Психологічні фактори впливу на політичну активність молоді

Размещено на http://allbest.ru

Зміст

1. Ідеологічні настанови та стереотипи свідомості як регулятори політичної поведінки молоді (Кияшко Л. О.)

1.1 Роль настановних явищ психіки у формуванні суспільно-політичної свідомості молоді

1.2 Неусвідомлені психічні явища, що впливають на політичну поведінку

1.3 Емпіричні дослідження репрезентації у свідомості молоді соціально-ідеологічних настанов та стереотипів

1.4 Емпіричні дослідження впливу ідеологічних стереотипів на рівень та форми політичної участі молоді

2. Мотивація політичної участі сучасної української молоді (Краснякова А.)

2.1 Концептуальні підходи до вивчення мотивів політичної участі

2.2 Потреби як джерело мотивів політичної участі

2.3 Емпіричні дослідження мотивів політичної участі молоді

2.3.1 Аналіз мотивів політичної участі молоді з різним рівнем політичної активності

3. Громадянська відповідальність молоді як чинник політичної участі (Гуменюк О. Є.)

3.1 Психологічний аналіз особливостей громадянської відповідальності особистості

3.1.1 Передумови становлення громадянської відповідальності молоді

3.2 Соціально-психологічні механізми формування громадянської відповідальності молоді

3.3 Громадянська відповідальність у контексті політичної активності молоді

3.4 Емпіричні дослідження особливостей громадянської відповідальності молоді

Література



1. Ідеологічні настанови та стереотипи свідомості як регулятори політичної поведінки молоді (Кияшко Л. О.)

1.1 Роль настановних явищ психіки у формуванні суспільно-політичної свідомості молоді

Сучасні глобальні зміни, що відбуваються в житті нашого суспільства, тією чи іншою мірою зачіпають кожну окрему людину, зумовлюють потребу адекватних змін у громадській свідомості. Теза про необхідність зміни старих стереотипів у всіх сферах людської діяльності вже стала звичною і її актуальність не викликає сумнівів. Однак, ми є свідками того, наскільки складно відбуваються зміни у свідомості людей. Це пояснюється, на нашу думку, психологічними законами існування індивіда, а також загальними закономірностями регуляції діяльності на рівні "надсвідомих і надіндивідуальних" явищ, до яких можна віднести соціально-політичні настанови і стереотипи [2].

Актуальність проблематики визначається значущістю процесу стереотипізації як механізму адаптації людини у соціальному просторі, що постійно трансформується, та важливістю формування неупереджених характеристик в оцінці особистістю громадсько-політичних явищ. Особливе значення це має для молоді, яка робить перші кроки на шляху політичної соціалізації та формування політичної свідомості. Молода людина має демонструвати свої вміння об'єктивно оцінювати інформацію, аналізувати ситуацію та самостійно приймати рішення, здійснювати свій політичний вибір у складних умовах. При розгляді проблеми слід виходити зі співвідношення понять психологічної, соціальної та політичної настанов (атитюдів), необхідного для проведення дослідження.

Поняття психологічної настанови. Найбільш загальними, що визначають позицію людини та її взаємовідносини зі світом, є психологічні настанови особистості, безпосередньо пов'язані з генетично і перинатально детермінованими психічними орієнтаціями. Психологічна настанова в широкому сенсі - це зумовлений первинними психічними реакціями, базовими психічними орієнтаціями і початковим батьківським програмуванням механізм самоактуалізації особистості в навколишньому світі [74].

До психологічних настанов особистості можна віднести, наприклад, настанову на активність чи пасивність у взаємодії зі світом, конфлікт або компроміс, агресію або підпорядкування, що виробляють активну самостійну або споживацьку позицію, тощо. Психологічні настанови корегують у процесі життя, зокрема під впливом виховання, соціальних умов розвитку особистості, особливостей її оточення, але через дуже значну роль генетично успадкованих чинників формування складно піддаються цілеспрямованим впливам.

Поняття соціальної настанови. На відміну від психологічних, соціальні настанови особистості, сформовані переважно на їх основі, набагато більше визначаються факторами, що проявляються на ранній стадії людського життя, особливо в дитячому та юнацькому віці. До них відносять насамперед початкове батьківське програмування, вплив традицій сім'ї та її соціального оточення, вплив школи і спільноти однолітків.

З огляду на зазначене соціальні настанови особистості значною мірою визначаються як їхнім соціальним походженням, так і належністю людини до того чи іншого покоління (віковий фактор). В основу соціальної настанови особистості, на нашу думку, покладено уявлення про такий собі "потрібний образ" навколишнього світу, місце і роль конкретної особистості в цьому нормативному світі. Це уявлення про належне, що формується у процесі становлення особистості, визначає її ставлення до існуючих суспільних реалій як відповідне або ж таке, що суперечить певній настанові. Так само поведінку людини в суспільстві розглядають з погляду її відповідності чи суперечності нормі поведінки за тих чи тих обставин, що визначається соціальною настановою.

Соціальні настанови, на відміну від набагато більш індивідуально зумовлених психологічних, зазнають величезного впливу панівних у суспільстві поглядів, традицій, ідеологічних доктрин і положень.

Аналогом «соціальної настанови» в англомовних психологічних дослідженнях є атитюд, під яким розуміють схильність суб'єкта до певного сприймання соціальних об'єктів (ситуацій), їх оцінювання та відповідних дій [63].

Поняття політичної настанови. Для досягнення цілей роботи важливо сформулювати поняття політичної настанови і по можливості чітко визначити особливості, що відрізняють її від поняття соціальної настанови. Справа в тому, що в найбільш широкому сенсі політичні настанови можна розглядати як частину соціальних, проте, на нашу думку, частину дуже специфічну і значною мірою автономну. У загальному вигляді співвідношення понять психологічна, соціальна і політична настанова особистості може бути представлене в такому вигляді (див. рисунок 1):

Рис.1. Співвідношення понять «психологічна», «соціальна» і «політична» настанова

Політична настанова є найбільш яскраво виражений, чітко усвідомлений різновид соціальних настанов особистості, що визначає методологію приведення соціальної реальності до нормативів соціальних потреб людини. Політична настанова виникає із загальних соціальних настанов особистості. Інакше кажучи, політичні настанови визначають причини та способи діяльності (або бездіяльності) людини задля досягнення тих суспільних норм і того суспільного статусу, які задані його соціальними настановами. ідеологічний громадянський політичний молодь

Слід, мабуть, домовитися про те, що в такій активній формі політичні настанови притаманні тільки особистості, яка хоча б на мінімальному рівні політично себе самоусвідомлює. Особистість зовсім аполітична політичні настанови має в імпліцитній, неявній формі, серед інших соціальних настанов. Це, однак, не означає, що вони взагалі не можуть проявитися у випадку, наприклад, раптової і навіть вимушеної активації особистості в плані політичного самовизначення. Історія дає чимало таких прикладів.

