Особливості створення та діяльності політичних партій Європейського Союзу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичне дослідження особливостей створення та діяльності політичних партій європейського союзу

1.1 Визначення та головні засади створення европартій

1.2 Основи діяльності та організація роботи європартій

1.3 Транснаціональні партії та групи. Вплив европартій на формування політики ЄС

Висновок до розділу 1

Розділ 2. Партійна система ЄС

2.1 Структура партійної системи європейського парламенту

2.2 Партійна організація ЄП та рівень єдності партійних групп

2.3 Партійна конкуренція та формування коаліцій

Висновок до розділу 2

Розділ 3. Шляхи розвитку европейської народної партій

3.1 Виникнення та розвиток Європейської народної партії

3.2 Ідеологічні засади Європейської народної партії

3.3 Діяльність Європейської народної партії в Європейському парламенті

3.4 Місце молодіжних організацій Європейської народної партії в Європейському молодіжному русі та їх вплив на молодіжний рух України

Розділ 4. Охорона праці та безпека в надзвичайних ситуаціях

4.1 Аналіз умов праці на робочому місці

4.2 Розробка заходів охорони праці

4.3 Заходи безпеки в аварійних ситуаціях

4.4 Організація евакуаційних заходів

4.4.1 Розподіл і планування функціональних обов'язків на випадок надзвичайної ситуації

4.4.2 Розробка схеми евакуації з виробничого приміщення

4.4.3 Розрахунок часу на проведення евакуації

Висновок до розділу 4

Загальні виснови

Список викорстаних джерел та літератури

Аннотація

Дипломна робота: складається зі вступу, чьотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури та джерел (72-позицій). Повний обсяг роботи - 105 сторінок, текстову частину викладено на 100 сторінках. Робота містить 6 таблиць та 7 рисунків.

Ключові слова: європартії, політика ЄС, європеїзація, Європейський Парламент (ЄП) загальноєвропейські партії, інституціоналізація, партійна система ЄС, партійні групи ЄП, партійні федерації, політична система ЄС.

Мета дипломної роботи полягає виявленні структури, трансформації та шляхів розвитку народних політичних партії в сучасному Європейському союзі

Об'єктом дослідження є партійна система Європейського союза як віддзеркалення розстановки політичних сил в ЄС .

Предметом дослідження є партійна система ЄС як віддзеркалення боротьби політичних акторів (європартій і внутріпартійних груп) в різних питаннях, що використовують в ході боротьби різні політики і що спираються при цьому на різні ресурси.

Дипломна робота присвячена комплексному дослідженню процесу становлення та розвитку народних партій Європейського Союзу, а також виявленню особливостей та закономірностей її функціонування в рамках багаторівневої політичної системи ЄС. Досліджено особливості функціонування політичної системи ЄС та прослідковано еволюцію теоретико-методологічних підходів до її вивчення. Доведено, що на рівні Європейського Союзу сформувалася та функціонує унікальна наднаціональна партійна система. Розкрито основні етапи формування Європейської народної партії та розвитку правової бази, яка регламентує її діяльність, зроблений порівняльний аналіз принципів організації, управління. Досліджено історичний розвиток та особливості функціонування партійної системи Європейського Парламенту. З'ясовано механізми впливу Європейської народної партії на процеси прийняття рішень в ЄС. Виявлено позиції загальноєвропейських партій з основних питань розвитку ЄС, а також окреслено тенденції та перспективи подальшого розвитку партійної системи Європейського Союзу.

Вступ

Актуальність теми дослідження обумовлена виникненням на рубежі століть нового виклику для політичної науки і практики у вигляді появи політичних партій на європейському рівні (європартій). Європартії виникли в умовах європейської інтеграції, результат якої унаслідок провалу спроби ухвалення європейської конституції став неясний, що багато в чому актуалізує теоретико-емпіричне вивчення даної проблеми. У зв'язку з цим виявлення особливостей формування народних політичнихх партії в сучасному ЄС, шляхи розвитку і структура трансформації дозволяє значно прояснити перспективи європейської інтеграції, визначивши прогнозовану вірогідність кожного з її можливих сценаріїв.

Науково-теоретична актуальність теми обумовлена потребою політичної науки в поглибленні знань про вплив політичних партій на політичні процеси, його тенденціях і закономірностях, а також доцільністю вивчення можливостей зіставлення цього впливу на матеріалі емпіричних даних різних країн. У зв'язку з цим вивчення впливу політичних партій як одного з найважливіших інститутів демократії на масштабний політичний процес, що охоплює 28 держав, дозволяє значно просунути наукову розробку даної проблеми.

Практична актуальність теми дослідження обумовлена її важливістю з погляду української політичної практики в умовах розвитку багатопартійності і зміцнення демократичних процесів в Україні. Вивчення досвіду стабільної і стійкої партійної системи на матеріалі Європейського Союзу може сприяти освоєнню найбільш продуктивних, таких, що довели свою ефективність і що витримали перевірку часом способів впливу партій на політичний процес на користь розвитку в України стабільної, стійкої і ефективної партійної системи.

Серед учених, що вклали внесок до розробки проблем політичних партій і партійних систем, слід зазначити Г.В. Голосова, М.Н. Грачева, С.Е. Заславського, А.Н. Куліка, Ю.Г. Коргунюка, Е.Ю. Мелешкину, П.B. Сморгунова, С.І.Чернишова, Т.В. Шмачкову і ряд інших, чиї роботи сприяли розвитку партології. Навчальний посібник Г.В. Голосова і Е.Ю. Мелешкиной «Політичні партії і вибори» відобразило основні теоретичні положення про політичні партії і електоральну поведінку застосовно як до зрілих, так і до нових демократій, сприяло розвитку однойменної учбової дисципліни. Г.В. Голосів, будучи членом редакційної ради спеціалізованого наукового журналу Party Politics, вніс внесок до розвитку уявлень про останні тенденції в зарубіжних дослідженнях партійної політики.

