Політологія

Об'єктивна основа багатопартійності

· Соціальна диференціація суспільства, наявність у ньому класів, етносів, конфесійних об'єднань, інших соціальних спільнот зі специфічними інтересами кожної з них

· Наявність у панівних класах та інших соціальних спільнотах і верствах угруповань, що конкурують у боротьбі за владу

· Наявність соціально-політичних інтересів, спільних для різних соціальних суб'єктів: груп, верств, об'єднань

· Суперечливість суспільного буття

6. Сутність і типи партійних систем. Основні фактори їх формування

Передусім, важливо визначити поняття партійної системи. Її потрібно розглядати як суспільний феномен. Варто зазначити, що відсутність загальноприйнятих критеріїв визначення даного поняття приводить дослідників до різноманітних підходів та оцінок, що неминуче призводить до виникнення теоретичних проблем формування партійної системи.

Сьогодні існує досить багато визначень поняття партійної системи - більш, ніж сто. Це само по собі вказує на чисельність критеріїв, які використовуються при аналізі партійних систем. Розглянемо найпоширеніші погляди на визначення партійної системи.

Деякі вчені під партійною системою розуміють „сукупність політичних партій, які існують у країні, незалежно від форм діяльності та ступеня іституалізації згідно з чинним законодавством” або „сукупність політичних сил, представлених у парламенті, або таких, які прагнуть до представництва у ньому”.

Інша група дослідників схиляються до думки, що партійна система це „право партій на формування власної системи правління”, а також „сукупність відносин між легально діючими політичними партіями, що виявляються у спільній боротьбі або суперництві за владу у суспільстві”.

Отже, узагальнюючи думки науковців, можемо сказати, що партійна система - це політичний простір, який складається з політичних партій та упорядкованої певним чином сукупності відносин між собою та іншими елементами політичної системи суспільства.

Треба зазначити, що існують також специфічні ознаками партійної системи. По-перше, це існування політичних партій (в окремих випадках - однієї), оскільки саме вони здійснюють вагомий вплив на реалізацію політичної влади у державі. По-друге, це наявність певним чином впорядкованих на нормативно організованій основі відносин між політичними партіями, зв'язків між ними у боротьбі за владу і контроль за діяльністю владних структур. По-третє, це існування взаємин між політичними партіями та іншими інститутами політичної системи суспільства: встановлення контактів із установами держави, суспільними об'єднаннями та електоратом. Ці ознаки і визначають певну партійну форму існування державної влади.

Таким чином, партійна система представляє собою організований за участю партій спосіб реалізації політичної влади, і є важливим структурним елементом політичної системи суспільства.

Конкретні критерії класифікації (типологізації) партійних систем у межах кожної з наведених вище класифік ися на прийнятті до уваги її зовсім різних сторін: а) її сутності та б) зовнішньої видимісті або декларованої форми.

Так, виходячи зі специфіки загальносистемних (тобто суто системних, не політичних) характеристик політичних систем, можуть бути запропоновані такі групи класифікацій цих систем: 1) стабільні та нестабільні; 2) здатні зберігати цілісність та такі, що розпадаються; 3) функціонуючі у нормальній та у надзвичайній обстановці; 4) поляризовані (точніше -- біполярні), багатополярні та атомізовані; 5) альтернативні (з визначенням принципу допустимості ротації, зміни правлячих партій) та неальтернативні; 6) молоді та такі, що мають досить тривалу історію і базуються на сталих традиціях; 7) партійні системи, що знаходяться на етапі свого зародження (це може бути так званий період “протопартійності”, тобто відсутності партій як таких, але виникнення двох або кількох чітко виражених, але ще недостатньо структурованих політичних блоків, що протистоять один одному), та такі партійні системи, що перебувають на стадії успішного розвитку або увійшли в період свого занепаду і самолруйнування; 8) наднаціональні, загальнонаціональні (ті, що відносяться до конкретної країни), регіональні та локальні (місцеві) партійні системи тощо.

Перейдемо тепер до розгляду типологізації партійних систем, в основі якої лежить застосування “суто політичних” критеріїв. На цій теоретичній базі можуть бути запропоновані такі групи класифікації партійних систем: 1) системи, в яких партії мають власне політичний характер, та системи з переважанням партій, що за своєю природою є псевдополітичними і являють собою побудовані на комунальних сімейственних чи земляцьких принципах клани, кліки, чисто ситуативні угрупування “ad hoc” тощо; 2) такі, що відіграють провідну роль формуванні реальної політики держави і суспільства, та такі, що грають дргорядну роль у політичний системі (через суто декоративну роль політичних партій або їх недостатню розвиненність); 3) системи з “вирізанням певного сегменту політичного спектру” (тобто з забороною партій певних ідеологічних напрямків) та ліберальні (у суто політичному, не економічному розумінні цього терміну) - без встановлення досить суворих ідеологічних критеріїв для надання офіційного дозволу на функціонування конкретних політичних партій; 4) однопартійні, двопартійні, багатопартійні; 5) революційні, реформаторсько-стабілізаційні, консервативні; 6) плюралістичні, обмежено плюралістичні та монолітичні; 7) націоналістичні та полікультурні; 8) релігійні та світські; 9) марксистські, “національного” (“арабського”, “африканського” тощо) соціалізму та несоціалістичні; 10) соціалістичні, капіталістичні, феодальні, рабовласницькі

7. Чим відрізняються політичні партії від громадянських організацій, а останні від громадянських рухів?

Політична партія -- організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу, класів, соціальної верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю державної влади або участі в ній.

Кожна партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби діяльності, соціальну базу, електорат. Основна мета діяльності політичної партії -- здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі -- економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.

