Історія психоаналізу

Однак, в 40-ві роки психоаналіз одержує широке поширення серед публіки. Комбінація сексу, насильства й схованих мотивів, а також обіцянка вилікувати від широкого спектра різноманітних емоційних розладів виглядає досить привабливо, майже невідхильно. Офіційна психологія була в люті, оскільки, з її точки зору, люди можуть поплутати психоаналіз і психологію, вважаючи, що вони займаються тим самим. Офіційним психологам не подобалася сама думка, що хтось може вважати, що секс, сновидіння й невротична поведінка - це єдине, чим займається психологія. «В 30-ті роки багатьом психологам стало ясно, що психоаналіз - не просто ще одна божевільна ідея, а серйозний конкурент, що загрожує самим заснування наукової психології, принаймні, у свідомості широкої читаючої публіки» [Morawski & Homstein. 1991. с. 114].

Для того, щоб упоратися із цією погрозою, психологи вирішили перевірити психоаналіз на предмет його відповідності строгим критеріям науковості. Вони провели «сотні досліджень, чия винахідливість могла посперечатися лише з марністю отриманих результатів» [Homstein. 1992. с. 258]. Подібний шквал досліджень, хоча, по більшій частині, і погано виконаних, довів, що психоаналіз суттєво відстає від рівня експериментальної психології, принаймні, з погляду самих прихильників експериментальної психології. У підсумку це дозволило їм знову зайняти позицію «арбітрів і охоронців психологічної істини» [Motawski & Homstein. 1991. с. 114]. В додаток ці дослідження показали, що й академічна психологія може становити інтерес для широкої публіки, оскільки займається, по суті, тими ж питаннями, що й психоаналіз.

В 50-ті й 60-ті роки багато біхевіористів займалися тим, що переводили психоаналітичну термінологію на мову своєї концепції. Можна сказати, що початок цієї тенденції поклав сам Уотсон, коли визначив емоції всього лише як набір звичок, а неврози - як результат невдалого збігу обставин. Скиннер також звертався до фрейдовскої ідеї захисних механізмів психіки, описуючи їх як форму оперантного обумовлювання.

Зрештою психологи засвоїли багато із фрейдовських ідей, які навіть згодом увійшли в основний корпус психологічних теорій. Визнання ролі несвідомих процесів, значимості звертання до дитячого досвіду, дослідження дії захисних механізмів - от далеко неповний список психоаналітичних ідей, що одержали широке поширення в сучасній психології.

1.5 Наукові підтвердження психоаналізу

Багато понять фрейдовського психоаналізу зазнали експериментальної перевірки ще в 30-ті й 40-ві роки, щоправда, із сумнівним результатом. В останні роки був проведений ряд більш надійних досліджень. Наукова вірогідність отриманих Фрейдом висновків перевірялася на основі аналізу близько двох тисяч випадків із психіатрії, психології, антропології й ряду інших дисциплін [ Fisher & Greenberg. 1977].

Підсумки цих досліджень: частина базових понять психоаналізу - такі, як ид, эго, супер-эго, прагнення до смерті, лібідо й тривога, - витримала випробування засобами науки. Інша ж частина понять була визнана науково неспроможними.

Приведемо ряд положень, які, як показує аналіз публікацій, витримали наукову перевірку:

1) деякі характеристики орального й анального типу особистості;

2) деякі причинні фактори гомосексуальності;

3) уявлення про те, що сновидіння приводять до зняття психічної напруги;

4) деякі аспекти едипова комплексу в хлопчиків (почуття суперництва стосовно батька, сексуальні фантазії із приводу матері й страх кастрації).

До положень, які не одержали підтримки з боку наукових методів перевірки, відносяться наступні твердження й припущення:

1) що в сновидіннях у символічній формі задовольняються раніше подавлені наміри й бажання;

2) що під впливом едипова комплексу хлопчики ідентифікують себе з батьком і засвоюють його норми супер-его під впливом страху;

3) що жінки мають занижену в порівнянні із чоловіками оцінку власного тіла, що в них менш розвинені стандарти супер-его й що їм складніше знайти почуття ідентичності.

Більш пізні дослідження підтвердили істотний вплив сил несвідомого на поведінку й розумовий процес. Причому цей вплив може носити навіть більш широкий характер, ніж це здавалося самому Фрейдові [Bornstein & Pittman. 1992; Brody. 1987; Jacoby & Kelley. 1987; Silverman. 1976]. Експериментальні дослідження так званої фрейдовської обмовки також показали, що, принаймні, у деяких випадках справа йде саме так, як це представлялося Фрейдові: різного роду мимовільні язикові помилки є наслідком підсвідомих конфліктів і тривоги, що проявляють себе подібним чином [Motley. 1985].

Як відзначено вище, далеко не всі поняття фрейдовської системи витримали випробування методами науки. Так, дослідження з розвитку особистості не підтвердили припущення, що особистість в основному формується до п'яти років і потім міняється мало. Особистість людини розвивається протягом усього її життя й може зазнати досить драматичних перетворень після п'ятирічного віку [Kagan, Kearsley & Zeiano. 1978; Olweus. 1979]. Останні дослідження ролі інстинктів як рушійних сил особистості людини також показали істотну вразливість фрейдовських формулювань [Barron, Eagle & Wolitzky. 1992].

Але, мабуть, найважливішим результатом подібних спроб науковими засобами перевірити фрейдовскі ідеї є та обставина, що, принаймні, деякі поняття психоаналізу можуть бути зведені до форми, що допускає наукову перевірку.

1.6 Внесок психоаналізу в розвиток психології

Психоаналіз таки вистояв, незважаючи на всю наукову критику на його адресу. Можна із упевненістю сказати, що певною мірою всі теорії поведінки можуть бути піддані критиці за недостатню наукову пропрацьованість. Іноді при оцінці тієї або іншої психологічної теорії доводиться відмовлятися від строгих наукових критеріїв і міряти її якимись іншими мірками. А тому можна сказати, що дослідники, що обирають для себе психоаналіз, роблять це не зовсім безпідставно.

Психоаналіз також припускає підтвердження іншого роду, ніж те, з яким звичайно працює наука. І навіть якщо психоаналітичне підтвердження не є науковим з погляду класичної науки, це зовсім не означає, що теорія невірна. Віра в психоаналіз може опиратися й на підставу його інтуїтивної вірогідності.

