Політологія

Все соціальне життя є процесом постійної взаємодії людей і їх об'єднань, переслідуючих свої інтереси і цілі, а тому що неминуче конкурують один з одним. Крім того, з часом серед групових потреб виявився блок непримиренних інтересів, реалізація яких загрожувала різким наростанням соціальної напруженості і дезинтеграцією людського співтовариства. Так сформувалася могутня суспільна потреба в нових, ефективніших способах регулювання людських взаємин, що багато в чому змінилися.

Ця потреба реалізовувалася у міру становлення держави як специфічного суспільного інституту, що опинився здатним створити загальнообов'язкові форми соціальної поведінки для всіх верств населення.

Політика і виникла у зв'язку з необхідністю реалізації таких інтересів груп, які зачіпали їх суспільне положення і не піддавалися задоволенню без втручання інститутів публічної влади, припускаючи використання методів примушення. Таким чином, політика стала регулювати не всі групові інтереси, а лише ті з них, які зачіпали їх владно значущі потреби і припускали залучення до конфлікту «третьої» сили в особі держави. Із-за стихійного характеру такої конкуренції К. Мангейм називав політику «самостійної» величиною, тобто явищем, не здатним виникнути в результаті штучної реконструкції.

Зрозуміло, що інтереси, що примушують людину переступати грань політичного життя, в основному мають не індивідуальний, а надперсональний, груповий характер. Вони набувають певного значення для людини як представника конкретного класу, нації, тієї або іншої частини населення. Тому імпульси політичного життя виходять звідти, де різні спільності, прагнучи до реалізації власних цілей, впливають на положення (цілі, статуси, інтереси) інших шарів, залучаючи державу як посередника до врегулювання цих суперечок.

Враховуючи сказане, політику можна було б визначити як сукупність відносин, що складаються в результаті цілеспрямованої взаємодії груп з приводу завоювання, утримання і використання державної влади в цілях реалізації своїх суспільно значущих інтересів. У цьому сенсі політика розуміється як результат зіткнення різноспрямованих дій груп, що змагаються і один з одним, і з урядом, який теж являє собою особливу групу і тому захищає не тільки загальнийсоціальні, але і власні інтереси.

5. Які функції політика виконує в суспільстві? Виділіть, на ваш погляд, найбільш важливі функції та аргументуйте свій вибір

Політика - це одна з найважливіших сфер життєдіяльності суспільства, взаємин різних соціальних груп та індивідів щодо утримання й реалізації влади задля здійснення своїх суспільно значущих інтересів і потреб, вироблення обов'язкових для всього суспільства рішень.

· Залучення громадян до участі в політиці;

· Раціоналізація конфліктів і суперечностей, спрямування їх у русло цивілізованого діалогу громадян і держави

· Формування ціннісних орієнтирів соціального прогресу

· Конституювання відносин, дій суб'єктів і стану об'єктів політичного процесу

· Примус в інтересах окремих верств населення або всього суспільства в цілому

· Задоволення владно значущих інтересів усіх груп і верств суспільства

· Соціалізація особистості

· Забезпечення послідовності та інноваційності (оновлюваності) соціального розвитку як суспільства в цілому, так і окремої людини

Функції політики засвідчують її всеосяжний характер, неперервний вплив на суспільство й неперехідне значення для регулювання суспільних відносин. Політика тісно пов'язана з різними сферами суспільного життя: економікою, мораллю, правом, релігією, культурою, екологією тощо.

6. Політика як наука і мистецтво

Суть політики визначається «двоїстим» характером цього явища. По-перше, політика -- це наука, оскільки вона базується на законах суспільного розвитку, а відтак має розглядатися крізь призму об'єктивної логіки цих законів, категорій і методів. Отже, політику не можна розглядати як щось свавільне, віддане на відкуп окремій особі, соціальній групі або навіть цілому класу.

політика -- це не тільки наука зі своєю системою категорій, закономірностей та методів, а й мистецтво, яке полягає в умінні використовувати наявні можливості, приймати правильні й продумані політичні рішення як на підставі теоретичних знань і перевірених історичною практикою логічних висновків, так і з допомогою уяви, інтуїції, творчої сміливості та фантазії.

Політика як мистецтво -- це необхідний компонент дійового і емоційно-вольового життя політики, що істотно визначає її ефективність, характер методів, вибір тактики та професійне покликання політичного діяча. Наближення політики до мистецтва пояснюється ймовірнісним характером політичного процесу (неповнотою інформації про його вихідні умови, можливістю появи непередбачених чинників, невизначеністю кінцевих результатів і т. п.). Оскільки політичний процес ніколи не може бути повністю раціональним, а неконтрольовані процеси в політиці небажані, то за організації і здійснення політичного процесу і взагалі будь-якої політичної дії виникає подвійне завдання: якось компенсувати брак точного знання і водночас утриматися в межах раціонального, щоб не допустити безвідповідальних рішень та дій.

Як свідчить історична практика, політика, як і мистецтво, залежить не тільки від об'єктивних, а й від суб'єктивних обставин, котрі неможливо логічно проаналізувати. Ця обставина потребує постійної готовності творчо мислити й відповідного ставлення до політичної діяльності.

Політиці притаманний особливий стан: постійний розвиток і плинність. Ось чому політичні процеси, дії, відносини, події ніколи не залишаються однаковими й незмінними навіть протягом короткого часу.

7. Взаємозв'язок політики і економіки як механізмів регуляції суспільногожиття.

