Стрес як фактор ймовірності інструментального виявлення прихованої інформації у осіб з різним рівнем емоційної стійкості

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДИПЛОМНА РОБОТА

Стрес як фактор ймовірності інструментального виявлення прихованої інформації у осіб з різним рівнем емоційної стійкості

Виконавець: Ошина А. В.

Керівник: д. психол. наук, професор Аршава І.Ф.



Об'єкт дослідження: валідність та надійність психофізіологічного виявлення прихованої інформації.

Мета роботи: виявити характер впливу емоційної стійкості на діагностичної ефективності поліграфу як засобу для виявлення прихованої інформації.

Одержані висновки та їх новизна: проведене дослідження підтвердило висунуте припущення, що емоційна стійкість має вплив на діагностичну ефективність поліграфу як засобу для виявлення прихованої інформації. Цей вплив особливо яскраво проявляється у емоційно вразливих суб'єктів, що перебувають в емоціогенній ситуації, такій як проходження опитування з використанням поліграфу в реальному житті.

Результати дослідження можуть бути використані при опитуваннях з використанням поліграфу (ОВП), при розробці учбового плану курсу підготовки спеціалістів з ОВП, при доборі методів відбору персоналу.



ABSTRACT

«Stress as a Probability Factor for Instrumental Detection of Concealed Information in Subjects With Different Levels of Emotional Stability»

The current research paper is a 5th-year student's graduation thesis for a Master's degree (Oles Gonchar Dnipropetrovsk National University, Faculty of Psychology, Department of general and medical Psychology). It deals with the role of individual differences in the level of emotional stability in the validity of the polygraph as a concealed information detector. It has been found that if under stress, emotionally unstable subjects demonstrate significantly lower detection rates than their emotionally stable counterparts.

These results are of practical value primarily for methodological development of the use of polygraph in the field and also they yield to a better understanding of the factors influencing general validity of the polygraph.

The results of the research can be recommended for forensic psychophysiologists dealing with common practice as well as theoretical research.

Bibliog. 157, Tables 5, Illustrations 5



Зміст

Вступ

1. Теоретичний аналіз діагностичних можливостей застосування поліграфу як засобу виявлення прихованої інформації у суб'єктів з різними рівнями емоційної стійкості

1.1 Фундаментальні положення психофізіології та метафізичний контекст застосування психофізіологічних методів

1.1.1 Предмет психофізіології та її місце в системі наук

1.1.2 Метафізичне обґрунтування психофізіологічних методів

1.2 Теоретичні засади явища інструментального виявлення прихованої інформації та роль стресу у її розпізнаванні

1.2.1 Еволюція «теорій поліграфу» та народження тесту прихованої інформації

1.2.1.1 Розподіл «теорій поліграфу» на емоційно-мотиваційний та когнітивний класи

1.2.1.2 Теоретичні особливості методики тесту прихованої інформації

1.2.2 Роль стресу у формуванні теоретичних засад інструментального виявлення прихованої інформації

1.3 Стрес як явище, доступне інструментальній діагностиці прихованої інформації

1.3.1 Теоретичні підходи до визначення поняття стресу

1.3.2 Порівняльний аналіз фізіологічного перебігу загального адаптивного синдрому та реакцій, спостережуваних у ОВП

1.3.3 Деякі фактори стресу наявні при ОВП, що можуть диференційно впливати на ймовірність інструментального виявлення прихованої інформації

1.3.4 Екзаменаційний стрес або тестова тривожність

1.3.4.1 Інтолерантність до невизначеності як предиктор тривожності в умовах очікування на результати значущого випробування

1.4 Емоційна стійкість людини як медіатор ймовірності інструментального виявлення прихованої інформації в стані стресу

1.4.1 Огляд основних концептуальних підходів до інтерпретації феномена «емоційна стійкість»

1.4.2 Психофізіологічний аспект емоційної стійкості

Висновки до першого розділу

2. Обґрунтування методологічного підходу до дослідження впливу стресу на ймовірність інструментального виявлення прихованої інформації у осіб з різним рівнем емоційної стійкості

2.1 Обґрунтування ролі емоційної стійкості та вибору психодіагностичного інструментарію для її вимірювання

2.2 Методологічне обґрунтування вибору техніки виявлення прихованої інформації

2.3 Обґрунтування стресоіндукуючої маніпуляції

Висновки до другого розділу

3. Цілі, процедура, результати емпіричного дослідження та їх обговорення

3.1 Цілі, задачі та організація емпіричного дослідження

3.1.1 Учасники дослідження

3.1.2 Процедура та методи

3.2 Результати

3.3 Аналіз та обговорення результатів дослідження

4. Охорона праці та безпека життєдіяльності

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Використання поліграфу з метою виявляти приховану інформацію є поширеною практикою як у комерційному так і у державному секторах більшості суспільств сучасності. Поняття про поліграф є частиною культури як на пострадянському просторі так і у західних країнах, знання про нього має своє місце у свідомості зокрема через кінематограф та телебачення. Та разом з цим, уявлення про поліграф обов'язково поєднано у загальній свідомості із знанням про його вразливість до помилок, про його не стовідсоткову надійність.

Головною проблемою психофізіологічних методів виявлення прихованої інформації є його не стовідсоткова валідність - певна кількість помилкових висновків, яка в реальному житті виражена в помилковому не виявленні приховуваної інформації або, що гірше, помилкове визначення правдивого досліджуваного, як такого, що приховує інформацію, з усіма прикрими наслідками цього. Через цю проблему, шлях цього метода до певних сфер використання та ще більшого розповсюдження ускладнений. Наприклад, досі маються певні обмеження у використанні висновків поліграфолога у судових розглядах, або як підстава для прийняття керівних кадрових рішень. Вирішення проблеми надійності поліграфу одразу б зняло ці труднощі. Таким чином, стає зрозумілою першорядна актуальність підвищення діагностичної валідності поліграфу як засобу виявлення прихованої інформації.

Для підвищення діагностичної валідності поліграфу, як психофізіологічного методу, повинно оволодіти вичерпним знанням про те, чим - якими психічними силами та процесами, дією яких психологічних або інших факторів, - обумовлене диференційне фізіологічне реагування на стимули за їх суб'єктивною значущістю для досліджуваного, яке має назву психофізіологічного феномену. Розуміння всіх механізмів, що забезпечують існування та принцип дії психологічного феномену, дозволить побудувати такий методологічний підхід, за яким ймовірність помилки дорівнюватиметься нулю.