У цілому можна сказати, що фрейдовський психоаналіз виявив істотний вплив на американську й інші академічні психології. Інтерес до ідей Фрейда продовжує залишатися досить високим. Однак популярність психоаналізу як методу лікування в цілому падає, якщо судити по кількості звертань до психоаналітиків, а також по кількості людей, що бажають придбати спеціальність психоаналітика. Тривала й досить дорога процедура традиційного психоаналізу витісняється менш тривалим і менш дорогим методом психотерапії (одне з відгалужень психоаналізу), а також біхевіоральною і когнітивною терапією.

Широке застосування ліків скоротило потребу в психоаналізі й подібних йому методах при лікуванні ряду душевних розладів. Доступність таких ліків, як літіум і процак, знову схилила психіатрів і клінічних психологів від психологічного трактування природи душевних захворювань на сторону соматичної точки зору.

Соматичний або біохімічний підходи розглядають душевні розлади як результат порушення хімічного балансу в мозку. Однак, медикаментозна терапія підходить не всім і не завжди. Справедливості заради слід зазначити, що Фрейд ще багато раніше передбачив подібний розвиток подій.

Вплив ідей Фрейда на масову культуру ще більш значний й очевидний. На початку ХХ століття у газетах з'являються численні статті, присвячені Фрейду, і до 1920 року опубліковане вже понад 200 книги по різних проблемах фрейдовського психоаналізу. "Ladie's Home Journal», «The Nation», «The New Republic», часто публікують статті про психоаналіз. Слід зазначити, що широкі шари громадськості з ентузіазмом сприйняли психоаналіз ще задовго до того, як на нього звернули увагу академічні кола.

В XX столітті відбувається значне ослаблення заборон і обмежень на відбиття сексуальних питань у повсякденній поведінці, мистецтві, літературі й сфері розваг. Широко поширена думка, що витиснута або подавлена сексуальність небезпечна для здоров'я. Однак, іронія ситуації полягає в тому, що властиво фрейдовські уявлення про секс були при цьому істотно перекручені. Сам він ніколи не ратував за послаблення полових заборон або за сексуальну свободу. Саме навпаки, його власна позиція полягала в тому, що витиснення сексуальності необхідно для розвитку цивілізації. Але незалежно від його намірів, лібералізація сексуальності в наш час є почасти наслідком поширення психоаналізу. Адже саме в його роботах акцент на питаннях статі залучив до психоаналізу широку суспільну увагу. Навіть у наукових журналах статті що присвячені питанням сексу, мають відтінок сенсаційності.

Незважаючи на всю критику у свою адресу, нестаток наукової строгості й деяку методологічну слабкість, фрейдовський психоаналіз продовжує залишатися впливової силою в сучасній психології.

В 1929 році Е. Дж. Боринг писав у своєму підручнику за назвою «Історія експериментальної психології», що психологія не може виставити жодного мислителя рангу Дарвіна або Гельмгольца. Двадцять один рік по тому, у другім виданні того ж підручника, він переглянув свою думку. Характеризуючи події, що відбулися за цей час у психології, він пише:

«Тепер ми із упевненістю можемо оцінити його як найбільшого новатора, що зумів добудувати будинок психології, увівши в неї принцип несвідомого... чи Навряд кому протягом, принаймні, наступних трьох сторіч удасться написати історію психології без згадування імені Фрейда. А це і є справжній критерій величі: посмертна слава.» [Boring. 1950. с. 743, 707.]

2. ПСИХОАНАЛІЗ: «ВІДСТУПНИКИ» І «СПАДКОЄМЦІ»

2.1 Подальша історія психоаналізу

У свій час Вундту недовго довелось мати монопольне право на авторство нового напрямку в психології. Така ж доля була уготована й фрейдовській системі психоаналізу. Вже через 20 років після появи нової школи від неї відпала безліч конкуруючих між собою напрямків, які розходилися з вихідним варіантом системи по деяких базових моментах.

Фрейд реагував на появу «відступників» досить болісно. Рано або пізно на тих аналітиків, які претендували на власну позицію, «обрушувалося щось начебто прокльону, яким відзначають єретиків» [Brown. 1963. с. 37]. І не мало значення, наскільки вони були близькі Фрейду особисто або професійно: якщо хто-небудь повставав проти його вчення, він був остаточно й безповоротньо викреслений з кола спілкування.

Ми поговоримо про три таких знаменитих «відступника»: Карла Юнга, Альфреда Адлера й Карен Хорни. Усі вони перш, ніж покинути Фрейда й почати розробку власних ідей, були цілком ортодоксальними фрейдистами. Ми розглянемо також погляди трьох «спадкоємців» фрейдовської школи - Гордона Олпорта, Генрі Мюррея й Эрика Эриксона, - які почали розробляти свої концепції вже після смерті Фрейда. Їх не можна назвати у власному розумінні слова відступниками фрейдовської школи, оскільки вони ніколи не були фрейдистами. Вони або безпосередньо виходили з робіт Фрейда, або так чи інакше, позитивно або негативно, співвідносили себе з його творчістю.

2.2 Неофрейдизм і психологія особистості

Насамперед, відзначимо, що далеко не всі послідовники психоаналізу неодмінно прагнули піддати ревізії або скинути фрейдовську систему в цілому. Були серед них і такі, хто твердо тримався центральних положень психоаналізу, хоча і дозволяв собі переглядати деякі його аспекти.

Найбільші зміни в поглядах таких лояльних фрейдистів стосувалися поняття его [Hartmann. 1964]. Права его були істотно розширені, і тепер його роль уже не зводилася тільки до підпорядкування ід. Его стає значно більш незалежним: воно має власну енергію й функції, що не зводяться до енергії й функцій ід. Більше того, багато з неофрейдистів цього напрямку висловлювали припущення, що его незалежно й від тих конфліктів, які виникають у сфері ід.

Як відомо, з погляду самого Фрейда, его завжди підлегле ід і не може бути вільно від його імпульсів. У новому варіанті психоаналізу его може функціонувати незалежно від ід, що, безумовно, представляється значним відходом від ортодоксальної позиції.

Ще однією істотною новацією неофрейдизма можна назвати переоцінку впливу біологічних факторів на розвиток особистості на користь посилення ролі соціальних і психологічних сил. Перегляду піддалася також роль дитячої психосексуальності й поняття едипова комплексу. Згідно з новою крапкою зору, вплив цих факторів мінімальний. Розвиток особистості визначається не психосексуальними, а переважно психосоціальними факторами. Соціальні впливи в дитячому розвитку мають набагато більший вплив, ніж сексуальність, реальна або уявлювана.

