Психологічні основи розвитку емпатії людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕННОУКРАЇНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. К. Д. УШИНСЬКОГО

УДК 159.92:37.03+591.5

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора психологічних наук

Психологічні основи розвитку емпатії людини

19.00.07 - педагогічна та вікова психологія

Журавльова Лариса Петрівна

Одеса - 2008

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано в Південноукраїнському державному педагогічному університеті ім. К. Д. Ушинського Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант - доктор психологічних наук, професор, дійсний член АПН України Чебикін Олексій Якович, Південноукраїнський державний педагогічний університет ім. К.Д. Ушинського, ректор, завідувач кафедри теорії та методики практичної психології.

Офіційні опоненти:

доктор психологічних наук, професор, член-кореспондент АПН України Боришевський Мирослав Йосипович, Інститут психології імені Г.С. Костюка АПН України, завідувач лабораторії психології особистості імені П.Р. Чамати;

доктор психологічних наук, професор, член-кореспондент АПН України Носенко Елеонора Львівна, Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, завідувачка кафедри загальної та педагогічної психології;

доктор психологічних наук, професор Каліна Надія Федорівна, Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського, завідувачка кафедри глибинної психології та психотерапії.

Захист відбудеться 18 грудня 2008 року о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 41.053.03 у Південноукраїнському державному педагогічному університеті імені К. Д. Ушинського за адресою:

65020, м. Одеса, вул. Старопортофранківська, 26, конференц-зала.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Південноукраїнського державного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського, 65020, м. Одеса, вул. Старопортофранківська, 26.

Автореферат розісланий 17 листопада 2008 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради О.В.Кузнєцова.

Загальна характеристика роботи

Актуальність та доцільність дослідження. Духовне відродження України неможливе без гуманізації всіх сфер суспільного життя, фактичного, а не декларативного ставлення до людини як самоцінності, як до істоти, яка втілює в собі нескінченні потенції роду «людина». У наш суперечливий час, коли у суспільстві відбувається переосмислення загальнолюдських понять і цінностей, коли людина постає як неповторна індивідуальність, а не засіб чи річ, як суб'єкт, а не об'єкт, дихотомії «Добро - Зло», «Духовність - Прагматизм», «Я - Інший (Він)» набули особливої актуальності.

На перший погляд, проблема дихотомії «Добро - Зло» суто етична. Справді, протягом сторіч на науковому рівні її прагнули вирішити, переважно, філософи й етики (Аристотель, М. Бердяєв, Ф. Гегель, Р. Декарт, В.П. Ефроїмсон, І. Кант, П.О. Кропоткін, К. Маркс, М. Монтень, Ф. Ніцше, Платон, Б. Спіноза, Ю.В. Согомонов, В.С. Соловйов, Л. Фейєрбах та ін.). Проте у зв'язку з тим, що носієм добра і зла, морального і духовного розвитку є людський індивід, етики не могли обійтися без залучення тією чи іншою мірою психологічних аспектів цих феноменів.

У психологічних дослідженнях проблема добра і зла, духовності і бездуховності, альтруїзму й егоїзму репрезентується, в основному, у вивченні морального розвитку (Л. Колберг, О.І. Кульчицька, Р.В. Павелків та ін.), особистості як суб'єкта морального розвитку (І.Д. Бех, Л.І. Божович, М.Й. Боришевський, І.В. Субботський та ін.), життєдіяльності (Б.Г. Ананьєв, К.О. Абульханова-Славська, Г.О. Балл, Г.С. Костюк, С.Д. Максименко, С.Л. Рубінштейн, В.О. Татенко) та власного життєвого світу (Т.М. Титаренко), у дослідженні емоційної зрілості особистості (О.Я. Чебикін), процесів життєвого самовизначення, пошуку его-ідентичності (Е. Еріксон, І.С. Кон), самоактуалізації (А. Маслоу), самореалізації (К. Роджерс), трансценденційного суб'єкта (Б.С. Братусь, Л.І. Воробйова, Є.І. Ісаєв, В.А. Петровський, В.І. Слободчиков, Л.С. Рубінштейн, Е. Фромм), у психологічних ознаках культури українців (Е.Л. Носенко, Н.А. Маєвська), у суб'єктному підході в психотерапії (Н.Ф. Каліна).

Ці дослідження репрезентували розгляд психологічною наукою низки категорій, які ще в недавньому минулому вважалися абстрактно-філософськими і параідеалістичними чи парапсихологічними. Універсум, трансцендентність, віра, душа, духовність, життєвий світ, емпатія стали першими ланками категоріального ланцюжка. Протягом останніх десятиріч серед названих категорій учені-психологи все частіше у якості предмета дослідження обирають емпатію (В.В. Бойко, Т.В. Василишина, І.М. Коган, В.І. Кротенко, К.В. Лось, О.А. Орищенко, О.П. Саннікова, Т.І. Федотюк, І.М. Юсупов).

Таким чином, проблема емпатії, її місце в системі цінностей, структурі моральної свідомості й особистості загалом почала хвилювати не тільки філософів-етиків, а й психологів. Існує низка численних досліджень, у яких емпатія розглядається як умова розвитку моральної свідомості (І.Д. Бех, Л.І. Божович, М.Й. Боришевський, Т.І. Коннікова, Є.В. Субботський), механізм просоціальної поведінки (Т.П. Гаврилова, А.В. Соломатіна й ін.) і самотрансцендентності людини (В.А. Петровський, К. Роджерс), як певна форма емоційної поведінки (О.К. Тихоміров, О.Я. Чебикін). Проникнення в стан іншої людини, розуміння її внутрішнього світу, співпереживання і співчуття їй є необхідною умовою формування толерантної, гуманістично спрямованої, активної і діяльної особистості. Проте, незважаючи на свою досить тривалу історію, дослідження в цій царині залишаються розрізненими, суперечливими і не опираються на єдину завершену теорію. Ця психологічна сфера характеризується різноманітністю теоретичних підходів до предмета, який вивчаєтся, відсутністю єдиних критеріїв розробки спеціальних методик і методичних прийомів його дослідження.