Також із зарубіжних учених основний внесок в наукову розробку проблеми дослідження внесли Саймон Хікс (Simon Hix), Паскаль Дельвіт (Pascal Delwit), Камілла Сендстром (Camilla Sandstrom), Крістофер Лорд (Christopher Lord), Даниэль-Луї Сейле (Daniel-Louis Seiler), Лучано Барді (Luciano Bardi), Оскар Нідермайер (Oskar Niedermayer), Томас Дітц (Thomas Dietz), Стівен Дій (Stephen Day), Джо Шоу (Jo Shaw) і інші дослідники. Аналізуючи розвиток партійної системи ЄС, учені досліджують участь європартій в діяльності європейських інститутів (особливо в Європарламенті), проблеми їх внутрішнього становлення як організацій і як інституту, а також показники їх внутрішньої стабільності, інтегрованості, стану позапарламентських організацій. У роботах вищеперелічених авторів містяться корисні відомості і висновки, що стосуються положення європартій в політичній системі ЄС.

Одним з перших досліджень, присвячених європейським партійним федераціям, є робота французького політолога Д.-Л. Сейле «Партійні федерації на рівні Співтовариства». У ній він зробив спробу застосувати концепцію соціальних розмежувань С.М. Ліпсета і С.Роккана до європейських партій.

Одним з основоположників порівняльних досліджень європартій можна вважани британського політолога, професора Лондонської школи економіки і політичної науки С. Хікса. Він розробив класифікацію європейських партійних федерацій, досліджував ступінь організаційної єдності в їх поведінці в Європарламенті. У монографії «Політичні партії в Європейському Союзі» С.Хікс спільно з іншим британським дослідником, К. Лордом, проаналізував діяльність європартій як на парламентській, так і позапарламентською аренах єдиної Європи. Хікс і Лорд сформулювали ключові проблеми, що стоять перед дослідником при аналізі тенденцій розвитку політичних партій на європейському рівні.

Значний внесок в розвиток порівняльних досліджень європартій вніс «Центр по вивченню політичного життя» Вільного університету Брюсселя (Centre d'etude de la vie politique de l'Universite libre de Bruxelles) під керівництвом професора П. Дельвита. Останній є - керівником і учасником багатьох досліджень європартій. Роботи, виконані під його керівництвом, внесли відчутний внесок до розуміння природи і специфіки політичних партій на європейському рівні. П. Дельвит і його колеги одними з перших запропонували розглядати дослідження європартій як автономну область.

Вагомий внесок до наукової розробки проблеми внесли британські учені С.Дей та Д. Шоу. Вони реалізували проект Британського дослідницького раника з економіки і суспільних наук (ESRC) під назвою «Констітуционалізация транснаціональних партій в Європейському Союзі». У своїй доповіді «Розвиток концептуального розуміння європейських транснаціональних політичних партій (із спеціальним акцентом на Партії європейських соціалістів)» дослідники запропонували модель внутрішньої структури європартії з погляду конфігурації сил між різними течіями, що класифікуються за принципом бачення шляхів подальшої інституціоналізації європартії.

Істотний внесок в наукове розуміння європартій вніс італійський політолог JI. Барді. Його стаття «Транснаціональні партійні федерації, партійні групи в Європейському парламенті і будівництво європартій» у відомій збірці «Як партії організовуються» під редакцією Р. Катца і П. Меіра пролила світло на феномен європартій як нового актора європейської політики.

Значний внесок до розробки методики дослідження інституціоналізації європартій внесли німецькі учені О. Нидермайер і Т. Дітц. О. Нидермайер запропонував систему індикаторів, що відображають рівень інституціоналізації європартій на трьох стадіях, - контакту, кооперації і інтеграції. На кожній з цих стадій німецький дослідник аналізував такі показники, як можливість індивідуального членства, інкорпорація субодиниць в процес ухвалення рішень, склад органів, що управляють, і схема ухвалення рішень в них, формулювання публічної політики. Т. Дитц додав в цю систему індикаторів новий показник - наявність у європартії власних фінансових коштів.

Шведський дослідник К. Сендстром успішно застосував концепцію О.Нидермайера і Т. Дитца при аналізі Європейської ліберально-демократичної і реформіста партії.

Таким чином, наукова розробка проблеми європартій значно інтенсифікувалася останніми роками, внаслідок чого в науковому середовищі намітилася тенденція розгляду «досліджень європартій» як автономного напряму, оскільки необхідність систематичного вивчення цієї теми не викликала сумнівів.

В той же час, не дивлячись на те, що в дослідженнях європартій накопичений значний науковий потенціал, їх головною проблемою залишається недостатня кумулятивність і зайва фрагментарність. Це не дозволило в попередніх дослідженнях повною мірою охопити такий значущий аспект діяльності європартій, як боротьба європартій навколо сценаріїв європейської інтеграції.

Мета дослідження полягає у виявленні структури, трансформації та шляхів розвитку народних політичних партії в сучасному Європейському союзі

Для реалізації цієї мети потрібно вирішити наступні завдання:

· виявити головні засади створення европартій;

· характеризувати основи діяльності та організацію роботи європартій;

· дослідити еволюцію європейських партій;

· проаналізувати вплив европартій на формування політики ЄС;

· зробити аналіз основних тенденціі розвитку транснаціональних політичних партій ЄС;

· дослідити структуру партійної системи європейського парламенту;

· зробити аналіз механізмів функціонування партійної ситеми Европейського Союзу;

Об'єктом дослідження є партійна система Європейського союза як віддзеркалення розстановки політичних сил в ЄС .

Предметом дослідження є партійна система ЄС як віддзеркалення боротьби політичних акторів (європартій і внутріпартійних груп) в різних питаннях, що використовують в ході боротьби різні політики і що спираються при цьому на різні ресурси.

Теоретико-методологічна основа дослідження. Теоретичною основою дослідження є теорія партій, розроблена М. Острогорським, М. Вебером, Р. Міхельсом, М. Дюверже, К. Джандой, К. фон Бойме і іншими ученими, а також теоретичні моделі партій М. Дюверже, О. Кирхаймера, А. Панебьянко, Р. Катца і П. Меіра, Дж. Хопкіна и К. Паолуччи, Е. Маргеттс.

Методологічну основу дослідження склали наступні підходи: порівняльний підхід, що дозволив порівняти європейські партії між собою по різних ознаках; конвенціональний підхід, що дозволив розглянути європартії як продукт домовленостей, а також консоціальний підхід, що дозволив врахувати зовнішні умови діяльності європартій у вигляді багатоскладних суспільств. У методологічну основу дослідження також включені філософські підстави досліджень партій, концепції федералізму і інтерговерменталізму, концепції внутріпартійних груп, моделі інституціоналізації політичних партій в цілому і європартій зокрема, моделі внутріпартійних течій і ухвалення рішень в європартіях.