У вітчизняній соціальній психології розробка проблем настанови спирається на концепцію Д. Н. Узнадзе про настанови; спорідненими поняттями є поняття «ставлення особистості» (В. М. Мясищев), «спрямованість особистості» (Л. І. Божович), «особистісне значення» (О. М. Леонтьєв). Соціальні настанови розглядаються В. О. Ядовим як один з рівнів ієрархічної системи диспозицій (орієнтацій, які попереджують поведінку) особистості [87].

Функції настанови багато в чому схожі з функціями стереотипу. Зокрема, настанова:

а)визначає стійкий, послідовний, цілеспрямований характер діяльності, виступає механізмом її стабілізації, що дає змогу зберегти її спрямованість в умовах, які безперервно змінюються;

б)звільняє суб'єкт від необхідності ухвалювати рішення й довільно контролювати хід дій у стандартних ситуаціях, що траплялися раніше;

в)може виступати як чинник, що зумовлює інертність, відсталість діяльності й ускладнює пристосування суб'єкта до нових ситуацій.

Структура соціальної настанови включає ті ж компоненти, що і стереотип: когнітивний - усвідомлення об'єкта; афективний - емоційне забарвлення об'єкта; поведінковий - послідовна поведінка щодо об'єкта.

Соціальний стереотип деякі дослідники настановних явищ розуміють як «тип соціальної установки», ціннісної (значущої') для даної особистості, чітко і стійко вираженої (фіксованої), суб'єктивно існуючої як стійкий образ». Чимало вчених відносять стереотипи до специфічної групи настанов (нарівні із забобонами). Узагальнюючи різні погляди, можна виокремити такі характеристики стереотипів:

– стереотипи є категоріальними узагальненнями - часто дуже широкими, перебільшеними або спрощеними;

– стереотипи є переконаннями, загальними для певної групи людей у суспільстві, звичайно пов'язаними з уявленнями про соціально-психологічні або антропологічні характеристики інших суспільних груп;

– стереотипи, будучи системою переконань і настанов, прийнятих заздалегідь, формуються через соціальний досвід;

– стереотипи відносно стійкі й складно піддаються змінам [37, с. 11].

Починаючи з другої половини минулого століття, теоретичний аналіз підходів до вивчення упереджень та стереотипів здійснювався у різних напрямах:

– соціально-біхевіористський (У. Ліппманн, Р. О. Хара);

– психологічний (Т. В. Адорно, М. Хоркхаймер);

– символічно-інтеракційний (Т. Шибутані, Д. К. Девіс);

– феноменологічний (Е. У. Вайнекі);

– загальнотеоретичний та історичний (А. Шафф, А. Барциковський ) тощо.

Найбільш чітко основні функції стереотипів визначає Г. Теджфел:

1)когнітивні (відбір соціальної інформації, схематизація, спрощення);

2)ціннісно-захисні (створення позитивного «Я-образу»);

3)ідеологізуючі (формування та підтримка групової ідеології);

4)ідентифікаційні (створення позитивного групового «Ми-образу»).

Соціальний та політичний стереотипи розглядають як різновид соціального настановлення і визначають як активне дійове ставлення суб'єкта до політичних об'єктів - партій, державних і політичних діячів, політичних проблем тощо [47, с. 9].

Ці настановлення, з одного боку, «автоматизують», а з другого - стабілізують політичну поведінку. У стандартних умовах вони звільняють суб'єкта від необхідності повсякчас довільно контролювати і планувати свої дії, щоразу приймати рішення з одного й того ж питання. Завдяки політичним атитюдам поведінка індивідів і груп набуває відносно стійкого характеру, що дає змогу прогнозувати її (шляхом вивчення політичних атитюдів) і певною мірою впливати на неї. Водночас атитюди можуть зумовлювати і певну інертність політичної поведінки, нездатність суб'єкта змінити її, зважаючи на нові реалії, тверезо обміркувати ситуацію і відкорегувати її сприймання [49].

Суспільно-політичне життя як один із специфічних видів людської діяльності у багатьох своїх виявах розгортається на рівнях далеких від розуміння та інтересів, що безпосередньо усвідомлюються більшістю членів суспільства. У цих умовах настанови-потреби, що стосуються політики і суспільного устрою, слугують необхідним засобом психологічного включення маси в суспільно-політичне життя. Так, багато виборців, які мають доволі поверхове уявлення про діяльність різних партій або кандидатів, часто віддають свій голос залежно від позитивних або негативних настанов стосовно певних кандидатур. У цьому значенні соціально-політичні настанови грають специфічну роль компенсатора когнітивного дефіциту, моделюючи реакцію людей не тільки на знайомі, а й на невизначені суспільно-політичні ситуації. Настанови, що отримуються в готовому вигляді із соціального досвіду і культури - один з найважливіших компонентів суспільно-політичної свідомості людини. При цьому виробити своє унікальне ставлення до суспільної і політичної дійсності практично неможливо внаслідок безлічі об'єктивних причин і закономірностей соціалізації особистості.

Настановні явища в структурі психіки, як і інші психічні процеси, опосередковані соціально виробленими еталонами-узагальненнями, що несуть у собі сукупний суспільний досвід. Носіями цього досвіду є передусім семантичні структури мови. Формою фіксації досвіду можуть виступати символи, ритуали, стилі поведінки тощо. В індивідуальному досвіді суб'єкта формою його упорядкування є категоризація (стереотипізація), яка здійснюється шляхом трансформації і привласнення індивідом категорій та еталонів суспільної свідомості. Механізм стереотипізації спрямований на зберігання, передачу й акумуляцію впорядкованої і відібраної соціальної інформації. Таким чином, стереотипи можна вважати однією з ланок, що пов'язують індивідуальну свідомість із колективним свідомим та колективним несвідомим.

