Політологія

Політична основа громадянського суспільства -- це демократична правова держава, що забезпечує кожному громадянинові можливість узяти участь у державних та громадських справах.

Соціальним підґрунтям громадянського суспільства стає суспільство з динамічною соціальною структурою, яка весь час розвивається та вдосконалюється. Щодо духовного життя, характерною ознакою громадянського суспільства можна вважати високий розвиток освіти, науки, мистецтва, індивідуальний вибір культурних цінностей. Культурно-політичний плюралізм сприяє реалізації різнопланових духовних інтересів людей і стає важливою умовою розвитку й удосконалення такого суспільства.

16. Становлення громадянського суспільства в Україні

Перші елементи формування громадянського суспільства на території сучасної України криються в сивій давнині. Ще в VII--V ст. до н. є. на землях теперішньої Україні функціонували рабовласницькі мі ста-держави; Ольвія, Херсонес, Боспор, Феодосія та ін. з різноманітними формами правління -- від монархії до аристократичної та демократичної республік. Коли в IX ст. виникла Київська Русь, її основними державними інститутами стали князь, князівська рада та народне віче. Як свідчать про цей період нашого політичного розвитку писемні пам'ятки, надзвичайно великі повноваження належали народному зібранню громадян. Повноваження віча поширювалися на всі функції державної влади, у тому числі на вибори князя, укладання з ним договору та обговорення найважливіших питань суспільно-політичного життя.

Згодом, уже за доби феодалізму, селяни об'єднувалися в сільські общини, обираючи зі свого середовища отаманів, старшин та інших представників громадськості. Особливе місце у формуванні рис громадянського суспільства та боротьбі за волю й незалежну, суверенну державу належить козацтву.

Найбільш повно ідеї громадянського суспільства та становлення демократичних засад вітчизняного державотворення знайшли своє втілення в конституції Пилипа Орлика 1710 р. Хоча цю конституцію не було впроваджено в життя, вона має велике значення як документ, котрий уперше в історії України де-юре зафіксував принципи, покладені в основу державно-політичного устрою. Уперше ідеї громадянського суспільства та українська державна ідея знайшли втілення в юридичному документі, де було визначено, які саме і в якому порядку мають бути здійснені державні реформи в Україні. «Гетьманська влада мала бути обмежена і постійною участю в управлінні генеральної старшини, і генеральною радою; обмеження стосувались адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів. Тричі на рік належало збирати сейм із полкової та сотенної старшини, депутатів і послів від запорізького війська. Передбачалася сувора окремішність державного скарбу від коштів, що виділялися з розпорядження гетьмана. Значне місце відводилося демократичним правам усіх станів суспільства, особливо козацтва, а також правам міст» [10].

Поширенню ідей української державності на українських зем-лях значною мірою сприяв розвиток поняття громадянина. Вини-кнувши як термін після Французької революції XVIII ст., поняття

громадянин» набуло широкого вжитку в усіх європейських

раїнах і в Україні зокрема. Відношення окремих громадян до держави та її інститутів виявлялося через власність, сім'ю, різноманітні організації. Кожний індивід у процесі своєї життєдіяльності так чи так був пов'язаний з функціонуванням тієї чи іншої організації або групи, що сприяло розвитку в ньому рис громадя-нина. Роздумуючи над цим питанням, наш видатний вітчизняний просвітитель і поет Григорій Сковорода висунув ідею суспільної, позастанової цінності людей, рівності й однакової моральної значущості всіх видів трудової діяльності. Ці міркування близькі

леям західноєвропейських мислителів щодо проблем формування та розвитку громадянського суспільства.

1 грудня 1991 року народ України на всенародному референ-думі висловив свою суверенну волю побудувати українську незалежну державу. А почався цей процес ще до референдуму -- з

ухвалення Верховною Радою в липні 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. її засадним принципом було сучасне розуміння суверенітету народу як багатогранного поняття. Так, декларація не обмежувалася проголошенням права народу України вирішувати свою долю. Вона визначала сучасне комплексне наповнення цього права -- верховенство, самостійність, по-вноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх стосунках. Декларація передбачала народовладдя, утвердження громадянства Української держави, її економічну самостійність, екологічну безпеку, національно-культурне відродження українського народу. Водночас гарантувався вільний національно-культурний розвиток усім національностям, .що проживають в Україні. Усі розділи Декла-рації пройнято гуманізмом та демократизмом. Так, проголошуючи Україну суверенною національною державою, Декларація виїздила з того, що український народ як єдине джерело державної влади в республіці -- це громадяни всіх національностей, що живуть в Україні.

Наступний історично значущий крок -- це ухвалення Конституції України 28 червня 1996 року. У цьому головному політико-юридичному документі держави підкреслюється, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Далі додати про помаранчеву революцію.

17. Головні інститути громадянського суспільства

Громадянське суспільство -- суспільство громадян із високим рівнем економічних, соціальних, політичних, культурних і моральних рис, яке спільно з державою утворює розвинені правові відносини; суспільство рівноправних громадян, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага.

вільні взаємовідносини людей	соціальні інститути
сімейні	шлюб, сім'я, материнство, усиновлення, виховання…
економічні	приватна власність, фермерство, акціонерне товариство….
творчі	винахідництво, наука, живопис, творчі спілки…
релігійні	віросповідання, церква, вінчання, релігійні свята…
політичні	партії, рухи, організації, клуби, дискусії…
міжнародні	неурядові організації, фестивалі, конкурси…

ТЕМА 5. Політичні режими.

1. Дайте визначення політичного режиму. Які існують типи політичних режимів? Чим вони розрізняються між собою?

Політичний режим - система засобів і методів здійснення політичної влади; модель, форма взаємодії державно-владних структур та населення.