У дослідженні застосовані наступні методи: метод аналізу ієрархічних процесів, що дозволив побудувати модель багаточинника впливу партійної системи ЄС на розвиток ЄС; метод експертних оцінок, що дозволив оцінити відносну релевантність.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому розроблена і застосована модель багаточинника впливу партійної системи ЄС на процес розвитку ЄС. Наукова новизна роботи також полягає в тому, що в ній запропонована нова модель розгляду партій.

Розділ 1. Теоретичне дослідження особливостей створення та діяльності політичних партій європейського союзу

1.1 Визначення та головні засади створення европартій

Політична система Європейського Союзу ґрунтується на базових договорах, виведених із загальних інститутів, з компетенцією і організацією роботи яких ви вже познайомилися вище. Партії діють, відштовхуючись від цих основних принципів. В той же час важливий враховувати те, що не обмовляється в правових актах.

В основному, в правових основах Євро Союзу, залишаються партії Європейського Союзу (або європартії), непоміченими. Проте, європартії - важливі політичні діячі, які змінюють початкові ухвали, роблять виробництво застосовним на практиці. Як і в державі, в Європейській політиці переплітаються формальні і неформальні сторони. Євросоюз, як політичне ціле, складно зрозуміти, не знаючи європартій[3, с. 41].

Порівняно з правом, адміністрацією і економікою, політика - це область в якій для розуміння діяльності Європейського Союзу потрібно уміти об'єднувати два рівні: рівень Європейського Союзу і рівень союзних країн. Велика частина Європейської політики діє на рівні союзних країн як внутрішньо, так і трансграничний. Об'єднані інститути не складають повністю національної держави, оскільки це і не було метою під час їх створення. Переважна частина демократичного процесу і політичної легітимності виходить з рівня союзних країн.

Далі розглянемо різнобічну діяльність Європейського політичного простору на прикладі європартій.

Для розуміння європартії потрібно спочатку зрозуміти що таке партія. Партії - це політичні об'єднання громадян, які включають людей з близькими світоглядами і інтересами по виконання влади. Вони оповістили суспільні цілі ширшого круга інтересів, виділяють нових державних діячів, і пропонують виборцям інформацію, ясність і можливість участі, об'єднуючи їх з політичною системою. Зазвичай партії діють в рамках держави або деякого - або іншого політико-суспільного простору (країни-союзники, частини держав і т.д.), створюючи систему партійного правління[8, с. 35].

Європартією називається об'єднання партій країн-союзників у фракцію або зонтичну організацію. Партії з схожими поглядами об'єднуються в Європейському Парламенті в групу депутатів, і пробують записати на папір загальні цінності і сформувати для виборів в Європарламент єдину платформу. Члени правління фракцій збираються 1-2 рази на рік на загальних зборах і створюють структуру для сумісної дії, правління Європартії, і центральної контори. Ті, у свою чергу, можуть почати подальші, специфічні для європартій сумісні дії.

Таким чином, європартія виявляється не просто державною партією, а об'єднанням, яке поза Європейським Парламентом в основному діє через партії-союзники. Все ж таки спільна робота продуктивно, в міжнародних партійних союзах (інтернаціоналі) з довгою історією. Інтернаціонал - перш за все - місце для обміну інформацією: через європартії проходить необхідна політична координація і щоденна діяльність в суспільних інститутах.

Початком народних європартій можна вважати спільну роботу в Європейському Парламенті. Якщо спочатку парламент був більший для декорації, і посли об'єднувалися в групи по країнах членам Європейського Союзу, то тепер повноваження парламенту збільшилися, і винесені ухвали включають світоглядні вибори. Не дивно, що раніша поверхнева спільна робота на сьогоднішній день змінилася парламентарними процесами на глибокому державному рівні. Важливими етапами розвитку можна вважати прямі вибори до Європейського Парламенту починаючи з 1979 року, і загальних інститутів, зокрема швидке зростання повноважень у зв'язку з Маастрихтським договором 1992 року[3, с. 42].

Народні европартії також прописані в праві Європейського Союзу. У параграфі 10 пункті 4 договору про Європейський Союз декларується, що на Європейському рівні партії допомагають створенню загальноєвропейської політичної свідомості і виразу волі громадян союзу. У параграфі 224 указується, що Європейський Парламент і Рада приймають діловодство законів, відповідне Європейському рівню, регулюючому дії партій.

Для того, щоб бути визнаною, європартія повинна відповідати наступним вимогам:

бути юридично зареєстрованою в тій країні, де знаходиться;

· бути представленою принаймні в чверті країн-членів Європейського Парламенту, або в парламентах країн, або в районних парламентах або районних асамблеях або повинна досягти в чверті країнах-членах трьох відсотків голосів в кожній країні на виборах до Європейського Парламенту.

· слідувати (особливо в своїй програмі і діяльності) головним принципам Європейського Союзу, а саме свободі, демократії, пошані прав людини, і основним свободам і законам;

· партія повинна була брати участь у виборах до Європейського Парламенту або виявити бажання бути вибраною.

На виборах до Європейського Парламенту сума, що виділяється, не повинна перевищувати 75% бюджету, що передбачається європартією, а підтримка приватних осіб 40% бюджету. Обмеження накладаються і на пожертвування[5, с. 23].

Головним полем для дії європартії є об'єднання послів Європейського Парламенту. Сьогодні можемо говорити про п'ять груп послів, що сформувалися і стабільних: консерватори (народна партія), соціал-демократи, ліберали, зелені, і ліві партії. Досить тривалою історією володіють також євросупротивники і євроскептики. Проте ці групи нестабільні. Супротивником євро може бути представник різних партій: праві і ліві, помірні або народні і т.д., з цієї причини міняється назва груп послів і платформа залежно від того які сили зараз проходять до Європейського Парламенту. Декілька груп послів, що балотуються, може утворитися і в тому випадку, якщо яка-небудь сила отримує представництво, і всі партії, що потрапили до парламенту, не приходять до єдиної згоди. Так це відбулося з консерваторами, де поряд з основною групою народної партії знаходиться менша група послів, що насторожено відноситься або менш відповідна по передвиборній платформі партія[5, с. 24].

