Психологія потенціалу індивідуального буття людини: онтологічно орієнтований підхід

Тенденції індивідуального руху особистості у системі виокремлених ознак зумовлюють схильність особистості до одного з типів потенційності перетворюючого відношення особистості: тип, що“постійно перебуває в стані “психологічного впливу” (тип І); тип, що відкривається “психологічному впливу” (тип II); тип, що нейтралізує “психологічні впливи” (тип III); тип, закритий для “психологічного впливу” (тип IV); тип, що руйнується у “психологічному впливі”“ (тип V). Виокремлені типи потенційності перетворюючого відношення особистості не являють собою закінчених абсолютів. Засіб буттєвого діяння конкретної особистості може тяжіти до того або іншого типу; ступінь і якість (індивідуально-психологічний зміст) цього тяжіння визначається в кожному конкретному випадку окремо, виходячи з реальних індивідуально-психологічних умов і ознак конкретної особистості.

Потенціал відношення “людяності”, властивий людині, визначається: 1) масштабом ціннісної-значеннєвої насиченості змісту діяльності, побудованого особистістю і що виокремив “психологічний простір” співвідношення об'єктивного світу й індивідуального світу особистості; 2) потенціалом духовно-діяльних впливів особистості на сутність буття: культурно-історичного, соціального, суспільного або індивідуального; 3) креативным характером практичних перетворень, здійснюваних особистістю в її дійсному, у реальності її життя.

Змістовими аналогами потенціалу індивідуального буття людини є творчий потенціал особистості та буттєвий потенціал особистості. Маючи антиномічну (зумовлену полярними ознаками) природу, творчий і буттєвий потенціал особистості визначаються змістовою результуючою двох протилежних тенденцій, які водночас постають домінантними тенденціями актуалізації потенціалу індивідуального буття людини. Це тенденції: 1 - “згортання” та 2 - “розгортання” потенційних ознак буття людини.

Творчий потенціал особистості, його змістові й динамічні складові слід визначати за принципом антиномій (або - за антиномічним принципом), що стверджує наявність в межах одного явища - співіснування і протидії двох протилежних, полярних тенденцій. Саме взаємодія полярних тенденцій безпосередньо зумовлює виявлення сутнісної результуючої цієї взаємодії в ознаках того чи іншого явища.

Відповідно до принципу антиномій, творчий потенціал визначається за двома основними змістовими одиницями:

1 - як генералізована особистісна здатність продукувати нові образи дійсності на підставі елементів існуючого досвіду;

2 - як системоутворююча здатність переборювати вплив старого досвіду, що стримує процес продукування якісно нових елементів дійсності.

Перша тенденція постане, відповідно, як тенденція оригінальності - спрямованість на незвичне, нетрадиційне нове. Друга тенденція постане як тенденція стереотипності - власне як стримування появи нового. Цю тенденцію слід ідентифікувати саме зі стереотипністю тому, що існуючі елементи досвіду на той чи інший проміжок її існування дійсно здатні відігравати домінантну роль у процесі орієнтування особистості у процесі взаємодії з різноманітними елементами дійсності.

Таким чином, творчий потенціал особистості у якісному його вираженні постає змістовою результуючою двох провідних тенденцій, антитетичних за природою: 1 - оригінальності і 2 - стереотипності.

Творчий потенціал особистості слід розглядати як складно-організовану багатокомпонентну структуру, яка охоплює основні види творчої активності особистості за ознакою створюваного у процесі творення продукту. Для дослідження умов та ознак розгортання творчого потенціалу особистості серед усіх можливих типів і форм творчості обрані такі, що у різномодальних якостях (процесу, засобу та результату) постають відносно стійкими та однорідними утвореннями. Це дозволяє здійснити аналіз різнорівневої детермінації як у просторі кожної з означених форм, так і в межах цілісної структури, утвореної складовими творчої активності як такої. Виокремлено 7 компонентів творчої активності особистості, які окреслюють змістовий простір її розгортання: 1-й компонент - візуальна творчість; 2-й компонент - вербальна творчість; 3-й компонент - реконструктивна творчість; 4-й компонент - текстова творчість; 5-й компонент - образно-евристична творчість; 6-й компонент - інтелектуально-мислительна творчість; 7-й компонент - синтетична творчість.

Буттєвий потенціал особистості постає найбільш загальною ознакою потенціальності людського способу існування як такого, що набуває свого змістового наповнення і визначення на найбільш загальному для людини визначальному щаблі - рівні буття як такого. Однак “загальність” цього рівня не є “абстрагованою”, “занадто далекою” для людини. Буттєвий потенціал властивий і виявляє свій зміст і ознаки саме у просторі індивідуального буття особистості, в реальності її життя - повсякденного і щохвилинного. Однак буттєвий потенціал свідчить про найбільш загальні ознаки індивідуального життєдіяння, в яких, власне, і можна спостерігати сутнісний перехід: 1 - всезагального у одинично-конкретне, 2 - універсального у індивідуально-неповторне.

Буттєвий потенціал людини відображає (і зумовлює) основні сутнісні складові життєдіяння людини. По-перше, саме буттєвий потенціал окреслює буттєвий контур простору розгортання активного життєдіяння людини. По-друге, він зумовлює сутнісні для конкретної людини темпоральні (часові) ознаки її життя. По-третє, буттєвий потенціал відображає змістове наповнення буттєвої активності людини.

Аналіз “можливого та дійсного”, “необхідного та достатнього” у буттєвому діянні дає можливість говорити про розгортання його потенціального та інтенціального змісту. Аналіз трансцендентної сутності вчинку як провідного елементу буттєвої активності людини є необхідним у започаткованій логіці розмірковування. Вчинок як специфічна соціальна (чи за певних умов власне-індивідуальна) моральна дія, що звершує певний поступ особистості щодо моральної творчості ціннісних основ власного життя, щодо рівня самовиявів себе як суб'єкта свого життя, щодо рівня перетворюючих дій у зовнішньому чи внутрішньому світі та ін., завжди має трансцендентні ознаки (або ознаки трансцендентного). Вони постають у сутнісній динаміці вихідного суб'єктивного змісту діяння, поведінки, творчості особистості до нової, набутої якості, що перевершує попередній вихідний рівень, актуалізує певний вихід за межі усталеного, відомого, доступного.

