо, є нормативними заявами, що намагаються переконати світ. Як такі вони можуть мати велике значення, навіть якщо вони не виконуються або не можуть виконуються як закон: вони свідчать про новий консенсус, а потім можуть бути використані протестувальниками у кожній країні для здійснення тиску на свої уряди. Цей спосіб впливу є нормативно кращим у будь-якому випадку, оскільки він поважає автономію громадян. (Nussbaum 2019: 219)

Інакше кажучи, міжнародні документи не являють собою всесвітню конституцію, але стають джерелом для норм, що варто застосовувати у внутрішній політиці.

Схожим чином розглядаються в сучасному космополітизмі і питання матеріальної допомоги та права притулку. Існує низка проблем, пов'язаних з оптимальним використанням зібраних для допомоги коштів, доброзичливим патерналізмом донорів або вибірковою спрямованістю допомоги. Допомога може мати і негативні наслідки. Вона може послаблювати місцеві ініціативи громадян, звиклих до зовнішньої підтримки (Nussbaum 2019: 223-224). Право притулку також порушує проблему національного суверенітету, адже часто-густо його реалізація викликає конфлікти на місцевому рівні. Тому цілком розумними виглядають обмеження кількості мігрантів та висування до них вимог жити згідно із законами країни, в яку вони приїхали. Водночас неприйнятними з нормативної точки зору є перешкоджання імміграції або депортації мігрантів з метою збереження національної гомогенності чи з міркувань етнічної належності, релігії тощо (Nussbaum 2019: 231232). У будь-якому разі космополітичний підхід намагається зберегти баланс між універсалістськими вимогами прав людини та національним суверенітетом окремих держав.

Досягнення балансу між глобальними і національними імперативами затребує винайдення нового способу організації та здійснення керівних функцій, що дістає вираження у концепції глобального урядування (global governance), підтриманої прихильниками моделі космополітичної демократії (Д. Гелд, М. Калдор, Р. Фальк та ін.). У цій моделі рішення мають прийматися за участю усіх зацікавлених сторін. Як зауважує Гелд, принципи демократичного космополітизму вкорінені у двох фундаментальних метапринципах: автономії та неупередженого аргументування (impartialist reasoning). Автономія тут апелює до егалітарної концепції особистості громадянина, а другий метапринцип - до взаємності, покладеної в основу розрізнення тих політичних і етичних аргументів, що можна узагальнити, та тих, що не можна (Held 2010: 245). Окрім філософії стоїків, які запропонували першу аргументовану версію космополітизму, для Гелда також принципово важливим є кантівські розвідки щодо вічного миру та ідей універсальної історії (Kant 1994a, Kant 1994b). На переконання Канта люди є потенційними членами космополітичної спільноти і тому можуть вийти за межі закріплених за ними позицій у суспільному і політичному житті (Held 2010: 42-43). Це, власне, і уможливлює публічне використання розуму та неупереджене спілкування і досягнення порозуміння між незнайомими людьми. Варто відзначити, що кантівський проєкт світової федерації є неполітичним правовим союзом народів. На думку М. Мінакова, цей проєкт є компромісом між політичним принципом єдності людства та історичним досвідом:

Історичний досвід людства вказує на те, що держави (і владні еліти) не нададуть можливості для розбудови світової республіки правовим чином. Тому Кант пропонує розглядати глобальну федерацію як неполітичний правовий союз, що цілком припустимо і для людства як такого, і для громадян окремих республік, і для керівників держав. На підтримку цього трьохрівневого проекту (громадянин - окрема республіка - світова федерація) Кант і висуває ідею трьохрівневого права (цивільного - міждержавного - всесвітньо-цивільного). (Minakov 2020: 116)

Така багатошарова правова побудова відіграє велике значення і в проекті демократичного космополітизму.

Ще одним складником космополітичної демократії Гелда є опертя на праці Б. Баррі, Ч. Бейтца та Т. Поґґе, що містять три ключові елементи: по-перше, вони визнають, що людина, а не спільноти чи держави є головним об'єктом моральної турботи («принцип егалітарного індивідуалізму»); по-друге, кожна людина має визнавати і поважати цінність іншої людини («принцип взаємного визнання»); по - третє, рівність статусу і взаємне визнання вимагають неупередженого ставлення до прагнень інших («неупереджене міркування»). Така відкрита моральна перспектива уможливлює інтерсуб'єктивну достовірність наших уявлень про благо, пропонуючи спосіб дослідження норм і принципів, з якими можуть погоджуватися всі (Held 2010: 44-47).

Космополітична демократія передбачає децентралізований спосіб прийняття рішень без застосування жорстких ієрархічних управлінських моделей. Звісно, даний підхід має свою давню передісторію і сягає коріннями у проекти розбудови світового порядку після Другої світової війни. У засадничих документах ООН «Загальна декларація прав людини» (1948) та «Декларація про принципи міжнародного права» (1970) були закріплені принципи і цінності, що можна вважати визначальними для космополітичного порядку. Розбудова останнього передбачає скоординовану багаторівневу взаємодію багатьох акторів (національні держави, транснаціональні органи, неурядові організації тощо).

Втім, розбудова такого космополітичного порядку стає можливою за умов удосконалення уявлень про національний суверенітет. Про це, зокрема зауважив Д. Гелд:

Межі між державами, націями та суспільствами вже не можуть претендувати на те глибоке юридичне та моральне значення, яке вони колись мали в епоху класичного суверенітету; про них можна судити разом із спільнотами, що їх втілюють, за загальними, якщо не універсальними загальними стандартами. Тобто вони можуть бути детально розглянуті щодо стандартів, що, в принципі, застосовуються до кожної особи, кожного індивіда, який вважається однаково гідним турботи та поваги. Водночас спільне членство в політичній спільноті або просторова близькість не розглядається як достатнє джерело моральних привілеїв. Складники існують не просто для ліберальної, а для космополітичної системи демократичного права. (Held 2010: 240)

Проте подальше просування у цьому напрямку натрапляє на низку ускладнень різного ґатунку в різних регіонах світу.

Перехід до демократичного політичного устрою часто-густо призводив до зміцнення традиційних політичних еліт, які тепер намагалися розбудувати розгалужену мережу клієнтели для забезпечення власної електоральної підтримки та утримання влади. До того ж популістські авторитарні лідери можуть проводити цілком успішну економічну політику, сприяючи водночас перенесенню брудних індустріальних виробництв із розвинених країн у власну. Провідні країни світу у такий спосіб часто-густо схильні екстерналізувати екологічні ризики, але в глобальному вимірі це є лише відтермінуванням проблеми. З іншого боку, національна демократична політика залишається вкоріненою у концепції обмеженого територіального суверенітету. На думку Гелда, це призводить до того, що великі регіональні та глобальні гравці здатні впливати на національну політику, уникаючи демократичного контролю. Звідси постають складні питання про те, як і на яких рівнях (локальному, національному, регіональному чи глобальному) регулювати соціально - економічні процеси, до яких залучені різні учасники (Held 2010: 242). На жаль, сучасний інституційний порядок не пропонує адекватних засобів розв'язання цієї проблеми.