Психолого-педагогічні основи ресоціалізації депривованих підлітків

3. Особлива складність функціонування психічного світу підлітків в умовах відсутності родинно-сімейної взаємодії і тиску різновидових обмежень (соціальна, сімейна, закладова, комунікативна, гендерна, матеріальна та інші депривації) є причиною того, що найтиповішу симптоматику їхньої екзистенції складає перманентне відчуття соціального аутсайдерства й особистісної непотрібності, знехтуваності, самотності тощо. Вихованці інтернатних закладів через показники: „занедбаність”, „знехтуваність”, „високий рівень суб'єктивного відчуття самотності”, „міжособистісна тривожність”, „самооцінна тривожність”, „високий рівень невротизації” тощо демонструють тривожно-депресивний модус самоусвідомлення, апелюють про нестачу уваги до себе, брак турботи, самотність, непотрібність, меншовартість та інші негативні й гальмівні фактори свого розвитку, зокрема пасивність у самоактуалізаційних тенденціях.

Депривованим підліткам притаманні насамперед проблеми у сферах комунікативно-перцептивного спілкування, самосприймання й самоакцептації, нервово-психічної врівноваженості тощо. Найскладніший стан справ зауважено у вихованців спецінтернатів і досліджуваних з пенітенціарного закладу - виховної колонії.

У третьому розділі „Психолого-педагогічні засади ресоціалізації депривованих підлітків” проаналізовано головні структурні засади і компоненти ресоціалізації (самовизначення, соціально-психологічна адаптація, абсорбція, позитивна самоакцептація, самоактуалізація) та специфіку її задіяння в освітніх закладах інтернатного типу.

Ресоціалізація є максимально інтеграційним процесом, тому принцип цілісності, який передбачає системний, комплексний, узгоджений характер професійної діяльності щодо депривованих дітей, має враховувати синтетичне поєднання різнотипних (реактиваційних, реабілітаційних, рекреаційних, реедукаційних та ін.) професійних функцій і компонентів фахової діяльності вихователів, учителів, практикуючих психологів, соціальних педагогів.

Депривований підліток потребує подолання психотравмуючих функціональних станів, спричинених тиском різноманітних деприваційних синдромів, і застосування ресоціалізаційних засобів у напрямку власної реадаптації, абсорбції, позитивної самоакцептації тощо. Ресоціалізація відбувається як на діяльнісно-комунікативному, так і на рівні самоусвідомлення, у вигляді своєрідного „перекодування” в нові соціально-психологічні реалії, умови й норми. Ресоціалізація депривованих підлітків супроводжується доланням негативних стереотипів та упереджень, демістифікацією уявлень про соціальне аутсайдерство особи, яка ресоціалізується, зняттям у неї фрустраційних станів, соціального аутизму, самотності, замкнутості й інших дискомфортних почуттів.

Особистісне самовизначення є своєрідним системостворюючим чинником, який забезпечує депривованому підліткові перехід від статусно-рольової позиції суб'єкта, якого піддають соціо-психореабілітаційним впливам, до усвідомлення власної екзистенційної цінності та спроможності до самокерованої діяльності з метою набуття нових соціально поціновуваних рис.

Повноцінна ресоціалізація як соціально-психологічна адаптація потребує таких цілеспрямованих дій, унаслідок яких у депривованих підлітків формується психологічна готовність жити в нових умовах та забезпечується якомога безболісніше входження в нове соціальне середовище. Складний процес реадаптації як пристосування до умов нормального життєіснування в пересічному соціально-культурному середовищі потребує активізації всіх особистісних потенціалів і можливостей підлітка-реадаптанта, насамперед стимуляції спонукально-мотиваційних компонентів і регулятивно-вольових зусиль.

Для успішної ресоціалізації важливу роль відіграє врахування соціально-психологічної та індивідуально-особистісної специфіки абсорбції як складової повномірної інтеграції депривованих підлітків у нове соціокультурне середовище. Становлення і функціонування самоакцептації в депривованих підлітків відбувається складно й неоднозначно та зумовлює перепади в модусі самосвідомості. В умовах депривації загальне самоприйняття дітей здебільшого формується як різномірне відчуття особистісної знехтуваності, занедбаності й аутсайдерства. Усталення в депривованих підлітків завдяки ресоціалізації та гетерохронним змінам розгалуженої системи модальностей позитивного самоприйняття покращує їхні мотиваційні настановлення на просоціальність і збагачує розвиток усієї самосвідомості.