Вважається, що колективне несвідоме може виявлятися у масовій поведінці двох видів, що відрізняються. Перший зводиться до однорідних одноманітних оцінок і дій, що з'єднують індивідів у цілісну монолітну масу на основі загального для всіх членів колективного несвідомого. Звичайно це відбувається внаслідок зараження значного числа людей схожими емоційними станами і масовими настроями. Другий вид масової поведінки, де важливу роль також відіграє колективне несвідоме, навпаки, пов'язаний з такими обставинами, де емоційні потрясіння не з'єднують, а роз'єднують людей.

Стереотипи формуються у процесі соціалізації індивіда як результат засвоєння певних типів поведінки і сприйняття. Якщо представити сукупність засвоєних реакцій, навичок, типів поведінки у вигляді набору стереотипів, то «пусковим механізмом», що приводить у дію той чи той стереотип, має бути настанова.



1.2 Неусвідомлені психічні явища, що впливають на політичну поведінку

Дослідники, які працюють в галузях соціології та політології, соціальної та політичної психології (Є. І. Головаха, О. А. Донченко, В. П. Казміренко, Н. В. Паніна, М. М. Слюсаревський, П. М. Шихерев, В. Ф. Петренко, В. О. Ядов та ін.), виявили важливе місце та роль підсвідомих психічних явищ (настанови, стереотипи, архетипи) в структурі ідеологічної свідомості.

У структурі колективного несвідомого усталені стереотипи можна вважати одним з раціональних елементів, що знаходяться, у певному розумінні, ближче до вершини «піраміди» настановних надсвідомих явищ психіки. В основі піраміди лежать архетипи - ірраціональні структурні елементи людської психіки, приховані в глибинах колективного несвідомого, загального для всього людства. Можливий розгляд архетипу як своєрідного «успадкованого стереотипу», однак, на думку К. Юнга, він стає видимий лише тоді, коли оформлений відповідним змістом [84, с.56]. У цьому значенні архетип можна порівняти з кристалічними ґратами, які самі по собі не мають матеріального існування, а є лише можливістю репрезентації, яка дана апріорно. Характерними для архетипу є такі особливості:

– зв'язок архетипу з базовими біосоціальними потребами - орієнтації в навколишньому середовищі, збереження себе, роду;

– повторюваність архетипної поведінки у становленні соціуму, визначених соціальних груп та індивідуальному розвитку людини;

– формування архетипу в надрах архаїчного мислення, у контексті первинних форм суспільно-історичного досвіду.

К. Юнг, що визначив архетипи як загальні апріорні схеми поведінки, особливі надособистісні засоби сприйняття і реагування, відзначав «власне спонукальну специфічну енергію» архетипу. Розглядаючи з цієї позиції такі поняття, як архетип, стереотип, настанова, можна передбачити, що їхні відмінності полягають саме в енергетичній складовій. Імовірно, в архетипі як більш давній структурі зосереджена більша кількість енергетичної сили, менша - у стереотипі і фіксованій настанові, а в настановах актуальних як найбільш рухливих структурах енергія, у деякому розумінні, розпорошена. В залежності від цієї енергетичної сили перебуває рівень стійкості психічних структур, якими, насамперед, є стереотипи. Ця психічна сила, як коріння та стовбур рослини, забезпечує напрям формування психіки людини та наповнення змістом її свідомих та неусвідомлюваних структур, вплив на вибір форм поведінки, зокрема політичної.

Найбільш потужний і тривалий вплив на психіку та поведінку людини здійснюється архетипами, тобто підсвідомими явищами, які є тим енергетично-інформаційним запасом психічного, що час від часу актуалізується в самопізнанні, спілкуванні, діяльності, зокрема політичній. У дослідженні О. А. Донченко описано основні архетипи національного підсвідомого, деякі з них можуть бути регуляторами соціальної та політичної поведінки:

o архетип «вічного учня»;

o архетип «героїзованого злочинця»;

o архетип обрядовості та імітативності;

o архетип «вічного повернення»;

o архетип долі;

o архетип ідеалізаціі старовини;

o архетип тотожності істини і влади;

o архетип «вічної правди» [27, с. 170-171].

Актуалізація архетипу «вічного учня» на індивідуальному рівні призводить до того, що формується гіпертрофований інфантилізм, зростає потреба в опіці і контролі, зникають почуття відповідальності, потреба в самодетермінації та вияви ініціативи. Індивід втрачає всілякий стимул до самовдосконалення, до збільшення життєвої продуктивності. Ідеалу все одно не досягти, тому і самореалізація «розтягується» в часі, до похилого віку включно. В той же час літні люди, відчуваючи постійну фрустрацію і загрозу з боку молодого покоління, намагаються поховати всіляку ініціативу.

Антитезою покірливого учня є злочинець-девіант (архетип «героїзованого злочинця»), який приваблює обивателя тим, що не грає чужі ролі та є самим собою. Легітимізація злочинності у масовій свідомості є водночас проявом протесту решти суспільства проти експлуатативної стратегії політичної еліти.

Архетип обрядовості та імітативності блокує цілеспрямовану активність творчого змісту, і там, де відсутні елементи гри, візантійський психотип стає іпохондричним і сумним або просто деструктивним.

Актуалізація архетипу «вічного повернення» дорівнює визнанню після смерті, геній може розраховувати на славу лише після того, як його винесуть уперед ногами.

Архетип долі змушує на ірраціонально-героїчні вчинки в екстремальних умовах і пасивне очікування у повсякденні. Прожити життя тут означає відмежуватися від відповідальності за нього.

Архетип ідеалізації старовини заважає соціуму навчатися на старих помилках та змушує грати у старі ігри під новими гаслами.

Архетип тотожності істини і влади спирається на принцип «Хто сильніший - той правий» і стає лейтмотивом усього суспільного життя, а покладання на владу істини дає можливість втекти від реальності та відповідальності за неї.

Актуалізація архетипу «вічна правда» робить людину пасивною, бо якщо така правда є чимось незмінним, то вона не потребує активних дій [27].

