Психологія потенціалу індивідуального буття людини: онтологічно орієнтований підхід

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

МАНОХА Ірина Петрівна

УДК 159.923

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора психологічних наук

“Психологія потенціалу індивідуального буття людини: онтологічно орієнтований підхід”

19.00.01 - загальна психологія, історія психології

Київ - 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

Наукові консультанти: доктор психологічних наук, професор, дійсний член АПН України Роменець Володимир Андрійович;

доктор психологічних наук, професор, член-кореспондент АПН України Трофімов Юрій Леонідович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри загальної та інженерної психології.

Офіційні опоненти:

Носенко Елеонора Львівна, доктор психологічних наук, професор, член-кореспондент АПН України Дніпропетровський національний університет, завідувач кафедри педагогічної психології та англійської мови;

Белявський Ілля Григорович, доктор психологічних наук, професор, Одеський національний університет ім. І.І.Мечникова, завідувач кафедри загальної та соціальної психології;

Бех Іван Дмитрович, доктор психологічних наук, професор, дійсний член АПН України, Інститут проблем виховання АПН України, директор.

Провідна установа: Національний педагогічний університет ім. М.П.Драгоманова МОН України, кафедра психології, м. Київ.

Захист відбудеться “20” березня 2003 р. о 12-00 год. на засіданні спеціалізованої Вченої Ради Д. 26.001.26 при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, вул. Володимирська, 60.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01017, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “13” січня 2003 р.

Вчений секретар спеціалізованої Вченої Ради, кандидат психологічних наук Т.С. Кириленко.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Сучасний світ, з властивими йому явищами глобалізації, всезагальної комунікації та цивілізаційності, утворенням єдиних інформаційних систем, однак, звертається до проблем, пов'язаних з можливостями та індивідуально-неповторними ознаками буття окремої людини. Серед проблем індивідуально-психологічного характеру, що сьогодні надзвичайно хвилюють людство, - проблема потенціалу індивідуального буття людини. Актуальність цієї проблеми зумовлена причинами декількох типів: по-перше, сучасна людина прагне до найбільш повного виявлення та реалізації своїх можливостей, оскільки прагне “відповідати” сучасному світові у якості “рівноцінного партнера”; по-друге, для сучасної людини проблема реалізації всіх своїх можливостей пов'язана з досить впливовою суспільною тенденцією сьогодення, зумовленою “потребою самоактуалізації”, що набула статусу соціально цінної потреби в сучасному суспільстві; по-третє, проблема потенціалу індивідуального буття постає ключовою у вирішенні питання про “завершення” або “припинення історії”, що досить проблемно дискутується західноєвропейськими та американськими вченими щодо “вичерпаності” культурно-історичного та індивідуально-психологічного потенціалу людства на завершення ХХ століття.

Однак розмірковування про сутність людського буття та спроби визначити його рушійні сили з метою побудувати універсальний алгоритм організації та забезпечення “ефективного”, “продуктивного” життєвого шляху людини властиві кожному окремому історичному етапу розвитку філософської та психологічної думки (Сократ, Платон, А.Августин, М.Кузанський, Г.Сковорода, С.А.К'єркегор, В.С.Соловйов, М.О.Бердяев, С.Л.Франк, В.В.Розанов, М.О.Лосський, Г.І.Челпанов, В.В.Зеньковський, Г.Г.Шпет, С.Булгаков, П.Флоренський, М.М.Рубінштейн, Ш.Бюлер, С.Л.Рубінштейн, Г.С.Костюк, Б.Г.Ананьєв, К.О.Абульханова-Славська, В.А.Роменець, В.П.Зінченко, І.Г.Белявський та ін.). Одна історична епоха пропонує людині новий міф, що надає змогу по-новому уявити закони, за якими існує та розвивається світ. Інша історична епоха вибудовує нову філософію - філософію “доброчинного світу” та “доброчинно діючої людини”, де доброчинність постає соціально схваленим засобом “шляхетно протистояти світові”, не завдаючи шкоди йому і захищаючи себе від можливих руйнівних впливів “могутнього партнера”. Наступна історична епоха знаходить “чудодійний засіб” жити у злагоді зі світом у новій релігії, через яку людина отримує набір детальних рекомендацій-регламентацій щодо того, як діяти та вчиняти, як і над чим розмірковувати, що обходити своєю увагою тощо. Проте ніколи ці засоби “розуміння і дії” не будуть визнані універсальними, крос-культурними та поза-історичними, тобто такими, що лежать поза особливостей історичної епохи, духу певного часу та певної культури.

Кожний новий “день історії” народжує нове бачення світу, нове розуміння природи людини. Одна з проблем не вирішених - витоки людського буття як специфічного способу існування у світі, відмінного від інших і водночас єдиного, що здатен осягнути природу та зміст всіх інших форм існування, світів, просторів та Всесвіту загалом. Змістовий осередок цієї проблеми - у визначенні природи потенціальних ознак буття людини. Можливо, саме тому історія світової філософії та психології налічує на сьогодні велику кількість точок зору і пояснювальних концепцій щодо того, як тлумачити потенціальні ознаки буття людини (Платон, Арістотель, Р.Декарт, Дж.Локк, Т.Гоббс, Ф.Бекон, Н.Гартман, В.Вундт, Е.Гуссерль, М.Гайдеггер, Г.Гадамер, У.Еко, К.Леві-Строс, М.М.Рубінштейн, М.М.Бахтін, З.Фрейд, В.Франкл, А.Маслоу, К.Г.Юнг, М.К.Мамардашвілі, С.Д.Максименко, Н.Д.Арутюнова, Т.І.Артем'єва та ін.). Чи правомірно говорити про “індивідуальний потенціал буття” окремої людини і засоби його виявлення та реалізації? Що є складниками цього феномена (реального чи ірреального), як можна визначити їхню компонентну вагу у загальній структурі “цілого” тощо?