У депривованих підлітків потрібно формувати такі риси, як особистісна креативність, індивідуальна адаптивність, соціальна мобільність, здатність до перетворень тощо. Усвідомлення ними ресоціалізаційних змін, орієнтація в системі кожного різновиду діяльності, спрямованої на нейтралізацію нашарувань попереднього деприваційного режиму спричиняють опанування новими варіантами самоствердження та розширення діяльнісних потенціалів самоактуалізації. Завдяки ресоціалізації у сфері спілкування депривованих підлітків відбувається розширення системи взаємин, насичення і збагачення новим змістом комунікативно-перцептивних знань про інших людей та постійне вироблення навичок проактивної взаємодії, що дозволить самореалізуватися на рівні повноправного учасника суб'єкт-суб'єктної міжособистісної парадигми взаємин. Утвердження в поведінці депривованих підлітків самоактуалізаційних тенденцій має позитивний ресоціалізаційний ефект, що проявляється насамперед у сфері базального самоусвідомлення (зміни в Я-концепції, усталення основних складових нового образу Я, набуття і модифікація нових власних соціальних ролей, позитивні зміни (підвищення) статусу, відчуття афіляційної приналежності і власної значущості тощо).

Процес ресоціалізації депривованого підлітка має враховувати наявність двох взаємозумовлених етапів: адаптаційного як пристосування дитини до нових видозмінених просоціальних недепривуючих реалій та інтеріоризаційного як засвоєння нею знань, норм, вартостей певної спільноти, які повинні стати складовими її самосвідомості. Тоді самоактуалізаційна готовність на рівні трьох основних сфер (діяльність, спілкування, самосвідомість) може відбутись як реальний шлях до ресоціалізації.

Основою ресоціалізації є задіяння системи розвивальних виховних впливів з метою психолого-педагогічної реабілітації депривованих підлітків та для надання їм різнобічної допомоги у здобутті нових сенсів життя через активацію саморегуляції, самовизначення й саморозвитку. Ресоціалізація є синтезом інноваційних технологій, що впроваджуються на інституційному рівні (модернізація навчально-виховних закладів закритого типу, їхнє поступове скорочення та перепрофілювання за основним принципом - зменшення режимно-деприваційних обмежень) та на особистісному (підвищення кваліфікації персоналу, культивування гуманістичних перцептивно-емпатійних взаємин з вихованцями тощо).

Крізь призму генетичної психології в наших теоретико-емпіричних підходах до ресоціалізації превалюють змістово-функціональні засади й параметри нормогенезу, згідно з якими експериментально-генетичний метод, моделювання, ампліфікація є потужними засобами психологічного вивчення й оптимізації розвитку особистості підлітка, зокрема у здобутті ним нових сенсів життя через активацію саморегуляції, самовизначення, саморозвитку й самоактуалізації.

Четвертий розділ „Психологічне вивчення ресоціалізації депривованих підлітків” розкриває процедурно-методичну організацію й результати емпіричного крос-культурного дослідження (за порівняльною віссю „Україна-Польща-Німеччина”), змістово-функціональну сутність медіально-рефлексійного тренінгу в системі соціо-психореадаптації депривованих підлітків, перебіг і результати формувального експерименту, зокрема психореабілітаційної роботи з вихованцями-суїцидентами пенітенціарного закладу, психолого-педагогічні засади ресоціалізації особистості депривованого підлітка.

Вважаємо, що застосування крос-культурної парадигматики забезпечує досить цілісне уявлення про основні концептуальні виміри проблеми депривації та ресоціалізації, а методи крос-культурного дослідження відповідають підвищеним вимогам інформаційної оперативності психологів і соціальних педагогів у роботі з депривовании підлітками, які потребують ресоціалізаційного впливу. Актуальність проблематики спричинена нагальною потребою надання ефективної психологічної допомоги депривованим підліткам з урахуванням соціально-психологічних особливостей їхнього навчання і виховання у різнотипних освітніх системах і закладах. У ракурсі крос-культурного порівняння доречно вести мову про різні умови особистісної екзистенції депривованих дітей економічного, матеріального, побутового та етноментального характеру.

З метою встановлення основних інтегративних теоретико-емпіричних ліній ефективної ресоціалізації депривованих підлітків нами було проведено крос-культурне дослідження за принципом міжетнічного регіонального порівняння (Україна - Польща - Німеччина; Галичина - Підкарпатське воєводство - Тюрінгія). Вибірку дослідження склали 364 депривовані підлітки з українських (n=125), польських (n=116) та німецьких (n=123) інтернатних закладів.

Психодіагностичний інструментарій крос-культурного дослідження склала батарея методик: „Тест самоакцептації підлітків” (М. Алексєєва, О. Насонова), „Методика діагностики рівня суб'єктивного відчуття самотності” (Д. Рассел, М. Фергюсон), „Методика вивчення потреби в спілкуванні” (Ю. Орлов), „Методика вивчення потреби в досягненнях” (Ю. Орлов, В. Шкуркін, Л. Орлова), „Методика експрес-діагностики неврозу” (К. Хек, Х. Хесс), „Методика діагностики рівня невротизації” (Л. Вассерман), „Шкала самооцінки мотивації схвалення” (Д. Марлоу, Д. Краун). Рівень тривожності як типовий стан вихованців інтернатів у всіх групах досліджуваних визначався нами за допомогою: „Шкали тривожності” (А. Прихожан), „Методики діагностики рівня шкільної тривожності” (М. Філіпс), „Методики діагностики особистісної тривожності” (Ч. Спілбергер), „Методики вимірювання рівня тривожності” (Дж. Тейлор).