На відміну від архетипів, які є складовою національного підсвідомого, стереотипи здебільшого формуються під дією соціальних реалій. Психологи, політологи, соціологи виокремлюють низку стереотипів політичного мислення сучасних молодих людей, що описані в дослідженні М. В. Тоби:

1. Стереотип панполітизму - помилкова настанова на те, що політична доцільність має незаперечний пріоритет щодо законів, міркувань економічної ефективності та соціально-культурних критеріїв розвитку суспільства. Переважна більшість молодих людей вважають, що політичні інтереси належать винятково до сфери політичної влади, а економічні та соціокультурні відносини не сприймаються ними як сфера реалізації політико-культурних потреб суспільства.

Стереотип консервативності, що зумовлює підтримку молоддю авторитету сильної державної влади. У масовій молодіжній свідомості держава ототожнюється з інтересами всього суспільства, тоді як партії, рухи - із приватними інтересами тих чи інших верств населення. Відповідно, у політичному мисленні сучасних юнаків та дівчат переважає орієнтація не на властиві демократії права особи, свободу, опозиційність, а на такі цінності, як порядок, обов'язок, дисципліна.

3. Стереотип політичної інертності - політичні й соціальні події підганяються під якісь ідеальні схеми без урахування їхнього реального змісту та результату.

4. Стереотип домінантного сприйняття політичних реалій, який полягає у прагненні молоді уникати проблематизації політичного життя, зводити його складнощі й суперечності до простих альтернатив. Домінантність сприйняття політики породжує однобічні політичні оцінки та інтерпретації з боку молоді.

5. Стереотип гетерогенності, фрагментарності в політичному мисленні, коли існують різні молодіжні субкультури, навіть із протилежними ціннісними орієнтаціями (наприклад, відмінності між західними і східними перспективами розвитку Української держави) [73, с. 54].

В соціології та соціальній психології немає усталених поглядів на роль стереотипів у регуляції свідомості та поведінки людей. Сам собою стереотип як спрощене схематизоване уявлення про різні об'єкти соціального світу, в якому існує індивід, не має однозначно позитивної або негативної ролі у процесах соціальної адаптації. Справедливість таких поглядів можна відобразити на прикладі класичного стереотипу «політика - брудна справа». Людина з таким переконанням намагається не брати участі у політичному житті суспільства вона, з одного боку, має менше шансів втратити свою моральну бездоганність, а з другого - ризикує передати керівництво долею не лише суспільства, а й своєю тим самим «брудним політикам». Інший стереотип «моя хата з краю», що робить соціальну позицію індивіда пасивною, дуже вигідний для будь-якої тоталітарної влади. А чи задовольняє така влада саму людину?

Порівняно довго у політичній свідомості формувався стереотип руху вперед як процесу перемоги протидіючих соціальних сил. Кожна соціальна дія розумілась як боротьба - якщо не з кимось, то за щось: за врожай, за єдність, за будь-яку іншу ідею. Масовість цього стереотипу соціологи відчули, визначаючи інформаційні преференції молоді. Серед усіх проблем найбільший інтерес у молоді викликали ті, в яких фігурувало слово «боротьба». Стереотип «боротьби як творення» змушує людей сприймати навколишній світ як перешкоду на шляху до мети, а один одного - як товаришів або ворогів у змаганні з неідеальним оточенням. На думку С. П. Кара-Мурзи, ніде в довкіллі немає такої стратегії виживання, де цінності боротьби є більш значущими, ніж цінності творення [35].

За умов нестабільності перехідного суспільства люди, які безпосередньо не зазнавали порушення своїх прав, не вірять, що у разі необхідності суспільство гарантує захист їхніх прав та інтересів. Сформувався навіть відповідний стереотип загрози: «Звернення до офіційних інстанцій створює більше перешкод, ніж користі». Стереотип «безуспішності» проявляється у відмові людей від спільної роботи з різними інстанціями у разі порушення їхніх прав.

Небезпечність наслідків тоталітаризму пов'язана з політичним стереотипом, в основу якого покладено принцип «руйнування заради будівництва», коли способом досягнення цілей виступає боротьба з реальними або вигаданими ворогами. За умов сучасної політичної боротьби цей стереотип стає ледь не головним інструментом стимуляції політичної активності мас [18].

1.3 Емпіричні дослідження репрезентації у свідомості молоді соціально-ідеологічних настанов та стереотипів

З метою дослідження рівня усвідомлення молоддю демократичних цінностей нами було проведено емпіричне дослідження за участю 150 студентів середніх та вищих навчальних закладів. Застосовувалися методи «словесних асоціацій» та «глибинного інтерв'ю», які в психології використовуються для вивчення культурних норм, семантичних систем і соціальних репрезентацій різних явищ. У ході дослідження респонденти у відповідь на запропоновані слова-стимули одразу ж, не розмірковуючи, повинні були висловити те, що спало їм на думку. Респондентам пропонувалося 30 політичних і економічних понять (їх перелік складався за допомогою групи експертів).

Політичні й економічні терміни, що пропонувалися у серії «Словесні асоціації»



Особлива увага в процесі глибинного інтерв'ю приділялася ключовим поняттям - «демократія», «процвітання», «влада». Респондентами були названі ознаки демократії, що зводилися до верховенства права і свободи людини, лише деякі (4%) з опитаних припускали, що свобода неодмінно передбачає відповідальність. З наведеного фрагмента кластерного аналізу випливає висновок, що термін «демократія» утворює кластер разом із «свободою», «індивідуальною волею», «правами особистості».

Як з'ясувалося, опитані розуміють поняття демократії, але при цьому наполягають, що не бачать ії у своєму реальному житті. На їхню думку, це пов'язано з некомпетентністю і бюрократією влади, а політичні лідери сприймаються як люди, що вирішують свої фінансові і соціальні проблеми за допомогою політичної влади. Виходячи із зазначеного, можна зробити висновок, що сутність соціально-ідеологічних понять детермінована сприйняттям політичної й економічної систем, в умовах яких живуть люди. А той факт, що єдиний кластер з поняттям «демократія» утворюють поняття «свобода», «воля», «права особистості», свідчить про те, що сучасні демократичні зміни сприймаються молоддю з позиції споживача прав і свобод, а не з позиції суб'єкта, який має не тільки права, а ще й відповідальність (див. рисунок 2).