Коли говорять про “потенціальні ознаки” життєдіяння особистості, то, як правило, вдаються до одного з відомих і поширених у філософії та психології підходів до визначення природи цього феномена. Перший підхід пропонує розглядати проблему потенціалу та потенціальності у діаді діалектичних визначень стану існування явища (або феномена) - “можливе та дійсне”, “актуальне та потенціальне”. “Дійсний стан” реального існування явища позначає дану, актуальну, актуалізовану ознаку (або ж систему ознак) певного явища. “Можливий стан” позначає не-дану, не-актуалізовану, не-реалізовану ознаку (систему ознак) цього ж явища. Аналізуючи існування явища у кожний окремий, конкретний момент часу, можна стверджувати “можливу” або “дійсну” даність кожної окремої ознаки досліджуваного явища, визначати “актуальний” або “потенціальний” стан тієї чи іншої ознаки або явища загалом.

Другий підхід, не заперечуючи пояснювальних можливостей першого, пропонує поставити проблему потенціалу дещо інакше. Діалектична “картинка” зміни “можливого стану існування” явища “дійсним станом” і переходу від “потенціально можливої” до “актуально виявленої якості” в психології, зокрема, не може бути достатньою у поясненні певних характеристик та ознак розгортання психологічного змісту життя людини. Якщо уявити собі можливість розмірковування про психологічні складові життєдіяння людини як такі, що у певний момент часу є відносно сталими з огляду на: 1 - змістові ознаки кожної з них; 2 - кількісні ознаки кожної окремої частини та всієї сукупності загалом; тоді це справді є “калейдоскоп ознак”, в якому дійсно сталою є кількість “кольорових камінців-складових”, і до того ж відомі “колір та розмір” кожного камінчика. Можна прогнозувати кількість та якісні особливості комбінацій “кольору” та “орнаменту-форми”, а отже дана комбінація є актуальною, а решта можливих - потенціальними.

Основою визначення сутності потенціальних характеристик буття людини слід обрати той же змістовий простір теоретизації (пояснення, визначення), в межах якого здійснювався аналіз вихідного феномена - буття людини. Постулювання онтологічної природи потенціалу індивідуального буття - ознака заявленого другого - онтологічно орієнтованого - підходу до визначення потенціальних ознак буттєвості людини.

Розробка онтологічно орієнтованих технік та засобів пізнавально-перетворювального циклу психологічних досліджень - від моменту теоретизації та вихідного пояснення сутності досліджуваного явища до розробки та впровадження засобів перетворювального впливу на реальну даність цього явища - природний і перспективний контекст розгортання дослідницьких дій по відношенню до явищ і феноменів, теоретичний і прикладний науковий статус яких достатньою мірою не визначений. Саме це можна стверджувати по відношенню до такого феномена, як потенціал індивідуального буття людини.

Зв'язок роботи з науковими програмами: роботу виконано відповідно до тематичного плану наукових досліджень факультету соціології та психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка у зв'язку з розробкою теми НДР “Техніко-методичне забезпечення навчального процесу та наукових досліджень з психології” (№ держ. реєстрації 0197U014609).

Об'єктом дослідження обраний потенціал індивідуального буття людини.

Предметом дослідження постали культурно-історичні та індивідуально-психологічні способи актуалізації потенціалу індивідуального буття у процесі творчого діяння як домінантного типу буттєвої активності людини.

Мета дослідження: встановити змістові та динамічні закономірності розгортання потенціалу індивідуального буття людини як культурно-історичного та індивідуально-психологічного явища.

Основні завдання дослідження:

1 - узагальнити досвід постановки проблеми визначення природи потенціальних ознак буття людини та її розв'язання в контексті філософських, культурологічних та психологічних шкіл і напрямів від епохи Античності до сьогодення;

2 - обґрунтувати теоретико-методологічні засади онтологічно орієнтованого підходу у дослідженні та побудові психологічних пояснювальних моделей потенціальних ознак життєдіяння людини;

3 - побудувати психологічну теорію потенціалу індивідуального буття особистості як генералізованого психологічного явища, що має одинично-неповторну природу;

4 - побудувати систему типологізованих кваліфікаційних моделей діагностики потенціальних ознак індивідуального буття особистості;

5 - розробити систему методів дослідження потенціальних ознак індивідуального буття: від методів теоретизації до методів емпіричного дослідження та кваліфікаційної діагностики;

6 - визначити засади ефективного потенціювального впливу на процес індивідуального розвитку особистості з метою актуалізації індивідуально-неповторного змісту її буття у засобах та результатах реально-практичного життєтворення.

Методологічною основою дослідження обрано онтологічно орієнтований підхід, в межах якого розроблено цілісний комплекс теоретизації, побудову емпіричного дослідження та аналіз отриманих результатів. Узагальнено досвід онтологічно змістовних досліджень, здійснюваних вітчизняними та зарубіжними авторами: В.С.Соловйовим, С.Л.Франком, М.О.Бердяєвим, М.О.Лосським, С.Л.Рубінштейном, К.О.Абульхановою-Славською, А.В.Брушлінським, Т.І.Артемьєвою, Г.С.Костюком, В.А.Роменцем, В.В.Рубцовим, Е.Гуссерлем, М.Гайдеггером, Г.-Г.Гадамером, В.Франклом, К.Леві-Строссом, Е.Фроммом, М.Еліаде та ін. Вивчався та застосовувався досвід теоретичних і емпіричних досліджень варіативних способів буттєвої активності людини, здійснених такими авторами, як Б.Ф.Ломов, О.М.Леонтьев, Б.Г.Ананьєв, М.Г.Ярошевський, В.Я.Пономарьов, А.В.Петровський, Д.Б.Богоявленська, Л.І.Божович, В.С.Мерлін, С.Д.Максименко, Л.Ф.Бурлачук, Д.О.Леонтьєв, І.Д.Бех, Т.С.Кириленко, Л.Т.Левчук, В.О.Моляко, Е.Л.Носенко, В.О.Татенко, Т.М.Титаренко, Ю.Л.Трофімов, О.П.Саннікова, Л.В.Сохань, Н.В.Чепелєва, Ю.М.Швалб та ін.

Методи дослідження. Використані методи теоретичного дослідження: типологічний метод, метод теоретизації “Онтологічне моделювання”, метод культурно-історичної рефлексії, метод філософської критики, метод “смислових проекцій”, метод “категоріальних зсувів”; застосовані методи емпіричного дослідження: класичні методи дослідження творчої уяви (11 методів), авторські методи: метод “Творчий синтез”, метод “Простір психологічних впливів особистості”, метод “Стереотипний аналіз”, метод “Буттєвий потенціал особистості”; а також методи статистичної обробки емпіричних даних (на базі стандартизованого пакету комп'ютерних програм Statistic 5.0).