Порівняльний аналіз отриманих результатів відображено у табл.1; 2; 3.

Таблиця 1

Результати виконання експериментальних завдань українськими і польськими підлітками

Таблиця 2

Результати виконання експериментальних завдань українськими і німецькими підлітками

Таблиця 3

Результати виконання експериментальних завдань польськими і німецькими підлітками

Рівень значущості визначався за t-критерієм Ст'юдента для порівняння середніх арифметичних незалежних вибірок.

Насамперед ми звернули увагу на якісну інтерпретацію тих показників, в яких спостерігалися найбільші й найістотніші статистично значущі відмінності між результатами досліджуваних обох груп.

Загалом, порівняльний аналіз результатів крос-культурного дослідження дав підстави для таких узагальнень:

1. Найважливішою детермінантою особистісного розвитку підлітків з різноетнічних вибірок (українська, польська, німецька) - вихованців інтернатних закладів є режим різновидової депривації, який істотно ускладнює перебіг їхнього онто- й соціогенезу. Відсутність родинно-сімейної опіки й тепла (сімейна депривація), партнерського й адекватного статусно-рольового спілкування (комунікативна депривація) в умовах інтернату (закладова депривація) негативно впливають на психоемоційні стани дітей, які загалом на тлі підвищеного рівня тривожності гостро й болісно переживають суб'єктивне почуття самотності, занедбаності і знехтуваності.

2. Спільними психологічними тенденціями вихованців інтернатів з усіх трьох освітніх систем є зумовленість їхніх поведінкових моделей режимом різновидових обмежень, наприклад, загалом підлітки проявили майже одинаковий рівень невротизації, дуже подібний середній рівень мотивації схвалення (і брехливості) (за результатами „Шкали самооцінки мотивації схвалення” (Д. Марлоу, Д. Крауна)), їм усім властивий загальний високий рівень відчуття самотності (більша половина переживає тривожно-афіліаційні проблеми), в них низький страх ситуації перевірки знань і водночас дуже слабка фізіологічна опірність стресові (понад 80 % у всіх вибірках) тощо.

3. За багатьма показниками українські і польські досліджувані демонструють подібні результати, зокрема їм притаманний майже однаковий дуже високий рівень тривожності, схильність до неврозу, високий рівень відчуття самотності й загальний високий рівень потреби в спілкуванні. Дещо відмінні показники проявили досліджувані підлітки з німецьких інтернатних закладів, зокрема в них порівняно з українськими й польськими однолітками значно нижчий дуже високий рівень тривожності (відповідним чином серед німецьких дітей майже втричі більше представників з низьким рівнем тривожності), суттєво нижчий рівень схильності до неврозу, нижчий рівень відчуття самотності, майже вдвічі нижча потреба у спілкуванні, а також найнижчий прояв показників мотивації схвалення (і брехливості).

4. Відчуття турботи (показник „опіка”), а також прийняття характеру як вікова ознака і свідчення розвитку основного психічного новоутворення - почуття дорослості в українських вихованців значно нижчі, ніж у польських однолітків. Водночас і в одних, і в інших зауважено високий рівень міжособистісної тривожності і прояв таких закладово-деприваційних показників, як „занедбаність”, „надмірна вимогливість”, „поведінка” тощо. Для німецьких і польських підлітків важливе значення мають прийняття зовнішності й загальна самоакцептація (а звідси й самооцінна тривожність), які в українських підлітків майже не проявилися.

Загальною тенденцією в усіх етновибірках виокремився негативний вплив режиму депривації, що, на наш погляд, зумовлено особливостями кризового соціально-статусного, вікового і психофізичного розвитку депривованих підлітків з інтернатних установ, яким притаманна така симптоматика, як: соціальне аутсайдерство, нагальна потреба гіперкомпенсації відсутніх нуклеарно-сімейних відносин, незрілість і мозаїчність особистісних рис, стійка дезадаптація і комплекс інших супутних девіацій, що мотивують і детермінують їхній соціо- й онтогенез.

На нашу думку, в системі ресоціалізації серед різноманітних методів активного повернення депривованої особистості до нормативного устрою суспільства одним з найрезультативніших є медіально-рефлексійний тренінговий підхід. ресоціалізація депривований соціогенез підліток

Головною сутнісно-функціональною ознакою медіально-рефлексійного тренінгу є спеціально організована посередницько-примирювальна діяльність, що полягає в оптимізації за участю третьої сторони процесу пошуку конфліктуючими сторонами вирішення проблеми, яке дозволило б припинити конфлікт і гармонізувати подальший перебіг мирного розвитку і співіснування. Тобто медіацію насамперед потрібно розуміти як процес цілеспрямованого посередницького втручання, що просуває конфлікт між особистістю підлітка й режимом депривації в напрямку його вирішення.