Рис. Фрагмент кластерного аналізу, %



Поняття «демократія» не пов'язується респондентами з термінами, що означають гноблення (влада, диктатура, командна економіка). Також з'ясувалося, що близько 80 % респондентів не пов'язують демократичні вияви з «націоналізмом», «комунізмом», «капіталізмом». У поняття «влада» молодь вкладає значення «перевага», «могутність», «гроші», «президент». З цього випливає, що в розумінні молоді політик у політиці реалізує свої особистісні мотиви та потреби і не виступає як прихильник справедливості й законності [36].

1.4 Емпіричні дослідження впливу ідеологічних стереотипів на рівень та форми політичної участі молоді

Актуальним питанням соціальної і політичної психології є виявлення свідомих і несвідомих когнітивних та мотиваційно-ціннісних компонентів психіки молоді, які опосередковують її соціально-політичну активність у контексті особистісних та суспільних цілей. Нами проведено серію емпіричних досліджень для вивчення закономірностей взаємозв'язку наявності ідеологічних стереотипів з характеристиками політичної активності молоді. В дослідженні взяли участь учні старших класів ЗОШ та студенти ВНЗ Донецької, Тернопільської областей, м. Києва, АР Крим загальною кількістю 370 осіб.

Діагностика рівня політичної участі здійснювалася за методикою ОРПА.

За результатами дослідження встановлено: у середовищі старшокласників високого рівня політичної активності зовсім не виявлено; середній рівень політичної активності властивий 48 % учнів; низький - 52 %. Серед студентів ВНЗ високий рівень політичної активності виявлено у 4 %, середній рівень - у 54 %, низький - у 42 % (див. рис. 3).



Рис. 3. Показники політичної активності старшокласників та студентів

З'ясовано, що загальний рівень політичної активності старшокласників нижчий, ніж студентів. У всіх категорій молоді протестна активність (ПрА) вища за суспільно-політичну (СА) та електоральну (ЕА) (див. діаграму 1).

Діаграма 1. Показники рівня політичної активності старшокласників та студентів

Пояснення причин цієї «сумної статистики» ми намагалися знайти у взаємозв'язку тих чи інших форм політичної активності з мотиваційними, ціннісними та настановними компонентами свідомості молоді. Серед психологічних чинників, що зумовлюють різні протестні форми соціальної поведінки молоді, на нашу думку, є стійкі деструктивні ідеологічні настанови і стереотипи в свідомості молоді та їхній вплив на формування індивідуальних особливостей мотивації політичної участі. Дослідження ідеологічних настанов та стереотипів проводилося за методикою діагностики ідеологічних стереотипів (МДІС) Л. О. Кияшко [38]. Ця методика є модифікацією психосемантичного методу репертуарних решіток.

Опис методики (МДІС): Попереднім етапом створення репертуарних решіток є пошук конструктів. Як конструкти були використані описані в працях відомих російських та українських соціологів і соціальних психологів С. Кара-Мурзи, Є. Головахи і Н. Паніної соціально-ідеологічні стереотипи. Елементами решіток є три компоненти структури будь-якого стереотипу: когнітивний, емоційний і поведінковий.

Усі соціально-ідеологічні стереотипи, що були представлені у вигляді конструктів, можна розподілити на три групи стереотипів, що характеризують:

– ставлення до соціальної і політичної активності;

– звичне ставлення до влади та її представників;

– ставлення до соціально-політичних цінностей [37].

Представлені в таблиці 1 соціально-ідеологічні стереотипи є конструктами в даній методиці. У бланку для відповідей напроти кожного конструкта розташовано три стовпці, в яких респондент повинен відзначити, наскільки він згідний або не згідний з даним стереотипом (стовпець «згода» - когнітивний компонент стереотипу); визначити своє емоційне ставлення до нього (стовпець «ставлення» - емоційний компонент) і зазначити, чи реалізує він цей стереотип у своїй поведінці (стовпець «як реалізую у своїй поведінці» - конативний компонент). Відповіді на ці питання представлені у вигляді шкали від -3 до +3 балів, де -3 - максимально негативна відповідь, +3 - максимально позитивна.



Таблиця 1. Групи соціально-ідеологічних стереотипів

Групи стереотипів	Соціально-ідеологічні стереотипи (конструкти)
Стереотипи, що характеризують ставлення до соціальної і політичної активності	Творення - це боротьба (за майбутнє потрібно боротися)
	Хочеш спокійно жити - не висовуйся
	У нас завжди є вороги
	Моя хата з краю
Стереотипи, що характеризують звичне ставлення до влади і її представників	Чиновник - неминуче зло
	Держава тебе завжди обмане
	Президент - батько нації
	Захід нам допоможе
	Політика - справа брудна
Стереотипи, що характеризують ставлення до соціально-політичних цінностей	Від кожного по здібностях, кожному по потребі
	Будеш чесним - будеш бідним
	Скромність у повсякденні прикрашає
	Старі цінності відмирають

Середні показники прояву стереотипів представлені за сукупною вибіркою респондентів (див. діаграму 2).

Діаграма Середні показники прояву стереотипів, % (за методикою МДІС)



Методика складається із 13 висловлювань, та в контексті нашого психологічного дослідження оцінювалися лише п'ять, що характеризують ставлення до соціальної та політичної активності. За результатами дослідження виявлявся взаємозв'язок показників політичної активності зі стереотипами та деструктивними ідеологічними настановами.

За методикою МДІС згоду досліджуваних отримали висловлювання: «За майбутнє слід боротися» (високий рівень - 85%), «Політика - брудна справа» (високий рівень - 65%), «У нас завжди є вороги» (високий рівень - 60%).

Молодь позитивно ставиться (емоційний компонент) до висловлювань: «У нас завжди є вороги» (високий рівень - 62,5%), «Політика - брудна справа» (високий рівень - 60%), «За майбутнє слід боротися» (високий рівень - 76%). Найбільш реалізується у поведінці молоді (поведінковий компонент) висловлювання «У нас завжди є вороги» (високий рівень - 60%).

Пояснити причини низького рівня політичної активності може аналіз глибинних латентних конфліктів у свідомості молоді. У психологічній науці та практиці відомо, що внутрішні конфлікти, які спонукають людину до активної дії, зумовлює розбіжність між тим, що є для людини цінним, але недоступним. За допомогою методики ціннісно-мотиваційних орієнтацій (ЦМО О. Б. Фанталової) [75] співробітниками лабораторії психології політичної участі було проведене оцінювання різниці між цінністю та доступністю ознак, що належать до характеристик демократичного суспільства.