Наукова новизна дослідження полягає у наступному:

1 - вперше здійснене психологічне визначення на засадах онтологічно орієнтованого підходу сутності досліджуваного явища - потенціалу індивідуального буття людини, а також конкретно-наукову (психологічну) кваліфікацію даного поняття на відміну від філософської традиції, проте не у протиставленні їй;

2 - побудовано психологічну теорію потенціалу індивідуального буття людини у сукупності його конкретно-психологічних властивостей та ознак;

3 - визначено культурно-історичні та індивідуально-психологічні змістові й динамічні тенденції актуалізації потенціалу індивідуального буття - “згортання” та “розгортання”, що постають антитезами реалізації творчого потенціалу особистості і відтворюють реально-буттєвий спосіб і характер актуалізації потенціалу індивідуального буття людини загалом;

4 - отримані нові емпіричні дані, що кваліфікують особливості розгортання потенціальних ознак індивідуального буття людини засобами „стереотипного” та „оригінального діяння” у процесі творення елементів зовнішнього та внутрішнього світу „Я”.

Теоретичне значення роботи полягає у тому, що в ній:

а) продемонстровані можливості застосування онтологічно орієнтованого підходу у вивченні конкретно-психологічних явищ;

б) побудовано цикл пояснювальних та типологічних моделей потенціальних ознак буття людини;

в) здійснено синтетичне - культурно-історичне та конкретно-психологічне - дослідження провідних тенденцій актуалізації потенціалу індивідуального буття людини;

г) емпірично доведена наявність антиномічних впливів “оригінальності” та “стереотипності” у виявленні творчого потенціалу особистості;

д) розроблено цикл дослідницьких методів і процедур для виявлення потенціальних ознак індивідуального буття особистості.

Практичне значення дослідження полягає у:

1) розробці емпіричних засад дослідження змістових і динамічних ознак потенціалу індивідуального буття людини;

2) створенні дослідницьких та розвивальних процедур, спрямованих на розгортання творчого потенціалу особистості, які можуть бути застосовані у різноманітних галузях суспільної практики, освітній справі, психологічному консультуванні та індивідуальній психотерапевтичній практиці (методи “Творчий синтез”, “Простір психологічних впливів особистості”, “Стереотипний аналіз”, “Буттєвий потенціал особистості”).

Результати дисертаційного дослідження впроваджені: у викладанні навчальних курсів “Історія психології”, „Загальна психологія”, “Психологія творчої уяви”, “Психологія творчості”, „Методологічні конструкти сучасної психології”, „Основи потенціальної психології” у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка; у викладанні курсів „Історія психології” та “Історія психологічних вчень” у Міжрегіональній академії управління персоналом (МАУП, м. Київ); у розробці та реалізації тренінгових програм і соціальних технологій МЕП (LEAP) Міжнародної програми місцевих екологічних планів дій, що реалізується в Україні Інститутом сталих спільнот (м. Монпельєр, Вермонт, США), Ініціативним центром сприяння громадському почину ІСАР „Єднання” (м. Київ, Україна) та Агенцією з міжнародного розвитку США (USAID); у реалізації циклу тренінгових та PR-заходів Інституту демократії ім. Пилипа Орлика (Фундація „Україна - США”, регіональна філія, м.Київ); у розробці та впровадженні кваліфікаційних моделей оцінки персоналу ООО “М-Оpen” (м.Київ).

Надійність та вірогідність результатів дослідження забезпечувались методологічним обґрунтуванням вихідних теоретичних положень, відповідністю методів дослідження сутності досліджуваного предмета, застосуванням стандартизованих дослідницьких методів і процедур, використанням прийомів стандартизації результатів емпіричного дослідження. онтологічний психологічний особистість

Особистий внесок здобувача полягає у розробці принципів та вихідних положень онтологічно орієнтованого підходу в психології; побудові авторської психологічної теорії потенціалу індивідуального буття людини та втіленні її складових у тлумаченні теоретичних та емпіричних ознак буттєвої активності людини; створенні системи дослідницьких методів; встановленні серії емпіричних залежностей у проявах і реалізації творчого потенціалу особистості. Зазначений внесок знайшов відображення й у публікаціях, підготовлених здобувачем у співавторстві.

Апробація результатів дослідження здійснювалась на звітних наукових та науково-практичних конференціях і семінарах в Інституті психології ім. Г.С.Костюка АПН України (Київ, 1994, 1995); в Інституті соціальної та політичної психології АПН України (Київ, 1996, 1997, 1998, 1999 рр.); на Всеукраїнській науковій конференції “Особистість і народ: погляд історпичної психології” (Київ, 1994); на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Г.С.Сковорода - видатний український філософ і просвітитель” (Переяслав-Хмельницький, 1994); на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Ментальність. Духовність. Саморозвиток особистості” (Луцьк, 1995); на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Діалог культур і духовний розвиток людини” (Київ, 1995); на науковому семінарі “Політико-психологічні та соціально-педагогічні проблеми освіти і виховання” (Київ, 1996 р.); на ІІ з'їзді Товариства психологів України “Проблеми та перспективи розвитку психології в Україні” (Київ, 1996); на Четвертих та П'ятих Костюківських читаннях (Київ, 1996, 1998 р.); на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави” (Київ, 1997); на Науково-практичному семінарі Ради Європи в Україні “Громадянське виховання та самовизначення особистості” (Алушта, 1997); на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Політична культура демократичного суспільства: стан і перспективи в Україні” (Київ, 1998); на методологічному семінарі АПН України “Психолого-педагогічна наука і суспільна ідеологія” (Київ, 1998); Всеукраїнські науково-практичній конференції молодих вчених “Партійне будівництво і Україні: 90-ті роки” (Одеса, 1998); на Міжнародній науково-практичній конференції молодих вчених “Молодь третього тисячоліття: гуманітарні проблеми та шляхи їх вирішення” (Одеса, 2000); на Міжнародних Челпанівських читаннях (Москва, 1997, Київ, 2000); на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Молодь і суспільство: шляхи розв'язання проблем” (Одеса, 2001); Психологічних читаннях пам'яті В.А.Роменця (Київ, 2001) та ін. Матеріали дослідження доповідались і обговорювались у наукових установах, на базі яких була реалізована емпірична частина дослідження.