Мета тренінгу. Медіально-рефлексійна природа тренінгу дозволяє депривованим дітям через посередницьке вирішення конфліктів вивільнитися від ізоляціоністського минулого й набути завдяки психореабілітаційним впливам з боку акцептуючого суспільства якісної рефлексії нових просоціальних віддзеркалених „поглядів на себе”.

Методологія. Теоретико-методологічним підґрунтям розробленого нами медіально-рефлексійного тренінгу послужили праці О. Бондаренка, Г. Вачкова, І. Ващенко, Л. Карамушки, Д. О'Конора, Г. Ложкіна, С. Максименка, Н. Максимової, М. Пірен, К. Рудестама, Д. Сеймура, В. Семиченко, Т. Третьяченко, Ю. Швалба, І. Ялома, Т. Яценко та ін. У процесі створення структурного психотехнічного каркасу медіально-рефлексійного тренінгу враховувались окремі положення моделі культурного научіння R. Brislin, який запропонував п'ять програмних напрямків: 1) тренінг самосвідомості; 2) когнітивний тренінг; 3) тренінг атрибуції; 4) поведінковий тренінг; 5) навчання практичним навичкам. За методологічною ознакою медіально-рефлексійний тренінг належить до класу психорегулятивних систем, що побудовані на принципі „самокерованої діяльності”. Це положення чи не найкраще засвідчує єдність з основними принципами генетичної психології, згідно з концептуальними положеннями якої генеза, розвиток можливі насамперед як „саморух“ особистості. Ключовою ознакою задіяного нами медіально-рефлексійного підходу було те, що кожна зустріч сторін закінчувалася хай невеликим, але просуванням вперед, тобто спрацьовував принцип генетичної психології - поступовість, нерівномірність, гетерохронність і стрибкоподібність психічного розвитку особистості. Маючи в основі профілактично-корекційну природу, медіум-тренінг у віковічній діаді „допомога - репресія” обирає спосіб примирення, який передбачає обережне, поступове, виважене повернення депривованої особистості до існуючих соціокультурних норм і засад.

Діяльнісна семантика медіально-рефлексійного тренінгу передбачає: різновекторність зусиль - спрямування ресоціалізаційного процесу на різні сфери життєдіяльності депривованої дитини; партнерство - багатопланове залучення підлітка, який ресоціалізується, до власного психологічного й особистісно-статусного відновлення; градуйованість і поступальність - створення „перехідних щаблів” упродовж процесу ресоціалізування та ін. Успішне посередництво як поступове обопільне досягнення згоди відбувається поетапно й зумовлює набуття всіма учасниками тренінгу взаємної рефлексії, певної єдності ресоціалізаційних інтересів, що з часом призводить до збільшення взаємодовіри і взаємодопомоги, зокрема в напрямку спільного пошуку збалансованого вирішення суперечливих питань деприваційного минулого. До того ж механізм посередництва полягає в тому, що наявність третього, стороннього учасника дозволяє перенести на нього як на посередника частину непродуктивних моментів конфлікту, емоційної напруги, зняти неприязнь конфліктуючих сторін та уникнути ригідно-поведінкових моделей поведінки і надмірних комунікативних фільтрів під час спілкування.

Принципи. Медіально-рефлексійний тренінг вибудовувався з дотриманням і здійсненням експериментатором на різних етапах роботи таких основних психотренінгових принципів: моделювання, новизни, дослідницький, зворотнього зв'язку, діагностики, цілеспрямованості, активності, довіри і конфіденційності, „тут і зараз”, персоніфікації, експлікації почуттів та ін.

Методи. Медіально-рефлексійний тренінг є стрижневим утворенням цілого методичного комплексу, змістовими компонентами якого є: тематична бесіда, лекція-семінар, психокорекційні ігри, психодраматичні ігри та вправи, групова дискусія, інтроспекція, брейн-штормінг, фокус-група, релаксація, психогімнастика, аутотренінг, допоміжні методи арт-терапії тощо. В умовах медіально-рефлексійного тренінгу, що перебігає в атмосфері відповідальної та відвертої взаємодії, використання комунікативно-перцептивних засобів, інтерактивних вправ, ігор та інших дієвих форм самовираження, відбувається становлення та розвиток таких важливих рис депривованої особистості, як комунікативність, рефлексивність, спонтанність, креативність, відповідальність, емпатійність, самокритичність тощо.

Структура тренінгу. Загалом, структурна організація тренінгу складається з таких основних фаз: 1) вступ (організаційні пілотажно-біографічні аспекти); 2) ціннісні тезауруси, погляди й настановлення сторін (наприклад, депривована особистість - медіатор-психолог - просоціальна рецептивна система (нова прийомна сім'я тощо)); 3) висвітлення власних побажань і очікувань усіх учасників; 4) вирішення проблеми (збір і розвиток шляхів вирішення); 5) перехід до практичних дій; 6) підведення підсумків.

