Політологія

Суспільно-політичні доктрини визначають політичний курс, стратегію і тактику партій, їхню діяльність як суб'єктів політичного процесу. Вони віддзеркалені у програмах і політичних платформах партій і є суттєвою умовою їхньої дієвості у виборчих кампаніях. Певною мірою вони визначають електоральну поведінку громадян (Семків,Шпилюк,Пащук, 1993).

Питання місця і ролі ідеологій надзвичайно важливі для посттоталітарних і особливо пострадянських суспільств. “Ідеологія - як наркотик. Звикнувши до її догм, важко їх позбутися”, - Л.Кравчук (Кравчук, 1994). Водночас існує серйозна проблема адекватності сприйняття. Якщо подивитися на ідеологію, як на витоки, які формують світогляд, що проходять від вершини суспільства, то неможливо не помітити, що її положення доходять до “адептів” в неповному, спотвореному вигляді. Надто глибока була прірва між таким інтелектуальним або правлячим шаром та масивом суспільства. Можна говорити про два народи, які не тільки розмовляли різними мовами (довгий час буквально), але й мислили, маючи різні культурні координати (Немчинов, 1995).

За умов відсутності протягом тривалого часу традицій політичного плюралізму ані соціально-економічне, ані політичне підґрунтя класичних ідеологій просто не могло існувати. Одноманітна тоталітарна спрямованість комуністичної ідеології майже звела нанівець і систему цінностей, характерних для інших ідеологій. Відомо, що повернення на стовповий шлях цивілізації не відбувається за два чи три роки (Білоус, 1993). Більшість сучасних українських партій ще не мала можливості для перевірки реальності та обґрунтованості своїх претензій щодо виконання головного свого призначення - формування владних структур, покликаних забезпечити ефективне функціонування всього суспільного організму (Литвин, 1994). Звичайно це має місце. Але це не вина, це біда не лише політичних партій, а й усього суспільства.

7. Чим відрізняється структура цінностей класичного лібералізму від структури цінностей неолібералізму

Лібералізм (Локк, Монтеск'є, Кант, Сміт, Медісон, Європа Х\/!!-Х\/!!! ст..)

Політична та ідеологічна теорія, що об'єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави.

· Головна ідея - створення умов для розвитку капіталізму;

· Свобода особи, промислової конкуренції, недоторканність приватної власності;

· Перевага надається потребам і правам окремої людини, але свобода має обмежуватись правовими державними порядками, які повинні гармонізувати відносини громадян;

· Свобода друку, гласність;

· Запобігати революціям за допомогою своєчасних реформ;

· Все для трудящих: освіта…

· Незалежність індивіда від уряду;

· Засудження революцій;

· Шлях розвитку суспільства - соціальна революція, реформування різних сторін суспільного життя;

· Плюралізм, розподіл влади, верховенство закону;

· Компроміс, консенсус у розв'язанні найважливіших політичних проблем;

· Усі закони і цінності людина створює сама.

Неолібералізм (Кейнс, Хайєк, Даль, Рузвельт) - сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології та політики, що сформувався як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституалізації нових форм державного втручання в суспільне життя; «етатистський» різновид лібералізму зі збереженням принципу демократії, вільної конкуренції, приватного підприємництва.

· Держава має стати помічником людей: запобігати соц.конфліктам, втручатись в економічне життя регулювати бюджет, планування, податки;

· Збереження змішаної економіки;

· Рівноправність різних форм власності;

· Держава контролює ринок, його розвиток;

· Ідея «плюралістичної демократії», спрямованої на врахування інтересів усіх верств суспільства, їх участь у політичному житті;

· Поділ влади;

· Прийняття рішень у всіх представницьких органах на підставі демократичних норм;

· Ідея державного захисту підприємства, ринку і конкуренції від монополізму;

· Соціальний захист громадян.

8. Порівняйте структуру цінностей класичного консерватизму і неоконсерватизму

Консерватизм та неоконсерватизм як доктрини захисту традицій та одвічних цінностей. При розгляді цього питання слід звернути увагу на те, що консерватизм як ідеологія виник як реакція на Велику французьку революцію, котра вважалася його представниками причиною суспільного хаосу й руйнування.

Ще за часів «класичного консерватизму» його прихильники виступали проти ідей технократії, неподільного панування ринку -- під цими гаслами буржуазія почала боротьбу з феодалізмом. Вони відкидали можливість встановлення рівності людей, домагалися формування суспільства на основі ієрархії, збереження станових привілеїв, спадкової влади. Консерватори закликали до відновлення монархії та відродження традиційних цінностей феодально-аристократичного устрою: «гармонії» й порядку середньовіччя, селянських громад, сімї, школи, церкви, тобто всього того, що, на їхній погляд, обєднувало суспільство, забезпечувало його єдність та наступність розвитку.

У 80-х роках ХХ ст. сталися серйозні зміни в політичному житті країн Заходу: зміцнили свої позиції консерватори в США та Великобританії, були усунені від політичного керівництва соціалісти й ліберали у Франції, Італії та ФРН. Ідеї консерватизму та відповідні підходи до вирішення соціально-економічних проблем стали домінуючими у багатьох впливових політичних партіях західних країн: Консервативній партії Великобританії, Республіканській партії США, Ліберально-демократичній партії Японії, Християнсько-демократичному та Християнсько-соціальному союзі у ФРН (ХДС/ХСС), Італійській християнсько-демократичній партії та кількох інших. Лібералізм поступився місцем консерватизму в усіх сферах життя.

Посиленню впливу консерватизму в країнах Європи та Америки сприяв ряд факторів. Насамперед треба зважити: неоліберальна доктрина «суспільства добробуту» покладала в основу його розвитку швидкий прогрес техніки. Але прискорення НТП спричинило загострення екологічної обстановки, значно погіршило середовище життя людини. Відтак посилилося невдоволення політикою лібералів, помітно зріс вплив консерваторів, які обіцяли гармонізувати відносини людини з довкіллям.