Основний зміст дисертаційного дослідження викладений у 45 публікаціях, загальний обсяг яких складає біля 139 ум.д.а.; в тому числі у одноосібній монографії обсягом 25,4 ум.д.а. та 21 статті у фахових наукових виданнях:

Структура і обсяг роботи. Дисертація складається із вступу, п'яти розділів, висновків, а також списку використаних джерел, що налічує 507 найменувань, з них 54 - іноземною мовою, додатків. Загальний обсяг дисертації - 462 сторінки, з них основної частини - 373 сторінки, таблиць - 15, рисунків - 15.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено об'єкт, предмет, мету і завдання дослідження; висвітлено його методологічну основу, наукову новизну і практичне значення; наведені дані про апробацію роботи, її структуру і обсяг.

Перший розділ “Онтологічно орієнтований підхід у визначенні поняття і феномена “потенціал індивідуального буття людини” презентує аналіз методологічного простору сучасного наукового знання з метою кваліфікації методологічного підґрунтя, щонайбільш відповідного дослідженню змістових і динамічних ознак потенціалу індивідуального буття людини.

Показано, що проблема методологічної кризи в сучасному науковому знанні загалом і в психології зокрема є явищем антитетичним: з одного боку, завжди можна навести достатню кількість підстав вважати, що кризова ситуація дійсно має місце, а наукове знання знаходиться на роздоріжжі щодо визначення способів “виходу із кризи” й обрання шляху подальшого розвитку. З другого боку, як свідчить історико-критичний аналіз, явище пізнавальної (або методологічної) кризи є досить умовним, оскільки причини виникнення подібних явищ в науці (в тому числі і в психології) носять здебільшого суб'єктивний і локальний характер, оскільки об'єктивно наукове знання володіє достатньою кількістю засобів як для подолання кризових явищ пізнавального характеру, так і для запобігання виникненню подібних явищ.

З метою здійснення змістового аналізу кризових ситуацій у пізнавальній сфері науки запропоновано дві пояснювальні моделі: Перша з них - “Ієрархічна модель культурно-історичних пізнавальних криз”, згідно з якою кожна історична епоха від початку культурогенезу мала характерний саме для неї “домінантний тип пізнавальної кризи”, який зумовлював вияв інших, локальних по відношенню до рівня його впливу, типів пізнавальних криз. Основними типами культурно-історичних пізнавальних криз визначені: „поняттєва” (Античність), „ставлення до минулого” (Середньовіччя), „синтетичності” (Відродження), „закону та досвіду” (Барокко), „узагальнення та систематизації” (Просвітництво), „романтизму та екзистенції” (ХІХ ст.), „ідеологічна” (ХХ ст.). Зазначено, що у процесі культурогенезу можна спостерігати процес змістового накопичення пізнавальних криз, так що у кожну історичну епоху можна спостерігати прояви домінантного типу пізнавальної кризи, властиві саме цій епосі, а також прояви типів криз попередніх історичних епох, що набули статусу локальних, проте здатні до впливу на процес розвитку системи знань про людину та світ за будь-яких історичних умов.

Друга пояснювальна модель - “знарядь пізнавальної кризи”, представлена руйнівними для наукового пізнавального простору елементами, що сприяють “розмиванню” змістових ознак наукового знання. З позицій екзистенціально-феноменологічного аналізу до переліку таких “знарядь кризи” включені: символізація, метафора, іронія, мудрування та психологізм. Для наукового знання ХХ століття руйнівний вплив означених елементів пізнавального простору постав визначальним. Про названі феномени йдеться як про засоби власне наукового пізнання, більш чи менш коректні з точки зору призначення і результативності наукового дослідження як такого.

Символізація, як і достеменна природа символу, має своїм корінням міф, а отже її витоки слід віднаходити у міфологічній свідомості. Йдеться про простір до-поняттєвого мислення, коли людині ще не були відомі контури й можливості поняття в оформленні означуваних ним явищ. Символізація як своєрідна пізнавальна дія постає як піднесення означуваного явища на такий рівень його розуміння і ставлення до нього, де “міра означеного” дорівнюватиме, або навіть поступатиметься “мірі неозначеного” в сутності цього явища. Коли така первісна модель символізації переноситься сучасними дослідниками у науковий пізнавальний простір, який сьогодні суттєво збагачений іншими, більш адекватними власне науковому пізнанню засобами пізнавати й перетворювати світ, безумовно й одразу виникають певні суперечності, здатні у подальшому набувати ознак кризовості. Метафора є одним з найбільш радикальних засобів “розмивання поняттєвого та означуваного простору науки”. Метафора виникає лише в умовах порушення категоріальних меж. Ресурс метафори постає як зміщення у класифікації об'єкта, як включення його у той категоріальний клас, якому він не належить. Метафора застосовує образ, сформульований відносно іншого класу об'єктів. Саме тому поза її досить великими ілюстративними можливостями можна побачити не менш значні руйнівні можливості категоріально-поняттєвого шару будь-якої науки. Іронія з часів Античності існує як прийом формування способу мислення й досягнення істини у процесі пізнання. Вважається, що іронія забезпечує рух до реальності, відкриває шлях до неї, робить можливим більш ефективне її пізнання. Сьогодні, в сучасному просторі культури загалом іронія потає передусім як відхід від реальності. Навіть (або передусім) у науковому житті іронія постає як спосіб піддати сумніву реальність (стосунків, взаємин, перспектив взаєморозуміння і взаємодії), той чи інший її елемент, і - зупинитися на тому.

Мудрування, як теоретизування заради теоретизування, отримує ознаки “знаряддя кризи”, втрачаючи при цьому свою природність і достеменну сутність. Опоненти цієї ідеї стверджують, що сучасне суспільство, навпаки, все більше віддаляється від того, що є реальною мудрістю, а збивається на “манівці мудрування”. Психологізм у статусі “знаряддя кризи” розуміється як невідрефлексоване переживання реальності, що знаходить своє безпосереднє відображення у створюваних філософами і психологами пояснювальних теоріях світу. Особливо важливим подолання психологізму постає у сфері психологічного пізнання, що останнім часом зазнало досить серйозного впливу всіх вищезгаданих “знарядь” кризовості.