Одним з аспектів намагання досягти такого розуміння є вивчення впливу деяких індивідуальних розбіжностей, їх здатності впливати на якість та силу фізіологічного реагування в залежності від рівню тієї чи іншої характеристики, що вивчається. Загально відомо, що поглиблення знань в цьому напрямку є першорядного ступеню важливості для підвищення валідності поліграфу, і, тим не менш, як зауважує Raskin цей напрям не отримує належної йому уваги та систематизації.

Дослідження літературних джерел показує, що предмет вивчення, а також і методологічний підхід, існуючих спроб вивчити питання індивідуальних розбіжностей та їх ролі у валідності поліграфу визначений теоретичними поглядами дослідника. Так, наприклад, як фактор ймовірності інструментального виявлення прихованої інформації Giesen та Rollison (1980) вивчали рисову тривожність, Bradley та Rettinger (1992) - само-моніторинг - як властивість людини систематично спостерігати за власною поведінкою - та самоконтроль. Hammond (1980), Patrick та Iacono (1989), Raskin та Hare (1978) вивчали особливості та рівень розпізнавання прихованої інформації у осіб з діагнозом психопатія та інші емоційні розлади. Видно, що загальним принципом відбору факторів впливу є їх роль у емоційній регуляції людини у зволоданні зі стресом.

Оскільки емоційна стійкість людини є саме тією властивістю, що інтегрує в собі всі параметри особистості, що приймають участь у саморегулюванні під час стресового впливу, виявлення її ролі у ймовірності інструментального виявлення прихованої інформації, зможе пролити світло на суперечливість існуючих даних про роль індивідуальних розбіжностей.

Об'єкт дослідження: Ймовірність інструментального виявлення прихованої інформації у осіб з різними рівнями емоційної стійкості.

Предмет дослідження: особливості прояву емоційної стійкості/вразливості при приховуванні інформації та під час стресу у психофізіологічних показниках

Мета дослідження:

1. На підставі аналізу літератури показати уможливлення застосування психофізіологічних методів для виявлення прихованого знання за допомогою поліграфа

2. Розглянути емоційну стійкість/вразливість як інтегративну динамічну властивість особистості в стресогенній ситуації

3. Відокремити та обгрунтувати критерії інформативності психофізіологічних показників у зв'язку з емоційною стійкістю/вразливістю

4. Провести емпіричне дослідження та перевірити гіпотезу дослідження

Гіпотеза дослідження:

В досліджені підтверджено гіпотезу про деструктивний вплив емоційної вразливості на ймовірність інструментального виявлення прихованої інформації під час перебування у стресовому стані. Крім того, припускалось, що у емоційно стійких досліджуваних буде спостерігатись вищий за інших рівень розпізнавання, який не буде значно відрізнятись у емоціогенній та нейтральній ситуаціях. Обидві гіпотези було підтверджено за допомогою експериментального дизайну та математико-статистичного аналізу емпіричних даних.

Методи дослідження: системний аналіз методологічної, психологічної, філософської літератури з проблеми дослідження. В емпіричному дослідженні було використано психометричні методики визначення рівню емоційної стійкості, комп'ютеризований метод реєстрації фізіологічних реакцій, а також методи математичної обробки даних, зокрема критерій значущості розбіжностей Ст'юдента, кореляції Пірсона та Спірмена, кластерний аналіз методом К-середніх, многомірних дисперсійний аналіз, критерій ч², та ін..

Наукова новизна і теоретична значимість роботи полягає в тому що завдяки отриманим результатам розширено уявлення про фактори впливу на психофізіологічний феномен, вперше відокремлюється та операціоналізується фактор впливу емоційної стійкості на ймовірність розпізнання прихованої інформації психофізіологічними методами.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані для удосконалення методології проведення опитувань за допомогою поліграфу.



1. Теоретичний аналіз діагностичних можливостей застосування поліграфу як засобу виявлення прихованої інформації у суб'єктів з різними рівнями емоційної стійкості

1.1 Фундаментальні положення психофізіології та метафізичний контекст застосування психофізіологічних методів

Інструментальне виявлення прихованої інформації є психофізіологічним методом реєстрації змін у діяльності нервової системи в реальному часі за пред'явленням психологічних стимулів. Цей метод засновується на базовому припущенні про те, що будь-який психічний процес має своє відображення у фізіологічній діяльності організму та що різні психологічні процеси відрізняються в своїх фізіологічних проявах. На цій підставі робиться можливим аналіз фізіологічних даних, отриманих за пред'явленням психологічних стимулів, з метою визначити їх психологічне значення для досліджуваної особи. Явище диференційного фізіологічного реагування на психологічні стимули різної суб'єктивної значущості має назву «психофізіологічного феномену» [36]. Етіологічне підґрунтя та внутрішня сутність процесів, що його уможливлюють, є об'єктом шукань теоретиків від кінця ХІХ сторіччя, коли цей метод народився, і по сьогоднішній день, коли в розпорядженні спеціалістів є технології для спостереження діяльності мозку в динаміці в реальному часі.

1.1.1 Предмет психофізіології та її місце в системі наук

Виходячи з базового припущення психофізіології, предметом цієї науки є вивчення питань природи та механізмів, за якими психічні події, такі, як думки або почуття, призводять до певних змін в фізіологічній діяльності організму людини та спроба розрізнення психологічних подій одна від одної за допомогою специфічного фізіологічного прояву кожної з них. Психофізіологія тісно пов'язана з анатомією та фізіологією в тому, що вона спостерігає та вимірює фізіологічні явища, але відрізняється вона тим, що пошук чинників фізичних змін ведеться у психічній сфері життєдіяльності людини.

Як дисципліна, психофізіологія розділяє спільні риси з іншими спеціальностями біологічної психології, такими, як фізіологічна психологія, нейропсихологія, нейрофізіологія, когнітивна нейронаука: всі ці науки мають своїм інтересом вивчення взаємозв'язку між поведінкою та фізіологією різних розділів нервової системи людини, але психофізіологію відокремлює від них особливий концептуальний та методологічний каркас, спрямований на вивчення впливу психічних процесів та станів на фізіологічну діяльність організму [142]. Тобто психічні події розглядаються в полі психофізіології як незалежна змінна, а фізіологічні зміни - як обов'язкове супроводження змін психічних [89; 103; 139].