Відносини між політикою та економікою, як доводять теоретичні розробки західних та вітчизняних політологів, слід розглядати не в розрізі залежності політики від економіки (марксистський підхід), а з огляду на їхню взаємозалежність і взаємопов'язаність. Так, досвід колишнього СРСР та інших соціалістичних країн свідчить, що централізація влади призводить до посилення авторитарних, навіть тоталітарних тенденцій, які гальмують економічний розвиток, деформують економічну систему. І навпаки, в розвинених країнах децентралізація влади ініціює плюралістичну демократію, яка відкриває простір для економічної ініціативи, сприяє економічному зростанню. Суть економічної політики в демократичних державах полягає в підтриманні адекватного її можливостям економічного розвитку, орієнтованого на забезпечення зайнятості населення; в застосуванні гнучкої системи оподаткування; у використанні ефективних важелів стимулювання виробництва (кредитування та інвестиції).

Отже, можна сказати про те, що влада може впливати на економіку як позитивно, так і негативно. (ЕКОНОМІКА визначає ПОЛІТИКУ, а ПОЛІТИКА впливає на ЕКОНОМІКУ).

Економічна політика - це свідома, цілеспрямована діяльність державних органів, політичних партій та суспільних організацій в економічний сфері, що здійснюється в інтересах суспільства.

Вироблена економічна політика передбачає вирішення двох завдань:

1) головні цілі, на досягнення яких зорієнтований розвиток народного господарства;

2) засоби, які треба мобілізувати для досягнення поставлених цілей.

Її цілі:

Економічне зростання -- кількісне та якісне зростання товарів та послуг.

Економічна ефективність -- зменшення виробничих ресурсів на виготовлення різноманітних благ.

Соціальна ефективність -- поліпшення соціально-економічного життя людей: зростання заробітної плати, поліпшення житлових умов та умов праці, покращення освітнього, медичного обслуговування, забезпечення хворих, недієздатних, пристарілих громадян тощо.

Політика активно втручається в суспільне життя і може впливати на економічний прогрес у трьох напрямах:

* сприяти його розвитку;

* стримувати суспільний прогрес, у тому числі економічний розвиток;

* суперечливо діяти на економічний прогрес, прискорюючи його в одному напрямі і стримуючи в іншому.

Людство завжди намагалось дізнатись, за яких умов політика стає рушійною силою розвитку економіки.

Основа політики - економічна теорія

Історичний досвід переконує, що політика стає рушійною силою розвитку суспільства і людини, якщо вона науково обгрунтована. Такою є політика, що грунтується на об'єктивно діючих законах, враховує різноманітні інтереси суспільства, передбачає багато-варіантність рішень і свободу вибору.

Якщо ж політика засновується на спотвореній теорії, яка не виходить з об'єктивних законів і всієї сукупності інтересів суспільства, підпорядковує одні інтереси іншим, вона є ненауковою. Вона обеззброює людину, робить її цинічною і байдужою або фанатичною і деспотичною. Така політика веде суспільство до кризових явищ, а то й регресу. Це стосується й економічної політики.

8. Коли виникла національна проблема, які причини її появи та основні форми її розв'язання?

Глибокі соціально-економічні та політичні зміни в різних регіонах планети сприяють стрімкому зростанню національної самосвідомості народів, поглиблюють почуття національної гордості, але водночас подекуди призводять до сплесків войовничого націоналізму. Неврегульованість відносин між націями як в окремих державах, особливо багатонаціональних, так і між різними країнами, загострює національні проблеми, котрі породжують довготривалі міжнаціональні конфлікти, війни, потоки біженців, несуть горе й страждання окремим людям і цілим народам. Як наслідок -- національна проблема набуває глобального, планетарного характеру. Тому з'ясування причин загострення міжнаціональних відносин і віднайдення способів розв'язання проблеми самовизначення народів є одним із найважливіших завдань політичної науки.

Національна проблема існувала завжди. Відомо, що гноблення та експлуатація одних народів іншими і визвольна боротьба розпочалися ще з рабовласницького ладу і тривали в епоху феодалізму. Проте повною мірою національне питання постало в період розпаду феодалізму та утвердження капіталізму, коли відбувалося становлення націй. Відтоді й донині проблема етнонаціональних відносин є однією з провідних у складній гамі соціально-політичних відносин.

Неправомірним є протиставлення національним проблемам соціальних як, мовляв, важливіших і пекучіших.

Національна ідея -- це своєрідний дороговказ для нації. За часів тоталітаризму склався негативний стереотип української національної ідеї. Впродовж семи десятиліть національна ідея офіційно визнавалася реакційною, нації поділялися на «буржуазні» та «соціалістичні», націоналізм кваліфікувався як «буржуазний», а отже, реакційний. Національна ідея проголошувалася несумісною з інтернаціоналізмом, що фактично був політикою русифікації. Одначе світовий досвід свідчить, що прийнятною концепція інтернаціоналізму може бути за умови, коли вона ґрунтується на визнанні національних цінностей та інтересів кожного народу, їх діалектичного синтезу з національними. Отже, сутність інтернаціоналізму полягає не в підкоренні національних інтересів інтернаціональним, а в їхньому узгодженні.

У тісному зв'язку з національною ідеєю перебуває проблема націоналізму, що вивчається спеціальними науками: етно-політологією та етносоціологією. Вони розглядають націоналізм не лише в негативному плані, а й як природний закономірний рух народу на захист і утвердження своєї самобутності. У даному разі націоналізм є основоположним політичним принципом державного устрою більшості країн світу. Тому з націоналізмом як принципом політичного устрою не варто боротися, оскільки така боротьба буде марною та безперспективною. Українське національне питання має сьогодні два взаємопов'язані аспекти - становище і перспективи українців.

Форми розв'язання: надання автономій регіонам з переважаючим відсотком певних національностей, проведення демократичної політки у відношенні біженців.

9. Що є спільне, а що - відмінне в поняттях “етнос”, “національність”, “нація”?

Народ, нація, етнос. Названі поняття хоч і вживають часто як синоніми, проте мають істотні відмінності. Так, етнологічне «народ» і «нація» -- ідентичні поняття, що визначають біологічне походження групи людей, але в соціально-політичному аспекті вони не є тотожними.