Основні технологічні етапи медіально-рефлексійного тренінгу охоплюють: 1) аналіз ситуації та взаємин (первинна рефлексія); 2) визначення проблеми (конгітивна рефлексія); 3) розігрів (зняття загальнопсихологічних бар'єрів); 4) зняття перешкод (емоційно-когнітивних бар'єрів); 5) пошук шляхів і способів прийняття рішення (консенсусно-рефлексійні вправи); 6) ухвала рішення; 7) укладення угоди; 8) прояснення та інтерпретація ситуації, підведення підсумків.

Організаційні основи проведення медіально-рефлексійного тренінгу:

Комплектування груп - учасниками Т-групи біли діти підліткового віку з різновидовим та різнотривалим деприваційним досвідом. Чисельність групи - найоптимальнішими за кількісними параметрами були групи з 8-12 осіб. Віковий і статевий склад - Т-групи комплектувалися з дітей одного віку (+1-1,5 року) здебільшого статево гетерогенної підліткової популяції (за винятком маскулінної гомогенності вихованців пенітенціарного закладу). Психологічний склад. Програма медіально-рефлексійного тренінгу модифікувалася в залежності від домінуючої деприваційної специфіки членів Т-групи (наприклад, діти зі спеціальної школи-інтернату зі зниженим слухом; підлітки-колоністи із суїцидальним досвідом тощо), тобто відповідним чином розширювалися і певні блоки тренінгу. Режим роботи групи - організаційно тренінгові заняття перебігали в „пом'якшеному” режимі, тобто під час роботи групи ніхто з учасників не мав права її покинути, однак неістотні запізнення чи некатегоричні відмови жорстко не оцінювалися. Групова динаміка врахувавала такі базові елементи: мета групи, норми групи, структура групи і проблема лідерства, згуртованість групи, фази розвитку групи. Загальна тривалість медіально-рефлексійного тренінгу - 260 год.

Результати тренінгу. Культивований упродовж тренінгу розвиток самоусвідомлення призводить до оптимізації в депривованих підлітків механізмів рефлексії, інтроспекції, самоаналізу, постійного внітрішнього діалогу тощо. Внаслідок розгортання когнітивних компонентів самоусвідомлення для підлітків усе більшої актуальності і значення набувають рефлексивні механізми, розвиток яких у найближчій перспективі дозволяє забезпечити свідоме, активне, творче життя. Тренінг сприяє створенню умов для розвитку спроможності до поглибленого самопізнання, розширення горизонтів просоціального самоусвідомлення, адже впродовж кожного заняття всі учасники мали змогу зосередитися на вирішенні складних питаннях адаптації, самоприйняття, саморозкриття тощо.

В умовах медіально-рефлексійного тренінгу відбувається становлення та розвиток таких важливих якостей особистості депривованого підлітка, як комунікативність, рефлексивність, спонтанність, креативність, відповідальність, емпатійність, самокритичність тощо.

Корекційно-терапевтичні можливості медіально-рефлексійного тренінгу сприяють наданню психологічної допомоги депривованому підліткові, насамперед досягненню адекватної самоакцептації та самооцінки; усвідомленню причин фрустрації, пригніченості та їх подолання; реставрації адаптивності; зміні ієрархії в системі цінностей і домагань; створенні ситуації антинавіювання; формуванні самоповаги й почуття гідності; набутті навичок повноцінного спілкування в новому недепривуючому довкіллі. Водночас тренінг сприяє корекції ставлення до життя за умови отримання навичок вольового рішучого вибору і прийняття рішення; мобілізації та самоорганізації; досягненню стійкості до неприємностей, загроз, конфліктів; оптимістичного ставлення до реальності, подолання труднощів і перешкод.

У психологічному плані метою медіально-рефлексійного тренінгу є реабілітація клієнта у власному сприйнятті, думках, почуттях; позитивне прийняття ресоціалізованим підлітком нових умов життя; реставрація гідності й оптимізму; вироблення власних життєстверджувальних у новому довкіллі стратегій і тактик; позбавлення дискомфортних і деструктивних ознак деприваційного синдрому тощо. Тренінг дає змогу депривованій особистості розкрити потенціали і перспективи розвитку в новій недепривованій ситуації життєдіяльності, тобто стимулює соціо-психореабілітаційний шлях до саморозвитку і самоактуалізації.

Вибірку формувального експерименту склали депривовані підлітки зі школи-інтернату (n=127; експериментальна група - 62 особи; контрольна група - 65 осіб). З експериментальною групою відбувалося проведення форму-вального експерименту, основою якого був медіально-рефлексійний тренінг як розгалужена система навчально-тренувальних занять, спрямованих на формування у депривованих підлітків комунікативної активності, просоціальної адаптивності, здатності до саморозуміння, саморегуляції, самоприйняття й зорієнтованої на розвиток пізнавальних інтересів, потребово-мотиваційної сфери тощо як психологічних передумов до самоактуалізації.