Підсумовуючи визначимо, що предметом психофізіології є вивчення співвідношення між психологічними явищами та результуючими фізіологічними реакціями з метою поглиблення знання про взаємозв'язок між психічними та тілесними процесами [47].

1.1.2 Метафізичне обґрунтування психофізіологічних методів

У пошуках контексту тих припущень, в рамках яких уможливлюються психофізіологічні методи, зокрема виявлення прихованої інформації за допомогою поліграфа, ми стикаємось із дискурсом у філософії свідомості, широко відомим як психофізична проблема. Ексклюзивна належність кожного психічного процесу до конкретної людини, в житті якої він проявляється, та співвідношення його до зовнішнього предметного світу, який він відображає, свідчать про зв'язок психічного з фізичним і порушують психофізичну проблему, тобто питання про взаємозв'язок між психічним та фізичним [29]. психофізіологія метафізичний емоційна стійкість

Психологічні теорії, які займаються питанням співвідношення психічного та фізичного, можна в цілому розподілити на моністичні та дуалістичні. Представники дуалістичних поглядів, починаючи з Платона та Арістотеля, розглядають тіло та свідомість як принципово окремі сутності, в той час як прихильники моністичних ідей бачать в тілесному та духовному два прояви того, що насправді є єдиною Реальністю [109].

Рене Декарт запропонував теорію, яка згодом отримала назву Картезіанського дуалізму. Він постулює положення про те, що дух та тіло є двома принципово різними та окремими об'єктивними сутностями, які підкоряються категорично різним законам та функціонують у вимірах, які не перетинаються [153]. Картезіанський дуалізм при всій своїй, на перший погляд, відповідності здоровому глузду все ж має декілька парадоксальних протиріч. По-перше, одним із головних тезисів Декарта є те, що, хоча фізичне та духовне і є принципово окремими незалежними сутностями, між ними все ж існує каузальна інтеракція [102]. У світлі бачення Декартом радикально сепаратної природи психічного та фізичного, ця взаємодія не знаходить пояснення [130]. Крім того, нагромадження все більшої кількості спостережень, що свідчать про психофізичний зв'язок, як наприклад психічні розлади, які виникають внаслідок уражень кори великих півкуль мозку, очевидна наявність кореляції між розвитком нервової системи та психіки, а також ціла низка припущень декартової доктрини, в рамках якої робиться неможливим досліджувати психічні явища за допомогою фізіологічних методів, змусили шукати іншого погляду на психофізичну проблему [29; 52].

Хоча Картезіанська теорія дуалізму має очевидну вразливість до критики, Декарт зробив фундаментальний внесок, яким є відновлення та теоретичне обрамлення дискусії про психофізичну взаємодію в нові часи. А відвертість недоліків декартового дуалізму зумовила напрям розвитку метою залатати його концептуальний пролом, щоб уможливити теоретичне описання взаємодії фізичного та психічного [125].

На протилежному краю теоретичного континууму знаходяться ідеї монізму. Вони належать Спинозі та Лейбніцу. Їх відмітна особливість полягає в тому, що вони визнають неспівмірність двох сутностей, про яку говорив Декарт. Барух Спиноза доводив, що дух та матерія, будучи взаємонезалежними одне від одного, є двома аспектами, рівнозалежними від єдиної універсальної безкінечної субстанції, яку він називав богом [48]. Пропонуючи єдину причинну основу, діючу на тіло і душу, Спиноза тим самим відхиляє їх можливість впливати одне на одного. І дійсно, згідно з його ідеєю, тіло не може збудити душу до мислення, так само як і душа не може збудити тіло до дії [26]. Незважаючи на таку скрутну недосконалість, доктрина Спинози стала прототипом цілої плеяди двоаспектних теорій, вплив яких на науку не вгасає і досі та які представляють не останній інтерес для теорії психофізіології.

Припущення про те, що ментальне та матеріальне є двома аспектами однієї і тієї ж сутності, має ряд переваг. Наприклад, користування концепцією моністичної онтології при порізненості властивостей та проявів, можливість виходу із складностей каузальності, тощо. Двоаспектна теорія залишається цікавою тим, що вона, не позиціонуючи каузального зв'язку між психічним та фізичним, дозволяє в рамках своїх припущень на основі спостережень психофізичних кореляцій встановлювати психофізичні закони таких кореляцій [67]. Ця ідея поглиблюється далі у роботах Г. Т. Фехнера, одного з перших експериментальних психологів, засновника психофізики, як наукової дисципліни.

Г. Т. Фехнер визначає психофізичний зв'язок як функціональне співвідношення або взаємозалежність між душею та тілом, де під функціональним співвідношенням він розуміє такий закономірний зв'язок між матеріальною та ментальною сутностями, при якому ми можемо робити висновок про існування та зміни однієї сутності, виходячи з існування та змін в іншій. Згідно з цими ідеями, можна встановити що, за наявністю такого функціонального зв'язку, взаємозалежність між фізичним та духовним ідентична математичній залежності функції у від змінної х [86]. Привабливість цих ідей для теоретиків психофізіологічного виявлення прихованої інформації полягає у тому, що вона передбачає специфічність фізіологічних реакцій психічним процесам, що дозволяє на основі фізіологічних спостережень робити однозначні висновки про психічні процеси, які лежать в їх основі, без додаткових вимірювань.

Останніми десятиріччями окреслюється тенденція розглядати мозок як фундаментальну рушійну силу у поясненні поведінки та мислення [4]. Психологічне функціонування людини все більше розглядаються в рамках нейрокогнітивного та нейробіологічного пояснення. Когнітивні функції пов'язуються з нейронними мережами та ланцюгами та мозковими структурами до все більшої міри. Повсякденна психічна діяльність людини, соціальні аспекти її поведінки, навіть її релігійні переживання та моральні судження, все частіше розглядаються як продукт мозкової нейробіологічної активності. Така тенденція пояснюється тим явищем, що багато дослідників мовчазно керуються припущенням онтологічного матеріалізму, яке полягає в тому, що психічні явища - це фактично електричні імпульси нервових клітин. Внаслідок попадання в пастку автоматичного прийняття цього припущення, інтерпретація деяких емпіричних даних не вміщується в межі методологічних обмежень того чи іншого дослідження [79].