2.2.1 Карл Юнг (1875-1961)

Сам Фрейд деякий час вважав Юнга своїм прийомним сином і спадкоємцем психоаналітичного руху. Фрейд часто називав його «своїм спадкоємцем і кронпринцом» [цит. по: Mcguire. 1974, с. 218]. Після того, як їх дружба повністю розпалася в 1914 році, Юнг почав розробляти власний варіант аналітичної психології, як він її називав, повністю протилежний фрейдовскій системі.

Аналітична психологія

Головні відмінності аналітичної психології Юнга від фрейдовського психоаналізу стосуються питання про природу лібідо. Якщо Фрейд характеризує лібідо переважно в термінах сексуальної сфери, то для Юнга це життєва енергія взагалі, у якій секс присутній тільки як один з компонентів. По Юнгу, базова життєва енергія лібідо проявляється в рості й розмноженні, а також в інших видах діяльності - залежно від того, що в цей момент часу є найбільш важливим для конкретної людини.

Юнг відкидав фрейдовське поняття едипова комплексу. Він пояснював прихильність дитини до матері чисто життєвими потребами дитини й здатністю матері їх задовольняти. По мірі росту дитини в неї з'являються сексуальні потреби, які накладаються на потреби в їжі, що колись домінували. Юнг висловив припущення, що енергія лібідо здобуває гетеросексуальні форми лише в пубертатний період. Він не заперечував зовсім наявності сексуальних сил у дитячому віці, однак звів сексуальність до положення лише одного з багатьох потягів у психіці.

Життєвий досвід Юнга, безсумнівно, наклав істотний відбиток на його погляди. Так, Юнг не використовував у своїй концепції поняття едипова комплексу тому, що такий досвід був відсутній у його власних дитячих переживаннях. Він озивався про свою матір як про жінку зайво повну й непривабливу, а тому й ніяк не міг зрозуміти, на якій підставі Фрейд затверджував, що начебто кожний хлопчик відчуває в дитинстві сексуальний потяг до власної матері.

На відміну від Фрейда, у Юнга не було ніяких проблем, зв'язаних зі сферою сексу. Він так само не робив, на відміну від Фрейда, ніяких спроб обмежити своє полове життя. У нього були сексуальні зв'язки з жінками-пацієнтками й ученицями, що тривали багато років. «Для Юнга, який зовсім вільно й досить активно задовольняв свої сексуальні потреби, секс у цілому відігравав мінімальну роль у розумінні людської мотивації. Для Фрейда ж, змученого власними нездійсненими й подавленими бажаннями, секс, навпаки, займав центральне місце» [Schultz. 1990. c. 148].

Ще одна істотна відмінність між позиціями Фрейда і Юнга стосується уявлення про спрямованість сил, що визначають особистість людини. З погляду Фрейда, людина є продуктом своїх дитячих переживань. Для Юнга ж людина визначається не тільки минулим, але рівною мірою й своїми цілями, очікуваннями й надіями на майбутнє. На його думку, формування особистості зовсім не завершується до п'яти років. Людина може мінятися й, часом, досить значно, протягом усього свого життя.

Третя відмінність між позиціями Фрейда і Юнга полягає в тому, що Юнг спробував проникнути в область несвідомого глибше, ніж це вдалося Фрейду. Він додав ще один вимір у розуміння несвідомого: вроджений досвід людства як виду, успадкований їм від своїх тваринних предків (колективне несвідоме).

Колективне несвідоме

Юнг виділяв два рівні несвідомого. Безпосередньо під рівнем свідомості перебуває індивідуальне несвідоме, що полягає із усіх спогадів, імпульсів і бажань, нечітких сприйняттів і іншого особистого досвіду, що піддався витисненню або просто забувся. Цей рівень несвідомого не є занадто глибоким й події, що перебувають там, легко можуть бути відновлені у свідомості.

Зміст особистого несвідомого згрупований в певні тематичні комплекси: емоції, спогади, бажання й таке інше. Дані комплекси проявляються у свідомості у вигляді певних домінуючих ідей - ідеї сили або ідеї неповноцінності - і в такий спосіб впливають на поведінку. Комплекс з'являється чимсь начебто маленької особистості усередині особистості людини як цілого.

Нижче рівня особистого несвідомого лежить більш глибокий рівень - колективне несвідоме, що невідоме індивідові й яке утримує в собі акумульований досвід минулих поколінь, включаючи й тваринних предків. Колективне несвідоме містить у собі універсальний еволюційний досвід і становить основу особистості людину. Важливо відзначити, що досвід, що перебуває в колективному несвідомому, є дійсно несвідомим. Ми не можемо усвідомити його або яким-небудь образом згадати, як це можливо зі змістом особистого несвідомого.

Архетипи

Вроджені тенденції усередині колективного несвідомого, що одержали назву архетипів, є внутрішніми детермінантами психічного життя людини. Вони направляють дії людини в певне русло, схоже з тим, яким образом поводилися в подібних ситуаціях наші тваринні предки. Архетипи виявляють себе у свідомості у вигляді емоцій і деяких інших психічних явищ. Вони звичайно пов'язані з такими найважливішими моментами життєвого досвіду, як народження й смерть, основні стадії життєвого шляху (дитинство, юність), а також з реакцією на смертельну небезпеку.

Юнг досліджував міфологію й художню творчість ряду найдавніших цивілізацій, виявляючи архетипічні символи, що лежать в їхній основі. Виявилося, що існує значна кількість таких символів, які властиві всім архаїчним культурам, причому навіть таким, які були настільки розділені в часі й просторі, що прямий контакт між ними був свідомо неможливий. Йому також удалося виявити в сновидіннях пацієнтів щось, що він вважав слідами подібних символів.

Чотири такі архетипи зустрічаються частіше інших - це персона, аніма й анімус, тінь і Я.

Персона - це та маска, яку кожний з нас надягає, спілкуючись із іншими людьми. Вона представляє нас такими, якими ми прагнемо, щоб нас сприймало суспільство. Персона може не збігатися зі справжньою особистістю індивіда. Поняття персони в Юнга аналогічно поняттю рольової поведінки в соціології, коли ми вчиняємо так, як, ми вважаємо, інші люди очікують, щоб ми діяли в тих або інших ситуаціях.