Будь-який політичний режим визначається трьома основними чинниками: 1) процедурами та способами організації владних інститутів та безпосереднім здійсненням влади; 2) стилем ухвалення суспільно-політичних рішень; 3) відносинами між політичною владою та громадянами.

Поняття «політичний режим» охоплює порядок формування представницьких установ, становище та умови діяльності політичних партій, правовий статус особистості, права та обов'язки громадян, порядок функціонування каральних і правоохоронних органів, співвідношення й регламентацію дозволеного та забороненого.

Найпоширенішою є тричленна класифікація режимів на тоталітарні, авторитарні й демократичні.

Тоталітаризм -- спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов'язковою ідеологією.

Як типу політичного режиму тоталітаризму властиві такі риси:

-- наявність загальнообов'язкової ідеології, яка доводить необхідність існування даного режиму;

-- загальна ідеологізація, заперечення минулого й сьогодення задля «світлого» майбутнього;

-- ігнорування особистих цілей та інтересів заради загальних цілей режиму;

-- жорстке переслідування будь-якого спротиву і навіть особистих думок та виправдовування з огляду на це будь-яких форм насильства;

-- концентрація влади в руках одного лідера чи партії;

-- підпорядкування інформаційного простору політичному лідерові чи партії.

Класичними тоталітарними державами були гітлерівська Німеччина та СРСР.

Авторитаризм -- тип політичного режиму, який характеризується субординацією суб'єктів політичних відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану владу, можливістю застосування насильства чи примусу.

Найчастіше авторитаризм встановлюється в країнах, які переходять від тоталітаризму до демократії. Характерно, що за авторитаризму існує і громадянське суспільство, а в самому суспільстві чіткої регламентації зазнає переважно політична сфера. За цього політичного режиму в суспільстві можлива легальна опозиція, і якщо за тоталітаризму необхідно постійно доводити режимові свою особисту відданість і лояльність, то за авторитаризму відданість не обов'язкова, головне -- відкрито не виступати проти режиму. За авторитаризму немає уніфікованої ідеології. А через поруйнованість репресивного апарату та несформованість демократичних інститутів мобілізаційні можливості її застосування практично відсутні, а само суспільство характеризується вищим ступенем інертності, ніж за інших політичних режимів. Попри те, що правлячі структури відкриті для різних угруповань, влада за авторитаризму сконцентрована в руках правлячої еліти, виборча система пристосована до рішень виконавчої влади, демократичні принципи не є абсолютною цінністю, значний обсяг влади перебуває в руках силових структур, принципи законності та конституційності практично завжди спотворюються. Авторитарними країнами були в різні історичні періоди Радянський Союз та Італія.

Демократія -- правління народу, обране народом, для народу.

Основними ознаками демократичного політичного режиму є наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади й управління, механізм їх формування; визначає правовий статус особистості та принцип рівності перед законом, а також принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них. Для демократії характерними є вільна діяльність політичних і громадських організацій, обов'язкова виборність органів влади, розмежування державної сфери та сфери громадянського суспільства, економічний та політичний, ідеологічний плюралізм (заборони торкаються лише анти-людських ідеологій). Демократії властива зміна лідерів. Сутнісними ознаками демократії є електоральні змагання, можливість розподілу інтересів, націленість на консолідацію суспільства.

Конституція держави, що стала на шлях демократії, повинна виконувати три основні завдання: 1) фіксувати певну форму правління; 2) закріплювати й виражати згоду народу; 3) регламентувати повноваження урядових структур. І найголовніше -- слід спочатку усвідомити демократичні цінності, а вже потім втілювати їх у політичній діяльності

тоталітарний	Тотальний, насильницький контроль бюрократичного, партійно-державного апарату над суспільством і особою	1. Монопольний контроль держави над ви робництвом та іншими сферами життя спільства. 2. Безконтрольність влади та її централіза ція. 3. Організація суспільного життя на при ципах «надзвичайного стану». 4. Наявність ідеології, за допомогою яка здійснюється легітимізація режиму (часті пануюча партія). 5. Сильний апарат соціального контролю примусу. 6. Мілітаризм і агресивність
авторитарний	«Спосіб правління з обмеженим плюралізмом»	1. Моністична структура політичної влад в центрі якої одна людина чи група. 2. Відмова від тотального контролю над суспільством, невтручання або обмежене втручання у позаполітичні сфери. 3. Заборона діяльності політичної опозиції. 4. Опора на силу. 5. Контроль над засобами масової інформації
демократичний	Народ як основа демократичного правління	1. Визначення народу як джерела влади. 2. Виборність основних органів влади та посадових осіб і їх підвладність виборцям. 3. Підконтрольність державних органів виборним організаціям і відповідальність перед ними. 4. Забезпечення прав і свобод громадян. 5. Легальне існування опозиції і політичний плюралізм. 6. Державний устрій за принципом «розподілу влади»: «Дозволено все, що не заборонено законом»

2. Демократія: сутність, її види та форми, гарантії

Демократія -- форма державно-політичного устрою суспільства, яка грунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу.

Для утвердження демократії необхідна висока політична культура населення, і саме в процесі демократизації така культура формується. Утвердитись повністю й відразу демократія не може. Для цього необхідно здійснити комплекс заходів у різних сферах суспільного життя, змінити існуючі соціально-політичні структури, сформувати демократичний тип політичної культури.

Розрізняють пряму (безпосередню) і представницьку демократію.

Пряма (безпосередня) демократія -- порядок, за якого рішення ухвалюються на основі безпосереднього і конкретного виявлення волі та думки всіх громадян.

Однією з форм прямої демократії є вибори на основі загального виборчого права. Виявом прямої демократії є референдуми, які проводять з метою ухвалення закону або інших рішень на основі волевиявлення народу щодо найактуальніших питань державної політики і суспільно-політичного життя загалом. Формою прямої демократії є всенародні обговорення законопроектів, які ефективно використовуються в багатьох країнах.

Представницька демократія -- порядок розгляду і вирішення державних і громадських питань повноважними представниками населення (виборними або призначеними).

Саме інститути представницької демократії відіграють першочергову роль у процесі ухвалення рішень. Особливо вагоме значення в системі цієї демократії мають парламенти, склад яких формується через загальні вибори і яким громадяни делегують свої повноваження для здійснення функцій вищої законодавчої влади. Крім парламентської форми як великого надбання цивілізації носіями представницької демократії є й інші виборні органи влади.

· визнання народу єдиним джерелом влади, сувереном у державі

· рівноправність громадян (як мінімум -- рівність їх виборчих прав)

· підпорядкованість меншості волі більшості під час прийняття рішень та їх виконання

· виборність законодавчих органів влади

· обмеження влади більшості над меншістю

· повага більшості до права меншості мати власні погляди і обстоювати їх цивілізованими методами

· верховенство закону в усіх сферах суспільного життя

· розподіл влади з метою недопущення її надмірної концентрації в єдиному центрі

Розглянемо ознаки демократії.

1. Демократія має державний характер:

а) виражається в делегуванні народом своїх повноважень державним органам.

б) забезпечується виборністю органів держави, тобто демократичною процедурою організації органів держави в результаті конкурентних, вільних і чесних виборів;

в) проявляється в спроможності державної влади впливати на поведінку та діяльність людей, підкоряти їх собі з метою управління суспільними справами.

2. Демократія має політичний характер:

а) передбачає політичне різноманіття. Законодавства розвинутих західних держав закріплюють низку принципів, якими має гарантуватися політичний плюралізм: 1) загальне право голосу; 2) рівність при виборах; 3) таємне голосування; 4) прямі вибори тощо. Нагадуємо, що ст. 15 Конституції України проголошує, що суспільне життя в Україні грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена;

б) ґрунтується па політичній рівноправності громадян на участь в управлінні справами суспільства і держави і, насамперед, рівності виборчих прав. Така рівність надає можливість вибору між різними політичними варіантами, тобто політичними можливостями розвитку.

3. Демократія передбачає проголошення, гарантування та фактичне втілення прав громадян -- економічних, політичних, громадянських, соціальних, культурних, а так само -- й їх обов'язків відповідно до міжнародних стандартів, закріплених у Хартії прав людини

4. Демократія передбачає законність як режим суспільно-політичного життя.

5. Демократія припускає взаємну відповідальність держави і громадянина, що виражається у вимозі утримуватися від учинення дій, що порушують їх взаємні права і обов'язки.

3. Демократичний політичний режим

Політичний режим - система засобів і методів здійснення політичної влади; модель, форма взаємодії державно-владних структур та населення.

Поняття «демократія» багатогранне. Його використовують на позначення типу політичної культури, певних політичних цінностей, політичного режиму. У вузькому розумінні «демократія» має тільки політичну спрямованість, а в широкому -- це форма внутрішнього устрою будь-якої суспільної організації.

Демократія -- правління народу, обране народом, для народу.

Основними ознаками демократичного політичного режиму є наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади й управління, механізм їх формування; визначає правовий статус особистості та принцип рівності перед законом, а також принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них. Для демократії характерними є вільна діяльність політичних і громадських організацій, обов'язкова виборність органів влади, розмежування державної сфери та сфери громадянського суспільства, економічний та політичний, ідеологічний плюралізм.

За демократії політичні рішення завжди альтернативні, законодавча процедура чітка й збалансована, а владні функції є допоміжними. Демократії властива зміна лідерів. Лідерство може бути як індивідуальним, так і колективним, але завжди має раціональний характер. Демократичний режим характеризують високий рівень суспільного самоврядування, переважаючий консенсус у відносинах між владою й суспільством. Одним із головних принципів демократії є багатопартійність. У політичному процесі завжди бере участь і опозиція, яка виробляє альтернативні політичні програми й рішення, висуває своїх претендентів на роль лідера.

За демократії держава функціонує заради громадян, а не навпаки, існують умови для подальшого розвитку громадянського суспільства. Демократія і в політичному, і в загальнолюдському розумінні є магістральним шляхом, своєрідним ідеалом майбутнього розвитку суспільства та людської цивілізації загалом.

Конституція держави, що стала на шлях демократії, повинна виконувати три основні завдання: 1) фіксувати певну форму правління; 2) закріплювати й виражати згоду народу; 3) регламентувати повноваження урядових структур. І найголовніше -- слід спочатку усвідомити демократичні цінності, а вже потім втілювати їх у політичній діяльності.

4. Визначте спільні риси й відмінності у функціонуванні тоталітарного та авторитарного політичних режимів

ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ -- сукупність способів і методів здійснення політичної влади, яка відображає порядок взаємовідносин громадян і держави. П.Р. випливає:

зі способу й характеру формування представницьких установ, органів влади,

співвідношення законодавчої, виконавчої та судової влади,

центральних і місцевих органів,

становища, ролі та умов діяльності громадських організацій, рухів, партій, правового статусу особи,

системи заборон і допущень, які встановлюються державною владою.

На сутність П.Р. впливає:

рівень стабільності суспільства,

економічні, соціальні, культурні фактори,

історичні традиції.

Їхня сукупність визначає типологію П.Р. (тоталітаризм, авторитаризм, лібералізм, демократизм та ін.). Політична історія свідчить, що перехід від тоталітарних режимів до демократичних триває певний час і передбачає проходження в певній формі через авторитарний стан суспільства.

Авторитаризм (від лат. Autoritas -- цілковита влада, вплив, наказ) -- політичний режим, який характеризується зосередженням необмеженої влади в руках однієї особи або групи осіб, обмеженням, звуженням політичних прав та свобод громадян і суспільно-політичних організацій, повноважень демократичних інститутів, їх суворою регламентацією, незаперечним підпорядкуванням усіх соціальних структур влади.

ТОТАЛІТАРИЗМ - тоталітарний, який характеризується:

а) тотальним контролем держави над усіма сферами суспільного життя;

б) монополізацією влади в руках однієї партії, яка повністю підпорядкована вождю;

в) безроздільним пануванням однієї ідеології;

г) терористичним поліцейським контролем;

д) мілітаризацією суспільного життя і знищенням громадянського суспільства (СРСР, фашистські Німеччина, Італія).

тоталітарний	Тотальний, насильницький контроль бюрократичного, партійно-державного апарату над суспільством і особою	1. Монопольний контроль держави над ви робництвом та іншими сферами життя спільства. 2. Безконтрольність влади та її централіза ція. 3. Організація суспільного життя на при ципах «надзвичайного стану». 4. Наявність ідеології, за допомогою яка здійснюється легітимізація режиму (часті пануюча партія). 5. Сильний апарат соціального контролю примусу. 6. Мілітаризм і агресивність
авторитарний	«Спосіб правління з обмеженим плюралізмом»	1. Моністична структура політичної влад в центрі якої одна людина чи група. 2. Відмова від тотального контролю над суспільством, невтручання або обмежене втручання у позаполітичні сфери. 3. Заборона діяльності політичної опозиції. 4. Опора на силу. 5. Контроль над засобами масової інформації

5. Чи є неминучим встановлення авторитарного режиму у процесі модернізації тоталітарного суспільства?

Авторитаризм -- тип політичного режиму, який характеризується субординацією суб'єктів політичних відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану владу, можливістю застосування насильства чи примусу.

Найчастіше авторитаризм встановлюється в країнах, які переходять від тоталітаризму до демократії. Характерно, що за авторитаризму існує і громадянське суспільство, а в самому суспільстві чіткої регламентації зазнає переважно політична сфера. За цього політичного режиму в суспільстві можлива легальна опозиція, і якщо за тоталітаризму необхідно постійно доводити режимові свою особисту відданість і лояльність, то за авторитаризму відданість не обов'язкова, головне -- відкрито не виступати проти режиму. За авторитаризму немає уніфікованої ідеології. А через поруйнованість репресивного апарату та несформованість демократичних інститутів мобілізаційні можливості її застосування практично відсутні, а само суспільство характеризується вищим ступенем інертності, ніж за інших політичних режимів. Попри те, що правлячі структури відкриті для різних угруповань, влада за авторитаризму сконцентрована в руках правлячої еліти, виборча система пристосована до рішень виконавчої влади, демократичні принципи не є абсолютною цінністю, значний обсяг влади перебуває в руках силових структур, принципи законності та конституційності практично завжди спотворюються. Авторитарними країнами були в різні історичні періоди Радянський Союз та Італія.

За авторитаризму в суспільстві можуть існувати інститути, притаманні демократії, але основними ознаками, що відрізняють авторитаризм від демократії, є перевага в діяльності державних органів методу адміністрування (за авторитаризму рідко застосовується компроміс із найважливіших політичних проблем); концентрація влади в руках одного чи декількох державних органів; здійснення органами виконавчої влади нор-мотворчих функцій; звуження сфери гласності та виборності державних органів. Загальна риса всіх авторитарних держав -- сильна виконавча влада.

6. Чим відрізняється сучасна демократія від античної?

Перше, що впадає у вічі при знайомстві з цими однойменними явищами, це різниця їх походження, яка власне й зумовлює абсолютну більшість характерних рис та особливостей.

Антична демократія - це розвиток стародавніх, "правічних" інститутів, це "прородний" спосіб самоорганізації невеликих общин, це плід глибоко колективістського суспільства, стародавня демократія виростала в боротьбі з аристократією чи олігархією, причому одноосібна влада царя чи тирана були союзниками демократії, в боротьбі з олігархією, боротьба за рівність перед законом сприймалася як боротьба проти привілеїв знаті.

Сучасна демократія - на неї ми знаємо більше і може тому картина виглядає складнішою, отже сучасна демократія при усій своїй давнині не є глибоко традиційною в більшості країн зараз це "прогресивне запозичення" а не правічний спосіб існування суспільства, вона виросла в боротьбі з сильною одноосібною владою, і аристократія та олігархія були коли супротивником, а коли й союзником в боротьбі з нею, боротьба за рівність перед законом сприймалася перш за все як поширення привілеїв знаті на все населення, потім на демократію справили величезний вплив революції та ідеї гуманіму, які самі по собі були не продовженням традиції, а свідомим нововеденням, демократію поширювали...

Антична демократія:

1. По-перше, це демократія громадян, тобто своїх, членів громади, це як велика родина, і чужим в ній не місце. По-друге це демократія початково вільних і повноправних людей. І такі люди сприймають свої права як правічні та невід'ємні. Поєднання першого та другого дає нам модель закритого ксенофобського суспільства в яком чітко ділять своїх та чужих, тих хто "право має" та тих кого в загалі ця народна справа не стосується в принципі.

2. Знову ж таки антична демократія це суспільство своїх, саме на це була покладено в основу античного землеволодіння, а саме на землі грунтувалася тоді уся економіка. Володіти землею в громаді може лише член громади. Приватна власніть є, але "грабувати поїзди в техасі можуть тільки техасці". Така от квінтесенція антиглобалізму. За межами своєї громади навіть найбагатша людина ніхто і ніщо.

3. Держава і громада одне і теж. Це не тіло й голова, ні тут нема ніякої ієрархії, управління це одне з занять громадян. Антична демократія глибоко егалітарна. Не даремно одним з головних способів заміщення посад був жереб. Потім антична демократія це пряма демократія, не вибрані нами представники ні, ми самі вирішуємо хто, що і чого. І якщо оці 5 тисяч чоловіків що зібралися на площі після галасу, бійок та звинувачень вирішили йти на війну, то це значить, що вони на війну й підуть, а не якісь напівабстрактні "збройні сили". Політика це сфера де можна проявити свої таланти та чесноти. Це сфера саморозвитку та самовдосконалення. Герой античності (сучасник, а не епічний герой давнини) це політик. Причому повторюся це не спеціаліст з управління, ні, античності була чужа сама ідея професіоналізму, політик це просто один з найкращих громадян (в теорії), і політик він не тому, що найкращий, а тому що йому довірилися інші. Я голосую за такого-то не тому, що політика не моя справа і хай нею займається спеціаліст, а тому, що хоч я міг би й сам, але оцей справиться краще.

4. Оскільки держава і громада одне і теж, то державне й громадське одне й те саме. "Всьо вокруг колхозноє, всьо вокруг моё" - саме так. Коли прибутки від рудників роздавалися громадянам порівну, то це не подачки, це не соціальна допомога, ні це рента власникам. "Наша корова і ми її доїмо".

5. Обов'язки громадян прямо пропорційні до їх прав та можливостей. Багато маєш багато даєш. Чому? Бо своїми балагми людина зобов'язана суспільству. Тут якраз сучасне уявлення значно примітивніше за античне. Чим людина зобов'язана суспільству по сучасним поняттям - бесплатною освітою, може медициною, міліцією і т.п. Тому цілком логічними здаються заяви "я от державі нічого не винен, вона мені нічого не дала - за лікарню я плачу сам, діти в мене вчаться в приватній школі... ні і т.п". По поняттям античної демократії людина зобов'язана суспільству як земля колгоспу - всім, а конкретніше самою можливістю існування себе та всього свого. Я багатий і багатсво своє здобув сам завдяки самому собі - це сучасність, античність - ти голубе багатий бо в громаді була можливість розбагатіти, і багатсвто твоє існує бо громада дає можливість йому інувати... "дає можливість" це не загроза "сьогодні твоє, а завтра спільне", ні це означає, що саме суспільство створює передумови багатства, слави та й самого життя його членів. А тому чим більше можеш ти більше повинен робити. Тобто був жорсткий зв'язок між правами й обов'язками. Він доречі був в значній мірі зворотній. Оргінізовуєш ігри своїм коштом - ось тобі вінок і почесне місце.

7. Тоталітаризм як історичний і політичний феномен. Ознаки тоталітарного політичного режиму

Цей термін запровадив Б. Муссоліні для характеристики фашистського руху в Італії та для відмежування його від нацистського руху в Німеччині. Теорія тоталітаризму склалася в 30--40-х роках XX ст. із появою фашизму та його різновидів.

Насильство за тоталітарного режиму є одним із головних засобів політичного управління. Він деформує ментальність, політичну культуру, соціально-економічну стратифікацію населення, особисту й соціальну психологію, політичні відносини та внутрісімейні стосунки.

Тоталітаризм -- спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов'язковою ідеологією.

Перші тоталітарні погляди в історії політичних учень сягають далекого минулого. Тоталітарними вважають теорію давньогрецького філософа Геракліта про необхідність загальної регуляції суспільства, політичні погляди Платона стосовно моделі утопічної держави. Деякі тоталітарні моменти наявні в політичних доктринах Г. Бабе-фа, А. Сен-Сімона, Г.-В.-Ф. Гегеля, Ж.-Ж. Руссо.

Характерним для нього є харизматичний тип лідерства з обов'язковою опорою на репресивний апарат. Спосіб мобілізації (модель здійснення владою політичних рішень та залучення населення до їх виконання) за тоталітаризму може здійснюватись інтенсивно через створення внутрі-психологічного ентузіазму, а також екстенсивно -- за допомогою репресивно-пропагандистського апарату. У тоталітарних державах недопустимі будь-які форми несанкціонованих дій населення. Тоталітаризм вимагає від людини активних виявів лояльності й відданості режиму.

Як типу політичного режиму тоталітаризму властиві такі риси:

-- наявність загальнообов'язкової ідеології, яка доводить необхідність існування даного режиму;

-- загальна ідеологізація, заперечення минулого й сьогодення задля «світлого» майбутнього;

-- ігнорування особистих цілей та інтересів заради загальних цілей режиму;

-- жорстке переслідування будь-якого спротиву і навіть особистих думок та виправдовування з огляду на це будь-яких форм насильства;

-- концентрація влади в руках одного лідера чи партії;

-- підпорядкування інформаційного простору політичному лідерові чи партії.

Класичними тоталітарними державами були гітлерівська Німеччина та СРСР.

8. Які існують соціальні, політичні і духовні витоки тоталітаризму?

Цей термін запровадив Б. Муссоліні для характеристики фашистського руху в Італії та для відмежування його від нацистського руху в Німеччині. Теорія тоталітаризму склалася в 30--40-х роках XX ст. із появою фашизму та його різновидів.

Насильство за тоталітарного режиму є одним із головних засобів політичного управління. Він деформує ментальність, політичну культуру, соціально-економічну стратифікацію населення, особисту й соціальну психологію, політичні відносини та внутрісімейні стосунки.

Тоталітаризм -- спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов'язковою ідеологією.

Перші тоталітарні погляди в історії політичних учень сягають далекого минулого. Тоталітарними вважають теорію давньогрецького філософа Геракліта про необхідність загальної регуляції суспільства, політичні погляди Платона стосовно моделі утопічної держави. Деякі тоталітарні моменти наявні в політичних доктринах Г. Бабе-фа, А. Сен-Сімона, Г.-В.-Ф. Гегеля, Ж.-Ж. Руссо.

Характерним для нього є харизматичний тип лідерства з обов'язковою опорою на репресивний апарат. Спосіб мобілізації (модель здійснення владою політичних рішень та залучення населення до їх виконання) за тоталітаризму може здійснюватись інтенсивно через створення внутрі-психологічного ентузіазму, а також екстенсивно -- за допомогою репресивно-пропагандистського апарату. У тоталітарних державах недопустимі будь-які форми несанкціонованих дій населення. Тоталітаризм вимагає від людини активних виявів лояльності й відданості режиму.