Ідеї матеріалізму докладно описані науковцями всього Світу, але ж найяскравішими та найвпливовішими представниками цих ідей, явились радянські вчені, геній яких проявився в рамках марксистсько-ленінської філософії [144]. Психологічна наука взагалі, а психофізіологія в особливості, не мала б її сьогоднішнього вигляду без понять, розроблених І. П. Павловим та В. М. Бехтєрєвим, Л. С. Виготським та А. Р. Лурією, І. М. Сеченовим, С. Л. Рубінштейном та М. О. Бернштейном, К. М. Корніловим, Б. Г. Ананьєвим, О. О. Смірновим, Б. М. Тєпловим, А. М. Лєонтьєвим, Я. О. Пономарьовим, П. Я. Гальперіним, Б. Ф. Ломовим, Л. М. Веккером, К. К. Платоновим, Є. І. Бойко, а також цілої низки видатних вчених, які присвячували центральне місце у своїй праці вирішенню психофізіологічної проблеми [32]. Внесок радянських вчених зробив можливим скорочення прірви та подолання завад, створених принципом психофізичного дуалізму.

Простежуючи розвиток думки вітчизняних психологів та фізіологів, можна побачити поступовий перехід від ідей механістичного/онтологічного матеріалізму, згідно з якими психічна діяльність є прямою фізіологічною функцією, до ідей діалектичного взаємозв'язку між психічним та фізичним.

Метатеоретична ідея радянської психології полягає в строго науковому підході до вивчення психічної реальності, як і будь-якого іншого явища, неухильне дотримання принципу причинно-наслідкового детермінізму, тобто виокремлення та з'ясування законів, яким підкоряється психічна діяльність аж до самих її найвищих форм, радянська психологія розуміє психічну діяльність як рефлекторну [112]. Якщо до відкриття та формулювання І. М. Сеченовим явища «центрального гальмування» вважалось, що здійснення довільних актів поведінки пояснюється «духовним», виходячим за рамки фізичного детермінізму, принципом свободи волі, то зробивши це відкриття І. М. Сеченов дійшов висновку, що навіть найвищі психічні функції людини також здійснюються завдяки рефлекторним механізмам. Таким чином, Сеченов сформулював ідею про рефлекторний принцип здійснення будь-якої психічної діяльності [30].

Уявлення про неможливість існування будь-якого психічного процесу без його фізіологічного «забезпечення» стало характерним атрибутом вітчизняної психології, притаманним всім її представникам, які торкалися проблеми взаємозв'язку психіки та тіла. Найкращим чином ця ідея сформульована у О. Р. Лурії в його теорії системної динамічної локалізації вищих психічних функцій [37]. Він прямо постулює: мозок є субстратом вищої психічної діяльності, а автономна нервова система є знаряддям, виконуючим накази вищого нервового органу (тобто мозку) та втілюючим їх в діяльність людини. С. Л. Рубінштейн говорить про єдність психічного та фізичного, убачаючи в психічному продукт найвищої організації матерії та приписуючи психіці функціонально-органічну залежність від тіла [39].

Проте, багаточисленні клінічні та експериментальні дані свідчать про те, що між мозком та психікою існує саме діалектичне взаємовідношення. Вплив на нервову систему може призвести до змін у свідомості людини, перетворювання її особистості. Клінічні дослідження показали, що хімічні або електричні маніпуляції з окремими ділянками головного мозку людини змінюють стан свідомості, викликаючи різноманітні відчуття, галюцинації, спогади, тощо [34]. Таким самим чином, те, що глибоко займає психіку, відбивається у мозку та в організмі в цілому. Прикладами такого впливу можуть послужити психосоматичні захворювання, ефект плацебо, синдром посттравматичного стресу та інші психогенні фізіологічні процеси. В світі цих явищ доводиться визнати, що неможна розуміти відношення психічного до фізичного як результату до причини, оскільки вочевидь наявний вплив «продукту» (психіки) на свого «виробника» (мозку, або нервової системи в цілому). Тому мається потреба припустити існування діалектичного, двобічного причинно-наслідкового зв'язку між психічним та фізичним, який досі не отримав повного наукового пояснення [8; 18].

1.2 Теоретичні засади явища інструментального виявлення прихованої інформації та роль стресу у її розпізнаванні

Особливістю психофізіологічного методу виявлення прихованої інформації за допомогою поліграфу є його достатньо висока об'єктивність, оскільки за його допомогою можна розпізнати зміни у психофізіологічному стані людини під впливом стресогенної ситуації приховування інформації і високої вірогідності виникнення стресу, фактична наявність (або відсутність) якого власне і розпізнається за допомогою психофізіологічних показників зміни стану. Тому на практиці він використовується в усіх цивілізованих країнах Світу, як в державних установах, так і в комерційних структурах. Поліграф знаходить своє використання в усіх сферах людських відносин: від сімейних, трудових до відносин із державою (наприклад при розслідуванні злочинів) та політичних відносин. Що ж стосується теоретичного боку цього методу, то єдиного наукового розуміння як працює цей метод досі не здобуто. Було зроблено дуже багато спроб дати відповідь на це питання, і деякі з них вельми серйозні, але, на жаль, жодна з них не спромоглась задовільно вичерпно та несуперечливо описати наукові засади цієї практики.

Іншими словами, ми маємо справу з деяким явищем, що уможливлює успішне застосування психофізіологічних методів задля виявлення прихованої інформації, психічні механізми в основі якого з'ясувати ще мається. Це явище ми, за прикладом провідного російського спеціаліста з поліграфології, доктора юридичних наук, професора кафедри криміналістики Академії ФСБ Росії Ю. І. Холодного, називатимемо психофізіологічним феноменом.