Архетипи аніма й анімус відбивають припущення Юнга, що кожна людина несе в собі певні психологічні характеристики протилежної статі. Аніма відбиває жіночі (feminine) риси в чоловічому характері, а анімус - чоловічі (masculine) характеристики в жіночому. Як і більшість інших архетипів, ця пара бере початок у найбільш глибинних, примітивних шарах досвіду предків людини, коли чоловіки й жінки засвоювали певні емоційні й поведінкові тенденції протилежної статі.

Архетип тіні - це якась зворотна, темна сторона Я. Вона найбільш глибоко вкорінена у тваринному минулому людини. Юнг вважав її своєрідною спадщиною нижчих форм життя. Тінь являє собою сукупність усіх наших аморальних, шалених, жагучих і абсолютно неприйнятних бажань і вчинків. Юнг писав, що тінь підштовхує нас зробити щось таке, чого ми в нормальному стані ніколи собі не дозволимо. Коли з нами трапляється щось подібне, ми схильні пояснювати це тим, що на нас щось найшло. Це «щось» і є тінь, найбільш примітивна частина нашої природи. Однак тінь має й свою позитивну сторону. Вона - джерело спонтанності, творчого пориву, раптових осяянь і глибоких емоцій, без чого нормальне, повноцінне людське життя також неможливе.

Але найбільш важливим архетипом Юнг вважав самість. Поєднуючи й гармонізуючи всі аспекти несвідомого, самість створює єдність і стабільність особистості. Таким чином, завдання самости - інтеграція різних підсистем особистості. Юнг порівнював самість із поривом або прагненням до самоактуалізації, що визначає гармонійність і цілісність, найбільш повне розкриття можливостей особистості.

За його переконанням, самоактуалізації можна досягти лише в середньому віці, а тому цей вік (між 35 і 40 роками) Юнг розглядав як критичний період для особистісного розвитку - рубіж, на якім особистість перетерплює глибокі й доброчинні перетворення. У поглядах Юнга також можна побачити автобіографічні моменти: саме в цьому віці сам Юнг зміг досягти цілісності свого Я слідом за подоланням невротичної кризи. Таким чином, для Юнга найбільш важливим етапом особистісного розвитку є не дитинство, як у Фрейда, а, навпаки, зрілі роки, час, коли він сам пройшов через духовну кризу й зміг подолати її.

Інтроверти й екстраверти

Юнговські поняття інтроверсії й екстраверсії в наші дні широко відомі. Екстраверти - це такі люди, які направляють лібідо (життєву енергію) зовні, на зовнішні події й інших людей. Люди подібного типу звичайно піддані впливу оточення, легко пристосовуються до суспільства, у якім живуть, і впевнені в собі в широкому діапазоні різних ситуацій. В інтровертів лібідо спрямоване на внутрішній мир. Такі люди схильні до споглядальності, інтроспекції. Вони мало піддаються зовнішнім впливам, менш упевнені у взаєминах з іншими людьми й зовнішнім миром, й менш соціально пристосовуються, ніж екстраверти. У кожній людині такі полярні типи, як правило, співіснують разом, однак, якийсь один з них домінує. Проте тип реакції, що домінує, деякою мірою залежить від ситуації. Наприклад, звичайно людина-інтроверт може виявитися досить соціально гнучкою у ситуації, що зачіпає її інтереси.

Психологічні типи

Згідно юнговській теорії, усі особистісні відмінності проявляють себе в чотирьох основних функціях: мисленні, почуттях, відчутті й інтуїції, за допомогою яких ми й можемо, властиво, орієнтуватися як у зовнішньому, об'єктивному світі, так і у світі внутрішньому, суб'єктивному. Мислення являє собою концептуальний процес, що веде до усвідомлення значення й розуміння. Почуття - це суб'єктивний процес зважування й оцінювання. Відчуття утворюють свідоме сприйняття фізичних об'єктів. Інтуїція ж містить у собі сприйняття на несвідомому рівні.

Юнг вважав, що мислення й почуття утворюють раціональний рівень сприйняття світу, оскільки містять у собі причинні судження. Відчуття й інтуїція ж, навпаки, являють собою нераціональний рівень, оскільки не припускають використання поняття причини. Усередині кожної пари таких функцій тільки одна може домінувати в кожний окремий момент часу. Подібна домінуюча функція в комбінації з тією або іншою психологічною спрямованістю (інтроверсія/екстраверсія) утворює вісім психологічних типів (наприклад, екстравертний розумовий тип, або інтровертний інтуїтивний тип).

Словесно-асоціативний тест

Ідея словесно-асоціативного тесту прийшла до Юнга після того, як один з колег розповів йому про асоціативні експерименти Вільгельма Вундта. У Юнга цей тест виглядає в такий спосіб: аналітик зачитує одне за іншим ряд слів пацієнтові. Пацієнт повинен у відповідь на кожне слово сказати перше, що йому прийде в голову. При цьому виміряється час реакції, зміни частоти подиху, електропровідність шкіри й усі інші параметри, які можуть свідчити про емоційну реакцію пацієнта. Якщо реакція на те або інше слово вимагає занадто багато часу, приводить до зміни ритму подиху або опору шкіри, ми можемо зробити висновок про те, що існують певні підсвідомі емоційні проблеми, пов'язані із запропонованим словом або з можливою відповіддю.

Юнг використовував словесно-асоціативний тест як детектор неправди й навіть успішно викрив у такий спосіб двох злочинців, що обвинувачувалися в злодійстві. Протягом багатьох років вчені вважали, що саме Юнг першим став застосовувати технічні засоби для визначення провини підозрюваних. Однак, знову відкриті дані показують, що за декілька тижнів до Юнга з подібними ж ідеями виступив один з видних представників гештальт-психології - Макс Вертхеймер [Wertheimer, King, Pecker, Raney & Schaef. 1992].

Ідеї Юнга справили значний вплив на широкі сфери релігії, історії, мистецтва й літератури. Багато істориків, теологів й письменників знаходили в його роботах джерело натхнення. Однак, у цілому наукова психологія просто проігнорувала його аналітичну психологію. Багато його книг так і не були перекладені на англійську мову аж до 60-х років XX століття. Досить складний для розуміння стиль суттєво утрудняв детальне сприйняття його робіт. «Юнг, на відміну від Фрейда, ніколи не писав передмов або оглядів. Саме із цієї причини в нього немає робіт узагальнюючого характеру. Хоча він і був досить плідним автором, уся його спадщина позбавлена систематичності» [Kaufmann. 1992. c. 291-292].