В контексті проблематики емпатії відсутні також дослідження особливостей її розвитку впродовж онтогенезу людини. Результати досліджень у галузі вікової психології роблять можливим проведення порівняльного аналізу проявів і розвитку емпатії, її окремих форм, в основному, в ранньому дитячому чи дошкільному (Г.М. Бреслав, О.В. Запорожець, В.В. Зеньковський, Ю.О. Приходько, Л.П. Стрєлкова, В. Штерн), молодшому шкільному (А.А. Валантинас, Т.П. Гаврилова, І.М. Коган) та підлітковому віці (Т.П. Гаврилова, В.І. Кротенко, А.С. Сичевський). Онтогенетичні особливості емпатії найчастіше описуються в аспекті емоційного розвитку особистості (Г.М. Бреслав, А.С. Сичевський, В. Штерн), її морального розвитку (Л.І. Божович, Т.П. Гаврилова, Є.В. Субботський), міжособистісного спілкування (Л.І. Галігузова, О.О. Смирнова), моральної саморегуляції (О.С. Безверхий).

Таким чином, логіка розвитку досліджень проблеми відчуття, пізнання, розуміння внутрішнього світу Іншого репрезентує завдання систематизації й інтеграції різноманітних теоретико-методологічних й експериментально-прикладних напрацювань у дослідженні емпатійних феноменів у цілісну концепцію розвитку емпатії людини.

Значущість і недостатня розробленість зазначених аспектів й обумовило вибір теми дисертаційного дослідження «Психологічні основи розвитку емпатії людини».

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалось відповідно з планами науково-дослідної роботи Південного наукового центру АПН України «Розвиток особистості в різних умовах навчальної діяльності» (номер державної реєстрації 0105V001469). Дослідження було також пов'язане з держбюджетною науково-дослідною роботою при Житомирському державному університеті ім. І. Я. Франка за темою «Гуманізація національної освіти в умовах становлення ринкових стосунків» (номер державної реєстрації 0102V002310), яка виконувалась упродовж 1995 - 1999 років під керівництвом авторки та упродовж 2002 - 2004 років, коли здобувачка була заступником керівника теми. Автором досліджувалась емпатія в системі детермінуючих факторів гуманізації національної освіти.

Тема дисертації затверджена вченою радою Південноукраїнського державного педагогічного університету ім. К. Д. Ушинського (протокол № 8 від 31 березня 2005 р.) і узгоджена у Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки та психології в Україні (протокол № 10 від 18 грудня 2007 року).

Мета дослідження: теоретико-експериментальне обгрунтування та побудова цілісної концепції розвитку емпатії людини на засадах інтеграції системного, еволюційно-генетичного, соціокультурного та гуманітарного підходів у плані розкриття її генези, структури, механізмів, психологічних особливостей, а також емпіричне дослідження вікових і статевих особливостей прояву емпатії, визначення умов її розвитку та корекції на ранніх етапах онтогенезу.

Обрана мета та сформульовані гіпотези зумовили наступні завдання дослідження:

1. Проаналізувати та узагальнити результати досліджень феноменології, механізмів, динаміки розвитку емпатії, її ролі в особистісному становленні у психології, філософії, етиці, акмеології та інших науках з метою визначення теоретичних та емпіричних підходів до проблеми розвитку емпатії.

2. Визначити оригінальний методологічний підхід до вивчення емпатії як системного феномену, що має біопсихосоціодуховну природу.

3. Розробити та науково обгрунтувати цілісну концепцію виникнення та розвитку емпатії.

4. Побудувати структурно-динамічні моделі функціонування емпатії, які репрезентують її мікрогенез та мезагенез на психофізіологічному, психічному, соціопсихологічному та трансцендетному рівнях.

5. Представити та охарактеризувати типологію емпатійних ставлень.

6. Дослідити та охарактеризувати філогенетичні передумови розвитку емпатії людини.

7. На основі теоретичних та емпіричних досліджень розкрити особливості онтогенезу емпатії людини та визначити систему її детермінант.

8. Представити та апробувати систему психологічної корекції та розвитку емпатійності особистості в руслі авторської концепції.

Об'єктом дослідження є емпатія людини.

Предмет дослідження: структурно-динамічні, генетико-еволюційні, психологічні особливості й механізми розвитку емпатії.

Головні гіпотези дослідження:

1. Емпатія в системі психічного відображення є специфічною формою відображення суб'єктом об'єктивної реальності, представленої суб'єктивним світом Іншого та складною психологічною системою забезпечення Я - Ти-зв'язку при взаємодії людини із світом. Феноменологічною основою емпатії є відображення світу переживань іншої людини і трансформація цих переживань у власні.

2. Природа емпатії є біопсихосоціодуховною, а вона сама - цілісним, ієрархічно структурованим, багатовимірним утворенням. Відображення переживань та їх трансформація може бути різної міри складності і відбуватися на різних рівнях: психофізіологічному, психічному, соціопсихологічному і трансцендентному (духовному).

3. Процесуальність емпатії забезпечується генетично взаємопов'язаною системою емоційних, когнітивних та конативних процесів, взаємодія яких зумовлює її специфічну своєрідність. Базовим психологічним механізмом мікрогенези емпатії є емоційне перемикання - переключення з емоцій об'єкта емпатії на емоції її суб'єкта. Генезис емпатійного процесу зумовлений множиною дискретно-неперервних подвійних емоційних перемикань: перемикання з переживань об'єкта емпатії на переживання її суб'єкта та знову - на переживання об'єкта. Множина подвійних емоційних перемикань є основною складовою функціональної системи, яка забезпечує як мономодальне, так і різномодальне реагування суб'єкта емпатії на переживання її об'єкта. Різномодальне реагування на емпатогенну ситуацію є умовою біполярного розвитку емпатійного процесу - як у напрямку просоціальної, так і в напрямку асоціальної поведінки.

Функціональні характеристики емпатії представлені системою емпатійних ставлень, які репрезентують її в соціальній взаємодії.

4. Розвиток емпатії в онтогенезі має наступні особливості: ускладнення феноменологічних, структурних та функціональних характеристик; нерівномірність, сензитивність розвитку; інтегрованість; кумулятивність; дискретність; спіралевидність; біфуркаційність; статева диференціація; збільшення опосередковуючої ролі соціо- та культурогенних чинників.

5. Емпатійний розвиток особистості забезпечується системою детермінуючих факторів - психофізіологічних, індивідуально-психологічних, типологічних та соціокультурних.

6. Емпатія підлягає психокорекційному та розвивальному впливу на основі актуалізації й розвитку системної взаємодії її психологічних механізмів.