1.2.1 Еволюція «теорій поліграфу» та народження тесту прихованої інформації

Інтуїтивно люди використовували психофізіологічні методи для викривання брехунів ще з вікодавніх часів, але початком ери наукового інструментального виявлення прихованого знання заведено вважати лише кінець ХІХ сторіччя, коли італійський фізіолог Анджело Моссо, піонер інструментальної психофізіологічної діагностики, вивчаючи вплив почуття страху на діяльність серцево-судинної та респираторної систем, став використовувати новітній тоді винахід Френсіса Франке - плетизмограф. Тим часом, Чезаре Ломброзо застосовував ці методи в «польових» умовах - на реальних засуджених [145]. Кульмінацією їх величезного труда стали монографії, в яких вони записали свої спостереження та висновки: «Страх» (1896) Моссо та «L'Homme Criminel» Ломброзо, причому вихід останньої у 1895 році став відпровідною точкою зведення психофізіологічних методів верифікації правдивості в ранг наукового пошуку [115; 143].

Серед наших співвітчизників починателем наукового вивчення та розробки інструментального виявлення прихованої інформації заслужено вважається О. Р. Лурія. В двадцятих і тридцятих роках ХХ сторіччя він, займаючись експериментальною діагностикою прихованих змістів свідомості, дійшов висновку, що «стан моторної сфери дуже точно відображає нервово-психічний стан іспитника та надає об'єктивну характеристику структурі протічної реакції» [15, с. 37]. Він вважав, що в основі психофізіологічного феномену лежить афект, який в залежності від своєї сили викликає порушення діяльності організму. Оскільки коренем афекту є нервова система, то і його прояви перш за все виражатимуться саме у вищий нервово-психічній діяльності - мисленні, пам'яті та увазі (там же.). Погляди А. Р. Лурії мають особливе значення в тім, що в них поєднуються емоційна та когнітивна складові проблеми, що розглядається, оскільки саме ці аспекти розподіляють існуючі теорії інструментального виявлення прихованої інформації на основні класи.

На жаль, все сильніший ідеологічний тиск на науку змусив вченого припинити дослідження в цій галузі - так був заморожений науковий розвиток методології інструментальної діагностики прихованого знання в Радянському Союзі більш ніж на тридцять років [91]. Тим часом, колискою інструментальної діагностики прихованої інформації стали Сполучені штати Америки.

1.2.1.1 Розподіл «теорій поліграфу» на емоційно-мотиваційний та когнітивний класи

Як і теорії Моссо, Ломброзо та Лурії, ранні американські теоретики поліграфу вбачали в основі психофізіологічного феномену такі психологічні явища, як страх [113] та емоційне збудження або зворушення [93; 94]. Дальші дослідження того часу дійсно підтримували ці міркування, підтверджуючи, що існує зв'язок між фізіологічними реакціями досліджуваного та такими психологічними показниками, як стрес, тривога, почуття провини, страх бути викритим та покараним, а також сильна мотивація не допустити цього [71].

Всі роботи, які стали плодами спроб описати психічні процеси, що уможливлюють психофізіологічний феномен, першої половини ХХ століття, можуть бути окреслені як емоційно-мотиваційний клас «теорій поліграфу». І це не дивно, пояснення фізіологічного феномену страхом бути викритим та покараним, стресом, викликаним потребою говорити неправду, та муками сумління - все це найближче до інтуїтивного розуміння нами того, що коїться в душі людини, яка вчинила щось недобропорядне, а тепер підлягає викриттю. Але всі вони мають суттєву слабкість, а саме - неспроможність пояснити статистично значущих результатів, отриманих в лабораторних умовах, за яких у досліджуваних не було ані страху покарання, ані афекту, пов'язаного зі скоєнням злочину. Іншими словами, каменем спотикання всієї плеяди емоційних «теорій поліграфу» стала неспроможність пояснити існування психофізіологічного феномену за відсутністю такого фактору, як стрес.

Отже до половини ХХ століття вважалось, що стрес в тому чи іншому вигляді є єдиним важелем психофізіологічного феномену, та лабораторні спостереження обумовили потребу знайти пояснення того як може бути, що за повною відсутністю будь-яких стресогенних чинників психофізіологічний феномен тим не менш відбувається. Ця проблема породила новий напрям у науковій думці про інструментальне виявлення прихованого знання, який є плодом спроби пояснити психофізіологічний феномен поза залежністю від емотивно-мотиваційного пану особистості взагалі та афекту зокрема.

Вищеназвані обставини змусили теоретиків інструментальної діагностики прихованої інформації зробити принципове перефокусування своєї уваги від таких понять як афект, стрес, тривога, страх до таких як пам'ять, увага, сприйняття, рефлекс. Цей зсув у термінологічному оперуванні ознаменував новий виток у розвитку наукової думки, породивши цілу низку теорій, в основу яких були закладені когнітивні фактори. Треба зазначити, що розвиток теоретичних поглядів не відбувався окремо від методологічних розробок та удосконалень. Так, знаходження вад в умоглядних побудовах, з яких виходила методологія, викликало необхідність не тільки удосконалення теоретичного, а ще й методологічних дороблень, що зумовило появу так званого «тесту контрольних запитань», в підтримку якого, виходячи з висновків Комітету з дослідження наукових підстав використання поліграфа (Committee to Review the Scientific Evidence on the Polygraph), основними виступають наступні теорії: теорія конфлікту, теорія психологічної установки, теорія активації та інші [42].

Теорія конфлікту ідейно наближена до теорії когнітивного дисонансу [72], де істинний свідомий зміст не співпадає з заявленим. В теорії конфлікту ця ситуація розглядається як дві протилежні тенденції, два протилежних імпульси: дати правдиву відповідь та скрити істинні обставини, що і викликає більш інтенсивну фізіологічну реакцію, ніж якби розбіжності між названими змістами не було [66]. Теоретики психологічної установки говорять про те, що джерелом психофізіологічного феномену є сприйняття іспитником самої ситуації діагностики як інвазивного втручання в його психіку [131]. У фокусі теорії активації знаходяться характеристики стимулу, а саме його активаційний потенціал - здатність привернути до себе увагу досліджуваного.

Ідеї, які лягли в основу пояснення методу контрольних запитань, постулюють диференційоване фізіологічне реагування іспитників до контрольних та релевантних запитань. Проти цього, в той самий час вони мають одну - найпомітнішу поміж інших - ваду: деякі правдиві досліджувані, за певних обставин, даватимуть картину фізіологічних реакцій, яка б, виходячи з положень цих теорій, очікувалась від обманних досліджуваних.