Оскільки вчинкова дія, вчинок як такий у цілому актуалізують новий рівень самовиявів особистості, можна стверджувати наявність ознак трансцендентного не тільки у продукті, результаті здійсненого вчинку, а й у його окремих компонентах, об'єктивних і суб'єктивних умовах учинкового діяння особистості, засобах вчинювання тощо.

Конкретно-психологічний рівень об'єктивації основних тенденцій актуалізації потенціалу індивідуального буття людини дозволяє кваліфікувати змістову спорідненість між ними та тенденціями актуалізації творчого потенціалу особистості. Таким чином, тенденція “згортання” постає як тенденція “стереотипності”, а полярна їй тенденція - тенденція “розгортання” постає як тенденція “оригінальності” діяння, що можуть бути визначені як загальні динамічні закономірності актуалізації потенціалу індивідуального буття людини. В реальності індивідуального життя ознаки „стереотипного” та „оригінального діяння” можуть поєднуватись, перетинатись, впливати одна на одну, зумовлюючи індивідуально-неповторний „спосіб творчого діяння” особистості у світі.

Четвертий розділ “Емпіричне дослідження змістових та динамічних ознак індивідуального потенціалу людини” презентує зміст та результати емпіричного дослідження особистісних ознак творчого і буттєвого потенціалу.

В організації емпіричного дослідження застосовано принцип “природного розвитку” індивідуального потенціалу особистості, сутність якого розкривають наступні теоретичні положення:

1) розгортання потенціалу індивідуального буття особистості відбувається не як штучний, “надособистісний” процес соціалізації, а як природний процес віднаходження особистістю сутності власного буття. Отже, предметом дослідження виступатимуть індивідуально-психологічні механізми розгортання особистістю інтенцій і потенцій свого “Я” у процесі життєдіяння;

2) змістовий простір дослідження складуть сутнісні рівні буття предмета; за вихідний обрано індивідуально-психологічний рівень, що дозволяє безпосередньо відбити онтологічний зміст предмета; він поданий конкретними методами дослідження творчих ознак пізнавального відношення особистості до світу, перетворювального відношення і відношення людськості, що складають суть безпосереднього самобуття особистості;

3) методики дослідження відтворюють процес психологічного впливу, що дозволяє досліднику проникнути в онтологічний план буття особистості, а прийоми психологічної взаємодії дослідника з особистістю є онтологічно змістовними, передбачають здійснення як діагностичних, так і розвивальних процедур, які подані відповідними предметові сполученнями методів і способів взаємодії.

У емпіричному дослідженні взяли участь декілька груп піддослідних, що передбачалося завданнями дослідження й умовами стандартизації вибірки за віковими та статевими ознаками:

1 група - студенти Київського національного університету імені Тараса Шевченка (ф-т соціології та психології, ІІ, ІІІ і IV курси), 226 осіб, вік 17-22 роки, з них експериментальну групу склали 127 осіб.

2 група - студенти НТУУ “Київський політехнічний інститут” (ІІ, ІІІ і IV курси), 175 осіб, вік 17-24 роки - основна група.

3 група - студенти Київського національного університету імені Тараса Шевченка (ф-т соціології та психології) і МАУП (Ін-т соціально-правових наук, І, ІІ, ІІІ курси), 95 осіб, вік 17-28 роки - допоміжна група.

Загальне число учасників - 496 осіб.

Загальна емпірична модель нашого дослідження представлена відносно самостійними експериментально-емпіричними блоками:

1 - Комплексне дослідження творчого потенціалу особистості (експеримент 1), завданням якого постане виявлення змістових та динамічних ознак творчого потенціалу особистості та умов його актуалізації.

2 - Дослідження складових буттєвого потенціалу особистості (експеримент 2), завданням якого буде виявлення та аналіз: а) елементів буттєвого потенціалу особистості та б) індивідуально-психологічних умов і тенденцій його актуалізації.

3 - Дослідження умов змістової та динамічної організації “індивідуальної історії” особистості (експеримент 3), завданням якого буде виявлення та аналіз закономірностей розгортання “індивідуальної історії” особистості, а також - аналіз ознак цілеспрямованого впливу особистості на стратегію та результат (вибудовану траєкторію “індивідуальної історії”) цього процесу.

Методична модель дослідження в цілому представлена методами:

Експеримент 1: 1. Метод “Доповнення фігури”; 2. Метод “Кола”;3. Метод “Лінії”; 4. Метод “Вербальне комбінування”; 5. Метод “Незвичне застосування”; 6. Метод “Тест на вдосконалення”; 7. Метод “Продовження і завершення тексту”; 8. Метод “Дослідження продуктивності уяви” (чорно-біле абстрактне фото); 9. Метод “Неіснуюча тварина”; 10. Метод “Інтелектуально-мислительний тренінг”; 11. Метод “Творчий синтез” (авторський);

Експеримент 2: 12. Метод “Простір психологічних впливів особистості” (авторський); Метод “Стереотипний аналіз” (авторський);

Експеримент 3: 15. Біографічний метод (модифікований варіант); Метод “Буттєвий потенціал особистості” (авторський); Метод “Аналіз продуктів діяльності”.

Методами обробки емпіричних даних обрані:

І. Статистичні методи обробки даних: кореляційний аналіз; кластерний аналіз; факторний аналіз; аналіз нормального розподілу (варіативні моделі); дисперсійний аналіз; стандартизаційні техніки тощо.

ІІ. Методи якісного та змістового аналізу: контент-аналіз; моделювання; типологічний метод; елементи герменевтичного аналізу; категоріально-поняттєвий аналіз текстів.