Громадські організації -- добровільні, побудовані на основі самоврядування і самодіяльності об'єднання громадян; обстоюють інтереси певних груп населення -- соціальні, професійні, соціально-демографічні та інші; або об'єднані спільністю тих чи тих цілей (профспілки, молодіжні організації, культурно-освітні та інші добровільні товариства (творчі спілки, фонди, асоціації тощо). Вони, як правило, мають фіксоване членство, статути. (профспілки, молодіжні організації, об'єднання молоді, предметом діяльності яких є соціально-економічні та політичні проблеми, об'єднання дозвільного характеру, об'єднання агресивної, неконструктивної самодіяльності молоді, епатажної самодіяльності, альтернативні або контркультурні течії, жіночі громадські організації, творчі об'єднання, добровільні товариства, релігійні організації, кооперативні організації).

Громадські рухи. Це масові політичні и неполітичні формування громадян, пов'язані систематичним співробітництвом заради досягнення певної мети на ґрунті спільних соціально-політичних інтересів. Рухи як вияв громадської ініціативи (антифашистські, національно-визвольні, екологічні, за мир, жіночі тощо) характеризуються відсутністю чіткої організаційної структури, спільністю інтересів, наявністю течій, неоднакових за політичними поглядами і світоглядом, відсутністю індивідуального членства, іноді нечіткою програмою. Вони не є політичними механізмами боротьби за владу. Чинником, що інтегрує учасників руху із не завжди ідентичними переконаннями, є спільна діяльність.

Часто громадські рухи опиняються перед дилемою: продовжити своє існування і перейти до наступного рівня єдності -- тіснішого згуртування за спільними інтересами (приміром, створення на основі руху партій) чи припинити своє функціонування, розпавшись на невеликі за кількістю і значущістю угруповання.

8. Опозиція і її роль в політичному житті

Політична опозиція у демократичних державах існувала здавна у відкритій чи латентній формі, була характерною для будь-якого політичного режиму, неспроможного знищити її вщент. Опозиція - протистояння влади і певної політичної сили, протидія офіційному курсу урядових кіл, прагнення боротися за владу чи хоча б за вплив на неї, за прихильність виборців. Вона сприяє свободі думок, поглядів, діяльності різних суспільних об'єднань, незалежності ЗМІ.

У вужчому плані, це - політичний інститут, рухи і партії, які прагнуть взяти владу з рук правлячої партії і передати її іншій політичній силі. Абстрактно мислячи, політичну опозицію можна окреслити як будь-які вияви інакомислення та невдоволення існуючим режимом. Інститут політичної опозиції в Україні ще не сформувався, але опозиційність громадян до влади, активізація політичної участі чітко простежувалися під час помаранчевої революції.

Якщо говорити про повноваження та посади, які потрібно віддати опозиції, то, на мою думку, це сильно залежить від домовленостей і від характеру самої опозиції. У тому випадку, коли опозиція відрізняється від влади лише іншим баченням шляхів розвитку -- це одна ситуація. А коли опозиція не бачить самого існування держави чи існування демократії в цій державі -- це вже абсолютно інша ситуація. В нас зараз немає політичної традиції домовленості між більшістю та опозицією. Сьогодні йде мова саме про вироблення такої цивілізованої практики стосунків між владою та опозицією.

Мова в даному випадку йде про „опозицію”, яка має лише ту перевагу над конкретними виконавцями конкретних перетворень, що звільнена від відповідальності за їх результати, а тому може бути „розумна заднім числом”, приблизно таким чином, як говорять жартівники, „як моя дружина потім”.

Наявність опозиції - характерна риса організованого суспільства. Важливо лише, щоб вона - опозиція - не перетворилась у „термінатора”, руйнівника демократичних начал, суб'єкта повернення до тоталітарного минулого. Між тим, така загроза в Україні існує.

9. У чому полягає відмінність між правлячими і опозиційними партіями?

Політична партія -- організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу, класів, соціальної верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю державної влади або участі в ній.

Кожна партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби діяльності, соціальну базу, електорат. Основна мета діяльності політичної партії -- здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі -- економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.

Політична опозиція у демократичних державах існувала здавна у відкритій чи латентній формі, була характерною для будь-якого політичного режиму, неспроможного знищити її вщент. Опозиція - протистояння влади і певної політичної сили, протидія офіційному курсу урядових кіл, прагнення боротися за владу чи хоча б за вплив на неї, за прихильність виборців. Вона сприяє свободі думок, поглядів, діяльності різних суспільних об'єднань, незалежності ЗМІ.

Правляча партія - та, що при владі, мають певні ключові права

Опозиційні партії - не мають таких прав, як правлячі партії. Але певною мірою їх критикують, вказують на помилки. Прагнуть зайняти місце правлячої партії.

10. Політичні партії правої та правоцентристської орієнтації в Україні

Характеризуючи програмні настанови та практичну політику націонал-радикалів та націонал-демократів, треба наголосити, що головним спрямуванням їхньої діяльності є ідея розбудови незалежної української держави і все, що з цим пов'язане. Як свідчить навіть невеликий досвід практичної політичної діяльності цих партій, саме державотворчій ідеї вони схильні підпорядковувати інші сфери суспільного життя (економічні, соціальні, духовні, моральні тощо). А відокремити націонал-радикалів від націо-нал-центристів можна за методами, якими вони користуються у своїй діяльності.

Так, до націонал-радикалів належать Всеукраїнське політичне об'єднання «Державна самостійність України» (ДСУ), Конгрес українських націоналістів (КУН), Українська консервативна республіканська і Національна консервативна партії (УКРП і УНКП), Організація українських націоналістів в Україні (ОУНУ), Українська національна асамблея (УНА), Українська народна самооборона (УНСО) і т. д. Для цих партій і рухів домінуючою є ідеологія інтегрального націоналізму, для якої характерні крайні вияви «етнічного патріотизму». Головним для націонал-радикалів є розбудова незалежної Української держави. Державотворчій ідеї вони підпорядковують усю свою діяльність, а методи досягнення цієї мети вибираються, звичайно, найрадикальніші [25].