Народ -- це біологічна єдність, група, поєднана кровними, біологічними зв'язками: з сім'ї виросла родина, з родини -- рід, рід перетворився на плем'я, плем'я -- на народ. Якщо народи існували з давніх-давен, то нації викристалізувалися лише в XVII--XVIII ст. (німці, скажімо, стали нацією в XIX ст.). На відміну від народу, нація не дана природою, а народжується історично. Звісна річ, дуже складно встановити, коли народ історично стає нацією. Процес переростання народу в націю являє собою повільну кристалізацію національної свідомості, збереження свого етносу перед нищівними силами ззовні. Отже, нація формується з етносу.

Етнос -- це стійка сукупність людей, яка належить до певного народу, проживає на території чи в складі іншого народу! зберігає свою культуру, побут, мовні та психологічні особливості.

Етнос формується здебільшого на основі єдності території та економічного життя, але в процесі історичного розвитку багато які етноси втрачають спільність території (наприклад, українці живуть зараз у багатьох країнах близького й далекого зарубіжжя). Там вони утворюють етнічні групи (національні меншини), що входять до єдиної нації тієї чи іншої країни.

Отже, нація складається на основі певного етносу, до якого потім приєднуються представники інших етносів, що живуть на відповідній території та пов'язані між собою певним типом соціально-економічних відносин.

існують два поняття нації. Перше -- це нація-держава, яка з етносом не має нічого спільного. Друге -- нація як народ, етнос, який переріс у націю. У першому випадку до нації належать усі, хто є громадянами держави (а не тільки громадяни, які становлять етнічну більшість). У другому -- до нації належать тільки споріднені з певним етносом (так, до української нації належать тільки українці, але ніколи -- поляки, євреї, німці, навіть якби вони набули б громадянства України). Як бачимо, нація-етнос може існувати у своїй державі, може бути розкиданою по різних державах (діаспора) або жити в чужій національній державі.

За сучасних умов вершиною розвитку соціально-етнічної спільності є нація. У визначенні нації й досі поширене сталінське тлумачення: це така спільність людей, що має спільні мову, територію, культуру; єдність економічних, соціально-політичних і духовних інтересів... Таке визначення нації не відповідає дійсності. Чимало політологів стверджують, що мова, територія, господарські зв'язки і культура виступають не ознаками нації, а лише сприятливими умовами її формування і розвитку. А етнос стає нацією лише тоді, коли в нього виникає стійка потреба в політичному, культурному, економічному, психологічному самовизначенні.

Нація -- політичне, державко організований народ.

Національність -- це належність людини до певної спільності.

10. Соціальна політика. Формування середнього класу - необхідна умова соціального розвитку України

Головними чинниками, що нині визначають розвиток соціальної сфери, є насамперед соціальне становище людини в суспільстві, котре визначається рівнем соціальної свободи особистості та можливості її самореалізації, наявність та ефективність її соціальної захищеності, характер взаємозвязку особистих, групових та суспільних інтересів, зрілість життєвих потреб і можливість їх задоволення тощо.

Не менш важливими параметрами соціальної сфери є існуючі у суспільстві умови праці, побуту, дозвілля, охорони здоровя, ступінь їх відповідності стандартам сучасного життя; стан і динаміка соціальної структури, відносин між класами, соціальними верствами, іншими спільнотами, відносини людини й суспільства з навколишнім середовищем і т.п.

В політології соціальна політика розглядається як особливий напрямок діяльності субєктів соціально-політичного життя, спрямований на забезпечення сприятливих умов і засобів існування індивідів, на реалізацію життєво важливих соціальних потреб та інтересів людей і соціальних спільнот. Соціальна політика -- це діяльність владних структур, інших субєктів соціально-політичного життя, що знаходить свій вияв в управлінні соціальним розвитком суспільства, у здійсненні заходів для задоволення матеріальних і духовних потреб його членів та в регулюванні процесів соціальної диференціації суспільства. Основною метою соціальної політики є досягнення в суспільстві рівноваги, стабільності, цілісності й динамізму.

Соціальне життя -- це насамперед діяльність людей, що входять у соціальні спільності (класи, соціальні верстви та групи тощо). Становище й роль соціальних спільностей суттєво різняться між собою, а їх сукупність становить соціальну структуру суспільства, тобто сукупність взаємозвязаних і взаємодіючих соціальних спільностей і відносин між ними. Деякі дослідники уявляють її як сукупність таких страт або верств: вища політична еліта, середні верстви правлячого апарату, його низові працівники; промисловці та підприємці; провідні господарські керівники обєднань; господарські керівники середнього рівня; низові керівники (до майстрів і бригадирів); спеціалісти різноманітних профілів, робітники різної кваліфікації і соціального статусу; члени колгоспів, кооператори, фермери; пенсіонери та інваліди; сезонні робітники, декласовані та кримінальні елементи тощо.