Встановлення характеру і ступеня розбіжності між «цінним» і «доступним» дає змогу позначити стан «розриву» у системі «свідомість-буття» і слугує своєрідним якісно-кількісним індикатором внутрішніх латентних конфліктів у мотиваційній сфері, оскільки значення цього показника завжди вказуватиме на ступінь розбіжності між «хочу» і «маю», між «хочу» і «можу». В житті значне перевищення цінності над доступністю означає стійкий, глибокий актуальний конфлікт («конфліктна зона»). У протилежному випадку маємо стан «внутрішнього вакууму», відсутність спонукань («інертна зона»). У випадку незначної розбіжності між цими поняттями виявляється «нормальна зона» (таблиця 2).

Аналіз результатів за методикою ЦМО свідчить, що у свідомості досліджуваних найглибший конфлікт пов'язаний з такими цінностями, як «процвітання країни» та власна матеріальна забезпеченість. Неможливість реалізації цих цінностей заважає формуванню відповідальності молоді перед суспільством, бажанню брати участь в управлінні державою. Молоді люди не бачать для себе такої можливості, не знають і навіть не можуть припустити, в яких політичних осередках можуть себе реалізувати. При цьому респонденти вважають політику відкритою, особисту безпеку достатньою, права захищеними, можливість самореалізації вбачають у професійному зростанні - продовженні навчання. Тобто відкритість політики, особиста безпека, захищеність прав сприймаються молоддю скоріше як норма, ніж цінність.

Свобода слова, інформаційний простір вважаються молодими людьми доступними, що не спонукає їх до пошуку якоїсь перспективної мети. Для більшості досліджуваних свобода слова, отримання інформації є радше доступними, ніж цінними. Можливо, це є перші результати демократичних перетворень в Україні щодо свободи слова, вільного доступу до інформації. Занепокоєння викликає той факт, що великий відсоток молоді не вважає цінністю підпорядкування закону та відповідальність перед суспільством. На нашу думку, це може стати значною перешкодою на шляху розбудови демократичного суспільства.

Таблиця

Ціннісні зони політичної свідомості молоді

Цінність	Конфліктна зона	Інертна зона	Нормальна зона
	Ір.*	%	Ір.	%	Ір.	%
1. Свобода слова	-3,5	7	5,2	63	0,9	27
Особиста безпека	-4,2	30	3,7	10	0,4	60
3. Матеріальна забезпеченість	-5,3	43	3	3	0,1	53
4. Захищеність прав	-4,1	43	3	10	-0,4	60
5. Відповідальність перед суспільством	-	-	5,5	37	0,2	60
6. Підпорядкування закону	-3	10	5	33	0,9	50
7. Участь в управлінні державою	-4,6	40	4	10	-0,2	50
8. Відкритість політики	-5,5	7	3,5	13,3	0,1	73
9. Доступність інформації	-5,5	7	3,4	46,7	0,1	47
10. Процвітання країни	-6,5	57	3	3	-0,4	40
11. Особисте благополуччя	-4,6	37	3,1	23	0,8	40
1 Професійне зростання	-3,7	20	3,3	14	0,3	67

*Примітка: Ір. - індекс розриву,

% - загальної кількості досліджуваних.

У таблиці жирним шрифтом виділені значущі індекси розриву та їх відсоткове значення до загальної кількості досліджуваних.

Узагальнюючи результати досліджень, доходимо висновків:

-Політична свідомість української молоді є складним та багатовимірним явищем. У ньому водночас поєднуються високий інтерес до політичних подій і низький рівень участі в політичному житті; критичне ставлення до політичної ситуації і позитивний погляд у майбутнє; неприйняття політичних інститутів і довіра до засобів масової інформації, Збройних сил України та церкви за відсутності інтересу до будь-яких формалізованих об'єднань;

-оцінка рівня усвідомлення і репрезентації соціально-ідеологічних понять у свідомості студентської молоді засвідчує, що політичні явища сприймаються молоддю спрощено й однобічно, виявляються лише на рівні термінальних цінностей та свідчать про сприйняття демократичних ознак з позиції споживачів прав і свобод, а не суб'єктів, що поділяють з іншими громадянами відповідальність за долю суспільства;

-у структурі соціально-ідеологічної свідомості молоді мають місце різні стереотипи, крізь призму яких сприймаються ідеологічні явища і категорії реальної дійсності;

- стереотипи сприйняття політичних явищ свідчать про перевагу стимуляційних факторів. Вони забезпечують високий рівень готовності до політичної активності молоді, в структурі якої найвищі показники має протестний потенціал;

- найбільш потужним підґрунтям протестного потенціалу є стійкі стереотипи на кшталт: «У нас завжди є вороги», «За майбутнє треба боротися». За умов відсутності рефлексії щодо цих стереотипів у їхніх носіїв та маніпулювання політиків свідомістю громадян цей психологічний феномен може стати знаряддям маніпуляції. Щоб цього не сталося, громадяни повинні навчитися усвідомлювати наявність означених стереотипів і рефлексувати стосовно ролі та вибору форм своєї участі у політичному житті країни.

Першим кроком на шляху нівелювання деструктивного впливу настановних явищ психіки (архетипів, політичних настанов та стереотипів) на політичну поведінку суб'єкта є «означеність» (усвідомлення) цих явищ індивідом за аналогією з російським прислів'ям «Кто предупрежден - тот вооружен!». Можливість рефлексувати вплив підсвідомих структур психіки (зокрема, усвідомлення їх наявності у структурі психіки) дає можливість індивіду більш раціонально реагувати на вплив політичного оточення (політична реклама, агітація тощо) та підходити до вибору форм політичної участі.

2. Мотивація політичної участі сучасної української молоді (Краснякова А.)

Створення цілісного уявлення про політичну поведінку молодої людини неможливе без ґрунтовного аналізу мотивації її політичної участі. Тому вивчення мотивів політичної участі молоді, яка за роки незалежності Української держави проявила себе найактивнішим учасником політичних перетворень, викликає особливий інтерес науковців. Від того, які саме мотиви визначають моделі політичної участі молодої людини сьогодні, залежатимуть трансформаційні процеси українського суспільства в майбутньому.