Його зневага традиційно науковими методами здалася зухвалістю багатьом психологам-експериментаторам. Для них теорії Юнга з їхньою містичною й релігійною основою були ще менш прийнятними, ніж навіть фрейдовська концепція. У цілому, усі ті докори, які раніше були висловлені на адресу фрейдовської системи, можна віднести й до робіт Юнга. Він так само більш покладався на клінічні спостереження й інтерпретації, ніж на контрольований лабораторний експеримент.

Юнговське розрізнення восьми психологічних типів особистості породило ряд досить цікавих досліджень. Особливий інтерес представляє так званий індикатор типів тест Майерс-Бриггс, спрямований на вимір характеристик психологічних типів особистості. Цей тест був запропонований у 20-х роках Катариной Бриггс і Изабель Бриггс Майерс. Згодом він став одним із самих популярних особистісних тестів. Він часто використовується й для прикладних цілей, зокрема, при тестуванні особистісних характеристик при прийманні на роботу [Sainders. 1991; Wink. 1993].

Виділення типів інтровертів/екстравертів надихнуло англійського психолога Ганса Айзенка на вдосконалення списку особистісних характеристик Модсли, який і призначений для виміру цих двох характеристик. Емпіричні дослідження з використанням даного тесту показали, що, принаймні, деякі з юнговських концепцій допускають експериментальну перевірку. Однак у цілому, як і у випадку з ідеями Фрейда, більша частина юнговської теорії (уявлення про комплекси, архетипи й колективне несвідоме) виявилася непідвласна науковому дослідженню.

Словесно-асоціативний тест у цей час є однією зі стандартних проективних технік. Саме завдяки ньому виявився такий відомий метод, як тест чорнильних плям Роршаха. У понятті самоактуалізації не можна не бачити певного передбачення позиції Абрахама Маслоу й усієї лінії гуманістичної психології. Гіпотеза Юнга про те, що саме середній вік є критичним для розвитку особистості, була сприйнята Маслоу й Эріком Эриксоном і засвоєна всією сучасною психологією особистості.

Проте, незважаючи на весь його величезний внесок, основна маса робіт Юнга не одержала великого визнання в психології. Значну популярність його ідеї знайшли лише в 80-ті роки ХХ-го сторіччя, в основному завдяки їхньому містичному забарвленню.

2.3 Соціально-психологічні теорії й «дух часу»

Погляди Зиґмунда Фрейда випробували на собі значний вплив механістичного й позитивістського підходу, що домінували в науці кінця XIX століття. Однак до кінця XIX століття в науковій свідомості з'явилися й інші погляди на природу людини, не зв'язані безпосередньо з фізикою або біологією. Наприклад, успіхи антропології, соціології й соціальної психології задавали суттєво інший образ людини як продукту дії соціальних сил і інститутів. А тому людину потрібно більшою мірою вивчати за допомогою методів соціальних, а не біологічних наук.

У міру появи нових антропологічних досліджень різних культур ставало очевидним, що деякі невротичні симптоми й табу, які Фрейд вважав універсальними, у дійсності присутні лише в деяких культурах. (Наприклад, далеко не всі культури мають заборону на інцест.) Надалі соціологи й психологи усе більш доходили висновку про те, що поведінка людини визначається не стільки біологічними потребами, скільки соціальними умовами її життя.

Інтелектуальний дух часу вимагав нових підходів до розуміння природи людини, однак Фрейд, до невдоволення багатьох своїх прихильників, продовжував завзято дотримуватися тези про біологічну детермінованість особистості. Нове покоління аналітиків, менш зв'язане традиціями, поступово стало відходити від ортодоксального психоаналізу й рухатися убік зближення із соціальними дисциплінами. Їхньому уявленню про те, що особистість є насамперед результат впливу життєвих обставин, а не біологічних факторів, більш відповідала загальному духовному настрою в культурі й науці. Подібні погляди давали більш оптимістичну картину сутності людини, ніж фрейдовська система.

Ми розглянемо погляди ще двох «відступників» психоаналізу що створили власні концепції соціально-психологічного плану: Альфреда Адлера й Карен Хорні. У рамках цієї позиції поведінка людини визначається більшою мірою не біологічними факторами, а міжособистісними відносинами, у які людина включена, особливо в дитячі роки.

2.3.1 Альфред Адлер (1870-1937)

Адлера звичайно називають першим провісником соціально-психологічної форми психоаналізу, оскільки він відійшов від фрейдовського кола ще в 1911 році. У створеній їм концепції головну роль відіграють соціальні фактори.

Індивідуальна психологія

За переконанням Адлера, поведінка людини визначається в першу чергу не біологічними, а соціальними факторами. Він увів поняття соціального інтересу, визначаючи його як вроджений потенціал, націлений на кооперацію з іншими людьми й на досягнення особистих і суспільних цілей. Подібний інтерес розвивається в дитинстві, у міру нагромадження досвіду. На противагу Фрейду, Адлер мінімізував роль сексуальних сил у формуванні особистості й сконцентрувався більшою мірою не на несвідомому, а на свідомих факторах поведінки. Якщо Фрейд вважав, що поведінка визначається переважно минулим, то Адлер підкреслював значення наших цілей на майбутнє. Борючись за досягнення цілей або очікуючи настання деяких подій у майбутньому, ми тим самим впливаємо на свою нинішню поведінку. Наприклад, людина, яка живе в постійнім очікуванні вічного прокльону після смерті, неминуче буде поводитися інакше, ніж та, у якої таких очікувань немає.

Якщо Фрейд підрозділяв особистість на кілька частин (ід, его й супер-его), то Адлер, навпаки, усіляко підкреслював єдність особистості. В основі його концепції - уявлення про єдину рушійну силу, що лежить в основі структури особистості й направляє всі її ресурси на досягнення найголовнішої мети, що надає зміст усій істоті особистості. Такою метою, на його думку, є прагнення до переваги або самоствердження. Саме ця мета підкоряє собі весь рух до більш повного розвитку й здійснення реалізації нашого Я. Адлер був переконаний, що дане прагнення до переваги є вродженим чинником й його сліди легко можна виявити у всіх аспектах прояву особистості.