Як і в інших політичних напрямках, у націонал-радикальному є партії і політичні організації, налаштовані більш помірковано. Такими, очевидно, можна назвати ДСУ, Організацію українських націоналістів в Україні, Українську консервативну національну партію, Українську консервативну республіканську партію. Ці політичні сили виступають за створення та розбудову на етнічних українських землях сильної незалежної унітарної держави з громадянським суспільством та розвинутою багатопартійністю, де права людини гарантувалися б державою. Вони прихильники розвинутих ринкових відносин, проведення політики мінімуму одержавлення й максимуму приватизації за справедливих стартових умов (дещо меншу активність виявляють такі об'єднання, як ДСУ та ОУН в Україні).

11. Політичні партії центристської спрямованості в Україні

Політична партія -- організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу, класів, соціальної верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю державної влади або участі в ній.

Кожна партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби діяльності, соціальну базу, електорат. Основна мета діяльності політичної партії -- здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі -- економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.

До партій ліберально-центристського політичного спрямування (зосереджують зусилля на проблемах соціально-економічного розвитку, підтримують усі форми та види підприємницької діяльності, усунення адміністративного диктату державно-бюрократичних структур) належать Ліберальна партія України (ЛПУ), Народно-демократична партія (НДП), Партія праці України (ЛПУ), Українська партія солідарності і соціальної справедливості (УПССС), Аграрна партія України (АПУ) та ін.

Найбільш впливовою політичною партією цього блоку є Народно-демократична партія України (НДП). Партія у своїх програмних настановах проголошує розвиток соціально орієнтованої економіки ринкового типу, що забезпечує стійкі темпи зростання та економічну рівновагу. НДП підтримує всі форми та види підприємницької діяльності, виступає за активне cприяння держави вільному розвитку виробничого, банкового, торговельного і посередницького бізнесу, усунення адміністративного диктату державно-бюрократичних структур, за приватну власність на землю, розвиток фермерських господарств за державної підтримки, надання переваги іноземним інвестиціям перед імпортом товарів. Завдання держави: забезпечення вільного розвитку ринку, заохочення конкуренції, запобігання монополізму, структурна перебудова народного господарства. НДП наполягає на структурній перебудові народного господарства з метою збільшення частки галузей та підприємств, що працюють для потреб людини; приватизації державної власності в масштабах, необхідних для розвитку конкуренції; передачі засобів виробництва незалежним власникам; створення механізму соціальної орієнтації економіки, коли зростання виробництва товарів народного споживання стимулювалося б зростанням прибутків усіх верств населення.

12. Політичні партії лівої орієнтації в Україні

Нині лівий сегмент політичного спектру в Україні переважно представлений пострадянськими політичними партіями, насамперед КПУ та СПУ.

Оцінюючи нинішній рівень та дальші перспективи суспільної підтримки лівих партій в Україні, можна дійти таких висновків. Попри несприятливу динаміку електоральних уподобань населення, ліві, насамперед КПУ, залишаються впливовими політичними силами суспільного життя. Понад те, протягом щонайменше наступного десятиріччя можна прогнозувати збереження суспільної підтримки лівих партій на досить високому рівні. Компартія України, втративши лідируючі позиції у регіонах Півночі та Центру України, залишається найбільш впливовою політичною силою в індустріальних регіонах Сходу та Півдня. Міцні позиції у багатьох регіонах, насамперед сільськогосподарського спрямування у Центрі України, зберігає Соцпартія. Запровадження нової політичної моделі, в якій політичні партії стають ключовим суб'єктом державної влади, потребує завчасного опрацювання механізмів продуктивної співпраці з лівими партіями, всебічне залучення їх до вироблення та реалізації державної політики. При цьому необхідно належним чином ураховувати сучасні особливості та перспективи конкретних партій такого спрямування, насамперед КПУ та СПУ.

Компартія України публічно проголошує себе спадкоємницею “ідей і традицій Комуністичної партії України, утвореної 12 липня 1918 р.”, тобто невід'ємної частини колишньої КПРС. Після скасування Конституційним Судом заборони Компартії України, вона провела у травні 2002 р. так званий “об'єднаний” з'їзд, на якому заявила, що є “повномасштабною правонаступницею” республіканської структури КПРС. Своїми програмними цілями КПУ донині визначає повернення України “на соціалістичний шлях розвитку”, а також “відновлення на нових засадах Союзу братерських народів колишніх республік злочинно зруйнованого Союзу РСР”. КПУ входить до такої організації комуністичних партій країн СНД - СКП-КПРС, що декларує правонаступництво КПРС, а своєю стратегічною метою - відновлення СРСР. Фактично у цій організації домінує Компартія РФ.

Соцпартія на відміну від Компартії у своїх програмних документах визначає себе як лівоцентристську, державницьку і патріотичну партію. Оптимальною формою державного правління при цьому визнається демократична республіка. У своїй зовнішньополітичній діяльності СПУ була зорієнтована спочатку переважно на РФ. Однак у подальшому СПУ значною мірою змінила цей вектор на західний та налагодила постійні зв'язки з соціалістичними та соціал-демократичними партіями постсоціалістичних країн Східної та Центральної Європи, зокрема Польщі, Угорщини, Чехії, а також з соціал-демократами Німеччини та соціалістами Франції. Особливо слід відзначити те, що СПУ прийнята асоційованим членом до Соцінтерну.

13. Поняття та типи груп тиску

ГРУПИ ТИСКУ -- входять до складу кон'юнктурних, латентних (прихованих) політичних сил. Вони визначаються як сукупність індивідів, які під виглядом загального інтересу виражають свої вимоги, висловлюють претензії, що прямо чи опосередковано зачіпають інші сектори суспільного життя й вимагають від законодавчого органу або окремих його членів їх задоволення. У складних політичних ситуаціях вони здатні вийти на поверхню політичного життя вже як реальна політична сила, партія, формальний чи неформальний політизований рух. Деякі з них здатні спонукати свою аудиторію до створення контрвлади на противагу існуючій. Вони можуть також вступити у змагання з державною владою у здійсненні політики.