Як типу політичного режиму тоталітаризму властиві такі риси:

-- наявність загальнообов'язкової ідеології, яка доводить необхідність існування даного режиму;

-- загальна ідеологізація, заперечення минулого й сьогодення задля «світлого» майбутнього;

-- ігнорування особистих цілей та інтересів заради загальних цілей режиму;

-- жорстке переслідування будь-якого спротиву і навіть особистих думок та виправдовування з огляду на це будь-яких форм насильства;

-- концентрація влади в руках одного лідера чи партії;

-- підпорядкування інформаційного простору політичному лідерові чи партії.

Класичними тоталітарними державами були гітлерівська Німеччина та СРСР.

9. Поясність, що таке “тотальність” у державі?

„тотальність" нації, цебто про абсолютне об' єднання й підпорядкування всього народу партійному проводу, що фактично є сувереном нації і рішає про всі прояви національного життя до „нормалізації" (Gleichschaltung) навіть культурно-мистецького її розвитку.

Тотальність стає єдністю трьох моментів- експансії, граници та діяльности.

Зняття обмежености предмета є спрямуванням діяльности на інший предмет. Так діяльність стає суб'єктом. Ця єдність експансії, граници і діяльности є об'єктивною єдністю тотальности: експансія зумовлює границю, а рух граници відкриває все нові й нові можливості розвитку діяльности. Діяльність не є якоюсь зовнішньою тотальності світу активністю людини, націленою на опосередковування життя та збереження людини як суб'єкта. Навпаки, об'єктивна тотальність світу є відкритою для діяльности і включує вільну діяльність як необхідний момент.

10. Чому тоталітарне суспільство називають закритим?

Для К. Поппера закрите суспільство - тоталітарне, яке ігнорує особу, робить людей рабами колективу. Відкрите - таке, що визнає цiннiсть особи, орієнтує на iндивiдуальнi досягнення, робить особу суверенною. Саме в такому суспiльствi маси мають змогу вільно вибирати правлячу еліту, демократичним шляхом змінювати уряд. У відкритому суспiльствi монополія на владу не зосереджується в руках панівного класу. Все суспільство є ґрунтом, на якому виростає еліта, оскiлъки тут висока соціальна мобiльнiсть, яка відсутня у закритому суспiльствi.

В умовах тоталітарного режиму еліта набуває специфічної форми номенклатури. Буквально це слово означає перелік імен або найменувань. Спочатку цим терміном позначався розподіл функцій між різними керівними органами. Проте поступово первісний зміст номенклатури втрачався i змінювався іншим

Це пояснюється такими ознаками:

-- наявність загальнообов'язкової ідеології, яка доводить необхідність існування даного режиму;

-- загальна ідеологізація, заперечення минулого й сьогодення задля «світлого» майбутнього;

-- ігнорування особистих цілей та інтересів заради загальних цілей режиму;

-- жорстке переслідування будь-якого спротиву і навіть особистих думок та виправдовування з огляду на це будь-яких форм насильства;

-- концентрація влади в руках одного лідера чи партії;

-- підпорядкування інформаційного простору політичному лідерові чи партії.

11. Умови та напрямки трансформації недемократичних політичних режимів в демократичні

Крах тоталітарних режимів у багатьох країнах Східної Європи і швидке зростання демократії у світі спонукали представників політичної науки знову звернутися до дослідження проблем, які розглядалися в компаративістській літературі про демократизацію. Серед цих проблем найактуальніша і злободенна -- вивчення передумов демократизації суспільства. Чому за рівних стартових можливостей одні країни вдало йдуть шляхом демократизації, а в інших -- усі спроби встановити демократію закінчуються повним провалом?

Якщо розглянути узагальнену модель, то можна виокремити чотири основних типи структурних передумов демократизації:

* по-перше, знаходження національної єдності і відповідної ідентичності;

* по-друге, досягнення відносно високого рівня економічного розвитку;

* по-третє, розповсюдження культурних норм і цінностей, які передбачають визнання демокра­тичних принципів, довіру до ключових політичних інститутів, міжособистісну довіру, почуття громадянського обов'язку тощо;

* по-четверте, наявність ефективної держави і дієвого владного апарату.

У центрі уваги прихильників іншого підходу перебувають не екзогенні, а власне ендогенні фактори демократії і демократизації -- різні конкретні процеси, процедури та політичні рішення, які здійснюються самими агентами демократизації. За такого підходу послідовність і взаємозумовленість політичних рішень та дій, вибір тактик тими акторами, які ініціюють і здійснюють демократизацію, виявляються важливішими для її завершення, ніж передумови демократизації, які існують (чи відсутні) на потрібний момент. Головне в цьому випадку -- це взаємодія конкуруючих еліт, свідомий вибір ними у процесі політичного торгу та суперництва організаційних форм і інститутів політичного устрою.

12. Особливості сучасного політичного режиму в Україні. Труднощі посткомуністичної трансформації

Для України, як однієї з держав, що недавно стали на шлях демократичних перетворень, першочергове значення має питання спроможності інститутів демократії витримати випробування часом, вистояти в політичних конфліктах і кризах. Значною мірою це залежить від типу політичного режиму, що утворився в країні.

Основними ознаками сучасного політичного режиму України є:

- Конституційні ознаки (виборність найважливіших органів політичної влади, юридична рівність громадян, гарантії прав меншості, багатопартійність і т.д.);

- Процесуальні ознаки (транзитивність, розбудова демократичної держави і т.д.);

- Режимні ознаки, тобто ознаки, що стосуються безпосередньо способів здійснення влади (електоральність, обмежена конкурентність політичного процесу, авторитарність у вирішенні деяких проблем, домінування виконавчої влади, безконсенсусний тип вирішення політичних конфліктів і т.д.).