Результати формувального експерименту підтверджують, що виявлені негативні психометричні показники в депривованих підлітків не є нездоланними перепонами на шляху до вирішення ними численних перепон і „закладових нашарувань” та реадаптації до акцептуючого соціуму через механізми позитивної самоакцептації та самоактуалізації. Отримані результати, зокрема, про рівні прагнення до самоактуалізації, досліджуваних експериментальної та контрольної груп за результатами методики САМОАЛ (адаптація Н. Каліною опитувальника РОІ (Personal Orientation Inventory by Everett Shostrom) відображені в табл. 4.

Таблиця 4

Рівні прагнення до самоактуалізації досліджуваних експериментальної та контрольної груп

Окрім того, проаналізувавши зміни в соціально-психологічних настановленнях і поведінкових тактиках і стратегіях досліджуваних експериментальної та контрольної груп, можна констатувати певну специфічність, яка полягає в тому, що тенденція зниження рівнів різновидової тривожності, підвищення позитивної самоакцептації та рівня домагань більше виражена в респондентів експериментальної групи. Це наочно засвідчує позитивну динаміку в особистісному ресоціалізаційному самовизначенні й самоствердженні підлітків експериментальної групи в нових недепривуючих і розвивальних умовах.

Істотне збільшення потреби в досягненні в експериментальній групі, можна пояснити, з одного боку, повнішою реалізацією своїх здатностей і спроможностей у багатоплановій ресоціалізаційній діяльності та, як наслідок цього - збільшення прагнення до успіху, з іншого боку - досягненням успіху в тій чи іншій сфері повноправного партнерського суб'єкт-суб'єктного спілкування, що підсилює загальну потребу набуття нових соціально-статусних ролей і пріоритетів.

На наш погляд, основною ресоціалізаційною ознакою після задіяння розвивального медіально-рефлексійного тренінгу є розвиток комунікативних і організаторських якостей (уміння творчо й наполегливо входити в контакт, активно спілкуватися, гнучко керувати, емпатійно слухати тощо); культивування пригнічених креативних здібностей, поглиблення сфери інтересів і сенситивних схильностей депривованих підлітків; профорієнтація на певний вид майбутньої фахової самореалізації з урахуванням індивідуально-психологічних особливостей та специфіки прояву особистісного провідного виду діяльності; психореабілітація як релаксаційне зняття емоційної напруги та фрустраційних синдромів, культивування адекватного самоприйняття і самооцінювання, створення відчуття психосоціальної захищеності тощо.

Однією з головних умов успішної ресоціалізації депривованих підлітків є принцип соціально-перцептивної та емпатійної побудови системи взаємин, яка враховує обов'язкові норми функціонального паритету, співробітництва і взаємопідтримки між усіма учасниками розвивального мікросередовища, а також культивування атмосфери активності, толерантного ставлення до кожного, культурно-естетична насиченість повсякденної життєдіяльності, спільне переживання успіхів і невдач з подальшим аналізом субкультурних угод, цінностей і здобутків. Адже якраз такий медіально-рефлексійний підхід завдяки своїй посередницько-примирювальній суті дозволить досягнути оптимальної рівноваги в ланцюзі „депривована дитина - ресоціалізація - акцептуючий соціум”.

Загалом, на підставі результатів формувального експерименту можна стверджувати, що впродовж ресоціалізаційного процесу вектор трансформації змістово-семантичного й аксіопсихологічного потенціалу депривованого підлітка проходить від стадії тривожності, амбівалентності й дифузії через функціональну концентрацію на позитивних змінах - успішна адаптація, позитивна самоакцептація, повномірна абсорбція тощо, які є показниками готовності до інтеграції з недепривуючим середовищем та самоактуалізації.

Здійснене обґрунтування психолого-педагогічних основ цілісної системи ресоціалізації засобами генетичної психології допоможе подолати негативні наслідки патогенної депривації та призведе до реконструювання (створення) особистістю нових просоціальних інтенцій.

ВИСНОВКИ

Узагальнення отриманих у роботі теоретико-емпіричних результатів дало підстави зробити такі висновки:

1. Депривація як усвідомлене чи неусвідомлене незадоволення особистості рівнем забезпечення базових екзистенційних потреб є потужним гальмівним чинником, що ускладнює, сповільнює і/або спотворює її онто- й соціогенез. Режим психічних обмежень (відсутність сімейної опіки, брак любові, соціального контакту, комунікативно-тактильної стимуляції, родинного виховання тощо) призводить до серйозних психосоціальних порушень у розвитку депривованих дітей.