Тим не менш, вагомим внеском цих ідей до методологічного розвитку інструментального виявлення прихованої інформації, є те, що саме ці ідеї дали підстави для побудови формату виявлення прихованої інформації.

1.2.1.2 Теоретичні особливості методики тесту прихованої інформації

Так званий тест прихованої інформації (Concealed information test, СІТ) базується на пошуку певного знання, слідів пам'яті, наявності окремого досвіду, що пов'язує досліджуваного з розслідуваними подіями. Ця методика заснована виключно на когнітивних функціях психіки: вона спирається на властивості свідомості, що відносяться до пізнання, на функції мозку, що забезпечують формування понять завдяки збереженню інформації, каталогізації досвіду та його класифікації за значущістю. Внаслідок цього заведено називати теорії, які лежать в основі цього методу «когнітивними», хоча вони є такими тільки частково.

Провідні теорії методу виявлення прихованої інформації, хоч і розроблені для використання поліграфа закордонними вченими, засновуються на ідеях видатних представників радянської школи психології про те, що психічні функції здійснюються завдяки рефлекторній діяльності мозку людини та її нервової системи взагалі [9]. Наприклад, в усіх оглядових джерелах згадуються три основні теорії: теорія умовного рефлексу [51], теорія захисного рефлексу [100], а також теорія орієнтувального рефлексу [104]. Причому цікаво, що теорія орієнтувального рефлексу відноситься авторами до «когнітивного» класу, а решта - до емоційно-мотиваційного, хоча вочевидь нейрофізіологічне походження цих теорій, так само, до речі, як і поглядів Лурії. Ці обставини здаються достатніми, щоб згрупувати вищеназвані ідеї у новий - нейрофізіологічний клас теорій виявлення прихованої інформації.

На сьогоднішній день, домінуючою теорією, що підкріплює методику виявлення прихованої інформації, є теорія, заснована на концепції орієнтувального рефлексу, яку запропонував І. П. Павлов та яку поглибив Є. Н. Соколов. Для пояснення природи психофізіологічного феномену її пристосував Девід Ліккен [150]. На думку Ліккена, саме механізм орієнтувального рефлексу уможливлює диференціацію досліджуваних за принципом наявності прихованої інформації. Значущість релевантних стимулів для «винних» іспитників не дозволяє відбутися процесу габітуації - звикання - вибірково для цих стимулів, що обумовлює посилену фізіологічну реакцію на них [103]. Ці погляди є дуже популярними у колах експериментальних психологів та є чимало досліджень, результати яких підтримують теорію орієнтувального рефлексу [148; 149].

З теорії орієнтувального рефлексу еволюціонувала парадигма, яка виявилась здатною охопити обидва формати: контрольних запитань та пошукового виявлення прихованої інформації, за що отримала багато уваги в колах теоретиків інструментального виявлення прихованої інформації. Їх ідеї є якісним продовженням концепції Ліккена про роль орієнтувального рефлексу у виявленні прихованої інформації. Базуючись на положеннях Є. Н. Соколова про створення нейронних моделей для кожної категорії стимулів, вони дійшли висновку, що причетні досліджувані - ті, що володіють знанням, що викриває, - сприймають загальну масу стимулів як дві окремі категорії значущих та незначущих стимулів. Останні вони просто ігнорують [50].

Ця парадигма, будучи розробленою для методу виявлення прихованої інформації, навіть більш корисна для методу контрольних запитань. Справа в тому, що ця парадигма потребує рівночастотного представлення стимулів обох категорій, а в реальному житті це здійснюється лише для досліджень, що використовують техніку контрольних запитань. Технологія контрольних запитань вимагає кількість контрольних запитань принаймні рівну кількості релевантних, в той час як тест прихованої інформації як правило містить лише один релевантний стимул супроти п'яти-шести нейтральних [150].

Теорія захисного чотиригорбикового рефлексу, в тім, як і теорія умовного рефлексу значно менш популярна. Загалом, вони являють собою модифікацію теорій страху покарання, де прямий указ на емоційний базис психофізіологічного феномену опосередковується механізмами павловського негативного обумовлення, культурно пов'язаного з брехнею, або захисним рефлексом організму, який виникає через погрожуючий характер, якого набувають релевантні стимули за умов значної ймовірності бути викритим. Емпіричні дослідження, спрямовані на перевірку цих гіпотез, отримали суперечливі результати. З одного боку, існують дослідження, які не спромоглись знайти статистично значущого підкріплення цих ідей [100]; з іншого - значно вищий рівень коректної діагностики в реальних умовах в порівнянні з лабораторними експериментами пояснюється саме феноменом захисного рефлексу як реакції на загрозу, що йде від самого факту діагностики [126]. Причому цей стан речей актуальний для всіх методів проведення психофізіологічних досліджень виявлення прихованої інформації [140].

1.2.2 Роль стресу у формуванні теоретичних засад інструментального виявлення прихованої інформації

Стрес неминуче супроводжує кожну без винятку реальну процедуру виявлення прихованого знання. Він є настільки істотною складовою психологічного стану досліджуваного, що вважалось, стрес є тим фактором, що взагалі уможливлює існування психофізіологічного феномену. Коли з'ясувалось, що психофізіологічний феномен існує за умов, начебто повністю позбавлених стресогенності, утворилась тенденція повного виключення детермінанти стресу з поняття про психофізіологічний феномен. Якщо аналізувати хід теоретичного дискурсу навколо пояснення основ психофізіологічного феномену, легко упевнитися, що виживання тієї чи іншої теорії залежить від її успіху пояснити як співвідносяться стрес та психофізіологічний феномен. Таким чином, поняття про стрес в інструментальному виявленні прихованої інформації відіграє ключову роль у розкритті суті психофізіологічного феномену.