Західні джерела розрізняють такі види організацій: 1. Громадські організації (Civil society organizations)- формальні та неформальні групи індивідів або асоціацій, які не належать ні владним ні бізнесовим структурам. 2. Недержавні організації (Non-governmental organizations)- НДО часто плутають з поняттям громадянського суспільства. Насправді вони складають лише верхівку “айсберга” громадянського суспільства. Вони працюють над питаннями гуманітарної допомоги, захисту прав людини, екологічної безпеки. Розрізняють НДО з членством та без нього. 3. Недержавні організації з розвитку (Non-governmental development organizations)- організації, що займаються пошуками шляхів залучення коштів в цілях розвитку певного регіону. Наприклад, такі організації міжнародного масштабу як CARE, Caritas, Novib, Oxfam. Розрізняють організації північного та південного типів. Північні- працюють тільки у напрямку розвитку регіонів. Південні залучаються і до інших проектів на місцевому рівні. 4. Регіональні організації (Сommunity-based organizations)- це невидимий шар “айсбергу” громадських організацій, що знаходиться під шаром недержавних організацій. За звичай - це організації з членством, які розташовані і діють в певному регіоні. Регіональні організації не є завжди формально зареєстрованими. Вони складаються з гуртків, груп інтересів, клубів. Ці організації працюють на волонтерських засадах, хоча і отримують гранти від недержавних організацій. 5.

Представницькі недержавні організації (Advocacy NGOs)- організації, що не мають індивідуального членства, а складаються з професійних груп або регіональних недержавних організацій, які прагнуть розширити свої права шляхом колективних зусиль в місцевих асоціаціях та державних структурах. Вони можуть мати місцевий, регіональний, національний та міжнародні масштаби. Представницькі організації забезпечують тренінги, збір інформації та проведення досліджень для своїх членів. Council for Social Welfare, Amnesty International, World Business Counceil for Sustainable Development є яркими представниками цієї групи організацій. 6.

Асоціації груп інтересів (Interest group associations)- це асоціації професіоналів. Профспілки найбільш повно репрезентують цю групу організацій. Недержавні організації відрізняються від профспілок тим, що вони є формально відповідальними тільки перед собою, тоді як профспілка звітується перед своїми членами.

14. Функції і методи груп тиску

Метою моєї роботи буде розгляд груп тиску - громадських (неурядових) організацій, які переслідують мету задоволення певних інтересів (майнових, професійних, вікових, конфесійних, етнічних, наукових, освітніх, творчих тощо) громадян і задля цього вступають у відносини з органами державної влади і посадовими особами. Групи тиску висуваючи вимоги до держави, не беруть на себе відповідальності за її політику.

В своїй роботі я намагалась розглянути механізми впливу недержавних організацій на державні структури. Я розглядала саме механізми впливу ( на відміну від шляхів партнерства), адже саме “проштовхування” громадських інтересів коридорами влади є найбільш відповідальною частиною представлення громадських інтересів недержавними організаціями. Основними завданнями роботи є : 1) з'ясування основних механізмів впливу недержавних організацій на державні структури, 2) оцінювання ефективності впливу недержавних організацій на державні структури, 3) розгляд пріоритетних завдань недержавних організацій в контексті механізмів впливу, 4) визначення обмежень впливу недержавних організацій на державні структури, 5) визначення рівня залученості недержавних організацій в державні інституції на національному та європейському рівнях, 6) розгляд термінологічних засад проблеми.

Основною проблемою, з якою я зустрілась під час розгляду даного питання, була обмеженість доступу до справді практичної та реальної інформацій. Реальні механізми впливу недержавних організацій на державні структури жваво обговорюються всередині громадських організацій, але на публічні обговорення виносяться лише теоретичні питанні. В результаті чого не відбувається об'єктивної оцінки досягнень чи помилок. Діючі механізми впливу будуть розроблені лише тоді, коли вони будуть обговорені представниками обох сторін (держави та громадськості).

15. Політична практика лобізму. Дайте оцінку (особиста думка)

Лобізм - це спроба організацій або окремих громадян впливати не тільки на прийняття, відхилення чи зміну законів у парламенті, а також спроба впливати на адміністративні рішення уряду, спираючись на підтримку не тільки обраних депутатів, а й різних політичних партій, державних і недержавних установ та підтримку громадськості через засоби масової інформації.

Термін лобізм вперше почав вживатися в Британії в середині XIX століття, коли окремі приватні громадяни почали постійно збиратися у кулуарах законодавчих палат перед сесіями з метою вплинути на парламентарів шляхом надання інформації по законопроектах, які обоговорюються. В наш час цей термін має ширше значення.

Раніше лобісти представляли тільки вузький спектр суспільства, наприклад, бізнес, торгівлю, умови праці і сільське господарство. Сьогодні цей спектр значно поширився, і включає освіту, науку, мистецтво та інші сфери. Лобісти становлять велику силу, яка зростає з кожним днем і яка, використовуючи різні прийоми, впливає на прийняття рішень як на національному рівні, так і на рівні області, району чи міста.

Лобісти використовують різні прийоми, щоб переконати представників державної влади прийняти певне рішення. Ці прийоми можуть бути прямими (коли лобісти безпосередньо впливають на законодавців) і непрямими (коли лобісти впливають на законодавців за допомогою третьої сторони). До прямих прийомів належать:

*приватні зустрічі з законодавцями;

*збирання інформації, проведення досліджень і підготовка презентацій перед законодавцями;

*присутність і виступ на слуханнях комітетів та інших урядових відомств;

*надання професійних порад, допомога у підготовці законопроектів;

*запрошення законодавців на громадські заходи і неофіційні зібрання;

*внесення грошей на виборчі кампанії.