Групи депутатів в Європейському Парламенті і їх партнери

Європейська Народна Партія (European People's Party, EPP) - 265 [IRL]

Соціал-демократи (Progressive Alliance of Socialists and Democrats, S & D) - 184 [SDE]

Союз Лібералів і Демократів Європи (Alliance of Liberals and Democrats for Europe, ALDE) - 84 [KE, RE]

Зелені/Союз Вільної Європи (European Greens-European Free Alliance, GREENS-EFA) 55 [EER]

Консерватори Європи і Реформісти (European Conservatives and Reformists, ECR) - 54 [ERL]

Ліва Партія Европы/Нордичний Зелений Союз Лівих (European United Left-Nordic Green Left, EUL-NGL) - 35 [Eesti Vasakpartei]

Вільна і Демократична Європа (Europe of Freedom and Democracy, EFD) - 32 [Libertas Eesti]

Без фракції - 27

Робота народних європартії ґрунтується на співпраці різних членів союзу з схожим світоглядом. Основні ідеології сучасного суспільства вже давно досліджені - ще до створення Європейського Союзу - підсумком чого є проголошене зближення партійних сімейств, яке допомагає зрозуміти основи спільної роботи.

Партійне сімейство - це група різних партій з схожими поглядами. Така група може бути присутньою практично, але також бути як узагальнення для дослідника. Так, з робіт німецького вченого Клауса фон Бейме, що стали відомими партійні сімейства через зближення, розглядаються зазвичай як зміна домінантних світоглядів[9, с. 12].

Партійна ідеологія відрізняється від ідеалу партійної філософії своєю практичною націленістю: виходячи з однодумчої традиції, партійну ідеологію прив'язують до суспільних поглядів і необхідності політичної конкуренції.

Ідеологія діє в гнучкому середовищі протистояння іншим політичним рухам і впливам правління, таким як відсутність голосу і зважування сил, що знаходяться в уряді; конкуренція різних профспілок і елітних груп, або ж просто самореклама і потреба висловитися.

Партійна сім'я охоплює партії з найбільш близькими політичними поглядами, чиї погляди міняються в загальному напрямі. Така зміна в поглядах може з часом привести і до протилежного політичного бачення. Так, чверть століття назад, соціал-демократи в своїх поглядах були обережніші за консервативну партію, на сьогоднішній день же навпаки. Все ж таки обидві партії намагаються максимально зближувати своїполітики, виділити свій вибір, таким чином, підтримуючи як загальну партійну сім'ю, так і політику в цілому[6, с. 22].

Зазвичай виділяється 8 партійних сімейств (фракцій):

· консервативні партії;

· соціалістичні і соціал-демократичні партії; ліберальні і радикальні партії; христиано-демократичні партії; зелені партії; комуністичні партії; аграрні партії;

· регіональні і етнічні партії; украй праві партії

На сьогодні найсильнішими є сімейства соціалістів і консерваторів. Відносно впливовими є також ліберали, християнські демократи, зелені, і нові ліві. Найпоширенішими є соціалісти, які представлені практично у всіх країнах. У кожній країні партій більш ніж з одного сімейства: у деяких 2-3, в інших 6-7. Відсутність якого-небудь представника примушує інших покривати ідеологічні переваги бракуючої ланки. Наприклад, німецькі христиано-демократи представляють також консерваторів, у яких відсутня парламентарська партія[5, с. 12].

Історія розвитку консервативних партій пістрявить великою різноманітністю. Аж до Другої Світової війни консерватори підтримували права дворян і королівську владу, і були протилежні по відношенню до демократії. Пізніше вони пристосувалися до демократії (мабуть, навіть краще, ніж їх суперники - ліберали). Розширення можливостей права голосу консерватори змогли пережити, розвиваючи патріархальну соціал-консервативну ідеологію. За останнє десятиліття на консерваторів сильно вплинув рух нових консерваторів і ще сильніше - виникнення нових правих.

Це означає знаходження компромісу з правими лібералами і відмову від історичної політики консерваторів - протекціонізму. Консерватори і на сьогоднішній день досить строкате сімейство, яке варіює від країни до країни. Також в деяких державах консерватори представлені партіями християно-демократів, тому грані відмінностей їх сімейства практично стерті[33, с. 52].

Соціалісти і соціал-демократичні партії з'явилися в кінці 19 століття в робочих рухах, які билися за кращі життєві умови і правове суспільство, таким чином, перетворившись на домінуючу політику демократії. Досить тривалий час політику розвитку соціалістичних партій визначала внутрішня різноманітність партій і конкуренція з сильним комуністичним рухом, що відокремився від них, який відрізняв соціалістів з їх спокійними методами і надіями реформувати суспільство за допомогою парламенту. Починаючи з Другої Світової війни, вони грали важливу роль в уряді, і у встановленні держави благоденствування. З початком кризи держави благоденствування в 1970 році, соціал-демократія почала лібералізуваться, цінуючи самореалізацію і самовираження, права меншин, цивільне суспільство і активацію державної сили. Ці близькі соціал- лібералам ідеї пропонує і новий соціал-демократичний рух або, як його називають, третій шлях[3, с. 56].

Почало ліберальним партіям поклали цивільні об'єднання в 18 столітті, які захищали свої інтереси, і вимагали дотримання цивільних прав. Поряд з ними стояли радикали, масові демократи, і зазвичай супротивники монархії і церкви (особливо в католицьких регіонах). Після 19 століття практично всі цілі лібералів були досягнуті, і почався період спаду. Також їх круг виборців порідшав. Новий виток в історії лібералів почався із застосування двох нових стратегій. Більшість партій концентрувалися на практичному застосуванні свобод і зрушилися наліво, утворивши соціальний лібералізм. Інша частина концентрувалася на розвитку ринку торгівлі, і наблизилася до консерваторів - звідси зародився рух правий лібералізм. На сьогоднішній день в Європі єдина ліберальна партія, будь то соціальні ліберали як у Фінляндії або Данії або праві ліберали як в Болгарії або Румунії. За відсутністю своєї партії, зазвичай соціал-ліберали входять в соціал-демократичну, а праві ліберали - в консервативну партію.