Ранні теорії поліграфу мають тенденцію відносити до стресу (страху чи афекту) фізіологічні реакції «брехунів». Навіть сьогодні деякими авторами вважається, що стрес, викликаний перевіркою, пов'язаний саме з актом неправдивого стверджування [46]. Фактично ж, в ситуаціях реальних опитувань із застосуванням поліграфу стрес відчувають і правдиві іспитники: вони почасту виражають страх, що відбудеться помилка; уявлення про паноптичну властивість поліграфу та втручання у внутрішній світ є надзвичайно тривожним навіть для самого чесного досліджуваного, і, тим не менш, метод все одно з доволі високою точністю відрізняє «чесних» від «брехунів». З іншого боку, деякі індивідууми не матимуть достатньо виражених фізіологічних реакції на релевантні стимули, навіть якщо вони приховують інформацію, а інші реагуватимуть на стимули так, начебто мають провину за те, чого вони в дійсності не коїли. В цьому, власне, і полягає центральна проблема поліграфології.

Ці труднощі змусили науковців змінити вектор своїх пошуків та, як зведено в кращих традиціях гегелівської діалектики, радикально змінити фокус своєї думки до набуття концепції, яка б була повністю абстрагована від фактору стресу. Тенденція пошуку визначилась на те, щоб побудувати таку формулу функції психофізіологічного феномену, яка б взагалі не включала ніяких емоційних змінних, серед яких названо стрес. Результати цієї переорієнтації виразились в методологічному прориві, який суттєво поширив можливості практикуючих полграфологів, особливо криміналістичній та судовій галузі, хоча показники валідності нового методу не відрізняються суттєво від аналогічних показників попереднього. Більше того, статистично значуща різниця в цих показниках між лабораторними та польовими дослідженнями не ліквідувалась, причому пояснення цієї різниці є основною трудністю когнітивних теорій.

Davis [66] зауважує, що ефективність процедур виявлення прихованої інформації обмежена браком знання про те, які психологічні принципи залучені в забезпечені диференційованих реакцій на представлення психологічних стимулів. Здається, що позбавлення цього браку та досягнення повного розуміння наукових законів, що пускають в хід психофізіологічний феномен, неможливо без інкорпорації елементу стресу до обговорюваної теоретичної моделі.

1.3 Стрес як явище, доступне інструментальній діагностиці прихованої інформації

Фізіологічні прояви збудження симпатичної нервової системи, реєстровані за допомогою поліграфа, - об'єкт дослідження інструментального виявлення прихованої інформації. Реакція, що спостерігається та фіксується за допомогою поліграфа, - ні що інше як опосередкована ознака діяльності симпатичної нервової системи, а саме пускання механізму «бий або біжи» (fight-or-flight response) - тобто реакція тривоги або стресу [78]. Іншими словами, те, що реєструє поліграф під час опитування є фізіологічними індикаторами стресу.

Переважна більшість досліджуваних повідомляють про хвилювання, емоційну напругу, стурбованість через процедуру, яку вони мають пройти, та через її результати. Попереднім етапом кожного ОВП є передтестова бесіда, під час якої також можна спостерігати такі поведінкові ознаки стресу, як важке нерівне дихання, напруга, горзання, «нервові рухи», тощо. Хвилюються всі, але, тим не менш, за допомогою цього метода можна відрізнити правдивих досліджуваних від «брехунів». Таке становище змушує визнати, що мова йде про складніші психофізіологічні механізми, які приводяться до дії під час ОВП, аніж просто дихотомна категорична наявність чи відсутність стресу. Стає все ясніше, що не уявляється можливим збагнути природу психофізіологічного феномену без того, щоб добре розуміти, що таке стрес.

Допустиммо, що організм досліджуваного відчуває на собі дію одразу декількох потенційно стресогенних факторів, загрозу яких він оцінює, виходячи з власного досвіду, відомого йому одному. Причому, правдивий досліджуваний оцінюватиме як загрожуючі одні стимули, в той час як неправдивий - інші.

1.3.1 Теоретичні підходи до визначення поняття стресу

Живий організм є ансамблем погоджено працюючих систем, які забезпечують та підтримують параметри його життєдіяльності у функціональній нормі. Будь-які зміни в зовнішньому середовищі або у внутрішньому стані організму вимагають від нього адаптації до них, певних внутрішніх змін задля набуття рівноважного стану в нових змінених умовах. Зусилля організму повернути порушений гомеостаз, які характеризуються змінами активності на фізіологічному, психічному та поведінковому рівнях визначено називати стресом [16; 117].

Вивчення стресу є одним з найпопулярніших напрямів в психології, започатковане в тридцятих роках минулого століття. Незважаючи на свою дослідженість та відносно довгу історію, визначення поняття стресу все ще не позбавлено проблематичності, але, на щастя, це не має відчутного ефекту на розвиток прикладної науки [64].

Існує три класичних ракурси бачення стресу: 1) стрес як стимул, або збудник; 2) стрес як реакція; 3) стрес як процес взаємодії між першим та другим [45]. Науковий дискурс з питання визначення стресу відбувається навколо того, чи є стрес об'єктивною характеристикою оточення [114], чи є він індивідуальною рисою або схильністю, як, наприклад, нейротизм McCrae [116], або ж стрес є особистою оцінкою, яка виходить з взаємодії між індивідом та середою, як запропоновано Lazarus & Folkman [98].

Оцінимо кожну з цих позицій в поняттях інструментального виявлення прихованої інформації.

Хоча є стимули з більшою стресоіндукуючої потенцією, наприклад, такі, що ображають почуття або шокують, релевантний стимул стресогенним є тільки для досліджуваного, що приховує інформацію, але він є нейтральним для правдивого досліджуваного. Тому стрес суто як стимул розглядати неможливо. Цей висновок збігається з висновками Contrada [64] про надмірну інклюзивність визначення стресу як стимулу. З іншого боку, розглядаючи стрес як реакцію, що не залежить від стимулу, як наприклад, Ганс Сельє [133;134], неможна пов'язати її появлення із стимулом, що ліквідує взагалі всі починання інструментального виявлення прихованої інформації. В підтримку цієї критики можна привести позицію Сельє, що когніція взагалі не приймає участі в індукції стресової реакції, а це ніяк не укладається із практикою поліграфології [105].