Почуття неповноцінності

Адлер не ухвалював твердження Фрейда про те, що тільки секс становить первинний, базовий рівень мотивації. Замість цього він висловив припущення, що справжньою рушійною силою особистості є почуття неповноцінності (як це було в його власнім житті). Спочатку Адлер відносив це почуття неповноцінності до тілесних недоліків. Так, на його думку, дитина зі спадкоємними органічними недоліками спробує їх компенсувати за рахунок більш інтенсивного розвитку дефектної функції. Дитина-заїка за допомогою мовної терапії може стати великим оратором, дитина зі слабкими кінцівками після інтенсивних фізичних вправ стає гарним атлетом або танцюристом.

Пізніше Адлер розширив поняття неповноцінності, включивши в нього всі види фізичних, душевних або соціальних недоліків - реальних або уявних. Він також вважав, що слабість і безпорадність дитини, її залежність від навколишнього оточення веде до появи почуття неповноцінності, настільки знайомого кожній людині. Дитина усвідомлює свою неповноцінність і необхідність подолати недолік, але при цьому їй рухає вроджене прагнення до переваги. У підсумку такий процес волею-неволею рухає індивіда за напрямком до все більшої досконалості й реалізації.

Почуття неповноцінності може виявляти й позитивний вплив, як на рівні індивіда, так і на рівні соціуму, оскільки саме з ним зв'язане постійне прагнення до переваги. Однак, якщо в дитячі роки у відповідь на почуття неповноцінності дитина натрапляє на занадто м'яке, або ж, навпаки, зайво тверде відношення, в неї в результаті може з'явитися якась аномальна компенсаторна поведінка. Нездатність у достатній мірі компенсувати почуття неповноцінності може привести до розвитку комплексу неповноцінності, що приводить людину до серйозних життєвих проблем.

Стиль життя

По Адлеру, боротьба людини за перевагу носить загальний характер, але при цьому можливі різні способи досягнення поставленої мети. Ми по-різному здійснюємо цю боротьбу, що приводить у підсумку до появи унікальних, характерних тільки для даного людини методів або форм, які Адлер назвав стилем життя. Стиль життя містить у собі ті характерні поведінкові типи або прийоми, за допомогою яких ми компенсуємо свою неповноцінність, реальну або уявну. У нашому прикладі з дитиною, у якої присутні тілесні недоліки, такий стиль включав би в себе заняття спортом, що в підсумку повинне привести до розвитку фізичної сили й витривалості.

Стиль життя звичайно формується вже до 4-5 років і надалі із труднощами піддається яким-небудь змінам. Він як би задає рамки для сприйняття й упорядкування всього доступного життєвого досвіду. І знову ми бачимо, що Адлер, як і Фрейд, підкреслює важливість раннього періоду життя. Але, на відміну від Фрейда, він наполягає на тому, що ми здатні свідомо формувати свій стиль життя - наше власне Я.

Творча сила «Я»

Концепція творчої сили Я становить, безумовно, вершину й кульмінацію всієї його теорії. Адлер висловив припущення, що ми можемо самі формувати свою особистість відповідно до власного унікального стилю життя. Ця творча сила становить активний принцип людського існування. Її можна вподібнити традиційному поняттю душі. Ми будуємо свою поведінку на основі певних здатностей і того життєвого досвіду, який маємо завдяки нашій спадковості й впливу навколишнього середовища. Але саме від нас залежить, як саме сприймати й витлумачувати цей досвід, що, властиво, і створює основу нашого стилю життя. А це значить, що ми здатні свідомо впливати на формування власної особистості й свою долю. Адлер вважав, що, скоріше, ми самі визначаємо свою долю, ніж виявляємося об'єктом впливу минулого досвіду.

Порядок народження

Досліджуючи досвід дитячих років своїх пацієнтів, Адлер зацікавився зв'язком порядку народження й особистості людини. Він виявив, що старші, середні й молодші діти через відмінності в положенні в родині мають різний соціальний досвід і, як наслідок, мають різні структури особистості. Старші діти в родині якийсь час перебувають у центрі уваги - але тільки доти, поки не з'явиться наступна дитина, яка тепер притягне до себе всю увага батьків. А тому первісток може почати почувати себе непевно й вороже, втративши колишнє почуття безпеки. Результатом цих змін може також стати авторитарність і консервативність, тверде бажання підтримувати порядок будь-якими засобами. Адлер висловив припущення, що злочинцями, невротиками й збоченцями часто стають саме первістки в родині. (Зиґмунд Фрейд був першою дитиною в родині.)

На думку Адлера, друга дитина часто буває амбіційною, непокірливою і ревнивою: адже перед нею завжди стоїть задача не тільки не відстати, але й перевершити старшого брата або сестру. (Сам Адлер був у родині другою дитиною й протягом усього життя суперничав зі своїм старшим братом, якого, до речі, зали Зиґмунд.) Адлер вважав, що саме друга дитина краще пристосована до життя, ніж старша або молодша дитина. Адже молодших дітей, як правило, у родині балують, а тому в них частіше інших виникають проблеми.

Підсумки

Концепція Адлера була з розумінням зустрінута тими, кого не задовольняв образ людини як істоти у фрейдовській теорії, у якої домінують сексуальні мотиви, а все найголовніше відбувається тільки в дитинстві. У цілому, Адлер давав задовільний і оптимістичний погляд на природу людини.

Однак і на його частку вистачало критиків. Багато психологів вважали його побудови поверхневими й заснованими всього лише на здоровому глузді, хоча інші, навпаки, бачили в ньому проникливого й талановитого теоретика. На думку Фрейда, система Адлера занадто проста. Для того, щоб освоїти психоаналіз, може знадобитися цілих два роки, оскільки він досить складний, адлеровські ж ідеї можна «освоїти за два тижні, тому що тут немає необхідності знати настільки вже багато» [цит. по: Sterba. 1982. c. 156]. Адлер негайно погодився з такою оцінкою. Саме в цьому й справа: йому треба було цілих сорок років для того, щоб зробити свою систему настільки простою.

Ті критичні зауваження, які були спрямовані на адресу Фрейда і Юнга, можуть бути висловлені й Адлеру. Його спостереження над пацієнтами не можна повторити або верифікувати, вони також не є результатом контрольованих і систематичних досліджень. Він навіть не намагався перевіряти вірогідність повідомлюваних йому пацієнтами відомостей і так само, як Фрейд і Юнг, не пояснював, яким образом аналізував вихідні дані й на якій підставі приходив до тих або інших висновків.