Актуальність та суспільна значущість проблеми зумовили мету нашого дослідження: визначення мотивів політичної участі сучасної української молоді, розробка критеріїв їх оцінки, виявлення зв'язку мотивів політичної участі з рівнем політичної активності.

2.1 Концептуальні підходи до вивчення мотивів політичної участі

Психологічна наука накопичила велику кількість теорій, концепцій і методів вивчення мотивів політичної діяльності. На початку минулого століття дослідження М. Дюверже, Г. Тінстена та психологів франкфуртського Інституту соціальних досліджень започаткували вивчення мотивів політичної поведінки. Спираючись на доробок згаданого інституту кінця 20-х років минулого століття, Пол Лазарфельд разом із колегами з Колумбійського університету провів масштабні дослідження мотивів електоральної поведінки американців під час президентських виборів 1940 р. За результатами згаданих досліджень вчені дійшли висновку: влада впливає на формування мотивів політичної поведінки електорату засобами маніпуляції; різні групи виборців можуть змінювати свої наміри під впливом агітаційних заходів як напередодні виборів, так і під час голосування. Незважаючи на те що ці висновки зроблено в минулому столітті, вони й сьогодні залишаються актуальними.

Інший погляд на проблему мотивації політичної участі мали вчені науково-дослідницького центру Мічиганського університету Е. Кемпбелл, Ф. Конверс, У. Міллер, Д. Стоукс та ін. Згідно з їхнью теорією мотиви політичної активності та характер політичної поведінки індивіда вважаються стійкими характеристиками людини і визначаються партійною ідентифікацією. Формування мотивів політичної участі відбувається на ранніх етапах розвитку особистості під впливом психофізіологічних факторів, типу та спрямованості політичної соціалізації. При цьому зміна мотивів чи моделей політичної поведінки можлива лише за екстремальних ситуацій.

Вивчення мотивації електоральної поведінки дещо в іншій площині здійснювали автори екологічного підходу А. Зігфрид та Ф. Гогель. Вони запропонували як основний об'єкт дослідження мотивів політичної участі виборців розглядати територіальну одиницю з її специфічними ознаками, соціальною структурою. Послідовники екологічного (географічного) підходу італійські вчені В. де Капрарііс, Е. Каранті, Ф. Компанья порівнювали політичну поведінку мешканців різних типів поселень за результатами виборів. Виявлені ними відмінності мотивації політичної участі сільського й міського населення дали можливість визначити особливості формування політичних уподобань мешканців «білих» зон півдня і «червоних» зон півночі та центру Італії.

У подальших дослідженнях послідовники «екологічної школи» поступово зміщують акценти з територіальної одиниці у бік соціальної групи з її специфічними рисами. Так, відомий французький соціолог Р. Арон, поєднавши «екологічний підхід» з мічиганською моделлю, дійшов висновку, що: а) належність людей до одного соціального прошарку є більш фундаментальною та стабільною характеристикою, ніж партійна належність; б) мотиви політичної участі людини визначає психологічна ідентифікація із соціальною групою, яка й зумовлює прихильність до політичної партії.

Мотиви політичної поведінки людини у тоталітарному суспільстві досліджували Т. Адорно та Г. Маркузе. Аналізуючи причини виникнення німецького нацизму та авторитаризму, психологи дійшли висновку, що людина в авторитарному суспільстві є придатком правлячої влади і виокремити індивідуальні (особистісні) мотиви політичної діяльності доволі складно. На їхню думку, культ влади в суспільних відносинах, жорстка дисципліна у сімейному вихованні призводять до формування у людини думки про неможливість впливати на політику, а це згодом формує політично апатичну особистість. Авторитаризм породжує людину, схожу на маріонетку, діями і вчинками якої керують від народження до смерті [3].

Протягом ХХ ст. вчені шукали ключ до розв'язання проблем політичної активності і все більше звертали увагу на процес формування мотивів, механізми їх виникнення. Вагомий внесок у вивчення механізмів виникнення мотивів зробили А. Даунс, К. Арроу, Д. Блек, Дж. Б`юкенен, Г. Таллок, М. Олсен, які на основі популярних у минулому столітті «економічних теорій демократії» заклали фундамент концепції «раціонального вибору». На їхню думку, політична організація суспільства є аналогом його економічної організації. У політичній системі, як і в економічній, існує «вільний ринок» з такими ж товарами, вигодами, привілеями. Мотивація акту голосування є такою ж, як мотивація покупки або інвестиції, і визначається співвідношенням між затратами людини на політичну участь і розміром отриманих від цієї участі благ. За економічною теорією А. Даунса, кожна раціональна людина приймає рішення щодо голосування так, як вона приймає інші рішення: якщо дохід перевищує витрати - голосує, якщо ні - утримується. М. Олсен припускав, що у разі розподілу соціальних благ між усіма громадянами, а не тільки між тими, хто бере активну участь у політичній діяльності, можливе виникнення ситуації, за якої людина вважатиме нераціональною участь у будь-якій політичній події - розмір дивідендів не перевищує розмір витрат коштів, часу, енергії тощо. Силою, здатною виправити ситуацію і мобілізувати індивідів на активну участь, можуть бути стимули, але обов'язково більші, ніж затрати на участь.

У межах теорії «раціонального вибору» виникає нова теорія - «колективних дій». Її автори ? американські вчені П. Рікер та П. Ордещук, стверджували, що політичні партії намагаються контролювати органи влади для того, щоб максимально задовольняти свої інтереси і розподіляти отриманий здобуток між мінімальною кількістю партнерів, а саме керівництвом та членами політичної партії. У цілому ж сутність «економічної теорії демократії», теорії «раціонального вибору» та теорії «колективних дій» полягала у створенні моделі раціонально економічної людини, поведінкою якої керують лише раціональні, прагматичні мотиви. Втім, модель раціональної економічної людини не була визнана всеохоплюючою, універсальною і зазнала жорсткої критики. Психологи Д. Грін, Я. Шапіро, М. Фіорина вважали, що результати, досягнуті «раціоналістами», були незначними, оскільки бракувало кількості емпіричних досліджень.