Всі згодні з тим, що саме середній клас -- передумова й чинник як соціально-політичної та економічної стабільності суспільства, так і його громадянської, соціально-політичної активності. Тому немає в країні партії, яка не вважає своєю соціальною базою середній клас. Немає жодної більш-менш знаної державної особи, котра не засвідчила б публічно свою відданість ідеалам середнього класу та курсу на його підтримку. Не розпещені особливою увагою у міжвиборні роки, тож чуйні та вдячні, ми реагуємо на публічні освідчення майже масовим зарахуванням себе до середнього класу. Проте при ближчому розгляді виявляється, що ні ми, ідентифікуючи себе як передумову й чинник, ні держава в особі знаних державних осіб, не відповідаємо, як сказав би Георг Вільгельм Фрідріх Гегель, своєму поняттю. А простіше кажучи -- ми не те, що намагаємося з себе удавати. За результатами опитування, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова, до середнього класу віднесли себе 45,6% респондентів; до нижчого -- 47,1%; вищого -- 1,1%; не змогли визначитися -- 6,2% опитаних. Якщо не заглиблюватись у теоретичні дискусії з приводу дефініцій, а охарактеризувати поширений, можливо, дещо ідеалізований погляд на середній клас, то одержимо наступне. З економічної точки зору -- це основний платник податків, отже -- внутрішній інвестор, який визначає параметри внутрішнього ринку, включаючи виробництво. З політичної -- середній клас визначає електоральні переваги, моральні стандарти й ціннісні орієнтації суспільства. З соціальної -- визначає стандарти його, суспільства, життя. Визначаючи все це, середній клас є основою громадянського суспільства, гарантом дотримання демократичних прав і свобод громадян і базою так званої «вертикальної мобілізації суспільства», простіше кажучи -- долучення до вищого класу, як через входження до структур вищої державної влади, так і через зростання доходів. Наявність середнього класу в таких його визначеннях викликає кілька запитань і змушує до не вельми втішних оцінок нас самих, а оскільки я сама відношу себе до середнього класу, то й оцінки ці прошу вважати самооцінками й вибачити нескромну розповідь від першої особи. Якщо середній клас хоче бути основою громадянського суспільства й у цій іпостасі протистояти державі (ще раз -- протистояти державі, а не тільки другий десяток років радіти її суверенній наявності), то його доход повинен бути саме певним, а не середнім по лікарні.

11. Політична діяльність та її основні форми

Суспільство як цілісна система є соціальним організмом, який виконує різноманітні функції. Ці функції реалізуються через багатоманітну суспільну життєдіяльність соціумів, тобто через систему відносин між суспільством, націями, народами, соціальними групами та індивідами. Однією з таких суспільних форм життєдіяльності людей і є їхня політична діяльність. У найбільш загальному визначенні політична діяльність -- це сукупність дій як окремих індивідів, так і великих суспільних груп (класів, націй, партій, суспільних організацій тощо), спрямованих на реалізацію власних політичних інтересів, насамперед боротьби, завоювання, використання та утримання влади.

Соціально обумовлюють політичні дії людей їхні економічні інтереси, рівень розвитку соціальної структури, культурний розвиток та ін. З іншого боку, політична діяльність впливає на економічну та інші форми діяльності, прискорюючи або сповільнюючи їх розвиток. Як свідчить суспільна практика, інколи, особливо в критичних, доленосних моментах суспільного життя, зворотний вплив політичної діяльності та політики взагалі може стати визначальним для економічного, соціального і культурного розвитку.

Політичне життя виявляється як велика багатоманітність типів і форм політичної діяльності. Приблизно кваліфікувати її можна в такий спосіб. Політична діяльність може бути стихійною та організованою; політично усвідомленою та спонтанною; цілеспрямованою та хаотичною; простою та складною; тривалою та одномоментною; традиційною й такою, де втілюються нові форми; законною та незаконною; активною та пасивною тощо.

У реальному житті види політичної діяльності можуть здійснюватися одночасно в різних формах. Можна виділити такі, наприклад, форми політичної діяльності:

за напрямами здійснення -- державна, партійна, громадсько-політична, комунікаційно-інформаційна;

за суб'єктами політики -- класова, соціально-групова, національна, міжнародна, індивідуальна;

за специфікою предмета впливу -- теоретична, практична;

за політичним простором -- зовнішньополітична (міжнародна), внутрішньополітична (самоврядувальна);

за специфікою сфер -- військова, діяльність органів безпеки та ін. [1].

У суспільному житті політична діяльність виявляється у двох аспектах -- теоретичному та практичному.

Теоретичну політичну діяльність пов'язано з формуванням політичної свідомості, політичних знань тощо. Вона базується на таких теоретичних засадах, як творчість, політичне проектування, планування і т. д.

Практична політична діяльність -- це конкретне управління та керівництво, добір і розстановка кадрів, розробка і прийняття рішень, організація діяльності органів державної влади, їх взаємодія з політичними партіями, суспільними організаціями, громадянами і т. ін.

Політична діяльність здійснюється на двох рівнях: перший (нижчий) -- політична участь. Основними формами цього рівня є: вибори, мітинги, маніфестації, збори, страйки тощо. Другий (вищий) рівень -- це професійна політична діяльність законодавчих, виконавчих та судових функціонерів, керівників політичних партій, рухів та громадських об'єднань тощо. У суспільному житті поширено такі основні форми політичної взаємодії суб'єктів, як гегемонія, плюралізм, компроміс, консенсус, союз, блок, конфронтація, політичний екстремізм, конфлікт, війна [2].

Важливим є питання про те, чи можна ототожнювати поняття «політична діяльність» з поняттям «політична участь». Політична участь -- це залучення членів певної соціально-політичної спільноти до процесу політико-владних відносин; вплив громадян на перебіг чинних у суспільстві соціально-політичних процесів та на формування владних політичних структур. Деякі сучасні політологи за допомогою поняття «політична участь» намагаються довести можливість реального здійснення права всіх груп безпосередньо брати участь у прийнятті рішень, безпосередньо впливати на владу. На нашу думку, політична участь є або етапом, що передує політичній діяльності, або допоміжною сферою, яка може впливати на політику у двох напрямах: засвідчувати сприйняття чи несприйняття суспільством цієї діяльності.

У сучасній політології склалась класифікація політичної участі за видами: активна й пасивна, індивідуальна й колективна, добровільна й примусова, традиційна й новаторська, легітимна й нелегітимна. Залежно від цього розрізняють політичну участь: у виборах; у прийнятті рішень; в управлінні та самоврядуванні; у виборі політичних лідерів і контролі за їхньою діяльністю; в ухваленні, реалізації й охороні законів; у виборчих політичних кампаніях, мітингах, зібраннях; у засвоєнні й передаванні політичної інформації; у страйках; у масових кампаніях громадянської непокори, визвольних війнах і революціях; у діяльності політичних партій і громадсько-політичних об'єднань і т. ін.

