Методологічна реконструкція системомиследіяльнісного підходу до розуміння свідомості

Свідомий досвід - суб'єктивно актуалізована сфера “неперебірливого думкою” (М.К. Мамардашвілі), “поза-логічного буття” (В.С. Біблер), де свідомий акт постійно проривається кудись назовні, у закутки буттєвого безмежжя, за кордони реальності цього світу, не віднаходячи свого кінцевого втілення (об'єктивації) у поняттях чи предметах (сприймання, думання, уявлення). Це спричинено двома фундаментальними моментами: непересічною самобутністю свідомості, яка у своїй актуальній спонтанності завжди цілісно перевершує себе, та її інаковістю стосовно можливості посісти окреме місце в матеріальному світі, що робить неможливим її як практичну локалізацію, так і суто теоретичну. Зокрема, людина у своїй метафізичній екзистенції, виосібнившись від конкретних ситуацій у сфері своєї свідомості, не стільки втрачає свою суб'єктивність, скільки віднаходить себе в актах утримання думки як того осереддя, що пронизує вітакультурні здобутки людства. Внаслідок цього своїми мисленнєвими зусиллями вона вактуальнює певний масив культурного змісту, сприймає, переживає, самісно приймає та рефлексує його, долаючи просторово-часові рамки не лише власного життя, а й історичних періодів і навіть епох. І тут, як справедливо констатує М.Ю. Савельева, потрібно “розрізняти два рівні метавикладу: перший, коли свідомість просто функціонує у своїх уявленнях, виражаючи цим не знання про себе, а тільки умови самоздійснення; і другий, який є власне метатеорією, що виявляє деяке систематичне уявлення про свідомість, але не як данісне, а як моменти самої свідомості всередині сфери свідомості” [22, с. 107].

Отож, свідомий досвід - це сукупність подій у житті людини як усвідомлення самої себе, власних здібностей, своїх думок, ідей, особистих знань у спонтанному потоці актів трансцендування як певне, постійно відновлюване, зусилля, передусім зусилля думки, думання, волі для тримання екзистенційної межовості сфери свідомості. Важливо те, що цей досвід не становить знання законів чи принципів логіки і психіки, адже це плинно самоорганізована спонтанність. Ось чому як чиста спонтанність він “не розрізняє для себе знання і розуміння” [ 22, с. 94], тому феноменально становить їх удіяльнену єдність, хоча й не для інших, а лише для себе. Та й апріорні судження підтверджують факт, що свідомий акт як зусилля виходить за межі самоопри- явненого, кудись у незвідані пласти буття.

З іншого боку, свідомий досвід - це і спосіб розуміння, самоінтерпретації і самоопису того, хто усвідомлює, своєї позиції як “внутрішньої” стосовно власної свідомості. Тому свідомий акт як осереддя актуалізованого притомного досвіду особи виявляється тільки через певні уявлення про самобутнє сферне життя самої свідомості, у яких, проте, “знищуються умови їх буття; тому мова інтерпретації свідомої здатності як метамова, - пише М.Ю. Савельева, - не становить нового знання про неї”, тобто це не “знання про нову мову як про дублікат свідомості, але є вираження умов існування свідомості у мові і найближча експлікація в культуру; [отож] мова інтерпретації свідомого досвіду - це інша інтерпретація предметної мови (інтерпретація свідомості як Іншого у його метавідношенні до речі)...” [22, с. 18]. Оскільки з позиції метатеоретичного опису свідомість не може бути осягнута як об'єкт чи як суб'єкт, то вона сама себе розуміє у тому сенсі, що завжди розуміється лише те, що вкладено свідомим зусиллям у чужий текст, себто те, що вже смислово осягнуто (М. Мамардашвілі, О. П'ятигорський [16]). А якщо на порозі усвідомлення з'являються нові поняття чи неологізми (скажімо, “робота зі свідомістю”, “сфера свідомості”, “боротьба зі свідомістю”, “стан свідомості”, “опанування свідомості”, “функціонал свідомості”, “думко- утворення”, “мислесхема” та ін.), то вони аж ніяк не описують предметні характеристики життєпотоку свідомості, а саме її сутнісне розуміння як першоумови функціонування свідомого досвіду (див. також [28]). У такий спосіб описання й “виникає світ трансцендентного досвіду свідомості” [22, с. 120]. Зазначений погляд, як відомо, бере свій початок від філософських студій І. Канта, котрий аргументував помилковість інтерпретації свідомості зі сторони змісту - логічних, психічних чи соціальних процесів, а не сутності [14]. Мовиться “не про перебування у трансцендентному, а про постійне прагнення до нього у процесі трансцендування”, яке “є тим станом, що повністю перетворює усвідомлюваного на внутрішнього спостерігача свідомого досвіду...” [22, с. 112, 117]. До прикладу, такі душевні стани у житті-переживанні свідомості, як безмірне ущасливлення, депресивна байдужість, повне незнаття, відчайдушність, смиренне упокорення, катарсис, самісне переображення - це фрагменти-події звитяжної свідомої праці людини над собою у її осерді - постійних значних зусиллях думки-думання, котрі інтенціює й енергетично зреалізовує свідомість задля буттєвого утвердження себе як досвіду.

Свідомість-буття -- термін метатеорії, що:

а) унеможливлює предметну спорідненість і категорійне протиставлення буття і свідомості;

б) дає змогу філософськи, а не в термінах науки, говорити про ці онтичні даності у їх оприявненні як чистих можливостей поняттєво-знакової інтерпретації; в) не узалежнює ці даності від простору і часу й відтак не приписує останнім невластивих їм функцій відносно онтологічної сфери; г) нарешті, унерозрізнює їх у процесі трансцендування, де свідомий досвід переживання й становить буття свідомості, яке перебуває у першооснові будь- якої об'єктивації, хоча саме як таке не може бути об'єктивоване; тому для нього предметність є вторинною, похідною.