Сприятливим для консерваторів став і факт посилення у західних країнах бюрократизму, котрий породжувався державою і гальмував розвиток економіки. Неоконсерватори виступили за усунення держави від управління економікою та соціально-політичною сферою, за повернення свободи ринку й конкуренції. Сучасну людину приваблює висока оцінка консерваторами ролі сімї та школи як факторів стабілізації суспільства. Такі «продукти розуму», як ядерна й хімічна зброя, сталінський та полпотівський «соціалізм», спонукають нині інакше сприймати критику консерваторами просвітительської абсолютизації розуму в соціально-політичній сфері. Актуальним залишається питання і про ставлення до минулого. Відомо, що відмова від цінностей, створених попередніми поколіннями, забування традицій народу дуже дорого обійшлося нашому суспільству.

9. Як ви думаєте, чим можна пояснити велику популярність консервативних ідей на Заході?

Консерватизм -- політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Фундатори консерватизму протиставили висунутим європейським Просвітництвом і Великою французькою революцією ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму погляд на суспільство як на органічну й цілісну систему, амальгаму (суміш різнорідних елементів) інститутів, норм, моральних переконань, традицій, звичаїв, що сягають корінням у глибину історії.

Консерватизм як тип суспільно-політичної думки та ідейно-політичної течії відображає ідеї, ідеали, орієнтації, ціннісні норми тих класів, фракцій і соціальних груп, становищу яких загрожують об'єктивні тенденції суспільно-історичного й соціально-економічного розвитку. Часто консерватизм буває своєрідною захисною реакцією середніх і дрібних підприємців, фермерів, ремісників, які відчувають страх перед майбутнім, що спричиняє невизначеність і нерідко погіршення соціального статусу. Консервативною вважають також загальноприйняту в суспільстві сукупність цінностей, форм адаптації до традиційних соціальних норм та інститутів.

Консерватизм наголошує на необхідності збереження традиційних правил, норм, ієрархії влади соціальних і політичних структур, інститутів, покликаний захищати статус-кво, пояснювати необхідність його збереження, враховуючи реалії, що змінюються, пристосовуватись до них.

Свою здатність до цього він продемонстрував на поворотних етапах історії. Так, за вільнопідприємницького капіталізму консерватизм обстоював ідеї вільної конкуренції, вільного ринку, а після великої економічної кризи і особливо після Другої світової війни -- кейнсіанські ідеї державного регулювання економіки, соціальних реформ, «держави добробуту».

Помітне місце в конструкціях сучасних консерваторів посідають проблеми свободи, рівності, влади, держави, демократії. Більшість консерваторів вважає себе захисниками прав людини і головних принципів демократії. Не заперечуючи плюралістичну демократію, вони висловлюються за критичний підхід до неї, визнаючи взаємозв'язок між капіталізмом і демократією.

Значна частина консерваторів ставить на перше місце суспільство, яке, на їхню думку, значно ширше від уряду, історично, етично й логічно вище за конкретного індивіда.

10. Соціалізм як політична доктрина

При розгляді цього питання слід зазначити, що вчення К.Маркса (1818--1883) і Ф.Енгельса (1820--1895) виникло наприкінці 40-х років ХІХ ст. в Європі. Це був період революцій, національних війн, бурхливого промислового розвитку та загострення класової боротьби.

Основна ідея соціально-політичних поглядів Маркса та Енгельса полягала в тому, що в результаті внутрішнього розвитку капіталізму будуть зруйновані вузькі рамки класових і національних відносин, створені умови для розкріпачення людини. Свобода та всебічний розвиток людини, з погляду засновників марксизму, можливі тільки в асоціації та через асоціацію. Але просування до звільнення людини здійснюється через класову боротьбу і революцію, знищення одного класу іншим, через встановлення влади робітничого класу, котра остаточно усуне поділ на соціальні класи і приведе до однорідного, соціально справедливого суспільства.

Особливу роль у поширенні й розвитку марксистської соціально-політичної теорії наприкінці ХІХ -- на початку ХХ ст. відіграв В.І.Ленін (1870--1924). З теоретичних положень, що характеризували внесок Леніна у соціально-політичну теорію марксизму, необхідно назвати вчення про роль революційної теорії в робітничому русі, про гегемонію пролетаріату в демократичній революції і про революційно-демократичну диктатуру пролетаріату та селянства як перехідну форму влади в період між буржуазно-демократичною і соціалістичною революціями, революційні можливості селянства у боротьбі проти капіталізму. Ленін зробив також висновок про можливість перемоги соціалістичної революції спочатку в кількох або навіть в одній країні. Предметом особливого інтересу Леніна було вчення про державу, котрому він присвятив спеціальну працю «Держава і революція». У післяжовтневих працях він багато уваги приділяв визначенню шляхів будівництва соціалізму в колишньому СРСР.

Марксизм справив могутній вплив на долю людської цивілізації в ХХ ст. Але не всі ідеї соціально-політичної концепції марксизму витримали перевірку часом. Історичний розвиток людства привів до таких змін та епохальних зрушень, котрих ця теорія не передбачала. Сталися серйозні зміни у складі суспільних сил, що виборюють соціальний прогрес, у спробах здійснення соціальних перетворень. Перестали бути актуальними ідеї конфронтації, революції, збройної боротьби.

Суспільна практика довела, що історично обмеженими виявилися положення марксизму про насилля як бабу-сповитуху історії, про всесвітньо-історичну місію пролетаріату та його диктатуру, про зникнення товарно-грошових відносин при соціалізмі. Проте й нині залишаються актуальними діалектичний метод аналізу суспільних явищ, ідеї соціальної справедливості та солідарності, положення про те, що вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх тощо.

11. Охарактеризуйте основні цінності в соціал-демократичній політичній ідеології. Який вплив має соціал-демократія на соціальні і політичні процеси в сучасному світі?

Соціал-демократія - ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; важлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.