Дослідження феномена депривації дають змогу констатувати, що особливо негативну роль відіграють госпіталізм як результат закладовго (несімейного) виховання, який проявляється у несформованості в дітей почуттів афіляції, неможливості засвоєння правильних сімейно-статевих і статусно-рольових ідентифікаційних моделей та нестача перцептивної стимуляції як комунікативне блокування процесу отримання різноманітних даних у вигляді патернів значущої сенсорної та соціальної інформації. Депривація посилює різнобічне пригнічення суб'єктності, внутрішньої активності, гальмує особистісну автономність підлітків. Залежність від нормативного устрою закритого закладу, чітка регламентація основних соціальних і психофізичних потреб, заборона вільного самовиявлення бажань та емоцій суттєво збіднюють структуру життєдіяльності депривованої дитини, призводячи до становлення пригніченого образу „інтернатівця”, що постійно зазнає впливу „синдрому інституціалізму”.

2. Депривація спричиняє неадекватний модус свідомості, негативно позначається на самосвідомості, породжує відхилення у формуванні самооцінки, шкодить психічному здоров'ю, служить причиною розладів і дисгармоній у процесі особистісного становлення підлітків. Нагромадження різноманітних видів депривації (соціальна, сімейна, сенсорна, материнська, комунікативна, афективна, матеріальна та ін.) призводить до нівелювання індивідуальної психоструктури особистості підлітка.

Несформованість ключових життєвих орієнтирів, аксіологічна дихотомія, страждання через утрату (ненабуття) сенсу життя, почуття знехтуваності, самотності і занедбаності породжують своєрідний екзистенційний вакуум, який обмежує особистісний потенціал депривованого підлітка.

Депривація призводить до амбівалентності й розщеплення, тому одним із домінантних станів підлітка, що ресоціалізується, можна назвати маргінальність як межове перебування в когнітивному дисонансі, на зламі двох або кількох культурних (субкультурних) систем. Це породжує кризу ідентичності й ускладнює набуття статевих, соціально-статусних ролей і пояснюється хронічною фрустрованістю різного виду потреб, браком саморефлексії, тривалою залежністю від інших, несформованістю власних засобів досягнення депривованими дітьми бажаного, тобто пригніченням „екзистенційного самоствердження” як наслідку „завченої безпорадності”.

3. Ефективним засобом ресоціалізації була розвивальна діяльність з депривованими підлітками, яка здійснювалася нами у концептуальному річищі евристичної та продуктивної психологічної парадигми - генетичної психології, зокрема медіально-рефлексійного підходу.

Застосування методологічних підходів і розвивально-психореабілітацій-ного потенціалу генетичної психології, зокрема експериментально-генетичного методу, моделювання, ампліфікації як потужних засобів психологічного вивчення й стимулювання розвитку особистості, дозволило вибудувати психолого-педагогічні основи ресоціалізації депривованих підлітків. За ключові структурно-функціональні компоненти ресоціалізації як розгалуженої системи психолого-педагогічного впливу на особистість підлітка, онто- і соціогенез якого перебігає під негативним тиском режиму депривації, ми обрали самовизначення, соціально-психологічну адаптацію, абсорбцію, позитивну самоакцептацію, самоактуалізацію як основні утворення його реструктурованої самосвідомості.

Ресоціалізацію в контексті розвитку ми трактуємо як системну науково організовану психолого-педагогічну дільність, спрямовану на депривованого підлітка з метою аналітичного проникнення в особливості його свідомості та сформування конструктів самоусвідомлення, зорієнтованих на нейтралізацію негативних наслідків різнобічних обмежень.

Ресоціалізація відбувається за умови діалогу в найширшому діапазоні психологічного змісту цього поняття: від інтроспективного самодіалогу депривованого підлітка з власним Я до його полілогу з ресоціалізаційним довкіллям. Завдяки кваліфікованій професійній допомозі та внутрішньому „генезисному саморухові” долаються численні проблеми особистісного й соціального характеру і відбувається повернення депривованого підлітка до нормативного устрою суспільства.

4. Унаслідок порівняльного аналізу результатів крос-культурного дослідження вдалося встановити, що найважливішим чинником особистісного розвитку підлітків - вихованців інтернатних закладів з української, польської та німецької вибірок є різновидова депривація, яка істотно ускладнює їхню життєдіяльність. Усі депривовані підлітки з різноетнічних вибірок на фоні підвищеного рівня тривожності гостро переживають суб'єктивне почуття самотності, занедбаності і знехтуваності, їм притаманні майже однаковий високий рівень невротизації, дуже подібний середній рівень мотивації схвалення і брехливості, в них низький страх ситуації перевірки знань і водночас дуже слабка фізіологічна опірність стресові (понад 80 % усіх досліджуваних).

Українські і польські досліджувані за багатьма показниками демон-струють подібні результати, зокрема їм притаманний майже однаковий дуже високий рівень тривожності, схильність до неврозу, високий рівень відчуття самотності й загальний високий рівень потреби в спілкуванні. Підлітки з німецьких інтернатних закладів порівняно з українськими й польськими однолітками мають значно нижчий дуже високий рівень тривожності (відповідним чином серед німецьких дітей майже втричі більше представників з низьким рівнем тривожності), суттєво нижчий рівень схильності до неврозу, нижчий рівень відчуття самотності, майже вдвічі нижча потреба у спілкуванні, а також найнижчий прояв показників мотивації схвалення (і брехливості). Для німецьких і польських підлітків важливе значення мають прийняття зовнішності й загальна самоакцептація (а звідси й самооцінна тривожність), які в українських підлітків майже не проявилися.