Долає вище описані труднощі когнітивна (або когнітивно-реляційна) теорія емоцій Річарда С. Лазаруса та С'юзен Фолкман, яка домінує в дослідженні стресу вже три десятиріччя та всесвітньо вважається найбільшим внеском до його розуміння [64]. Головним досягненням концепції Лазаруса та Фолкман є врозумливе поєднання емоційного пану особистості з когнітивними функціями її психіки [54]. Основу запропонованої теорії складають положення про пізнавальну оцінку загрозі, яку несе стимул, та власних можливостей індивіда щодо зволодання з цією загрозою [95; 5]. Завдяки врахуванню опосередкуючої ролі когніції пояснюється диференційність реагування, як з боку індивіда, так і з боку стимулу [98].

В контексті когнітивно-реляційної теорії стрес розуміється як окремий випадок відношення між людиною та оточенням, як результат сприйняття та індивідуальної інтерпретації стимулу як такого, що вимагає від людини надмірних зусиль для його подолання. Інтерпретація людиною свого співвідношення з оточенням як стресового приводить до дії процеси зволодання (coping processes), які закликані владнати ці порушенні стосунки. Саме ці процеси зволодання впливають на подальшу когнітивну оцінку людини і, таким чином, визначають силу стресової реакції [97].

Концепція когнітивних механізмів зволодання, що регулюють силу стресової реакції підтримуються фізіологічними даними, отриманими при вивченні шкірно-електричної лабільності. Міра шкірно-електричної лабільності є сталою індивідуальною рисою, яка, всупереч очікуванням, не виявилась пов'язаною з диспозиційною або клінічною тривогою. Намість того, був виявлений зворотній зв'язок між шкірно-електричною лабільністю та відкритим вираженням емоційних та антагоністичних імпульсів. Такі знайдення вказують на те, що фазна шкірно-електрична реакція зумовлена когнітивним зусиллям контролювати емоційне вираження, що укладається з теорією зволодання [65]. Видження такої психологічної етіології фазних шкірно-електричних реакцій дуже цікаво в світі інструментального виявлення прихованої інформації, оскільки воно пояснює фізіологічну реакцію на пред'явлений стимул когнітивним зусиллям контролювати свої емоції відносно цього стимулу скоріше, ніж стресом як таким.

Врешті, після аналізу основних теоретичних підходів до вивчення стресу, видно, що еволюція поглядів рухалась від повного ігнорування ролі когніції у формуванні стресової реакції, як у [134], до визнання регулюючої функції когнітивних механізмів. Визначимо, що тема ролі когнітивних процесів у детермінації стресової реакції є наріжним каменем у досліджуваному дискурсі про стрес як психофізіологічне явище.

1.3.2 Порівняльний аналіз фізіологічного перебігу загального адаптивного синдрому та реакцій, спостережуваних у ОВП

Яким би не був концептуальний підхід до механізмів організму поратися з подразниками, що погрожують його гомеостазу, завжди знаходження цього подразника організмом супроводжується конкретною психофізіологічною реакцією, хід якої чітко визначений.

За описом Г. Сельє та Фортьє, загальний адаптивний синдром є стереотипною реакцією організму на дію прямих та непрямих шкідливих чинників. Ця реакція має три виражених стадії: 1) реакція тривоги; 2) стадія опору; 3) стадія виснаження [134]. Реакція тривоги характеризується мобілізацією захисних механізмів організму, які, доходячи до максимального рівню, залишаються на ньому, забезпечуючи організму опір шкідливій дії, котра, якщо триватиме, може довести його до стадії виснаження [8].

В підтримку щільного зв'язку стресу з психофізіологічним феноменом можна привести той факт, що фізіологічна реакція, досліджувана при інструментальному виявленні прихованої інформації має аналогічне протікання. Одразу після усвідомлення стимулу, в перші секунди після його пред'явлення, спостерігається різка симпатична активація, тривалість якої може варіювати від лічених секунд до 15-20 секунд, по закінченні яких симпатична активність спадає та замінюється парасимпатичним тонусом, який свідчить про виснаження симпатичних аферентних нейронів [21].

Цей процес можна проілюструвати за допомогою аналізу фізіологічної реакції, спостережуваної у поліграмах (рис. 1):

Рис. 1. Зразок фізіологічної реакції з спостережуваною парасимпатичною компенсацією

На підставі ідентичності складових фізіологічного перебігу обох реакцій можна припустити принаймні їх аналогічність, а якщо врахувати, що вегетативна нервова система є однією з систем, яка безпосередньо реагує на дію будь-якого стресора та, серед інших, зумовлює загальний адаптивний синдром, то можна говорити про те, що за допомогою поліграфа ми реєструємо ні що інше, як стресову реакцію організму.

1.1.1. 

1.3.3 Деякі фактори стресу наявні при ОВП, що можуть диференційно впливати на ймовірність інструментального виявлення прихованої інформації.

«Перевірка на поліграфі» для іспитника - це випробування, результати якого зазвичай можуть потягти за собою доленосні наслідки. Тобто у «перевірці на поліграфі», ще не торкаючись теми казання неправди, вже криються принаймні дві стресогенні потенції: по-перше, екзаменаційний стрес [15], а по-друге - стрес невизначеності, інтенсивність якого визначається індивідуальним рівнем інтолерантності до невизначеності [77]. Цікаво, що вплив жодного з цих конструктів на картину фізіологічних реакцій під час інструментального виявлення прихованої інформації досі не вивчений.

1.3.4 Екзаменаційний стрес або тестова тривожність

Перебування в ролі іспитника як таке має потужний стресогенний потенціал для людини. У вітчизняній літературі це явище детально описано Лурією та Лєонтьєвим у 1929 році в їх роботі «Екзамен та психіка» [12]. В зарубіжних джерелах цей феномен має назву тестової тривожності (test anxiety) [157]. Його робоче визначення пропонується Спілбергером та ін. [138], де тестова тривожність тлумачиться як ситуативно-специфічна риса особистості, що характеризується схильністю індивіду реагувати надмірним хвилюванням, нав'язливими думками, розумовою дезорганізацією, напругою та фізіологічним збудженням під час перебування в ролі об'єкту оцінювання. Феномен тестової тривожності є дуже популярним серед дослідників психологічним конструктом, внаслідок чого існує велика маса релевантних до неї публікацій. Зокрема цікаві ті, що стосуються природи та змісту цього явища, індивідуальних розбіжностей за його показниками та проявами, а особливо, його супровідних процесів та корелятів.

...