(Зах. Європа, ЛА, Азія, Близький Схід)

· Теорія «демократичного соціалізму» (Мета -- соціалізм (свобода, справедливість, солідарність, рівність), Політична демократія- гарантоване право на життя; захист від свавілля держави; свобода думки, віросповідання, загальні вибори, право на культурну автономію для меншин, незалежність судддів і право на опозицію, Міжнародна демократія- підтримка миру; боротьба проти гноблення й експлуатації народів; допомога слаборозвинутим країнам. Економічна демократія - повна зайнятість; вища продуктивність праці; піднесення життєвого рівня; соціальне забезпечення; справедливий розподіл доходів і власності; соціальне планування; збереження приватної власності; демократизація економіки за збереження її державного регулювання (принципом і рушійною силою такого регулювання є ринок) Соціальна демократія- пошук «вічних ідеалів і цінностей»: свобода поглядів, преси, об'єднань; високий рівень життя, соціальне забезпечення; справедливість -- рівні соціальні можливості; солідарність)

· Вирішення глобальних проблем: забезпечення миру і міжнародної безпеки, поліпшення відносин між Зах. Та Сх.., ліквідація колоніалізму й расизму, збереження навколишнього середовища.

· Міжнародна співпраця

· Зміна уряду на основі народного волевиявлення

· Стимулювання торгівлі між різними країнами

· Стимулювання інфляції

· Створення робочих місць

· Підготовка нових та перепідготовка старих кадрів

12. Правий і лівий політичний екстремізм

Як свідчить суспільна практика, екстремізм можуть породжувати різноманітні чинники: соціально-економічні кризи, різкий спад життєвого рівня основної маси населення, тоталітарний та авторитарний характер існуючих режимів, жорстоке придушення владою опозиції, переслідування інакомислячих, національний гніт тощо.

Слід зазначити, що в політичному плані екстремізм намагається підірвати дієвість суспільних структур та інститутів, що функціонують, за допомогою силових методів. З цією метою екстремісти організовують заворушення, провокують страйки, вдаються до терористичних актів. Представники цієї політичної течії виступають проти будь-яких компромісів, переговорів та угод, пов'язаних із взаємними поступками.

У політичній течії екстремізм традиційно поділяється на лівий та правий. Як свідчить політична практика, ліві екстремісти у своїх поглядах звертаються, як правило, до ідей марксизму-ленінізму та інших лівих течій (анархізм, лівий радикалізм), проголошуючи себе найпослідовнішими борцями «за справу пролетаріату», «трудящих мас» і т.п. Представники лівого екстремізму таврують капіталізм за соціальну нерівність, пригнічення особистості, експлуатацію, а соціалістичне суспільство вони піддають критиці за бюрократизацію, за зраду принципів класової боротьби тощо.

На противагу лівим, праві екстремісти викривають вади буржуазного суспільства з украй консервативних позицій, тавруючи його за «занепад» моралі, наркоманію, егоїзм, споживацькі настрої, засилля «масової культури», відсутність «порядку» тощо. Найбільш послідовним правоекстремістським політичним рухом є фашизм, що виник в обстановці революційних процесів, які охопили країни Західної Європи після Першої світової війни і перемоги революції в Росії.

Масовою базою правого та лівого екстремізму, як раніше, так і зараз, слугують дрібнобуржуазні й маргинальні верстви, а також частина інтелігенції, окремі групи військових, частина студентства, націоналістичні й релігійні рухи, які конфліктують з владою.

Екстремізм і основна форма його вияву -- тероризм, у тому числі й міжнародний, набув останнім часом значного поширення на території багатьох країн світу. Деструктивні сили правого та лівого гатунку й націоналістичного характеру, використовуючи помилки та прорахунки при здійсненні демократизації суспільства, виступають проти існуючих державних інститутів, суспільно-політичного устрою, нормальних міжнаціональних відносин, роздмухують і провокують конфлікти на політичному, національному та релігійному грунті, висувають ультимативні вимоги, які взагалі не можна виконати. Правий та лівий екстремізм у будь-яких формах, як свідчить політична практика, несе горе й страждання народам, робить їх заручниками вузькогрупових інтересів певних політичних сил.

13. Фашизм та неофашизм. В чому, на ваш погляд, полягає “живучість” фашистської ідеології?

Фашизм -- ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості; екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму.

Історично фашизм сформувався на ідеях расової та національної винятковості, антисемітизму. Як політична течія найповніше реалізувався в Італії часів правління Беніто Муссоліні та Німеччині за режиму Адольфа Гітлера.

У фашистській ідеології цінності демократії, лібералізму нічого не варті, бо вони, на думку її адептів, розбурхують «давні інстинкти» людини. Ідеал суспільного ладу для фашизму -- тоталітарна держава, позбавлена «хиб ліберальної демократії», здатна до всеохопного контролю за особою й суспільством в ім'я єдності та процвітання «великої раси», а також вести війну. Війна робить націю сильною і загартованою, запобігає її «гниттю». Кожне покоління мусить мати свою війну. Той народ, який не зможе завоювати собі життєвий простір, має загинути, -- заявляв Гітлер. Бо «хто хоче жити, той бореться, а хто не хоче в цьому світі безкінечно змагатися, не заслуговує права на життя».

Фашисти будь-якої національності формували свою ідеологію на засадах національної винятковості, месіанської ролі свого народу. Політична доктрина фашизму заперечувала поняття «клас» і «класова боротьба», для нього головні поняття -- «раса», «нація», оскільки класи роз'єднують вищу і вічну спільність людей -- націю. Фашистська держава не визнавала жодних прав робітників, службовців, вважала, що профспілки збурюють «стадні інстинкти» працюючих.

Неофашизм -- різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення.

Стрижнем неофашистської ідеології є расизм як невід'ємна складова фашизму, яка модифікувала гітлерівський расизм, відсунувши на задній план його тезу про перевагу німців над іншими європейськими народами.

Твердження, що людина -- хижа і зла, неофашисти використовують для виправдання воєнних злочинів фашистів. «Так було і так буде» -- мотив їх виступів з цього приводу. З куряви століть вони витягують приклади жорстокості Атілли, Чингісхана, Тимура, звірства прадавніх володарів, щоб реабілітувати гітлерівських злочинців.

У західному суспільствознавстві функціонує навіть напрям вайоленсологія -- наука про насильство. Визнаючи, що насильство стало невід'ємною частиною сучасного способу життя, ідеологи неофашизму намагаються подати його як фаталістичну тенденцію, притаманну як сучасній епосі, так і суспільству в цілому.