Розквіт християно -демократів припав на післявоєнний період, коли в Німеччині і Італії за допомогою церков утворилися протиборчі соціал-демократам украй праві народні партії. Християно -демократи роблять упор на цілісність суспільства, солідарність, протегують громадянству благоденствування і помірному розподілу соціально-економічних благ. Це стало новим поштовхом для консерваторів, і на сьогоднішній день велика частина партій з консервативними найменуваннями діє на платформі християно-демократів. Прикладом є Ісамаліїт до об'єднання з партією Республіка. У новій формі виникли також радикально християнські маленькі партії, наприклад в Північних країнах.

Зелені виникли в 1970-х роках спільно з комуністами і кризою соціал- демократії, і що отримали почало в різних цивільних рухах для захисту навколишнього середовища. Зелені - політична сила, яка за допомогою лівих активістів і соцяал-лібералів отримали визнання Європи, як політичній партії, наприклад в Германії і Фінляндії. Політичний вплив має зосереджений на людині соціал-екологічний напрям зелених, яке додатково до захисту навколишнього середовища, робить упор на участь громадян в життя держави, пряму демократію і терпимість по відношенню до народних меншин. Глибокий екологічний напрям залишається швидшим теоретичним, властивим людям з украй «зеленими» переконаннями[14 с. 26].

Комуністи відокремилися від соціал-демократів на початку 20-го століття, намагаючись силою дістати владу. У Естонії добре пам'ятають негативний досвід спроби побудувати комунізм, а в Китаї - найчисленнішій країні - і на сьогоднішній день править єдина комуністична партія. У Західній Європі комуністи в 1970 році відмовилися від насильницьких революцій, і пішли шляхом співпраці з іншими партіями. Традиція єврокомунізму стала розвиватися після розпаду соцтабору і переросла в соціалістичні ліві партії, які займають важливе місце в Італії і на Кіпрі.

Аграрні партії були на піке популярності за часів великого народонаселення і розквіту сільського господарства. Після швидкого зльоту в кінці 19-го століття, під час відгуку ремісників на промислову революцію, велика частина аграрних партій зникла або маргіналізувалась після закінчення Другої Світової війни. Багато хто з них зміг прийняти ширший погляд і перетворитися в сильних консерваторів (Австралія) або соціал-лібералів (Фінляндія).

Регіональні і етнічні партії представляють яка-небудь певна ділянка або інтереси певної групи, і варіюють залежно від держави. Вони, в основному, - центристська сила, будь то з лівими схильностями як в Квебеке, Шотландії, Уельсі і Латвії або ж з правим відтінком як Флаамський блок в Бельгії[14, с. 28].

Украй праві партії представляють направлені проти національних меншин і іноземних осіб сили; сюди входять групи з ностальгією по націоналізму, расисти і шовіністи благоденства. Їх підтримують консервативні і протекційно настроєні дрібні підприємці і робочі. Це спільний знаменник, який об'єднує в собі велику різноманітність сил: починаючи з Італійських нових фашистів, що ностальгують, продовжуючи помірно настроєними Австрійськими партіями свободи, і закінчуючи Данськими благоденства партіями-переможницями шовіністів.

1.2 Основи діяльності та організація роботи європартій

Беруче початок від депутатів Європейського Союзу, у європартій на сьогоднішній день, в більшості випадків, існують загальні зонтичні програми для виборів до Європейського Парламенту, невелика головна контора, відладжено працюючий орган правління (раз або два в рік проходять збори лідерів партій-союзників), і методи підтримки слабкіших союзників. Все ж таки кожна партія повинна бути здатною містити себе сама, і на всіх виборах справлятися самостійно. Точкою опори для політики є країни-члени, із-за чого європартії швидше є новим рівнем спільної роботи з партіями-союзниками, а не новими партіями-гігантами. Паралельно цьому ведеться робота і в світових партіях, об'єднаних по світоглядах. Найвідомішими є Соціалістичний Інтернаціонал і Ліберальний Інтернаціонал. Розглянемо створення європартій і організацію роботи на прикладі соціал-демократів, чия спочатку обережна позиція з вивіреною спільною роботою, ясно відображає розвиток союзу[17, с. 43].

Коли в 1952 році було створено Європейське Об'єднання Вугілля і Сталі (ЕОУС), належало початок спільній міжнаціональній роботі соціал-демократичних партій

Соціалістичний Інтернаціонал (СІ) з усесвітнього конгресу 1953 року, який, у свою чергу, сформував бюро по зв'язках (liaison bureau). Таким чином, на початок 1960 року розвинулася помітна широка міжнародна співпраця. Партії- союзника відчували необхідність показати лівобічну альтернативу технократичний-капіталістичному Європейському суспільству. Зрозуміло, депутати від соціал-демократів співробітничали також і в Європейському Парламенті, хоч і групувалися у той час, спираючись на країну походження.

Все ж таки залишалася кооперація соціал-демократів Європи, перш за все, на словах. Прийняті заяви не були безпосередньо зв'язані між собою, і деякі партії бажали тіснішої співпраці. Це бажання посилювалося, залежно від того, як розширювався простір і ваговитість політичних рішень в Європейському Економічному Союзі по розробці плану дій, і, врешті-решт, в 1973 настав час першого розширення ЄЕС. У 1969 рішення Європейського Парламенту перейти до прямих виборів (починаючи з 1979) підсилило необхідність об'єднати партії з схожим світоглядом і координувати їх роботу по всій Європі[14, с. 53].

Так соціал-демократичні партії створили в 1973 році на конгресі в Бонні Конфедерацію Соціалістичних партій Об'єднаного Європейського Суспільства (Confederation of the Socialist Parties of the European Community, CSPEC), виходячи з якого, згодом в 1974 сформувався інформаційний центр для секретаріату CSPEC. У 1978 конфедерація прийняла першу виборну платформу, а в 1980 році на конгресі в Люксембурзі - і статут. У теж час багато партій, а особливо німецька СД, проявляли настороженість відносно передачі CSPEC великих повноважень. Спільну роботу уповільнювало і те, що партії декількох союзних країн (Об'єднане Королівство, Данія) були євроскептиками, тому створення загальних цінностей вимагало часу і переговорів. Таким чином, співпраця CSPEC залишалася на практиці помірною.