Засобом запобігання появі “екстрадиційних” кризових явищ у психологічному науковому знанні назване встановлення так званого “методологічного ладу”, що дозволило б, як стверджували С.Л.Франк та Г.І.Челпанов, гармонізувати систему основних пізнавальних конструктів і тенденцій їх розвитку. Умовою запровадження принципів “гармонійного улаштування” в методологічному просторі психологічної науки є відтворення системи провідних пізнавальних функцій, які повинна виконувати та чи інша методологія. Засадничу роль тут має виконувати онтологія як “перша” філософія і “перша” (найбільш загальна) методологія, що на рівні конкретної (у даному випадку - психологічної) науки дає можливості багаторівневого та системного пізнання сутності її предмета - психологічних закономірностей розгортання сутності індивідуального буття „Я”.

У системі сучасного наукового знання, що поєднує і природничі, й гуманітарні науки, важко виокремити ту чи іншу науку, ту чи іншу галузь, де не спостерігались би явища кризового характеру, про що йшлося вище. Однак у переліку методологічних конструктів, що були створені людством, все-таки можна назвати один, що від моменту появи до сьогодення зберіг свою цілісність і первинну структуру. Це - єдиний приклад у методологічному просторі філософствування, що не зазнав суттєвих деформацій у тому числі й від „ідеологічної кризи” ХХ ст., і йдеться - про онтологію. До цього твердження наведено три типи аргументації:

1) по-перше, онтологія, як модель філософствування, реалізується у чітко визначеному колі вихідних понять, об'єднаних у так званий “абрис онтології”: буття, сутнє, сутність, існування, субстанція, природа, світ, міра, порядок, форма, істина та ін. Як можна помітити, ці поняття відображають найбільш загальні рівні існування буття і сутнього, що зумовлює досить високий рівень їх абстрагованості. Можливо, саме ці моменти - значна абстрагованість і зорієнтованість на найбільш загальні рівні існування явищ світу - стали причиною “історичної недоторканості” континуального ладу онтології протягом всієї історії людства. Будучи створеною в ранній Античності, онтологія до сьогодні відповідає своїм усталеним ознакам, сформульованим за давніх часів;

2) по-друге, онтологія, як спосіб теоретизації, спрямована забезпечити сутнісне “розгортання” змісту будь-якого явища, не залежно від того, який рівень конкретності йому властивий, слід лише правильно обрати рівень конкретизації змісту цього явища, віднайти закономірності його підпорядкування явищам більш високого рівня генералізації і втілення. Таким чином, онтологія, фактично, не має обмежень у виборі предмета пізнання, на який можуть бути спрямовані можливості її теоретизації;

3) по-третє, онтологія, як система пізнавальних засобів, постає складно-організованою системою засобів різних рівнів змістової організації і реально-практичного втілення. Це робить її пізнавальні можливості настільки широкими, що ніякі пізнавальні кризи, які розгортались протягом кожної історичної епохи, фактично не торкались онтологічних пізнавальних моделей. Онтологія залишалась ніби “за межею кризовості” пізнавальної сфери, зберігши до сьогодні сутнісну та інструментальну цілісність.

Онтологічно орієнтований підхід у тлумаченні ознак потенціальності індивідуального буття людини обрано тією методологічною засадою, яка дозволить: 1) визначити онтологічну природу потенціальності індивідуального буття; 2) встановити сутнісні, глибинні умови її виявлення та розгортання; 3) визначити сутнісні рівні прояву потенціальних ознак буття людини з метою їхньої змістової кваліфікації та прогнозування можливості дієвого впливу. З огляду на те, що в межах діалектико-матеріалістичного підходу категорія і феномен „потенціалу” не могли отримати чіткого змістового визначення, залишаючись описовими й досить умовними (Т.І.Артем'єва), онтологічно орієнтований підхід розглядається як такий, що дасть змогу подолати ситуацію „локальної пізнавальної кризи” щодо досліджуваного явища в межах психологічної науки.

Онтологія потенціалу індивідуального буття людини вказує на такі сутнісні його ознаки: 1) для людського способу існування властивою є закономірність того, що сутнє постає “позитивною можливістю” для буття людини; 2) сутнісні ознаки власне людського способу існування набуваються людиною протягом всього життя і не дані їй у закінченому вигляді від народження; 3) буття людини як специфічний спосіб існування сутнього визначається двома основними формами спричинювання - спричинювання іншим (а) і самоспричинювання (б), яке постає домінантним для людини способом обумовлювання ознак і умов її розвитку; 4) рушійною силою саморозвитку людини є самопізнання як провідний засіб осягнення людиною сутності свого буття; 5) для людського способу існування є характерним ряд специфічних ознак - відношення спорідненості, моральності, креативності, духовності, що складають своєрідну ознаку “людяності” і розгортаються у двох змістових напрямах - “інтенціональному” і “потенціальному”. Зазначені ознаки складуть основу подальшого аналізу на конкретно-науковому, власне психологічному рівні.

Другий розділ “Культурно-історичні та філософські визначення потенціальності людського буття” спрямований на віднайдення культурно-історичних аналогів потенціальності, що були представлені у різних способах пізнання людиною світу, передусім - міфологічного, релігійного та філософського.

Аналіз і змістова кваліфікація культурно-історичних форм і визначень потенціальності людського буття можуть здійснюватись через дослідження основних способів пізнання і перетворення світу, що були створені людством протягом всієї історії його існування, до яких відносять: міф, філософію, релігію, мистецтво, науку, реально-практичну діяльність. Кожний з цих способів відтворює бачення й розуміння людиною природи власної потенціальності у відповідних йому змістових аналогах і формах. Ключовими у даному аналізі обрані міфологічний, релігійний та філософський способи пізнання людиною світу і самої себе, оскільки саме вони вважаються вихідними (базовими) для формування історично більш пізніх форм пізнання та перетворення світу.