У подальших психологічних дослідженнях використовувалися нові теоретичні розробки: теорія ситуаційного підходу (Д. Істон, С. Ліпсет), де мотиви розглядаються залежно від рівня соціально-економічного розвитку суспільства; теорія впливу соціально-політичних груп, згідно з якою мотиви політичного вибору індивіда залежать від впливу соціально-політичної групи, членом якої він себе визнає; модель «навчання протягом життя» (Р. Роуз та Я. Макаллістер), де мотиви електорату характеризуються як такі, що змінюються з віком самою людиною. Не погоджуючись з прихильниками мічиганської школи, Р. Роуз та Я. Макаллістер експериментально довели, що партійна ідентифікація не є стійкою і визначальною для британців; вони швидко змінюють партійну ідентифікацію залежно від політичних факторів, і тому критерій партійної належності не є основним у дослідженнях мотивів електоральної поведінки.

За радянських часів у визначенні мотивів політичної активності основним та визначальним був критерій партійної (ідеологічної) належності. Мотивація конкретного індивіда не розглядалася окремо від мотивів політичної участі широких мас. Мотиви політичної участі та психологічні механізми їх формування перебували під пильним контролем ідеологічних та державних установ.

Сьогодні ж, навпаки, вчені вважають, що індивід виступає суб'єктом політики і його роль у політичному житті суспільства зростає. Підґрунтям сучасних досліджень мотивації політичної участі є визнана політичними психологами «активістська модель» Г. Алмонда, С. Верби, Н. Ная та інституціональний підхід Р. Патнема. Відповідно до висновків Г. Алмонда мотиви політичної діяльності класифіковано за двома типами: соціальні (політичні) та інструментальні (неполітичні) мотиви. Під інструментальними мотивами політичної участі розуміють мотиви, які спонукають людину до розв'язання своїх особистих проблем, а саме: підвищення матеріальних доходів, соціального статусу, кар'єрного росту, престижу, задоволення потреби в спілкуванні, відчуття сили, безпеки та своєї значущості. Під соціальними (політичними) мотивами розуміють ті, які формуються під впливом високого рівня політичної свідомості, громадянської відповідальності, відчуття причетності до подій в країні [3]. Р. Патнем вважає, що мотиви соціально-політичної активності залежать від рівня усвідомлення громадянами можливості реально впливати на політику за допомогою громадянських інституцій, які створюються у демократичних суспільствах для здійснення контролю над владою [23].

Останнім часом дослідники російської школи психологів (О. А. Артеменко, Д. В. Гончаров, О. Ю. Гребешкова, Г. Г. Диліген-ський, А. В. Єрмолін, Є. П. Ільїн, А. В. Кривова, К. Обухівський, Д. В. Ольшанський, О. Я. Сергєєва, В. В. Сафронов, О. Б. Шестопал, О. І. Юр'єв та ін.) активно вивчають мотиви, що впливають на соціальні відносини (мотив влади, орієнтації, електоральний вибір); роблять спроби класифікувати мотиви політичної активності (пізнавальні мотиви; мотиви влади; ідеологічні; перфекціоністські, що передбачають «перетворення світу»; традиційні, пов'язані з поведінкою, прий-нятою в цій місцевості, серед родичів, друзів, знайомих; меркантильні; псевдомотиви, що формуються під впливом пропаганди); досліджують специфічні фактори, що діють у політиці, та вплив глобалізаційних процесів на мотивацію політичної активності [15, 19, 30, 54, 82, 86]. Так, О. І. Юр'єв визначає глобалізацію як нову форму політичної влади, що впливає на психолого-політичну складову життя людини, і стверджує, що «ці впливи спричинюють фундаментальні зміни, радикально трансформують простір і час, породжують специфічні проблеми людського буття і потребують якісного аналізу мотиваційних особливостей політичної поведінки людини» [86, с. 237].

Активно ведуть науковий пошук причин політичної активності вітчизняні вчені: М. В. Білик, В. І. Бортніков, М. Й. Боришевський, В. О. Васютинський, Є. І. Головаха, Н. М. Дембицька, М. Л. Дідух, О. Г. Злобіна, Н. В. Жабінець, І. В. Жадан, В. П. Казміренко, Л. О. Кияшко, Е. Клюєнко, В. В. Москаленко, М. М. Слюсаревський, Л. Г. Сокурянська, М. І. Пірен, О. М. Плющ, В. М. Ткаченко, П. Д. Фролов, Н. В. Хазратова та ін. Заслуговують на увагу дослідження мотиваційних детермінант становлення та розвитку громадянської спрямованості особистості (М. Й. Боришевський, В. М. Ткаченко, Л. А. Снігур), феномена внутрішньої мотивації (В. О. Климчук); особистісної потреби влади як чинника політичної свідомості (Р. Карковська), особливостей політичної соціалізації (Н. М. Дембицька, І. В. Жадан).

У визначенні поняття мотиву політичної участі ми спиралися на загальноприйняте в психології визначення мотиву (від лат. movere - спонукати, приводити в рух, штовхати) як «спонукання до діяльності, пов'язане із задоволенням потреб суб'єкта» [81, с. 264]. Враховуючи, що неусвідомлюваних мотивів значно більше, ніж усвідомлюваних, і робота з усвідомленням власних мотивів дуже важка, варто зазначити: мотив політичної участі виникає на особистісному рівні і забезпечує обґрунтування рішення цілеспрямовано діяти. Від мотиву залежить, що собою являють ті чи інші дії, зокрема в політичному просторі. У свою чергу, суб'єктивна сутність цих дій особистості суттєво характеризує внутрішній світ людини, її цінності й ідеали. Таким чином, мотив тісно пов'язаний з діяльністю, визначає її змістову характеристику, а також виконує функцію вербалізації цілі та програми дії людини.

Тривалий час у психології існувала думка про те, що мотиви визначають сенс і значущість різних варіантів поведінки, кожному мотиву відповідає модель поведінки, тому існує стільки видів поведінки, скільки й мотивів. Психологи (Л. І. Божович, В. К. Вілюнас, Є. П. Ільїн, І. В. Імідадзе, В. І. Ковальов, О. М. Леонтьєв) визнавали полівмотивованість поведінки суб'єкта, але в ході емпіричних та експериментальних досліджень переважно працювали з однозначними мотивами, виокремлюючи провідний (основний, головний) мотив.

...