За масштабами політична участь поділяється на місцеву, субрегіональну, регіональну та загальнодержавну. На ступінь політичної участі впливають: політичний режим; соціокультурне та географічне середовище; рівень освіти і міра доступності інформації; рівень інституціоналізації суспільства; матеріальні можливості суб'єктів політичної участі та ін.

Політичну участь за сучасних глобальних процесів суверенізації, інтеграції, формування нового світового порядку можна розглядати як одну з основних характеристик демократії, як засіб політичної соціалізації та політичного виховання, розв'язання конфліктів, боротьби з бюрократією і політичним відчуженням мас [3].

12. Активна та пасивна політична позиція особи

Демократичне суспільство - це суспільство соціальної справедливості. Тому взаємообумовленість має рацію і обов'язків є необхідний чинник забезпечення його нормальної життєдіяльності. На нинішньому етапі розвитку суспільства соціальна відповідальність охоплює не тільки відношення особи до своїх прав, до їх найбільш активному здійсненню і використанню на користь суспільства, але і відношення особи до своїх обов'язків, яке пов'язане з усвідомленням обовязку і необхідності виконання правових вимог. Соціальну відповідальність не можна зводити лише до тих негативних юридичних наслідків, які наступають у випадку невиконання обов'язку.

Стосовно обов'язків громадян в суспільстві правильніше говорити про так звану позитивну відповідальність, яка полягає в активній позиції особи, її прагненні найкращим чином виконати вимоги правових норм, сприяючи тим самим зміцненню правопорядку і законності в суспільстві.

Детальніше про поділ: активна -- пасивна життєва позиція. Такий поділ виражає міру, ступінь участі особистості у вирішенні як власних проблем, так і проблем суспільства, соціальних спільностей. Є різні градації життєвих позицій за критерієм ступеня участі у розв'язанні проблем: високий, середній, низький рівень активності, перехід її в пасивність і т.д. Особистість у залежності від впливу навколишнього середовища, своїх потреб, інтересів, світогляду, цінностей, ціннісних орієнтацій, морально-психологічних установок, переконань, рівня знань і багатьох інших факторів займає в принципі або в даній конкретній ситуації щодо даного суспільного явища чи процесу певну життєву позицію, котра може бути активною або пасивною.

Особистість за своєю суспільною природою активна, зокрема щодо своїх інтересів. Але щодо вимог інших людей справа з активністю значно ускладнюється. Під впливом суспільства, держави, традицій, громадської думки, авторитету старших, соціальної групи або її керівника, під прямим або опосередкованим тиском інших людей особистість може коригувати свою активність, спрямовувати її в русло вимог цих суб'єктів або суспільних інститутів, пристосовувати деякі свої інтереси до інтересів інших, ставати поступливою, податливою і навіть покірною, тобто займати пасивну щодо інтересів інших життєву позицію. Таку форму вираження позиції особистості, для якої характерні пасивність, некритичність, податливість, пристосуванство щодо впливу на неї оточення, називають конформізмом. Є кілька різновидів конформізму. Виділимо три з них. Конформізм може виражати: 1) пристосовницьке ставлення особистості до вимог іншої, звичайно авторитетної, впливової особистості (особистісно-авторитарний конформізм); 2) таке ж ставлення до вимог великої, середньої або малої соціальної групи, до якої вона належить (внутрішньо груповий конформізм); 3) таке ж ставлення до вимог суспільства, його інститутів, панівних суспільних груп, держави (суспільний або соціальний конформізм).

13. Права людини як критерій гуманізму в політиці

Гуманнзм - визнання людини найвищою цінністю в світі, повага до гідності та розуму людини; течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності й розуму людини, її права на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей.

Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави й суспільства в цілому.

На українських теренах питання прав людини та їх захисту порушувались іще в Конституції Пилипа Орлика 1710 р. Остаточне ж становлення прав людини і громадянина як абсолютної соціальної цінності пов'язане з поваленням феодалізму й проголошенням за часів буржуазних революцій свободи людини. Свобода людини - вихідне поняття у проблемі прав людини і громадянина. Розрізняють природні права людини, тобто пов'язані з самим її існуванням і розвитком, і набуті, що в основному характеризують соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо). Звісна річ, за відсутності у людини свободи вона не може володіти і реально користуватися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації, 3 іншого боку, права людини закріплюють і конкретизують можливість діяти в межах, установлених її правовим статусом.

Свободу людини визначають певні ознаки. Так, люди є вільними від народження, ніхто не має права порушувати їх природні права. До того ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним гарантом свободи людини. Водночас свобода людини як об'єктивна реальність виходить за межі, врегульовані правом, і має витоки в системі інших соціальних норм, що панують у демократичному суспільстві.. Можливості такого ґатунку, що надаються нормами чинного права, визначаються як суб'єктивні права людини.

Теорія права і правова практика розрізняють поняття "права людини" і "права громадянина". У першому випадку мова йде про права, пов'язані з самою людською істотою, її існуванням і розвитком. Людина (як суб'єкт прав і свобод) тут виступає переважно як фізична особа. Говорячи про права людини і громадянина, слід ураховувати, що таке їх розмежування не має абсолютного значення, оскільки за згодою між державами деякі громадянські права можуть бути поширені на громадян іншої держави - суб'єктів укладених між державами договорів.

Сучасне міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвиткові та забезпеченню прав людини. Ці процеси набули особливої інтенсивності після другої світової війни, чому насамперед сприяла загальна демократизація міжнародних відносин, створення Організації Об'єднаних Націй, інших демократичних міжнародних інституцій.

Демократизації процесу, пов'язаного з проголошенням і захистом прав людини, значною мірою сприяло прийняття низки міжнародних документів щодо закріплення, правової регламентації та розроблення механізму міжнародного захисту прав людини у державах, які підписали відповідні міжнародні документи.