Хоча концепція Адлера в цілому з великою складністю піддається науковому підтвердженню, окремі ідеї із приводу ролі порядку народження піддалися серйозному розгляду. Наприклад, було показано, що первістки, як правило, мають гарні інтелектуальні здатності й сильну тягу до досягнень. Їм також властиво випробовувати занепокоєння й тривогу після того, як їх відсуває на другий план наступна дитина. Подальші дослідження підтвердили, що за особливостями раннього дитинства можна зробити деякі висновки щодо стилю життя дорослої людини [Davidow & Bruhn. 1900].

Адлер вплинув на постфрейдовський психоаналіз. Можна сказати, що всі роботи его-психологів, що орієнтувалися більшою мірою на дослідження свідомих, раціональних процесів, ніж несвідомого, прямують шляхом, прокладеним Адлером. Його вплив можна простежити в роботах Карен Хорні (переважна увага до соціальних сил при формуванні особистості) і по акценту на єдності особистості в теорії Гордона Олпорта.

Уявлення про творчу здібність Я задавати певний стиль життя людини вплинула на позицію Абрахама Маслоу. Акцент, який Адлер робив на соціальних факторах, можна простежити в роботах необіхевіориста Джулиана Роттера. На закінчення відзначимо, що багато ідей Адлера значно випередили свій час і по-справжньому можуть бути оцінені лише на тлі сучасної психології.

2.3.2 Карен Хорні (1885-1952)

Хорні, одна з ранніх представниць феміністського руху, вивчала фрейдовський психоаналіз у Берліні. Сама вона визначає завдання своєї творчості, скоріше, як подальший розвиток ідей Фрейда, ніж як претензію на створення альтернативної позиції.

Розбіжності із Фрейдом

Розбіжності стосувалися насамперед уявлень Фрейда про залежність особистості людини від незмінних біологічних факторів. Хорні не ухвалювала тезу про виняткову роль сексуальних факторів, брала під сумнів едипов комплекс, концепцію лібідо, а також фрейдовські уявлення про структуру особистості. У відповідь на тезу Фрейда про те, що головним мотивом діяльності жінки є заздрість до чоловіка за те, що в нього є пеніс, Хорні висувала протилежне твердження: це чоловік заздрить жінці тому, що в неї є матка й вона здатна родити. Хорні була переконана, що саме ця заздрість стосовно матки лежить в основі несвідомого прагнення чоловіків принизити жінку, зростити в ній почуття неповноцінності. Відсутність рівних прав, можливостей і перспектив у жінки є свідчення спроб чоловіків виправдати й закріпити своє пануюче положення. По Хорні, в основі всього цього в дійсності лежить власне почуття неповноцінності чоловіків.

У Хорні багато розбіжностей із Фрейдом і в розумінні природи людини. Вона писала: «Песимізм Фрейда в оцінці неврозів і їх лікування викликаний тим, що в глибині душі він не вірить у добро й здатність людини до вдосконалювання. На його думку, людина приречена на страждання й руйнування... Я ж переконана, що людина має в собі досить сил і бажання для того, щоб реалізувати свій потенціал і стати цілком чималою істотою... Я переконана, що людина може мінятися й міняється протягом усього свого життя» [Homey.1945. c. 19].

Хоча Хорні й відкидала багато моментів фрейдовської системи, вона все-таки ухвалювала основну ідею несвідомого, а також уявлення про емоційну, нераціональну мотивацію поведінки.

Базальна тривожність

Центральне місце в теорії Хорні займає поняття базальної тривожності, що розуміється як «почуття дитиною самотності й беззахисності в потенційно ворожому їй світі» [Homey. 1945. с. 41]. Це визначення значною мірою характеризує її дитячі переживання. Основна тривога є результатом різних форм батьківської поведінки: придушення, недоліку турботи й любові, нестійкої поведінки. Усе, що може порушити взаємини дитини й батьків, здатне викликати основну тривогу. Таким чином, цей стан має не біологічне, а соціальне походження.

Місце фрейдовських інстинктів як факторів мотивації в Хорні займає прагнення дитини знайти безпеку в загрозливому їй світі. На її думку, базова мотивація людини будується на потребі в безпеці й звільненні від страху.

Як і Фрейд, Хорні вважала, що особистість людини визначається в ранньому дитинстві, але вважала, що людина зберігає здатність мінятися й протягом усього життя. Якщо Фрейд говорив про стадії психосексуального розвитку, то Хорні зосередила увагу на тому, як поводяться з дитиною її батьки й вихователі. Вона не визнавала універсального характеру стадій розвитку (таких, як оральна або анальна), але вважала, що якщо щось подібне й виникає, то вся справа в батьках. У дитині немає нічого універсального, усе є результат тих або інших культурних і соціальних факторів або впливів навколишнього середовища.

Невротичні потреби

Основна тривога бере початок у взаєминах дитини й батьків. Коли під впливом соціальних або психологічних причин у дитини виникає базальна тривожність, у відповідь вона виробляє якісь поведінкові стратегії, що дозволяють їй впоратися із цим зростаючим почуттям безпорадності й беззахисності. Якщо яка-небудь частина подібних поведінкових стратегій стає фіксованою частиною особистості дитини, ми маємо справу з так званими невротичними потребами (neurotic needs) - свого роду захисним механізмом проти тривоги. Хорні нараховує 10 подібних невротичних потреб, включаючи сюди потребу в любові й прихильності, прагнення до успіху й самостійності.

У більш пізніх роботах вона поєднує невротичні потреби в три великі групи:

1) послужлива особистість - той, хто відчуває потребу бути поруч із іншими людьми, тягнеться до людей, у кому сильна потреба в схваленні й любові з боку домінантного партнера;

2) усунута особистість - той, хто відчуває потребу до самоти, біжить від людей, у кому сильна потреба до незалежності й досконалості, хто веде замкнений спосіб життя;

3) агресивна особистість - той, хто потребує протидії людей, хто тягнеться до влади, престижу, хто потребує замилування, успіху й підпорядкування інших людей.

Тяга до інших людей припускає визнання власної безпорадності й спробу завоювати схвалення з боку навколишніх. Це єдиний спосіб, яким люди подібного типу можуть відчути себе в безпеці. Втеча від людей припускає замкнутість, тягу до незалежності й самостійності. Потреба випробовувати протидію з боку інших людей припускає ворожість, бунтарський дух і агресію.