У другій половині 1980-х відомий в ЄЕС євроскепсис, що загальмовує дії, змінився новою хвилею інтеграції, якою управляли Єдиний Європейський Акт 1987 і що накладає обмеження на спільну роботу Маастріхтський договір 1992. Для звикання до нових правил, CSPEC створила спеціальну робочу групу, яку очолили Бен Файот і Тійс Уойтгенс. Виходячи з рапорту робочої групи, члени конфедерації вирішили на конгресі 1992 року в Гаазі скасувати CSPEC і заснувати Європейську Соціалістичну партію (Party of European Socialists, PES). Із слів генерального секретаря того часу - Аксела Ханіши - це означало перехід від слабкої кооперації до справжньої Європейської партійної системи. Хоч спочатку зміни і були невеликі, єдиний ідентитет разом з вкоріненням Європейського Союзу поступово привели до співпраці.

Найвищою організацією, що ухвалює рішення в Європейській Соціалістичній партії, є конгрес, який збирається двічі в п'ять років. Конгрес вибирає президента, змінює і приймає статут, і вирішує питання членів партії. Якщо конгрес відбудеться до виборів до парламенту, то на нім приймається виборна платформа. Щороку, коли конгрес не відбувається, проходять збори ради, розмір якої - чверть конгресу. Додатково до зборів ради, перед кожними зборами розділів Європи проходить конференція керівництва, де беруть участь PES, члени партій-союзників і головні міністри. Ці збори є, перш за все, спільною роботою людей з партій-союзників. Хоча вони проходять планово, але все таки рідкісні, представницькі, і покривають головні пункти стратегії[13, с. 26].

Щоденна процедура роботи зборів ради є президентурою, яка зустрічається кожні 2-4 місяці і яку обирає конгрес. Її членами є президент і головний секретар, а також один представник з кожної партії-союзника і повноправного члена об'єднання (молодіжне об'єднання ECOSY, жіноче об'єднання PES Women, та інші - всього 5 об'єднань).

Політична виконавча влада складається з керівництва і секретаріату. У партії є президент, який є політичним керівником і представницькою особою (починаючи з 2004 Пол Нюруп Расмуссен, колишній міністр Данії), якій допомагають вибрані на конгресі заступники президента. Генеральний секретар партії керує організаційними роботами, за які відповідає секретаріат, і 4-5 разів на рік координуючу групу РЕБ, що збирається, куди входять партії-союзники і секретарі повноправних членів.

Секретаріат розташовується в Брюсселі, і організовує щоденну роботу РЕБ, перетворення рішень в життя і підтримку зборів. У секретаріаті, керованому генеральним секретарем, літом 2011 року працювало 26 чоловік, сфера діяльності яких приведена нижче:

· Відділення координації і планування (6 чоловік)

· Європейське політичне відділення (6 чоловік)

· Відділення міжнародної політики (3 людини)

· Відділ по зв'язках (6 чоловік)

· Відділ управління (4 людини)

· Додатковий 1 людина займається активами РЕБ.

Як узгоджуються європейські партії з європеїзацією? Європеїзацію (становлення європейської) можна зрозуміти по-різному, але найчастіше чинником впливу або що піддається впливу, є Європейський Союз. Європеїзація указує на цілий букет процесів, крізь який політична, соціальна, економічна динаміки охоплюються дискурсами, ідентитетом, політичними структурами, і логікою суспільної політики стан-співдружниць [34, с. 46].

Європеїзація не обов'язково означає міжнародну дружбу або асиміляцію. Рішення на рівні країн-союзників можуть різниться, і так і було впродовж тривалої історії. Безліч досліджень, проте, указує на те, що один у одного вчаться, і вдалі рішення розповсюджуються - наявність союзу неминуче вносить свої поправки до політики і управління. Навіть євросупротивники обмінюються досвідом.

Говорити можна і про європеїзацію партій. Це поняття означає більше, ніж посилення європартій. Партії країн-союзників можуть обмінюватися передовим досвідом, стратегіями, і без втручання європартії. Велика частина авторів, все ж таки концентрується на європартіях, хоча вивчаються також зміни позицій відносно Європейського Союзу, і ширше - організацію партій, напрям діяльності та інші, пов'язані з Європейським Союзом зміни [5 с. 29].

Ladrech пропонує п'ять вимірювань, за допомогою яких можна припускати, що європеїзація має місце:

Зміна в програмі: як у виборних платформах партії, так і інших програмах прискорена згадка Європейського Союзу (або Європи), посилання на нього, у тому числі і врахування Союзу в своїй внутрішній політиці.

Організаційні зміни: Європейський стандарт вніс поправки до формальної або неформальної структури, функцій, або настали інші зміни (наприклад, виконання партійного статуту, врахування членів Європейського Парламенту, переорганізації з урахуванням звичаїв партійного сімейства або організації на прикладі європартії).

Зміни в патернах конкуренції: чи намагаються дістати нових виборців настроєм «за» або «проти» Європейського союзу, чи є «карта Європи» важливим атрибутом політичних кампаній.

Зміна пріоритетів в правлінні партії: у разі розбіжності в поглядах правління партії з партійною програмою.

Виникнення партійних систем поверх що вже існують: зв'язки, співпраця, і об'єднання з партіями за межами держави спричинили за собою створення нових організацій, зміни в програмі, політичні кроки або змінили хід попередніх[4, с. 77].

1.3 Транснаціональні партії та групи. Вплив европартій на формування політики ЄС

Реалізація євроінтеграційного курсу України потребує консолідації зусиль дипломатів та неурядових суб'єктів політики у просуванні інтересів країни в європейській спільноті. Значний потенціал у формуванні сприятливого для європейської інтеграції іміджу держави та досягненні політичної підтримки позиції країни у ЄС має міжпартійне співробітництво, зокрема, взаємодія із європейськими транснаціональними партіями, які стають дедалі впливовішим суб'єктом європейської політики.