Основними методологічними і теоретичними засадами дослідження стали: положення психологічної науки про природу та сутність емпатії (С. Аш, В.В. Бойко, Т.П. Гаврилова, К. Роджерс, О.П. Саннікова, Т. Шибутані), про її кореляти, функціональні особливості та роль у розвитку особистості (О.О. Бодальов, Т.П. Гаврилова, Т.І. Пашукова, І.М. Юсупов); концептуальні засади генетичного підходу до вивчення динамічних процесів психіки (Б.Г. Ананьєв, Л.С. Виготський, С.Д. Максименко); усвідомлення доцільності оволодіння в психологічному дослідженні «міжрівневими переходами», які пов'язують психологічний рівень з біологічним і соціальним (В.К. Вілюнас, П.О. Кропоткін, О.М. Леонтьєв); принципи гуманітарної психології до вивчення людини (В. Дільтей, М.М. Бахтін, Б.С. Братусь); підходи гуманістичної психології до особистості як унікальної цілісної системи, здатної до самоактуалізації; до переживань людиною світу і себе в цьому світі як основної психологічної реальності; до атмосфери безумовної любові й прийняття дитини як основної умови її конструктивного розвитку (А. Маслоу, Р. Мей, Г. Олпорт, К. Роджерс); погляд на людину як на суб'єкт власної життєдіяльності та вільної моральної дії (І.Д. Бех, Б.С. Братусь, М.Й. Боришевський, В.П. Зінченко М.К. Мамардашвілі, В.А. Петровський), на її формування як процес неперервного виходу за межі самої себе (С.Л. Рубінштейн, Е. Фромм); положення про неадаптивну та зверхнормативну активність В.А. Петровського, А.В. Петровського та Р.С. Немова; положення епігенетичної теорії Е. Еріксона про становлення особистості як системи генетично зумовлених етапів якісних перетворень внутрішнього світу людини та радикальних змін її стосунків з оточуючими; уявлення про сутність ставлень особистості (Я.Л. Коломинський, О.Ф. Лазурський, В.М. Мясищев); вчення про закономірності розвитку психіки в онтогенезі (Л.С. Виготський, Д.Е. Ельконін, Г.С. Костюк, О.М. Леонтьєв, С.Л. Рубінштейн); теорія реверсивності М. Аптера і К. Сміта про існування в нервовій системі людини двох альтернативних систем, що керують її активністю; концепції взаємодії емоційних та інтелектуальних процесів, емоційної регуляції діяльності (В.К. Вілюнас, Л.С. Виготський, Є.П. Ільїн, Г.С. Костюк, Е.Л. Носенко, С.Л. Рубінштейн, О.Я. Чебикін).

Методи дослідження: теоретичні - аналіз, порівняння, узагальнення, абстрагування, систематизація, - підпорядковані завданню виявлення основних методологічних підходів та теоретико-емпіричного вивчення емпатії з метою концептуалізації даного феномена; емпіричні методи природничонаукової психології - констатаційний експеримент, спостереження, бесіда, тестування. З метою діагностики емпатії та її форм застосовувалися авторські методики, а також відомі методики Т.П. Гаврилової, А. Мехрабіана і Н. Епштейна, В.В. Бойка. Емпатія в системі особистісних чинників успішної професійної діяльності досліджувалась за допомогою тесту на самоорганізованість, методики діагностики мотивації досягнення успіху Т. Елерса, прогресивних матриць Дж. Равена, методики визначення вольової регуляції поведінки А.В. Морозова. Дослідження емпатії в системі детермінуючих факторів розвитку особистості здійснювалось за допомогою особистісних опитувальників: багатофакторного Р.Б. Кеттела (16PF), характерологічного К. Леонгарда, типологічного Дж. Холланда, FPI, бланкового тесту «Риси характеру і темпераменту» (РХТ), опитувальника В.В. Століна «Ставлення до себе», методики на визначення самооцінки, авторської методики суб'єктивної оцінки «Я-концепції», адаптованої методики вивчення почуття самотності О. Скорової, методики діагностики соціально-психологічних установок О.Ф. Потьомкіної, методики діагностики міри задоволення основних потреб особистості, методики ціннісних орієнтацій М. Рокича, адаптованого тесту-опитувальника батьківського ставлення О.Я. Варги і В.В. Століна; організаційні - порівняльний метод для дослідження особливостей розвитку емпатії в онтогенезі; методи гуманітарної психології - включене спостереження, емпатійне слухання, інтерпретація внутрішнього світу іншої людини, герменевтика, - спрямовані на дослідження специфіки індивідуальних емпатійних переживань та відповідних поведінкових реакцій, а також найвищих форм емпатії; розвивальні методи - соціально-психологічний тренінг, діалогічне спілкування, - специфіка яких полягала у цілеспрямованих актуалізації, психокорекції та розвитку емпатії у дітей молодшого шкільного віку; методи математичної обробки емпіричних даних: лінійний кореляційний аналіз Пірсона, вирахування t-критерію Стьюдента, критерію кутового перетворення Фішера.

Організація та експериментальна база. Дослідження проводилось упродовж 1992-2007 років на базі освітніх закладів м. Житомира та Житомирської області: Житомирського обласного педагогічного ліцею, загальноосвітніх шкіл міста та області, Житомирського державного університету ім. І.Я. Франка, Державного агроекологічного університету у м. Житомирі, Житомирської філії Європейського університету, а також державних та приватних підприємств м. Житомира. Всього дослідженням було охоплено 1764 учні (8 - 17 років), 531 студент (18 - 22 роки), 219 людей зрілого віку (23 - 60 років).

Наукова новизна та теоретичне значення дослідження:

- вперше аргументована доцільність системного дослідження емпатії на засадах інтеграції принципів природничонаукової та гуманітарної психології; теоретично обгрунтовано і запропоновано цілісну концепцію її генезису як динаміки особливої форми психічного відображення суб'єктом об'єктивної реальності, що опосередкована внутрішнім світом Іншого; доведено, що ґенеза емпатії зумовлена механізмом емоційного перемикання з емоцій об'єкта емпатії на емоції її суб'єкта, а множина подвійних емоційних перемикань забезпечує процесуальність феномену та є основною складовою складної функціональної системи (біполярного соціально-перцептивного оператора), яка спричиняє його біфуркаційність; розроблено психологічні структурно-динамічні моделі різних видів емпатії: натуральної, елементарної, особистісно-смислової, трансфінітної; представлено широку типологію емпатійних ставлень та її критерії (рівень психічного відображення феноменальних характеристик об'єкта сприймання; складність механізмів, що забезпечують функціонування емпатійного процесу; реальність об'єкта, що сприймається; тип соціальних перцептів; модальність емоційного перемикання; соціальна (моральна) спрямованість переживань суб'єкта; просторово-часова спрямованість переживань суб'єкта емпатії; інтенсивність функціонування конативних компонентів); обгрунтовано філогенетичні передумови (виникнення у живих організмів емоційних тонів, відчуттів, переживань, інстинкту спілкування, зокрема його первинної форми - імпринтінгу) й механізми генези (емоційне перемикання внаслідок генералізації стимулу з безумовних закарбованих подразників на умовні стимули, які репрезентують внутрішній стан особини) та розвитку (емпатійна установка, емоційне зараження, орієнтаційний рефлекс, емоційний резонанс, екстраполяційний рефлекс, оперантне научіння) емпатії; виявлено особливості, закономірності й механізми онтогенетичного розвитку емпатії, які репрезентовані в динаміці її генетично взаємопов'язаних видів: від симбіотичної, елементарної до особистісно-смислової та трансфінітної; експериментально доведено дискретність, нерівномірність, спіралевидність, кумулятивність, інтегрованість, біфуркаційність розвитку емпатії в онтогенезі людини;

- розширено і доповнено уявлення про систему психологічних механізмів емпатії та її детермінант: показано залежність розвитку особистісно-смислової емпатії від системи психологічних механізмів (установок, в тому числі емпатійної, оцінки ситуації, ідентифікації, рефлексії, децентрації, антиципації), об'єктивних (особливості емпатогенної ситуації, культурогенні фактори тощо) та суб'єктивних (змісту й інтенсивності переживань об'єкта емпатії, значущості для емпатуючого особистості об'єкта емпатії, індивідуально-психологічних і типологічих особливостей, соціального досвіду тощо суб'єкта емпатії) чинників; уточнено і доповнено характеристики соціальної взаємодії, які репрезентуються відповідними емпатійними ставленнями; поглиблено знання про особливості розвитку емпатії: експериментально доведено статеву диференціацію, ускладнення феноменологічних, структурних та функціональних характеристик емпатії, збільшення опосередковуючої ролі соціо- та культурогенних чинників в процесі її онтогенетичного розвитку.

- набули подальшого розвитку теоретичні уявлення про ієрархічну структурованість та багатовимірність емпатії, її процесуальний характер.

Практичне значення та впровадження одержаних результатів. Практичне значення дослідження полягає у виявленні системи детермінуючих факторів та механізмів розвитку емпатії. Їх урахування в психокорекційній, психопрофілактичній і виховній роботі забезпечує актуалізацію та адекватний розвиток усіх сфер особистості, взаємопов'язаних з емпатією: моральної свідомості, самосвідомості, світосприймання, життєвого й професійного самовизначення, ціннісно-потребової сфери, потреби в духовному вдосконаленні, а також оптимізує міжособистісну взаємодію, соціально-психологічну адаптацію особистості.

Самостійну практичну цінність має авторська корекційно-розвивальна програма психологічного сприяння емпатійному розвитку особистості. Програма може використовуватися шкільними психологами, вчителями як для діагностики емпатійності, так і для її розвитку з метою оптимізації взаємодії в системах «учитель - учень», «учень - учень».

Запропонована авторська методика діагностики емпатійності дозволяє визначити широкий спектр переживань суб'єкта емпатії та їх модальність; встановлювати загальний рівень розвитку емпатійності, її спрямованість. Чітко окреслені критерії типів емпатійних ставлень дають можливість їх використання у діагностичних цілях та психокорекційній роботі.

Теоретичні та емпіричні результати дослідження з психології емпатії увійшли у зміст лекційних і практичних занять наступних дисциплін: вікової психології (розділи «Психічний розвиток дитини до вступу в школу», «Психічний розвиток і формування особистості молодшого школяра», «Психологічні особливості формування особистості в підлітковому віці», «Психологічні основи становлення особистості в юнацькому віці»); педагогічної психології (розділи «Психологія виховання і самовиховання», «Психологія педагогічної діяльності»); соціальної психології (розділи «Розвиток особистості в системі міжособистісних стосунків», «Міжособистісні стосунки в системі «вчитель-учень», «Соціально-психологічні аспекти взаємодії в педагогічному колективі»); етики і психології сімейного життя (розділи «Культура дошлюбних стосунків юнацтва», «Кохання як моральна основа шлюбу», «Морально-етичні основи сімейних стосунків»); психологічного консультування (розділи «Модель професійної діяльності психолога-консультанта», «Консультативна бесіда - основний метод психологічного консультування», «Гуманістичні концепції в психологічному консультуванні»); з психології управління (розділи «Соціально-психологічні механізми регуляції міжособистісних стосунків», «Стилі управління»).

Результати дисертаційного дослідження впроваджено у навчальний процес при підготовці студентів та магістрів гуманітарних спеціальностей Житомирського державного університету ім. І. Франка (акт упровадження № 795 від 21.01.2008 р.), Житомирської філії Європейського університету (акт упровадження № 36а від 12.03.2008 р.), Державного агроекологічного університету у м. Житомирі (акт упровадження № 144а від 31.01.2008 р.), Рівненського державного гуманітарного університету (довідка № 159 від 15.02.2008 р.) Кам'янець-Подільського національного університету (довідка №179 від 21 березня 2008 р.).

Особистий внесок автора полягає в обгрунтуванні методології дослідження емпатії як системного ієрархічно структурованого динамічного явища; побудові цілісної концепції розвитку емпатії людини; розробці психологічних моделей різних видів емпатії; визначенні механізмів її генези, генезису та біфуркаційності; дослідженні особливостей, закономірностей, чинників її розвитку у філогенезі та онтогенезі; розробці типології емпатійних ставлень; методики для одержання кількісних та якісних характеристик розвитку емпатії.

Дослідження, результати яких представлено у наукових статтях разом із співавторами (аспірантами та дипломниками), виконано під керівництвом та за безпосередньою участю автора, яка розробляла ідеї, гіпотези і здійснювала теоретичний аналіз одержаних результатів. Ідеї та розробки співавторів у дисертації не використовувались.

Апробація результатів дослідження. Основні ідеї та результати дослідження були представлені на: Міжнародному симпозіумі «Соціально-психологічна природа емпатії: проблеми і перспективи дослідження» (Одеса, 1996); II з'їзді психологів України «Проблеми та перспективи розвитку психології в Україні» (Київ, 1996); ІІІ Костюковських читаннях «Сучасна психологія в ціннісному вимірі» (Київ, 1994); IV Костюковських читаннях «Українська психологія: сучасний потенціал» (Київ, 1996); Міжнародному конгресі «Соціальні аспекти психічного здоров'я дітей і підлітків» (Одеса, 1994); Міжнародних наукових та науково-практичних конференціях: «Проблеми формування загальнолюдських цінностей в процесі психолого-педагогічної підготовки майбутнього вчителя» (Вінниця, 1991); «Актуальні проблеми психологічної служби: традиції і сучасність» (Київ, 1992), «Ментальність. Духовність. Саморозвиток особистості» (Луцьк, 1994); «Математичне моделювання у психологічних і педагогічних дослідженнях та навчанні» (Дніпропетровськ, 1996); «Україна на порозі третього тисячоліття: духовність і художньо-естетична культура» (Київ, 1999); «Духовність і проблеми розвитку особистості» (Житомир, 1999); «Духовне зростання нації в сучасних умовах становлення української державності» (Київ, 2000); «Сучасні освітні технології у професійній підготовці майбутніх фахівців» (Львів, 2002); «Методологічні основи психології особистості» (Івано-Франківськ, 2007); Всеукраїнських та міжрегіональних науково-практичних конференціях: «Соціально-психологічні проблеми професійної підготовки майбутнього вчителя»» (Київ, 1992); Психологічна підготовка педагогічних кадрів» (Запоріжжя, 1994); «Психолого-педагогічна освіта в Україні» (Харків, 1994); «Початкова освіта: проблеми і перспективи розвитку» (Запоріжжя, 1995); «Психолого-педагогічні фактори підвищення професійної майстерності вчителя-вихователя» (Житомир, 1995); «Проблеми підготовки вчителя в спадщині Д.Ф. Ніколенка» (Київ, 1999); звітних науково-практичних конференціях Житомирського державного університету ім. І.Я. Франка (1991 - 1994, 1998 - 2008) та Південного наукового центру АПН України (Одеса, 1995 - 1997). Матеріали дисертації обговорювались на засіданнях кафедри теорії та методики практичної психології, розширеному методологічному семінарі Південноукраїнського державного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського протягом 1995 - 2008 років.

Матеріали кандидатської дисертації «Емпатійні відносини молодших школярів, які виховуються поза сім'єю», захищеної в 1991 році, не використовуються.

Публікації. Основний зміст дисертації відображено в 51 публікації, з них - три монографії (одна - одноосібна, дві - колективні), 26 статей, з яких 23 надруковані у фахових наукових виданнях, затверджених переліком ВАК України; решта - доповіді, матеріали конференцій, тези доповідей.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, шести розділів, коротких висновків до кожного розділу, загальних висновків, додатків, списку використаних джерел, що налічує 448 найменувань. Основний зміст роботи викладено на 391 сторінці, містить 27 таблиць, 24 малюнки, 3 додатки на 21 сторінці. Загальний обсяг дисертації - 469 сторінок.

Основний зміст роботи

У вступі обгрунтовано актуальність вивчення проблеми, визначено об'єкт, предмет, мету, гіпотези та завдання дослідження, розкрито його теоретико-методологічні засади, висвітлено наукову новизну, практичну значущість дослідження, вказано сфери апробації й впровадження його результатів, наводяться дані про структуру дисертації.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження проблеми емпатії» зроблено теоретичний аналіз дослідження феноменології емпатії, її форм, механізмів з позицій різних філософських і психологічних шкіл; визначаються методологічні принципи та концептуальні основи у дефініції поняття емпатії, її природи та розвитку; здійснюється структурно-функціональний аналіз емпатії як складної ієрархічної системи; визначаються її системоутворюючі чинники та одиниця наукового аналізу.

Ретроспективний погляд на проблему емпатії та аналіз її сучасних досліджень дав можливість виявити основні тенденції в її пізнанні.

По-перше, вивчається феноменологія емпатії. Її розглядають як: емоційний процес, переживання афективного стану іншого у відповідь на його емоційну поведінку (С. Батсон, К. Дейвіс, Н. Епштейн, І. Коук, В. Мак-Дугалл, А. Мехрабіан, Т.І. Пашукова, Е. Стотленд, С.Л. Франк, В. Штерн); когнітивний процес - розуміння, осмислення внутрішнього життя іншої людини, здатність прийняти роль, перспективу, позицію іншого (У. Бронфенбреннер, М. Голвей, Р. Даймонд, Р.Б. Карамуратова, А.П. Сопіков, Д. Хардинг); як складний афективно-когнітивний процес (Т.П. Гаврилова, А.Г. Ковальов, А.Д. Кошелєва, А.В. Соломатіна, Л.П. Стрєлкова, Т. Шибутані, В.М. Шепель, М. Хофман); раціонально-емоційно-інтуїтивну форму відображення (В.В. Бойко); взаємодію афективних (емоційних), когнітивних (пізнавальних) і конативних (моторних, дієвих, поведінкових, комунікативних) компонентів (С.Б. Борисенко, Ю.Б. Гіпенрейтер, Т.Д. Карягіна, О.Н. Козлова, Т. Рібо, М.І. Сарджвеладзе, О.П. Сопіков); як цілісне утворення когнітивних, емоційних і моторних компонентів або ж як односпрямований емоційно-когнітивно-дієвий процес (С.Б. Борисенко, М.І. Сарджвеладзе, Л.П. Стрєлкова); властивість особистості (О.О. Бодальов, К. Роджерс, О.П. Саннікова).

По-друге, різні погляди існують і щодо форм та видів емпатії. Так, розрізняють наступні форми емпатії: співпереживання і співчуття (С. Аш, А.А. Валантінас, А. Валлон, Т.П. Гаврилова, В.І. Кротенко, Ф. Олпорт, Л.П. Стрєлкова, Е. Стотленд); активну і пасивну (В. Мак-Дугалл); рефлекторну й особистісну (Т.П. Гаврилова); конгруентну (І.І. Геллер, Ю.Б. Гіппенрейтер, Т.Д. Карягіна, Є.М. Козлова). Виділяють три види емпатії - емотивну, пізнавальну (предиктивну), поведінкову (діяльнісну, вольову) (М.Д. Няголова, А.В. Петровський, К.К. Платонов, О.П. Саннікова, О.П. Сопіков).

По-третє, з'ясовуються механізми даного феномена. До них відносять: емоційне зараження або наслідування (А. Валлон, В. Мак-Дугалл, П. Пресс, Ж. Піаже, Г. Салліван); ідентифікацію (Н.Н. Авдєєва, Б.Д. Паригін, М.І. Саржвеладзе; В.В. Столін, Е. Фромм); емоційну децентрацію (Т.П. Гаврилова).

По-четверте, виявляються умови, чинники, що впливають на виникнення й особливості перебігу емпатійного процесу. Основними з них є наступні: розвиток пізнавальних процесів (У. Бронфенбреннер, Т.П. Гаврилова, М. Голвей, Ф. Олпорт, Л.П. Стрєлкова, Д. Хардинг); минулий досвід, насамперед, емоційний (Т.П. Гаврилова, Ф. Олпорт); комунікативність (А.А. Бодальов, Т.Р. Каштанова); особливості особистості «суб'єкта»: інтернальність (І.М. Юсупов), стійкість особистості, ухвалення ролей, самоототожнення індивіда (M. Хоффман), домінуюча мотивація (колективістська або егоцентрична), стійкість мотивів, міра суб'єктної значущості в системі цінностей інших людей і власного «Я» (О.О. Бодальов); демографічні фактори (І.М. Юсупов); соціальні фактори; особливості емоціогенної або емпатогенної ситуації (Л. Мерфі, Л.П. Стрєлкова); соматогенні, психогенні й особистісні чинники (А.С. Сичевський).

По-п'яте, феномен використовується у прикладних цілях: досліджується його значення для фахівців професій соціономічного типу загалом (О.П. Саннікова) і, зокрема, психотерапевтів (К. Роджерс), медиків (А.П. Василькова, Т.М. Павлюк), учителів (Т.В. Василишина, О.Г. Коваленко, Л.Б. Малицька), викладачів вищих навчальних закладів (О.В. Полуніна), практичних психологів (Т.С. Яценко) та ін. Вона розглядається як важливий чинник соціалізації (Н.М. Авдєєва, С.Ю. Мещерякова, Т.А. Рябовол), соціальної адаптивності (О.В. Кузнєцова, О.А. Орищенко, О.П. Саннікова), морального розвитку (І.Д. Бех, С.К. Нартова-Бочавер).

Встановлено, що результати дослідження емпатії мають неоднозначний, суперечливий характер і не спираються на єдину досить переконливу теорію. У зв'язку з цим поставлено завдання визначити методологічні засади дослідження емпатії з метою розробки цілісної концепції її розвитку та окреслити основні шляхи його вирішення:

- вивчення природи емпатії й побудова її концепції на основі інтеграції науковоприродничого та гуманітарного підходів, а також комплексного використання методів дослідження суб'єктивної реальності внутрішнього світу людини як пояснювальної, так і описової психології;

- в рамках науковоприродничої психології емпатія має вивчатися на основі поєднання принципу системності з еволюційно-генетичним та соціокультурним підходами. Таке поєднання репрезентує наступні методологічні вимоги: погляд на розвиток психіки як систему її кількісних, якісних і структурних змін; урахування системного характеру критеріїв, умов, чинників, рушійних сил розвитку; системності генетичного і соціального процесів.

За такого підходу емпатія розглядається в системі психічного відображення як феномен, що має біопсихосоціокультурну природу і є складним, багатовимірним, ієрархічно структурованим системним утворенням, яке є інтегративною характеристикою людини. Виділяємо психофізіологічний (симбіотична емпатія), психічний (елементарна емпатія), та соціопсихологічний (особистісно-смислова емпатія) рівні розвитку феномена.

- системне дослідження емпатійних явищ з позицій гуманітарної методології дає можливість побудувати завершену концепцію розвитку емпатії. Врахування духовної, трансперсональної природи людини, діалогічності її свідомості передбачає виокремлення найвищого, духовного рівня розвитку емпатії - трансфінітної емпатії.

Обгрунтовується, що ключовим моментом емпатії є відображення суб'єктом емпатії переживань її об'єкта. Саме феноменологічна тканина відображеного переживання визначає особливості емпатійного процесу. Показано, що одиницею його наукового аналізу виступає переживання. Переживання об'єкта та його відображення суб'єктом утворює своєрідний «вектор» емпатії, який визначає її виникнення, спрямованість, можливості подальшого розвитку, величину зусиль (енергетичні витрати), що розвиваються суб'єктом при емпатуванні. Розгляд переживання як просторово-часового універсуму життя людини (Г-Г. Гадамер), системоутворюючого чинника психіки людини (Л.С. Виготський), одиниці її життєдіяльності (С.Л. Рубінштейн) дає можливість опису всієї різноманітності емпатійних явищ і процесів, оскільки в їх основі лежать саме різні переживання.

Вектор «простір переживань - відображений простір переживань» виступає у ролі системоутворюючого фактора емпатійних процесів. Оскільки відображення належить суб'єкту, то воно має цілісний характер і «охоплює» простір переживань іншої людини у всій різноманітності їх зв'язків і ставлень. Відображений простір переживань трансформується в переживання суб'єкта емпатії і має різний зміст, рівень складності й усвідомлення. Переживання можуть відображатися неусвідомлено, частково усвідомлено, усвідомлено і надчуттєво відповідно на психофізіологічному, психічному, соціопсихологічному та трансцендентному рівнях.

Вивчення феноменології емпатії з інтегративної позиції пояснювальної та описової психології дало можливість розглядати її як специфічну форму відображення об'єктивної реальності, якою є внутрішній (суб'єктивний) життєвий світ іншої людини та як складну психологічну систему забезпечення Я-Ти-зв'язку. Системоутворюючі функції при цьому виконують, відповідно, вектор «простір переживань - відображений простір переживань» та діалогічність свідомості людини.

У другому розділі «Концептуалізація генези та розвитку емпатії людини» на основі синтезу методологічних принципів природничонаукової та гуманітарної психології представлені концепція розвитку емпатії людини, структурно-динамічні моделі основних видів емпатії (елементарної, особистісно-смислової, трансфінітної); з'ясовуються її динамічні, структурно-функціональні та хронологічні характеристики.

Емпатія, як і всі психічні явища, має процесуальний характер. Генеза емпатії зумовлена механізмом емоційного перемикання - перемикання з емоцій емпата (об'єкта емпатії) на емоції емпатуючого (суб'єкта емпатії). Генезис емпатійного процесу обумовлений множиною дискретно-неперервних подвійних емоційних перемикань: перемикання з переживань емпата на переживання емпатуючого і знову - на переживання емпата і т.д. Емоційне перемикання, яке виникає внаслідок первинного споглядання емпатогенної ситуації, забезпечує один і той же знак та модальність переживань об'єкта і суб'єкта. У результаті подвійного емоційного перемикання переживання емпатуючого може змінити свою модальність і знак на протилежні стосовно переживань емпата. В основі множини подвійних перемикань лежить функціонування системи скоординованих процесів, що входять до складу інстинктивних, рефлекторних та особистісних механізмів емпатії.

Множина механізмів подвійного перемикання є основною складовою функціональної системи, яка забезпечує як мономодальне (власне емпатія або консонансна емпатія) реагування суб'єкта емпатії на переживання її об'єкта, так і різномодальне (дисонансна емпатія). Різномодальне реагування суб'єкта на емпатогенну ситуацію є умовою біфуркаційного розвитку емпатійного процесу - як у напрямку просоціальної, так і в напрямку асоціальної поведінки.

Багатовимірність емпатії описується схематично за допомогою емпатійного простору, який має чотири виміри. Структурні (рівні відображення емпатогенної ситуації), динамічні (механізми емпатії) та функціональні (емпатійні ставлення) характеристики емпатії відображені на осях тривимірної ортогональної системи координат OXYZ. Четвертим виміром емпатії є хронологічний (просторово-часовий), який відображає її вікові характеристики і розташований на осі, паралельній аплікаті OZ.

Якщо рівні відображення емпатогенної ситуації, що релевантні відповідним видам емпатії (емпатійного реагування), складають вертикаль (аплікату) емпатійного простору, то по горизонталі (ординаті) динамічно розгортаються генетично взаємопов'язані відповідні механізми, які забезпечують її процесуальність. Емпатійні ставлення репрезентують емпатійність в метасистемі «людина - світ» і складають ортогональну вісь (абсцису) відносно осей, що відповідають структурним і динамічним характеристикам емпатії. Види та відповідні їм форми емпатії розміщуються у площині XOY, ортогональній до аплікати.

Водночас специфічна взаємодія чотирьох вимірів емпатійного простору представляє мікро-, меза- та макрогенез емпатії. Взаємозв'язок динаміки і особливостей функціонування механізмів емпатії з її філогенезом, онтогенезом та рівнями емпатійного реагування складають психічний вимір феномену, його мікрогенез. У психологічному вимірі представлено мезагенез емпатії - просторово-часовий розвиток її форм і видів та механізмів, що його зумовлюють. Макрогенез емпатії представляє її соціальний вимір - типологію і розвиток емпатійних ставлень в онтогенезі, їх взаємозв'язок з рівнями відображення емпатогенної ситуації та механізмами емпатії.

Диференціація цілісного явища на окремі перелічені частини є досить умовною і зумовлена необхідністю його наукового аналізу. В інтегрованому вигляді ці виміри схематично представляють концепцію генези та розвитку емпатії. Описано мікро-, меза-, і макрогенез емпатії.

Філогенетичні передумови розвитку емпатії людини представлені найнижчим, психофізіологічним рівнем, який зумовлений інстинктивними та рефлекторними механізмами, що виникли у тварин на перцептивному рівні розвитку психіки. В онтогенезі людини емпатійний розвиток починається з симбіотичної емпатії немовляти, яка є формою емпатійного реагування на найнижчому, безпосередньо-чуттєвому рівні відображення людиною емпатогенної ситуації. Симбіотичне реагування забезпечують емпатійна установка, психофізіологічна єдність новонародженої дитини з матір'ю та емоційне зараження її емоціями. Ці механізми мають інстинктивний та рефлекторний характер.

На психічному рівні емпатійні процеси репрезентуються в елементарній емпатії. Процесуальність останньої забезпечується генетично взаємопов'язаними ланками - спогляданням, сприйманням емпатогенної ситуації, співпереживанням, емпатійною поведінкою. Функціонування емпатійного процесу на цьому рівні забезпечується системою механізмів, що мають рефлекторний характер: емпатійною установкою, емоційним

зараженням, орієнтаційними процесами, оцінкою ситуації, ідентифікацією, наслідуванням, соціальним контролем.

Соціопсихологічний рівень представляє особистісно-смислова емпатія, розгортання якої зумовлюється системою особистісних механізмів - аналізом, оцінкою ситуації, особистісною і моральною рефлексією, емоційною і когнітивною децентрацією, установкою, антиципацією. Особливості психічного й особистісного розвитку в онтогенезі людини дозволяють уже в дошкільному віці актуалізувати ці механізми, подальший віковий розвиток яких забезпечує становлення повноцінної особистісно-смислової емпатії.

Індиферентність (споглядання, сприймання емпатогенної ситуації) та співпереживання є нижчими формами особистісно-смислової емпатії (відповідно перший і другий рівні розвитку). Переживання з приводу почуттів Іншого, моделювання поведінки, реальна поведінка - її вищими формами (відповідно третій - п'ятий рівні розвитку).

На соціопсихологічному рівні при переході від співпереживання до переживання з приводу почуттів Іншого проявляється біфуркаційність у розвитку емпатії. Механізмом переходу від психічного до соціопсихологічного рівня емпатійного реагування є біполярний соціально-перцептивний оператор, який описує залежність переживань суб'єкта емпатії від системи її механізмів і детермінант.

Відповідно до домінуючих психічних процесів, що забезпечують процесуальність емпатії виділяємо її афективний, когнітивний і дієвий етапи.

До афективного етапу належать емпатогенна ситуація та три ланки елементарної емпатії: відображення, споглядання емпатогенної ситуації; її сприймання та співпереживання. Емпатійна установка, емоційне зараження та неусвідомлена ідентифікація надають цьому етапу емоційності, пристрасності.

На когнітивному етапі емпатійного процесу базовим є переживання суб'єкта емпатії з приводу почуттів об'єкта емпатогенної ситуації, основними чинниками яких є функціонування відповідних когніцій: аналіз, вторинна оцінка емпатогенної ситуації, особистісна і моральна рефлексія.

Структурними елементами дієвого етапу емпатійного процесу є система конативних компонентів: побудова моделі поведінки стосовно до емпата (внутрішні сприяння або протидія об'єкту емпатії), реальна поведінка. Децентрація, намір та антиципація забезпечують його функціонування.

На трансцендентному (духовному) рівні емпатійність проявляється у вигляді трансфінітної емпатії - надчуттєвого проникнення в життєвий світ іншої людини, проживання цього світу як власного, духовної єдності з Іншим. Домінування у людини системи пошуку високого рівня активації (М. Дж. Аптер) є пусковим механізмом «неадаптивної активності» (В.А. Петровський), функціонування якої, у свою чергу, зумовлює розвиток трансфінітної емпатії. При трансфінітній емпатії переживання об'єкта емпатії й її суб'єкта можуть бути як консонансними так і дисонансними. Наявність у суб'єкта емпатійної спрямованості зумовлює його консонансні переживання

з об'єктом емпатії та альтруїстичну поведінку стосовно останнього, а садистських схильностей (як механізм втечі від свободи (Е. Фромм)) - дисонансні переживання та садистичну поведінку, яка часто приховується нашаруваннями наддоброти і надтурботи. Зважаючи на вікові особливості розвитку психіки в період дорослішання можна припустити, що трансцендентні механізми починають яскраво проявлятися вже в підлітковому віці. Проте лише в юнацькому віці їх функціонування в поєднанні з високою емоційною й особистісною зрілістю зумовлює відповідні емпатійні прояви. Вперше в онтогенезі трансфінітну емпатію особистість може проявити частіш за все в юнацькому коханні.