Прикладами непрямого лобізму є:

1. Вплив громадськості -- коли громадськість залучається для впливу на законотворчий процес через публікації в журналах, газетах, виступи у телепередачах або по радіо.

2. Опитування населення, яке проводиться будь-якою групою для виявлення ставлення громадськості до різних проблем, і результати опитування публікуються в газетах.

3. Залучення виборців -- коли лобісти намагаються загітувати виборців написати листа чи зателефонувати своєму депутатові непередодні обговорення питань, які цікавлять лобістів. Зрозуміло, що законодавці більш прихильні вислухати своїх виборців, ніж представників якої-небудь зацікавленої групи.

4. Об'єднання різних груп, якщо вони мають спільні інтереси щодо окремого закону. Перевагою такого об'єднання є те, що залучається більша кількість зацікавлених груп, які не дублюють вимоги один одного, а цінують час депутата і об'єднуються для вирішення спільних проблем. Саме тому законодавці більш схильні до зустрічей з представниками цих груп. Лобізм - це діяльність, яка охороняється конституціями багатьох країн, в тому числі і Конституцією України. Конституція України, хоч прямо і не регулює лобістську діяльність, але створює умови для такої діяльності, гарантуючи “кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”

Ось деякі характерні риси лобізму:

- лобізм пов'язаний з владою, оскільки передбачає вплив на неї;

- Лобіст є посередником між органами державної влади та зацікавленими групами (компанії та їх асоціації; суспільні організації, приватні особи, тощо), який використовує всі легальні особливості законодавства на користь свого клієнта

- лобізм органів влади - показник представництва інтересів, та (і це головне) їх конкурентності.

- Лобізм є більш-менш гласною діяльністю: це забезпечується процедурою реєстрації лобістів (в органах влади де вони діють), та (варіюється в різних країнах) вимогою до лобістів публікувати звіти щодо своєї діяльності.

ТЕМА 7. Політична культура та політична соціалізація.

1. Поняття політичної культури та її основні тлумачення

Політична культура, яка виявляється в діяльності класів, націй, соціальних верств і груп у політичній сфері суспільства, є важливою складовою загальної культури людства. Оскільки зміст, характер і спрямованість людської діяльності завжди залежать від конкретно-історичних, економічних, соціальних та духовних інтересів і відносин, ці види діяльності багато в чому визначають процес формування того чи іншого типу політичної культури і впливають на нього.

За змістом політична культура -- це специфічний, історично і класово зумовлений продукт життєдіяльності людей, їхньої політичної творчості, що виражає процес освоєння класами, націями, іншими соціальними спільностями та індивідами політичних відносин [1]. Завдяки відтворенню, передаванню з покоління в покоління та засвоєнню попереднього політичного досвіду політична культура розглядається в суспільстві як засіб діяльності людей у сфері політики для реалізації своїх класових, національних та групових інтересів. У загальному розумінні політична культура -- це культура політичного мислення й політичної діяльності, міра цивілізованості характеру та способів функціонування політичних інститутів, організації всього політичного життя в суспільстві.

Політична культура впливає на способи здійснення влади, а її власний розвиток залежить від політичних перетворень.

У суспільному житті політична культура є важливим засобом взаємодії особистості й політичної влади. Основне призначення політичної культури полягає не у відчуженні, а в залученні людей до політичної системи і політичної діяльності. Сама діяльність людей у суспільстві не обмежується лише сферою матеріального виробництва, а охоплює і сферу духовного виробництва, і процеси вдосконалення самої людини. Держава, право, мораль, наука, релігія -- також специфічні види виробництва. Ось чому в процесі політичної діяльності виникають і відтворюються інституційні політичні структури (держава, політичні партії, політичні норми і т. п.), функціональні структури (способи політичної діяльності); ідеологічні й соціально-психологічні структури (політичні ідеали, теорії, доктрини, історичний досвід, традиції, що позначаються на свідомості). Ці суспільні структури збирають і накопичують необхідну інформацію про політичні відносини та історичний досвід, використання якого допомагає класам, націям, соціальним групам та певним верствам населення реалізувати свої інтереси.

Поняття «політична культура» уперше ввів у науку відомий мислитель епохи Просвітництва І. Г. Герде

Отже, у дослідженнях змісту поняття політичної культури можна виділити два основні підходи. Перший -- розглядає політичну культуру як сукупність (систему) політичних знань, переконань, духовних цінностей, принципів і способів політичної діяльності, політичного досвіду та традицій, а також політичних інститутів. Другий -- спеціально наголошує на узагальненій характеристиці людини, на мірі її політичної розвинутості й активності, умінні застосовувати політичні знання на практиці. Прихильники цього, другого, підходу вбачають у політичній культурі процес, спосіб, форму реалізації сутнісних сил людини, її знань і суспільно-політичних переконань.

2. Структура політичної культури

Зі структурного погляду політична культура -- це єдність політичної свідомості та політичних знань, а також політичної поведінки й політичних дій. У свою чергу, політична свідомість та політична поведінка громадян теж мають свою внутрішню структуру.

Розпочнемо детальніший розгляд з політичної свідомості [8]. Політична свідомість -- це духовне утворення, яке включає політичні ідеї, погляди, уявлення, традиції, соціально-політичні почуття народу, що відбивають найбільш істотні економічні, соціальні, політичні та духовні інтереси людей, що мають бути реалізовані через інститути політичної системи. Політична свідомість завжди є конкретно-історичною, вона відбиває інтереси конкретних людей у конкретній країні з певним рівнем економічного й духовного розвитку.

Першим важливим компонентом політичної свідомості є політичні знання та сформовані на цьому ґрунті типові політичні уявлення про різні аспекти політичного життя суспільства: про політичну систему та її окремі інститути; про політичний режим, механізм влади й управління, про прийняття рішень і їх реалізацію, про носіїв владних повноважень, про власне місце в політичному житті, про компетентність владних осіб та ефективність їхньої політичної діяльності тощо.

Необхідно зауважити, що політичні знання та уявлення, як і політична свідомість у цілому, функціонують на двох рівнях: буденному та теоретичному. Буденна політична свідомість -- це сукупність ідей, уявлень та знань, які виникають безпосередньо з буденної практики того чи іншого класу, соціальної верстви або групи людей чи окремих індивідів. Більш високим рівнем політичної свідомості можна вважати політико-теоретичну свідомість, тобто сукупність ідей, уявлень, поглядів, знань та вчень, що виникають на ґрунті наукового дослідження політичних відносин, процесів, інститутів, проникнення в їхню сутність, у глибинні взаємозв'язки й суперечності, закономірності розвитку.

Теоретична свідомість -- стрижень політичної ідеології.

Другим важливим компонентом політичної свідомості є політичні цінності й ціннісні орієнтації. Політичні цінності й ціннісні орієнтації -- це такі політичні знання й уявлення, котрі розглядаються людиною як невід'ємні від її існування, як такі, що надають значущості, сенсу її вчинкам, орієнтують її дії в політичному житті. Політичні цінності є мотиваційним базисом політичної культури, їх руйнування часто переживається людиною як особиста трагедія, а в масштабах суспільства ці процеси можуть призвести до духовної катастрофи

Третім важливим компонентом політичної свідомості є політичні настанови. Політична настанова -- це ставлення суб'єкта до політичних явищ. Це може бути настанова на активну діяльність з метою отримання політичних знань, або, навпаки, негативне ставлення до того, щоб здобути такі знання; настанова на активну чи пасивну участь у політичній діяльності; ставлення до різних аспектів політичної діяльності.

У поняття політичної культури входить не тільки політична свідомість, а ще й політична активність і політична поведінка. Мабуть, неможливо політичні дії та поведінку громадянина обмежити певними рамками, це -- різноманітна, багатогранна і часто неповторна у своїх виявах діяльність. Водночас деякі найважливіші елементи поведінки та дій політично активної людини є обов'язковими. Це насамперед участь у роботі вищих і місцевих органів державної влади, робота в різних громадських комісіях, комітетах, в експертних групах при органах влади

Важливим компонентом політичної поведінки є політичні стереотипи, тобто певні зразки. Зразків таких стереотипів у політичному житті цілком достатньо.

Не менш істотним компонентом політичної поведінки є політичні традиції. У традиціях утілюються, конденсуються ті елементи попереднього політичного досвіду, які об'єктивно відповідають інтересам і цілям суспільства, визначаються ним як відповідні нормативні настанови. Політичні традиції є способом передавання стереотипів політичної свідомості та політичної поведінки, які були сформовані під впливом соціальних факторів та особливостей історичного розвитку конкретного народу, наступним його поколінням.

Ще одним важливим компонентом політичної поведінки є інститути політичної системи суспільства, що історично склалися.

3. Типи політичних культур (за Г. Алмондом та С. Вербою)

Більшість дослідників політичної культури звертаються до проблеми їїтипологізації. Без цього неможливо проаналізувати специфіку політичногожиття в тому чи іншому суспільстві, поведiнку різноманітних груп і шарівнаселення.

Г.Алмонд і С.Верба виділили три «чистих» типи політичної культури:патріархальний (прихідський), для якого характерна відсутність інтересугромадян до політичного життя. Члени суспільства не очікують жодних змін збоку політичної системи, тим більш не виявляють власної ініціативи, щоб цізміни мали місце. Аполітичність, замкнення на місцевій або етнічнійсолідарності, характерні для цього типу політичної культури. Така культураможе відразу стати панівною в молодих державах, але вона зберігається і врозвинених індустріальних країнах, коли кругозір більшості громадянобмежений прихильністю до своїх коренів, свого місця проживання.

Другий тип - підданський, де присутня сильна орієнтація на політичніінститути, поєднана з низькою індивідуальною активністю громадян. Державнавлада уявляється, в основному, в плані спускання зверху норм, якихнеобхідно дотримуватися, регламенту, якому потрібно підкорятися. Людьмикерує побоювання, покарання, або очiкування благ.

І третій тип - «партицiпаторна політична культура», або політичнакультура участі, для якої характерна зацікавленість громадян в політичнійучасті і прояв на практиці такої активності.

Автори даної типологiзацii підкреслюють, що ці три типи на практицівзаємодіють між собою, утворюючи змішані форми з перевагою тих або іншихкомпонентів: провiнцiалiстсько-пiдданський, пiддансько-партицiпаторний,провiнцiалiстсько-партицiпаторний.

Перший змішаний тип характерний для переходу від провiнцiалiзму доцентралізованої влади, характеризується лояльністю до центрального уряду,відходом від орієнтації на місцеві центри влади. Другий тип сполучає в собіпояву активної самоорiєнтацiї у значної частини населення і політичнупасивність у іншої. Третій тип характерний для країн ,що розвиваються наетапі переходу до буржуазної демократії. Основна задача полягає узбереженні спадкоємності в розвитку.

Для країн зі стабільним демократичним режимомхарактернийгромадянський тип політичної культури, що є похідним від трьох переліченихосновних типів культур. До найважливіших її ознак відносяться: прихильнiстьдо демократичних цінностей, збалансованість політичних орієнтацій, помірнийрівень політичної активності, раціоналізм в прийнятті політичних рішень,терпимість (що не розповсюджується однак на екстремальні ситуації іекстремістські сили). Стабільність демократичного політичного режимуспирається на наявність консенсусу відносно легітимності політичнихінститутів, напрямку і сенсу політики. Визнання неминучості конфліктів, якрезультату різноманітності інтересів, поєднується з прихильністю додемократичних засобів їхнього розв'язування.

4. Різні тии особистостей за критерієм політичної культури

Аналізуючи участь людини в політичному житті, можна виді-лити кілька політичних типів особистості. Цікаву типологію осо-бистості запропонували українські політологи Є. І. Головаха, І. Є. Бекешкіна та В. С. Небоженко. У найзагальнішому вигляді соціально-історичну типологію особистості репрезентовано трьома основними типами.

1. Особистість, що «розчинена» в суспільстві. Вона не виділя-ється із системи суспільних політичних зв'язків, а характеризу-ється колективістською ідеологією, у межах якої окрема людина є лише функціонально визначеним елементом суспільної системи, тільки в ній знаходячи сенс функціонування і тільки в її цілях - власну гідність та цінність.

2. Особистість, що відчужена від суспільства. Це базовий тип, який відповідає періоду поступового занепаду тоталітарної ідеології і характеризується подвійною системою цінностей. Одна система призначалася виключно для внутрішнього користування як вияв власних «егоїстичних інтересів», а інша - для пристосовування до зовнішніх вимог, до умов жорсткого ідеологічного контролю.

3. Амбівалентна особистість, яка навіть визнаючи основоположні цінності демократії за суспільно значущі цілі, не володіє достатнім рівнем правової, економічної і політичної культури для послідовної реалізації цих цілей.

На особливу увагу заслуговують типові форми вияву амбівалентного ставлення людини до демократії:

- конформно-амбівалентний тип, для якого «так» демократи-чному вибору зовсім не означає «ні» - авторитарному правлінню;

- нігілістично-амбівалентний тип, який виявляється в запереченні як консервативно-соціалістичного, так і радикально-демократичного суспільного розвитку;

- мозаїчно-амбівалентний тип, якому притаманне суперечливе поєднання елементів демократичної свідомості та колишніх тоталітарних структур.

Якщо конформно-амбівалентна свідомість веде суспільство до авторитарної форми правління (по суті, до неототалітаризму), нігілістично-амбівалентна - до бунту, закономірним фіналом якого буде загальний хаос або (чи «і») диктатура, то мозаїчна свідомість є найгнучкішою і найбільш спроможною до сприйняття демократичних норм у процесі руйнування ідеологічних стереотипів минулого. Перевага того чи іншого типу свідомості зумовлює й можливий варіант розвитку суспільства: до авторитарної влади, до бунту й диктатури або до демократичної еволюції.

От типа личности человека зависит и образ власти, который складывается у него. Концепция авторитарной личности, описывает особый тип индивидуальности, одна из характеристик которой - неадекватное отношение к любому виду власти (политической, родительской, моральных авторитетов и т.д.)

Авторитарная и демократическая личности видят власть по-разному. Авторитарный человек с его повышенной тревожностью и иррациональностью, скепсисом по отношению к власти предпочитает жестких лидеров-диктаторов. Демократическая личность, наоборот, относится к управителям рационально, с доверием и спокойствием.

5. Політичні субкультури. Молодіжна субкультура

Політична субкультура -- сукупність особливостей політичної культури певної соціальної групи, які відрізняють цю політичну культуру від культури іншої групи людей. Фактично йдеться про особливості політичних культур окремих суспільних груп.

Групові особливості зумовлені відмінностями в соціальному стані людей, освітніми, статевими, віковими, етнічними, релігійними та іншими чинниками, що дає підстави для тверджень про субкультуру жінок, робітників, підприємців, селян, молоді. Приміром, молодіжну субкультуру вирізняють гострота сприймання політичних подій, емоційність, нерідко недостатня зваженість оцінок, тяжіння до нового, а подекуди бунтарство й апатія. Перевага таких цінностей, як можливість спілкуватися і якість життя. Водночас складовою політичної субкультури соціальної групи є найтиповіші риси політичної культури суспільства.

Наявність політичних субкультур, що не збігаються, тобто фрагментарність політичної культури суспільства, за певних умов може призвести до небезпечної втрати загальнонаціональних ідеалів та цілей, до надання місцевим інтересам пріоритетного значення проти інтересів загальнодержавних.

Також виділяють такі субкультури:

· Регіональні -- обумовлені такими відмінностями між окремими регіонами країни, як клімат, наявність природних ресурсів, економічна спеціалізація і т. д.

· Соціоекономічні -- обумовлені існуванням у суспільстві різних груп (соціальних верств, класів), які мають неоднаковий економічний статус, а отже, і відмінності в способі життя, в інтересах, які відіграють важливу роль у політичному житті

· Етнолінгвістичні -- пов'язані з мовними, етнічними особливостями відповідних соціальних груп, їхнім національним характером і етнічною самосвідомістю

· Релігійні -- виникають у тому разі, коли релігія є головним елементом загальної культури певної групи людей (наприклад, фундаменталізм є не стільки релігійною, скільки політичною ідеологією)

· Вікові -- віддзеркалюють різні системи політичних цінностей у представників різних поколінь. Ці субкультури існують в основному в суспільствах, які реформуються

Зародившись ще в перших навчальних закладах Європи і набувши своєї стійкої форми з середини 50-х років XX ст. під тиском сучасних модернізаційних умов (рання фізична зрілість, розтягування часу входження в соціально-професійний статус дорослих, розвиток засобів масової комунікації і т. д.), зростає соціально-культурна автономія молоді у світі дорослих, її диференціація, набуває жорстких, часто соціальна організованих і навіть контркультурних форм традиційний конфлікт поколінь, утворюється соціальна і ідеологічно нейтральний, все ширший спектр молодіжних субкультур власне культурного і мистецького спрямування, Сформується новий тип інформаційно-інтернетної молодіжної субкультури, Значно зростає внесок молоді і характер її участі в модернізаційних процесах, висуваючи молоде покоління в якості авангарду в трансформаційному оновленні суспільства, а, можливо, і як основну потугу змін в ньому. Як в свій час писав відомий поет В. Маяковський, "молодь є те пальне, на якому працює суспільство", хоч, на нашу думку, молодь власне значною мірою і створює це пальне.