Культурно-історичний аналіз міфологічного, релігійного та філософського способів діяння людини у світі, які водночас є і способами осягнення світу, дозволяє стверджувати, що по відношенню до потенціальних можливостей людини кожний із цих способів актуалізував дві антиномічні тенденції: 1 - тенденція до “згортання”, “стримування” потенціальних можливостей людини, “обмеження” їх рамками встановлених правил, норм діяння; 2 - тенденція до "розгортання", „виявлення” потенціальних можливостей людини, що підкріплювалася створенням відповідних для цього умов. В межах кожного із способів діяння та осягнення світу можлива актуалізація кожної з двох названих тенденцій, проте одна з них поставатиме домінантною і зумовлюватиме межі актуалізації іншої.

Міфологічний спосіб осягнення світу передусім спрямований на “згортання” потенціальних можливостей людини, обмеження їх рамками табу, стереотипів, ритуальних діянь тощо. Однак, окремі явища міфологічної свідомості, такі як “маннізм”, “жертвоприношення” та “ініціація”, вказують на характер визначення природи потенційного в людині та на засоби приборкання його проявів. Стереотипізація та ритуалізація постають тут як провідні засоби “стримування” потенційних ознак людського буття - як індивідуального, так і суспільного.

Релігійний спосіб пізнання і перетворення світу передбачає дихотомію тенденцій щодо потенціальних ознак індивідуального буття: 1 - тенденція “стримування” і “згортання” потенціальності засобами релігійних ритуалів і доктрин, що передусім стосувалось суспільної, а потім - індивідуальної сторін життя людини; 2 - тенденція “розгортання” потенціальності індивідуального буття передусім у індивідуальному, глибинно-сутнісному, “Я”-зорієнтованому просторі людського життя. Слід, однак, визнати, що друга тенденція значно поступалася першій у реальності історичної доби Середньовіччя. Провідними засобами “стримування” виступали церковна ритуалізація життя та догматизація будь-якої із сфер знання, в тому числі - і релігійного. Проте можна виокремити елементи ритуальної практики, що створювали умови для певної “актуалізації” потенційних можливостей людини: “сакралізація”, “молитовне посередництво”, “сповідальне слово” як провідний елемент критичної рефлексії.

Філософський спосіб осягнення світу, передусім у його онтологічній спрямованості та зорієнтованості, є історично першим з тих, що спрямований на забезпечення “розгортання” потенціальних ознак людини. Цей спосіб осягнення світу виникає в епоху Античності, проте не складає домінантної позиції щодо “сприяння актуалізації” індивідуальної природи “Я” людини. Античне суспільство ще здебільшого міфологізоване, прагне до усталених форм взаємодії, підпорядкованих встановленому порядку - соціальному, політичному, ціннісному тощо. Зазначено, що тенденція до “розгортання” потенціальних можливостей людини проявляється лише у епоху Відродження, починає актуалізуватись і втілюватись лише у XVII-XVIII ст., тобто в епохи Наукової революції та Просвітництва. Виокремлено три основні спрямування у філософствуванні щодо визначення природи потенціалу індивідуального буття людини: суспільно-орієнтований, індивідуально-орієнтований та онтологічно-орієнтований. Загалом філософський спосіб осягнення світу реалізує обидві тенденції щодо актуалізації потенціальності індивідуального буття - спрямовані як до її “згортання” чи “стримування”, так і до її “розгортання” та “вивільнення”.

Онтологічний вимір у визначенні потенціалу індивідуального буття людини може реалізуватись із застосуванням змістових дефініцій, до яких передусім належать: “потенціальність - інтенціональність”; “потенціальність - субстанціальність”; “потенціальність - акциденціальність” та ін. Вказані дефініції побудовані за принципом антиномічності, що є характерним і для міфологічного, і для релігійного, і для філософського способів осягнення світу. Це свідчить про змістову та функціональну універсальність онтологічного підходу щодо пізнання ключових способів пізнання світу.

Онтологія потенціалу індивідуального буття людини передусім як психологічного явища має будуватись у системі визначень:

а) індивідуальне буття “Я” є “позитивною можливістю” розгортання буття людського індивіда, що зумовлюється комплексом різнорівневих умов розвитку;

б) онтологічними ознаками розвитку потенціалу індивідуального буття людини є його час і простір, що мають багаторівневу та багатомірну природу і, безумовно, індивідуально неповторні ознаки їх організації та здійснення;

в) онтологічною умовою осягнення людиною сутності власного буття є самопізнання, яке постає провідною умовою свідомої актуалізації людиною її індивідуального потенціалу;

г) сутнісною умовою і онтологічною ознакою індивідуального буття є відношення “людяності” і “спорідненості”, постійна й поступальна актуалізація яких створює для людини необхідні умови розгортання потенціалу її буття;

д) змістовою умовою і ознакою актуалізації потенціалу індивідуального буття є звершення творчих актів по відношенню до часу і простору власного буття;

е) розгортання потенціалу індивідуального буття людини відбувається як процес онтологічного переходу інтенцій людського індивіда у потенції окремої особистості, що відбувається через акт творчої самодіяльності людини.

Третій розділ “Психологічна теорія потенціальності та визначення потенціалу індивідуального буття людини” представляє багаторівневу та багатокомпонентну психологічну теорію потенціалу індивідуального буття людини. Здійснено аналіз конкретно-психологічних ознак потенціальності індивідуального буття людини та змістових ознак його потенціалу як генералізованої властивості буття розгортати власний зміст і масштаб його втілення в реальності життєдіяння конкретної людини, внаслідок чого зроблено ряд концептуальних визначень. Стверджується, що потенціал індивідуального буття людини можна розглядати як явище, що відтворює сутнісні ознаки розгортання індивідуальної природи “Я” людини протягом її життя.

Потенціал індивідуального буття постає як здатність людини актуалізувати протягом свого життя інтенції і потенції власного існування, вибудовуючи таким чином індивідуально неповторний “простір” і “час” буттєвої активності людини. Інтенціальність та потенціальність - онтологічні властивості буття сутнього, які пронизують буття в цілому і кожну з його форм окремо. Інтенціальність та потенціальність слід визначати як внутрішні глибинні умови розгортання у бутті, дійсності, світі сутності сутнього (у даному випадку - сутності індивідуального, одиничного самобуття окремої людини).Тому всі відносини (зовнішні та внутрішні) буття людини (як сутнього) наповнені інтенціальним та потенціальним змістом. Кожне окреме людське буття володіє інтенцією пізнання та перетворення сутнього, але в особистому житті кожна людина реалізує ці інтенції в тій чи іншій мірі, на тому чи іншому рівні, з тією чи іншою продуктивністю, проявляючи при цьому суто потенціальні свої можливості (здатність, здібність, талановитість тощо). Індивідуальне одиничне людське буття окрім властивої йому інтенції способу існування володіє потенцією здійснення індивідуальної сутності “Я”. Характеристика буттєвої активності людини за цими позиціями дозволяє зробити висновок щодо ступеня володіння людиною якістю “суб'єкта свого життя”.