Комплексне дослідження змістових та динамічних ознак творчого потенціалу особистості (експеримент 1) мало завдання: виявити змістові та динамічні ознаки творчого потенціалу особистості та встанови умови якісної залежності між ними. Припускалося, що полярними антиноміями, які об'єднують навколо себе основні складові творчого потенціалу особистості є “оригінальність” та “стереотипність”.

Теоретичною основою для побудови даного методичного комплексу виступило уявлення про багатокомпонентну структуру творчого потенціалу особистості, яка охоплює основні види творчої активності за ознакою створюваного продукту. Виокремлені сім компонентів творчої активності особистості утворили два структурні блоки: з 1-го по 5-й компоненти утворили І блок (творчість візуальна, вербальна, реконструктивна, текстова, образно-евристична), що отримав назву “Загальні властивості творчої уяви особистості”. ІІ блок., який об'єднав 6-й і 7-й компоненти (творчість інтелектуально-мислительна та синтетична), отримав назву “Синтетичні властивості творчої уяви особистості”. Досліджувані ознаки визначених структурних компонентів творчості були умовно розбиті на дві групи, відповідно до ключових тенденцій розгортання творчого потенціалу людини: 1 - оригінальність (свідчення власне креативності); 2 - стереотипність (ознака, протилежна оригінальності, “сила” якої проявляється у “стримуванні” творчих проявів особистості). Відповідно, емпіричною метою аналізу даних було встановлення наявності двох протилежних за змістом і якістю тенденцій у творчому діянні людини - “оригінального діяння” і “діяння за стереотипом”.

Кластерний розподіл змістових ознак творчого потенціалу особистості, що був представлений у емпіричній моделі окремими компонентами творчості (К1-К7) та утвореними ними блоками (Б1 і Б2), а також результуючими загальними показниками О (оригінальності), С (стереотипності) та З (загальна результуюча, що складала різницю між О і С, постав досить показовим. Виокремились два кластери, що об'єднують дві умовні групи загальних показників. Факторами, що об'єднують навколо себе утворені групи, постали “Стереотипність” та “Оригінальність”, що підтверджує висунуту гіпотезу про домінантність названих характеристик у системі творчого потенціалу особистості.

“Стереотипність” і “Оригінальність” постають не лише рівнозначними по силі щодо формування навколо себе споріднених показників, вони постають полярними характеристиками по відношенню одна до одної, про що свідчить їх положення у кластерному дереві та визначені у ході кластерного аналізу показники “евклідових величин”, якими вимірюється “кластерна дистанція” між показниками . Це означає, що кожна з них в однаковій мірі здатна зумовлювати загальний розподіл показників та ознак у системі складових творчого потенціалу особистості. Найближчими до значень загального показника “Креативності” (ZAG Z) за числовими виразами “евклідових величин” є показники: загальний показник “Оригінальності” (ZAG О) та відповідні їм показники за Блоком 1 (Bl Z) і (Bl O), а також показники “Стереотипності” за 6-ма компонентами творчості (К1, К2, К3, К4, К5 та К6), що також підтверджує висновок про те, що показник “Стереотипності” є досить впливовим по відношенню до загального показника “Креативності”.

Кластерний аналіз індивідуальних показників складових творчого потенціалу особистості дозволив виділити 5 основних кластерів, що емпірично можуть відповідати 5 основним типам креативності. Змістовий аналіз встановлених залежностей всередині кожного кластеру дозволить описати якісні показники певного індивідуального типу креативності. Індивідуальні типи креативності, представлені у 5 виділених кластерах, розподіляються за такими ознаками: 1) загальний показник креативності; 2) загальний показник оригінальності; 3) загальний показник стереотипності; 4) домінантний чи пропорційний розподіл показників за 1 і 2 блоками (утвореними певними компонентами творчості); та 5) показником “динамічної стабільності” у виявленні відповідного рівня “креативності” по відношенню до кожного з компонентів творчості (К1, К2, К3, ... К7).

Аналіз “домінантності і пропорційності розподілу” показників кожного з компонентів творчості (К1, К2, К3, ... К7), а також “динамічної стабільності” у виявленні відповідного рівня “креативності” по відношенню до кожного з компонентів творчості, здійснений на матеріалі групового розподілу основних показників в межах вибірки, дозолив виявити динамічні показники утворення типів творчого потенціалу за ознаками дихотомічного розподілу між полюсами “оригінальність” та “стереотипність”. Емпірично встановлені типи розгортання творчого потенціалу особистості утворюються за системою ознак: 1) загальний показник креативності; 2) загальний показник оригінальності; 3) загальний показник стереотипності; 4) домінантність-пропорційність розподілу між окремими складовими творчого потенціалу; 5) показник “динамічної стабільності” у виявленні відповідного рівня “креативності” по відношенню до кожного з його компонентів. Загальний динамічний показник “креативності” зумовлюється внутрішніми ознаками взаємовпливів у системі “оригінальність - стереотипність - креативність”, які не є лінійними.

Таблиця 1 Співставлення показників “оригінальності”, “стереотипності” та “креативності” (середній та типологізовані показники)

Таблиця 2

Отримані емпіричні дані за всіма ключовими ознаками (“оригінальність”, “стереотипність”, загальний показник “креативності”) і отриманими емпіричними показниками відповідають вимогам нормального розподілу, що дозволяє використовувати отримані статистичні показники для опису загальних закономірностей сутнісних проявів досліджуваних явищ.

Дослідження складових буттєвого потенціалу особистості (експеримент 2) забезпеччило виявлення та аналіз: а) елементів “стереотипізованого діяння” як складової буттєвого потенціалу особистості; б) індивідуально-психологічних умов і тенденцій актуалізації “стереотипного досвіду” особистості; в) просторових ознак буттєвої активності людини, що передусім зазнають впливу “стереотипного досвіду”. Припускалося, що полярними антиноміями, які об'єднують навколо себе основні складові стереотипного діяння є “міфологічно-образна” та “науково-абстрактна” стереотипізація. Методична модель дослідження представлена авторськими методами „Стереотипний аналіз” та „Простір психологічних впливів особистості”.