Жодна із цих стратегій не є в достатній мірі реалістичним способом упоратися із тривогою. Більше того, різні потреби часто не узгоджуються між собою, що приводить до конфлікту усередині особистості. Коли ми вперше вибираємо для себе ту або іншу стратегію поведінки, вона ще досить рухлива й гнучка, щоб допускати можливість і інших, альтернативних стратегій. Але коли вона стає фіксованою частиною особистості, а ми зустрічаємося із ситуацією, у якій колишня стратегія неефективна, то змінити поведінку відповідно до нових обставин виявляється, як правило, неможливо. Подібні жорстко фіксовані стратегії тільки підсилюють наші проблеми, оскільки охоплюють усю особистість цілком: взаємини з іншими людьми, самооцінку й відношення до життя в цілому [Homey. 1945].

Ідеалізована самооцінка

Ідеалізована самооцінка дає перекручений образ Я. Це свого роду неправильна маска, яка не дає невротикові можливості зрозуміти й прийняти самого себе реального. Надягаючи таку маску, невротик заперечує наявність яких-небудь внутрішніх конфліктів. Він має перед собою ідеалізований образ Я, бачить себе генієм або ще кимсь у цьому роді, що дозволяє йому звисока ставитися до всіх оточуючих.

Однак Хорні не вважає, що такого роду невротичні конфлікти мають вроджену основу й тим самим неминучі. На її думку, причини неврозів треба шукати в невдалому розвитку взаємин у дитячому віці. Неврозу можна запобігти, якщо в дитинстві дитина знаходить у родині досить любові, тепла й розуміння, почуває себе в безпеці.

Підсумки

Після песимізму фрейдовської теорії оптимістична точка зору Хорні на можливість уникнути неврозів була зустрінута психологами й психіатрами з розумінням. Крім того, заслуговує на увагу те, що Хорні описувала розвиток особистості в термінах соціальних сил, приділяючи вродженим факторам досить незначну увагу.

Як і Фрейд, Юнг і Адлер до неї, Хорні будувала свої висновки на клінічних спостереженнях, а тому всі ті зауваження, які були висловлені з позицій строго наукового методу, можна зробити й у цьому випадку. Хоча сам Фрейд і не висловлювався безпосередньо про роботи Хорні, відомо, що він мимохідь дав їй наступну характеристику: «Вона не без здатностей, але занадто зла» [цит. по: Blanton. 1971. с. 65].

Хоча в Хорні не було великої кількості учнів, як не було й свого журналу, що висвітлював, досягнення її напрямку, вона зуміла вплинути на розвиток психології. Клініка Карен Хорні й Інститут психоаналізу Карен Хорні (центр психоаналітичної підготовки) дотепер активно діють у Нью-Йорку. З появою феміністського руху в 60-ті роки її роботи знову знайшли популярність. Можна сказати, що саме ці роботи із проблем феміністського руху й становлять її найбільш значний внесок у сучасну психологію.

Хорні була з першого, найбільш полум'яного і яскравого покоління феміністок. Багато з тих ідей, що були висловлені нею більш 60 років тому, і по теперішній час є предметом жвавих дискусій. Вона почала працювати над проблемами жіночої психології з 1922 року й була першою жінкою-психологом, що представила наукову доповідь на цю тему на міжнародний психоаналітичний конгрес. Конгрес проходив у Берліні, і головував на ньому сам Зиґмунд Фрейд [O'connell. 1990].

В 30-ті роки Хорні працює над розрізненням традиційної жіночої позиції, коли жінка шукає щастя в заміжжі й материнстві, і позиції жінки сучасної, яка реалізує себе насамперед через кар'єру. По її власній думці, саме цей конфлікт лежить в основі всього її життя. Хорні вибрала наукову кар'єру, що принесло їй у підсумку велике задоволення, але потреба в любові залишається насущною потребою протягом усього життя. Ця дилема в наш час настільки ж актуальна, як і в 30-ті роки, як актуальна й та рішуча боротьба, яку Хорні вела за невід'ємне право жінки самої вибирати свій шлях у нашому орієнтованому лише на чоловіків суспільстві.

2.4 Спадкоємці

Фрейдовський психоаналіз недовго залишався єдиною теоретичною концепцією в сфері психології особистості. Вже при житті Фрейда істотні новації в цій області були внесені лояльними неофрейдистами й соціальними психологами. З тих пор сфера психології особистості переживає бурхливий ріст. У цей час підручники по психології звичайно говорять про 15-20 конкуруючих між собою теоріях. Усі ці теорії суттєво різняться між собою, але є й щось, що їх зближає. Усі вони тією чи іншою мірою зобов'язані своєю появою творчості Зиґмунда Фрейда.

Фрейд став для психоаналітичного руху тим же, чим до нього для експериментальної психології був Вільгельм Вундт - джерелом постійного натхнення. Будь-яка конструкція, будь то будинок або теоретична система, значною мірою залежить від міцності своєї основи. Основи, закладені Фрейдом, як і до нього Бундом, дають можливість будувати на них дійсно міцні спорудження.

Як приклад постфрейдовської психології особистості, розглянемо роботи трьох «спадкоємців» психоаналітичного руху: Олпорта, Мюррея й Ериксона.

2.4.1 Гордон Олпорт (1897-1967)

За роки своєї тривалої й досить продуктивної кар'єри в Гарвардському університеті Гордон Олпорт, як ніхто інший, зробив багато чого для того, щоб додати дослідженням із психології особистості академічну респектабельність. До появи в 1937 році його книги «Особистість: психологічне тлумачення» [Personality: psychological interpretation] проблеми теорії особистості взагалі не вважалися предметом психології. Сам Олпорт ніколи не зазнавав сеансів психоаналізу й не займався приватною практикою в цій області, що й дозволило йому перенести дослідження особистості із клінічної сфери в університетські аудиторії.

Особистість і мотивація

По Олпорту, ядро особистості становлять мотиви діяльності. Для того, щоб пояснити характер мотивації, він увів поняття функціональної автономії, що означає, що мотивація дорослої людини функціонально не пов'язана з її дитячими враженнями. Мотиви діяльності людини не залежать від вихідних обставин їх виникнення. Це можна пояснити через аналогію співвідношення дерева й насіння: після того, як дерево виросло, воно вже більше функціонально не залежить від обставин своєї появи на світ. Точно так само й людина, став дорослою, сама відповідає за свої справи й вчинки й не залежить більш від перипетій дитячих років.

...