Процес актуалізації індивідуального потенціалу буття людини, подовжений на реальний час її дійсного життя постає як “індивідуальна історія”, що характеризується своєрідними (властивим саме їй) “історичними феноменами” дій, подій, результатів, здобутків, причинно-наслідкових зв'язків та ін., відтворених у визначеній системі “історичних координат” розгортання буттєвої активності людини. Можна навести декілька прикладів тлумачних визначень феномена “індивідуальної історії”, які зустрічаються в різноманітних філософських та психологічних традиціях, застосувавши прийом антиномічності презентації. “Індивідуальна історія” може визначатись як розгортання можливостей людини, або ж - як вичерпування можливостей. Згідно з іншою пояснювальною моделлю, індивідуальна історія постає як набір випадковостей, із сукупності яких виникає закономірність деякого індивідуального існування, індивідуального життя. З іншого боку, цей феномен можна розглядати як сукупність закономірних моментів становлення, розвитку, згасання та вмирання, у поступальній послідовності яких розгортається життя людини.

За критерієм “заданості” елементів цілого та послідовності їх появи й розгортання, індивідуальну історію визначають іноді як “заданість наперед”, а з іншого боку - як “процес перевпорядкування окремих елементів та сутностей життя”. Відповідно до цього визначення тлумачаться й ознаки життя конкретної особистості, її ставлення до його окремих складових - подій, явищ тощо. Досить по-різному може тлумачитись зміст і характер розгортання історії індивідуального буття людини залежно від того, як визначається “кінцева мета”, результуюча даного процесу. Так “кінець історії” може визначатись як момент “звершеності”, вершина життя, найвища точка, якої прагне людина все своє життя. Відповідно звучить і “пафос життя” людини, яка “прямує до власної вершини”. Якщо ж кінець індивідуальної історії тлумачити як “втрату життя”, біологічну смерть, то стають зрозумілими песимістичні тлумачення сенсу життя, що є досить поширеними не лише у багатьох представників ниви філософствування, а й безпосередньо у реальному житті, в думках і діях конкретних людей.

Ще одна тлумачна теорія феномена індивідуальної історії людини - визначення її змісту через показник “перспективи індивідуального буття”. Так говорять про життя людини як відкривання його перспектив, поступове й поступальне розширення простору індивідуального буття, набуття людиною нових за рівнем буттєвих статусів тощо. Суттєвий моментом при цьому є не лише факт розгортання перспективи як заданої, потенційно існуючої можливості щось зробити, чогось досягти та ін.. Йдеться про онтологічну можливість “вибудовування перспективи” життя на кожному окремому етапі життєдіяння людини, про можливість “змістового вкладу” кожної окремої події, здобутку, результату діяння людини у подальше розширення й вибудову перспективи її життя. Протилежна зазначеній позиції теорія тлумачить “індивідуальну історію” як “зворотну дію”, спрямованість “до згортання”, “із-живання”, в якому будь-що (сили, можливості, а найголовніше - перспективи) прямує “до нуля”. Намагання людини щось змінити постають марними зусиллями, адже неможливо повернути, змінити рух на зворотній, все що поставатиме надалі - лише зменшений, “звужений варіант вчорашнього”.

Часовий аспект “історичних координат” життя передусім вказує на три його виміри: 1 - культурно-історичний; 2 - онтогенетичний та 3 - темпорально-психологічний. Тому реальний час життя людини визначають також:

а) традиції, що накопичені людством взагалі і конкретним суспільством зокрема на певний момент часу, що постав для конкретної людини реальним проміжком культурно-історичного часу, якому характерний певний потенціал “традиційності-екстрадиційності”, який ця людина повинна “споживати” і в межах якого повинна “виживати”” як продуктивна й перспективна істота;

б) потенціал кризовості, набутий суспільством все на той же визначений для людини реальний проміжок часу, виявлений у динамічних ознаках стагнації чи імпульссивного розвитку в мистецтві й науці, у явищах соціального екстремізму чи “політичного штилю”, у “хвилях” релігійно-духовних пошуків чи атеїстичного нигілізму. На перший погляд досить далекі від обставин індивідуально-історичного характеру, всі ці умови суттєво впливають на їх зміст і характер;

в) вікові ознаки онтогенетичного розвитку, що, з одного боку, постають для людини умовою набуття нових якостей і ознак, а з другого боку - суттєвим обмеженням у можливостях і спроможностях: на ранніх етапах - ще не в змозі, а на більш пізніх - вже не в змозі. Можна говорити про певний віковий потенціал, властивий кожній людині певного віку, проте використовуваний і застосовуваний кожним по-своєму;

г) гармонійність (чи дисгармонійність) динаміки темпорально-психологічних ознак буттєвості людини: наскільки пов'язані і якими змістовими зв'язками поєднані темпоральні елементи життя людини - її минуле, теперішнє і майбутнє. Чи існує між ними продуктивна спадкоємність, чи, навпаки, можна спостерігати певну “перервність” в елементах досвіду людини: розпочинаючи “все з початку”, людина дійсно конструює абсолютно новий простір життя, чи, все-таки, застосовує досвід пройденого, тощо.

Колізійно-подієвий аспект “історичних координат” життя людини визначають: драма; обставини; переконання, позиція; перспектива, масштаб змін тощо.

Оскільки індивідуальному буттю людини природно властива “критичність” як онтологічна ознака і передумова буттєвості, актуалізація потенціалу індивідуального буття людини відбуватиметься в тому числі як долання критичних буттєвих станів, що виникатимуть. Таким чином, потенціал індивідуального буття визначатиметься також потенціалом долання людиною критичних станів власного буття.