Теоретичною основою для дослідження постало уявлення про те, що явища “стереотипізації” і “досвіду” є достатньо близькими за змістом, сутністю, а найголовніше - суттєво взаємовпливають один на одного: 1) по-перше, процес формування досвіду особистості подібний до процесу утворення стереотипу у тій його ланці, коли йдеться про закріплення елементів діяння у світі. Окрім того, досить часто процес набування досвіду здійснюється особистістю саме за механізмом “стереотипізації”, що, безумовно, зближує ці два явища в умовах реально-практичного діяння особистості; 2) по-друге, стереотипи сприймання, ставлення, діяння, відношення до світу самі по собі є елементами досвіду особистості - досвіду пізнання й перетворення світу, а тому мають досліджуватись у якості окремої емпіричної одиниці, коли йдеться про буттєвий досвід особистості; 3) по-третє, коли йдеться про досвід активного діяння людини, творчого переопрацювання елементів дійсності, тоді механізм “переборювання стереотипів” стає одним з ключових у реалізації механізму творчого діяння людини. таким чином, протидія стереотипу, набутого досвідом, задля набуття нового досвіду (можливо, теж стереотипного) є ілюстрацією “механізму переборювання” людиною “стримування”, що зумовлюють стереотипи її досвіду.

Таким чином, “стереотипний досвід” або “досвід стереотипного діяння” постають механізмами “стримування” у розгортанні буттєвого потенціалу особистості - сукупності різноманітних способів пізнання й перетворення світу (міфологічного, релігійного, філософського та ін.), засвоєних і освоєних особистістю. Зважалося також на те, що: 1) стереотипи складають одну з фундаментальних засад індивідуального досвіду особистості; 2) стереотипи є відносно сталими елементами досвіду, що зберігають свою незмінність навіть в умовах кардинального змінювання досвіду особистості; 3) стереотипи виконують позитивну роль в тих ситуаціях буттєвого діяння особистості, коли найбільш ефективними можуть виявитись саме автоматизовані дії, стаючи “у пригоді” необхідним “вчасним” проявом; 4) стереотипи здатні до “надійного” закріплення у досвіді, таким чином, використовуючи механізм формування стереотипу, можна цілеспрямовано закріплювати у досвіді особистості ті чи інші елементи діяння - пізнавального чи перетворювального; 5) оскільки механізм руйнування або знищення стереотипу не досліджений психологічною наукою, залишається відкритим питання щодо редукції стереотипного досвіду особистості. Застосувавши “комп'ютерну” аналогію, можна поставити це ж питання таким чином: чи можливе “видалення” стереотипу з “буттєвої пам'яті” людини; чи залишають стереотипи “слідові рештки” після свого видалення; чи взагалі піддаються вони видаленню на зразок “програмним файлам”, що або “не видаляються”, або “залишають деструктурований (використаний, випрацьований) назавжди слід?

Наведемо показники стереотипності по відношенню до названих компонентів і кластерів:

Таблиця 3

Показники стереотипності, які потрапили у 2-й кластер є значними у кількісному вираженні: К 03 = 23,9; К 05 = 19,5; К 06 = 30,3; К 07 = 41,5. Показовість означених компонентів свідчить про їхній суттєвий якісний вплив на загальний показник стереотипності у системі означених компонентів.

Таким чином, можна зробити висновок, що досвід стереотипності у системі творчого і буттєвого потенціалу особистості здебільшого і передусім проявляється у тих їхніх елементах, що пов'язані із: 1 - реконструктивною творчістю; 2 - образно-евристичною творчістю; 3 - інтелектуально-мислительною творчістю; 4 - синтетичною творчістю.

Названі компоненти творчого потенціалу виявляються у найбільш складних формах реалізації пізнавального й перетворюючого відношення людини до світу, які, власне і характеризують масштаб буттєвого потенціалу особистості. Як можна помітити, це є саме ті форми буттєвого діяння особистості, які охоплюють основні сфери її буттєвої активності як самостійної і зрілої особистості. До таких сфер можна віднести: професійну (або фахову) сферу, пізнавальну (у широкому розумінні), образотворчу (пов'язану передусім з облаштуванням свого життєвого середовища), фантазійну (пов'язану з конструюванням образу “очікуваного” чи “бажаного” майбутнього), ціннісно-смислову (пов'язану з конструюванням цінностей і ідеалів власного життя).

Вивчення й аналіз багатомірних ознак індивідуального буття людини, визначення ступеня “освоєності” особистістю різних рівнів буттєвої активності здійснювалося за допомогою розробленого нами методу “Простір психологічних впливів особистості”. Метод дозволяє побудувати багаторівневу модель простору індивідуального буття особистості, де кожний окремий шар (рівень, зріз тощо) постає окремим змістовим простором: предметним, соціальним, “Я”-орієнтованим, символічним тощо. Узагальнений співвідносний аналіз визначених рівнів загалом складає цілісну картину буттєвого простору особистості, а також системи актуальних і потенціальних впливів, які вона реалізує відносно кожного з елементів цього простору.

Кластерний аналіз результатів емпіричного дослідження дозволяє стверджувати домінування двох основних видів стереотипів: 1 - міфологічно-образні стереотипи; 2 - науково-абстрактні стереотипи. Кожний із цих видів стереотипів займає значне місце у системі буттєвого досвіду особистості, тому їхній кластерний вплив не є випадковим.

За результатами факторного аналізу, найбільш впливовими показниками по відношенню до визначених факторів є показники стереотипності, пов'язані з:

вар. 14 - візуальними образами (Ф.1);

вар. 30, 35, 38, 43, 46, - вербальними образами (Ф.2);

вар. 78, 86- реконструйованими образами дійсності (Ф.1);

вар. 102 - текстовими образами (Ф.4);

вар. 153, 158, 164, 169 - інтелектуально-мислительними образами (Ф.1);

вар. 207 - синтетична творчість (Ф.1).