Неофашисти розглядають людину як нікчемність, яка не має самостійного значення. Неофашизм як політична течія виник у 60-х роках XX ст.; тоді ж сформувались його ідеологія та організаційні структури. З 70-х років ці організації проводять загальні зльоти. 80--90-ті роки позначені активними спробами неофашистів координувати свої дії в міжнародному масштабі.Неофашистські організації діють в усіх країнах Європи, Америки, більшості країн Азії, в Австралії та країнах Африки. Резиденція світового координаційного неофашистського центру -- Всесвітнього союзу нацистів -- знаходиться у США.

Людство вже виробило потужні політичні та правові важелі для боротьби з насиллям, тому неофашизм як реакційна та ідеологічна течія приречений на поразку.

14. Основні риси ідеології анархізму. Чому ніколи в жодній країні анархісти не були при владі?

Анархізм. Він виник майже два століття тому. Для нього характерні два провідні напрямки: анархо-індивідуалізм і анархо-комунізм. Основні ідеї анархо-індивідуалізму були сформульовані уXIX ст. французьким філософом П. Ж. Прудоном . Ці ідеї зводилися до того, що нове суспільство має базуватися на пріоритеті особистості, на егоїзмі. Оскільки держава й особистість несумісні, анархо-індивідуалізм виступав проти держави, проти будь-якої централізованої влади. Майбутнє суспільство уявлялося анархо-індивідуалістам як суспільство обміну послугами, між дрібними власниками, в якому немає антагонізму класів та насильства, досягнуто «взаємної угоди». Це вчення, яке Прудон назвав «теорією взаємності», розцінювалося марксизмом як одна з форм дрібнобуржуазного утопізму, оскільки в новому суспільстві робітничий клас повинен укласти з буржуазією «взаємну угоду».

Теоретиками анархо-комунізму були М. А. Бакунін та П. А. Кро-поткін. Головна мета їхнього вчення -- звільнення людини від насильства. Здійснення її вони пов'язували з відмиранням держави, побудовою бездержавного соціалізму, за якого народ буде позбавлений примусу з боку будь-якої влади -- політичної, економічної, духовної. Ідею К. Маркса про диктатуру пролетаріату Бакунін піддав серйозній і небезпідставній критиці. Нездійсненність Марксової ідеї він пояснював тим, що весь робітничий клас одночасно бути диктатором не зможе. Диктатура поступово зосередиться в руках керуючої меншості, котра буде відстоювати не народні, а власні інтереси, захищати своє привілейоване становище.

Замість «державного соціалізму» з його централізованим управлінням «зверху донизу» Бакунін пропонував побудувати соціалістичне суспільство, в якому буде здійснено принцип самоврядування народу, створено федеративну вільну організацію «знизу вгору» робітничих асоціацій, груп, селянських громад, земств, областей та народів. Створюється соціалістичне анархічне суспільство через соціальну революцію, яка здійснюється одночасно в усіх країнах світу.

Анархо-комуністичну теорію П. А. Кропоткін розробив на підставі широких узагальнень у галузі природничих та суспільних наук. Він виходив з того, що людство зможе організуватися у вільне самоврядування, асоціації та союзи згідно з природними законами. На засаді договору, що добровільно укладається між асоціаціями, буде створено федерацію, у котрій Кропоткін убачав «комуністичну форму співжиття». У цій федерації людину буде врятовано від державного насильства, Людина стане вільною. Приватну власність, яка породжує соціальну несправедливість, буде замінено суспільною. Здійснюватиметься принцип: «Від кожного за його силами, кожному за його здібностями». Відбудеться зближення промислової та сільськогосподарської, розумової та фізичної праці. Таким має бути суспільство «вільного комунізму».

15. Роль політико-ідеологічних доктрин для України. Яка ідеологія потрібна Україні? (Ваша думка)

На мою думку, для України підходить така ідеологія:

Соціал-демократія - ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; важлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.

(Зах. Європа, ЛА, Азія, Близький Схід)

· Теорія «демократичного соціалізму» (Мета -- соціалізм (свобода, справедливість, солідарність, рівність), Політична демократія- гарантоване право на життя; захист від свавілля держави; свобода думки, віросповідання, загальні вибори, право на культурну автономію для меншин, незалежність судддів і право на опозицію, Міжнародна демократія- підтримка миру; боротьба проти гноблення й експлуатації народів; допомога слаборозвинутим країнам. Економічна демократія - повна зайнятість; вища продуктивність праці; піднесення життєвого рівня; соціальне забезпечення; справедливий розподіл доходів і власності; соціальне планування; збереження приватної власності; демократизація економіки за збереження її державного регулювання (принципом і рушійною силою такого регулювання є ринок) Соціальна демократія- пошук «вічних ідеалів і цінностей»: свобода поглядів, преси, об'єднань; високий рівень життя, соціальне забезпечення; справедливість -- рівні соціальні можливості; солідарність)

· Вирішення глобальних проблем: забезпечення миру і міжнародної безпеки, поліпшення відносин між Зах. Та Сх.., ліквідація колоніалізму й расизму, збереження навколишнього середовища.

· Міжнародна співпраця

· Зміна уряду на основі народного волевиявлення

· Стимулювання торгівлі між різними країнами

· Стимулювання інфляції

· Створення робочих місць

· Підготовка нових та перепідготовка старих кадрів

ТЕМА 10. Історія політичних вчень.

1. Чи є ідеї Платона (“Ідеальна держава”) підґрунтям тоталітаризму?

Справжньою вершиною політичної думки Стародавнього світу є політична філософія Стародавньої Греції. Різні соціально-політичні вчення, що виникли тут, містять у собі, як у зародку, майже всі пізніші теорії.

Платон - виражав погляди рабовласницької аристократії.

- влада „ліпших” у ідеальній державі

- критикує демократію, бо більшість є безумною

- „з безмежної свободи витікає велике безмежне рабство”

- три класи: філософи, воїни, землероби та ремісники (без умов спадковості)

- основна суть його ідеальної держави - справедливість, де кожний виконує свої обов'язки за природними нахилами.

- на чолі держави - філософи

- поти приватної власності

- ні бідність ні багатство не є ідеальними.

- заперечував егоїзм людини

Загалом його теорію можна назвати теорією соціалізму казарми.

Хоча його погляди досить категоричні, проте вони не є підґрунтям тоталітаризму, а скоріше виступ підґрунтям соціалізму, оскільки кожен має займатися певною діяльністю і отримувати те, що заробив своєю працею.

Політичний ідеал Платона -- аристократичний державний устрій, «влада кращих». Він виступає з різкою критикою рабовласницької демократії; засуджує не тільки демократію -- з ненавистю ставиться до тиранії, олігархії (влади багатих), тимократії (влади військових). Усім цим формам організації влади мислитель протиставляє власний проект досконалої держави й правління.

Основна суть платонівської держави -- справедливість, що полягає у ретельному виконанні кожним членом суспільства своїх обов'язків. Останні визначаються природними нахилами людини. На чолі такої держави стоять філософи, які на основі вічних ідей мудро керують суспільством.

2. Які політичні погляди Аристотеля є актуальними і сьогодні?

Величезну роль в історії соціально-політичної думки відіграв інший античний мислитель -- Арістотель (384--322 рр. до н. е.).

· Арістотель розглядав державу, яку він певною мірою ототожнював із суспільством, як форму спілкування громадян.

· Людина, на його думку, є істотою політичною, і вона може себе реалізувати тільки в суспільстві і через суспільство.

· Мета створення держави полягає не тільки в тому, щоб вирішувати економічні та політичні питання, а й у тому, щоб не дозволяти людям чинити несправедливість, допомагати задовольняти матеріальні потреби.

· Він заперечував «розчинення» окремої людини в суспільстві, обстоював права окремого індивіда та окремої сім'ї.

· У державі Арістотель виділяв три класи громадян: дуже багатих, дуже бідних і тих, що займають проміжне становище. Добробут держави забезпечується тоді, коли її дії зорієнтовано на середню верству вільних громадян. Там, де ця верства достатньо велика, досягається найбільша стабільність життя, бо в такий спосіб послаблюються суперечності між бідністю та багатством.

· Політична система, втілена у верховній владі і залежна від кількості правлячих: один - монархія або тиранія; декілька - аристократія або олігархія; більшість - політія або демократія.

· Політична справедливість можлива лише у стосунках між вільними, рівними людьми і втілюється у політичній формі владування.

· Насильство суперечить ідеї права.

· 3. Чому в епоху Середньовіччя суспільно-політична думка перебувала під величезним впливом церкви?

Слід зазначити, що в період феодальної роздробленості церква з її чіткою ієрархією та догмами справляла надзвичайно великий вплив на весь середньовічний світ і особливо на його політичне життя.

Основою соціально-політичного життя було уявлення про марність та нікчемність людського життя на землі, пропагувався аскетизм та покорення існуючій владі намісників бога на землі. Через свою мало освіченість і обмеженість людина не могла пояснити ті чи інші явища природи, тож доводилось все списувати на потойбічну силу, релігія стає основною і єдиною ідеологією, вплив церкви поширюється на всі сфери життя. Виправдовувалася нерівність в сус-ві.

Помітну роль в епоху феодалізму відігравало духовенство. Воно було великою економічною, політичною та ідеологічною силою. Це сталося тому, що за умов великої феодальної роздробленості (V--X ст.) католицька церква, маючи чітку ієрархію й стійкі догмати, справляла значний вплив на все духовне життя середньовіччя. Соціально-політична думка не була винятком. її розвиток в основному здійснювався зусиллями релігійних діячів.

Головним у комплексі соціально-політичних ідей раннього середньовіччя стало вчення «отців» та «вчителів» церкви: Васи-лія Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Ніського та інших про безплідність земного існування, про марність та даремність людських зусиль. Пропагувався аскетизм, висувалася ідея покори владі, а за це обіцялося царство небесне на тому світі.

Підґрунтям соціально-політичних уявлень тієї доби була релігійна настанова про те, що земне життя є лише блідим відбитком небесного. Не зважаючи на поділ суспільства на багатих та бідних, релігійні мислителі наполягали на можливості справжнього братерства людей во Христі. Перед Христом, казали вони, втрачають своє значення багатство, освіченість, суспільне становище та привілеї. Гасло рівності перед богом прикривало фактичну нерівність у суспільстві.

Найбільш видатними соціально-політичними мислителями середньовіччя були Аврелій Августин, пізніше названий «блаженним», та Фома Аквінський,

Августин-- один з отців західнохристиянської церкви. Про свої духовні пошуки мислитель розповів у творі під назвою «Сповідь».

Основна риса соціально-політичних поглядів Августина -- обґрунтування та виправдання нерівності в суспільстві. Багатство одних і бідність інших він пояснював зіпсованістю природи людини в результаті гріхопадіння перших людей. Становище людини в суспільстві, за Августином, запрограмоване на небесах.

У своєму вченні Августин намагався дати всесвітньо-історичну картину розвитку людства. Він слідом за старогрецькими стоїками обґрунтовує ідею єдності людського роду, що походить згідно з біблійними оповідями від «прабатьків» -- Адама та Єви.

4. Політичні погляди Н. Макіавеллі. “Макіавеллізм” як політична доктрина

· Твір «Монарх»>розкрити, як завойовують владу, як її втримують і як втрачають, навчити можновладців науки досягнення політичного успіху.

· Монарху, який очолював владу не слід спиратися на тих, хто спільно з ним очолював політичний переворот. Вони вважають себе рівними монарху і ніколи не стануть добрими слугами.

· Не слід наближати до себе й допускати до влади також тих, кого ти колись образив, і тих, хто мусить боятися тебе в майбутньому (помста);

· наблизити до влади ворога: останній обов'язково захоче ділом довести неслушність попередньої думки про нього.

· Народу достатньо час від часу «кидати кістку», щоб він відчував, що його пригнічують трохи менше, ніж раніше.

· Монарх повинен час від часу міняти прибічників (люди, які довгий час разом з ним почувають себе рівним і погано виконують накази).