Критичний стан буття - той, що торкається найглибинніших струн буттєвої цілісності людини; спонукає до змін у сутнісних стосунках зі світом - пізнавальному та перетворюючому. Цей стан по суті - “коливання на межі буття”, сенс якого - “утриматись на межі попри реальну можливість втратити рівновагу”. Складним випробуванням для людини є саме відчуття та переживання межі: між радістю та стражданням, добром і злом, минулим і майбутнім, життям і смертю. Буттєва криза - це і є вияв, прояв, переживання і подолання межі, граничності, краю.

Для побудови типології потенціальних ознак подолання людиною критичних станів буття можна застосувати прообраз типології онтологічних форм потенціальності, що була наведена вище. Моделлю типізації обрана “прогресивна дихотомія”. Отже, у протистоянні людини і світу в ситуації “критичної напруженості буття” можна спостерігати такі типи здатності долати набуті критичні стани у поєднанні відповідних складових кожного з типів потенціалу подолання критичних станів: 1 - природжений, прогресивний, конструктивний, завершений; 2 - природжений, статичний, нейтральний, незавершений; 3 - природжений, регресивний, деструктивний, незавершений; 4 - природжений, прогресивний, нейтральний, незавершений; 5 - набутий, прогресивний, конструктивний, завершений; 6 - набутий, статичний, нейтральний, незавершений; 7 - набутий, регресивний, деструктивний, незавершений.

Виокремлені типи постають домінантними у переліку всієї сукупності можливих типологізованих і водночас індивідуалізованих проявів діяння особистості у критичних станах, що супроводжують її буттєвий шлях. Домінантні типи об'єднують навколо себе всю сукупність інших - часткових, які досить часто утворюються шляхом аглютинації ознак домінантного типу з деякими випадковими змінними, зумовленими передусім індивідуальними ознаками буття людини.

Наголошено, що наведений перелік домінантних типів не відтворює повної картини алгоритмів діяння людини в умовах критичного стану буття, проте демонструє принцип типологізації за 4-ма типологічними основами: 1 - за ознакою психологічної обумовленості буттєвих характеристик (потенціал природжений, потенціал набутий); 2 - за ознакою перспективності індивідуального розвитку (потенціал прогресивний, статичний, регресивний); 3 - за ознакою продуктивності саморозвитку (потенціал конструктивний, нейтральний або деструктивний); 4 - за ознакою цілісності “розгортання” індивідуальної сутності “Я” (потенціал завершений або незавершений). У процесі типологізації з переліку означуваних типів виключені ті поєднання типологічних ознак, які є сутнісно суперечливими, наприклад: деструктивність - довершеність; конструктивність - недовершеність; статичність - довершеність; регресивність - довершеність та ін.

Змістовим простором актуалізації потенціалу індивідуального буття людини є простір онтологічних відношень до світу, які зокрема визначають сутнісні особливості способу існування людини як специфічного серед існуючих. Динаміка становлення і розгортання онтологічних відношень до світу - пізнавального, перетворюючого та відношення “людяності” - зумовлює динаміку розгортання потенціалу індивідуального буття людини загалом.

Для людського засобу існування онтологічно вихідними є відношення пізнання і перетворення. Саме в реалізації цих відношень виявляється специфіка власне людського буття. За допомогою здійснення такого роду відношень людина осягає сутнє як ціле. У індивідуально-неповторному здійсненні цих відношень відбуваються “виявлення”, становлення, розвиток індивідуальної сутності одиничного, конкретного буття людини. Пізнавальне і перетворююче відношення як такі - суть інтенція людського буття. І навіть системне сполучення цих відношень у реальності життя особистості - також її інтенціональна властивість.

Типологія “потенціалу пізнавального відношення особистості до світу” відтворює сутнісні складові даного явища. Одиницею типізації виступає цілісний пізнавальний акт, узятий у єдності його онтологічних і індивідуально-психологічних характеристик, інтенціональних і потенціальних особливостей. Основами типізації обрані: а) “рівень розуміння” особистістю сутнього, що постає для неї у реальних, дійсних формах свого існування; б) “вектор потенціалу саморозвитку”, обумовлений тим або іншим сполученням форм потенційності психічного, онтологічно властивих “одиничному самобуттю”; в) “зміну-масштаб” або “прогресію індивідуального пізнавального досвіду” особистості. Таким чином, “потенціал пізнавального відношення особистості” може “тяжіти”, “бути спрямований” до одному з виділених типів: тип “природженої мудрості” (тип А); тип “набутої мудрості” (тип У); тип “мудрування” чи “помилкової мудрості” (тип С); тип “руйнівної мудрості” (тип D); тип, “трагічної мудрості” (тип Е).

У перетворюючому відношенні до світу сутність людини знаходить об'єктивне, почуттєве вираження. Якщо реалізований у пізнавальному відношенні “психологічний вплив” взаємодіючих сутніх здійснюється переважно як “вбирання” особистістю сутності пізнаваного предмета, то в перетворюючому відношенні “психологічний вплив” має інший характер і здійснюється як “розгортання” сутності “я” за допомогою сутнісних перетворень в об'єкті взаємодії. Проте, реалізуючи рефлектування - специфічний механізм пізнавальної діяльності - стосовно себе як суб'єкта перетворюючого відношення, особистість, безумовно, здійснює розвиток і власної сутності, свого “я”.

Типологія “потенціалу перетворюючого відношення особистості до світу” відтворює психологічні та онтологічно змістовні ознаки й характеристики предмета типізації. Одиницею типізації постає окремий перетворюючий акт, здійснюваний особистістю стосовно предмета активності чи діяльності. Істотним є уявлення про “завершеність” акту перетворення, що полягає в реалізованому психологічному впливі на предмет перетворюючого відношення незалежно від змістовного виходу цього впливу для обох суб'єктів взаємодії; саме “завершений” акт перетворення виступить одиницею типізації в запропонованій типології. Основами типізації обрані: а) “життєва сфера” перетворюючих впливів психолога”; б) індекс “психологічного впливу”, реалізованог оособистістю; в) засіб “утілення” індивідуальності “я” у засоби і прийоми перетворення світу, реалізований особистістю у повсякденному діянні. г) реальний рівень регулятивності ціннісно-значеннєвих позицій “я” особистості у буттєвому діянні; д) рівень розуміння сутності власного “я”, досягнутий особистістю у результаті здійснення акту перетворюючого відношення до предмета діяльності.