Щодо визначення типу політичного режиму України існує велика кількість думок, але єдиним вірним шляхом у вирішенні суперечностей навколо цього питання є спроба зіставити декілька типологій політичних режимів.

Український політичний режим є однією з модифікацій неопатримоніального політичного режиму. Неопатримоніалізм - це своєрідний симбіоз деяких елементів традиційного суспільства і сучасної держави. Внаслідок цього неопатримоніальним режимам притаманна невідповідність між “зовнішнім фасадом” сучасної держави (наявність конституції, писаного права, парламентсько-партійних інституцій, системи виборів та ін.) і внутрішньою логікою її функціонування, що є цілком патримоніальною.

Так, для України характерна персоналізація влади, коли для політичної самоідентифікації мас головним є не політичні програми, а особистість політичного лідера. Іншою ознакою неопатримоніалізму в Україні є клієнталізм, або патронажні відносини, - це поширення етнічних, регіональних, сімейно-родинних та подібних зв'язків на політичну сферу. Розподіл посад, міністерських портфелів, пільг тощо здійснюється саме за цими критеріями. Наслідком таких відносин є високий рівень коррупції, що нині є одним з найважливіших каналів досягнення політичних та іншихцілей.

Політичний процес в Україні виявляє такі неопатримоніальні ознаки: по-перше, основним агентом політичного процесу в Україні є держава, котра існує не поряд з суспільством, а над ним; по-друге, провідне місце в системі державного управління посідають представники бюрократичного комплексу (в Україні це віднайшло свій відбиток у існуванні “партії влади”, що зосереджена навколо президента, і стосунки в якій будуються знову ж таки по принципу клієнталізму); по-третє, у політичній грі переважають ті партії, організації, що підтримують уряд, і нарешті, в українському суспільстві, як і в будь-якому неопатримоніальному суспільстві, сучасні форми громадянського зв'язку співіснують з численними традиційними і напівтрадиційними формами.

Чи є встановлення в Україні співсуспільної демократії консенсусного типу, в основі якої лежить співпраця еліт, коаліційність, пропорційність влади і забезпечення прав меншостей завдяки системі обопільного вето і автономності сегментів суспільства, реальним? На це питання може відповісти останній розвиток політичних подій в державі - спроба вирішити проблему влади методом досягнення консенсусу. Інше питання, чи вдалася ця спроба.

Лише демократія як тип політичного режиму у будь-якому її різновиді (електоральна, ліберальна, співсуспільна і т.д.) є запорукою входження України до європейської і світової демократичної спільноти. Проведений аналіз принаймні дає нам основи для сприятливих прогнозів щодо успішного завершення процесу утвердження демократії в Україні і інтеграції останньої у коло демократичних держав.

ТЕМА 6. Політичні партії.

1. Партія як політичний інститут, визначення та еволюція політичних партій

Політична партія -- організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу, класів, соціальної верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю державної влади або участі в ній.

Кожна партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби діяльності, соціальну базу, електорат. Основна мета діяльності політичної партії -- здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі -- економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.

Відомий німецький політолог М. Вебер виділяв три періоди в розвитку партій як суб'єктів політичної діяльності: у XVI--XVII ст. в Європі -- це аристократичні групи, що об'єднували невелику кількість представників політичної еліти; у XVIII--XIX ст. -- це вже політичні клуби, що орієнтувалися на залучення до активної політичної діяльності людей, впливових не тільки в політиці, а й в інших життєво важливих сферах суспільного життя; у ХІХ--ХХ ст. формуються сучасні масові партії.

Етапи розвитку політичної партії

· Зародження нової партії в надрах старої правової та політичної системи як відповідна реакція на загострення суперечностей у суспільстві

· Боротьба партії за владу: пошук засобів, форм, методів, сил, здатних дестабілізувати та дискредитувати державний лад і правлячу партію; поразка або перемога всіх громадянських сил, які стоять за нею і підтримують її

· Конструювання нового державного і законодавчого механізму: проведення кадрової політики, яка б відповідала інтересам правлячої партії; визначення своєї ролі в державному механізмі

· Формування матеріально-технічної бази діяльності партії та фінансових джерел її існування

· Систематичне розроблення партією головних напрямків її діяльності з одночасним розвитком її організаційної структури, форм і методів роботи з метою запобігання загостренню суперечностей

2. Основні ознаки та функції політичних партій

Політичні партії є найважливішим досягненням суспільного розвитку. Адже партія - це організована група людей, які мають спільні політичні інтереси, ідеологію, програму і беруть участь у боротьбі за завоювання, розподіл, утримання політичної влади, або її заміну. У сучасному світі налічується більше 800 партій, які об'єднують близько 100 млн. людей і існують в усіх країнах світу. Політичні партії мають свою програму, систему цілей, розгалужену організовану структуру, покладають на своїх членів певні обов'язки та встановлюють норми поведінки.

Зміст і суть політичних партій розкривається через їх класифікацію в основу якої можуть бути покладені різні критерії:

- за класовим характером - робітничі, селянські та інші

- за формами і методами правління - ліберальні, демократичні, диктаторські;

- за принципами організації і членства - кадрові та масові;

- за місцем у системі влади - легальні та нелегальні;

- за ідеологічним спрямуванням - комуністичні, соціалістичні, ліберально-демократичні, націоналістичні;

- за віросповіданням - християнські, мусульманські тощо.

У сучасному суспільстві політичні партії виконують важливі функції:

- розробляють і поширюють у масах свою ідеологію, здійснюють політичне виховання громадян;

- виступають знаряддям у боротьбі за владу, як в центрі так і на місцях;

- здійснюють підбір партійних і державних діячів і формують всі ланки влади в державі;

- беруть участь у розробці програмних документів влади, їх реалізації (вже через силу законів) та інші.