Для успішної ресоціалізації підлітків важливу роль відіграє врахування структурно-функціональних відмінностей інтернатних закладів України, Польщі й Німеччини, насамперед таких чинників, як: матеріально-технічне й побутове забезпечення (німецькі діти здебільшого мають комфортніші побутові умови, якісніший та різноманітніший харчовий раціон, краще забезпечення технікою, одягом тощо), кількісні параметри вихованців закладу (у німецьких інтернатах значно менша кількість дітей), комунікативні психотехнології (пріоритети взаємовідповідальної партнерської співпраці на рівні суб'єкт-суб'єктного спілкування у німецьких і польських інтернатах та здебільшого авторитарно-ієрархійні й дистантні взаємини в українських закладах).

5. В аксіологічно-прикладному аспекті ресоціалізація є моделюванням депривованим підлітком нових вітагенних цінностей у видозміненому соціальному середовищі та їхньою поступовою реалізацією в повсякденній життєдіяльності. Вона відбувається як на діяльнісно-комунікативному, так і на рівні самоусвідомлення у вигляді своєрідного „перекодування” в нові соціально-психологічні реалії, умови й норми.

Реструктуризація свідомості постає якісно новою вітагенною реакцією підлітка на синдром деприваційного виснаження, тому ресоціалізація супроводжується доланням негативних стереотипів та упереджень, демістифікацією уявлень про його соціальне аутсайдерство, зняттям фрустраційних станів, соціального аутизму, самотності, замкнутості й інших дискомфортних почуттів.

Особистісне самовизначення є своєрідним системостворювальним чинником, що забезпечує депривованому підліткові перехід від статусно-рольової позиції суб'єкта, якого піддають соціо-психореабілітаційним впливам, до усвідомлення власної екзистенційної цінності та спроможності до самокерованої діяльності з метою набуття нових соціально цінних властивостей. Функціонально-семантичними характеристиками позитивного самовизначення депривованого підлітка є суб'єктність як свідома активність і цілеспрямованість у конструктивній діяльності щодо зміни несприятливих соціально-психологічних станів, статусів і ролей (суб'єктне подолання наслідків режиму депривації) та креативність як здатність до творчого мислення і приймання нових творчих рішень упродовж ресоціалізаційного процесу (просоціально-адаптаційна лабільність щодо нових нормативних умов недеприваційної спільноти).

Ресоціалізація як соціально-психологічна адаптація є активізацією всіх особистісних потенціалів і можливостей підлітка-реадаптанта, насамперед стимуляцією спонукально-мотиваційних компонентів і регулятивно-вольових зусиль, унаслідок яких формується психологічна готовність жити в умовах нового соціального середовища.

Важливу роль відіграє врахування соціально-психологічної та індивідуально-особистісної специфіки абсорбції як складової інтеграції депривованих підлітків у нове соціокультурне середовище. Ресоціалізація є максимально інтеграційним процесом, тому принцип цілісності, який передбачає системний, комплексний, узгоджений характер професійної діяльності щодо депривованого підлітка, є синтетичним поєднанням різнотипних (реактиваційних, реабілітаційних, рекреаційних, реедукаційних та ін.) професійних функцій і компонентів фахової діяльності вчителів, вихователів, практикуючих психологів і соціальних педагогів.

Усталення в депривованих підлітків розгалуженої системи модальностей позитивної самоакцептації покращує їхні мотиваційні настановлення на просоціальність і збагачує розвиток усієї самосвідомості.

Утвердження в поведінці депривованих підлітків самоактуалізаційних тенденцій має позитивний ресоціалізаційний ефект. Завдяки ресоціалізації у сфері спілкування відбувається розширення системи взаємин, насичення і збагачення на новий зміст комунікативно-перцептивних знань про інших людей та постійне вироблення навичок активної взаємодії, що дає змогу самореалізуватися на рівні повноправного учасника суб'єкт-суб'єктної міжособистісної парадигми взаємин.

Перспективи подальших досліджень вбачаємо в проведенні розгалужених багатовекторних крос-культурних досліджень вікових і статево-гендерних особливостей депривованих дітей, виявленні психологічних механізмів особистісного і групового самовизначення вихованців інтернатних закладів у сфері соціальної комунікації та статусного самоствердження, поглибленні розуміння сутнісних зв'язків і взаємозумовлень індивідуальної та групової самореалізації з метою розробки психолого-педагогічних шляхів оптимізації та формування їхньої самосвідомості, через задіяння медіально-рефлексійних підходів, інноваційних технологій, психореабілітаційних і психокорекційних програм, які б сприяли досягненню зрілої просоціальної ідентичності та успішної ресоціалізації підлітків.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДОБРАЖЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА