Методологічна реконструкція системомиследіяльнісного підходу до розуміння свідомості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Методологічна реконструкція системомиследіяльнісного підходу до розуміння свідомості

АНОТАЦІЯ

Фурман Анатолій Васильович.

Методологічна реконструкція системомиследіяльнісного піходу до розуміння свідомості.

Цілевизначальним орієнтиром пропонованого дослідження є докорінна реорганізація на циклічновчинкових засадах етапів історичного становлення методологічної концепції свідомості у рамках теорії діяльності та СМД-методології як відомої вітчизняної філософської течії другої половини XX ст. (Г.П. Щед- ровицький і його школа). Процес оновлення принципів і нормативів СМД-підходу до розуміння категорії і механізму свідомості став можливим завдяки метатеоретнчному настановленню у її витлумаченні як атрибутивного інваріанту-способу людської буттєвості у взаємопроникненні та єдності її таких модальностей, як ноуменальне і феноменальне, трансцендентне та іманентне, непізнаване і пізнаване, безмовне й мовленнєве, неозначене (непоіменоване) й означене (назване). Для вирішення цього надзавдання здійснено трн крокн пошукування, що виявляють як авторське бачення проблемного контексту філософського методологування у роботі зі свідомістю та основних модусів її розуміннєвого осягнення (свідомість-феномен, свідомість-ноумен, свідомість-категорія, свідомий досвід, свідомість-буття) у форматі інтегральних напрямів розвитку філософії (онтологія, метафізика, феноменологія, поліметодологія), так і принципи, умови та особливості системомнследіяльнісних уявлень про свідомість як про концептуальний засіб методологічної роботи та інтелектуальний базис і водночас ресурс колективної та індивідуальної миследіяльності. Передусім, відштовхуючись від аргументованого розрізнення двох дослідннцькнх стратегій пізнання-конструювання реальності (науково-природничої і метафізичної), що формують сутнісно різні онтологічні картннн свідомості, висновується про екстенсивність і навіть тупиковість першої та евристичність і продуктивність другої. Остання вимагає не лише критично-рефлексивного задіяння наявного обширу філософських знань, а й здійснення компетентного філософського методологуванняна шляху створення метатеорії свідомості. Власне така робота, в межах окресленого кола мети й завдань, і здійснена у форматі цього дослідження: за принципом квінтетності виокремлено оптимальне число модусів розуміння свідомості, де кожен з них підданий метаопнсу за визначенням, сутнісними ознаками і функційними характеристиками, та побудована п'ятерна мнслесхема, що у постнекласичному стилі взаємоузгоджує ці розуміннєві модуси. В головній частині змістового метарозгляду піднятої методологічної проблематики доведено, що культурні здобуткм СМД-методології в осмисленні ресурсного потенціалу людської свідомості є унікальними, по-перше, зважаючи на відхід її представників од науково- предметного розгляду феномену свідомості, а зреалізування суто методологічного підходу, по-друге, враховуючи особливості обстоюваного ними способу використання категорії свідомості, а саме як концептуального засобу, мислеінструментально. Так, є всі підстави стверджувати, що Г.П. Щедровицьким і його гуртківцями здійснено повновагомий учннок колектнвної мнследіяльності, зокрема й у спільній розуміннєвій роботі зі сферою свідомості, яка реконструйована нами за етапамн канонічного мнслевчннення: 1) ситуаційний етап - концептуальне і категорійне опрацювання проблеми свідомості здійснено на досягненнях логіки, а пізніше методології, з їх основним предметом - мнсленням і настановленням на створення його змістово-генетичної теорії засобами діяльнішого підходу; 2) мотиваційний - свідомість, відштовхуючись від узагальнень культурно-історичної теорії розвитку вищих психічних функцій Л.С. Виготського, була осмислена як інтелектуальний засіб окультурення і соціалізації особи через опанування нею знаками як знаряддям визначального впливу інтерсуб'єктної співдіяльності з навколишніми на противагу другорядному значенню знань, функціоналів свідомості; 3) діяльний - широке знаково-інструментальне використання концепту і категорії свідомості в колективній та індивідуальній миследіяльності, щонайперше у таких поняттєвих зорганізованостях, як “табло свідомості”(потік образів свідомості, що інтенщюються як на упредметнених діях, так і на знаннях), “механізмн свідомості” (породжують мислення в чуттєвій формі як плин образів або об'єктивних узмістовлень, або знакової форми), “чнста свідомість” (спонтанна, беззмістовна, безструктурна, самопричинна - незалежна від досвіду чуттєвого сприймання, від дії будь-якої емпірії), “організована свідомість” (ритмічно збалансована у функціонуванні, наповнена психо-культурними утвореннями, хоча й не тривка, плинна, вимагає неабияких внутрішніх (мотиваційних, інтелектуальних, вольових тощо) зусиль особи для свого утримання, згармонування всього наявного матеріалу, що потрапив до її сферного життєпотоку), при цьому чнста свідомість, організуючнсь, втрачає свою спонтанність, уневільнюється; 4) післядіяльний - обґрунтування рефлекснвності як одного з головних визначників ефективності кооперації кількох актів діяльності й одночасно зрілості та досконалості свідомості; на рефлексію покладається відповідальність за організацію свідомості, котра, проте є допоміжною, тоді як діяльність сама структурно задає дійсність рефлексії; тільки в рефлексивно збагаченому, мислекомунікащйному оргпросторі методологічних семінарів і сесій, оргдіяльнісних та організащйно-вчинкових ігор функціонали свідомості знаходять свій знаково-семантнчннй прнхнсток, свідоцькнй осідок (передусім у текстах, формулах, схемах, моделях, рисунках).

Ключові слова: свідомість, буття, людина, метатеорія, дослідницька стратегія, онтологічна картина свідомості, трансценденція, філософія, методологія, філософське методологування, мислення, розуміння, робота зі свідомістю, інтенційність, рефлексія, мета- свідомість, поліметодологія, метафізика, модус свідомості, методологічна оптика, мислесхема, свідомість- феномен, свідомість-ноумен, свідомість-категорія, метазнания, свідомий досвід, свідомість-буття, СМД- методологія, циклічно-вчинковийпідхід, теорія діяльності, миследіяльність, мислевчинення, мова, мовлення, текст, засіб, знак, значення, акт діяльності, табло свідомості, психокультура, вчинок, чиста свідомість, організована свідомість, комунікація, рефлексія, смисл, сенс, учинково-методологічна сесія, оргдіяльнісна гра.

ANNOTATION

Anatoliy V. Furman.

The goal of the proposed study is a radical reorganization on a cyclical-deed basis of the stages of the historical formation of methodological concept of consciousness in the theory of activity and STA(system-thought-activity)- methodology as a well-known domestic philosophical trend of the second half of the XX century. (G.P. Shchedrovitsky and his school). The process of updating the principles and norms of the STA-approach to understanding the category and mechanism of consciousness became possible due to metatheoretical guidancein its interpretation as an attributive invariant-way of human existence in interpenetration and unity of its modalities such as noumenal and phenomenal, transcendent and immanent, unknowable and cognizable, speechless and speechful, indefinite (unnamed) and signified (named). To solve this supertask, three search steps were performed, which reveal as the author's vision of the problematic context of philosophical methodolo- gization in working with consciousness and the main modes of its comprehension (consciousness-phenomenon, consciousness-noumen, consciousness-category, conscious experience, consciousness of being) in the format of integral directions of philosophy development (ontology, metaphysics, phenomenology, polymethodology), as well as principles, conditions and features of system-thought- activity ideas about consciousness as a conceptual means of methodological work and intellectual basis and, at the same time a resource of collective and individual thinking activity. First of all, starting from the reasoned distinction of two research strategies of cognition-construction of reality (scientific-natural and metaphysical), which form essentially different ontological pictures of consciousness, it is concluded about the extensiveness and even deadlock of the first and heuristics and productivity of the second. The last one requires not only the critical-reflexive usage of the existing scope of philosophical knowledge, but also the implementation of competent philosophical methodo- logization on the way to creating a metatheory of consciousness. In fact, such work, within the defined range of goals and tasks and carried out in the format of this study: according to the principle of quintessence, the optimal number of modes of consciousness understanding is singled out, where each of them is subject to meta-description by definition, essential features and functional characteristics, and constructed a fivefold thought-scheme, which in the post-non-classical style mutually reconciles these understanding modes. In the main part of the semantic metaconsideration of the raised methodological issues it is proved that the cultural achievements of STA-methodology in comprehension of the resource potential of human consciousness are unique, firstly, considering the departure of its representatives from the scientific-subject consideration of the phenomenon of consciousness, and the implementation of a purely methodological approach, secondly, considering the peculiarities of their advocated way of using the category of consciousness, namely as a conceptual means, thought-toolkit. Yes, there is every reason to believe that G.P. Shchedrovitskiy and his circle members carried out a full-fledged act of collective thinking activity, particularly in joint understanding work with the sphere of consciousness, which we reconstructed at the stages of canonical thinking-deed: 1) situational stage - conceptual and categorical elaboration of the problem of consciousness is carried out on the achievements of logic, and later methodology, with their main subject - thinking and setting for the creation of its content-genetic theory by means of activity approach; 2) motivational - consciousness, starting from the generalizations of the cultural-historical theory of the development of higher psychic functions of L.S. Vygotskiy, was comprehenced as an intellectual means of domestication and socialization of the person through the mastery of signs as an instrument of determining influence of intersubjective cooperation with others as opposed to the secondary value of knowledge, the functionalities of consciousness; 3) action - a wide sign-instrumental use of the concept and category of consciousness in collective and individual thinking activity, especially in such conceptual organizations as “scoreboard of consciousness”(the flow of consciousness, which is intended for both objective actions and on knowledge), “mechanisms of consciousness” (generate thinking in sensual form as images or objective perceptions, or sign form), “pure consciousness” (spontaneous, meaningless, unstructured, self-causal - independent of the experience of sensual perception, from the action of any empiricism), “organized consciousness” (rhythmically balanced in functioning, filled with psychocultural formations, although not durable, fluid, requires considerable internal (motivational, intellectual, volitional, etc.) efforts of the person for its maintenance, harmonization of all available material which has got to its spherical flow of life), herewith pure consciousness, organizing, loses its spontaneity, is freed; 4) afteraction - substantiation of reflexivity as one of the main determinants of the cooperation effectiveness of several acts of activity, and at the same time maturity and perfection of consciousness; reflection is responsible for the organization of consciousness, which, however, itself structurally determines the reality of reflection; only in the reflexively enriched, thought- communicative organizational space of methodological seminars and sessions, organizational and organizational- action games do the functionalities of consciousness find their sign-semantic shelter, witness settlement (primarily in texts, formulas, schemes, models, drawings).

Key words: consciousness, being, human, metatheory, research strategy, ontological picture of consciousness, transcendence, philosophy, methodology, philosophical methodologization, thinking, understanding, work with consciousness, intentionality, reflection, metaconsciousness, polymethodology, metaphysics, mode of consciousness, methodological optics, thinking scheme, consciousness-phenomenon, consciousness-noume, consciousness- category, meta-knowledge, conscious experience, consciousness-being, STA-methodology, cyclic-action approach, theory of activity, thinking activity, thinking-deed, language, speech, text, means, sign, value, act of activity, scoreboard of consciousness, psychoculture, deed, pure consciousness, organized consciousness, communication, reflection, meaning, sense, action-methodological session, organizational activity game.

“...Що ж до предметів, котрі розум мислить як необхідні, але (принаймні так, як їх мислить розум) взагалі не можуть бути даними в досвіді, то спроби мислити їх (оскільки мислити їх усе ж таки можна) є витонченим пробним каменем того, що ми припустили як змінений метод способу мислення, а саме, що ми можемо пізнавати про речі a priori лише те, що ми самі в них вклали” (Іммануїл Кант [14, с. 26-27])

“Свідомість - це перш за все свідомість іншого. Але не в тому значенні, що ми усвідомлюємо, бачимо інший предмет, а в тому сенсі, що людина відчужена від звичного їй, буденного світу, в якому вона перебуває. У цей момент вона дивиться на нього немов би очима іншого світу, і він починає здаватися їй незвиклим, не самим собою зрозумілим. Як білці, котра б зіскочила з відомого колеса і з боку раптом подивилася на це колесо. Це і є свідомість як свідчення. Відтак я підкреслюю, по-перше, що є свідомість і, по-друге, що термін «свідомість» принципово означає якийсь зв'язок або співвіднесення людини з іншою реальністю поверх чи через голову навколишньої реальності. Назвемо це умовно загостреним почуттям свідомості, котре водночас пов'язане з якоюсь інобуттєвою ностальгією”

(Мераб Мамардашвілі [23, т.1, с. 184])

Вступ

Актуальність теми дослідження. Сьогодні серед мислителів і науковців загальновизнана суперечність і неоднозначність сучасних уявлень про свідомість, її сутнісні властивості та феноменальні прояви, а також про широке багатоманіття, часто не взаємопов'язаних і навіть контроверсійних, підходів до її аналізу та інтерпретації. Крім того, все більше виголошується думка, чи є сам сенс обговорювати проблему свідомості на даному етапі розвитку наукового дискурсу, тому що наявні істотні відмінності у визначенні поняття “свідомість”, коли цим терміном позначають різні феномени [1; 3; 13; 18]. Але не лише це неймовірно проб- лематизує процес пізнання і миследіяльнісної роботи зі сферою свідомості як надважливим, хоча й утаємниченим, зрізом людського буття. По-перше, різноманіття феноменології свідомості аж ніяк не рівноцінне її реальному бут- тєвому горизонту; по-друге, існуючий емпіричний базис явищ і фактів свідомої активності особи, що традиційно характеризують потік чи розвиток свідомості, часто насправді стосується інших психодуховних узмістовлень (сприймання, пам'яті, уяви, мислення, переживання, волі); по-третє, інтелектуалізація свідомості у філо- та онтогенезі, починаючи від Л.С. Виготського (1896-1934), це хоча й надважливий канал розширення її смислосен- сових обріїв, проте далеко не єдиний і, можливо, не головний; по-четверте, свідомість унаявлюється не лише семантичними засобами в усуспільненому людському житті, тобто мовою, мовленням (причому як зовнішньому, так і внутрішньому), а ще й чимось потойбічним, трансцендентним, ноуменальним, себто тим, що перебуває по той бік природних явищ і становить непізнавану сутність (передусім мовиться про душу, дух, Бога); тому задіяння семантичного ресурсу не забезпечує вираження “надлишку дійсності” свідомого досвіду (М.Ю. Савельева).

Все зазначене свідчить про те, що розкоду- вання таємниці свідомості - це передусім методологічна проблема, що вимагає пошуку непредметно центрованих методів і засобів, рішучого переходу від об'єктивних теорій свідомості до їх ґрунтовної рефлексії на нових методологічних засадах, тобто до повноцінної метатеорії свідомості. І саме цей перехід покликане окреслити пропоноване дослідження.

Постановка методологічної проблеми.

Загалом, якщо відійти від численних парадигмальних течій і систем створення теоретичного ладу свідомості, то є підстави аргументувати наявність щонайменше двох дослідницьких стратегій конструювання проблемного поля пізнання того, що являє собою свідомість як вершинна форма і самобутній спосіб людського буття.

Перша стратегія полягає у вивченні свідомості як реального природного феномену (або в напрямку межових абстракцій і формаліза- цій, або в розвитковому контексті пізнавальних, інтелектуальних та когнітивних процесів, станів, властивостей, тенденцій) і водночас як надскладної наукової проблеми, причому більш- менш чітко упредметненої й часто суб'єктивно узалежненої. Власне таку стратегію, незважаючи на істотну відмінність у наукових предметах і масивах здобутого емпіричного матеріалу, здійснюють логіка, епістемологія, лінгвістика, нейробіологія, когнітологія і, звісно, психологія. Поєднує їх те, що вони досліджують свідомість шляхом і засобами предмето- центрованого теоретизування, щонайперше ресурсами ідеалізації та абстрагування, що уможливлює отримання фрагментарних, локальних проекцій цього атрибутивного факту людського життя як своєрідної сферної дійсності. У підсумку цими науками, як і їх окремими дисциплінарними відгалуженнями, створені і продовжують створюватися численні раціозмістові концептуальні версії та моделі екзистенційно безкрайої феноменальної мозаїки свідомості, які відображають її ізольовані аспекти, виміри, формовияви (детермінанти, склад, структуру, стан, узмістовлення, функції, режими роботи тощо). Останні характеризують свідомість або як непозбутню даність психодуховного світу людини (а також групи, соціуму, людства), з якою треба рахуватися, або як пояснювальний принцип для розв'язання дослідниками ключових чи внутрішньо- дисциплінарних проблем. Тому, скажімо, загальноприйняте у психології визначення того, що свідомість є вища стадія розвитку людської психіки і що вона “завжди передбачає пізнавальне ставлення до предмета, що знаходиться поза нею”, тоді як її стрижень становлять “суспільно накопичені знання, об'єктивовані в слові”, й відтак без “мови немає свідомості” (С.Л. Рубінштейн [21, с. 243--245]), не стільки пояснюють самодостатню буттєву квінтесенцію цієї фундаментальної властивості людського (душевного) життя, скільки по- різному інтерпретують її подієву очевидність, ситуаційну явність, воднораз задаючи раціоналізовані приписи і культурні норми того чи іншого розуміння. Примітно, що ці приписи і норми здебільшого обмежені як певними світоглядними рамками, так і онтологічними картинами досліджуваних окремою наукою реальностей. Проте головне, що отримувана онтологічна картина свідомості нагадує безладну павутину гіпотез, фактів, моделей, концепцій, теорій, у яких саме поняття “свідомість” позначає різні якісні характеристики і функціонали ідеального засвіту людського буття, а проблемно-діалогічне поле дійсного життя свідомості у природничо-наукових дискурсах підміняється “вирішальними” чи “допоміжними” артефактами (схематизмами, мудраціями, фантомами), що редукують і спотворюють її достеменну сферну дійсність, примножуючи у такий спосіб лавину недостовірного наукового знання. Звідси - безвихідь указаного шляху пізнавальної творчості, яку нещодавно чітко відрефлексував А.А. Піс- копель: “Якщо й можна отримати якийсь осмислений методологічний висновок із наявного кола обговорення проблем свідомості, то, мабуть, він має полягати в тому, що на даному етапі неможливо вказати на загально значиме уявлення про свідомість, яке виникло б на базі існуючих точок зору, ані на пріоритетне відношення між наявними підходами до свідомості” [18, с. 35].

Друга дослідницька стратегія не розглядає свідомість ні як наукову проблему, ані як об'єкт пізнання, а вивчає її опосередковано, тобто у непрямий спосіб, - через розуміння умов функціонування свідомої здатності людини і через опис-інтерпретацію свідоцтв свідомості як свідомого досвіду (удіяльнення актів усвідомлення) й відтак шляхом з-мис- лового проникнення у сферу трансценденції. Причому розуміється та інтерпретується вона у її сутнісному осередку, а не з боку власного змісту, коли заноситься до шерегу логічних чи психологічних процесів. У цьому разі свідомість не тільки щось сферно більше, ніж самоочевидний феномен, а й ніж факт людського життя, хоча події-факти соціального повсяк- дення можуть бути безпосередньо задіяні у формотворчий засвіт буттєвого тривання свідомості. Отож у цьому разі мовиться про вихід на якісно інший рівень рефлексивної миследіяльності - на метатеоретизування у контексті визнання метафізичного статусу свідомості поза знаковим простором. Тому за цього стратегічного погляду форма справді становить сутність свідомості. Звідси закономірно, що метатеорія свідомості обстоює і прагматично застосовує формальний метод, себто “постає порожнім змістом відносно філософії постмодерну” (М.Ю. Савельева [22, с. 15]), адже здатна як матеріал використати досвід будь-яких філософських і наукових течій (до прикладу, епістемні організованості трансцендентальної феноменології, семіотики, психоаналізу, поструктуралізму, психософії вчинку та ін.), уникаючи як переважання одного методу над іншим, так і їх хаотичного поєднання через суто формальний вжиток.

Отже, констатуємо разливу альтернативність предметоцентрованих теорій свідомості та її метафізичної теорії за низкою засадничих епістемологічних параметрів (ідей, проблематики, принципів, визначень, концепцій, фактичного матеріалу та ін.) й головне - за методологічним підходом до з'ясування дійсного існування цього вершинного субстанційного зрізу буття. Тому є нагальна потреба з'ясувати ступінь евристичності тих систем методоло- гування, котрі зреалізовують більший чи менший відхід від суто наукового (раціонального) теоретизування й пропонують оригінальні виходи за рамки дихотомії “суб'єкт - об'єкт” у процесі пізнання та конструювання свідомості як якісно іншого засвіту відносно до матеріального світу, що, проте, проникає й наповнює смислосенсовою та концептною енергетикою останній.

Мета дослідження: здійснення методологічної реконструкції системомиследіяльнісного підходу (СМД-підходу) до розуміння свідомості як до атрибутивного інваріанту-способу людської буттєвості у єдності ноуменального і феноменального, трансцендентного та іманентного, непізнаваного і пізнаваного, безмовного і мовленнєвого, неозначеного і названого.

Мета конкретизується у трьох завданнях методологічного пошуку:

а) окреслити проблемний контекст філософського методологування у роботі дослідника зі свідомістю;

б) обґрунтувати основні модуси розуміння свідомості у форматі інтегральних напрямів розвитку теоретичної філософії;

в) висвітлити принципи, умови та особливості системомиследіяльнісного підходу до опрацювання категорії свідомості як концептуального засобу методологічної роботи й інтелектуального базису (ресурсу) колективної та індивідуальної миследіяльності.

1. Проблемний контекст філософського методологування у роботі зі свідомістю

“Рефлексія виявляє себе в метатеорії свідомості як спосіб, а не як метод в епістемології, [тобто як] спосіб розуміння себе [у стані] філософування відносно використання (і застосування до опису ним самого себе) тих термінів і понять, які вже (завжди “вже”!) вживаються не ним, точніше - ним як не ним... Тому позиція філософа має бути універсальною, де рефлексія слугує способом універсалізації (рівно позитивної і негативної) цих термінів і понять. Не будучи відрефлексовані, вони залишаються псевдооб'єктами, фрагментами чужої онтологізованої свідомості” (Олександр П'ятигорський [ 16, с. 11 -- 12])

Професійне методологування, будучи прикладним застосуванням або прагматичною стороною методології (див. [ 7; 16; 27; 30 та ін.]), істотно відрізняється від останньої за умовами часоплину й за інваріантами утвердження інтенційності самих свідомих дослідних зусиль особистості мислителя. Так, методологія може мислитися у її безособових і навіть у персонально непоіменованих результатах, що уможливлює їх використання у вигляді ідей, концептів, понять та формулювань в інших й загалом будь-яких дослідницьких контекстах. Тому її інтелектуальний ресурс завжди належить історично наявній системі напрацьованих достойниками людства й суб'єктивованих у свідомісному вимірі буття раціональних знань про форми, методи, способи та знаряддя пізнання, конструювання, перетворення реальної чи уявної дійсності. У цьому сенсі методологія, як і філософія, - це сфера вже викінчених, довершених результатів і формулювань, що організовані людським розумом як окремий самобутній світ (див. мою статтю “Світ методології” [ 34]) із власними історією, культурою, сукупністю ресурсних засобів і форм практикування. Проте у призначенні й осмислюваних об'єктивуваннях філософія і методологія багато в чому розходяться між собою, хоча й зберігають спільність типу мислення - його рефлексивність. Зважаючи на те, що “предметом методології є мислення і світ, заданий через це мислення” (Г.П. Щедровицький), методологія стосується історії як мислення про вже здобутий нею до цього моменту арсенал засобів та інструментів миследіяльності, себто того, що постає добре усвідомлюваним у її здійсненні конкретним методологом чи науковою школою. філософський методологування системомиследіяльнісний

Натомість методологування, особливо найвищого, універсального щабля - філософського, насамперед полягає в конкретній миследіяльності самого методолога, тобто у його мисленні “тут” в цілком певній проблемно-діалогічній ситуації з іншими філософами і науковцями. Причому у виконанні ним власної справи більше присутня екзистенція “тут” (субстанційне удіяльнення мислення посеред цих умов та обставин), аніж “тепер”, котре є плинним, нетривким, змінним феноменальним потоком. Отож мовиться про ситуаційний контекст рефлексивного методологування, котрий зорганізовує той, ким заволоділо мислення і хто в цю мить займається чітко визначеною методологічною роботою. Інакше кажучи, понятійні межі контексту в цьому, особистісно центрованому, разі змістовно охоплюють час “тепер”, “ось цей момент”, характеризуючи даний контекст як текстуальну структуру, що описує певний ситуаційно обмежений простір. У стислих напружених рамках “тут” і “тепер” завжди існує розмежування між актуальною прагматикою свідомого методологування і зовнішнім світом (історією, культурою, соціальним досвідом), де подібного методологування не відбувається і де його кінцеві результати і формулювання отримують пристанок. Там вони “вкорінюються” і “застосовуються”, а потім лише з волі філософськи компетентного методолога ці результати і формулювання повертаються для наступного прискіпливого рефлексування над власним мисленням як над потоком фактів чи свідоцтв свідомості.

У такий спосіб для інтелектуального опрацювання отримуємо таємницю свідомості у її самобутньому трансцендентному життєпотоці та опосередкованих феноменальних оприяв- неннях, котра, на довершення її надзвичайної складності, ще й утворює напружений проблемно-діалогічний контекст філософського методологування у роботі зі свідомістю. Тому шлях до метатеорії свідомості (від гр. рєта - за, після, через), як випливає із його логічної реконструкції, багатопроблемний і важко піддається раціональному поясненню. Він щонайменше має чотирипоясове проблематичне плетиво: перше проблемне поле становлять завдання сутнісного визначення життя свідомості як головного атрибуту буття людини і людських спільнот, зважаючи на її метафізичний статус й, отже, на переважаюче функціонування поза знаковим простором; друге - інтерпретація форм вияву (символів, свідоцтв, функціоналів, маркерів тощо) свідомості у феноменальній плеромі повсякдення на особистішому, груповому й масовому рівнях прожиття, за якими насправді перебуває її сутнісне осереддя - чиста форма, тобто пустий зміст, огорнутий взаємним розташуванням точок простору сфери свідомості; третє - конструювання методологічних засобів (зокрема й оригінального поняттєво-категорійного апарату) опрацювання свідомості як трансцендентного засновку і водночас як онтично вкоріненої дійсності-властивості людського буття; четверте - здійснення методологом рефлексії як способу розуміння себе і власних свідомих зусиль у витлумаченні тих термінів і понять, що ним актуально використовуються, проте немов не ним, а як іншими, та їх універсалізація й воднораз рефлексування того, як він методологує над своїм мисленням в аспекті зворотного зв'язку між світом (історією, культурою, соціальним досвідом та ін.) й обстоюваними філософією свідомості результатами і формулюваннями. Причому ці проблемні пояси накладаються один на одного, що породжує метапроблемний контекст розуміння свідомості, котрий навіть не порівнюваний зі знаменитим Гордіївим вузлом, який можна розрубати, як це, за відомою легендою, у 333 році до н.е. зробив Олександр Македонський.

А тепер, імовірно, найголовніше: свідомість, якою займається філософська методологія в особі конкретного мислителя, є матеріал іншого (зокрема й свого власного) мислення із його семантичними засобами та інтелектуальними інструментами з об'єктом і суб'єктом останнього у їх синтетичному рефлексуванні. Тому мислення методолога - це розмірковування про інше мислення, що має об'єктивне або/і предметне спричинення, яке, проте, повно формалізується цим розмірковуванням в актах рефлексії. Причому тут рефлексія є спосіб розуміння, а не метод як особливе епістемологічне утворення. Іншими словами, розуміння - це базова умова роботи зі свідомістю як із своєрідним джерелом пізнання. “Розуміється лише те, - пише М.Ю. Савельева, наслідуючи М.К. Мамардашвілі, - що вкладено свідомим зусиллям у чужий текст, тобто те, що вже зрозуміло. А якщо і з'являються якісь нові поняття..., то вони стосуються не його предметних характеристик, а самого розуміння як умови функціонування свідомого досвіду.” [22, с. 105].

Отож, на ґрунті розуміння мислення дослідника немовби вивільняє, розчищає місце для думки, створює для неї певний благодатний вакуум, хоча й не продукує саму думку. Ось чому вірогідність спонтанного виникнення думки в розуміннєво супроводжуваному методологічному мисленні набагато більша, ніж поза ним. У цьому метатеоретичному ракурсі свідомість - самобутня сфера, що охоплює пограниччя трансцендентного і феноменального, тому в ній увесь час відбувається доведення до функціональної повноти всього того, що до неї потрапило, себто у цю сферну дійсність її символічно наповненого життя. А це врешті-решт й зумовлює те, що робота зі свідомістю проводиться безвідносно до її бут- тєвої сутності прагматично аргументованими інтелектуальними засобами (термінами, поняттями, визначеннями, інтерпретаціями тощо) і становить абсолютно особливий спосіб пізнання. Так власне й конструюється мета- свідомість як пізнавальна платформа непересічної методологічної конструкції, до котрої сама свідомість як така вже не належить. По-іншому, свідомість у цьому форматі рефлексивного методологування стає пізнанням та набуває атрибутивних ознак метасвідомості, а її концепти, поняття, засновки і визначення, що задіяні в особистій екзистенції “тут” і “тепер”, умовно названі М.К. Мамардашвілі та О.М. П'ятигорським метатеорією свідомості (див. [16]).

Фундатори метатеорії свідомості (М.К. Мамардашвілі та О.М. П'ятигорський, а також М.Ю. Савельева) висловили сумніви стосовно того, що пошук методології свідомості може увінчатися успіхом. Річ у тім, що, на їхню думку, в цьому разі по суті мовиться про спроби вибудувати раціональну конфігурацію засобів і процедур в нераціональній сфері. Тому це швидше пошук ідеалу, ніж стрункої системи знань про методи і способи пізнання цієї буттєвої дійсності. Звідси логічно слідує, що метатеорія свідомості не перетворюється на метод у разі її вмілого застосування дослідником у змінених пізнавальних ситуаціях, як це має місце у випадку з науковими (предметними) теоріями, а перебуває у стані безупинного пошуку все більш досконалої багатоскладової методології, точніше, поліметодології із її всеможливим поєднанням методологем, стратегій і методів пізнання- конструювання-творення окремих фрагментів, вимірів, кластерів чи функціоналів уприсутненого людиною буття як результат реалізації принципу тотожності цих засобів методологування відносно трансцендентального засновку буттєвої мозаїки сущого. Не становить виняток у цьому аспекті метатеоретизування і свідомість, розуміння і розсекречення сутності якої проблематизує питання методології не лише “у ситуації співпадіння онтології і метафізики у свідомості” (М.Ю. Савельева), а ще й вимагає детального рефлексивного опрацювання синтезу методологій феноменологічного, метафізичного та онтологічного унапрямлювання. А це логічно ставить завдання розробки модусів (від лат. modus - міра, спосіб, образ, вид) розуміння свідомості як буттєствердної, онтологічно вкоріненої даності та їх адекватного поняттєвого поіменування й опису.

2. Модуси розуміння свідомості як онтологічно вкоріненої даності

“...людина, на відміну від усіх решти відомих нам істот, володіє свідомістю. А це означає, що вона має змогу переживати, випробовувати ті речі чи стани, які природним чином, як продукт, скажімо, якого-небудь фізичного механізму, одержати не можна. Наприклад, не можна мати думки, отриманої простим продовженням відпущених людині природних психічних сил, тому що це будуть не її думки, або мати почуття через знову ж таки лише даних їй природних психічних здібностей. У філософії такі речі за традицією називають зазвичай “чистими” (“чиста свідомість”, “чиста думка”, “чиста любов” і т. ін.)...” (Мераб Мамардашвілі [15, с. 20])

У нашому витлумаченні модус свідомості -- це спосіб розуміння опису її інваріантів існування-функціонування як свідомої здатності у різних форматах людського (зокрема психічно, соціально, культурно і суто інтелектуально наповненого) буття. Як показує критичний аналіз наявного метатеоретичного матеріалу, оптимальне число таких модусів - чотири (щоправда із п'ятим елементом), як і чотири похідні інтегральні розділи чи напрями розвитку теоретичної філософії, котрі утворюються у бінарному взаємодоповненні цих модусів (рис. 1). Оскільки нещодавно нами контурно окреслена методологічна оптика пізнання свідомості із метатеоретичних позицій [28, с. 17-23, 39-40], то наразі реінтерпретуємо канони та особливості філософського методологування у кожному із названих сегментів обстоюваних модусів розуміння життя свідомості. Лишень окремо зауважимо, що центральна ланка пропонованої методологічної моделі становить мислесхему, яка створена за вимогами принципу квінтетності (див. [27, с. 182-209]).

Свідомість-феномен -- поняття, що описує ті умови, коли свідомість як явище людського життя стає феноменом (від. гр. 9aivцjsvov - те, що з'являється, явище). Щонайперше феномен свідомості “не повинен мати позитивного чи негативного змісту, тому що є метафізичним принципом розрізнення буття і сущого” й відтак “розведення їх по різні сторони сприймання”; до того ж він “уже має у собі певний абсолютно закритий зміст, що перетворює Ніщо у щось з допомогою словесного описання.” [22, с. 37]. Словесна артикуляція понять спричиняє їх інакшання, виходить за межі феноменологічного у знакові простори спілкування (мислекомунікації), розширюючи сферу ковітальної людської буттєвості. Воднораз “феномен свідомості” - це найближча мисленнєво структура щодо форми свідомості, хоча й відстає від неї на “довгість думки, - а це все одно, що на “довжість безконечності” (М. Савельева). У цьому вимірі філософського методологування при роботі зі свідомістю її форма виявляє себе як феномен, але в докорінно іншому розумінні самого феномену, ніж це має місце у трансцендентальній феноменології. Оскільки “свідомість існує тільки на власному засновку в співмірності із собою, себто виникає скрізь, де може мати місце” (М. Мамардашвілі), і становить самостійну від культури сферу, “сферу Іншого”, а не “другу реальність”, то ніякі “соціальні ситуації розвитку” (Л. Виготський) чи “соціальні середовища” неспроможні прояснити її походження [Там само, с. 39]. Очевидність свідомості оманлива, адже її сутнісні функціонали перебувають у потаємних і незбагненних для розуму смугах чи обріях буття. Тому інстанція (від лат. mstantia - безпосередня близькість) свідомості - це не стільки показник і зовсім не критерій її предметності, а “явище “всередині” самої свідомості як одне із її структур, зумовлене трансцендентальним Я або формою. Тоді свідомість неможливо спостерігати стороннім поглядом, і вона не може бути об'єктом дослідження самої себе як [чогось] іншого. Вона залишається вільним - спонтанним й органічним - процесом, тому що усувається із предметного світу. І якщо засновок свідомості складає саму свідомість, то це означає, що вона сама вже є суть чогось межового (граничного Ніщо), така, що сама здатна визначати.” [Там само].