Увага! Кожна молодіжна субкультура має свою центральну ідею або систему ідей, яка визначає п характер, принцип залучення і є тотожною меті її існування. Вона характеризується, насамперед, специфічною нормотворчістю, протиставленням своїх норм і цінностей зовнішнім, набуваючи певних рис "мікросуспільства ", в якому трансформуються традиційні погляди і формується "свій " образ світу і способу буття в ньому особистості.

Зазначена проблема реально склалась у формах андерграуду і відособлення субкультур молоді в глибинних пластах культури періоду застою та перебудови.

Субкультура визначається своїм соціальним змістом, сукупністю відносин, стилем життя, визначальною складовою якого є поведінка.

Англійський соціолог М. Брейк виділяє такі субкультурні типи молоді, як "нормальна" молодь, делінквентна молодь, культурні бунтарі, політично активна молодь. Як і М. Брейк, ми виходимо з того, що "нормальна" молодь теж має свої особливості і складає специфічну субкультуру.

Субкультура складається із сукупності знань та уявлень групи, на основі яких вона формує свій цілісний образ соціального світу та визначає своє місце в ньому як основу орієнтації в життєвому просторі. Виходячи з цього, група формує специфічні цінності і норми свого соціального буття, які мають свої особливості, що відрізняють їх від інших.

Хоч представники основних молодіжних субкультур не заперечують культури суспільства в цілому, але значно відрізняються від неї, формуючи свій світ і його особливу картину. Крім загальних молодіжно-генераційних особливостей формування субкультур на їх зміст значно впливає:

1. криза українського суспільства і його основних інститутів;

2. криза інституту сім"і та сімейного виховання, порушення взаємин поколінь;

3. комерціалізація засобів масової комунікації, які штучно формують підвищену потребу в субкультурних ознаках;

4. зростаюча вестернізація і регіоналізація культури.

6. Політична культура як чинник модернізації суспільства

Політична культура-- це культура політичного мислення і політичної діяльності, ступінь цивілізованості характеру і способів функціонування політичних інститутів, організації всього політичного життя у суспільстві. Політичну культуру можна визначити як політ свідомості та політ знань.

Політична культура знаходить свій вияв у діяльності держави, політичних партій, політичних рухів, суспільних організацій, трудових колективів, окремих громадян, у демократії, конституції, в системі правових норм, у ставленні до них громадян держави.

Функції:

Пізнавальна функція політичної культури озброює людей знаннями, необхідними для успішної діяльності у сфері політики, для формування кожною людиною власної думки

Регулююча функція політичної культури виявляється в прямому або опосередкованому впливові на поведінку людей та організацій щодо сприйняття ними політичних подій, оцінки існуючих політичних систем та їх окремих елементів, політичних діячів, посадових осіб апарату управління, а також впливу на процес підготовки і прийняття політико-управлінських рішень і т.п. Виховна функція полягає в тому, що політична культура сприяє інтелектуальному розвитку особистості, розширенню його кругозору завдяки набутим політичним знанням.

Комунікативна функція полягає в тому, що через політичні традиції стереотипи політичної свідомості і поведінки передаються новим поколінням. Інтегративна функція полягає в тому, що політична культура стає опорою існуючої політичної системи, сприяє згуртованості всіх верств населення, створюючи таким чином широку соціальну базу системи влади правлячого класу, забезпечуючи підтримку функціонуючої політичної системи більшістю населення.

Має надзвичайне суспільне значення адже сприяє еволюції суспільних відносин на різних рівнях, забезпечує порозуміння і співпрацю тож сприяє розвитку усіх сфер життя. Своя думка…

7. Політична культура і національні культурні традиції

Політична культура -- типова, інтегральна характеристика індивідуального чи колективного соціального суб'єкта та соціальних інститутів, суспільства в цілому, що фіксує рівень розвитку їх політичної свідомості, політичної діяльності та поведінки.

Критерієм, своєрідним дзеркалом політичної культури соціального суб'єкта є його реальна політична практика. Оцінюючи зміст, характер політичної діяльності та поведінки, можна визначити якість і рівень політичної культури, її носія (індивідуального чи колективного).

Зміст політичної культури різних соціальних суб'єктів неоднаковий за обсягом, структурою тощо. Політична культура суспільства є синтезом відповідних культур усіх існуючих у ньому соціальних спільнот і політичних інститутів. Але це не механічний конгломерат. У царині означених культур виробляється нова якісна субстанція -- культура, яка фіксує суттєві ознаки та рівень суспільної політичної свідомості й поведінки суспільства загалом. У цій новій, інтегрованій політичній культурі можуть переважати демократичні чи авторитарні риси, переплітатись різні рівні й характер політичних ознак носіїв культури. Але головне, що ця політична культура дає змогу побачити якісний рівень політичного життя суспільства. Те саме стосується і політичної культури окремої особи як сукупності елементів її політичної свідомості й поведінки. їх характер і якість, самобутній зміст, взаємодія та обумовленість дають змогу оцінювати рівень політичної зрілості людини, її політичну культуру.

Політична культура є складовою духовної культури особи і суспільства загалом. Вона тісно поєднана з іншими видами духовної культури -- моральною, правовою, управлінською тощо. У контексті загальної культури суспільства політична культура постає як культура політичного мислення і політичної поведінки. Вона значною мірою обумовлює ступінь цивілізованості політичного життя суспільства.

Традиції зберігають елементи минулого політичного досвіду, є способом передачі зразків політичної свідомості й поведінки від покоління до покоління. Хоча зі зміною історичних умов вони можуть оновлюватись або навіть зникати.

*Національні культурні традиції є невід'ємною частиною нашого життя. За їх допомогою можна дослідити розвиток тієї чи іншої держави, наскільки вона просунулася вперед. І як вона їх зберігає. Адже саме завдяки ним держава може самостверджуватися, розвиватися, досягати певних політичних цілей.

...