Отже, узагальнюючи думки науковців, можемо сказати, що партійна система - це політичний простір, який складається з політичних партій та упорядкованої певним чином сукупності відносин між собою та іншими елементами політичної системи суспільства.

Треба зазначити, що існують також специфічні ознаками партійної системи. По-перше, це існування політичних партій (в окремих випадках - однієї), оскільки саме вони здійснюють вагомий вплив на реалізацію політичної влади у державі. По-друге, це наявність певним чином впорядкованих на нормативно організованій основі відносин між політичними партіями, зв'язків між ними у боротьбі за владу і контроль за діяльністю владних структур. По-третє, це існування взаємин між політичними партіями та іншими інститутами політичної системи суспільства: встановлення контактів із установами держави, суспільними об'єднаннями та електоратом. Ці ознаки і визначають певну партійну форму існування державної влади.

Таким чином, партійна система представляє собою організований за участю партій спосіб реалізації політичної влади, і є важливим структурним елементом політичної системи суспільства.

3. Критерії класифікації політичних партій. Типи політичних партій

Існує декілька класифікацій політичних партій за різними класифікаціями:

1. За класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі (у т.ч. комуністичні), соціалістичні та соціал-демократичні. До кожного типу належать і відповідні прошарки інтелігенції.

2. За ставленням до суспільного прогресу: радикальні (у т.ч. революційні), реформістські, консервативні, реакційні, контрреволюційні.

3. За ставленням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські (умовно, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій не існує).

4. За формами і методами правління: ліберальні, демократичні, диктаторські.

5. За принципами організації та членства: кадрові та масові.

6. За місцем у системі влади: легальні та нелегальні.

7. За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналістичні, анархістські та ін.

8. За віросповіданням: християнські, мусульманські.

Деякі політологи виділяють партії прагматичні (виборчі), парламентські, харизматично-вождистські та ін.

Залежно від багатьох обставин, а надто від політичного режиму, в кожній країні формується певна партійна система. Політична наука виокремлює такі типи партійних систем, кожна з яких відображає конкретні особли-зості певного суспільства:

-- однопартійна (в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається);

-- домінантна (з переважаючою партією, яка за підсумками виборів незмінно залишається при владі протягом десятків років);

-- двопартійна (біпартизм) (дві найбільші, найвпли-зовіші партії в країні поперемінно внаслідок виборів здійснюють владу);

-- трипартійна, яку ще називають двох-з-половинною (2,5) партійною системою (характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена в парламенті);

-- чотирипартійна, або двоблокова (відзначається наявністю правого та лівого блоків партій, що змагаються між собою за владу);

-- партійна система обмеженого (поміркованого) плюралізму (відсутні антисистемні партії двосторонньої опозиції; притаманна орієнтованість на участь в уряді, коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між партіями);

-- партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму (їй властиві наявність антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне розмежування між ними);

-- атомізована партійна система (не передбачає необхідності точного підрахунку числа партій); тут виникає поріг, за яким кількість партій не має значення.

4. Багатопартійність як необхідна умова становлення демократичного процесу

Характерною рисою політичного життя суспільства є співвідношення однопартійності та багатопартійності. Політичний досвід свідчить, що однопартійність характерна політичному життю суспільства, де відсутня розвинута соціально-класова структура, відстала економіка, низький рівень політичної культури більшості громадян, а демократія знаходиться в початковому стані.

У сучасному світі в більшості держав функціонують багатопартійні системи, що свідчить про демократизацію всіх сторін життя суспільства. Це найбільш розвинена форма політичного плюралізму, який віддзеркалює різноманітність інтересів класів, соціальних груп та спільнот, що виявляються в політичній сфері.

БАГАТОПАРТІЙНА СИСТЕМА -- форма суспільного управління, за якої боротьба кількох політичних партій за державну владу виступає як механізм використання розбіжностей у політичних програмах, що відображають реальні соціальні інтереси й цілі суспільного прогресу. Для Б.с. характерні періодична зміна партій при владі, що виключає можливість застою й переродження; використання волі народу як засобу вибору суспільних сил, партій і лідерів, найбільш здатних виконати першочергові завдання суспільного життя; виявлення різних підходів, думок та інтересів, що лежать в їхній основі; їх гармонізація й спрямованість на розв'язання актуальних завдань розвитку суспільства.

Надзвичайно важливою проблемою сьогоднішнього життя всіх країн світу є співвідношення однопартійності та багатопартійності. Політичний досвід свідчить: однопартійність притаманна, як правило, політичному життю суспільства, де відсутня розвинута соціально-класова структура, функціонує відстала економіка, наявний низький рівень політичної культури більшості населення, а демократія знаходиться у зародковому стані.

Ось чому в сучасному світі у більшості держав функціонують багатопартійні політичні системи, бо саме вони є важливою умовою демократизації всіх сторін життя суспільства. Це найбільш розвинена форма політичного плюралізму, який віддзеркалює багатоманітність інтересів класів, соціальних гуртів та спільнот, що виявляються в політичній сфері.

5. Соціальні, економічні та інші основи багатопартійності

БАГАТОПАРТІЙНА СИСТЕМА -- форма суспільного управління, за якої боротьба кількох політичних партій за державну владу виступає як механізм використання розбіжностей у політичних програмах, що відображають реальні соціальні інтереси й цілі суспільного прогресу. Для Б.с. характерні періодична зміна партій при владі, що виключає можливість застою й переродження; використання волі народу як засобу вибору суспільних сил, партій і лідерів, найбільш здатних виконати першочергові завдання суспільного життя; виявлення різних підходів, думок та інтересів, що лежать в їхній основі; їх гармонізація й спрямованість на розв'язання актуальних завдань розвитку суспільства.

...