Провідні політичні сили країн Західної Європи - консерватори та соціал-демократи - завжди мали значний вплив на процеси формування та розвитку Європейського Союзу. Так, ідейними натхненниками створення ЄС на початку 50-х років минулого століття були французький прем'єр-міністр, консерватор Р. Шуман та канцлер фРн, голова німецьких християнських демократів К. Аденауер. На рубежі XX-XXI ст. важливу роль у поглибленні процесів європейської інтеграції відіграв лідер французької правоцентристської партії Ж. Ширак, за часів президентства якого Франція підготувала проект Ницького договору, що поклав початок розширенню Євросоюзу. Чимало положень підготовленої французькими консерваторами концепції майбутнього політичного устрою ЄС знайшли відображення у проекті Конституції ЄС 2004 р. [33, с. 77]. Хоча спроба ратифікації Конституції виявилася невдалою, основні її змістовні положення були запозичені Лісабонським договором, який набув чинності у грудні 2009 р.

Не менш важливу роль у становленні політичної системи та розвитку Європейської спільноти загалом відіграли й соціал-демократи. На початку 1950-х рр. західноєвропейські соціалістичні та соці- ал-демократичні партії активно включилися у процес євробудівництва, зокрема працювали у напрямі зміцнення статусу Європейського парламенту. Саме група європейських соціалістів наприкінці 1960-х років ініціювала розгляд питання щодо запровадження прямих виборів до Європарламенту та неодноразово виступала із пропозицією збільшення його повноважень [23, с. 193].

Зрештою, представники консервативних, соціалістичних, а також ліберальних європейських партій першими об'єдналися у політичні групи відповідного ідеологічного напряму у Європарламенті.

З моменту заснування Європейського парламенту його позиції в системі керівних органів ЄС істотно зміцнились. Із набуттям чинності Лісабонським договором його повноваження розширились до повноважень Ради Міністрів ЄС майже в усіх сферах політики Євросоюзу. Нині прийняття більшості рішень у сфері загальноєвропейської зовнішньої політики потребує участі Європарламенту. Зокрема, попереднього схвалення Європарламенту вимагає укладення договорів про приєднання нових дер- жав-членів до ЄС, а також окремих міжнародних угод ЄС із третіми країнами (в тому числі й Угоди про асоціацію) або міжнародними організаціями [13, с.119].

Посилення ролі Європарламенту у законодавчому процесі та політичному житті ЄС прискорило розвиток європейських транснаціональних політичних партій [11, с. 43], у яких з'явилися реальні шанси для реалізації своїх політичних цілей. Їх політичні групи у складі Європарламенту ставали дедалі більш консолідованими, конкуренція між ними зростала. У процесі політичної структуризації Європар- ламенту інтеграція національних фракцій в європейські політичні групи відбувалася за принципом ідеологічної близькості. У парламенті сформувалося шість основних політичних груп, які об'єднують представників наступних сімей політичних партій:

- соціал-демократи - до складу цієї групи входять усі провідні соціалістичні, соціал-демократичні та лейбористські національні європейські партії.

- правоцентристи - об'єднує європейські християнсько-демократичні, консервативні партії;

- ліберали - включає представників партій ліберального і центристського спрямування;

- ліві - об'єднує крайні ліві соціалістичні та комуністичні партії;

- зелені та регіоналісти - поєднує національні партії екологістів та регіоналістів;

- євроскептики та крайні праві - включає європейські націоналістичні партії та партії антиєвро- пейського спрямування.

Партійну систему Європарламенту часто визначають як "дво- плюс кілька" партійну, де домінують дві найбільші політичні групи (група Партії європейських соціалістів та група Європейської народної партії), що представляють найвпливовіші ідеології - соціал-демократичну та консервативну. Кожна з цих груп завжди контролювали не менш, ніж 30-35% місць у Європарламенті, в той час, як інші, менші за чисельністю політичні групи - від 3 до 10% [13, с. 61]. Таким чином групи ліво- та правоцент- ристів найбільше впливають на формування політики у Європарламенті, проте кількість місць, що вони контролюють, не дає можливості жодній з них домінувати над іншою.

Вибори 2009 року суттєво не змінили розстановку політичних сил у Європарламенті. Як і в Парламенті попередніх двох скликань, нині найбільшими є група Європейської народної партії (EPP) (265 мандатів), група "Прогресивний соціал-демократичний альянс" (S&D) (184 місця) та Європейська ліберально-демократична група (ALDE) (84 місця). Втім, усі три партії втратили певний відсоток місць порівняно з результатами виборів до Європарламенту 2004 р. При цьому найбільшої поразки на останніх виборах зазнали соціал-демократи, чия кількість зменшилась на 2,6% (правоцентристи втратили 0,7% місць, ліберали - 1,3%) [6]. Нинішнє представництво лівоцентристів у Європейському парламенті (25% місць) є найменшим за весь період його існування. Після виборів 2009 р. розрив між право- та лівоцент- ристами збільшився (у парламенті шостого скликання група Європейської народної партії мала 36,7% місць, соціал-демократи - 27,6%, нині правоцентристам належить 36% місць, лівоцентристам - 25%) [15;19]. На відміну від трьох провідних європейських партій, менші партії на останніх виборах покращили свої результати. Так, кількість зелених і регіоналістів (група "Зелені-Європейський вільний альянс" (Greens/EFA) у Європарламенті сьомого скликання зросла на 2%. В цілому позиції правого флангу у нинішньому складі Європарламенту посилились: відсоток місць новоутвореної євроскептично налаштованої консервативної групи Європейських консерваторів та реформістів (ECR)* (7,5%) та групи "За вільну і демократичну Європу" (EFD) (4,3%) перевищує кількість місць, що мали групи "Союз за Європу Націй" (5,6%) та "За незалежність і демократію" (2,8%) у парламенті минулого скликання.

Таким чином, у Європарламенті сьомого скликання найпотужнішою залишається група Європейської народної партії. Її представники головують у 10 з 22 парламентських комітетах, ще в п'ятьох - обіймають посади заступника голови. Окрім Європейського парламенту правоцентристи мають сильні позиції у двох інших інститутах ЄС, які беруть участь у законодавчому процесі: Раді ЄС та Європейській комісії. Більшість міністрів Ради ЄС (18 з 27) є представниками правоцентристських партій, що входять до складу Європейської народної партії. Правоцентристи переважають і в Європейській комісії: 12 з 27 її членів та Голова Ж. М. Барозо, який за підтримки ЄНП вдруге був обраний на цю посаду у 2009 р. [5, с. 19].