У реальному житті емпатійний процес не завжди має завершений вигляд і може обірватися на будь-якому етапі, а його розвиток залежить від низки численних змінних: соціальних факторів, індивідуально-психологічних, вікових, статевих відмінностей і багатьох інших умов та чинників. При високорозвинутій емпатії людини окремі ланки, етапи процесу можуть протікати в «згорнутому» вигляді, зумовлюючи емпатійну поведінку.

У розгорнутому завершеному вигляді емпатійний процес репрезентує найвищий рівень емпатійності - трансфінітну емпатію, яка в «згорнутому» вигляді містить усі генетично первинні ланки особистісно-смислової та елементарної емпатії. В розгортанні цього процесу проявляється складна біопсихосоціодуховна природа емпатії.

В мезагенезі емпатії відображено основні закономірності її розвитку: інтегрованість (розгортання від елементарних форм до найскладніших), кумулятивність (генетичні взаємозв'язки механізмів та форм емпатії), біфуркаційність та неперервно-дискретний спіралевидний розвиток.

Дискретність розвитку і перехід його на якісно нові щабелі зумовлюється низкою відповідних механізмів - емпатійною установкою, емоційним перемиканням, біполярним соціально-перцептивним оператором, домінуванням в нервовій системі людини системи пошуку активації.

Обгрунтовується, що емпатія в соціальному вимірі є структурним елементом більш складних мезасистем «суб'єкт - суб'єкт», «суб'єкт - об'єкт», «суб'єкт - природа», в яких вона проявляється у вигляді ставлень. Залежно від рівня психічного відображення розрізняємо елементарні, особистісно-смислові, трансцендентні емпатійні ставлення. Залежно від складності механізмів, що забезпечують функціонування емпатійного процесу, розрізняємо вісім рівнів емпатійних ставлень: нульовий рівень - нульові емпатійні ставлення; перший рівень - індиферентні, другий - егоцентричні, третій - суб'єктноцентричні, четвертий - дієві, п'ятий - суб'єктні дієві, шостий - діалогічні, сьомий - дієві трансцендентні емпатійні ставлення. Від феноменальних характеристик об'єкта сприймання виділяємо такі типи емпатійних ставлень: емпатійні ставлення до живих об'єктів - homoемпатийні, зооемпатійні, фітоемпатійні ставлення та до неживих об'єктів - квазіемпатійні ставлення (до антропоморфозованих об'єктів). Залежно від реальності об'єкта, що сприймається, розрізняємо реальні, віртуальні (потенційно можливі), інтерсуб'єктивні (уявні, реально неможливі, фантастичні) емпатійні ставлення. Залежно від типу соціальних перцептів, які сприймає суб'єкт емпатії, розрізняємо наступні ставлення: моносуб'єктні, інтерсуб'єктні (емпатійні ставлення до будь-якої спільноти, групи, до якої не належить емпатуючий), групоцентричні, родинні (кровноспоріднені), родові, духовні, універсальні емпатійні ставлення. Модальність емоційного перемикання зумовлює виділення консонансних та дисонансних емпатійних ставлень. Від моральної спрямованості переживань суб'єкта емпатії виокремлюємо антиемпатійні та власне емпатійні ставлення. Залежно від просторово-часової спрямованості переживань суб'єкта емпатії розглядаємо наступні ставлення: ретроспективні, симультантні (перцептивні), антиципуючі. За інтенсивністю функціонування конативних компонентів в емпатійному процесі диференціюємо емпатійні ставлення на пасивні та дієві. Виділені типи емпатійних ставлень не ізольовані один від одного, їм властива когерентність.

Показано, що на соціопсихологічному рівні емпатія може виступати специфічною діяльністю з відповідною структурою. Предметом цієї діяльності є внутрішній світ іншої людини, змістом - переживання емоцій іншого, переживання з приводу почуттів іншого, побудова моделі емпатійної поведінки, реальна поведінка. Безпосередньою метою емпатування є осягнення внутрішнього світу іншої людини. Вона може усвідомлюватися і не усвідомлюватися. До системи мотивації емпатійної діяльності відносяться наступні мотиви: утилітарні, соціальні, ділові, пізнавальні, екзистенціальні. Основними функціями емпатії є комунікативна, пізнавальна, спонукальна, взаєморозуміння, регулятивна, смислоутворююча, забезпечення Я-Ти -зв'язку.

У третьому розділі «Філогенетичні передумови розвитку емпатії людини» з позицій еволюційного підходу простежується філогенетичний розвиток натуральної емпатії, виясняються механізми її мікрогенезу та визначаються особливості, закономірності онтогенетичного розвитку емпатії тварин.

Основним завданням розділу було дослідження біологічної природи емпатії, оскільки врахування загальних законів еволюції психіки дозволяє досить достовірно дослідити передісторію антропогенезу (В.П. Ефроїмсон, М.Л. Кременцов, П.О. Кропоткін, К.Е. Фабрі).

Проведений аналіз досліджень еволюції поведінки тварин (В.К. Вілюнас, Л.В. Крушинський, Д.Мак-Фарленд, К.Е. Фабрі) і зокрема явища імпринтінгу (П.П. Бейтсон, П. Гитон, К. Лоренц, О. Хейнрот), умовнорефлекторного вироблення у них емоційного ставлення до інших особин (К.В. Вілюнас) дав можливість прийти до висновку, що чинниками виникнення емпатії в процесі еволюції була поява у тварин інстинкту спілкування та потреби в емоційному контакті (потреби орієнтуватися в емоційному настрої іншої особини). Первинною формою інстинкту спілкування, який виражався в найелементарнішій формі спрямованості одного організму на інший з метою подальшої прив'язаності (синівської, статевої або товариської) до нього був імпринтінг, який виник на певному етапі еволюційного розвитку живих істот. Саме явище імпринтінгу філогенетично зумовило розвиток емпатійної здатності.