Серед найважливіших загальних документів, з якими повністю узгоджуються положення Конституції України, - Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний договір про громадянські та політичні права (1966 р.). Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.).

Отже, відповідно до Конституції України основне право громадянина - це його можливість здійснювати певні дії для задоволення своїх життєво важливих матеріальних і духовних інтересів, установлених державою і закріплених у Конституції та інших нормативно-правових актах.

У Конституції України (переважно в розділі II) визначено такі групи основних прав: громадянські, політичні, економічні, соціальні, екологічні, культурні, сімейні.

До невід'ємних пол-них прав і свобод особи належать: право обирати і бути обраним в органи державної влади, об'єднуватися в сус-ні організації, у тому числі й пол-ні партії; свобода слова, зборів, мітингів, вуличних процесій. Кожна людина має, таким чином, право брати участь в управлінні своєю державою безпосередньо або через своїх представників.

14. Конституція України про політичні права та свободи людини і громадянина і практика їх реалізації

На українських теренах питання прав людини та їх захисту порушувались іще в Конституції Пилипа Орлика 1710 р. Остаточне ж становлення прав людини і громадянина як абсолютної соціальної цінності пов'язане з поваленням феодалізму й проголошенням за часів буржуазних революцій свободи людини. Свобода людини - вихідне поняття у проблемі прав людини і громадянина. Свободу людини визначають певні ознаки. Так, люди є вільними від народження, ніхто не має права порушувати їх природні права. До того ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним гарантом свободи людини. Водночас свобода людини як об'єктивна реальність виходить за межі, врегульовані правом, і має витоки в системі інших соціальних норм, що панують у демократичному суспільстві.. Можливості такого ґатунку, що надаються нормами чинного права, визначаються як суб'єктивні права людини.

Сучасне міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвиткові та забезпеченню прав людини. Ці процеси набули особливої інтенсивності після другої світової війни, чому насамперед сприяла загальна демократизація міжнародних відносин, створення Організації Об'єднаних Націй, інших демократичних міжнародних інституцій.

Демократизації процесу, пов'язаного з проголошенням і захистом прав людини, значною мірою сприяло прийняття низки міжнародних документів щодо закріплення, правової регламентації та розроблення механізму міжнародного захисту прав людини у державах, які підписали відповідні міжнародні документи.

Серед найважливіших загальних документів, з якими повністю узгоджуються положення Конституції України, - Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний договір про громадянські та політичні права (1966 р.). Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.).

Отже, відповідно до Конституції України основне право громадянина - це його можливість здійснювати певні дії для задоволення своїх життєво важливих матеріальних і духовних інтересів, установлених державою і закріплених у Конституції та інших нормативно-правових актах.

У Конституції України (переважно в розділі II) визначено такі групи основних прав: громадянські, політичні, економічні, соціальні, екологічні, культурні, сімейні.

До невід'ємних пол-них прав і свобод особи належать: право обирати і бути обраним в органи державної влади, об'єднуватися в сус-ні організації, у тому числі й пол-ні партії; свобода слова, зборів, мітингів, вуличних процесій. Кожна людина має, таким чином, право брати участь в управлінні своєю державою безпосередньо або через своїх представників.

Для реалізації конституційне закріплених прав і свобод людини в Україні необхідно мати налагоджений соціально-правовий механізм забезпечення прав і свобод людини -- систему засобів і чинників, що забезпечують необхідні умови поваги до всіх основних прав і свобод людини, які є похідними від її гідності. Поняттям «соціально-правовий механізм забезпечення прав людини» підкреслюється, що правовий механізм -- частина соціального і діє з ним у єдності.

Завдання механізму соціально-юридичного забезпечення прав людини -- охорона, захист, відновлення порушених прав, а також формування загальної і правової культури населення.

Основні підсистеми механізму соціально-правового забезпечення прав і свобод людини:

- механізм реалізації;

- механізм охорони;

- механізм захисту.

Механізм реалізації прав людини включає заходи, спроможні створити умови для реалізації прав і свобод людини.

Механізм охорони прав людини включає заходи з профілактики правопорушень для утвердження правомірної поведінки особи.

Механізм захисту прав людини включає заходи, що призводять до відновлення порушених прав неправомірними діями і відповідальності особи, яка вчинила ці правопорушення.

Одним із основних завдань правоохоронної діяльності органів внутрішніх справ є забезпечення прав, свобод, обов'язків і насамперед безпеки особи.

Реалізація цього завдання відбувається шляхом охорони та захисту прав і свобод особи. Для його досягнення від співробітників органів внутрішніх справ вимагається:

виявлення правопорушників; розкриття і розслідування злочинів; припинення правопорушень;

відновлення порушених прав і свобод громадянина; застосування примусових заходів до правопорушника; контроль за дорожнім рухом тощо.

15. Міжнародна політика. Україна в системі сучасних міжнародних відносин

Міжнародна політика - система економічних, правових, дипломатичних, ідеологічних, військових, культурних та інших зв'язків і відносин між державами й групами держав, провідними соціальними, економічними та політичними силами й організаціями, що діють на світовій арені.

Міжнародна політика як засіб взаємодії, взаємовідносин різних суспільних груп -- націй, держав, союзів та ін. формується разом із виникненням і розвитком названих груп. Уже в ранніх рабовласницьких державах існували військово-політичні відносини. Головними регуляторами цих взаємовідносин були звичаї й традиції.

Міжнародна політика держави, розвиваючись під впливом внутрішніх політичних тенденцій і міжнародних умов, має свої особливі риси:

1) визначення й реалізація її мети завжди детерміновані певним етапом розвитку міжнародних відносин і конкретною політичною ситуацією, діяльністю й цілями певних суверенних держав;

2) успіх її залежить не лише від держави, а й від рівня погодженості або конфлікту інтересів владних груп даної держави з інтересами й прагненнями владних груп держави-партнера;

3) вона здійснюється владними органами та інститутами, завданням яких є аналіз об'єктивних і суб'єктивних чинників міжнародної політики інших держав, вироблення рекомендацій для практичної діяльності уряду держави, реалізація владних розпоряджень уряду, збір та аналіз даних про політичні процеси у державах-партнерах.

Міжнародній політиці держави властиві три основні функції:

-- захисна, пов'язана із захистом прав та інтересів держави та її громадян за кордоном.

-- інформаційно-представницька функція, яка реалізується через відповідні органи, що представляють погляди уряду, позицію держави, й покликана інформувати керівні органи держави про справи й наміри урядів інших держав.

-- організаційно-посередницька базується на втіленні в життя зовнішньо- та внутрішньополітичної концепцій, доктрин і програм держави. В межах цієї функції відбувається практичне пристосування засобів великої політики до цілей держави, а також одержання останньою певних вигод і переваг.

Важливим етапом в історії міжнародних організацій було утворення Організації Об'єднаних Націй. У червні 1945 р. на конференції в Сан-Франциско було підписано Статут ООН -- першої політичної універсальної організації з підтримання міжнародного миру та безпеки, заснованої на принципі колективної безпеки. Одночасно з ООН було утворено міжнародні організації, що одержали назву спеціалізованих установ, зв'язаних з ООН спеціальними угодами. Це Продовольча й сільськогосподарська організація ООН (ФАО), Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВОЗ) та ін. Продовжували існування давні та виникли нові регіональні організації з підтримання миру та безпеки: Організація американських держав (ОАД), Ліга арабських держав (ЛАД), Організація африканської єдності (ОАЄ), Організація Північноатлантичного договору (НАТО), Організація договору Південно-Східної Азії (СЕАТО), Організація Центрального договору (СЕНТО) та ін.

Зовнішня політика України спрямовується на виконання таких найголовніших завдань:

. утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави;

. забеспечення стабільності міжнародного становища України;

. збереження територіальної цілістності держави та недоторканості її кордонів;

. включення національного господарства у світову економічну систему для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу;

. захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів з зарубіжними українцями і віхідцями з України, надання їм допомоги згідно з міжнародним правом;

. поширення в світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Традиційно Україну розглядають як державу, «втиснуту» в поле інтересів трьох світових гравців: Сполучених Штатів, Європейського Союзу і Росії.

Головними сферами зовнішньополітичної діяльності України є розвитокдвосторонніх міждержавних відносин, розширення участі в європейському регіональному співробітництві, співробітництво в рамках Співдружності незалежних держав, членство в ООН та інших універсальних міжнародних організаціях. Пріоритетними напрямами двосторонніх відносин України є активний розвиток стосунків з такими групами держав: західні держави - члени ЄС та НАТО, географічно близькі держави, країни Азії, Азіатсько-Тихоокеанського регіону, Африки та Латинської Америки. З прикордонними державами, говориться в документі, Україна має на меті укласти повномаштабні договори про добросусідство і співробітництво, в тому числі для остаточного підтвердження існуючих державних кордонів, створення атмосфери взаємної довіри та поваги, розбудови дружніх і взаємовигідних партнерських відносин у всіх галузях. В цьому контексті кожна прикордонна держава є стратегічним партнером України.

В “Основних напрямках зовнішньої політики Украіни” звертається особлива увага на те, що у звя'зку з особливостями історичного розвитку і специфікою геополітичного і геоекономічного положення України домінантною двосторонніх відносин з прикордоними державами є українсько-російські відносини. Для України вони є стосунками “особливого партнерства”, оскільки від їхнього характеру значною мірою залежатиме доля прогресивного демократичного розвитку як України, так і Російської Федерації, стабільність в Європі і в усьому світі.

16. Особа як об'єкт і суб'єкт політики

Усвідомлення політичних інтересів соціальними групами робить їх суб'єктами політики, а нерозуміння цих інтересів -- об'єктами політики. Суб'єкти політики -- це особи і соціуми, а також створені ними установи й організації, які беруть активну, свідому участь у політичному процесі.

Об'єктами політики є всі явища політ. та суспільного життя, на які спрямована діяльність суб'єктів політики. Ними можуть бути елементи політичної, економічної, правової і культурно-духовної підсистем суспільства, а також соціуми й окремі особи.

Соціальні групи та особи, які не усвідомлюють своїх соціальних інтересів, не здатні виразити їх безпосередньо або через організовані форми тиску, стають об'єктами політичного маніпулювання, жертвами обману і самообману, тому що не розуміють, чиї інтереси виражає та чи інша ідеологічна течія.

У демократ сус-ві політика здійснюється для людей і через людей. Тому активна участь особи в політичному житті, роль людини як суб'єкта політики має велике значення. Політична діяльність індивідів може здійснюватись як політична участь (участь громадян у політичному житті суспільства) і як політичне функціонування.

Політична участь -- це здійснення або підтримка певних акцій з метою висловлення Інтересів, позицій, вимог, настроїв, що панують у масах, формування їх у конкретні вимоги; здійснення тиску на органи влади, аби домогтися їх виконання, заявити свій протест чи підтримати певні рішення та дії.

Політичне функціонування -- забезпечення участі політичних інституцій (державних установ, політичних партій, громадських організацій) в управлінні спільними справами.

17. Формування громадянина в умовах становлення української державності (актуальні проблеми та перспективи)

Громадянин певної держави - це людина, яка любить свою державу. В нашій склавшійся позиції формування громадянської позиції віддано самим громадянам. Політики зайняті своїми справами, народ - своїми проблемами - добуванням хліба насущного. Під впливом вищеназваних факторів і сформувалася громадянська позиція в нашій державі. Коли в Україні народ буде бачити, що про нього піклується, тоді і буде формування громадянина

Проблеми формування громадянина демократичної держави були в центрі уваги учасників кількох наукових та освітянських форумів. У процесі обговорення концепції було визнано її як актуальну та давноочікувану в умовах сучасної України. Головні її ідеї співзвучні тенденціям освітньої реформи в нашій державі та глобальним освітнім процесам. У концепції правильно розставлено акценти: освітній компонент підпорядковано виховному, вказано на ефективність громадянської освіти лише за умов її зорієнтованості на позитивні соціальні дії, набуття молоддю практичного досвіду демократичної поведінки, врахування загальнокультурного контексту.