Отже, у висвітлюваній метатеорії дихотомія “свідомість і буття” заміняється терміном “свідомість-буття”, знаменуючи словесну спробу передати ресурсами мови ніяк не відтворюване, тобто те, що годі висловити логікою понять (див. детально: М.Ю. Савельева [ 22, с. 121 -- 137]). Наразі підкреслимо головне: свідомість-буття як своєрідний п'ятий елемент у пропонованій нами мислесхемі основних модусів розуміння-опису свідомості (рис. 1) - це повно той буттєвий вимір, що належить трансцендентній сфері. И увесь викладений матеріал підтверджує це. Загалом в авторській системі професійного методологування (див. [7; 17; 27; 30; 31]) чотири- і п'ятикомпонентні типологічні мислесхеми відіграють роль ключового методологічного засобу конструювання думки-думання, який, у даному випадку, на прикладі життя свідомості, забезпечує розуміння найскладніших, ноуменально вкорінених, феноменів у їх самодостатності, функціонуванні, самоорганізації.

3. Системомиследіяльнісний підхід до розуміння свідомості

“Ми творимо і створюємо дещо, заповнюючи свою свідомість і певним чином організуючи її. Організація свідомості є умова продуктивності наших мислення і діяльності, того, що нам дає справжні значущі продукти.” (Георгій Щедровицький [39, с. 288])

Проблематика свідомості в системомисле- діяльнісний методології (СМД-методології), починаючи з другої половини XX століття і до наших днів, рефлексивно висвітлювалося в особливий спосіб її миследіяльнісного опрацювання, чому підтвердженням є роботи як очільника школи (Г.П. Щедровицький [ 39-- 46], так і окремих учасників Московського методологічного гуртка (А.А. Піскопель [18] та ін. [8]). Для адекватної історичної реконструкції СМД-підходу до розуміння свідомості скористаємося, на наш погляд, оптимальною методологічною оптикою, яку пропонує розроблюваний нами в останнє десятиліття цик- лічно-вчинковий підхід (див. [7; 17; 23, т. 4; 32]). Згідно із принципами, закономірностями і нормативами цього підходу є підстави говорити про повновагомий учинок колективної миследіяльності або про канонічне мисле- вчинення.

Ситуаційний етап мислевчинення характеризується тією примітною особливістю, що концептуальне і категорійне опрацювання проблеми свідомості здійснювалося не на фундаменті здобутків тогочасної психології, а на досягненнях логіки з її основним предметом - мисленням, й до того ж не самодостатньо, а у форматі створення спочатку методології науки і потім загальної методології у її некласичному варіанті раціокультурного утвердження. Так, вихідно це було переосмислення проблемного поля функціонування свідомості під час вирішення ключового завдання - побудови змістово-генетичної (нормативно-логічної) теорії мислення. На противагу формальній логіці, змістово-генетична була покликана досліджувати процеси історичного розвитку мислення як поступу у виокремленні якісно нового змісту й у зміні основних мисленнєвих форм. У такий спосіб категорія “зміст” виявила ідеально об'єктивну сторону перебігу мислення, адже витлумачувалася не у психологічному сенсі (до прикладу, як наочне зображення чи суб'єктивний образ), а в діяльнісно- му, це передусім означає, що “зміст мислення не даний сприйманню безпосередньо, він є продукт застосування тих чи інших пізнавальних процесів і засобів, котрі мають ідеально узагальнювальний характер” [4, с. 964].

Відтак використання ресурсного потенціалу діяльнісного підходу до розуміння осереддя свідомісного життєпотоку усуспільненої особи на зорі становлення СМД-методології дало змогу зберегти настановлення на змістовність мислення, уникати при цьому обтяжливого хибного психологізму. Як на той час, так і сьогодні, його нездоланною вадою було і є еклектичне поєднання в науковому пізнанні результатів двох несумісних описів змісту свідомості - натуралістичного і феноменального, причому поза обґрунтуванням методологічної оптики їх скільки-небудь доладного знаннєвого комбінування. І це зрозуміло чому, адже перша інтерпретація здійснює раціооб'єктивну реконструкцію змісту свідомості як чогось поза- буттєвого, тоді як друга виявляє цей зміст шляхом внутрішньо достовірного його ототожнення зі змістом свідомості дослідника. Натомість за діяльнісного підходу змістова палітра свідомості виноситься за межі розгляду, тому що предметом думки поставав діяльніший зміст мислення, який визначається операційно за допомогою відтворення різних схем - оперування з об'єктами, їх зіставлення, типологізації тощо, а потім проектується на їх певну ідеальну узагальнену знакову струк^туру---

Вочевидь у цих ранніх розмірковуваннях- напрацюваннях представників відомої філософської школи наявний обмежений позитив з позицій метатеорії: відхід дослідницької думки від традиційного психологізму й, отже, від суто науково-предметного розгляду сфери свідомості, проте сповідування нової (альтернативної до формальної) логіки як дослідження реальних історичних форм людського мислення, котре трактується із діяльніший позицій, тобто як предметно спрямована активність, організована завдяки спеціальним знаковим засобам. Інакше кажучи, тоді не вдалося уникнути логіко-діяльнісної предметної свідомої роботи думки-мислення на цьому початковому програмному етапі самоутвердження Московського методологічного гуртка (ММГ). А це вказує на відсутність метатеоре- тичної інтенції у керівників та учасників цього гуртка, хоча, щоправда, проглядаються контури першого рівня метавикладу, коли свідомість у її центральній ланці - мисленні - функціонує у своїх уявленнях, виявляючи цим не знання про себе, а лише умови самоздійснення.

Мотиваційний етап мислевчинення пов'язаний із такою, переважно колективною, груповою, роботою зі свідомістю, коли вона осмислювалась не як реальний (конкретно емпіричний) феномен в усьому багатоманітті його якісних проявів, що підлягає різноаспектному пошуковому упредметненню, а передусім як інтелектоємний концептуальний засіб. Тому на всіх етапах еволюції дослідницьких програм-стратегій ММГ (змістово-генетична, діяльніша, нормативно-діяльніша, системодіяльнісна, системомиследіяльнісна) ця рефлексивна інтенція інструментального ставлення до свідомості залишалася незмінною, а її постулати і принципи з роками і десятиліттями лише уточнялися, диференціювалися, деталізувалися. Це стосується як теоретичного визначення місця категорії свідомості серед таких категорій, як людина, розум, інтелект, мислення, діяльність, система, розвиток, розуміння, рефлексія, організація, комунікація, гра та ін., так проектування і розробки адекватних засобів свідомої мисленнєвої діяльності; наразі вивчення свідомості як окремого феномену і як предмета наукового пізнання було похідним і навіть залишковим.

Однією з передумов такого підходу стало уявлення Л.С. Виготського (1896-1934) про виняткове значення у соціокультурному розвитку дитини, тобто у формуванні плетива її вищих психічних функцій (довільні та опосередковані форми сприймання, уваги, пам'яті, уяви, мислення і мовлення, зокрема письма), знаку як засобу психічної діяльності, як знаряддю інтелектуального розвитку, що опосередковує натуральне і культурне, зовнішнє і внутрішнє, суб'єктивне та об'єктивне, соціальне і психічне [6]. Саме різні види знаків і є тими знаряддями, що уможливлюють керівництво поведінкою у процесі соціальних стосунків людей, їх міжособистого та опосередкованого спілкування. Відтак знак як інтелектуальне знаряддя сфери свідомості становить конкретну й воднораз універсальну форму опосередкування і взаємопроникнення протилежностей: “він об'єктивний через об'єктивність свого значення і суб'єктивний через той смисл, котрий вирізняє у знаку суб'єкт; він натуральний як елемент природи і культурний як елемент соціуму; він зовнішній, тому що має зовнішню матеріальну оболонку, і внутрішній, оскільки знаходить відображення у психіці дитини” [6, с. 9]; нарешті, він соціальний, адже функціонує тільки у процесі спілкування, тобто як посередник міжлюдських (соціальних) контактів, і психологічний, з огляду на те, що стає дієвим засобом поведінки особи, знаряддєвим важелем її психорегуляційної взаємодії зі світом та іншими людьми.

Важливо зауважити, що всі ці концептуально ємні узагальнення відомого вітчизняного психолога першої третини XX століття виконані в інтелектуальній проекції на “більш обширну, ще більш глибоку, і ще грандіознішу, ніж проблема мислення, - на проблему свідомості” [6, с. 508]. І хоч він не розв'язав її, а лише окреслив напрям розробки власної психологічної теорії (це, зокрема, засвідчують образні максими: “...мислення і мовлення виявляються ключем до розуміння природи людської свідомості”, тоді як “слово є малий світ свідомості. Висловлене слово є мікрокосм людської свідомості” [Там само, с. 509]), усе ж його методологічне настановлення цілком очевидне: довільність вищих психічних функцій означає їх усвідомленість, підпорядкованість волі людини, тоді як опосередкованість вказує на використання засобових ресурсів культури (знакових систем, семантичних знарядь, інтелектуальних інструментів, символів-кодів тощо) для свідомого вольового контролю функційної психорегуляції у життєвих ситуаціях повсякдення.

Отже, СМД-підхід, розвиваючи ідеї, концепти і тематизми культурно-історичної психології Л.С. Виготського, наповнює їх методологічним змістом і прокладає інший шлях опрацювання змісту понять мислення, розуму, свідомості, рефлексії тощо - спочатку діяльнісний, а потім миследіяльнісний. Зокрема, свідомість розглядає не як самобутній феномен та його численні форми емпіричного оприявнення, а як концептуальний засіб у теорії діяльності, тобто інструментально серед плетива її базових уявлень, схем та епістемних організованостей (вочевидь до внутрішніх умов функціонування свідомої здатності людини також належать інтелектуальні і суто мисленнєві засоби та інструменти), і як категорію й відтак як чітко окреслений світоглядний курс на культурно-діяльнісне перетворення світу і самої людини, себто інтелектуально, мислевчинково (передусім уведення поняття “акту перетворювальної діяльності” та опрацювання його змісту, структури, механізму розвитку і т. ін.). На підтвердження цього культура витлумачується як механізм відтворення діяльності шляхом трансляції культурних еталонів, зразків, норм, реалізація яких забезпечує самототожність діяльності, її буття у часопросторі. Отож категорія діяльності репрезентує межову реальність, людський світ, до яких зводяться всі соціокультурні предмети і явища, тільки відтепер як види і форми самовияву діяльності, історичне існування якої й уможливлюється культурними механізмами самовідтворення. Звідси, власне, постає принцип пріоритету діяльності над знаннями, свідомістю, що аргументується як переважання породжуваль- ного джерела над відображувальним сенсом, цілого над частиною, системи над компонентом.

Із вищевикладеного є підстави висновувати, що в СМД-підході свідомість розглядається як: а) фундаментальна, але всього-на-всього одна з організованостей людської діяльності; б) не як окрема субстанція (першооснова буття), а як функціональний феномен; в) суб'єктний орган притомного опанування людиною, колективом, соціумом, світом-у-собі і світом-поза-собою; г) потік суб'єктивних образів, що продукує інтенційні відношення особи чи загалу до предметного світу й у своїй цілісній функціональності забезпечує перетворення трансцендентної дійсності буття в іманентну реальність людського свідомого досвіду. При цьому СМД-методологія визначально віддала перевагу інтерсуб'єктивному плану життєдіяльності людства, соціокультурній реальності та її зорганізованостям (мова, техніка, знання, інженерія тощо) як провідним на противагу окремій людині із її свідомістю, психікою, переживаннями, самобутніми цінностями і цілями та ін. Саме у рамках такого підпорядкування понятійне розуміння свідомості незмінно посідає місце веденого і дочірнього, того, що належить окремій особі. До того ж, щоб уникнути суб'єктивізму на початках (до 1960 р.), при обґрунтуванні “об'єктивної структури мисленнєвої діяльності у форматі створення теорії мислення”, поняття “свідомість” загалом не задіювалося ні в ролі пізнавального засобу інтерпретації мисленнєвих операцій і процедур, ані у значенні пояснювальної категорії.

Діяльний етап мислевчинення полягає у засобово-інструментальній експлуатації концепту і категорії свідомості. Так, при створенні теорії діяльності із середини 1970 років у ММГ було введено поняття “табло свідомості”, що фіксувало структурно-функціональний елемент схеми акту діяльності (рис. 2), який рефлексивно відображає у собі сам акт. Зокрема, намальована людина - це окремий згусток матеріалу із певними здібностями та інтеріоризованими (внутрішньо прийнятими особою) засобами (мова, символіка, графіка тощо) і найголовніше - із таблом свідомості, на котрому виникають і фіксуються образи із їх інтенційною спрямованістю як на упредметнені дії, так і на знання. “Свідомість, як зауважує Георгій Щедровицький, завжди працює на “виносних” відношеннях, світ організується нами завдяки роботі свідомості як поза нас улаштований. ... Свідомість завжди активна, а не пасивна” [20, с. 14]. Отож мовиться про табло свідомості як про теоретичну абстракцію, що презентує в наведеній схемі акту діяльності зміст свідомості. Воднораз примітно те, що “у мисленні та інших “діяльностях” свідомості існують такі структури, які не мають ніяких організованостей матеріалу, на котрих би ці структури базувалися і з яких вони походили б чи випливали би. Всі ці структури здійснюються та існують поза “підосновою” з матеріалу” [40, с. 65]. Вочевидь ця теза близька до метатеоретичного уявлення, що у буттєвій мозаїці життя свідомості існують беззмістові горизонти чи закутки, тобто наявна її ідеальна пуста форма.

Рис. 2. Схема акту як елементарної клітинки діяльності (реконструйована схема Г.П. Щедровицького) [21, с. 14; 40, с. 267]

Другим прикладом інструментального опертя на категорійне поняття “свідомість” є четвірна мислесхема Г.П. Щедровицького, що упрозорює співвідношення сприймання і мислення як різних дійсностей буттєвої присутності людини, уможливлюючи здолання одвічної проблеми зв'язку і відмінностей раціоналізму, емпіризму і психологізму у філософії науки. Фактично це мислесхема про співвідношення мислення (зокрема його об'єктивно-діяльнісного витлумачення як руху-розвитку в площинах оперування з об'єктом і заміщення виявлюваного у такий спосіб об'єктивного змісту в ракурсі знакової форми й відносно до цього самого змісту) і свідомості. При цьому за постулат було прийнято таке твердження: поєднання у мислездійсненні особи чи групи знарядь і засобів із діями утворює механізми, машини. У цьому сенсі мовиться про механізми свідомості, які “лише “відображають” мислення в чуттєвій формі, у вигляді образів об'єктивного змісту (оперування) та образів знакових форм, асоціативний зв'язок котрих посідають зв'язки заміщення і віднесення у мисленні як такому...” [18, с. 42]. Відтак відрадно констатувати, що сприймання і мислення, бачення і пізнання визначаються у своєму актуальному функціонуванні різними дійсностями буттєвої мозаїки людської свідомості (Г.П. Щедровицький, X. Ортега-і-Гасет та ін.), хоча введення поняття “механізм свідомості” являє собою явну поступку природничо-науковому ідеалу/ типу раціональності, переважання технічного погляду над метафізичним.

Загалом складність проблемного поля свідомості за СМД-підходу як ефективного логіко-епістемного засобу філософського методологування полягає в тому, що весь універсум людської життєдіяльності так чи інакше відфільтрований і просякнутий свідомістю, а тому є вираженням форм її незліченних упредметнень. Звідси очевидно, що кожна особиста (інтрапсихічна) свідомість тільки в абсолютній потенційності еквівалентна тій родовій (інтерпсихічній, окультуреній) свідомості, яка створює так звану другу природу людського спілкування - світ психокультури [23, т. 1, с 148-153; 33]. Отож первинним завданням методології є пошук місця свідомості у структурі миследіяльності у ролі механізму ситуаційного синтезу комунікації, розуміння, мислення, рефлексії, котрі, зі свого боку, постають як функціональні органи або функціонали (здібності, вищі психічні функції, внутрішні умови особистісного буття і самісного розвитку тощо) психічного апарату особи, що й відіграють роль засобів організації її повної екзистенційної палітри повсякдення, керуючись персонально прийнятими до зреалізування планами, програмами, смислами буття і сенсами життя (див. [25; 26]). Прикметно, що такі діяльнісні поняття, як здібності і здатності пов'язують парадигматичний (ковітальний, загальнолюдський) і синтагматичний (окремої людини) виміри функціонування свідомості. Так, у прямому відношенні позачасова значуща структура миследіяльності (скажімо, колектив методологів та ігротехніків) набуває в актуалізованій свідомій здатності своє утемпоральнене (часово визначене) існування, програмує чи організовує деякий процес (до прикладу, колективну миследіяльність учасників методологічного семінару чи оргдіяльнісної гри [35; 44; 45]) і здебільшого здійснює груповий учинок свідомого удіяльнення, у якому ситуаційний компонент становить мисленнєве окреслення змісту діяння, мотиваційний - інтенційне настановлення на його виконання як готовність до вчинення, діяльний - розгортання самого акту удіяльнення, післядіяльний - підсумкова рефлексія здійсненого. У зворотному відношенні має місце переведення діяльності із модусу суб'єкта у сферу культури, що схарактеризовується як означування чи акультурація суб'єктивної форми діяльності в об'єктивну.

Отож, СМД-методологія, виявляючи діяльнісно-інструментальний потенціал людського мислення, переважно зосереджена на інтерпсихічному вимірі життя свідомості. А це означає, що такі атрибутивні явища людського кові- тального повсякдення, як діяльність, комунікація, розуміння, мислення, рефлексія за походженням і сутнісним наповненням належать культурі. Тому в життєдіяльності окремої особистості вони виявляють свої окремішні особливості, специфічність і навіть непересічність, проте не свою сутність. Кожна особа на суб'єктно-самісному рівні лише привласнює (інтеріоризує) ці культурні організованості, використовуючи їх для цілеспрямованого впорядкування й облагородження свого життєвого шляху як відповідального спілчанина єдиного соціального організму. До слова, такий погляд насправді суголосний фундаментальному засновку теоретизувань Л.С. Ви- готського, котрий відштовхувався від суто онтологічного припущення: людська свідомість існує об'єктивно поза нами як явище інтерпси- хічне у формі знаків і значень. Зокрема, він писав: “Загалом немає знаку без значення. Смислоутворення є головна функція знаку. Значення існує всюди, де є знак. Це - внутрішня сторона знаку. Але у свідомості є ще щось, що нічого не означає” [5, с. 162].

У цьому стилі методологічного виконання СМД-підхід витлумачує також мислення як самобутню дійсність створення і використання ідеальних форм (об'єктів, задумів-упредметнень, цінностей, норм, смислів і т. ін.) опанування та привласнення світу в їх знаково-символічному вираження, що концентровано (передусім узагальнено) оприявнюють суспільно-історичний досвід людства. В ролі регуляторів мислення як діяльності особливого ґатунку постає не логіка як наука, а розглядаються логіки як системи історичних правил (законів), що нормують мисленнєву діяльність відповідно до типологічних особливостей свідомісно породжуваної ідеальної дійсності. Вочевидь і тут наявна концептуальна дотичність об'єктивного спричинення свідомості із засадничою ідеєю Л.С. Виготського “про те, що за спиною окремих фігур історичного процесу діють “із силою стальної пружини” об'єктивні закони. Від їх повеління, а не від примх героїв історичної доби народжуються і гинуть, вивищуються і змінюють одна одну концепції, школи, течії” (М.Г. Ярошевський, Г.С. Ґурґенідзе [5, с. 457]). Це, звісно, відхід від засновків метатеоретичних роздумів про свідомість, уперше аргументованих М.К. Мамардашвілі та О.М. П'ятигорським [16]. Однак дещо пом'якшує цей відхід вище окреслене розмежування двох екзистенційних вимірів вітакультурно спричиненого перебігу таких ідеальних організованостей-засобів, як рідні мова і мовлення. І справді, мова - це етнонаціональне ментальне утворення зі своїми законами функціонування і розвитку, що вельми далекі від індивідуальної свідомості у її буттєвій екзистенції. Натомість живе мовлення - засіб безпосереднього спілкування між людьми, функціональний орган їх ковітального прожиття “тут” і “тепер”. Кожний із нас використовує мову для налагодження комунікації з навколишніми. Проте у процесі мовленнєвого контактування мова лише засіб порозуміння, обміну думками, враженнями, смислами, поглядами між діячами в умовах спільного життя.

Зазначений проблемний контекст осмислення людської свідомості врешті-решт привів методологів названого інтелектуального табору до потреби відповісти на два питання: а) чи існує індивідуальна свідомість й у якій формі до того, як формуються в ході інтеріоризації функціональні органи, що відновлюють відповідні культурні утворення, і б) у чому полягає відмінність існування таких суто персоніфікованих організованостей свідомості від їх усуспільнених (ковітальних) прообразів?

Відповідь на перше питання була отримана шляхом уведення і дихотомійного розрізнення таких теоретичних конструктів, як “чиста свідомість” та “організована свідомість”. Чиста свідомість - це пізнавальна абстракція, що утворена повним дистанціюванням від всеможливих емпіричних оприявнень свідомості, оформлених у вигляді інтерпсихічних, психокультурних (щонайперше розуміннєвих, мисленнєвих, комунікаційних, рефлексивних) організованостей; вона спонтанна, беззмістовна і безструктурна, становить те “живе джерело”, що аналогічне Кантовій “чистій здатності уявлювання”, Леонтьєвій “чуттєвій тканині свідомості”; її функціонали (віддзеркалення, уява, осмислення тощо) позбавлені будь-якої залежності від досвіду чуттєвого сприймання, а існування самопричинне, самоіманентне, абсолютно вільне стосовно відображуваного, уявлюваного, породжуваного. На наш погляд, понятійно концепт чистої свідомості дає змогу не лише співвіднести динаміку суспільного та індивідуального вимірів буттєвої екзистенції сфери свідомості у процесі соціоантропогенезу людства, а й зафіксувати онтогенетичну первинність усвідомлюваності як такої, утвердити притомність як першооснову людського (психодуховного) життя.

Організована свідомість у концепції Г.П. Щедровицького - це такий збалансований ритм чи режим її функціонування, коли вона наповнена інтерпсихічними, психокультурними, тобто парадигматичними, системами комунікації, мислення, розуміння, категоризації, рефлексії і т. ін., є передумовою продуктивності миследіяльності, добуванням людським духом справжніх значущих продуктів. Ці системи, будучи привласнені у процесі онтогенезу й перетворені у здібності особистості, використовуються як засоби під час вирішення новопосталих життєвих завдань і проблем, для досягнення тактичних і стратегічних цілей. Мовиться про інший, ортогональний до парадигматичного аспект-вимір організації свідомості - синтагматичний, що похідний від життєвого і творчого шляху особистості. Проте організованість свідомості є нетривкою, ситуаційно плинною, адже вимагає неабияких внутрішніх зусиль для її утримання від конкретної окультуреної особи. Останні свідомо чи підсвідомо спрямовані на опанування сферним життєпотоком самої свідомості, себто на уможливлення такої роботи з нею, коли вона входить “у більш-менш оптимальний режим згармонування всього наявного у її формотвірному “розпорядженні” суб'єктно-об'єктного, психодуховного матеріалу, що пев- ною мірою аналогічний регуляційно-оцінковій функції свідомості...” [28, с. 41], котра інтенційована на утримання в керованих рамках проблемного співвідношення мотиваційно-афективних і пізнавально-креативних процесів. Про цю онтофеноменальну залежність Георгій Петрович пише так: “.Але вона, як чиста свідомість, при цьому руйнується. Вона дубіє, вона догматизується, вона стає нетворчою. Тому наступні покоління повинні увійти в життя із чистою свідомістю і незатуманеним механізмом (не затуманеним в абсолютній дзеркальній перейнятливості), й тому чиста свідомість - вільна, проте вона постійно та завжди організується, і як організована вона повсякчас невільна” [39, с. 289].

Отож, у цих розмірковуваннях відомого методолога наявні метатеоретичні мотиви, хоча й висвітлені вони у дещо іншому - системо-миследіяльнісному - форматі методологування. Якщо М.К. Мамардашвілі та О.М. П'ятигорський уводять в інтелектуальний простір поняття “розуміння свідомості”, “робота над свідомістю”, “боротьба зі свідомістю” [ 16], а ми, реалізуючи циклічно-вчинкову схему розгортання основних напрямків метатеоретизування, додаємо термін “опанування свідомості” [28; 29], для того щоб вивчати й описувати свідомість опосередковано, в непрямий спосіб, тобто не теоретично як предмет наукового пізнання, а метатеоретично як певну межу, сферну дійсність і канон людської буттєвості, то Г.П. Щедровицький застосовує поняття “організована свідомість”. Йдеться, власне, не про засоби непрямого уможливлення розуміння, пізнання чи конструювання цієї людиноствердної буттєвої даності, а про її: 1) процес-механізм соціокультурного унапрямлювання - про організацію свідомості, 2) одну з фундаментальних якісних (атрибутивних) характеристик цього процесу - про організованість свідомості. Це бачення вже не суто науково-предметне, теоретичне, але ще й не метатеоретичне у повному сенсі з'ясування структури і методів, можливостей та обмежень наявних на сьогодні теоретичних систем, концепцій, моделей. Фактично в СМД-методології створена методологічна концепція свідомості, що упрозорює горизонти конструктивного рефлексивного використання цього поняття як концепту, категорії і засобу миследіяльності та філософування загалом.

Очевидно, що постання названої концепції зумовлено чітким методологічним розведенням природних і соціокультурних явищ, що знайшло відображення в обґрунтуванні опозиції натуралістичного і системомиследі-яльнісного підходів (див. [8; 42]. Так, натуральні явища пізнаються в дихотомійній наявності “суб'єкт - об'єкт”, тому спосіб їх існування не залежить від знання про них як про самих по собі, де ці знання є відносно цих явищ позамежовими, у певному сенсі “трансцендентними”. Натомість для соціокультурного явища гносеологічна опозиція “суб'єкт - об'єкт” невиправдана через те, що рефлексивне знання належить їм самим, констатуючи їх і будучи їм внутрішньо притаманними, “іманентними”. Відповідно натуралістичний підхід виходить з того, що об'єкт пізнання вже даний і протистоїть дослідникові, який застосовує певний набір пошукових процедур та операцій, добуваючи нові знання про нього. Відтак “свідомість натураліста у предметно-теоретичній формі фіксує тільки об'єкт дослідження, зосереджена тільки на ньому, лишень його помічає і бачить - і в цьому, мабуть, найбільші простота і сила натуралістичного підходу, його беззаперечна практична перевага. ” [42, с. 42]. На противагу останньому системодіяльнісний підхід розпросторюється за рамки суб'єкт-об'єктного відношення і стосується самих систем діяльності і мислення у взаємодоповненні їх засобів, процедур та операцій, образів “табла свідомості”, текстових фрагментів мовлення-думки, норм і схем миследіяльності, зокрема й категорій, з допомогою яких створюється онтологічна картина досліджуваного об'єкта. Тому свідомість мислителя-діяча працює з найскладнішими структурами мислення та діяльності, долучає об'єкт опрацювання у живу тканину миследіяльності, котрий є її функціональним і морфологічним елементом.

Отже, буттєвість соціокультурних явищ в історичній розгортці філогенезу безпосередньо пов'язана із їх самовідображенням, самоуявленням, самовизначенням, самотворенням, що на рівні індивідуальної свідомості (онтогенезу) виявляється як їх непозбутня усвідомлюваність, рефлексивність. А це означає, що перебування людини в притомному стані - це не тільки її те чи інше актуальне переживання, але й самовідчування, бодай мінімальне знання і самозвітування про нього. Однак у цьому програмному пункті напрацювань СМД-методології вбачаємо перехід до четвертого, завершального, етапу вчинку колективної миследіяльності її представників як культурно впливової філософської школи другої половини XX ст.

Післядіяльний етап мислевчинення сутнісно зводиться до обґрунтування рефлективності як одного із першорядних визначників ефективності кооперації кількох актів діяльності і водночас зрілості та досконалості свідомості. Саме на рефлексію покладається відповідальна функція організації свідомості, хоча за базовою схемою Г.П. Щедровицького основоположною структурою, що задає дійсність рефлексії, є не свідомість, а діяльність, точніше - миследіяльність, у якій та (на відміну від рефлексії у свідомості) може здійснюватися завдяки комунікації і в процесі комунікації. Тому в цьому разі рефлексія постає як особливий тип кооперації і як окрема сув'язь кількох актів діяльності, мовлення-комунікування і мислення, де одні акти стають змістом інших актів. Про це керівник ММГ пише так: “Ми мало що зрозуміємо у природі і механізмі рефлексії, якщо будемо розглядати її як процес, що належить сфері і плану свідомості. Цим я не хочу сказати, що свідомість не бере участь у процесах і механізмах рефлексії, що загалом не можна вивчати останню в ролі певного механізму свідомості. Я лише стверджую, що природа і механізм рефлексії визначаються не процесами і механізмами свідомості - існування рефлексії у свідомості є буттям другого і третього порядку, - природа і механізм рефлексії першочергово визначаються пов'яззю-кооперацією кількох актів діяльності; і лише потім ця пов'язь “відображається” особливим чином у свідомості” [43, с. 304].

Відтак розвиток миследіяльності, як і будь-якої цілісної діяльності, в осередді її цілесмислових координат життєздійснення становить рефлексивна переорганізація та інтенційне переналаштування свідомості, передусім на підґрунті особистого досвіду розв'язання життєвих проблем і завдань. Мовиться переважно про довільне продукування з-мислів, оперування ними, їх злиття і розмежування, протистояння та ототожнення, або рідше про їх самодостатню замкненість у персоніфікованих рамках життєпотоку індивідуальної свідомості. Тут все залежить від змістовності та інтенсивності соціального повсякдення особи, від рівня та якості її співдіяльності в комунікативному полі з іншими людьми, яка й спричиняє напружений обмін смислами у сферній дійсності свідомості, виявляє й реалізує можливості їх окультуреної об'єктивації, щонайперше у висловлюваннях (мовленні) і повідомленнях (текстах). Скажімо, колективна миследіяльність як форма групового методологічного практикування - це перш за все продумане чи навіть чітко спроектоване плетиво взаємопов'язаних між собою поглядів і позицій її учасників. Особистіше миследіяння в кожній окремій позиції являє собою унікальний за характером стиль смислопродукування, але завдяки порозумінню (суголоссю з-мислових траєкторій співусвідомлення) між усіма присутніми та оргуправлінським впливом лідера вдається утвердити один об'єктивований і більш-менш унормований сенс й у такий спосіб досягнути мети спільної інтелектуальної роботи.