· Монарх повинен бути оточений людьми авторитетними, але не спеціалістами в політиці (монарх зможе використати авторитет у народі, а вони не зможуть впливати на політичне рішення);

· Насильство треба застосовувати лише один раз > узявши владу, наприклад, треба з усіма ворогами покінчити одразу, щоб потім не повертатися до насильства;

· Добродійство треба чинити якомога частіше, щоб ті, кого воно стосується, часто про нього згадував і повсюди говорив.

· Треба інколи звертатись до народу за допомогою (люди схильні любити тих, кому робить добро самі).

· Монарх повинен пробуджувати в народі надію на кращі часи, постійно нагадувати про вороже оточення.

· Створювати слабеньких ворогів і перемагати їх, ще більше звиличуючи себе. Натовп любить переможців.

· Політика має свої закони і цілі, як не залежать ні від релігії, ні від моралі

· Добре все те, що сприяє зміцненню держави.

Мета, якої прагнув Н. Макіавеллі (зміцнення якоїсь із маленьких італійських держав з тим, щоб вона могла об'єднати під своєю владою всю Італію), була прогресивною, однак він не гребував нічим, ігнорував моральність, в основу політики покладав цинізм і безпринципність. Така політика згодом дістала назву макіавеллізму. Реанімацією макіавеллізму в ХХ ст. став сталінізм, який, прикриваючись комуністичною ідеологією, вступав у таємні змови про перерозподіл світу з німецькими фашистами, проголошував на словах рівність і свободу націй та народів, а на ділі позбавляв їх навіть натяків на громадянські свободи, звеличував на словах інтелігенцію та людину праці, а на ділі систематично їх винищував.

Зарубіжні дослідження останніх десятиліть підкреслюють величезний вплив Н. Макіавеллі на політичні теорії нового часу, його роль як основоположника сучасної політичної науки. Політична доктрина Макіавеллі цілком реалістична, вона виявляє справжні пружини авторитарної політики й політичної діяльності.

5. Співвідношення політики і моралі в творах Н. Макіавеллі

Великим і оригінальним мислителем, політичним письменником епохи Відродження був Нікколо Макіавеллі (1469--1527). Він залишив цілий ряд творів, які дуже високо піднесли його в історії політичної думки. Серед цих творів найбільш значні «Монарх», «Роздуми на першу декаду Тіта Лівія», «Історія Флоренції» тощо. Розглядаючи політику як автономну галузь людської діяльності, Н.Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі й закони, які не залежать не лише від релігії, а й від моралі. . Головним критерієм політичної діяльності, метою якої є зміцнення держави, виступає користь і успішність у досягненні поставлених завдань. Добре все те, що сприяє зміцненню держави, політичного результату можна досягати будь-якими засобами, в тому числі обманом і відкритим насиллям. Така політика згодом дістала назву макіавеллізму. Реанімацією макіавеллізму в ХХ ст. став сталінізм, який, прикриваючись комуністичною ідеологією, вступив у таємні змови про перерозподіл світу з німецькими фашистами, проголошував на словах рівність і свободу націй та народів, а на ділі організовував геноцид проти них, возвеличував на словах інтелігенцію та людину праці, а на ділі систематично їх винищував.

На його думку політика має:

1.пояснити минуле

2.керувати сучасним

3.прогнозувати майбутнє

Він також вважав, що історія залежить від двох факторів:

1.фортуна (доля)

2.фірті (енергія).

Макіавеллі відстоював людину борця, людину, яка творить себе, навколишнє середовище. Політика у своїй діяльності має опиратися на знання людської природи, а людська природа не завжди позитивна їй притаманні і негативні риси. Головним критерієм політичної діяльності, метою якої е зміцнення держави, виступає користь і успішність у досягненні поставлених завдань. Тому добре все те, що сприяє зміцненню держави, політичного результату можна досягати будь-якими засобами, в тому числі обманом і відкритим насиллям. Така політика згодом дістала назву макіавеллізму.

Найкращою формою правління вважав республіку, коли на чолі стоїть особа обрана на невизначений строк. Диктатура допоскається лише при надзвичайному стані. Найгіршою формою правління вважав тиранію. Багато уваги Макіавеллі приділяв релігії, яка, на його думку, має грати певну роль в політиці.Надавав перевагу язичеству над християнством.

6. Основні ідеї просвітників та їх значення

Просвітництво -- це цивілізаційно-культурна течія періоду переходу від традиційного до індустріального суспільства. Інтелектуальні представники її проповідували соціальну та політичну емансипацію третього стану (міщан і селян); встановлення "царства розуму", заснованого на природному рівноправ'ї людей, політичній свободі і громадянській рівності; ставили за мету поширення знань: дати народу освіту і "просвітити" монархів відносно змісту "істинного" людського суспільства. Тим самим новітні постулати спричинили надлам старої феодальної організації.

Характерними рисами Просвітництва є:

1. Прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справедливості", рівності. Просвітництво сповідувало справжній "культ розуму", вбачаючи в ньому той "архімедів важіль", за допомогою якого можна перевернути всю систему громадського та духовного життя. Проголошене просвітителями царство розуму за своєю історичною сутністю було не чим іншим, як ідеалізованим здоровим глуздом буржуазії, котра готувала собі ідейні засади приходу до влади. Проте, незважаючи на своє всевладдя, розум повинен був рахуватися з тим, що наявні умови (абсолютистська влада ще була досить сильною) не дозволяли здійснити практичне перетворення суспільства.

Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства.

2.Визначальним моментом культурного життя епохи Просвітництва була безмежна віра в перетворювальні можливості освіти. Передові люди того часу докладали значних зусиль для поширення знань серед усіх верств суспільства, відводячи просвіті провідну роль у прогресивному розвитку людства у руслі загального добра й справедливості.

3.Вони прагнули розкувати розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню.

4.Просвітителі вірили в людину, її розум і високе покликання. Цим вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження.

Просвітницький раціоналізм найінтенсивніше наповнювався гуманістичним змістом.