По-перше, процес формування громадянина у суспільстві є непростим завданням і для країн з тривалими демократичними традиціями, як, наприклад, наша країна, і для держав з невеликим демократичним досвідом. По-друге, процес прищеплення демократичних поглядів та поведінки є більш комплексним, ніж те, що можна здійснити завдяки одному курсу громадянської освіти. Це мусить бути частиною всього освітнього процесу і працюватиме тільки тоді, коли роль школи визначатиметься в загальному соціальному контексті. Якщо молодь зневірена тим, що вона бачить у реальному житті, якщо відрив між тим, чого їх навчають у школі, і тим, що вони бачать навколо, надзвичайно великий, тоді ми не можемо розраховувати на успіх у цих спробах.

18. Політична участь та її основні форми. Фактори, що визначають види політичної участі.

Політична участь -- це здійснення або підтримка певних акцій з метою висловлення Інтересів, позицій, вимог, настроїв, що панують у масах, формування їх у конкретні вимоги; здійснення тиску на органи влади, аби домогтися їх виконання, заявити свій протест чи підтримати певні рішення та дії.

Форми політичної участі: голосування на місцевих та національних виборах і референдумах. Участь у прийнятті рішень. Участь у виборчих кампаніях, членство у політичних партіях, у групах тиску, у політичних демонстраціях, акціях протесту, інших формах громадянської непокори.

19. Політичне відчуження та його прояви

Політичне відчуження держави проявляється як неучасть або недостатня співучасть у виборі історичної перспективи та шляхів її реалізації. Тому деформація соціальної організації відбувається через надмірну її бюрократизацію, держави - через тоталітаризм.

Особливим моментом політичного відчуження є втрата народними масами здатності до соціальної творчості, яка повністю привласнюється, монополізується владною елітою. Засобом відчуження держава стає і тоді, коли відмовляється від участі в розвитку або концентрує свою діяльність лише на культурній моделі розвитку: надмірного значення набуває її пропаганддистський апарат, суспільні стосунки починають тяжіти до ідеологічних взаємин. Здатність держави лише до організації ефективного виробництва перетворює її у сукупність аміністративних органів господарювання (міністерство міністерств). Якщо ж вона зайнята лише вилученнями і виробництвом ресурсів розвитку, то швидше нагадує гігантську структуру інноваційно-технологічного спрямуванняю

Закрита політична поведінка (політична іммобільність) також може проявлятися в різних формах, а саме:

· виключеність з політичних відносин, зумовлена низьким рівнем розвитку особи або суспільного розвитку взагалі;

· політична виключеність як результат недосконалості політичної системи, розчарування в політичних інститутах і лідерах та байдужості до їхньої діяльності;

· політична апатія як форма не сприйняття політичної системи, відмова від будь-яких форм співпраці з нею. Може бути результатом насадження політичної системи насильницьким шляхом - придушенням масових соціальних і політичних рухів, окупацією тощо.

· політичний бойкот як вияв активної ворожості до політичної системи та її інститутів.

Ці форми закритої політичної поведінки є виявами політичної відчуженості, яка полягає в зосередженні зусиль індивіда на розв'язанні проблем особистого життя та їх відриві і протиставленню життю суспільному і політичному, зокрема. В міру зростання політичної відчуженості укорінюється згубна для існування політичної системи суспільства думка, що кожен захищає себе сам, і надіятися на підтримку офіційних владних структур немає сенсу.

Політичне відчуження - процес, який характеризується сприйняттям політики, держави, влади як чужих сил, які панують над людиною, пригнічують її.

Більше того, політики виділяють таке явище абсентеїзм - ухилення виборців від участі в голосуванні на виборах різного рівня.

Абсентеїзм як в Україні, так і в інших державах пояснюється аполітичністю громадян, їх пасивністю, виявленням недовіри до всіх кандидатів і до влади загалом. «Не голосувати - теж позиція» . Таке ухиляння - в основному прояв соціально-політичної апатії, байдужого ставлення людей до здійснення своїх політичних прав. Основними причинами цього явища є: низький рівень політичної активності громадян; висловлення пасивного протесту населення проти антидемократичного законодавства, недосконалої виборчої системи, існуючого політичного режиму чи форми правління взагалі; прагнення людей бути над політикою як осереддям зіткнення егоїстичних інтересів та амбіцій; несприйняття конкретних рішень інститутів влади, економічних реформ.

20. Різні типи особистостей по відношенню до політики.

Активні, нейтральні, наглядачі, критики, політично відчужені

21. Які соціальні верстви українського суспільства демонструють високу політичну активність? А які найменшу? Як ви думаєте: чому?

потрібно з розглядати з погляду:

вік: молодь, середнього, старшого віку

видів роботи: робочі, що вчаться, самі політики

доходу - низький, середній, високий

у кожного своє відносини буде до політики

Особливості політичної поведінки електорату в Україні обумовлені відсутністю досвіду політичної участі та впливу соціальних груп на процес вироблення і прийняття політичних рішень.

Рівень толерантності українців помітно зріс, як і усвідомлення необхідності самостійно визначати власну долю. Однак говорити про політичну компетентність, активність ще передчасно, позаяк у переважної більшості громадян домінує протестна мотивація політичної участі. Цей значний протестний потенціал суспільства не може бути знятий лише зусиллями, спрямованими на підвищення добробуту громадян та діяльністю неурядових організацій, які ситуативно докладають зусиль для підвищення політичної компетентності виборців.

...