Встановлено, що з-поміж виокремлених семи компонентів творчості, аналізованих у експерименті 1, не бере участі у формуванні стереотипів образно-евристична творчість. Цей компонент характеризує фантазійність як складову творчості, яку неможливо стереотипізувати, технологізувати та ін. Можливо саме тому, як правило, поняття “чистої творчості” асоціюється саме з “фантазійністю”, “польотом фантазії” тощо. Загалом слід відзначити, що у формуванні просторових ознак буттєвого діяння беруть участь всі компоненти творчого потенціалу особистості (1-7), а значить зумовлюють таким чином характер і зміст буттєвого потенціалу особистості.

Дослідження умов змістової та динамічної організації “індивідуальної історії” особистості (експеримент 3) було спрямоване на виявлення та аналіз антитетичних закономірностей розгортання “індивідуальної історії” особистості, а також - ознак цілеспрямованого впливу особистості на стратегію та результат (вибудовану траекторію “індивідуальної історії”) цього процесу. Досліджувались домінантні антитези розгортання буттєвого потенціалу особистості. Припускалось, що полярними антитезами, які обумовлюють розгортання буттєвої активності людини є складові потенціалу “людяності” - одного з трьох онтологічних відношень людини до світу (відношення спорідненості, моральності, креативності, духовності). Використовувався авторський метод „Буттєвий потенціал особистості”, спрямований на дослідження спроможності особистості до ціннісної творчості. Йдеться про здатність особистості до самостійного творення цінностей власного життя, втілену нею у самостійно сконструйованій системі цінностей, ціннісних орієнтацій, смисложиттєвих настанов тощо.

За допомогою факторного аналізу отриманих результатів вдалося виявити декілька пар “Я”-позицій, що побудовані за принципом антиномічності і дійсно можуть окреслювати контур буттєвої активності людини. Це такі “Я”-позиції: 1) деструктивність - конструктивність; 2) емоційна “холодність” - емоційна яскравість; 3) незахищеність-відкритість “Я” - захищеність-закритість “Я”; 4) протестність (тенденція до протесту, незгоди) - консенсусність (тенденція до згоди); 5) експансивність - толерантність. Розмістивши означені антитези “Я” відповідним чином, можна побудувати умовний “змістовий простір” розгортання буттєвої активності людини.

Загалом було встановлено, що умови якісної залежності між змістовими і динамічними ознаками творчого і буттєвого потенціалу особистості визначаються онтологічно діючим принципом антиномічності, що полягає у полярному розподілі якісних і динамічних ознак буттєвої активності особистості загалом.

П'ятий розділ “Перспективи застосування онтологічно орієнтованої теорії потенціальності у дослідженні індивідуальних та суспільних явищ” подає ілюстративні приклади можливого застосування означеного підходу у пізнанні суспільно-історичних та індивідуально-суб'єктивних явищ. Стверджується, що онтологічно орієнтований підхід у тлумаченні сутності явищ світу може бути застосований до явищ різних рівнів існування сутнього. Буття, як зазначалося, є багатомірним та багаторівневим, а онтологічно орієнтований підхід дозволяє цю “багаторівневість” і “багатомірність” виявити, теоретично описати й обгрунтувати.

Перша ілюстрація. Розглядаючи питання про конструювання онтологічних “моделей актуального буття” та визначення “буттєвої перспективи” соціальної групи чи спільноти, пропонується застосовувати онтологічно орієнтовані моделі аналізу. Стверджується, що процес прогнозування перебігу суспільних (як і будь-яких інших) явищ безпосередньо пов'язаний з необхідністю застосування відповідних кваліфікаційних та прогностичних моделей, які відтворюють онтологічні складові процесу соціогенезу аналізованого явища. Вихідними моментами їх застосування постають:

1 - кваліфікація та аналіз поточного, “теперішнього”, реально триваючого моменту в існуванні досліджуваного явища, або явища, що підлягає детальному вивченню з огляду на вимоги ситуації утворення нового суб'єкта суспільної взаємодії. В феноменологічній традиції цей пізнавальний акт визначається як констатація стану “актуального буття”. Йдеться про змістовий аналіз сутнісних ознак явища в даний момент його існування (суспільна ситуація в цілому, показники суспільно-економічного та суспільно-політичного розвитку; встановлення принципово значущих характеристик даного явища по відношенню до іншого, який може цікавити дослідника у співвідносному аналізі; визначення способів залучення новостворюваного суспільного суб'єкта в існуючу систему стосунків, взаємовпливів, взаємодетермінацій тощо).

Встановлений фактор є фактором “актуального буття”, того, що існує в даний момент і безпосередньо зумовить “стан справ” у найближчому майбутньому, що позначається фактором “потенціального буття”. Порівнюючи та аналізуючи ці фактори, помилково зважати на певну непередбачуваність “майбутнього” по відношенню до “теперішнього”, перебільшуючи міру випадковості у поступальності подій та станів суспільного життя. Технології “співвідносного аналізу”, застосовані у відповідності до вимог суспільного менеджменту, можуть стандартизувати уявлення про очікуване на рівні аналітико-прогностичних матриць, де одиницями співвідношення поставатимуть “діючі” суб'єкти заданого спектру суспільних відносин, а поле матриці окреслить реальну ситуацію взаємодії даних суб'єктів.

2 - аналіз та прогнозування очікуваного, “майбутнього” моменту в існуванні явища, що аналізується, або ситуації, в умовах якої розглядається предмет аналізу, як необхідний компонент розпочатої процедури аналізу, дозволить побудувати структурований образ “потенціального буття”, а власне - очікуваного успішного втілення започаткованої ідеї створення самостійно-повноцінного суспільного суб'єкта - партії, підприємства, організації та ін.

Застосування відповідних аналітико-прогностичних процедур дозволить спрогнозувати й суспільно-політичний “індекс успіху” діяльності створюваного суспільного суб'єкта в очікуваних умовах конкуренції, протистояння, продуктивного діяння тощо. Саме “індекс успіху” є ключовим показником “буттєвої перспективи” аналізованого процесу соціогенезу суспільного суб'єкта. Суспільно-політичний “індекс успіху” - складно-організований, багаторівневий показник ефективності діяльності соціального суб'єкта (наприклад, громадської організації, партії тощо), визначення якого дозволяють здійснити онтологічно орієнтовані моделі аналізу. Змістова кваліфікація ознак “буттєвої перспективи” того чи іншого суспільного утворення дозволяє, відповідно, прогнозувати динаміку ефективності діяльності визначеного суспільного суб'єкта у конкретних просторово-часових умовах розгортання його активності.

Друга ілюстрація. Дослідження і аналіз культурно-історичного потенціалу покоління (як макро-феномена суспільного рівня) дозволяє говорити про онтологічний та технологічний аспекти “методу поколінь”. Індивід протягом свого життя, на будь-якому з його етапів, включений у систему взаємовідносин, що визначається трьома складовими: “предки - індивід - нащадки”. Ця система взаємовідносин є абсолютно реальним виміром і соціального, й індивідуального життя людини. Вона безпосередньо впливає на характер і зміст розгортання індивідуального буття людини, що слід усвідомлювати і відповідним чином враховувати при виборі тієї чи іншої стратегії життєдіяння: в особистому житті, в ділових стосунках, широких соціальних контактах тощо.

Визначаючи умови хронологізації поколінь, можна виявити різні способи визначення і хронологічного статусу поколінь: 1 - визначається межею у 20 років. Таким чином, основні покоління визначаються віковими межами: 20 - 40 - 60 років (Х.Ортега-і-Гассет). Це так звані суспільно-історичні покоління; 2 - у межах кожного покоління можна виокремити “під-покоління” чи “міні-покоління” з різницею у 5 років - це так звані соціально-психологічні покоління. Антагонізм між ними практично відсутній, але може проявлятися в умовах кардинальних змін у суспільстві, коли ця різниця стає суттєвою; 3 - якщо йдеться про систему поколінь тієї чи іншої історичної епохи, періоду, відтинку часу, то говорять про культурно-історичні покоління, у хронологічних і змістових межах якого відбувається певне “усереднення” як соціально-психологічних, так і суспільно-історичних поколінь. Таким чином і 20- і 40-, і 60-річні належатимуть до одного культурно-історичного покоління історичної доби Наукової революції, чи Просвітництва, чи другої половини ХХ століття тощо.

Розглядаючи питання про різноманітні форми стосунків між поколіннями, вирізняють дві основні: 1 - наслідування; 2 - конфлікт. Кожне покоління має й виконує свою історичну місію. Тому вважають, що кожне покоління має своє покликання і призначення. Цим твердженням засвідчується визнання за кожним поколінням певної суб'єктно-історичної ролі, яку воно відіграє в своєму конкретному часі життя та у загальному часі історії людства. Розробка й ефективне застосування в культурно-історичних, соціально-психологічних та інших формах наукового пізнання методів змістової кваліфікації, аналізу й прогнозу основних характеристик і суб'єктно-історичної ролі того чи іншого покоління - складає один з найцікавіших розділів пізнання й дослідження суспільних феноменів макро-рівня.

Визначення та аналіз потенціалу поколінь може застосовуватись передусім для здійснення історичної ретроспективи минулих історичних часів, епох, періодів з метою змістової кваліфікації історичної місії поколінь, що жили у досліджуваний історичний час. Однак, цей засіб може застосовуватись і для реалізації історичної перспективи як прогностичного засобу пізнання. У такій модифікації метод поколінь має великі можливості для застосування у галузі психології організацій, політичній психології, соціальній психології та соціології з метою здійснення змістового прогнозу щодо динаміки та розвитку суспільних явищ. Цікавим та перспективним постає співвідносний аналіз індивідуального потенціалу людини та культурно-історичного потенціалу покоління, до якого вона належить. Такий тип аналізу може постати основою для побудови карт-прогнозу “індивідуальної історії” окремої особистості у контексті культурно-історичного простору буттєвої активності покоління.

Третя ілюстрація. З позицій онтологічно орієнтованого підходу запропоноване тлумачення одного із найбільш цікавих і змістових у плані розкриття потенційних і актуальних ознак буття людини явища - психологічного феномену стану. Стан є по суті згорнутим у визначеній одиниці часу (хвилина, час, день, тиждень, місяць, рік і т.д.) переживанням людиною сутності свого буття через призму того, що (або хто) зробило це переживання актуальним. Переживання розуміється тут не як якась емоційно-почуттєва реакція, нехай навіть генералізована у своєму вираженні й прояві. Переживання є “про-живання, що відбувається” людиною якогось моменту власного життя у співставленні його (моменту) сутності з уявленням про сутність життя в цілому, її перспективами, її змістом. Рівень сутностей у даному проживанні обумовлює глибину переживання і його конструктивну, або ж деструктивну, потенційну міць.

Розгортання змісту переживання, що обумовило той або інший стан людини, є таке проживання всіх (внутрішніх і зовнішніх) елементів ситуації, що викликала переживання, у результаті якого людина наближається до їхнього усвідомлення, і тим самим іде “з-під влади стану, що полонив і поневолив”. Коли відбудеться шукане й бажане розгортання, коли нарешті зрозумілою і доступною стає сутність того, що породило даний стан, тільки тоді наступає настільки необхідне “відживання стану”. Відживання стану, завершене про-живання стану - це подолання сили, що тисне на “спонукача” даного стану. Відповідаючи на питання про те, чи завжди відбувається, наступає відживання стану, можна “ствердно відповісти: немає, не завжди”. Деякі стани людини переходять у процес, що постійно триває, гострота котрого істотно зменшилася в порівнянні з піковим його рівнем, проте наявність не зникаючого “болючого фона” свідчить про “невіджитість” даного стану. Часом людина цілеспрямовано не розстається з цим фоном, так чи інакше підкріпляючи його і, тим самим, продовжуючи.

Розмаїтість станів, що випадає (і вдається) переживати людині, є настільки великим, що здається неможливим хоч якось впорядкувати й узагальнити усю цю зовнішню і внутрішню багатоманітність відчувань і діянь, що спонукають і супроводжують розгортання стану навіть визначеного і встановленого типу. Так можна говорити про стани реальні і ірраціональні. Можна говорити про стани випадкові й закономірні, бажані й не бажані, що усвідомлюються і не усвідомлюються, зрозумілі й незрозуміліх. Як особливий вид станів можна виокремити стани трансцендентальні, медитативні і т.д.

Класифікуючи і систематизуючи станиа, відомі й доступні людині, можна говорити про три групи станів: 1 - стани функціональні, що супроводжують реально-практичні прояви індивідуальної природи людини в різноманітних діяльних, пізнавальних, споглядальних і ін. ситуаціях її життєдіяння; 2 - стани екзистенціальні, що супроводжують форми активності людини, пов'язані з осмисленням, рефлексуванням, розумінням нею реальності, а також “прихованого” змісту й сутності її буття, засобу існування, стилю життєдіяння і т.д.; 3 - стани онтичні, сутнісні, суть власне виявлення індивідуальної природи “Я” людини. Як правило, це - полярні, протилежні за спрямованістю й змістовою наповненістю стани. Ці стани можна назвати полюсними, оскільки вони позначають полюси сутнісної вібрації, динаміки, власне існування емоційно-почуттєвого і змістовно-значеннєвого контекстів буття людини. Полярність і полюсність задають визначені параметри простору, у якому розгортається “людська індивідуальність”. Ці параметри мають змістові і динамічні характеристики.

Змістові характеристики онтичних станів дають можливість назвати полярні стани, що задають “вектори” прямування в даному просторі - просторі сутнісного розгортання індивідуально-неповторних особливостей глибинного характеру. Полярні стани - суть полюсні, протилежні, разноспрямовані. Ці стани відрізняються “максимальною насиченістю” за знаком, проявленням, сутнісною “виявленістю”, виразністю індивідуальної природи “Я” людини. Це стани, знак яких і співвідносної схильності на шкалі “потенціалу станів” визначають амплітуду можливостей людини і її спроможностей почувати, переживати, власне перебувати у взаємодії з іншим.

Динамічні характеристики онтичних станів дають можливість позначити, актуалізувати характер руху, тенденції руху в даному просторі. Те, де перебуває людина в просторі можливих станів між полюсами; те, що вибирає людина у величезній кількості можливих сентенцій з елементів почуттів, емоцій і устремлінь до Іншого (як предмету переживання, що народжується ,); а також те, як утілює, реалізує обрану “лінію відчування і переживання”. Запропоновано типологію вихідних станів, у змістовому порсторі яких відбувається розгортання всєї палітри станів життєдіяння особистості. Полярними, полюсними станами, сутнісними для буття людини визначені: любов, розпач, страждання, радість.

Можливо говорити про побудову типології потенціалу індивідуального покликання або призначення людини почувати або переживати виходячи з якісного позначення властивого йому типу переживання або відчування в системі домінантних станів. У такий спосіб виокремлено чотири основні й позначити множину можливих типів домінування “полярних станів” людини: 1 - радість - любов; 2 - любов - страждання; 3 - страждання - розпач; 4 - розпач - радість. Кожна конкретна людина схильна (або тяжіє) до того або іншого типу за принципом домінування діади полярних станів. Так, наприклад, існує тип людей, що усю систему відношень і діянь у світі вибудовують із діади “радість - любов”, віднаходячи саме в ній інтенції до існування, наповнюю саме цим змістом усе різноманіття форм власних життєпроявів, урівноважуючи саме цією якістю всі перипетії як світу зовнішнього, так і світу внутрішнього.

Аналіз і діагностика типу домінування “полярних станів” (1), а також “логік” руху в системі полярних станів (2), властивих людині і реалізованих їм, дозволять виявити (в ситуації психологічного консультування, психотерапевтичної роботи тощо) основні суперечності та протиріччя в розгортанні потенціалу переживання, потенціалу “перебування в станах”, властивого конкретній людині. Це дозволяє, по-перше, забезпечити адекватну кваліфікацію наявного, існуючого в конкретний момент стану особистості; по-друге, це дає можливість здійснення “історичного, часового зрізу” стосовно динаміки даного стану особистості, що розгортається, а значить - буттює, існує, триває, змінюючись.

У висновках підбито підсумки дисертаційного дослідження. Зазначено, що у дисертації здійснено комплексне психологічне дослідження проблеми потенціалу індивідуального буття людини: від історико-психологічного й історико-культурного до конкретно-наукового аналізу емпіричних проявів потенціальних ознак індивідуального буття людини; побудовано психологічну теорію потенціалу індивідуального буття людини; розроблено засади та методи емпіричного дослідження потенціальних проявів життєдіяння людини у процесі творення світу і власного „Я”.

ВИСНОВКИ

1. Проблема методологічної кризи в сучасному науковому знанні загалом і в психології зокрема є явищем антиномічним за змістом та умовами динамічного її розгортання в просторі та часі історичного поступу наукового знання загалом, та психологічного - зокрема. Як свідчить історико-критичний аналіз, явище пізнавальної (або методологічної) кризи є досить умовним, оскільки його причини носять здебільшого суб'єктивний і локальний характер, а наукове знання володіє достатньою кількістю засобів як для подолання кризових явищ пізнавального характеру, так і для запобігання виникненню подібних явищ. Пояснювальними моделями кризових ситуацій у пізнавальній сфері науки є: 1 - “Ієрархічна модель культурно-історичних пізнавальних криз”, згідно з якою кожна історична епоха від початку культурогенезу має характерний саме для неї “домінантний тип пізнавальної кризи”, який зумовлював вияв інших, „локальних” по відношенню до рівня його впливу, типів пізнавальних криз; 2 - “Модель знарядь пізнавальної кризи” - представлена руйнівними для наукового пізнавального простору елементами, що сприяють “розмиванню” змістових ознак наукового знання. Врахування умов та ознак розгортання пізнавальної кризи дозволить здійснювати запобіжні дії в системі заходів наукового (чи суспільного) менеджменту з метою гармонізації кризових явищ у психологічному науковому пізнанні.

2. Методологічний простір сучасної психологічної науки є багатоманітним та різнорідним, що дозволяє долати прояви „ідеологічної кризи” (актуальної для ХХ і ХХІ століть) в межах однієї науки. Дієвим засобом запобігання появі “екстрадиційних” кризових явищ у психологічному науковому знанні є встановлення так званого “методологічного ладу”, що дає змогу гармонізувати систему основних пізнавальних конструктів і тенденцій їх розвитку. Умовою запровадження принципів “гармонійного улаштування” в методологічному просторі психологічної науки є відтворення системи провідних пізнавальних функцій, які повинна виконувати та чи інша методологія в межах загального методологічного простору. Засадничу роль тут має виконувати онтологія як “перша” філософія і “перша” (найбільш загальна) методологія, пізнавальний „поза-кризовий” досвід якої може бути корисним не лише у пізнанні потенціальних явищ світу загалом та потенціалу індивідуального буття людини зокрема, а й у процесі гармонізації взаємозв'язків між різними типами методологій у межах єдиного наукового знання.

3. Онтологічно орієнтований підхід у дослідженні та тлумаченні психологічних явищ різного змістового рівня - суспільно-історичного, соціально-політичного, індивідуально-психологічного та ін. - забезпечує вимогу “багаторівневого та багатомірного” пізнання явищ, обраних предметом уваги у кожному конкретному випадку. З огляду на досить високий рівень абстрагованості вихідних категорій (буття, сутнє, існування, світ тощо), в межах яких здійснюється пізнання тих чи інших явищ, онтологічно орієнтований підхід дозволяє здійснювати змістовий аналіз і узагальнення явищ різнорівневих і різноспрямованих: від найбільш абстрактних - до найбільш конкретних; в цьому постає універсальність пізнавальних можливостей даного підходу. Застосування онтологічно-орієнтованого підходу дозволяє виявляти основні складові досліджуваного явища на тому чи іншому рівні його існування, проте це не вичерпує можливостей подальшого застосування його вже на іншому (більш чи менш узагальненому) рівні аналізу, що свідчить про достатньо високу полі-функціональність даного підходу.

4. Онтологічно орієнтований підхід у тлумаченні ознак потенціальності індивідуального буття людини постає тією методологічною засадою, яка дозволяє: визначити онтологічну природу потенціальності індивідуального буття; встановити сутнісні, глибинні умови її виявлення та розгортання; визначити сутнісні рівні прояву потенціальних ознак буття людини з метою їх змістової кваліфікації та прогнозування можливості дієвого впливу. Онтологія потенціалу індивідуального буття людини вказує на такі сутнісні його ознаки: 1) для людського способу існування властивою є закономірність того, що сутнє постає “позитивною можливістю” для буття людини; 2) сутнісні ознаки власне людського способу існування набуваються людиною протягом всього життя і не дані їй у закінченому вигляді від народження; 3) буття людини як специфічний спосіб існування сутнього визначається двома основними формами спричинювання - спричинювання іншим (а) і самоспричинювання (б), яке постає домінантним для людини способом обумовлювання ознак і умов її розвитку; 4) рушійною силою саморозвитку людини є самопізнання як провідний засіб осягнення людиною сутності свого буття; 5) для людського способу існування є характерним ряд специфічних ознак - відношення спорідненості, моральності, креативності, духовності, що складають своєрідну ознаку “людяності” і розгортаються у двох змістових напрямах - “інтенціональному” і “потенціальному”.

5. Змістова кваліфікація культурно-історичних форм і визначень потенціальності людського буття повинна здійснюватись через дослідження основних способів пізнання і перетворення світу, що були створені людством протягом всієї історії його існування, до яких відносять: міф, філософію, релігію, мистецтво, науку, реально-практичну діяльність. По відношенню до потенціальних можливостей людини кожний із способів пізнання та перетворення світу актуалізував одну з двох тенденцій: 1 - тенденція до “згортання”, “стримування” потенціальних можливостей людини, “обмеження” їх рамками встановлених правил, норм діяння; 2 - тенденція до “розгортання”, „вивільнення” потенціальних можливостей людини, що підкріплювалася створенням відповідних для цього умов.

6. Міфологічний та релігійний способи осягнення світу передусім спрямовані на “згортання” потенціальних можливостей людини, обмеження їх рамками табу, стереотипів, ритуальних діянь тощо. Стереотипізація та ритуалізація (в релігійному також - догматизація) постають у міфі та релігії як провідні засоби “стримування” потенційних ознак людського буття - як індивідуального, так і суспільного. Проте в релігійному способі життєдіяння можна виокремити елементи ритуальної практики, що створювали умови для певної “актуалізації” потенційних можливостей людини: “сакралізація”, “молитовне посередництво”, “сповідальне слово” як провідний елемент критичної рефлексії. Філософський спосіб осягнення світу, передусім у його онтологічній спрямованості та зорієнтованості, є історично першим з тих, що спрямований на забезпечення “розгортання” потенціальних ознак людини. Цей спосіб осягнення світу виникає в епоху Античності, проте й досі не складає домінантної позиції щодо “сприяння актуалізації” індивідуальної природи “Я” людини. У філософствуванні можна виокремити три основні спрямування щодо визначення природи потенціалу індивідуального буття людини: суспільно-орієнтований, індивідуально-орієнтований та онтологічно-орієнтований. Загалом філософський спосіб осягнення світу реалізує обидві тенденції щодо потенціальності індивідуального буття - спрямовані як до її “згортання” чи “стримування”, так і до її “розгортання” та “вивільнення”. Онтологічний вимір у визначенні потенціалу індивідуального буття людини може реалізуватись із застосуванням змістових дефініцій, до яких передусім належать: “потенціальність - інтенціональність”; “потенціальність - субстанціальність”; “потенціальність - акциденціальність” та ін. Вказані дефініції побудовані за принципом антиномічності, що є характерним і для міфологічного, і для релігійного, і для філософського способів осягнення світу.