Для змалювання альтернативного контексту зішлемося на цікаві роботи Ю. Швалба (див. [37; 38]), котрий створює психологічну теорію свідомості на методологічних засадах вдалого поєднання культурно-історичного, системного і діяльнісного підходів та концептуального обґрунтування двох предметних форм зупинки Світу - Ситуації (де світ становить композицію предметностей, що утворюють умови та обставини життєдіяльності індивіда) і Культури (де світ унаявлений знаково-символічною системою розуміння цілей і сенсу життя людини). Причому обидві ці форми існують тільки через взаємозв'язок зі свідомістю, котра “утримує” в актах відображення і породження їх обопільну залежність, унеможливлюючи нескінченну плинність (хаотичність) світу. Як творчий продукт, він пропонує авторську модель порівневої організації простору (пласти Світу, Буття і Побуту, просякнуті Свідомістю як функцією Життя) життєдіяльності особистості. За такого (чітко упредметненого) підходу мовиться “про дійсну множинність реальностей, у котрих проживає людина й котрі утворюють об'єктивний пласт нашого існування і свідомості” [38, с. 162].

Рис. 1. Основні модуси розуміння свідомості у форматі інтегральних напрямів розвитку теоретичної філософії (автор А.В. Фурман., створено 19.01.2021, друкується вперше)

Отже, із метатеоретичних позицій свідомість як атрибутивне явище людського життя стає онтологічно вкоріненим феноменом, коли спонтанно і миттєво, позачасово і всюдисущо виникає як співпадання (інтерференція) форми і змісту (тобто факту рефлексії над цією формою) в ній, а відтак непроявнено, латентно передує і дослідженню, і поясненню. В цьому разі описанням актуальної феноменної єдності сьогомоментного свідомого акту буде ідеація (безпосереднє угледіння, уявне споглядання сутності), або ейдетична інтуїція (здатність без усвідомлення пригадувати-уявляти). До прикладу, відомий американський аналітичний філософ Д. Даннет прагне з'ясувати сутність свідомості, пояснюючи її “магію”, точніше - порівнюючи її функціональний перебіг до магічного дійства. Зокрема, він характеризує дежавю як відчуття раніше баченого, виокремлюючи особливу частину магічної фази у житті свідомості (див. [ 13]). Примітно те, що свідомість як феномен-у-собі, актуалізуючись із середини самої себе увесь час заново, постійно перебуває поза фізичним часом, але в теперішній миті одвічно відновлюваного буття, що засвідчує одне: вона завжди функціонує на метарівні і як свідомий акт-зусилля безперервно своїм спонтанним прожиттям виходить на нові горизонти власної буттєвості, феноменально стає метасвідомістю, тобто не просто є “усвідомленою свідомістю”, а постає умовою досягнення такого надприродного ритму життя, за якого призупиняється перебіг свідомості як природного мимохідного процесу.

Свідомість-ноумен - поняття, що відображає конкретне узмістовлення людської свідомості не як феномену (явища), а як ноумену (від грец. VOOUJEVOV - мислене, доступне розуму, розумінню), тобто як умоглядне осягнення її сутності як думки про неї, як трансцендентної ідеї. Тому свідомість у цьому аспекті метатеоретизування мислиться не як реальний об'єкт, що викликає відповідний природний феномен - оприявнену безпосередню свідому здатність чи свідомий акт-когіто особи, а як той відеальнений об'єкт нашого розуму (передусім уявлення, ідеації, інтуїції), що не спирається на досвід, уможливлює підстави апріорної ідеї чистої свідомості (чистої у сенсі повно незалежної від досвіду чуттєвого сприймання). Чиста свідомість - це здатність самої свідомості звільнитися від людських настановлень і предметних уявлень та формувати власні феномени свого життє-потоку і символізувати їх. Тому вона як теоретичний конструкт відмінна від емпіричних змістів свідомості - психіки і логіки. Більше того, як слушно зауважує М. Савельева, “словесна логіка приглушує чисту свідомість настільки, що вона перестає розуміти себе і вже не чинить опору самобезчуттєвості у структурах роздумування... ” [22, с. 92].

Вочевидь, попри те, що свідомість-ноумен є мисленнєвою конструкцією про сутнісне визначення “не до кінця пізнаваної сфери свідомості” (І. Кант), котра “абсолютна у своїй відмінності від предметного світу” (М. Савельева), сама ідея чистої свідомості важлива й евристично плідна, адже постає своєрідним принципом синтезу багатоманітних знань про цю атрибутивну сферу людського життя; фактично мовиться про можливість отримання дистильованого у рефлексивних фільтрах філософського методологування метазнания. Окрім того, існує тенденція чистого практичного (тобто морального) розуму приймати свідомість, як і інші ноумени (до прикладу, субстанційність душі, особисте безсмертя, свободу як передущу причинність, чисте мислення, Бога) як об'єкт віри й у таки спосіб допускати їх дійсне, щоправда гіпотетичне або імовірнісне, існування. Звідси (за Кантом) постає “змінений метод способу мислення”: “...ми можемо пізнати про речі а priori лише те, що ми самі в них вклали” (цит. за [36, с. 139]), причому як шляхом чистого споглядання й надання тому, що внутрішнім взором споглядається, певного (переважно схематичного) оформлення, так і ресурсами творення чистого поняття як форми упредметненого мислення. Загалом чисті поняття розсуду можна свідомо застосовувати до явищ тільки за умови, коли уявлення-опосередкування є повністю чистими, хоча одночасно інтелектуальними та чуттєвими. Це у Кантовій філософії - трансцендентальна схема як місток між категорією і явищем, між чистим поняттям розсуду і чуттєвістю, як своєрідний третій сполучник, що уможливлює виокремлення з ноуменальної дійсності чистих понять і категорій та подальшу розумову роботу з ними не за допомогою абстрагування, а шляхом мисленнєвого конструювання як задіяння продуктивної сили-здатності виображати у дійсності уявного усвідомленого споглядання.