Просвітництва вже не висуває таких могутніх титанів, як мис­тецтво Відродження. Велич духу, неймовірна напруга загальнолюдських пристрастей замінюється дещо спритністю винахідливого героя. Мистецтво демократизується і звертається до життєвого матеріалу найрізноманітніших верств, залучаючи низи суспільства. Уважно простежується суспільне життя людей.

Просвітителі (Д. Локк, Ш. Монтеск'є, Вольтер, Дідро, Ж.-Ж. Руссо та інші) заперечували феодальну експлуатацію, політичний деспотизм, станові привілеї, обстоювали інтереси широких народних мас. Вони вважали, що перетворення в суспільстві мають здійснюватись через поширення передових ідей, боротьбу з неуцтвом, релігією, антигуманною феодальною мораллю та мистецтвом, які відповідали насамперед інтересам феодально-абсолютистської держави.

Вольтер

· Критикував вади феодального устрою

· Проти панування церкви (католицької),проти релігійного фанатизму

· У центі уваги - обґрунтування принципу політичної свободи (свобода слова, думки)

· Республіканська форма правління

· Вірив у перетворення країни на «царство розуму»

Локк

· ідея власності (визначається як те, що людина виділила з природи, а також досягла своєю працею).

· Громадянами треба вважати лише тих, хто має власність

· принцип законності: жодна людина, що живе в суспільстві, не може претендувати на те, щоб для неї було зроблено виняток із закону цього суспільства.

· пропонує систему стримувань та противаг -- поділ влади на законодавчу, виконавчу та федеративну

Монтеск'є

· Виступав проти деспотизму

· за політичну й громадянську свободу

· за правову державу, що в ній панувало б «правління законів»

· Характер законів значною мірою залежить також від форми держави (За деспотичної форми правління панують свавілля і страх, а не закони, за монархічної -- порядок та законослухняність, за республіканської -- добро й політична свобода)

· Природним законом він уважав бажання людей жити спільно, їхнє тяжіння до рівності й миру

· Монтеск'є висловлювався також і за доповнення конституційної монархії народним представництвом

Жан-Жак Руссо

· наполягає на прямому та безумовному управлінні народу без будь-якого поділу влад

· визнавав «дійсним лише один акт суспільного договору, а саме -- створення народу й суспільства

· людина за своєю природою добра, але суспільство з усіма його атрибутами робить її поганою

· Політичний ідеал Руссо -- місто-держава зі спартанським порядком та абсолютною демократією

· здійснення спільної волі неможливе, оскільки вона -- ідеал, а ідеал недосяжний

· Закони -- протиприродні, оскільки спільна воля змінюється, а закони залишаються сталими

· основне завдання суспільного договору полягає в тому, щоб «знайти таку форму асоціації, котра захищає всією загальною силою особистість і майно кожного з членів асоціації і завдяки якій кожний, з'єднуючись з усіма, підкоряється водночас тільки самому собі і залишається так само вільним, як і раніше»

Просвітителі об'єктивно ідейно підготували буржуазні революції. У межах епохи їхня діяльність мала прогресивний характер. Основою нового «розумного» порядку вони вважали приватну власність. При цьому можливість гармонійного поєднання особистих та суспільних інтересів виводилася ними насамперед з моральних рис «природної людини», яка готова була добровільно поступитися особистими інтересами заради суспільного добробуту. Але цією «природною людиною» у них була ідеалізована людина -- буржуа.

7. Основні політичні ідеї Т. Гоббса. Їх актуальність

Т.Гоббс був сучасником англійської буржуазної революції та захисником монархії. У своїй головній праці «Левіафан» він розкриває свою концепцію влади і держави. Гоббс проводить аналогію між політичними реаліями та функціонуванням людського організму: верховна влада -- душа держави, посадові особи -- суглоби, нерви -- це нагороди й покарання, справедливість і закони -- це розум і воля, громадянський мир -- здоров'я, непокора -- хвороба, громадянська війна -- смерть держави. Людина як біологічна істота -- природне тіло, держава -- твір мистецтва. Сама держава була створена за суспільним договором. Природний, додержавний стан він розглядав як війну проти всіх. Інстинкт самозбереження диктує людині два протилежні прагнення: збереження власної свободи та прагнення панувати іншими. Звідси виникає війна проти всіх і єдиний вихід - ухвалення суспільного договору про заснування влади й держави.

Люди погоджуються втратити частину особистої свободи обравши правителя або верховний орган.

Аналізуючи анархію та тиранію, вважає найкращими ліками від анархії - монархію, яка є втіленням абсолютної влади і повстання проти монарха є безглуздим. Говорив, що таке повстання є дорогою до хаосу, нової війни проти всіх.

Томас Гоббс - захисник монархії в часи революції

- проводив аналогію між політичними реаліями та людським організмом

- державу створено на основі суспільного договору

- до створення держави був стан війни всіх проти всіх

- найліпші ліки від анархії - монархія.

8. Значення політичних ідей Дж. Локка для розвитку демократичних правових держав світу

Локк

· ідея власності (визначається як те, що людина виділила з природи, а також досягла своєю працею).

· Громадянами треба вважати лише тих, хто має власність

· принцип законності: жодна людина, що живе в суспільстві, не може претендувати на те, щоб для неї було зроблено виняток із закону цього суспільства.

· пропонує систему стримувань та противаг -- поділ влади на законодавчу, виконавчу та федеративну

Локк був виразником ліберально-конституційного (ліберально-демократичного) напряму англійської політичної думки. У праці «Два трактати про державне правління» він першим серед мислителів на концептуальному рівні в ланцюжку «особа -- суспільство -- держава» поставив на перше місце особу (потреби й інтереси людини), на друге -- потреби й інтереси суспільства і лише на третє -- потреби й інтереси держави. Цей підхід згодом був покладений в основу політичної доктрини класичного лібералізму.

Держава, за Локком, виникла не внаслідок «війни всіх проти всіх», а з первісного миру і злагоди серед рівних і вільних людей для забезпечення цих природних, невідчужуваних прав і захисту приватної власності. Люди, передавши державі права, не втрачають їх. Держава оберігає такі права. А найдосконалішою формою держави є не абсолютна, а конституційна монархія. Гарантом запобігання в ній політичної сваволі щодо особи повинен бути поділ влад на законодавчу, виконавчу (в т. ч. і судову) та союзну (займається зовнішньою політикою). Такий поділ слід здійснювати на засадах і принципах верховенства закону, якому підпорядковуються всі, в т. ч. й законодавці.