Підкреслимо, що для СМД-методології достеменний механізм перебігу всіх “процесів свідомості закладений не в ній самій, а у зовнішній організації діяльності, у тих самих ситуаціях кооперації...”, причому “структури спільної діяльності й пов'язані з ними комунікативні лінії утворюють той “простір”, у якому існують інтелект, думка і мислення, мова і мовлення, психіка, свідомість і т. ін.” (Г.П. Щедровицький [43, с. 116, 305]). Емпірично на синтагматичному рівні вони становлять синкретичну єдність символічної поведінки особи. І лише задіяння ресурсів рефлексивного розуму дає змогу домогтися відповідних розмежувань і деталізацій. На підтвердження цього звернімося до не так давно проведеного методологічного дослідження, що здійснює рефлексивну реконструкцію проблемного поля двох інваріантних способів створення багатопараметричного і поліфункціонального, ситуаційно напруженого та комунікативно розвивального часопростору (довкілля) - освоєного в СМД-методології і новаційного, конструйованого в авторській науковій школі (див. [31], а також [17; 27]). У нашому випадку пропедевтичний досвід проведення вчинково-методологічних сесій показав, що організація такого простору уможливлює проблемно-полілогічні розмірковування і суб'єктивно втягує у свою синергійну динаміку всіх учасників, породжуючи в них чисте мислення як осереддя методологічного думання з виходом на схематизацію, зреалізовану в контексті топологічно розгорнутої логіки рефлексії. У результаті отримана друга (оновлена) версія схеми-матриці модульно-розвивального оргпростору професійного методологування, що обіймає сто функціональних місць (позицій) у чотирьох вимірах- координатах: пояси мислевчинення, наскрізні процеси миследіяльності, періоди методологування і часова тривалість методологічної сесії.

Взагалі однією із центральних категорій за СМД-підходу прийнято не суб'єктивний образ предмета, як це, до прикладу, має місце у психологічній теорії діяльності О.М. Леонтьева, а соціокультурний знак як засіб комунікації- спілкування, де символічна організація життя свідомості є сутнісною, первинною, тоді як образна - вторинною, похідною. І це зрозуміло чому, адже символічна функція свідомості, на якій наполягав Е. Кассірер (запропонував наочне зображення символічних форм) і яку з різних методологічних позицій пізніше висвітлювали Г.П. Щедровицький, М.К. Мамардашвілі, О.М. П'ятигорський та інші мислителі, належить до основоположних, найбільш фундаментальних, що випливає із концепції знаково-семіотичної і комунікативної природи знання і свідомості. При цьому поняття смислу безпосередньо співвідносяться із процесами розуміння, воно відображає відносно стійкий структурний інваріант актуалізації розуміннєвих актів, що пов'язують у цілісність елементи тексту-повідомлення і характеристики ситуації, у плині якої соціальна комунікація реально відбувається. Причому самоорганізація тут становить первинне призначення розуміння, тому що тільки вона уможливлює перенос певної діяльності як окультуреного взірця на себе за умов осмисленої вербальної співпраці в контекстних обставинах ситуаційної взаємодії, де на рівні особистості й досягається її саморозуміння у ході діалогічного спілкування як з іншими, так із самою собою. Відтак у цьому разі усвідомлення постає як саморозуміння у процесі внутрішнього діалогу особи. Воднораз у створюваному просторі комунікації та організації колективної кооперованої діяльності в рамках СМД-методології розуміння є базовою функцією миследіяльності, важливим підпроцесом і осмислення, і рефлексії. Воно “висхідно пов'язане з текстами та забезпечує можливості переходу від текстів мовлення в комунікації або до дійсності ідеальних об'єктів мислення, або до ситуацій практичного миследіяння і до його об'єктів” (А.А. Піскопель [18, с. 53]).

Отже, в СМД-методології рефлексія від самого початку - це не здатність розуму чи свідомості, не внутрішній механізм розвитку останньої від простих ідей першого порядку (відчуття і сприймання) до складних ідей другого, узагальненого ґатунку - до потоку думок-суджень (Дж. Локк), а в розрізі онтологічного опрацювання завжди особливий кооперативний зв'язок двох актів (типів) діяльності, у якому “другий акт продукується чи здійснюється з причини першого, досить складного акту, що охоплює у своєму складі комунікацію, процеси розуміння тексту і процеси відновлення через текст і з допомогою тексту предметів думки і діяльності... Рефлексія виникає тому, що люди, працюючи у складних системах розподілу діяльності та кооперації, мають у цих діяльнісних системах відмінні одна від одної позиції й унаявлюють перед собою принципово різні ситуації, і навіть у тих випадках, коли їхня робота пов'язана одним і тим же текстом, вони повинні розуміти його по-різному, покликані відновлювати в ньому різний смисл відповідно до відмінностей своїх позицій і тими, що ситуаційно визначені. Але ці особи обов'язково повинні спілкуватися між собою, мають розуміти одна одну й вимушені обмінюватися своїми різними смислами, [притім що] у системах діяльності ці смисли повинні бути усуспільнені” (Г.П. Щедровицький [ 43, с. 111-113]). Із сказаного випливає, що текст із його претензією на об'єктивування і цілісну значущість - це своєрідний медіатор між суб'єктами соціальної взаємодії і життє-потоками їхньої свідомості, якому притаманна все та ж знаково-семіотична природа. Тоді особистісне розуміння розгортається як спосіб опанування ідеальних змістів з допомогою найбільш адекватних їм знакових засобів, тобто як окрема інтелектуальна функція, що спрямована не на багатоупредметнювальний об'єкт, а на культурні знаки і на рефлексивне оперування ними.

Окремо зауважимо, що в СМД-підході здійснена конструктивна розробка методологічної ідеї рефлексії, котра належить іншому розвитково-функціональному рівню інтелектуального опрацювання, ніж мислення і розуміння.

По-перше, доведено, що “розуміння - це основна людська функція, а мислення - функція вкрай рафінована” [ 20, с. 49]. Адже й насправді остання не виявляє себе в комунікативному тексті за умови володіння особою мовою, себто за прямої вказівки під час спілкування на об'єкти безпосереднього словесного оперування, тоді як потреба в мисленні виникає у проблемній ситуації, а саме за неможливості завершити інтенційний акт інтерпретації знакової форми й одночасно за неусувної необхідності сконструювати відповідний ідеальний зміст (ідеальний об'єкт), що виходить у незвідані горизонти свідомісної буттєвості, долаючи межі конкретної ситуації комунікації. Тому категорія мислення, крім самобутньої культурної вагомості як світоглядної універсали, отримує низку понятійних експлікацій, що уконкретнюють її змістові інваріанти у площині використання співзначних понять - “роздумовування”, “судження”, “мисленнєва діяльність”, “думка-комунікація”, “миследіяння”, - кожне з яких фіксує свою ідеальну дійсність, що не зводиться до решти.