Зазначимо, що європартії не лише формують політику Європарламенту, але й здійснюють непрямий вплив на прийняття рішень в інших інституціях ЄС. Так, провідні європартії (Європейська народна партія, Партія європейських соціалістів та Європейська ліберально-демократична та реформістська партія) регулярно проводять координаційні наради керівників партій із головами держав з метою узгодження їх позицій напередодні засідань Європейської ради. З метою вироблення членами однієї партії спільної лінії у певних сферах політики ЄС європартії також організовують зустрічі із міністрами в окремих галузях напередодні засідань Ради Міністрів ЄС. Окрім цього європартії підтримують тісні зв'язки із єврокомісарами, які представляють політичні партії, що входять до складу їх політичних груп в Європарламенті [10, с. 12]. До того ж експерти відзначають тенденцію зростання впливу європарламентаріїв на внутрішньополітичні процеси в країнах-членах ЄС [2, с. 56].

Наднаціональний чинник (партійна приналежність) відіграє дедалі більшу роль при прийнятті рішень у Європарламенті. Аналіз результатів голосувань за останні 25 років свідчить про посилення ідеологічних кліважів у парламенті кожного наступного скликання, в той час, як вплив національних, регіональних інтересів, а також індивідуальних уподобань на вибір європарламентаріїв поступово нівелюється [13, с. 43]. Нині саме партійна належність, а не національні інтереси або про/анти-євроінтеграційні позиції є визначальним чинником поведінки як окремих парламентаріїв, так і політичних груп Європарламенту.

Свідченням цього процесу є зростання консолідованості політичних груп європартій у Європарламенті кожного наступного скликання. У парламенті сьомого скликання показники згуртованості політичних груп є достатньо високими: від 0,82 до 0,93 (при максимальному значенні 1), за винятком групи "За вільну і демократичну Європу" (EFD) - 0,49). Вони значно перевищують коефіцієнт консолідованості європарламен- таріїв за національною ознакою [17. с. 63]. Голосуючи, більшість європарламентаріїв дотримуються курсу своєї політичної групи, таким чином розподіл голосів здебільшого відбувається за ідеологічною лінією ліві/праві.

Найбільш згуртованою політичною групою із найсильнішою внутрішньопартійною дисципліною у нинішньому складі Європарламенту є група Європейської народної партії (EPP).

Ще одним фактором, що впливає на результати голосувань у Європарламенті, є формат утворюваних політичними групами коаліцій. Визначальну роль при створенні коаліції відіграє ідеологічна дистанція між партіями . Зазвичай у Європарламенті формується два типи коаліцій:

-"широка коаліція", що створюється на базі груп Європейської народної партії (EPP), "Прогресивний соціал-демократичний альянс" (S&D) та Європейської ліберально-демократичної групи (ALDE);

-лівоцентристська та правоцентристська коаліції на чолі із групою Європейської народної партії та групою "Прогресивний соціал-демократичний альянс".

Аналіз коаліційної поведінки політичних груп у Європарламенті першого-п'ятого скликань показав, що ліво- та правоцентристи частіше об'єднувались у широку коаліцію при голосування, якщо мали схожі партійні позиції у певній сфері європейської політики. При збільшенні ідеологічної дистанції між партіями частота утворення широкої коаліції зменшувалась [13. с 43].

У 2009-2011 році у Європарламенті збереглася тенденція до утворення "широкої коаліції" при голосуванні з більшості питань політики ЄС, в тому числі з питань зовнішньої політики. Проте, у певних сферах політики ЄС (екологія, охорона здоров'я, громадянські свободи, гендерна рівність, розвиток, міжнародна торгівля) конкуренція між політичними групами різного ідеологічного спрямування посилилася [17, с. 18]. Європейські експерти, прогнозують подальше посилення впливу ідеологічного чинника на коаліційну поведінку політичних груп Європарламенту.

Отже, європартії відіграють дедалі вагомішу роль у політичному житті ЄС. Вони не лише формують політику Європейського парламенту, але й впливають на прийняття рішень в інших інституціях ЄС.

Останні вибори до Європарламенту в цілому не змінили конфігурацію партійної системи ЄС. Проте, в Європарламенті сьомого скликання лівоцентристи контролюють меншу кількість місць порівняно із попереднім періодом, натомість посилились позиції правого флангу парламенту.

Незважаючи на втрату двох партій, група Європейської народної партії залишається найчисленнішою, найбільш консолідованою та найвпливовішою політичною силою у складі нинішнього Європарламенту. Сильні позиції ЄНП у Європарламенті підкріплюються підтримкою правоцентристської більшості у двох інших інститутах ЄС, які беруть участь у законодавчому процесі: Раді ЄС та Європейській комісії.

У Європарламенті сьомого скликання зберігається тенденція до посилення впливу наднаціонального фактору на процес прийняття рішень. Голосуючи, європарламентарії здебільшого дотримуються курсу своєї політичної групи. Натомість вплив національних, регіональних інтересів, а також індивідуальних уподобань при голосуванні європарламентаріїв поступово зменшується.

Зважаючи на зростання впливу європартій на формування політики ЄС, корисною з точки зору просування інтересів України у євроспільноті була б інтенсифікація зв'язків політичних партій України із європартіями та їх політичними групами у Європарламенті.

Об'єднання депутатів у політичні блоки та групи є обов'язковою передумовою для інтеграції і важливим елементом діяльності Європейського Парламенту. Вони кореспондуються з партійними групами, які діють у парламенті кожної держави-члена, але й суттєво від них відрізняються. Ці відмінності стосуються дії політичної групи в Європарламенті, а об'єднання в масштабах Європи сприяє досягненню згоди з багатьох важливих питань політики держав-членів ЄС. З часів Маастрихтського договору формування політичних груп у Європарламенті відбувається не на основі національної чи національно-територіальної приналежності, а за політичними інтересами. Регламентом Європейського Парламенту визначено, що політична група має включати депутатів більше, ніж однієї країни. Мінімальна кількість членів для створення політичної групи: 23 особи, якщо група складається з представників 2х держав; 18 - якщо складається з представників 3-х країн; 14 - якщо до її складу входять представники 4-х і більше країн[38, с. 86].

При цьому забороняється членство в іншій політичній групі. Формування політичних угруповань зумовлює виникнення потужних європейських політичних осередків, які політично структурують не тільки Європейський Парламент, але й парламенти держав-членів, розвиваючи при цьому підходи до міжнародної політичної партії як результату європейської інтеграції.

...