9. Вчення Ш. Монтеск'є про розподіл влади. Актуальність його для сучасної України

Особлива роль у розвитку соціально-політичної думки ХVІІ--ХVІІІ ст. належала французьким просвітителям. Видатний французький мислитель Шарль Монтеск'є (1689--1775) написав цілий ряд творів, серед яких особливо треба виділити його фундаментальну працю «Про дух законів». “Про дух законів”, над яким він працював 20 років. Ця праця складається з 31 книги по 20 і більш за розділи. Тут М. критикує релігійний для феодала підхід до суспільства і його закономірностей, викриває станову для феодала монархію, виступає проти реакційних династичних воєн. Основною методологічною посилкою автора є положення: “Принципи свої я вивів не з своїх забобонів, а з самої природи речей.” Монтеск'є виявив себе як активний борець проти деспотизму за політичну

й громадську свободу, за правову державу, в якій би панувало «правління законів».

М. не вірив в залежність держави від божественного свавілля, це виправдовувало б деспотизм в будь-яких його проявах.

Просвітителі, у тому числі і М, виходили з договірної теорії, стверджуючи, що політичний устрій створюється не потойбічними силами, людьми і на користь людей. Люди зрозуміли, що поза державою вони не зможуть нормально існувати і розвиватися, і тому віддали перевагу державі природному стану. Будучи представником правого крила просвітителів, М. не вірив в сили і здібності народних мас, він залишав за трудящими порівняно обмежені функції в суспільно-політичному житті. Проте він вважав, що державна влада існує для народу і відповідає характеру народу.

М. досліджує три основні форми державної влади: республіку, монархію і деспотію. Республіка - це правління, в якому верховна влада повністю або частково в руках народу. Монархія - влада однієї людини, здійснювана за допомогою законів. Деспотія - державний лад, що цілком підкоряється свавіллю однієї особи, що ігнорує всякі закони.

Аналізуючи республіканський порядок, М. виступає в захист загального виборчого права. Він доводить, що народ може вибирати гідних керівників і контролювати їх. Разом з тим він проти того, щоб вихідці з народу обиралися на керівні посади. Він бачить головний порок республіки в тому, що нею керують народні маси, що діють “по вабленню серця, а не по велінню розуму”. Він віддавав перевагу розумному монархові, що спирається на закони.

Не дивлячись на своє співчуття освіченій монархії, М. знаходить в історії докази відомих переваг республіканського ладу. Він був супротивником революційного скидання монархії, висловлювався за компроміс з королівською владою.

М. про переваги республіканського режиму: цивільна рівність сприяє добробуту населення, тоді як деспотизм приводить до бідності і убогості переважної маси людей. У республіці багатство країни приводить до зростання народонаселення. Всі республіки є доказом цього, і більше всіх Швейцарія і Голландія, дві найгірші країни Європи, якщо мати на увазі природні умови їх території, і проте найнаселеніші.

Ніщо так не привертає іноземців, як свобода і завжди супроводжуюче її багатство.

Не так йде справа з країнами, підлеглими влади свавілля: государ, придворні і деяка кількість приватних осіб володіють всіма багатствами, тоді як всі інші стогнуть від крайньої бідності.

Услід за Локком він розвиває ідею розділення властей на законодавчу, старанну і судову, що діють ізольовано один від одного.

М. мріяв про класовий компроміс буржуазії і аристократичної для феодала влади. Відстоюючи монархічний принцип, М. виходив з інтересів буржуазної верхівки. Він пише, що не можна мислити собі монархічне правління без наявності привілейованої меншини, без багатих купців, підприємців і родовитого дворянства. Проте він виступає за буржуазно-демократичні свободи і вимагає, щоб монархічна влада відносилася до народу з належною пошаною. Монархічний лад повинен гарантувати кожному мінімум політичних свобод. Государ не має права піддавати підданих образам і порушувати закони. М. орієнтувався на революцію зверху, на прогресивне законодавство.

Монтеск'є надав ідеї Локка про розподіл влади більш чіткої форми. Поділивши владу на законодавчу, виконавчу та судову, Монтеск'є вбачав у пропонованому поділі гарантію безпеки громадян від беззаконня та свавілля. Однак такі гарантії, за Монтеск'є, можуть стати реальними лише в тому випадку, коли влада поділена між різними політичними силами, які взаємно стримують одна одну. Монтеск'є висловлювався також і за доповнення конституційної монархії народним представництвом.

10. Формування радикально-демократичного напрямку політичної думки Нового часу

Монтеск'є

· Виступав проти деспотизму

· за політичну й громадянську свободу

· за правову державу, що в ній панувало б «правління законів»

· Характер законів значною мірою залежить також від форми держави (За деспотичної форми правління панують свавілля і страх, а не закони, за монархічної -- порядок та законослухняність, за республіканської -- добро й політична свобода)

· Природним законом він уважав бажання людей жити спільно, їхнє тяжіння до рівності й миру

· Монтеск'є висловлювався також і за доповнення конституційної монархії народним представництвом

Жан-Жак Руссо

· наполягає на прямому та безумовному управлінні народу без будь-якого поділу влад

· визнавав «дійсним лише один акт суспільного договору, а саме -- створення народу й суспільства

· людина за своєю природою добра, але суспільство з усіма його атрибутами робить її поганою

· Політичний ідеал Руссо -- місто-держава зі спартанським порядком та абсолютною демократією

· здійснення спільної волі неможливе, оскільки вона -- ідеал, а ідеал недосяжний

· Закони -- протиприродні, оскільки спільна воля змінюється, а закони залишаються сталими

· основне завдання суспільного договору полягає в тому, щоб «знайти таку форму асоціації, котра захищає всією загальною силою особистість і майно кожного з членів асоціації і завдяки якій кожний, з'єднуючись з усіма, підкоряється водночас тільки самому собі і залишається так само вільним, як і раніше»

...