По-друге, у пропонованому методологічному підході саме на рефлексію покладається координувальна та інтегрувальна функції, що й забезпечують розрізнення й обґрунтування взаємозв'язків свідомісних дійсностей онтології, логіки, діяльності та комунікації. Остання як термін, що описує фундаментальне соціокультурне явище людського життя, введено для опису практико зорієнтованої діяльності, що уможливлює розмежування за обсягом і змістом інших трьох понять. Зокрема, завдяки комунікативній інтерпретації розуміння і мислення отримують чітку визначеність у рамках зіставлення і протиставлення їх рефлексії як генетичному механізму роз- просторення спілкування у його всеможливих формах, аспектах, засобах. Воднораз аргументоване виникнення-постання мислення і рефлексії в ситуаційній розгортці комунікації випливало із потреби створення суспільно значущого та культурно впливового унормованого тексту, призначеного для підтримки і розпросторення сфери рефлексивного комунікування. Причому таке співвідношення рефлексії і мислення притаманне як екзистенції окремого акту думання (існування думки), так і дійсності еволюції самого людського мислення загалом.

По-третє, висновується, що розуміння і мислення, будучи спричинені рефлексією, у розвитковому плані свідомої співбуттєвості людей ставали формою її упредметнення (Не дивно, що в діяльнішій схемі акту комунікації схематично прийнято, що розуміння формально однакове за побудовою із мисленням, тоді як відмінне всього лише за позиціонуванням відносно спрямованості цього акту.) Тому зв'язки між цими базовими інтелектуальними станами-функціями визначалися не їх предметними характеристиками, а ситуаційною структурою кооперації, у якій вони відіграють роль організаційних важелів рефлексії. У такий спосіб досягався онтологічний поділ всього діяльнішого простору на царину предметної діяльності і на протилежний їй простір рефлексії. Примітно, що простір предметних форм діяльності перебував усередині більш об'ємного рефлексивного простору (за принципом “мотрійки”), що сутнісно й становить простір свободи, творчості, інтуїції, спонтанності свідомості. Останній за своїм функціональним навантаженням схожий на так зване підсумкове поле рефлексії за постнекласичного ідеалу типу / наукової раціональності в теорії еволюції психологічного знання М.С. Гусельцевої (див. [9; 10]).

По-четверте, запропонована у рамках ММГ методологічна програма опрацювання ідеї рефлексії спричинила введення в інтелектуальний дискурс такого категорійного поняття, у якому мислення, діяльність, розуміння, комунікація і рефлексія були б узгоджені між собою на нових засновках. І таким поняттям, починаючи із 1980 року, став неологізм “миследіяльність” [8; 41; 46]. її робоча схема, з одного боку, покладає на комунікацію (думку-комунікацію) роль опорної конструкції, своєрідного містка між мисленням і миследіянням, з іншого, - головно за допомогою функціональної актуалізації рефлексії, домагається їх узмістовлень у текстах комунікації, де сама рефлексія набуває чистої форми, поєднуючи процеси об'єктивації, онтологізації, предметизації та інструментизації у рамках свідомого співбуття творців миследіяльності. Саме цю архітектоніку філософського методологування переконливо підтверджує унікальна для духовної культури людства практика СМД-методології - організаційно-діяльнісні ігри [35; 44; 45], що у

досвіді постання авторської школи центруються довкола новаційного осереддя - структурно-функціональної схеми мислевчинення, що уможливлює (звісно, за спеціальних умов) створення модульно-розвивального простору рефлексивно компетентного професійного методологування (див. [27; 31]).

Висновки

“[У ситуації] “тут” філософування передбачає один момент, надзвичайно важливий метатеоретично: воно чітко встановлює межу між ситуацією того, хто філософує, і місцем (чи місцями), де цього філософування не відбувається. Інакше кажучи, між сферою покриваною, так би мовити, прагматикою філософії свідомості, та сферою, куди воно виноситься у вигляді своїх кінцевих результатів і формулювань. Останню можна умовно і лише в цьому сенсі позначити як “світ”, “історія” чи “культура”...” (Олександр П'ятигорський [16, с. 13--14])

1. Зважаючи на достатню непізнаваність сфери свідомості як утаємниченого зрізу людського буття, розкодовування законів і принципів сутнісно прихованого життєпотоку свідомості вимагає не стільки використання інтелектуальних ресурсів наукового підходу до вивчення її феноменальних проявів і структурно-функціональних утворень, який у багатьох відношеннях є екстенсивним і навіть тупиковим, скільки дієвих методологічних стратегій-розв'язків на шляху більш адекватного трансцендентній суті розуміння та опису свідомості. Мовиться про узагальнену потребу рішучого переходу від об'єктивних теорій до їх ґрунтовної рефлексії на нових, головно поліметодологічних, засадах, тобто до створення повноцінної метатеорії свідомості.

2. Проблемно-дискурсивне поле філософського методологування, якщо дистанціюватися від численних теоретичних систем, концепцій і моделей того, що є свідомість, у вказаному напрямку розуміннєвого осягнення сутнісних горизонтів “непізнаваної до кінця сфери свідомості” (І. Кант) розпросторюється у безкрай конкурентного протистояння двох дослідницьких стратегій пізнання-конструювання, що формують панорамно різні онтології-картини свідомості як вершинної форми і своєрідного унікального способу людської буттєвості. Перша полягає у вивченні свідомості як реального природного феномену і водночас як надскладної наукової проблеми; її втілюють у життя логіка, епістемологія, лінгвістика, нейробіологія, когнітологія, психологія шляхом і засобами предметоцентрованого теоретизування (передусім ресурсами як ідеалізації та абстрагування, так і емпіричної верифікації, експериментування); тому свідомість інтерпретується або як непозбутня даність психодуховного світу людини, групи, соціуму, або як пояснювальний принцип для розв'язання дослідниками ключових дисциплінарних проблем; у результаті отримувана наукова картина свідомості містить безладну павутину гіпотез, фактів, моделей, концепцій, теорій, у яких саме поняття “свідомість” позначає різні якісні характеристики і функціонали цього ідеального засвіту людського буття, редукуючи й спотворюючи істинну сферну дійсність свідомості і примножуючи у такий спосіб лавину недостовірного раціонального знання.