У нашому досвіді філософського методологування цей буттєвий пласт життя свідомості характеризують численні одинарні, подвійні та синтетичні мислесхеми кватерного і квінтетного типів, що впорядковують хаотичне розвиткове знання у його поняттєво-категорійній визначеності. Саме вони є важливим інструментом методологічної роботи, забезпечуючи засобами ідеального надприродного (штучного) конструювання різноманітну знаннєву презентацію вітакультурного досвіду особи, групи, співтовариства в чотири такти: а) від ідей та архетипів до чистих споглядань, б) від останніх до чистих понять-уявлень, в) від них до категорій, які надають чистій синтезі єдність, г) й аж до оформлення мислесхеми як ідеальної відкритої моделі згармонування мислення і діяльності, свідомості і ковітальної досвідченості (див. [7; 17; 27, с. 191--209]), адже “чисте мислення дає форму, а досвід дає зміст, без якого форма була б абстракцією: “Поняття (форма мислення) без споглядання (досвіду) порожні. Споглядання без понять сліпе”” [36, с. 147].

Свідомість-категорія - це форма організації екзистенції думки і водночас засіб рефлексивного мислення, що утворюються на неемпірич- ному ґрунті як самосвідомість або як те, що презентується відомим “Я мислю”. Цей модус існування свідомості, фундуючись на раціонально опрацьованому культурному матеріалі та формуючи універсальні світоглядні картини буття людини у світі, характеризується певною метафізичною протяжністю, завдяки якій пов'язується з іншими категоріями та їх понятійними упредметненнями і набуває своїх феноменальних проєкцій-оприявнень в об'єктивний світ, спричиняючи кристалізацію розлогого й часто неузгодженого розуміння-знання про саму себе (передусім знання законів логіки, психіки, життя психодуховного). У такий спосіб досягається не лише предметна категоризація, себто поіменування того, що у філософуванні Е. Гусерля названо інтенційністю - вихідною віднесеністю феноменологічної свідомості до предметності та її усвідомлення як єдиної смислової структури через взаємопрониклі акти реального змісту переживань (ноезис) і предметного наповнення думки чи предметного смислу (ноема) [ 11; 12], а й причинна категоризація, коли дослідженню підлягає не категорійна протяжність свідомості, а причини її сутнісного розуміння та інтерпретації. У будь-якому разі вповні мав рацію М.К. Мамардашвілі, обстоюючи засадничу тезу про неможливість теоретичного описання свідомості як речі [15; 23, т.1, с. 184-199]. І це закономірно, адже сенс свідомості ніколи повністю не охоплюється думкою, котра здебільшого втілює у життя одну з багатьох можливих ідей, мислесхем, методологем. А це означає, що свідомість у своєму ідеальному буттєвому узмістовленні ніколи вичерпно не реалізується в культурі. Інакше кажучи, коли, здавалося б, відшукані всі поіменування, терміни і значення, щоб висвітлити сутність життєпотоку свідомості, то швидко з'ясовується, що все ж мовиться не зовсім про те, а саме “про перетворення свідомості в не-свідомість: у психологічні або логічні структури” (м.Ю. Савельева [22, с. 29]) - почуття, судження, мовлення, письмо та ін.

Однак складність рефлексивного опрацювання свідомості-як-категорії полягає не тільки в неможливості досягти всеосяжного поняттєво-категорійного опису цього атрибутивного пласта людської буттєвості, а й у тому, що категорійні функціонали метафізичного думання неозоро об'ємні, зважаючи на постійну плинність буття і сущого, між якими й узасаднюється спонтанна джерельність сфери свідомості. У цьому висвітленні, скажімо, у феноменології Е. Гусерля здійснюється виокремлення просякнутого бездонними коридорами буття до рефлексивного пласта (рівня) свідомості та схарактеризування її у достеменній “чистоті” і феноменальному оприявнен- ні, тоді як свідоцтвами її непроявненого життєвого плину є як відвойовані у сфери несвідомого світлом усвідомлення архетипи і символічно приховані психічні змісти, так і привласнені із царини культури мовні й суто мовленнєві організованості (семантика, тексти, висловлювання, промови тощо).

Отож маємо неабияку проблематичність на шляху категорійної визначеності свідомості, котра у своєму прориві із ноуменального вмістилища в земний феноменальний вимір існування перетворюється на щось сутнісно інше (до прикладу, на живе мовлення, яке огорнуте особливим психодуховним простором співрозмовників як особистостей). Воднораз тут виявляється і позитивний аспект: свідомість стає засновком будь-якого актуалізованого предметно-практичного (логічного, психологічного, соціального тощо) мислення, причому сама вилучаючись із цього процесу своєю інобуттєвістю. Тут вона - метафізичний принцип, який виявляється у своєму канонічному вигляді на рівні мови і мовлення, коли за допомогою створених текстів, їх проговорювання, висловлювань, реплік розпізнаються певні свідомісні функціонали (смислоформи), уможливлюючи, зі свого боку, оперування мислителем чи науковцем емпіричними поняттями-уявленнями.

Однак, рефлексивно опрацьовуючи вказаний модус життя свідомості, передусім у розвитковому форматі культури і творення її світоглядних універсалій, існує небезпека хибності категорійного підходу, на яку вказують Е. Гусерль [11, с. 10-11] і М. Савельева [ 22, с. 121-137]. Річ у тім, що він провокує постановку так званого “основного питання” (“що первинно - буття чи свідомість?”) у термінах предметної дійсності, а не в термінах можливості, коли надзавданням метатеоретич- ного опису є не розширення обсягу науково- предметного знання (у нашому випадку про людську свідомість), а наближення думки як осереддя мислення до буттєвої адекватності світу, досягнення нею чистої достеменності у відриві від предметного відношення до свідомості. А це означає, що “метатеоретичні поняття [предметно] пусті, виражаючи собою лише чисту можливість понять як знаків предметів. А пустота вказує на повну їх відповідність предмету, на точність мови” [Там само, с. 121]. Але навіть за феноменологічного опису категорійна опозиція “свідомість - буття” не зникає, тоді як у метатеорії вона заміняється терміном “свідомість-буття”, де вони не розрізнювані у процесі трансцен- дування (див. далі).